Про трудову міграцію та міграційні відносини та для їх кращого розуміння існують дані статистики, які дають змогу краще зрозуміти та підсумувати міграційні процеси. Статистичні дані відображають результати трудової міграції в певному регіоні України та у світі, вони містять відомості про негативні та позитивні наслідки міграції.

Качан Є.П. у своєму підручнику відмітив наступне: "… за сучасними статистичними даними можна лише в загальному відтворити обсяги внутрішньодержавної міграції, оцінити її наслідки для економічного розвитку України. Аналіз статистичних даних дає підстави говорити про те, що в державі постійно зменшується чисельність населення внаслідок міграційного відпливу. Якщо в 1990 р. коефіцієнт чистої міграції становив +1,5 %, в 1995 - 1,8 % в 1998 р. - 1.9 % то в 2002 р. - 0, 7 % а в 2009 р. ? + 0, 29%" [21, с. 20].

Щоправда, ці дані не зовсім точно і повно відповідають сучасним трудовим міграційним процесам, що відбуваються в Україні. Рівень трудової міграції населення залежить від регіональних особливостей. Більшість областей втрачає населення й робочу силу (як і вся Україна) на користь інших держав світу. Причини цього різні, їх не можна зводити тільки до погіршення економічного стану в Україні. У міграційному процесі держави багато важать свобода пересування, наявність відповідних занять тощо. Проте, звичайно, зростання міграційної рухомості населення України більше спричинене економічними, ніж будь-якими іншими чинниками (політичними, національними, релігійними тощо). Перебудова економіки України призвела до великих змін у житті держави: політична і фінансова нестабільність, значний спад виробництва, банкрутство й закриття багатьох підприємств. Це, у свою чергу, викликало повальне звільнення працівників, зниження рівня заробітної плати, затримки з її виплатою і, як наслідок зниження рівня життя населення в цілому.

Качан Є.П. у підручнику також відмітив наступне, що: "… внаслідок поглиблення економічної кризи в Україні значно зменшилися обсяги внутрішньої трудової міграції населення (між регіонами, областями, населеними пунктами). Так, за офіційною статистикою, в 2009 р. міжрегіональна міграція становила 243 798 осіб. За тривалістю переміщення населення виділяють безповоротну і тимчасову трудову міграції. Тимчасові міграції включають сезонні та маятникові переміщення" [21, c.23].

Кизима І.С. у своїй науковій роботі зазначив наступне: "…найбільшою мірою обсяги міжнародної трудової міграції населення визначаються відмінностями у розмірах заробітної плати на територіях окремих країн. Так, середньомісячна заробітна плата на території України у 2006 р. становила 146 євро. Натомість, у тих країнах, в які спрямовувалися основні потоки мігрантів з України, ? Росії, Чехії, Польщі, Італії, Німеччині - відповідно 310, 690, 700, 2625 та 3532 євро" [22, c.121].

Кизима І.С. у своїй роботі "Чинники зовнішньої трудової міграції населення України" також зазначив наступне: "… низькі розміри заробітної плати в Україні становлять частину населення на межу виживання. Аналіз статистичних даних переконує у тому, що у 2006 р. понад 18 % осіб, які працювали на території держави, отримували заробітну плату нижчу за встановлений прожитковий мінімум. Такі дані свідчать про неприпустиме для будь-якого суспільства явище - поширення бідності серед працюючого населення. У високо розвинених країнах, в які виїжджають громадяни України у пошуках кращої долі, ситуація виглядає зовсім інакше. На їх території розмір мінімальної заробітної плати зазвичай встановлюється на рівні не нижчому ніж прожитковий мінімум, що забезпечує працюючому населенню високу якість життя" [22, c.113].

