Однак доводиться констатувати, що належного розуміння й тим більше сприяння в цьому плані Росія з боку США й інших провідних західних країн поки не зустрічає. Кількаразові заклики Росії додати її збройним силам, що перебувають у ряді країн СНД переважно по їх же проханню, статус миротворчих чинностей ООН і дістати необхідні кошти на їхнє втримування дотепер залишаються без відповіді. Таке положення, природно, не сприяє ослабленню існуючої в цьому зв'язку напруженості як у СНД, так і за його межами. Характерно, що навіть у грузино-абхазькому конфлікті, що не зачіпає безпосередніх інтересів США ні в економічному, ні в стратегічному плані, роль Росії як посередника у встановленні миру зустріла протидію. Духу партнерства відповідало б, якщо Вашингтон визнає нарешті лідируючу роль Росії в урегулюванні конфліктів на пострадянському просторі, а також міжнародно-правовий статус миротворчих військ Росії, що здійснюють ОПМ у СНД. Спроби ж США відігравати роль арбітра у відносинах між Росією й колишніми радянськими республіками, а тим більше використовувати конфлікти на просторі колишнього СРСР для посилення свого впливу на ситуацію в СНД на шкоду інтересам Росії будуть незмінно викликати роздратування в Москві.

Багато в чому збігаються підходи Росії й США до нерозповсюдження. В інтересах Росії почати додаткові погоджені зі США зусилля з метою забезпечення виконання рішення про безстрокове й безумовне продовження Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯО) на Конференції 1995 року, а також налагодити діюче співробітництво у відстеженні негативних процесів у сфері поширення ОМУ й коштів його доставки, в організації системи заходів щодо протидії поширенню.

У питаннях забезпечення ядерної безпеки в інтересах Росії реалізувати програму співробітництва, у тому числі при технічному сприянні США, в області зміцнення режиму обліку, контролю, фізичного захисту й безпеки ядерних матеріалів; взаємодіяти в питаннях запобігання незаконної торгівлі цими матеріалами. Разом з тим Росія буде протидіяти спробам США поставити під контроль лише російську ядерну промисловість, нав'язати власні, однобічні рішення в цій області, що йдуть на шкоду її економічним інтересам.

У питаннях забезпечення ядерної безпеки в інтересах Росії реалізувати програму співробітництва, у тому числі при технічному сприянні США, в області зміцнення режиму обліку, контролю, фізичного захисту й безпеки ядерних матеріалів; взаємодіяти в питаннях запобігання незаконної торгівлі цими матеріалами. Разом з тим Росія буде протидіяти спробам США поставити під контроль лише російську ядерну промисловість, нав'язати власні, однобічні рішення в цій області, що йдуть на шкоду її економічним інтересам.

Нарешті, доцільно провести зі США переговори з метою висновку міжурядового "зонтичного" угоди про повномасштабне військово-технічне співробітництво під державним контролем по обидва боки. Тут, однак, варто було б визначитися, до яких меж і в яких рамках здійснювати співробітництво, що у ряді випадків перетворилося в кошти викачування передових російських технологій. Досить проблематичним є взаємодія в сфері контролю за поширенням звичайної зброї й "критичних" технологій, тому що тут уже виявилася найжорстокіша конкурентна боротьба між Росією й США, політика витиснення Росії зі світових ринків зброї й військової техніки. Разом з тим угода про деякі основні правила тут цілком можливо, зокрема про перелік озброєнь, не підметів експорту, і країн, у які повинні бути заборонені поставки конкретних категорій військової техніки.

Зараз важливо, у жодному разі не роблячи в російсько-американських відносинах паузи, осмислити те, що відбулося в Росії й у світі за останні десять років. США повинні визнати, що зовнішньополітичний курс, орієнтований на одержання від Росії однобічних поступок як ціна за політичну підтримку російських реформ, себе не виправдав; залишити ілюзію того, що з нею можна побудувати партнерство патерналістського типу, нав'язавши роль молодшого партнера. Прагнення Росії до рівного зі США положенню у світі повинне сприйматися з розумінням, і не через її минуле, а в передбаченні її можливої ролі в майбутньому. Для Росії ж з, свого роду, самоцілі, як це було в недавнім минулому, відносини зі США повинні придбати значення потужних засобів вирішення російських внутрішньо- і зовнішньополітичних завдань, забезпечення як національної, так і міжнародної безпеки. [40, c. 175-184]

1.3 Державні соціально-економічні пріоритети:

Серед основних соціально-економічних завдань другого строку адміністрації, безсумнівно, особливе місце займають соціальні проблеми: утворення, особливо шкільне, працевлаштування, медичне обслуговування й допомога молоді й, звичайно ж, проблема соціального забезпечення, що є, на думку багатьох експертів, одним із серйозніших викликів країні в доступній для огляду перспективі.

Проблема соціального забезпечення, і зокрема пенсійного забезпечення, стала останнім часом предметом гострих суспільних дебатів у США. Адміністрація Буша запропонувала план, головний зміст якого - частково зняти з держави надмірне навантаження пенсійного забезпечення й інших соціальних виплат. Відповідно до пропозицій республіканців, для громадян старше 55 років, нічого не зміниться. Тим же, хто народився пізніше 1950 р., пропонується диверсифікувати на добровільній основі свої пенсійні внески, тобто частина їх направляти на індивідуальні інвестиційні рахунки. Кошти на цих рахунках можуть приносити додатковий дохід, тому що будуть інвестуватися в різні активи, що приносять прибуток.

Критики нової системи соціального страхування - насамперед, демократи - уважають, що пропонована реформа розмиває й виразно знижує соціальні гарантії. Разом з тим поки демократична опозиція не пропонує ніяких конструктивних рішень. Якщо дотримуватися традиційної точки зору, то єдиний шлях рішення проблеми - це підвищення податків. У кожному разі очевидно, що соціальні проблеми, і зокрема проблеми соціального страхування, стають у главу кута всієї соціально-економічної стратегії держави.

