Неможливо не помітити, що сучасне міжнародне право сповнене багатьох протиріч, складних нюансів та проблемних питань. Сама його природа є досить неоднозначною. Вона докорінно відрізняється від традиційного внутрішнього права, адже в ній немає єдиного джерела влади, яке б мало імперативні функції щодо видання загальнообов'язкових норм та мало б можливість здійснювати контроль за їх виконанням. Такі функції у внутрішньому праві покладаються на державу, яка бере на себе обов'язок контролювати на своїй території процес дотримання норм права, виступає гарантом їхнього захисту і в разі їх порушення може вдаватися до силових заходів для їх примусового виконання та покарання за таке порушення. Це забезпечує можливість здійснювати ефективний контроль за дотриманням норм внутрішньодержавного права, проте на міжнародно-правовому рівні це неможливо. Все міжнародне право, обов'язковість його юридичної природи та характер його функціонування є результатом компромісу між державами, узгодження їхніх воль та позицій [9, c. 321].

Кожна людина бачить майбутнє міжнародного права по-своєму. Загалом їх можна поділити на три групи: реалісти, лібералісти, радикали.

«Реалісти» трактують міжнародне право й міжнародні організації зі значною часткою скептицизму й навіть цинізму. Для них система міжнародних відносин представляється як анархія, у рамках якої кожна держава керується не стільки міркуваннями міжнародно-правового порядку або загальнолюдськими інтересами, скільки власними національними інтересами, покладаючись при цьому не на механізми міжнародного права, а на інструменти самодопомоги.

Разом з тим, «реалісти» визнають, що міжнародне право все ж таки формує певний порядок у міжнародних відносинах. Однак вони по-своєму відповідають на запитання, чому держави схильні до дотримання норм міжнародного права. [24, c. 112]

На їхню думку, держави дотримують міжнародного права зовсім не тому, що його норми слушні самі по собі, а тому що їхнє дотримання відповідає інтересам цих держав. Завдяки міжнародному праву й створеному з його допомогою світоустрою, держава може якоюсь мірою передбачити поведінку інших держав. По суті, міжнародне право створює якісь, що нехай навіть часто порушуються, правила гри в області зовнішньої політики й міжнародних відносин.

З економічної точки зору, як вважають деякі «реалісти», міжнародне право вигідне тому, що дозволяє державам заощадити на різного роду витратах, у першу чергу військових, які б направлялися на постійне готування до захисту власної території. Крім того, норми міжнародного права забезпечують відносну безпеку й стабільність міжнародних торгово-економічних відносин. Із психологічної ж точки зору саме існування міжнародного права знижує страх і напругу, пов'язані з наявністю постійної загрози виникнення війни [25, c. 46].

«Реалісти» також скептично налаштовані відносно ефективності міжнародних організацій. Для них досить характерна вказівка на слабості й недоліки таких організацій. Особливо часто вони посилаються на невдалий досвід Ліги Націй щодо запобігання Другої світової війни.

З погляду «реалістів» міжнародні організації не є цілком самостійними й незалежними суб'єктами зовнішньої політики й міжнародного права. Насправді, стверджують вони, міжнародні організації - це свого роду форуми, у рамках яких виникає міждержавна політична й дипломатична боротьба. Держави використовують міжнародні організації у своїх цілях, а самі міжнародні організації мають вплив і силою лише в тій мері, у якій це вигідно державам у цей момент.

Одним словом, сутність «реалістичного» підходу до міжнародного права полягає в тому, що у випадку колізії між інтересами держави й нормами міжнародного права перевага слід віддавати державним інтересам [22, c. 76].

Протилежністю «реалістичного» підходу до міжнародного права є ліберальний підхід, що охоплює також так званий «неоліберальний інституціоналізм». Ліберали, на відміну від «реалістів», визнають існування певного порядку в міжнародних відносинах, одним з найважливіших проявів якого є система міжнародного права. Для них міжнародне право, хоча й не є таким же ефективним, що й внутрішнє право, проте, все ж таки являє собою повноцінне право, що виявляє помітний вплив на соціальні відносини. Представник лібералізму американський юрист міжнародник Луїс Хенкін так пояснює сутність ліберального погляду на міжнародне право: «Якщо хтось сумнівається в значенні цього права, тоді нехай спробує уявити собі світ, у якому би цього права не було. <...> Не було б безпеки народів і стабільності урядів; не шанувалися б територіальні й повітряні кордони; судна могли б пересуватися винятково на свій ризик; власність - у рамках даної території або поза нею - була б предметом довільного присвоєння; особи не підлягали б захисту з боку права й дипломатії; не укладались б і не дотримувалися б міжнародні угоди; дипломатичні відносини виявилися б розірвані; світова торгівля завмерла б; зникли б міжнародні організації й договори» [8, c. 42-43].

