Глобалізація сучасної економіки та основні напрями східного вектору зовнішньої політики України на прикладі взаємовідносин з Китаєм

16,7

27

12,8

31

Машинобудування (машини та обладнання; транспортні засоби)

17,8

29

8,2

20

Хімічна промисловість

8,3

14

7,2

18

Інше

8,5

14

5,6

14

Сільськогосподарська продукція

5,2

9

4,3

11

Чорна металургія

4,4

7

2,5

6

Енергетичні матеріали. На перше місце у структурі імпорту товарів в Україну вийшов імпорт енергетичних матеріалів -- 31%, при цьому порівняно з першим роком у СОТ вартісні обсяги зменшились на 23%.

Потрібно відмітити, що вплив членства країни у СОТ на імпорт даної продукції мінімальний, зважаючи на те, що основним експортером є Російська Федерація, яка не є членом СОТ.

Промислова продукція. (Механічне обладнання; машини та механізми, електрообладнання та їх частини. Транспортні засоби та шляхове обладнання. Прилади i апарати оптичні та інше.) Через ті ж самі причини, наведені вище, частка цієї продукції скоротилась у структурі імпорту на 9% порівняно з минулим періодом, до 20 відсоткових пункти у загальній структурі імпорту.

Зменшення обсягів увезення більшості товарних позицій напряму не є наслідком взятих при вступі до СОТ зобов'язань. Падіння імпорту легкових автомобілів та холодильного обладнання тільки частково пов'язано із запровадженням на їх імпорт 13-відсоткової тимчасової надбавки до ставки імпортних мит, які були знижені в результаті вступу до СОТ. Генеральна рада Світової організації торгівлі 3 серпня 2009 року зобов'язала Україну до 7 вересня того ж року відмінити дані обмеження, як такі, що суперечать правилам СОТ. Українська сторона 8 березня 2009 року сповістила СОТ про виконання таких вимог. Тут слід зауважити, що, зробивши певний крок у напрямку інтеграції у міжнародні структури, такий як приєднання до Організації, Україна у подальшому повинна використовувати методи захисту внутрішнього ринку, які не суперечать правилам СОТ.

Уведення таких захисних заходів хоч і не було основною причиною скорочення обсягів імпорту даної продукції, але все ж мало певний обмежувальний вплив. Так, за 10 місяців другого року членства у СОТ порівняно з аналогічним попереднім періодом вартість увезених легкових автомобілів скоротилась у 5,5 разів, а холодильників -- у 1,5 разів.

Хімічна промисловість. У товарній структурі імпорту продукція даного сектора промисловості зросла з 14 до 18%. Це пояснюється наступними причинами: по-перше, з відносно незначним зменшенням обсягів увезення -- на 13% порівняно з показником першого року членства. По-друге, увезення фармацевтичної продукції, що займає значну частку у структурі імпорту продукції хімічної промисловості -- 27%, залишилось на рівні першого року членства -- 1,96 проти 1,94 млрд. дол. США минулого року. Тому сприяли, з одного боку, внутрішні чинники: потреба у медичних препаратах які здебільшого не виробляються вітчизняними підприємствами або виробляються на рівні застарілих на декілька поколінь технологічних схем, що не відповідає сучасному попиту. У жовтні-грудні 2009 року внутрішній попит на фармакологічні препарати та сировину для їх виготовлення був підвищеним через епідемією вірусу грипу A/H1N1 та запровадженням урядом України найвищого рівня загрози в країні -- третього. З іншого боку, Україна в рамках СОТ приєдналась до низки секторальних «нульових» домовленостей про зниження ставок, у тому числі на фармацевтичні препарати, на які діє нульова ставка. Крім того, Україна приєднались до секторальної гармонізації з хімічних товарів (5,5-6,5%). Переважна більшість секторальних домовленостей охоплює комплектуючі та сировину для виробництва технологічної продукції, а не товари споживчого вжитку (мається на увазі кінцева продукція).

Сільськогосподарська продукція. Прогнози щодо масованого увезення продовольчих товарів внаслідок лібералізації митного режиму імпорту, як результат членства України у СОТ, як у перший, так і у другий рік членства України не виправдались.

У період з червня 2009 року по березень 2010 року порівняно з аналогічним попереднім періодом вартість імпортованої продукції груп 01-24 УКТ ЗЕД зменшилась на 17%, причому скорочення обсягів торкнулось майже всіх товарних груп, крім 07 УКТ ЗЕД (овочі, коренеплоди), 08 УКТ ЗЕД (плоди та горіхи, цитрусові) та 17 УКТ ЗЕД (цукор і кондвироби з цукру). Найбільше зменшився імпорт продукції групи 02 УКТ ЗЕД (м'ясо та харчові субпродукти) -- на 55%. Дана продукція викликала найбільше занепокоєння у перший рік членства України у Організації, через те, що була основним чинником19% збільшення продовольчого імпорту (порівняно з аналогічним до СОТівським періодом) -- 81% у структурі загального приросту. Подальші події підтвердили припущення, викладені у попередній публікації5, про те, що головною причиною у масованому імпорті м'ясної продукції у перший рік членства України у СОТ було не зниження імпортних тарифів, а внутрішній дисбаланс між виробництвом та споживанням м'ясної продукції.

Спостерігається також продовження тенденції нарощування обсягів імпорту свіжої овочевої та плодово-ягідної продукції. З червня 2008 року по березень 2009 року порівняно з таким же доСОТівським періодом їх імпорт збільшився у 2,6 та 2,2 рази відповідно. За аналогічний період, що припадає на другий рік членства, порівняно з попереднім таке збільшення становило 25% та 4%. Зростання, головним чином, обумовлене ненасиченим внутрішнім попитом на овочі та фрукти, особливо у зимово-весняний період, через проблеми з зберіганням продукції вітчизняного виробництва та більшу доступність продуктів, які не вирощуються в Україні через природно-кліматичні умови, як наслідок зниження імпортних тарифів в результаті вступу України до СОТ.