Порівняння соціально-економічних пріоритетів державної політики США із соціально-економічною стратегією Росії виявляє ряд загальних рис. У середньостроковій програмі соціально-економічного розвитку присутні положення про збереження досить високих темпів економічного росту (6-7%), про необхідність структурної перебудови економіки убік підвищення частки наукомістких галузей і зміцнення інноваційної тридцятимільйонної економіки за рахунок впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Схожим багато в чому є й інструментарій досягнення пропонованих заходів - подальше зниження податків, створення пільгових умов для стимулювання НТП, зокрема, створення наукових зон - аналогів американських технопарків, а також вільних економічних зон, все більша інтеграція російської економіки у світове господарство. Із прийняттям чотирьох національних проектів - «Охорона здоров'я», «Освіта», «Житлово-комунальне господарство» і «Промисловий та аграрно-промисловий комплекс» - у Росії вперше за останні 16 років приділена увага тим соціальним проблемам, які здавна є об'єктом постійної уваги американської держави. [13, c. 3-15]

Разом з тим, незважаючи на очевидну схожість соціально-економічних пріоритетів, виразно відчуваються й розходження. Головне й основне - це якісно інше втримування завдань, що ставляться. Якщо в США - це завдання, що коштують перед високорозвиненою й усе більш соціально орієнтованою економікою, то в Росії - це спроба перебороти серйозне відставання країни від високорозвинених держав в економічному й соціальному розвитку, покінчити із сировинною залежністю країни, зробити багатше широкі верстви населення. Перед Росією стоять і завдання особливого роду, в основному вже вирішені американським суспільством. Це правове й інституціональне забезпечення прав власності, боротьба з корупцією, прийняття багатьох базових законів і, головне, їхнє виконання, що є нормою для більшості розвинених країн.

Незважаючи на ці істотні розходження в соціально-економічних пріоритетах в обох країнах, американський досвід, з огляду на його досить високу ефективність, може становити значний інтерес для вироблення державної політики в Росії.

Протягом останніх 10-15 років процеси, що відбуваються в міжнародних відносинах і світовій економіці, характеризуються зростаючою відкритістю, збільшенням ступеня інтеграції й ростом загальної взаємозалежності окремих країн і регіонів. Найважливішим фактором країнного й регіонального розвитку стала поступова трансформація їх соціально-економічних і політичних структур від досить замкнутих національних формувань убік відкритих систем, що носять інтернаціональний і до відомого ступеня космополітичний характер. Ця трансформація найбільшою мірою торкнулася економічної системи, оскільки світові інтеграційні процеси в найбільшій мірі присутні у світових господарських зв'язках.

Глобалізація дала можливість США різко підсилити свої політичні й економічні позиції у світі. Це посилення є двоїстим процесом, при якому не тільки американські інвестиції, капітал, товари й послуги усе активніше проникають в економіку інших країн, але й фінансово-економічні ресурси світової економіки все в більших обсягах перетікають в економіку США, у тому числі й у систему її федеральних фінансів. У цей час федеральний бюджет США все більшою мірою випробовує на собі вплив факторів розвитку й кон'юнктури світової економіки, стає найважливішою складовою частиною світової фінансової системи.

Зростаюче значення федерального бюджету США в системі світових господарських і політичних зв'язків обумовлено не в останню чергу й прямими директивними установками, які втілила в собі нова стратегія національної безпеки США, затверджена президентом у березні 2006 р. Головною метою нової стратегії США в області національної безпеки є створення «співдружності демократичних держав». Автори нової стратегії особливо підкреслюють, що XX століття «може бути названий "Століттям демократії", коли тиранії йшли одна за інший, а ним на зміну приходили демократії. У середині минулого століття не більше двох десятків держав у світі могли називати себе демократичними; через 50 років їхнє число перевалило за 120. Демократичні революції охопили всі культури й всі континенти»3. При цьому прообразами прийдешніх демократичних перетворень на «просторах Євразії» називаються «кольорові революції» у Грузії, на Україні й у Киргизії. У цьому ключі США розуміють у цей час і завдання «подальшої демократизації» Росії. [28, c. 3-24]

Уперше орієнтація на активне використання бюджетних важелів для зміцнення зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних позицій США була «апробована» в 1980-е роки в період перебування у влади республіканської адміністрації Р. Рейгана. Система бюджетних пріоритетів, сформована в той період, мала шість основних елементів: а) зростаюча роль прямих військових видатків; б) ідейне оформлення цього курсу як необхідності протидії зовнішнім погрозам національної безпеки США; в) зростаюче значення дефіцитного фінансування федерального бюджету, що виправдується саме міркуваннями «воєнного часу»; г) усе більше широке підключення ресурсів світової капіталістичної економіки для фінансування як американської економіки в цілому, так і дефіцитів федерального бюджету; д) трактування соціальних програм федерального уряду (видатків на людські ресурси) як забезпечують формування «мережі соціальної безпеки»; е) реалізація масштабних податкових реформ, здійснених в 1981 і 1986 р., що мали своєю метою перерозподіл фінансових ресурсів на користь найбільш заможних (плутократичних) верств американського суспільства.

Формування й механізми реалізації соціальної політики на початку XXI століття характеризуються її зведенням у ранг державних пріоритетів. При збереженні істотних розходжень у принципах, масштабах, формах діяльності держави в різних країнах, у найбільш розвинених з них вектор соціального розвитку визначається зростаючим значенням людських ресурсів і ролі держави по створенню умов для їхнього розвитку й використання в глобалізуючому суспільстві знань.

У міру ускладнення й посилення взаємодії економічних, політичних, демографічних, зовнішніх і внутрішніх, довгострокових і кон'юнктурних факторів, що впливають на соціальну захищеність, стан і якість людських ресурсів і на можливості реалізації їхнього потенціалу в умовах глобалізації, зростає й потреба в регулюючій діяльності держави", і в розширенні кола питань, що входять у її сферу. Ці закономірності зв'язані як із загальними процесами розвитку соціально-економічних функцій держави, так і з посиленням ролі людського потенціалу в забезпеченні стійкого економічного росту на основі інновацій, а також зміцненні національної конкурентоспроможності, позицій країни на світовому ринку й у світовому співтоваристві. При цьому спостерігається помітний зсув акценту із прямих методів і важелів впливу на більше складні політико-економічні, опосередковані й, нерідко, непрямі методи реалізації соціальної політики; більше тісне переплетення мер соціальної політики з іншими напрямками державної діяльності.