За даними статистичних опитувань, наші мігранти мають досить високий освітній рівень. 75 % з них мають вищу чи не закінчену вищу освіту. Той факт, що за кордоном респонденти працюють, як правило не за фахом, не є фактором що стримує міграцію. Тобто, досить кваліфіковані фахівці з різних сфер, освідченні люди, на підготовку яких витрачені значні, переважно державні кошти, не можуть реалізуватися у власній країні, а отже і кошти витрачені на їх підготовку залишаються не відпрацьованими державі. До того ж, значний відсоток серед мігрантів складає молодь. Серед громадян віком 15 - 70 рр., які шукали іншу основну або додаткову роботу у 2006 р. кожен третій був молодою людиною віком 15 - 29 років.

Фенік К.Ю. у підручнику "Причини та наслідки трудової міграції населення України" вказала наступне: "…статистика свідчить про суперечливі наслідки трудової міграції для України. Максимальні середньомісячні доходи трудових мігрантів складає понад 2 млрд. грн. або 400 млн. доларів США. В країні зменшується рівень бідності, зростає сукупний попит, збільшується місткість ринку тощо. Одночасно від 2 до 6 млрд. доларів США на рік не оподатковуються державою, а ціни на товари і послуги на внутрішньому ринку зростають без відповідного збільшення купівельної спроможності основної маси населення. Соціологічне дослідження трудових мігрантів показало, що 95% їх у всіх регіонах країни оцінила результати своїх зарубіжних подорожей однозначно позитивно. Забезпечення певного рівня матеріального добробуту, запобігання зубожінню людей в умовах глибокої соціальної кризи і таким чином, зниження соціальної напруги у суспільстві є найважливішим наслідком міжнародної міграції. З іншого боку Україна втрачає трудові ресурси та стикається з низкою соціальних проблем, які пов'язані з вихованням та навчанням дітей трудових мігрантів, що лишаються без належного нагляду дорослих" [32, c.75].

Малиновська О.А. у своїй роботі зазначила таке: "… немає заперечень і стосовно того, що значна частина трудових мігрантів з України працюють за кордоном без належних дозволів, тобто нелегально. За даними обстеження Держкомстату 2008 р., 35,1 % заробітчан мали дозвіл на проживання та роботу, 39,3 % - тимчасову реєстрацію, жодного офіційного статусу перебування за кордоном не мали 25,6 % мігрантів. Найбільше таких було в Польщі (56,2 %) та Італії (36,2 %), найменше - в Іспанії, Чехії, Португалії та Росії. Разом з тим унаслідок проведення у низці країн перебування міграційних амністій (Італія, Іспанія, Португалія, Греція), запровадження нового законодавства, що розширило можливості легального працевлаштування (Росія, Польща), ситуація значно поліпшилася порівняно з 1990 ? ми рр." [25, c.5].

Проте продовжує залишатися гострою проблема порушення трудових і людських прав працівників ? мігрантів у зв'язку з неврегульованістю правового становища значної їх частини. Відповідно до даних, отриманих на основі масштабного соціологічного опитування, здійсненого в 2006 і 2008 рр. компанією "GFK Україна", чисельність громадян нашої держави, які, починаючи з 1990 ? х рр. постраждали від торгівлі людьми, сягає 100 тис.

Внаслідок неврегульованості відносин із багатьма країнами Україна також стає джерелом виходу нелегальних мігрантів. Виїжджаючи за кордон у туристичні подорожі, багато людей залишаються там на роботу (на певний період). Найбільше таких мігрантів - у Греції, Італії, Португалії, Чехії, Іспанії, Туреччині. На тимчасових, сезонних роботах за кордоном працюють люди з усіх регіонів України. Тільки з прикордонних західних областей України щорічно виїжджає на тимчасові роботи за кордон понад 700 тис. осіб. Вони не мають за кордоном ні юридичного, ні соціального захисту, працюють за низьку платню на важких і небезпечних роботах, нерідко переслідуються рекетирами та ін. Необхідні заходи з боку держави для припинення такої міграції, перетворення її у легальну форму.