Зростання у два рази імпорту продукції групи 17 УКТ ЗЕД (цукор і кондвироби з цукру) у вартісному виразі було обумовлено дефіцитом внутрішнього споживання та високими цінами на цукор у світі. Так, за період з червня 2009 року по березень 2010 року було увезено 89 тис. тонн білого цукру за ціною 566 дол. США/т проти 37 тис. тонн за ціною 492 дол. США/т за аналогічний минулий період. Для задоволення внутрішнього попиту та покриття дефіциту можливе було увезення цукру-сирцю з тростини для подальшого перероблення в межах тарифної квоти, але через високі ціни на цукор-сирець на світових ринках та неузгоджену позицію між Міністерством економіки та Міністерством аграрної політики вона не була використана до кінця. При вступі до СОТ Україна взяла зобов'язання надати тарифну квоту на увезення цукру-сирцю з тростини (код згідно з УКТ ЗЕД 170111) у розмірі 260 тисяч тонн із щорічним збільшенням на 3,8 тис. тонн. Міністерство економіки розподілило квоту у січні 2009 року, але ліцензії на його увезення розпочало видавати тільки у серпні 2009 року. З вересня в Україні починається сезон виробництва цукру із вітчизняного цукрового буряку, тому цукор-сирець з тростини у обсязі 40 тис. тонн завезли тільки в грудні, тобто обсяг тарифної квоти був використаним лише на 15%.

Географічна структура імпорту

Світова фінансова криза також вплинула і на географічну структуру імпортних поставок товарів в Україну. Тенденція попередніх років до скорочення частки країн СНД припинилась (рис. 2.7), крім того, у вартісному виразі обсяги імпорту в Україну з країн СНД скоротились найменше порівняно з іншими регіонами світу -- на 26%, при цьому загальне скорочення імпорту становило 33%. Такі тенденції пов'язані з тим що, по-перше, падіння національних валют країн СНД відносно основних світових валют -- долара США та євро, зробило товари зданих країн більш конкурентоспроможними, враховуючи девальвацію гривні; а по-друге, з країнами СНД та Україною продовжує діяти режим вільної торгівлі.

Зростання частки країн СНД відбулось в основному за рахунок скорочення імпорту з країн Азії, питома вага яких зменшилась з 18 до 15%, а в вартісному виразі обсяги впали у 1,8 рази.



Рис. 2.7 Географічна структура імпорту товарів в Україну

Кризові явища у економіці країни протягом 2008-2009 років обумовили тенденції до активізації процесів обговорення у суспільстві засобів захисту внутрішнього ринку, зокрема висловлюється теза про перегляд “зв'язаних” імпортних тарифів. Тут слід зауважити, що, по-перше, Україна повинна діяти у правовому полі згідно із взятими на себе зобов'язаннями, а по-друге, як показує аналіз, Україна поступово рухається до більшої відкритості ринку і поза домовленостей з СОТ, а у рамках угод про вільну торгівлю. Так, у другий рік членства України у Організації обсяг імпортних поставок в рамках вільної торгівлі з країнами СНД був на рівні 43%, якщо припустити, що вже діють угоди по ЗВТ з Канадою, Туреччиною, Сінгапуром, ЄС-27, Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ), переговори з якими на разі активно ведуться, то потенційно частка імпортних поставок у рамках таких угод мала би збільшитись до 81%, що свідчить взагалі про недоцільність порушення питання щодо перегляду “зв'язаних” імпортних тарифів.



2.3 Азійський вектор зовнішньоекономічної політики України

У контексті модифікації стратегії багатовекторності закономірно постає питання про можливості залучення України до економічного співробітництва в АТР, яке набуло там форми багаторівневої інтеграції.

Відповісти на це питання допоможуть прогнози Японського центру економічних досліджень (ЯЦЕД), згідно з якими динаміка розвитку наших основних торгово-економічних партнерів у Східній Азії на рівні 5% зберігатиметься до 2015 року.

Звичайно, вектор зовнішньополітичної діяльності нашої держави з об'єктивних (геополітичні чинники) і суб'єктивних (інтереси правлячої еліти) причин спрямований на взаємодію з розвиненими країнами Заходу в рамках офіційної доктрини -- «Європейський вибір України».

Однак євразійська реальність, тобто посилення трансрегіонального співробітництва на євразійському континенті, спонукає Україну активніше використовувати свій промисловий і науково-технічний потенціал для розвитку взаємовигідних відносин з провідними країнами АТР, передусім Східної і Південно-Східної Азії. Серед них слід відзначити Китай, Японію, Південну Корею, Малайзію, Таїланд і В'єтнам -- на них припадає близько 7% зовнішньоторговельного обороту України. За даними Держкомстату України, загальний обсяг торгівлі між Україною і країнами АТР, включаючи Північну Америку, перевищив у 2008 році 7 млрд дол.

Наведені тенденції і прогнози свідчать, що підключення України до виробничих і обмінних процесів у АТР може принести як реальні, так і потенційні вигоди. У цілому інтереси України в АТР, який є індикатором глобальних трансформацій, можна звести до таких аспектів:

налагодження та розвиток відносин з тими країнами АТР,які здійснюють найбільший внесок у зміцнення регіональної і міжнародної стабільності;

розвиток торговельно-економічних відносин з Китаєм, Японією, Південною Кореєю, провідними країнами АСЕАН та іншими державами, що входять до АТЕС;

залучення коштів фінансових центрів регіону, що виступають як кредитори та експортери капіталу, для оновлення основних фондів та економічної інфраструктури України(вступ з цією метою до Азійського банку розвитку);

участь у діяльності Економічної і соціальної комісії у справах Азії і Тихого океану (ЕСКАТО), міжнародних конференцій з питань економічного співробітництва та регіональної безпеки;

* приєднання до Форуму Азія-Європа (АСЕМ) з метою повноправної участі у транс регіональному співробітництві.

Слід мати на увазі, що європейський статус України позбавляє її можливості безпосередньо користуватися перевагами регіональної інтеграції - пільговим торговельним, митним та інвестиційним режимом, який поширюється на країни Південно-Східної Азії відповідно до угоди про зону вільної торгівлі АСЕАН (АФТА).

В умовах глобалізації азійсько-тихоокеанський вектор у стратегії реалізації економічних інтересів України має ряд незаперечних переваг. По-перше, розбудова співробітництва з провідними країнами АСЕАН і АТЕС не матиме для нас наслідків асиметричної залежності. По-друге, отримати практичну віддачу від цього співробітництва можна у найкоротший термін. Нарешті, східний вектор здатний виконувати важливу функцію балансування зовнішньополітичних інтересів України в рамках міжнародної системи, яка тяжіє до мультиполярної.

Набуття впливових партнерів з числа країн вищезгаданих об'єднань має значення не тільки для диверсифікації зовнішньоекономічних зв'язків України. Сьогодні АСЕАН з її півмільярдним населенням стає природним балансом великих «гравців» у АТР -- Китаю, США, Японії і, можливо, Росії, з якими Україна прагне підтримувати стабільні партнерські відносини.