Таким чином, представники ліберальної школи в науці міжнародного права бачать у міжнародному праві ключове джерело порядку в рамках системи міжнародних відносин.

Держави, на їхню думку, дотримують міжнародного права саме тому, що воно забезпечує певний порядок у міжнародних відносинах. У міжнародних організаціях ліберали бачать незалежних суб'єктів, необхідних для здійснення колективних дій на міжнародній арені. При цьому, як відзначають ліберали, значення міжнародних організацій у міжнародних відносинах постійно зростає.

Крім двох згаданих підходів до міжнародного права, існує також і третій підхід, що одержав назвау «радикального» підходу, який іноді зв'язують із теорією залежності в міжнародних відносинах.

«Радикали», які часто опираються на методологію марксистської й неомарксистської соціології й теорії міжнародних відносин, так само як і «реалісти», проявляють значний скепсис щодо міжнародного права й міжнародних відносин, хоча й із зовсім інших причин [15, c. 118-119].

На їхню думку, міжнародне право й міжнародні організації в їхньому нинішньому вигляді являють собою продукт конкретного історичного періоду часу.

Так, наприклад, на думку «радикалів», принципи міжнародного права, зокрема, принцип непорушності кордонів, виникли в часи колоніалізму з метою захисту інтересів сильних держав. Спроби зміни державних кордонів, з погляду міжнародного права, повинні бути заборонені навіть тоді, коли мова йде про несправедливо й нечесно встановлені кордони. У якості одного із прикладів підпорядкування ООН інтересам багатих капіталістичних держав прихильники «радикального підходу» приводять реакцію ООН на агресію Іраку проти Кувейту в 1990 році.

На їхню думку, метою резолюцій, прийнятих у рамках ООН, і спрямованих проти Іраку, було, насправді, зміцнення позицій Заходу, зокрема інтересів США в якості гегемона в області регулювання міжнародних відносин на нафтовому ринку. Безневинними жертвами санкцій ООН проти Іраку стали мільйони простих іракців [37, c. 142].

Прихильники «радикального підходу» вимагають радикальних змін світоустрою, спрямованих на більш слушний розподіл економічних ресурсів планети й політичної влади. Вони переконані, що сучасне міжнародне право й міжнародні організації не в змозі змінити існуюче положення речей.

З погляду радикального підходу до міжнародного права, необхідно проводити відмінність між «офіційним міжнародним правом» - з одного боку, яке в його нинішньому вигляді явно несправедливо й об'єктивно спрямоване на підтримку існуючої системи економічного й політичного гноблення, а також «інтуїтивним міжнародним правом», у надрах якого формується ідеал слушного й демократичного світо устрою.

Різні автори пропонують різні моделі майбутнього міжнародних відносин, від чого залежить модель міжнародного правопорядку. Розглянемо деякі із цих моделей.

Так, американський політолог Самюель Хантінгтон у своїй книзі «Зіткнення цивілізацій» бачить XХІ століття у якості епохи боротьби й конфлікту між різними цивілізаціями. Однак, XХІ століття повинен стати ерою не війни, а мирного діалогу цивілізацій [38, c. 231-232].

Американський соціолог Амітаі Етціоні у своїй книзі « Від імперії до співтовариства: новий підхід до міжнародних відносин» обґрунтовує дві основні ідеї: по-перше, хоча «загальні ідеали сприймаються далеко не всіма,… існує досить широкий ( що й продовжує розширюватися) консенсус,… [, що відбиває] формування ряду глобальних норм і цінностей, а також зародження загальної політичної культури»; по-друге, «чим глибше люди й вибрані ними лідери засвоять консенсусні формулювання, що виростають із глобального синтезу, тем далі ми підемо від конфронтації в міжнародному співтоваристві» [42, c. 53-54].