Зростаюче значення соціальної функції держави переконливо демонструють і Сполучені Штати - країна з найбільше яскраво вираженою прихильністю ідеям вільного ринку, самореалізації, опори на власні чинності, де необхідність соціальної відповідальності держави за своїх громадян у загальнонаціональному масштабі була визнана раніше, ніж у більшості західноєвропейських країн.

У Росії після періоду недооцінки соціальної ролі держави в умовах фундаментальних політичних і економічних трансформацій 90-х років минулого сторіччя, у першій половині поточного десятиліття намітилася тенденція усвідомлення значимості інтелектуального потенціалу і якості людських ресурсів, рівня освіти й стану здоров'я населення, доступності й використання переваг новітніх досягнень в області інформаційних і комунікаційних технологій як ключових факторів національної конкурентоспроможності й соціальної захищеності населення. [2, c. 22-26]

Прийняття й перші кроки по реалізації в 2005-2006 р. проектів «Освіта», «Охорона здоров'я», «Житлове будівництво» як загальнонаціональні пріоритети передбачаються як новий етап розвитку російського суспільства, коли збереження й розвиток людського потенціалу, створення умов для його реалізації в постіндустріальному світі стають пріоритетним напрямком державної політики. Однак для успішної реалізації соціальних ініціатив принципово важливим є вироблення адекватних механізмів їхньої реалізації, проведення у відповідних секторах структурних реформ, а не відомість їх до спроб зняття проблем, що нагромадилися, за допомогою збільшення бюджетного фінансування.

По показнику сукупних державних видатків на соціальні цілі відносно ВВП серед розвинених країн Росія (17,1%) ближче всіх до США і Японії - 20,7 і 23,5% відповідно, у той же час істотно уступаючи західноєвропейським країнам, зокрема Швеції, де вони становлять 40% ВВП, Німеччини - 36,8%; Норвегії - 33,4%.

Незважаючи на скромну, у порівнянні з іншими провідними країнами світу, величину цього показника, в абсолютному вираженні державні видатки на соціальні цілі досягли в США, по оцінці на 2006 рік, 2,7 трлн. дол. (або близько 9 тис. дол. на кожного жителя країни), залишивши далеко за всі країни миру. При цьому на сучасному етапі для державної політики США в соціальній сфері характерний зсув центра ваги з фінансування допомоги на страхування. З 1,7 трлн. дол. (2006 р., оцінка) федеральних видатків на людські ресурси лише 2% (близько 36 млрд. дол.) доводиться на виплати по програмі додаткового соціального доходу нужденним особам пенсійного віку, інвалідам, сліпим властиво з коштів федерального бюджету, а 53% (900 млрд. дол.) - на виплати по, Загальній програмі страхування (пенсійного, по інвалідності, на випадок втрати годувальника й медичного - для пенсіонерів).

Відмітною рисою динаміки державних видатків на людські ресурси в першій половині поточного десятиліття сталі випереджальні (у порівнянні з ростом ВВП) темпи росту видатків держави на меті утворення, що стало основним фактором розвитку постіндустріального суспільства й підвищення національної конкурентоспроможності. Посідаючи лише десяте місце по ІРЧП, США є світовим лідером по частці утворення в загальному обсязі державних видатків (17,1%), випереджаючи Норвегію (16,2%) - 1-е місце по ІРЧП, Канаду (12,7%) - 5-е місце й Швецію (12,8%) - 6-е місце по ІРЧП.

Росії має бути перебороти колосальний відрив від провідних країн світу по ІРЧП ( 65-е місце в 2006 р.), приділяючи адекватну увагу розвитку утворення й професійній підготовці в країні і їхній відповідності динамічно мінливим вимогам суспільства знань. За даними доповіді про людський розвиток 2005 р., державні видатки на утворення відносно ВВП становлять у Росії поки 3,8% - рівень Камеруну (3,8%), Аргентини (4,0%), Туреччини (3,7%), істотно уступаючи Норвегії (7,6%), Швеції (7,7%), США (5,7%). Прийняття національної програми «Утворення» свідчить про усвідомлення факту, що в умовах, коли рівень освітньої й професійної підготовки трудових ресурсів є критично важливим для їхньої конкурентоспроможності, а частка фінансування утворення перебуває в зародковому стані, істотне відставання Росії по державних видатках на сферу освіти від значної частини країн миру стало гальмом на шляху підвищення якості людських ресурсів і соціально-економічного розвитку країни в цілому.[24, c. 61-76]

Схожа ситуація спостерігається й у сфері охорони здоров'я, де сукупні видатки (державні й частки) Росії відносно ВВП - 6,2% - істотно уступають аналогічним показникам не тільки США (14,6%), але навіть Колумбії (8,1%) і Бразилії (7,9%). З огляду на вкрай високим рівень, що залишається, смертності (у тому числі дитячій і материнської), з одного боку, і нерозвиненість системи приватного фінансування медичних послуг, медичного страхування, обмежені можливості більшої частини населення по оплаті медичних послуг - з іншої, реалізація загальнонаціональної програми «Охорона здоров'я» може стати найважливішим інструментом збереження й поліпшення людського потенціалу.

Досвід і практика США, інших розвинених країн свідчать про те, що пріоритетна увага до людських ресурсів у державній політиці сприяло досягненню світовим співтовариством і, насамперед, його найбільш розвинутою частиною вражаючих успіхів у сфері соціальної захищеності населення, що знайшло відбиття насамперед у довгострокових тенденціях росту тривалості життя, рівня утворення, матеріальної забезпеченості.

Поряд з утворенням, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням, стратегія розвитку людських ресурсів охоплює широке коло завдань по регулюванню трудових відносин, створенню умов, сприятливих для реалізації як трудового, так і інтелектуального, підприємницького потенціалу жителів країни, включаючи соціально уразливі групи населення.

У США розвиток соціально-трудових відносин завжди відбувалося під активним впливом таких системо утворюючих принципів життєдіяльності, як особиста відповідальність, опора на власні чинності. Кожний із цих принципів, доповнюючи іншої, є основою й умовою функціонування складного механізму, що формує мотиваційне середовище, націлену на освітню й професійну підготовку, працевлаштування, підприємництво, досягнення економічного успіху й благополуччя. Після вступу в 1997 р. у чинність закону про особисту відповідальність і можливості працевлаштування цей механізм одержала новий імпульс завдяки законодавчому оформленню мер перекладу працездатних реципієнтів допомога на трудові джерела доходів.