Для успішного входження в економічний простір АТР Україні необхідно значно поглибити ринкові реформи, які є складовою суспільної модернізації. Насамперед це стосується реструктуризації виробничого комплексу, оновлення основних фондів та поліпшення інвестиційних і правових умов двостороннього співробітництва. Потрібні також радикальні зміни у науково-технічному, інформаційному та маркетинговому забезпеченні цього напряму зовнішньоекономічної діяльності.

Подальший розвиток співробітництва з країнами АТР вимагає звернення до досвіду європейських країн, які прагнуть перенести свої виробництва і технології у східноазійський регіон, де накопичений великий потенціал адаптаційної індустрії, і якому пророкують стабільний розвиток у XXI ст.

Підсумовуючи вищенаведене, можемо констатувати, що в українській науковій та правлячій еліті ще й досі не сформувалося розуміння, якої ж стратегічної лінії треба дотримуватися Україні в світі, що глобалізується. Певна фрагментація і неготовність подивитися на ці процеси з науково-практичної точки зору, на нашу думку, перешкоджає пошуку власної «ніші» для України не тільки в Європі або Євразії, айв усьому світі, де наша держава може мати позиції.

Ті ж самі американські дослідники не обходять увагою Україну в своїх геополітичних розвідках.

Наприклад, С. Гантінгтон вважає її «роздвоєною» країною між двома опозиційними цивілізаціями, З. Бжезинський називає появу незалежної України однією з найбільших геополітичних подій XX ст. (після розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р. та поділу Європи у 1945 р. на два блоки), а Г. Кіссінджер вважає за необхідне підтримувати незалежну Україну для «урівноваження» Росії в Європі.

Зрозуміло, що розташування між молотом і ковадлом є потенційно загрозливим у геополітичному плані. І в даному контексті вже згадуваний Є. Камінський бачить український шлях в ініціюванні Україною концепції світового розвитку з економічним вирівнюванням, відкритістю, постійною інтеграцією всіх держав у світогосподарські відносини, а А. Толстоухов розглядає глобалізацію як важливий ресурс української трансформації з метою побудови постіндустріального суспільства.

У будь-якому випадку і вітчизняні, і зарубіжні дослідники віддають належне об'єктивній неординарності і потенціалу України, що за умов належного управління може посісти гідне місце у світі, що глобалізується.

І тут важливо не тільки сформулювати стратегічну лінію поведінки, а й створити належне організаційне забезпечення реалізації цієї стратегії, як це зробили, скажімо, в Німеччині, де в усіх міністерствах і відомствах організували 340 відділів і груп з питань глобалізації на чолі з робочою групою з цих питань при відомстві федерального канцлера ФРН, яка здійснює політичну координацію глобалізації в національному масштабі.



РОЗДІЛ 3. КИТАЙ ТА УКРАЇНА: ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК В ГЛОБАЛЬНОМУ СВІТІ

3.1 Міжнародна компонента феномену китайської економіки в контексті глобального лідерства

Тридцять років тому Китай розпочав шлях кардинальних економічних і соціальних перетворень, який спирався на прагматичний розрахунок і реалії ринкових відносин. Цей курс отримав назву "політика реформ і відкритості". За цей період Китай став прикладом того, як виважена зовнішньоекономічна стратегія може за відносно короткий проміжок часу вивести величезну країну в число глобальних лідерів. Проблематика китайського феномену особливо актуальна нині, коли людство перебуває в епіцентрі найбільш великомасштабної з часів Великої депресії фінансово-економічної кризи. Однією із підойм виходу глобальної економіки з кризового стану є нарощування та збереження високої і стійкої економічної динаміки в країнах, які належать до авангарду світового розвитку, і, передусім, США та Китаї. З огляду на зазначене, тема дослідження, в якому аналізується досвід китайських зовнішньоекономічних реформ як передумова посилення конкурентних позицій національної економіки в умовах її активної інтеграції в глобальний економічний простір, є актуальною і такою, що має не лише теоретичне, але й практичне значення для України, яка потребує оптимізації своєї стратегії реалізації національних економічних інтересів через механізми міжнародної взаємодії.

Вражаючі успіхи китайської економіки варто, на наш погляд, шукати у максимально сприятливому поєднанні ендогенних та екзогенних детермінант, кумулятивна дія яких дає змогу вирішувати базові завдання економічного розвитку, одночасно оновлюючи політичну систему країни. Насамперед варто акцентувати увагу на тих, які зумовили появу феномену такої значущості, як Китай:

? чинник "масштабності" (велика територія, населення, значні природні ресурси) створює можливості для мобілізації значних нагромаджень, господарських проривів, формування відносно автономного національного відтворювального комплексу;

? варіант ефективного переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки зумовлений послідовністю, уникненням "шоків" і швидких темпів приватизації, функціонуванням "двохсекторної" економіки, контролем над базовими галузями і фінансовою сферою, а також над приватногосподарським простором;

? активно задіяний компонент національних культурних традицій, цивілізаційний чинник.

До важливих особливостей китайської реформи також потрібно віднести "опору на власні сили, яка в сучасних термінах формулюється як "відносно цілісна система сучасних продуктивних сил". У цьому сенсі варто віддати належне керівництву КНР, яке усвідомлювало неможливість модернізації величезної країни тільки внаслідок зовнішніх чинників на початковому етапі ринкових реформ. Щодо Китаю, то в середині 80-х років Світовий банк запропонував безвідсотковий кредит на придбання імпортного обладнання для легкої промисловості та сільського господарства. Експерти міжнародних фінансових інституцій надали рекомендацію щодо доцільності міжнародної спеціалізації на виробництві й експорті трудомісткої продукції, яка має стати визначальною для країни [16, с. 70].

Завдяки продуманій політиці, яка чітко враховує національні інтереси

Китаю, його економічний потенціал і, разом з тим, тенденції світового розвитку, цій країні вже десять років поспіль вдається утримувати темпи економічного зростання на високому рівні близько 10 %. У 2009 р. ВВП країни становив близько 4,4 трлн дол. США, що на 800 млрд. більше, ніж у 2008 р. При цьому темпи зростання ВВП були найшвидшими у 2008 р. - приблизно 12 %.

У 2009 р. вони дещо знизилися і становили 9 %, що пов'язано з глобальною фінансовою кризою. Досягнення подібних за динамізмом позитивних економічних результатів вже траплялося у світовій історії, проте унікальність Китаю полягає у тому, що такі високі показники були забезпечені протягом дуже тривалого часу. У країні сформувався комплекс сучасних галузей промисловості, будівництва, транспорту, зв'язку і торгівлі, а за економічним потенціалом Китай увійшов в п'ятірку держав світу з найбільшим ВВП.