Його модель глобального керування припускає, з одного боку, розвиток наднаціональних, а не міжнародних структур і інститутів, а з іншого - посилення того, що можна назвати міжрегіональним міжнародним правом.

Необхідно сказати, що теорія Етціоні, незважаючи на свою привабливість, не враховує суворих реалій міжнародного життя, її найчастіше ірраціонального характеру, а також того, що в умовах глобального капіталізму чи навряд можливо реалізувати настільки масштабний, як ідеалістичний проект радикальних перетворень життя всього людства [42, c. 55].

Французький мислитель Жак Атталі бачить найближчу перспективу міжнародного співтовариства в менш райдужних тонах. Для нього суть, що відбувається досить ясна: сили ринку завойовують планету. Як пише Атталі в книзі «Коротка історія майбутньго»: «Цей тріумфальний марш грошей є найбільш сильним проявом індивідуалізму».

Як уважає Атталі, якщо цей процес експансії ринкових сил дійде до свого логічного завершення, то він знищить усе, що перебуває на його шляху, включаючи держави [10, c. 43-45].

Ізраїльський історик Мартін Ван Кревельд прогнозує занепад держави в XХІ столітті й формування ієрархічного світоустрою [27, c. 310].

Процеси глобалізації виявили руйнівний вплив на традиційну систему суверенних держав і відповідне їй міжнародне право. З одного боку, в умовах глобалізації, глобального ринку, ослабшали прерогативи держави, а всі основні процеси виявилися підлеглі логіці глобального ринку. З іншого боку, глобалізація привела до більшої самостійності внутрішньодержавних суб'єктів [37, c. 146].

Вважається, що обов'язковий характер міжнародного права походить від принципу “pacta sunt servanda”, тобто договори мають виконуватися. Це означає, що держави домовилися про необхідність дотримуватися норм міжнародного права заради спільного блага. Даний принцип був закріплений у Віденській конвенції про право міжнародних договорів. Стаття 26 Конвенції проголошує: «Кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись». Водночас держава-учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання нею договору. Однак, при реалізації даних домовленостей нерідко домінують власні інтереси окремих держав [2].

Важливою проблемою, яка стоїть на заваді прогресивному розвитку міжнародного права, є проблема реалізації проголошених ним принципів і норм. Прикладом може бути питання смертної кари. Декларація про права людини у статті 3 проголошує, що кожна людина має право на життя. Це виключає можливість застосування смертної кари як виду покарання. Проте ще у багатьох країнах вона закріплена на законодавчому рівні. Серед них можна назвати Саудівську Аравію, Китай, Іран, Пакистан, Ірак, Малайзію, Сінгапур, Таїланд, Північну Корею, В'єтнам, Білорусь та ін. Навіть деякі штати США nзастосовують такий вид покарання. Цей приклад доводить, що міжнародне право ще досить безсиле у реалізації проголошених норм. Необхідна уніфікація у регулюванні даного питання [4].

Дотримання прав людини - одне з найслабших місць у реалізації проголошених міжнародним правом норм, оскільки ще не всі держави однаковою мірою забезпечують такі права людини, як: свобода думки, совісті, релігії, переконань, недоторканність житла, приватної власності, невтручання у сферу особистого життя тощо [29, c. 74].

Значною проблемою, яка ускладнює ефективне функціонування міжнародно-правового механізму, є суперечлива природа міжнародного права. Яскравим прикладом тут виступає неврегульована суперечність між

принципом територіальної цілісності держав та принципом права народів та націй на самовизначення. Варто зазначити, що принцип права народів та націй на самовизначення був сформульований ще президентом США В. Вілсоном на початку ХХ століття і полягав у тому, що кожен народ має право обрати демократичний спосіб управління своєю державою. Потім даний принцип набув антиколоніальних рис і був використаний як гасло переважно африканських держав, що здобували незалежність та позбавлялися статусу колоній у другій половині ХХ століття. На даному ж етапі тлумачення цього принципу як права народів та націй на здобуття незалежності створює основу для виникнення локальних конфліктів та сепаратистських тенденцій. Такими проблемними районами є Корсика, Східна Осетія, Абхазія, Нагірний Карабах та ін.