Для переважної більшості населення США зайнятість є головним джерелом стабільних і передбачуваних доходів, можливостей обов'язкового й додаткового соціального страхування, виплат через хворобу, оплачуваних відпусток і ін. Як правило, повна зайнятість забезпечує працівникові дохід вище офіційно встановленої риси бідності. У США серед зайнятого населення рівень бідності не перевищує 2,6% (серед працюючих осіб пенсійного віку він становить 1,4%), а рівень трудових доходів перебуває в прямої залежності від рівня утворення, кваліфікації й професіоналізму.

У Росії, навпроти, зайнятість усе ще не забезпечує доходу вище прожиткового мінімуму кожному четвертому працівникові. Практично кожна друга російська родина з доходами за рисою бідності, за даними Доповіді про розвиток людського потенціалу в РФ 2005 р., має у своєму складі працівників із заробітною платою нижче прожиткового мінімуму. У масштабах країни винагорода російських найманих робітників становить усього 27% від ВВП - у два й більше рази нижче, ніж у США - 64%, Німеччини, Великобританії - 55%, Швеції - 61%, що свідчить не тільки про недооцінку праці в суспільстві, девальвації трудових джерел доходу, але також і про вкрай низький рівень бази обов'язкового соціального податку, можливостей розвитку додаткового соціального страхування, у тому числі пенсійного, медичного. По суті, оплата праці перетворилася в Росії у фактор трудовий демотивації й гальмо економічного росту. Політика держави в Росії повинна стати фактором підвищення трудової мотивації, соціальної захищеності працівників і роботодавців, зміцнення соціальної стабільності в суспільстві.

У перспективі ріст значення державної політики в сфері праці як у Росії, так і в США, інших країнах миру, обумовлений цілим поруч факторів економічного, науково-технологічного, соціального характеру, у тому числі вповільненням росту числа високооплачуваних робочих місць із повним робочим часом, повсюдним розширенням використання нових форм часткової, тимчасової, дискантної зайнятості, які є менш соціально захищеними, що збільшує ризик виявитися за рисою бідності як у період трудової активності, так і після виходу на пенсію. Тому в умовах прискорення процесів глобалізації, впровадження нових технологій, що міняють структуру попиту на ринку праці, а також одержала новий імпульс тенденції росту особистої відповідальності громадян перед суспільством і близькими, державна політика підвищення конкурентоспроможності працездатних осіб, у тому числі соціально уразливих, здобуває усе більше важливе значення. [37, c. 53-69]

Досвід США показує, що політика активізації трудового потенціалу знаходить вираження не тільки в розробці мер по полегшенню доступу до професійного навчання, але й у розширенні можливостей одержання кредиту на утворення, у поліпшенні шкільної інфраструктури й базового утворення; у спеціальних програмах, спрямованих проти дискримінації відносно деяких груп неблагополучних працівників, що були реципієнтів державних допомог, а також в удосконалюванні систем підтримки прагнення працівників до одержання професійного навчання й інформації, необхідної для адаптації до динамічних змінам на ринку праці.

Поряд з державними програмами страхування й програмами, що припускають бюджетне фінансування, важлива роль у соціальній політиці США приділяється створенню умов і передумов для участі бізнесу, некомерційних структур, громадських організацій, приватних осіб у підвищенні якості трудового й інтелектуального потенціалу країни, у соціальній допомозі нужденної.

Багато соціальних проблем виявляються вирішеними, коли оплата праці служить стимулом до праці. Якщо помітно збільшити винагороду за працю, то помітно зросте й валовий внутрішній продукт країни.

Розділ ІІ Характеристика політичних відносин між США та Росією

У постбіполярному світі взаємовідносини Росії і США неодноразово змінювалися. Існує цілком достатньо підстав для ретельного аналізу проблем і перспектив російсько-американських відносин у сторіччі, що наступило, оцінки їхньої ролі у формуванні нового світоустрою, утримування політики США на російському напрямку, місця Росії в системі зовнішньополітичних пріоритетів США, а також оцінки сфер взаємодії двох найбільших ядерних держав у майбутні роки, так само як і областей суперництва й розбіжностей.

Відправним моментом аналізу майбутнього відносин Росія - США, природно, стає узагальнення підсумків і уроків їхнього розвитку протягом минулих шести років XXI століття, ретельний розбір їхнього сучасного стану. Тим більше що тут у наявності досить суперечлива картина. З одного боку, мав місце активний політичний діалог між лідерами двох держав, що звичайно сприяв знаходженню взаємоприйнятих рішень таких складних проблем, як скорочення стратегічних наступальних озброєнь, боротьба з міжнародним тероризмом, а також співробітництво, особливо в багатобічному форматі, з метою запобігти появі нових ядерних держав. З іншого боку, розширюється сфера розбіжностей у тім, що стосується пострадянського простору, проблеми демократії в Росії, шляхів і способів боротьби з міжнародним тероризмом, протидії розповзання ОМУ, енергетичній безпеці. Є також небезпека зламування існуючих режимів контролю над ядерними й звичайними озброєннями.

Російські й американські фахівці заговорили про «нове відчуження» між двома країнами, обговорюючи те, як не допустити сповзання до нової конфронтації між ними. Особливої уваги заслуговує узагальнення тих дискусій, які ведуться й у Росії, і в США навколо таких проблем російсько-американських відносин, як контроль над ядерними озброєннями й проблеми нерозповсюдження зброї масового знищення (ОМУ), урегулювання міжнародних конфліктів. Вони не тільки зберігають своє першорядне значення, але й вимагають всі зростаючої уваги й спільних зусиль. Разом з тим збільшується й питома вага нових погроз і проблем, що стосуються боротьби з міжнародним тероризмом, наркотрафіком, запобіганням міжцивилізаційного зіткнення, коли це стосується забезпечення енергетичної безпеки. З'явилася також необхідність всебічного розгляду питань формування нового світоустрою в нинішнім столітті.