На наш погляд, важливим джерелом економічного піднесення Китаю та структурної переорієнтації його економіки став зовнішній сектор, складником якого є зовнішня торгівля. У 2009 р. експорт КНР становив 1438,5 млрд. дол., що на 18 % більше, аніж у 2008 р. Показник імпорту у 2008 р. становив 95,6 млрд. дол., а у 2009 р. збільшився на 13 % і досяг рівня близько 113,3 млрд. дол. США. На тлі нарощування масштабів зовнішньої торгівлі, країна має додатнє сальдо торговельного балансу. Оцінюючи рівень

відкритості економіки Китаю за критерієм зовнішньоторговельної квоти з огляду динамізму цих показників, варто привести такі дані: у 1995 р. він становив 39 % щодо ВВП, 40 % - у 2000 р., 48 % - у 2005 р. і 58 % - у 2008 р. Завдяки швидкому зростанню зовнішньої торгівлі частка Китаю у світовій торгівлі зросла від 4,6 % у 90-ті роки до 9,4 % сьогодні [1, с. 79]. Поряд із США, Німеччиною і Японією, країна утворила своєрідний "клуб провідних світових торгових держав". Крім того, динамізм, у розвитку зовнішньої торгівлі призвів до стрімкого нарощування золотовалютних резервів.

Зазначаючи міжнародні аспекти економічного піднесення Китаю та посилення його позицій як глобального лідера, звертаємо увагу на таку компоненту його розвитку, як міжнародне інвестування.

Іноземні інвестиції в Китаї є одним із основних чинників економічного зростання, про що свідчать темпи економічного розвитку КНР, яка сьогодні є світовим лідером зі залучення іноземного капіталу.

Економічне зростання Китаю забезпечене трьома потужними хвилями вітчизняних і іноземних інвестицій. Перша - інвестиції держави і виробничих комплексів, які стартували в 1978 р., одночасно з аграрною реформою і початком індустріалізації села. Друге джерело інвестицій надійшло з боку Тайваню, Гонконгу і Макао. Таким чином, це були вже іноземні інвестиції сусідів Китаю. І насамкінець, третя хвиля почалась після азійської кризи 1997-1998 рр., внаслідок якої відбулася переорієнтація глобальних інвестиційних потоків у напрямку Китаю. Саме цей період започаткував спалах інвестиційного буму з боку США, Японії, Англії, Франції, Німеччини на користь Китаю. Поштовхом до активізації іноземного інвестування був вступ КНР до складу СОТ, що додавало впевненості інвесторам у стабільності розвитку економіки [5, с. 75].

Відповідно до "Доповіді про світові інвестиції" Конференції ООН з торгівлі і розвитку Китай протягом останніх дев'яти років міцно утримує першість серед країн, які розвиваються, за обсягом іноземних інвестицій. Свідченням цьому є факт, що близько 400 із 500 провідних світових транснаціональних корпорацій уже мають свої підприємства на території Китаю [18].

Величина інвестиційних надходжень у Китай збільшилась від 10,3 млрд дол. США у 1990 р. до 108 млрд дол. США у 2009 р., тобто майже у 10 разів. Інвестиції в основний капітал у відсотках до ВВП збільшилися з 24,2 % у 2005 р. по 48,5 % у 2009 р. [1, с. 79].

Варто також акцентувати увагу на такій особливості в реалізації політики держави щодо іноземних інвестицій: їхнє залучення підпорядковано концентрації сил і засобів для створення і розвитку районів, організацію експортного виробництва за ресурси іноземних інвесторів, розширення зовнішньої торгівлі.

Щодо результатів, то вони такі: інвестиції в країні збільшувалися темпами, які випереджають зростання ВВП. Обсяг інвестицій щодо ВВП за 1991-1995 рр. становив 33 %, за 1996 - 2000 рр. - 32,8 %, а за наступне п'ятиріччя - майже 42 % [12].

В умовах світової фінансової кризи уряд КНР лібералізував режим іноземного інвестування, зокрема в березні 2009 р. введено нові правила у сфері прямих іноземних інвестицій.

Інвестиційна співпраця Китаю з країнами ШОС, Туркменістаном і Азербайджаном перебуває ще на ранньому етапі (нагромаджений обсяг інвестицій КНР у країнах ШОС оцінюється приблизно у 8 млрд дол. США). Її нерозвиненість пояснюють різними причинами, зокрема: певним запізненням Китаю у процесі розподілу ринків у 90-х роках, практичною відсутністю у цих країнах китайської діаспори, політичними застереженнями, слабким розвитком транспортної інфраструктури, важким економічним станом окремих країн.

Проблема економічної співпраці у двосторонніх і багатосторонніх рамках (ШОС) зводиться до пошуку взаємовигідних форм, які враховують нову ситуацію у світовому господарстві: створення єдиної енергосистеми країн-ШОС, Центральноазіатського ринку вуглеводів, превентивні колективні валютно-стабілізаційні міри та співпраця в науково-технічній галузі.

Представлені показники економічних результатів китайської економіки, з огляду внутрішнього розвитку та її міжнародної економічної діяльності, засвідчують наявність колосального потенціалу, який був сформований в докризовий період і який дає змогу мінімізувати глобальні виклики та ризики сьогодення. При цьому варто підкреслити позицію китайців, їхнє ментальне сприйняття феномену криза.

Китайською мовою термін "криза" складається з двох ієрогліфів: перший означає безпосередньо "криза", а другий перекладаються як слово "можливість". Відтак, у кожній кризі прихована своєрідна можливість.

Якщо виходити із класичного тлумачення економічної кризи, як фази економічного розвитку, що супроводжується абсолютним скороченням ВВП, то в Китаї кризи немає, адже ВВП зберігає позитивну динаміку. Водночас можна вести мову про те, що світові потрясіння все ж негативно вплинули на певні сегменти китайської економіки.

Формами прояву економічної кризи в Китаї були:

? уповільнення темпів зростання ВВП: у 2009 р. китайська економіка зросла не більше, ніж на 8 %, що значно нижче досягнень останнього десятиліття - 10 - 11 %;

? абсолютне скорочення експорту протягом семи місяців поспіль, починаючи з листопада 2008 р. У першому і другому кварталах 2009 р. експорт Китаю знизився на 25 % порівняно з аналогічним періодом минулого року;

? дефляція, що відбулася в 1 кварталі 2009 р., 1,2 % на споживчі товари і 4,6 % на товари виробничого призначення;

? зростання безробіття - (у містах рівень безробіття незначно зріс від 4,1 % у 2007 р. до 4,3 % - у першій половині 2009 р., кількість сільських мігрантів, що втратили роботу (здебільшого через закриття малих і середніх експортних підприємств у південних провінціях), досягнуло 20-30 млн людей (10-15 % від загальної кількості мігрантів).