Малиновська О.А. у своїй роботі також зазначила наступне: "… склад трудових мігрантів, як і їх чисельність, упродовж останніх 20 років не залишалися незмінними. Як свідчать дані Держкомстату 2008 р., чоловіки становлять більшість заробітчан - 67,2 %, жінок серед них - 32,8 %. Однак частка жінок-мігранток помітно зросла порівняно з 2001 р. (24 %). Статева структура мігрантів відрізняється залежно від країни перебування та характеру робочих місць у ній. Так, на роботу до Росії виїжджали 57 % мігрантів чоловіків (будівництво), тоді як чверть жінок мігранток працювали в Італії (домашні господарства). Більшість мігрантів - мешканці міст (55 %). Однак унаслідок того, що сільське працездатне населення в країні менш численне, міграцією охоплено 4 % працездатних городян, тоді як селян удвічі більше (7,9 % працездатних сільських мешканців)" [25, c.7].

Малиновська О.А. у роботі "Трудова міграція: соціальні наслідки та шляхи реагування" підмітила таке: "…хоча першими працювати за кордоном почали мешканці прикордоння, з часом міграція рівномірніше поширилася територією всієї держави. Однак регіональні диспропорції збереглися. Найвищими показниками щодо охоплення міграцією по країні відзначається Захід, де за кордоном працюють 13,2 % працездатного населення. З центру виїжджають на роботу до інших держав 3,8 %, зі Сходу - 3,2 %, з Південного регіону - 2,6 %, а з Північного - 1,4 % працездатних громадян. Вік трудових мігрантів поволі зростав. Якщо за дослідженням Держкомстату 2001 р. середній вік заробітчан становив 34,6 року, то за даними обстеження 2008 р. - 36,7 року. Жінки, які мігрують, дещо старші, ніж чоловіки: їхній середній вік становить 37,9 року проти 36,2 у чоловіків" [25, c.7].

Малиновська О.А. також надала увагу у своїй роботі наступному: "…якщо раніше більшість мігрантів намагалися зберегти, бодай формально, трудові відносини в Україні, сприймаючи роботу за кордоном як вимушений і тимчасовий період у трудовому житті, то на сьогодні сформувався стійкий прошарок заробітчан, які розглядають трудову міграцію як основну діяльність і джерело доходу. Причому жінки частіше, ніж чоловіки, не перебували у трудових відносинах на батьківщині до виїзду" [25, c.8].

Опитування свідчать: якщо виїжджаючи вперше працівники мігранти, як правило, налаштовані заробити найбільше за якомога коротший строк і повернутися на батьківщину, то з накопиченням міграційного досвіду імовірність переселення з метою постійного проживання зростає. За даними обстеження Держкомстату 2008 р., 14 % трудових мігрантів не планують повертатися на Батьківщину. Цілком імовірно, що більшість українців, які легально працюють у країнах зі значно вищими, ніж в Україні, заробітками, можуть розраховувати на професійне та соціальне просування набуття статусу постійних жителів, залишаться там назавжди, принаймні до закінчення трудової кар'єри. Наприклад, Посольство України в Італії зазначало, що випадки возз'єднання сімей українців у цій країні почастішали.

Первинна мотивація до виїзду за кордон - поліпшити матеріальне становище сім'ї, що є соціально прийнятним і викликає співчуття та розуміння оточення, доповнюється латентним мотивом, що полягає у здобутті більшої свободи та незалежності у відносно кращих матеріальних і побутових умовах. Менш сприятливі, ніж для чоловіків, перспективи на ринку праці в Україні в малому бізнесі, що накладаються на особисті проблеми, спонукають багатьох жінок-мігранток продовжувати перебування за кордоном: за даними обстеження Держкомстату у 2008 р. повернутися в Україну не планували 28,2 % жінок-мігранток, тоді як чоловіків - лише 10,5%. Трансформації сімейних взаємостосунків не можуть обійти стороною дітей. Немає сумніву, що завдяки роботі батьків за кордоном діти краще харчуються, отримують якісне медичне обслуговування, виїжджають на відпочинок, мають гарний одяг, сучасні мобільні телефони, комп'ютерну техніку тощо. Батьки оплачують їхнє навчання у вищих навчальних закладах. Як свідчать психологи, частина дітей за відсутності батьків стають самостійнішими та відповідальнішими, налаштовуються на навчання.