Виявлення ступеня впливу цих дискусій на практичну політику тієї й іншої сторони, на сприйняття ними один одного представляється надзвичайно важливим для майбутнього російсько-американських взаємин.

Що стосується США, то в останні роки там у наявності нове бачення Росії як країни, у якій відбувається наростання авторитарних тенденцій, проявів «імперських» підходів до сусідніх країн. Росію обвинувачують у використанні енергетичних ресурсів як головний інструмент забезпечення своїх зовнішньополітичних інтересів. Звичайно, в американських політичних і наукових колах є й інші точки зору щодо російського фактору, але досить негативний імідж Росії явно переважає. У плані практичної політики мова йде про заперечення можливості партнерських відносин з Росією, про перехід до концепції «виборчого співробітництва» в окремих, важливих для США областях. Розширення ж співробітництва погоджується самим безпосереднім образом зі ступенем демократизації російського суспільства й забезпечення прав громадян, волі ЗМІ й верховенства закону. У зв'язку із цим встає питання першорядної важливості - чи стане такий підхід основою політики США на російському напрямку, особливо в тому випадку, якщо на майбутнім в 2008 р. президентських виборах переможе кандидат Демократичної партії, у якій подібного роду погляди досить популярні.

Руйнування біполярної системи істотним чином вплинуло на всю систему міжнародних відносин, зумовивши виникнення широкої дискусії щодо необхідності перегляду існуючих оборонно-безпекових механізмів.

Зникнення небезпеки спалаху третьої світової війни викликало суперечки між провідними європейськими державами відносно політичного лідерства в Західній Європі, а також щодо необхідності подальшого домінування Сполучених Штатів у питаннях забезпечення безпеки європейського континенту. Підставою для підняття питання про зменшення американського впливу в Європі став також активний розвиток європейських інтеграційних процесів, інституціалізація Євросоюзу та зростання економічної потужності європейського співтовариства, яке почало успішно конкурувати з економікою США. З цими дискусіями безпосереднім чином було пов'язано питання щодо подальшої ролі НАТО - організації, в якій безсумнівним було і залишається лідерство Сполучених Штатів, у майбутній системі європейської безпеки. [38, c. 3-15]

Проте, незважаючи на закінчення періоду конфронтації, проблеми безпеки Європи залишалися актуальними, особливо в контексті спалаху низки регіональних конфліктів, зокрема у колишній Югославії та на пострадянському просторі. На момент завершення конфронтаційного періоду в Європі не з'явилося адекватної альтернативи американській військовій присутності, а отже і НАТО, яка компенсувала недостатній розвиток національних збройних сил у країнах Західної Європи та надавала країнам Центрально-Східної Європи гарантії безпеки.

Рубіж 1980-х-1990-х років позначився активними дискусіями в середовищі академічної та правлячої еліти США щодо доцільності збереження присутності у Європі. Аналіз зовнішньополітичних пріоритетів адміністрації Клінтона показав, що глобальні інтереси США вимагали присутності (у тому числі і військово-політичної) у всіх ключових регіонах світу. Європа, як один з лідерів світового економічного розвитку, безумовно, виступає саме таким регіоном, а НАТО була й залишається основою оновленої системи євроатлантичної безпеки. Одночасно з'явилося розуміння того, що необхідно змінити механізми взаємодії, насамперед методи здійснення політики США в Європі з тим, щоб вони відповідали новій міжнародній ситуації і характеру відносин між Америкою та Європою.

На початку 1990-х років НАТО зіткнулася з кризою власної інституціональної ідентичності внаслідок зміни характеру основних загроз міжнародній безпеці. Саме через це Північноатлантичний блок розглядався багатьма політиками і експертами як організація, що вже виконала своє призначення і має бути розпущена. Однак в нових політичних умовах ступінь конфліктності і військово-політичної нестабільності в Європі не лише не зменшилася, а й набула нового змісту, оскільки на перший план вийшли проблеми адекватної відповіді на нові загрози безпеці та врегулювання регіональних конфліктів. У цій ситуації неможливо було відмовитися від налагодженої системи відносин, механізму консультацій, прийняття та реалізації рішень, яким виступав Північноатлантичний союз.

Задля збереження та реформування НАТО у відповідності до нових міжнародних умов, США розробили концепцію “нового атлантизму”, яка визначила оновлені цілі і завдання блоку, обґрунтувавши їх появою нових загроз безпеці (розповсюдження зброї масового знищення, етнічні і релігійні конфлікти, тероризм тощо). Порівняльний аналіз основних положень Стратегічних концепцій НАТО 1990-х років, який виявив характерні риси і відмінності, що мали принциповий характер і вплинули на подальше реформування альянсу, фактично вивівши Північноатлантичний альянс за рамки регіональної організації, надавши намірам і планам блоку глобального характеру, а також відновивши значення військової складової блоку, підкресливши її важливість як дієвого інструменту зовнішньополітичної діяльності країн-учасниць, насамперед США. [9, c. 81-95]

Необхідною складовою цієї проблематики є питання оцінки впливу російського чинника на процес формування євроатлантичної безпеки. Однією з визначальних рис зовнішньої політики РФ першої половини 1990-х років була її надзвичайна мінливість, характерна і для концепцій, і для зовнішньополітичної практики. Прозахідний курс початку 1990-х років змінився ідеєю про необхідність захисту національних інтересів, відновлення міжнародного авторитету та прагненням належати до кола провідних геополітичних гравців на рівних умовах із США.

З самого початку будівництва демократичної Росії у обох сторін були різні міркування щодо нового місця Росії. США як держава-переможець вважали, що переможена країна має йти у фарватері їх політики і відбудовувати свою економіку за схемою, узгодженою з ними. Російські владні структури планували, що нова Росія повинна мати право на власну зовнішню політику, зокрема на європейському і пострадянському просторах.

Незважаючи на зазначені протиріччя, протягом певного часу відносини між США та Росією розвивалися позитивно. У 1997 році після російсько-американського саміту в Гельсінкі було намічено подальше скорочення стратегічних наступальних озброєнь обох країн, США заявили про підтримку вступу Росії в Лондонський і Паризький клуби кредиторів та в СОТ, а також була досягнута угода про виділення Росії певної фінансової допомоги. Але подальші події значно погіршили взаємовідносини Москви та Вашингтона.