Китайська економіка є невід'ємною частиною світового економічного простору. Глобальний виклик для Китаю в тому, чи зуміє ця країна знайти оптимальне співвідношення своїх потреб в інтеграційній мотивації і домінуванні. Китай в цьому розумінні меншою мірою живе згідно з логікою "потреби в інтеграційній мотивації", будучи учасником формалізованих об'єднань - АТЕС і "АСЕАН+3" (Китай, Японія, Південна Корея) [15].

Попри труднощі, феномен економічного зростання Китаю не втратив своєї потенційної енергії і продовжується. Маючи значні валютні резерви, торговельний профіцит, інвестиції, Китай має необхідні ресурси, щоб першим почати відновлення [12]. Разом з тим, попри оптимістичні прогнози, все-таки залишається низка чинників соціального порядку, які зумовлюють занепокоєння як в самій КНР, так і за її межами, оскільки їхні загострення можуть дати колосальне деструктивне відлуння по всій глобальній економіці.



3.2 Україно - китайські економічні взаємовідносини останнього десятиріччя

Китайська Народна Республіка (КНР) є одним зі світових економічних і політичних лідерів. Зовнішня політика України щодо КНР визначається багатьма чинниками, серед яких не останнє місце посідає саме її зростаюча політична та економічна вага у світі; можливість впливу КНР на глобальному та регіональному рівнях; перспективність китайського ринка для вітчизняної продукції.

Американські дослідники вважають, що Китай у 2035 р. перевершить за економічною потужністю США. Так, у своєму виступі (2005 р.) президент Китаю Ху Цзіньтао наголошував, що за короткий період з 1978-2004 рр. внутрішній валовий продукт (ВВП) країни виріс з 147,3 млрд. дол. до 1,6494 трлн. дол. Щорічний приріст складає 9,4 %, зросли об'єм зовнішньої торгівлі та запаси іноземної валюти [1].

Відомі економісти світу, аналізуючи економіку КНР, як і раніше, впевнені, що Китай залишається регіоном, в якому темп розвитку економіки буде одним з найшвидших у світі, а зростання ВВП Китаю буде збережено на рівні 8% [2].

На сучасному етапі Китай є найактивнішим партнером України в АТР. Окрім стрімкого економічного розвитку, Пекін є постійним членом Ради Безпеки ООН та ядерною державою.

Співробітництво з таким партнером може посилити позиції України на міжнародній арені. Китай інтересний своєю моделлю розвитку і Україна може вивчати (використовувати) досвід КНР, адже більше десятиліття тому Китай був виключно сільськогосподарською країною, а на сьогодні має найпривабливішу для інвесторів економіку в світі.

Отже, незважаючи на те, що для України пріоритетним напрямом зовнішньої політики є Євросоюз, необхідно пам'ятати, що Китай поступово стає економічною наддержавою.

Україна на сьогодні не є головним пріоритетом для КНР. Водночас, за геополітичним розташуванням, економічним потенціалом (ресурси і науково-технічний потенціал), Україна становить інтерес для Китаю у політичному вимірі та як економічний партнер.

Інтересу китайської сторони щодо України, сприяє її незалежна політика, що робить можливим двосторонню координацію дій у міжнародних організаціях, на різних міжнародних форумах та дає можливість ефективніше відстоювати національні інтереси кожної із сторін; зростання політичної ваги нашої держави в Європі та у світі. Пекін шукає союзників у Європі і на пострадянському просторі та розуміє можливість використати "українську карту" у відносинах з Росією (Україна може бути важелем впливу на РФ).

Китай вбачає в Україні і перспективного економічного партнера, насамперед у таких галузях, як машинобудування, військово-промисловий комплекс, високі технології, зокрема, космічна техніка, авіа-та суднобудівна галузь, матеріалознавство, радіаційна безпека тощо; для КНР Україна це ще і ринок збуту продукції китайських підприємств.

Вже 27 грудня 1991 р. уряд КНР одним із перших визнав незалежність України, 4 січня 1992 р. були встановлені дипломатичні відносини між двома країнами.

Функціонують дипломатичні представництва двох країн, що забезпечує зв'язок між обома сторонами та уможливлює надходження інформації про аспекти внутрішньої і зовнішньої політики.

Між урядами Китаю та України підписано десятки документів, спрямовані на поглиблення та поширення двосторонніх відносин у торгівельно-економічній, науково-технічній, військово-технічній, правовій та гуманітарній сферах.

Україна та Китай підтримують дружні й партнерські відносини. Упродовж існування дипломатичних відносин між Києвом та Пекіном здійснювався обмін візитами найвищого та високого рівня. Саме на них обговорюються найважливіші питання двосторонніх відносин, дається оцінка міжнародним подіям. Президент України, Голова Верховної Ради України (ВРУ) і Прем'єр-міністр, Міністр закордонних справ і інші лідери держави в різні історичні періоди здійснили візити до КНР.

Зокрема, президент України Л. Кравчук у листопаді 1992 р. з офіційним візитом знаходився в КНР, а наступного року до України прибув міністр закордонних справ КНР Цянь Цічень. Важливою подією для подальших відносин був візит голови КНР Цзян Цземіня у вересні 1994 р. в Україну. Президент України Л. Кучма у грудні 1995 р. здійснив офіційний візит у КНР, де була підписана Декларація про розвиток та поглиблення відносин дружби і співробітництва між Україною і КНР, в якій вказано, що держави сповнені рішучості вивести відносини між країнами на новий рівень конструктивного партнерства, зверненого у XXI ст., будуть взаємодіяти у політичній, економічній, гуманітарній сферах.

У цілому, українсько-китайські зустрічі на вищому рівні були регулярними, здійснювалися обміни візитами глав урядів, парламентів, керівників міністерств і відомств.

Так, прем'єр-міністр України В. Пустовойтенко (грудень 1997 р.), міністр закордонних справ А. Зленко (січень 2002 р.), голова ВРУ І. Плющ (лютий 2002 р.) здійснили візити в КНР. У грудні 2000 р. на засіданні ВРУ були обговорені й схвалені рекомендації щодо розширення сфер співробітництва між Києвом та Пекіном, втілення в життя яких розпочалося з візиту до України голови КНР Цзян Цземіня (липень 2001 р.).