Журба О.В. у своїй роботі відмітив наступне: "…за оцінками колишнього Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту, всього в Україні нараховується до 200 тис. неповнолітніх, у яких один або й обоє батьків виїхали на роботу за кордон. Ця оцінка сформована на основі опитувань, що проводилися органами освіти в охоплених міграцією регіонах. Наприклад, обстеження в Тернополі показало, що у 25,5 % школярів хтось із батьків працював за кордоном, у тому числі у 4,2 % відсутніми були обоє батьків. За даними органів влади Чернівецької області, в 2004 р. у 8 % учнів батьки працювали за кордоном, а в 2008 р. - уже в 11 %, п'ята частина з яких залишилися без обох батьків. В області зафіксовані райони, де частка дітей трудових мігрантів сягала 28 %" [19, c.77].

Малиновська О. А, у науковій роботі "Трудова міграція населення: соціальні наслідки та шляхи реагування" зазначила наступне: "…за свідченням місцевої влади, понад половину дітей проживали в умовах відсутності одного чи обох батьків понад 3 роки. 47 % з них проживають з одним із батьків, 43% - з бабусею і (або) дідусем, близько 4 % - з братами та сестрами. Разом з тим 5 % дітей мігрантів проживають з іншими, більш далекими родичами, 0,5 % - у знайомих або сусідів, 0,2 % дітей проживають самі" [25, c.17].

Ворони В.М. та Шульга М.С. у спільній роботі про українське суспільство зазначили: "… згідно з даними соціологічного моніторингу, який щорічно проводиться Інститутом соціології НАН України, особи, які мають досвід трудової міграції, ще численніші - 9,8 % дорослого населення, тобто близько 2,5 млн. осіб. У будь-якому разі суспільству й державі варто зважати, що значна частина громадян набула певного досвіду праці та життя за кордоном, а це мало вплив на їхні погляди, знання та вміння, стан здоров'я тощо" [14, c.453].

Ситуація, коли сім'ю залишає мати, є особливо складною. За даними опитування українських жінок в Італії, здійсненого у 2003 р. Західно ? українським центром "Жіночі перспективи", лише 6,1 % з них не мали дітей, водночас, 28,5 % - мали одну дитину, 46,7 % - двох, а майже 8 % - трьох і більше. Більшість дітей були віком 17-22 роки, майже третина - старші цього віку, проте третина (32,5 %) - шкільного віку, дошкільнят було 5,3 %.

Малиновська О.А. у своїй роботі підмітила наступне: "… таким чином, без належної опіки залишаються передусім діти підліткового віку, коли батьківська увага має особливо важливе значення для становлення особистості. Як свідчать психологи, підлітки значно болючіше, ніж діти молодшого віку, переживають розлуку з батьками. Понад те, зустрічі з ними відбуваються рідко. Обстеження дітей мігрантів, здійснене психологами Львівської області, свідчить, що понад третину дітей мігрантів мали можливість бачити батьків лише раз на рік (34 %), понад 7 % - ще рідше, а 10,5 % узагалі не бачилися з батьками, які виїхали на роботу за кордон" [25, c.17].

Проблема з дітьми мігрантів інколи виникає і в тих випадках, коли батьки вивозять своїх неповнолітніх дітей за кордон. А також проблемою виховання є відсутність постійного контроль за дітьми.

Данилишин Б.Р. та Куценко В.І. в роботі над інноваційною моделлю економічного розвитку відзначили таке: "… зрозуміло, що в разі повернення таких дітей на батьківщину, вони матимуть проблеми з продовженням навчання в Україні. Цих проблем не уникнути й дітям, які перебували з батьками за кордоном цілком легально. Вони не мусили переживати розлуку, проте повинні були спочатку адаптуватися до життя в іншомовному чужокультурному середовищі, а потім, після повернення, пристосовуватися до цілком відмінних умов на батьківщині" [38, c.97].