НАТО під певним тиском США прийняв рішення про розширення Альянсу на схід. Рішення щодо воєнної операції в Югославії було прийнято без узгодження з Радою безпеки ООН та в обхід позиції Росії. Ці події унаочнили політику Білого дому щодо європейських інтересів Росії. Президент Росії Б. Єльцин, виступаючи на саміті ОБСЄ наприкінці 1994 року, заявив, що така політика може призвести до появи «холодного миру» в відношеннях Росії і НАТО.

Після акції в Югославії Росією було оприлюднено проект нової Воєнної доктрини, де робилася ставка на ядерну зброю. На засіданні Ради національної безпеки було розглянуто проблеми «...розвитку і використання тактичної ядерної зброї...». Російські бомбардувальники виконали учбово-тренувальний рейд у район Ісландії, де змоделювали пуски крилатих ракет по території США, та біля кордонів Норвегії - по континентальній Європі. На цьому «війна» Росії з США і НАТО завершилася.

З того часу зазначені події стали центральними чинниками у формуванні відповідної політики Росії щодо США і НАТО, а питанням воєнно-політичної протидії розширенню Альянсу на схід стала приділятися значна увага.

Російсько-американські відносини змінилися на краще після відомих подій у вересні 2001 року. Рушійною силою зближення позицій стало єднання у боротьбі проти спільного ворога - міжнародного тероризму, що створювало також можливість реалізації стратегічних переваг для кожної із сторін.

США отримували союзника, який мав другий у світі за своєю потужністю стратегічний ракетно-ядерний арсенал, і могли розраховувати на слабкішу протидію Росії щодо створення національної ПРО. Крім того, такий союз позбавляв американську адміністрацію «головної болі» щодо нарощування співробітництва Росії з Китаєм, Іраном, Іраком та Індією після подій в Югославії. За певних умов Росія могла б слугувати форпостом захисту американських інтересів в Євразії та сприяти присутності США в країнах Центральної Азії як для впливу на Китай та Індію, так і для контролю за джерелами каспійської нафти. [29, c. 3-14]

Для НАТО створювалися більш сприятливі умови для співробітництва Росії у форматі «двадцятки», а для країн Європи - членів НАТО - можливість тіснішої співпраці в енергетичній сфері, а з часом - і можливість певного доступу своїх компаній до розробки російських нафтогазових родовищ.

Росія могла сподіватися на отримання значніших обсягів фінансової підтримки і інвестицій від США і країн Заходу, які б дозволили їй вирватися з боргової пастки, в якій вона опинилася, і таким чином сформувати у стисліші терміни необхідні умови для стабілізації і розвитку своєї економіки.

Але таким сподіванням не судилося збутися. Подальші протиріччя між США і Росією з питання вступу України до НАТО дедалі ставали гострішими.

З приходом В. Путіна до влади розпочався період прагматичного партнерства Росії і США. Дві найбільш могутні ракетно-ядерні держави не могли не співробітничати, оскільки мали спільні завдання щодо підтримки стабільності і миру в світі низку взаємних стратегічних інтересів.

За правління В. Путіна російська економіка почала розвиватися помітними темпами1, а політична вага Росії - збільшуватися. Це створило умови для рішучих дій у напрямі Схід-Захід. Однією з форм захисту російських інтересів стала активніша участь Росії у відповідних міжнародних блоках, особливо у Шанхайській організації співробітництва (ШОС).

До складу ШОС входять поки що шість країн (Росія, Китай, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан та Узбекистан), чотири з яких є членами Ташкентського договору колективної безпеки. Бажання вступити до ШОС висловили Індія, Пакистан та знакова країна - Іран. Прийнята Хартія ШОС передбачає співробітництво країн-учасників в оборонній сфері. Заступник голови уряду Росії С. Іванов у квітні 2006 року на прес-конференції після наради міністрів оборони країн-членів ШОС підкреслив, що використання країнами ШОС військової сили «...планується тільки для парирування нових викликів і загроз, особливо міжнародного тероризму, і передусім таких його виявів, що характеризуються масштабністю, технічною витонченістю, використанням найсучасніших видів озброєння...».

Найсучасніші види озброєнь притаманні насамперед високотехнологічним країнам, зокрема США, а не терористичним угрупованням з їх асиметричними методами та засобами боротьби. З цього випливає, що військова сила ШОС можне використовуватися не тільки проти терористів.

У червні 2006 року відбувся черговий саміт ШОС, на якому прийнято Декларацію діяльності організації на наступні п'ять років, за своїм змістом здебільше антиамериканського спрямування. На саміт був запрошений президент Ірану, якого В. Путін підтримав в питаннях використання мирної ядерної енергетики, підкресливши, що ШОС має наміри «практичними справами збагачувати взаємодію...» з країнами-спостерігачами (до яких входить Іран), «... особливо за кризових ситуацій...».

Проведення саміту ШОС збіглось у часі з обговоренням США питання прискореного вступу України до НАТО. Враховуючи стратегічне значення для Росії цього питання, не можна виключати того, що в разі продовження Білим домом цього процесу, Іран за російської допомоги може стати членом ШОС. На думку російських експертів, прийом до цієї організації Ірану - одного з лідерів мусульманського світу - і посилення російського співробітництва з ним посилить позицію Москви у її протидії США з питання членства України в НАТО.

З наведеної причини політика Росії щодо НАТО нагадує асиметричні нелінійні коливання, у яких амплітуда негативу відносин час від часу перевищує амплітуду позитиву, незважаючи на співпрацю обох сторін. Чинник, який збуджує негатив у відносинах та породжує протидію Росії, той самий: розширення Альянсу на схід. Саме він був врахований при узгодженні у 1994 році Росією та НАТО спільної програми «Партнерство заради миру» (ПРМ), оскільки її виконання, з одного боку, відкривало шлях до співробітництва з НАТО, і з другого - сприяло гальмуванню зближенню країн Центральної і Східної Європи з Альянсом через активізацію їхньої взаємодії з Росією. [34, c. 39-42]

У 1997 р. Росія і НАТО підписали Основоположний акт, який поклав початок новому рівню відносин між ними, які наприкінці XX століття з наведених вище причин знову погіршилися. Для їх покращення у 2002 року на Римській сесії Альянсу було прийнято Декларацію глав держав і урядів Росії і урядів країн-членів НАТО. Була створена Рада Росія-НАТО (РРН), яка передбачала, що «... у рамках Ради Росія-НАТО Росія і держави-країни НАТО працюватимуть як рівні партнери у сферах, що становитимуть загальний інтерес...».