Зазначимо, що в цілому, основна частина двосторонніх переговорів на найвищому рівні завершилась підписанням 21 липня 2001 р. Спільної декларації про дружбу й всебічне співробітництво у ХХІ ст. Під час цього візиту уряди двох країн підписали Обмінні листи до "Доповнення 1999 р. до Угоди між урядом України та урядом КНР про надання державного кредиту від 1992 р." (згідно з якими ставка державного кредиту Китаю зменшується з 5 до 3% річних) та щодо надання уряду України гуманітарної допомоги на суму 10 млн. юанів (близько 1,2 млн. дол.) для реалізації проектів, узгоджених урядами двох країн.

До того ж розвивається міжпарламентське співробітництво між двома країнами. У Верховній Раді України та Всекитайських Зборах народних представників створені і функціонують групи Дружби.

Регулярність політичного діалогу забезпечується консультаціями між зовнішньополітичними відомствами України і КНР на рівні заступників міністрів закордонних справ двох країн. Працюють двосторонні комісії і підкомісії.

Під час офіційних візитів між Україною і Китаєм були підписані двосторонні комюніке, декларації. У цілому в даних документах вказано, що обидві сторони докладуть необхідних зусиль для розширення і поглиблення довгострокових відносин.

Держави відзначають, що їх позиції з основних питань сучасності, з питань миру і розвитку, роззброєння, запобігання гонці озброєнь, недопустимість національного сепаратизму, втручання у внутрішні справи, а також боротьби проти гегемонізму і диктату в міжнародних відносинах є близькими або співпадають; виступають на захист миру і стабільності у різних регіонах і у світі тощо.

У спільних документах констатується неучасть у військово-політичних союзах, спрямованих проти другої сторони, незастосування Китаєм ядерної зброї першим взагалі та проти неядерних держав зокрема та необхідність постійних двосторонніх переговорів та консультацій. Отже, не дивлячись на територіальну віддаленість і різну вагу на міжнародній арені, Україну і Китай зближує схожі політичні позиції та неприйняття однополярного устрою світу.

В документах також наголошено, що держави підтримують прагнення народів своїх держав до єдності. Зокрема, Україна визнає, що уряд КНР є єдиним законним урядом Китаю, а Тайвань - невід'ємною частиною території Китаю і підтверджує, що не буде встановлювати з Тайванем офіційних відносин.

КНР також підтримує територіальну цілісність України, що є важливим, зважаючи на культурно-історичну специфіку регіонів України. На "тайванській темі" зупинимося детальніше. КНР неодноразово наголошувала, що вдячна Україні за тверде дотримання принципу "одного Китаю". Проте, 1996 рік був дещо складним у відносинах України і КНР. Причиною став візит у Київ віце-президента Тайваню Лян Чжаня, що викликав негативну реакцію влади КНР, і в подальшому призвело до "охолодження" відносин між Києвом і Пекіном на кілька років.

Хоча українське зовнішньополітичне відомство заявило, що візит мав приватний характер і відбувався на запрошення Київського університету імені Тараса Шевченка. Професор цього університету В. Головченко вказував, що Україна мала шанс вступити у договірні відносини з могутньою державою, проте допустила візит віце-президента Тайваню і КНР відмовилася підписати з Україною базовий двосторонній договір, проект якого знаходився в МЗС.

Черговий інцидент стався, коли Тайбей відвідали українські парламентарії, серед яких був і перший президент Л. Кравчук. Згідно із прес-релізом адміністрації президента Тайваню Україні було запропоновано здійснити обмін представництвами з метою розширення і поглиблення співробітництва між Україною і Тайванем [4]. Дійсно двосторонній товарообіг щорічно складає близько 300 млн. дол., а представництва острова в Україні немає. Зазначимо, що не визнаючи державність Тайваню, багато країн розвивають активні економічні відносини з островом, що не викликає протесту офіційного Пекіну. Чого не можна сказати про реакцію Китаю на будь-які навіть неофіційні спроби українців налагодити зв'язки з Тайванем. КНР намагається "мінімізувати" контакти української еліти з тайванськими політиками і бізнесменами. Можливо, з цієї причини інвестиційними і іншими можливостями взаємодії з Тайванем практично не користуються українські ділові кола.

Пекін дуже чутливо ставиться до тайванської проблеми. Українське МЗС знову наголосило, що візит був неофіційним і що в Києві визнають "єдиний Китай". Пізніше до Києва прибув заступник генерального секретаря канцелярії президента Тайваню Хуан Чжифана. Як результат, Китай скасував заплановане засідання комісії з торгово-економічного співробітництва. Наголосимо, що наскільки б не були сприятливими економічні зв'язки між Києвом та Тайбеєм, ускладнювати відносини з КНР для України є політично невигідним.

Так, український дослідник О. Шевчук вірно вказує, що МЗС України доводиться вирішувати непросте завдання: здійснюючи домовленості, досягнуті з КНР, сприяти розвитку неофіційних відносин з Тайванем і розширенню торгово-економічних зв'язків [5]. Україні необхідно постійно наголошувати про підтримку принципу "одного Китаю", ідею невтручання у внутрішні справи держави.

Зупинимося і на ядерному роззброєнні України. 23-25 червня 1995 р. за підсумками офіційного візиту в Україну прем'єра Державної Ради КНР Лі Пена було підписано Спільне комюніке, в якому наголошено, що КНР високо оцінила факт приєднання України до Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерної держави, розцінюючи його як вагомий вклад у справу миру та безпеки у світі. Підкреслимо, що Китай був першою країною, яка надала 4 грудня 1994 р. Україні гарантії ядерної безпеки. Важливість і значимість китайського кроку можна належно оцінити, якщо взяти до уваги, що Пекін не надавав подібних гарантій окремо жодній країні світу. І хоча не розроблено механізм і формат можливої реалізації вказаних ядерних гарантій Україні, сам факт їхньої наявності означає політичну, дипломатичну підтримку.

Зазначимо і те, що коли в 1993 р. Україна не ратифікувала договір СТАРТ-1 та відмовилася підписати ДНЯЗ, що викликало підвищену увагу і критику з боку Заходу, Китай не тиснув на Україну, незважаючи на свої офіційні заяви проти розповсюдження ядерної зброї. Україні імпонує позиція Пекіна і його офіційне зобов'язання не застосовувати ядерну зброю першим. Як відомо, в цьому питанні і США, і Росія у своїх новітніх доктринах допускають застосування першими ядерної зброї, у тому числі проти неядерних держав при особливих загрозах національній безпеці.