Пачковський Ю. у своїй роботі "Психологічний стан дітей робочих мігрантів у Львівській області" про зазначив наступне: "…за даними обстеження Держкомстату у 2008 р., більшість (83,6 %) мігрантів працювали за кордоном за наймом, при цьому трудовий контракт мала лише третина з них, решта працювали за усною домовленістю. Найменше трудові відносини були оформлені офіційно серед, хто працював домашньою прислугою - 16,1%, у сфері торгівлі - 31,5 %, на будівництві - 32,7 %. Лише 51,5 % тих, хто мав трудовий контракт, охоплено соціальним страхуванням. Дещо кращою була ситуація серед тих, хто працював у Іспанії, Угорщині, Чехії. Найменше захищені робітники в Російській Федерації" [26, c.5].

За такої ситуації закономірно, що в офіційних документах України укладання двосторонніх угод щодо працевлаштування та соціального забезпечення завжди декларується як один із напрямів міграційної політики та основних інструментів захисту громадян, працевлаштованих за кордоном.

Малиновська О.А. у своїй роботі "Європа, Україна, міграція: міграція населення України в умовах розширення ЄС" зазначила: "… угоди про соціальне забезпечення гарантують захист трудовим мігрантам і особам, які емігрують з метою постійного проживання за кордоном, поширюються не лише на громадян відповідних держав, а й на осіб без громадянства та біженців, якщо вони підпадають під дію відповідного національного законодавства про соціальне забезпечення. Ключовою є норма про взаємне зарахування страхового стажу, набутого при здійсненні трудової діяльності на території обох договірних сторін. Це важливо при визначенні права на отримання різних видів допомоги та пенсії, яке наступає лише за наявності певного періоду страхового стажу. Угодами також передбачено механізм переказу допомоги та пенсії із-за кордону. Вони стосуються, зокрема, пенсії за віком, у зв'язку із втратою годувальника, виплат у зв'язку з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, а також смерті з цих причин, допомоги з тимчасової втрати працездатності" [37, c.29].

Угоди про соціальне забезпечення не лише гарантують громадянам соціальний захист, а й стимулюють законне працевлаштування, сприяють поверненню та адаптації мігрантів в Україні. Адже працюючи за кордоном легально, громадяни України підпадають під дію законодавства про соціальне забезпечення країн перебування, сплачують страхові внески, в разі потреби і за набуття відповідних прав можуть скористатися соціальними виплатами.

Слід підкреслити, що право громадянина на свободу пересування, у тому числі виїзд за кордон, є невід'ємним від його права залишатися вдома, тобто мати роботу або власну справу, яка б давала змогу реалізувати себе, забезпечити добробут сім'ї. Але доки існують об'єктивні передумови для трудової міграції, вона має враховуватися при стратегічному економічному плануванні, формуванні політики зайнятості, освітньої політики, розробленні інвестиційних програм і на центральному, і на регіональному рівнях. Дії держави мають бути спрямовані передусім на:

– створення умов для скорочення виїзду на заробітки за кордон;

– розвиток організованої та безпечної внутрішньої міграції громадян в інтересах задоволення потреб ринку праці України та як альтернативи виїзду на заробітки за кордон; захист прав громадян, які працюють за кордоном;

– заохочення повернення мігрантів на батьківщину шляхом максимального використання результатів трудової міграції в інтересах розвитку.

У зв'язку зі значним поширенням нелегального працевлаштування в зарубіжних країнах найважливішим завданням видається забезпечення легальної та регульованої міграції, що може сприяти поступальному розвиткові країни, на відміну від міграції стихійної, або організованої кримінальними угрупованнями та заснованої на корупційних зв'язках, яка дестабілізує суспільство. У зв'язку з цим першочергова увага має приділятися забезпеченню легальних можливостей працевлаштування українців за кордоном шляхом укладення двосторонніх та багатосторонніх угод, постійного контролю за їх виконанням. Перспективнішим напрямом видається досягнення домовленостей щодо циркулярної міграції. Особливого значення набуває укладення двосторонніх угод щодо соціального та пенсійного забезпечення, результативність яких і значення для мігрантів, вочевидь, є вищим, ніж угоди про працевлаштування.

2.3 Принципи міжнародно-правового регулювання трудової міграції в Україні