Одним з досягнень спільної взаємодії за таким принципом стало створення спеціальної Рамкової програми оперативної сумісності військових структур Росії і НАТО. Відповідно до цієї програми протягом 18 місяців було вжито понад 60 різних заходів. Важливим практичним кроком у зміцненні відносин має стати створення російської 15 окремої мотострілкової бригади як миротворчого з'єднання для спільних дій з НАТО. Досягнуто прогресу у сфері співробітництва зі створення протиракетних систем оборони ТВД, де відпрацьовуються механізми забезпечення спільного захисту від ракет у ході операцій кризового реагування (зокрема під час проведення командно-штабних навчань по ПРО ТВД під егідою РРН, які відбулись у Нідерландах у березні 2005 року).

У 2005 році на засіданні Ради Росія-НАТО на рівні міністрів обговорено широке коло питань поточного співробітництва. У спільному документі «Заява за підсумками засідання «Ради Росія - НАТО на рівні міністрів оборони» відзначено помітний прогрес у співробітництві.

У своєму виступі на 40-й Мюнхенській конференції з питань безпеки «Питання міжнародної безпеки у контексті відносин Росія-НАТО» міністр оборони Російської Федерації С. Іванов, підсумовуючи розвиток співробітництва з НАТО, заявив: «Сьогодні головне завдання - перетворити механізм «двадцятки» з політичного чинника, що вже зараз відіграє значну роль у формування духу сучасної системи міжнародних відносин, на чинник, що зумовлює практичні дії і Альянсу, і Росії у силовій сфері.

Причому не тільки у сфері допоміжних силових технологій (рятівні та гуманітарні операції, обмін інформацією), але і за основними напрямами діяльності збройних сил Альянсу та Росії».

Одночасно з співпрацею з НАТО російська політична і військова еліта наполегливо впроваджують, як і у відносинах зі США, доктринальні положення та превентивні заходи протидії розширенню НАТО на схід. Так, в Концепції національної безпеки Росії однією з основних загроз у міжнародній сфері визначено «зміцнення воєнно-політичних блоків і союзів, передусім розширення НАТО на схід». [11, c. 37-54]

Наприкінці 2002 року Держдума Росії прийняла заяву «Про ситуацію у зв'язку з розширенням НАТО», в якій підкреслювалося, що розширення Альянсу суттєво змінить ситуацію щодо забезпечення безпеки в Європі. У 2003 році Держдума Росії доручила уряду розробку комплексного плану протидії розширенню НАТО, а в березні 2004 року прийняла заяву «У зв'язку з розширенням НАТО», відповідно до якої у разі подальшого розширення НАТО на схід Дума буде рекомендувати президенту і уряду Росії «... вжити необхідних заходів щодо надійного забезпечення безпеки Російської Федерації, включаючи визначення доцільності подальшої участі в міжнародних договорах у сфері контролю над звичайним озброєнням і перегляд принципів побудови Збройних сил РФ у напрямі посилення їх ядерного потенціалу...».

Завершення періоду глобальної конфронтації характеризувалося появою дедалі зростаючої тенденції “європеїзації” системи безпеки в Європі, що можна пояснити послабленням консолідуючої дії ідеологічного фактору та відсутністю реальної об'єднуючої загрози. Європа, яка в повоєнний період виступала молодшим партнером Сполучених Штатів у глобальному протистоянні з радянським блоком, у новій міжнародній ситуації прагнула стати самостійним гравцем у світовій політиці. Розвинувшись у потужне економічне співтовариство, Євросоюз прагнув набути політичної ваги міжнародного рівня, з цією метою розпочавши розбудову зовнішньополітичного та оборонного вимірів, формуючи власні структури та позиції з ряду міжнародних проблем. Процес розбудови європейських військово-політичних структур з точки зору процесу формування західноєвропейської альтернативи НАТО, очолюваної Францією та ФРН, яка у перспективі могла б загрожувати трансатлантичній єдності.

Поява невоєнних загроз європейській стабільності, конфлікти нового покоління, особливо на Балканах, викрили неадекватність можливостей Європи у спробах врегулювання або іншого вирішення таких проблем та продемонстрували безумовні військово-політичні переваги НАТО. Проте процес створення автономного потенціалу у сфері безпеки та оборони ЄС триває, а це істотним чином впливає на ситуацію на континенті. У дисертації досліджуються позиції різних зацікавлених сторін - країн ЄС, США і РФ - щодо перспектив оборонно-безпекового виміру Євросоюзу та можливі шляхи взаємодії у цій сфері. Незважаючи на всі протиріччя між атлантичними союзниками, США не збираються відмовлятися від НАТО, яка для Вашингтона є основним, якщо не єдиним дієвим інструментом впливу на Європу - свого головного економічного суперника на міжнародній арені. Одночасно Європа усвідомлює той факт, що в епоху глобальних ризиків та асиметричних загроз забезпечення власної безпеки без участі США неможливе. Нині практично усі європейські держави зосереджені на проблемах внутрішньої політики і не можуть виробити спільну зовнішньополітичну та стратегічну орієнтацію, без чого неможлива ефективна реалізація спільної європейської політики у сфері безпеки та оборони. Вартим уваги є той факт, що ідея незалежних від НАТО (а отже і від Сполучених Штатів) європейських військових сил не надто популярна серед центрально- та східноєвропейських держав, які покладали значні надії, у зв'язку зі вступом до НАТО, на підвищення свого політичного статусу та зміцнення загальної військово-політичної безпеки. Тому представниками цих країн висловлювалося занепокоєння, що імовірне дублювання функцій лише негативно вплине на ефективність Північноатлантичного альянсу, який розглядався країнами “нової Європи” як гарант стабільності та територіальної недоторканності. [32, c. 3-24]