У Спільній декларації про дружбу і всебічне співробітництво у ХХІ ст., китайська сторона підкреслила, що гарантії ядерної безпеки Україні не мають часових обмежень. Цю позицію було підтверджено і під час візиту в КНР А. Зленка у січні 2002 р. та у листопаді 2002 р. під час державного візиту Л. Кучми у КНР. Тоді ж сторони домовилися розпочати роботу щодо укладання широкомасштабного політичного Договору про дружбу і співробітництво, але до сьогодення ця ініціатива не є реалізованою.

У квітні 2003 р. в рамках офіційного візиту до КНР Л. Кучма провів робочу зустріч з новообраним головою КНР Ху Цзіньтао, під час якої було обговорено стратегічні засади розширення співробітництва і взаємодії між Україною і КНР. Підкреслимо, що президент України став першим європейським лідером, який зустрівся з новим керівництвом КНР.

Після зустрічі з Л. Кучмою міністр оборони Китаю Чі Хаотянь вказав, що нове партійне керівництво Китаю докладатиме всіх зусиль для подальшого розвитку відносин з Україною і що вважає українського президента "великим другом китайського народу" [6].

Встановлено дружні зв'язки між низкою міст України та провінціями і містами Китаю, що носять переважно характер співробітництва у торгівельно-економічній сфері. Серед найбільш активних можна відзначити Київську міську, Донецьку, Івано-Франківську, Запорізьку, Луганську, Харківську обласні державні адміністрації. Загалом 15 регіонів України і КНР встановили дружні зв'язки, але вони ще очікують наповнення конкретними результатами. Розвиток співпраці на регіональному рівні може принести позитивні результати, українські міста мають можливість вивчити досвід успішніших міст у питанні залучення інвестицій. Запоріжжя з 1996 р. співпрацює з містом Ічан, Чунцин. Співробітничають з китайськими містами Тяньцзінь, Цзінань, Синтай Харків і область (у Харкові реалізується китайський проект "Юньчен"). Одним з перших українських міст, що співпрацює з китайськими, була Одеса, яка в 1993 р. підписала документ з портом Циндао, були встановлені відносини і з провінцією Фуцзянь. Донецьк співпрацює з центром вугільної провінції Шаньсі - м. Тайюань, Донецька область з провінцією Гуандун, Луганськ з провінцією Хейлунцзян.

Україна і КНР координують свою політику в ООН, інших міжнародних організаціях. Це дозволяє відстоювати інтереси при розгляді різних питань, пов'язаних з національною, регіональною, глобальною безпекою, соціально-економічним розвитком тощо. Як було вже зазначено, існує чимало питань, з яких позиції сторін близькі, або збігаються. Зокрема, під час бомбардування Югославії американці влучили в будинок китайського посольства в Белграді, тоді Україна підтримала Китай. Однак, коли КНР поставилася негативно до входження військ антитерористичної коаліції на чолі з США до Іраку в 2003 р., позиція України була іншою. Український миротворчий контингент допомагав в Іраку підтримувати порядок під час перехідного періоду. Проте, окремі розходження не перешкоджають Україні і Китаю співпрацювати. Результатами такої взаємодії є домовленості про взаємну підготовку кандидатур при виборах керівних органів системи ООН та їх спеціалізованих організацій, інших міжнародних інституцій. Прикладом може бути підтримка Україною позиції КНР у Комісії ООН з прав людини в 1996 р., підтримка Китаєм кандидатури України на виборах до непостійних членів РБ ООН на 2000- 2001 рр. КНР у 1996 р. підтримала переведення України з групи країн В до групи С схеми розподілу видатків на фінансування операцій з підтримки миру ООН, що полегшило фінансові витрати для нашої держави.

Після президентських виборів 2004 р. в Україні дещо змінилася політична складова українсько-китайських відносин. Характер виборчої кампанії 2004 р. для КНР - це "держпереворот". Можливо, тому Пекін був серед тих, хто після другого туру виборів у листопаді 2004 р. привітав В. Ющенко з обранням на посаду президента України. До того ж, на святкуванні 56-ї річниці створення КНР у Києві в жовтні 2005 р. представники нової влади не були запрошені, проте був запрошений Л. Кучма.

Проголошений Києвом євроатлантичний курс призвів до "переформатування" відносини з Китаєм. Серед позитивних результатів 2005 р. важливим для України було підписання протоколу між Києвом і Пекіном про взаємний доступ на ринки товарів та послуг. Відбувся і візит парламентської делегації (квітень 2005 р.) на чолі із спікером ВР В. Литвином у КНР, що став першим після "помаранчевих" подій кроком щодо презентації нової України. В. Литвина прийняв Ху Цзіньтао, що свідчило про високий рівень інтересу КНР до нової ролі України.

У 2006 р. Київ активізував відносини з Пекіном. 30 жовтня 2006 р. відбувся офіційний візит в Україну голови всекитайського комітету народної політичної консультації Ради Китаю Цзя Цін ліня, що сприяв відновленню політичного діалогу на вищому рівні. Зросла і кількість двосторонніх контактів на різних рівнях. І знову планували підписання широкомасштабного політичного договору про принципи відносин між Україною і КНР у XXI ст. Такий договір може бути підписаний під час офіційного візиту президента України в КНР, або китайського лідера в Україну. Китай має такі договори з сусідніми країнами, але не з усіма, зокрема з Росією і Казахстаном. Посол КНР в Україні Яо Пейшен у своєму інтерв'ю зазначав, що з Україною у нас немає спільного кордону. Хоча це не означає, що ми не приділяємо уваги розвитку відносин з вашою країною. Китай розглядає Україну як важливого партнера в Центральній і Східній Європі [7].

Керівництво України також неодноразово заявляло, що вважає Китай одним із головних партнерів не лише в АТР, а й у глобальному масштабі. Так, посол України в КНР С. Камишов вказував (2007 р.), що Україна розглядає відносини з Китаєм як пріоритетний напрям у своїй дипломатії, підтвердив готовність своєї країни разом з Китаєм вивести відносини на новий рівень [8]. У квітні 2007 р. під час зустрічі з віце-прем'єр-міністром державної ради КНР Хуей Ляньюєм, який перебував в Україні з офіційним візитом В. Ющенко запевнив, що Україна розглядає українсько-китайські відносини як стратегічні. Про значення України для КНР свідчить і той факт, що 3 липня 2009 р. під час візиту в Україну заступника голови всекитайського комітету народної політичної ради Ван Ган (на зустрічі з Ю. Тимошенко) він наголосив, що уряд Китаю виділить Україні 25 млн. юанів (близько 3 млн. дол.) на розвиток двосторонніх техніко-економічних проектів [9]. У відповідь Ю. Тимошенко висловила подяку, відмітивши що це є хорошим кроком Китаю до зміцнення співпраці.