2.2 Аналіз політичних відносин США й Росії в світовій політиці

Глобальні геостратегічні зрушення на рубежі 1980-1990-х років, пов'язані із завершенням “холодної війни”, призвели до руйнування стійкої біполярної системи міжнародних відносин, що визначалася стратегічним балансом двох світових лідерів - США і СРСР. Натомість почав складатися нестабільний і доволі непередбачуваний світовий порядок, що відзначився появою нових викликів міжнародній безпеці. Залишившись єдиною наддержавою, Сполучені Штати Америки нині фактично визначають розвиток сучасних міжнародних відносин. У той же час Російська Федерація залишається впливовим учасником дипломатичних процесів, свідченням чого є дедалі більша увага до “російського чинника” в прийнятті зовнішньополітичних рішень провідними державами світу. Отже, російсько-американські відносини залишаються одним з головних напрямків зовнішньої політики обох держав і важливим елементом міжнародних відносин, від характеру яких значною мірою залежать перспективи розвитку світового співтовариства.

Історія показує, що Росія не завжди вела успішну й добре сплановану політику, часто прорахунки в зовнішньополітичній стратегії завдавали відчутної шкоди її престижу й розвитку. Однак догляд з великої політики дотепер не приносив їй помітних позитивних результатів, і цей факт також не можна не визнавати. Звідси й головна дилема для держави як у минулому, так і на сучасному етапі розвитку - досягти розумного балансу між зовнішньою й внутрішньою політикою. Це зовсім не обов'язково припускає зламування історично сформованої парадигми, не перешкоджає подальшому реформуванню країни, але може вести до тимчасового ускладнення відносин з окремими країнами, які очікували радикальної зміни російської зовнішньополітичної діяльності.

Слова Е.Качинса фіксують саме таке повернення. Одних це радує, тому що виводить взаємодія з Росією на зрозумілий і передбачуваний рівень, інших, навпроти, дратує й навіть злить, тому що потрібно вибрати, що робити з Росією далі: іти на конфронтацію або продовжувати обмежену взаємодію, а може, і розширити його.

Тверді заяви окремих американських політиків, публікація об'ємної доповіді Ради по міжнародним відносинам і іншим роботам не можна пояснювати тільки нелюбов'ю до нашої країни, невдоволенням із приводу головування РФ в "вісімці", а також передвиборною боротьбою, прагненням окремих експертів заробити на цьому політичний капітал і непорушним бажанням змінити Росію, хоча всі ці фактори присутні. І хоча ще рано говорити про те, що Російська Федерація в повному обсязі знайшла свою нову (точніше, забуту стару) іпостась у світовій політиці й продовжить незалежну лінію (не треба неї плутати із протидією або протистоянням США й іншому миру), відмінне від попереднього років стан Росії зафіксовано. Імовірність того, що вона повернеться до колишньої політики, досить примарна. Це розуміють у Вашингтоні, і реакція на її повернення неоднозначна.

Спробуємо зрозуміти, чому в 2006 р. багато американські (і деяких російські) журналістів і політологи так швидко вхопилися за тезу про "нову холодну війну" і чому ця теза взагалі виникла в умовах, коли Сполучені Штати перебувають практично в стані війни з міжнародним тероризмом і інші країни, включаючи РФ, допомагають їм у цій боротьбі. У ситуації, коли вже є один головний ворог - тероризм, чи потрібний Америці ще один ворог? Простої відповіді на це питання немає, і, як показали конференції, семінари й зустрічі в США,що проходили в 2006 році, логіка міркувань про сучасну Росію різна й заслуговує аналізу.

Планування політики у відношенні Росії вбудовано в загальне зовнішньополітичне планування, рівень і якість якого істотно нижче, ніж у роки біполярного світу. Як показує аналіз ситуації в американських зовнішньополітичних дослідженнях, істотно знизилася роль і значимість фундаментального системного аналізу міжнародних відносин і, відповідно, регіональних досліджень у зовнішньополітичному плануванні. Це привело до їхньої фрагментації й зміни ролі провідних науково-дослідних центрів, що займаються систематичним аналізом по всім спектрі загальних і предметних проблем міжнародних відносин і політики США. [31, c. 14-23]

Ця тема заслуговує спеціального аналізу, але в даному контексті важливо відзначити, що подібне положення речей не могло не позначитися на зовнішньополітичній діяльності Сполучених Штатів, особливо при республіканській адміністрації Буша. Така ж ситуація характерна для положення справ у російській зовнішньополітичній науці, де протягом тривалого часу ігнорувалися академічні дослідження системного характеру (і не можна сказати, що ситуація радикально міняється).

У чималому ступені нинішнє положення пояснюється й зміною парадигми світового розвитку, і зміною провідних гравців у світовій політиці, і зміною поколінь у співтоваристві тих, хто планував і пояснював міжнародні відносини в період біполярного світо устрою, формував і модифікував його. Для Сполучених Штатів і Росії все змінилося: США зайняли позицію єдиної регулюючої чинності, а Росія вступила в період осмислення нового статусу й нового розкладу чинностей у світі. Положення лідера/гегемона ускладнило порядок денний міжнародної діяльності наддержави: замість одного великого завдання - здобути перемогу над основним ворогом, яким був СРСР, - з'явилася безліч більше дрібних проблем, але потребуючої уваги й чинностей, що загрожують перерости в більші проблеми. А після вересня 2001 р. з'явилася й нова більша погроза - тероризм. Іншими словами, ситуація для США не спростилася, а ускладнилася. Те ж саме відбулося й з Російською Федерацією: під час відсутності головного опонента кількість труднощів не зменшилося, росли проблеми не тільки внутрішнього порядку, але й зовнішнього - доводилося вишиковувати майже з нуля відносини з більшістю основних і другорядних гравців на світовій арені. Здавалося б, що фрагментація проблем і їхній кількісний ріст, якісна зміна багатьох погроз (наприклад, погроза використання ОМУ і його поширення у світі) повинні були підвищити затребуваність у ретельному аналізі минулого й сьогодення стану найважливіших проблем сучасного розвитку, у більше вивіреному прогнозуванні й більше точних оцінках наслідків тієї або іншої дії. Але цього не відбулося ні в США, ні в Росії.