Україна нерідко пристосовує до інтересів Росії, США, Європи свою економіку і ресурси. В результаті і політичні успіхи не особливо значущі, і не завжди можна уникнути економічних невдач. Центр світової економіки вже знаходиться у Тихоокеанському регіоні, тому Україні необхідно звернути свою увагу на схід, зокрема на Китай. До того ж, світова фінансово-економічна криза змушує шукати нові ринки для експорту товарів і джерела інвестицій. Враховуючи розвиток Китаю, можна говорити про те, що він у найближчому майбутньому стане важливим міжнародним інвестором. І саме Китай може направити колосальні інвестиції в нашу економіку. Зазначимо, що за даними Держкомстату України, загальний обсяг інвестицій з КНР на 1 січня 2009 р. становив 8,24 млн. дол., в цілому на території України створено 72 підприємства з китайським капіталом.

Серед країн СНД Україна посідає 3 місце за обсягом двосторонньої торгівлі з Китаєм. Так, посол Китаю в Україні Чжоу Лі вказує, що Китай є найбільшим торговельно-економічним партнером України в АТР. У 1992 р. об'єм торгівлі між країнами склав 230 млн. дол., а в 2009 р. перевищив 8 млрд. дол. [2]. Проте це не відповідає потужностям обох країн. До того ж, український експорт до КНР має здебільшого сировинний характер (продукція металургії, металообробки і хімічної промисловості). Китай нам експортує здебільшого товари народного споживання.

Україна і Китай зацікавлені у розвитку військово-технічного співробітництва в області високих технологій, зокрема у сфері озброєнь.

Інтерес китайських спеціалістів до Інституту фізики та Інституту електрозварювання, до підприємств, що працюють у авіаційній, космічній та суднобудівній галузях реалізовано у низці окремих угод з конкретними підприємствами. Серед пріоритетів для подальшої співпраці залишається освоєння нових сфер співробітництва, використання потенціалу співпраці у сфері сільського господарства, техніки і науки, туризму і підвищення рівня торговельно-економічних зв'язків. В цілому, українсько-китайське співробітництво має великий потенціал, але він використовується недостатньо. Більшість критиків звинувачують в цьому скоріше економічну політику українського уряду, аніж відсутність інтересу в промисловості України з боку Китаю. Внутрішня (політична, економічна) ситуація в Україні не дуже сприяє розвитку належних взаємовідносин, ще не відпрацьована правова база щодо прозорості роботи іноземних інвесторів на внутрішньому ринку України.

Отже, політичним аспектам взаємовідносин України з КНР притаманний переважно протокольний характер (здебільшого не реальне, а деклароване стратегічне партнерство), а реальна взаємодія на міжнародній арені відбувається в межах загальносвітових процесів і пов'язана з діяльністю ООН та інших міжнародних організацій. Необхідно звернути особливу увагу, поряд із розвитком і вдосконаленням вже існуючої договірно-правової бази, на ефективну реалізацію раніше підписаних документів і досягнутих домовленостей.

Разом з тим, тенденції до поліпшення якості і кількості двосторонніх угод, безумовно, зростають. Китай є одним з найбільших торговельних партнерів України, експорт України до КНР складає 6-8% всього експорту нашої держави. Україна повинна і надалі підтримувати і розширяти свою економічну (в тому числі й військово-економічну), а також політичну присутність у АТР; розвивати політику щодо транспортної інфраструктури та підключатись до ініціатив азійських країн щодо створення спільних проектів. Для підвищення рівня економічного співробітництва України з КНР необхідно розвивати політичний діалог на вищому рівні, створювати позитивний імідж України усередині ділових кіл Китаю.

Належний розвиток східного вектору зовнішньої політики дозволить Україні підняти свій статус у міжнародному рейтингу. До того ж, головною особливістю економічного співробітництва України з КНР є те, що воно не підпорядковується будь-яким політичним доктринам і не супроводжується з боку іноземних партнерів політичними умовами. Це дає змогу нашій країні керуватися національними інтересами та міркуваннями економічної доцільності.



ВИСНОВКИ

Глобалізація , з одного боку, уніфікує соціальний простір, а, з іншого, - веде до більш чіткої стратифікації світової спільноти. Формується система, що складається з країн «ядра» глобалізації та країн «периферії» глобалізації. На жаль, Україна не є суб'єктом глобалізації і відноситься в цьому аспекті до периферійних держав. Це обумовлено як рівнем її соціально-економічного розвитку, так і місцем та роллю держави в сучасній світовій політичній «грі подій та впливів».

Які ж проблеми стають перед Україною у зв'язку з глобалізацією світу? Насамперед, це послаблення ролі держави і посилення впливу на внутрішні українські процеси основних суб'єктів глобалізації, а саме, країн «Великої вісімки» (G8 - США, Канада, Англія, Франція, Германія, Італія Японія, Росія), ТНК - транснаціональних кампаній (наприклад, Газпром), а також міжнародних організацій та з'єднань( ООН, НАТО, ЄС, СОТ, МВФ, ФІФА, CНГ тощо).

Наслідком глобалізації є утворення наднаціональних інститутів і перехід у їхню компетенцію цілого ряду політичних, економічних, соціальних функцій, виконуваних раніше органами національних держав. Це призвело, з одного боку, до збільшення числа національних державно-правових інститутів, орієнтованих на задоволення потреб наднаціональних організацій, а, з іншого, - ліквідацію функціонально непотрібних у нових умовах державних установ України. Далі посилюється транснаціоналізація ринків (фінансових, матеріальних, людських, енергетичних) та інших ресурсів. І Україна зіштовхується з проблемою не конкурентоспроможністю своєї продукції. Застосування, по - третє, нових наукоємних та комунікаційних технологій, інформатизація суспільного виробництва змінює зміст та формат значного масиву суспільних відносин. Людина все більш дистанціюється від формально усталених, звичаєвих процедур повсякденного життя, створюючи свій стиль і свою наповненість життя певними подіями, переживаннями та дозвіллям за допомогою новітніх технологій. Лібералізм (свобода норм, вибору напрямків соціальної активності, вільний ринок, скасування кордонів та митних перешкод) поширюється як світоглядна орієнтація людини і суспільства, що раціонально діє і оптимально розвивається на сучасному відрізку часу. Дійсно, лібералізація обміну, нові форми міжнародного розподілу праці, зріст руху капіталів, посилення конкурентної боротьби дозволяють досягати економічного росту в багатьох країнах світу, сприяють розширенню зайнятості, зниженню рівня бідності і підвищенню добробуту.