Якщо кожен народ чи нація буде намагатися створити свою незалежну державу чи приєднатися до іншої шляхом відділення від попередньої, тоді цей процес стане безконтрольним та непередбачуваним, порушить стабільність та рівновагу у світі. Тому не варто тлумачити право народів та націй на самовизначення як право на здобуття державного суверенітету. Треба вдатися до більш вузького розуміння даного принципу, наприклад, як до такого, що надає право створити національну автономію, де будуть реалізовуватися всі права нації чи народу. Проте, яким би чином не тлумачити розуміння цього принципу, проблема його суперечності принципу територіальної цілісності держав все одно залишається [28, c.95].

Ще одним негативним явищем, яке уповільнює еволюцію міжнародного права, є проблема «зловживання правом». Її суть полягає у тому, що досить часто інтереси окремих держав вступають у конфлікт із загальним розвитком міжнародного права. Як приклад можна навести проблему ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Так, держави мають суверенне право не ратифікувати міжнародні договори. І такі великі держави як США, РФ, Китай використали це своє право, що призвело до того, що Міжнародний кримінальний суд на сьогодні не є впливовою судовою інстанцією, хоча його заснування є важливою подією в розвитку міжнародного права. Тобто, проблема «зловживання правом» полягає у тому, що окремі держави можуть заблокувати діяльність цілої міжнародної організації [23, c. 59-60].

Всі ці проблеми виходять із самої природи міжнародного права, що надає йому диспозитивного, координуючого та компромісного характеру і ускладнює механізм реалізації проголошених ним принципів та норм. Вони є відображенням тих процесів, які відбуваються у міжнародних відносинах. Адже міжнародне право нерозривно пов'язано з подіями, що відбуваються на міжнародній арені, і всі виклики та проблеми нового часу відразу ж переходять у площину міжнародно-правового регулювання.

І все ж, незважаючи на певну недосконалість міжнародного права на даному етапі розвитку, його роль у регулюванні міжнародних відносин поступово, але невпинно зростає і цей процес є незворотнім.

Міжнародне право пройшло довгий і складний шлях, на якому витримало нелегкі випробування. Людство завжди буде пам'ятати жахливі наслідки двох світових війн, коли відбувалось абсолютне нехтування міжнародно-правовими нормами. Тому, з якими б труднощами міжнародне право не зустрічалося зараз і в майбутньому, воно вже ніколи не втратить свого надзвичайно важливого значення для людства [16, c. 14].

ХХІ століття характеризується глобалізаційними процесами, які ставлять перед міжнародним правом нові завдання та відкривають широкі можливості для його подальшого розвитку. Воно має бути спрямоване на забезпечення якомога більш справедливого характеру глобалізації для всіх країн, які могли б рівномірно користуватися її благами. Звичайно, виконуючи дане завдання та пристосовуючись до нових умов, міжнародне право буде певним чином видозмінюватися, набуваючи нових рис та особливостей. Проте, одна річ все-таки залишиться незмінною, а саме - основні принципи міжнародного права. Адже вони виступають тим фундаментом, на основі якого відбувається його розбудова та подальший розвиток. Так, з кожним роком нового століття, наскрізь пронизаного глобалізаційними процесами, по мірі того, як буде зростати взаємозалежність та взаємопов'язаність країн і народів, буде посилюватися і актуальність основних принципів. Цими принципами є:

1) заборони застосування сили або загрози силою;

2) мирного вирішення міжнародних спорів;

3) невтручання;

4) співробітництва;

5) рівноправ'я і самовизначення народів;

6) суверенної рівності держав;

7) добросовісного виконання зобов'язань за міжнародним правом;

8) територіальної цілісності;

9) непорушності кордонів;

10) поваги прав людини [37, c. 148].

Саме вони служать джерелом натхнення його подальшого розвитку.

Орієнтиром у подальшому розвитку міжнародного права стала Декларація Тисячоліття, яка була прийнята ООН у вересні 2000 р. для того, щоб держави-члени ООН на зорі нового тисячоліття знову підтвердили свою віру в Організацію та її Статут, як непорушних гарантів мирного, процвітаючого та справедливого світу. Саме дана Декларація окреслила той шлях, по якому мусить йти міжнародне право у майбутньому, закріпивши ряд цінностей, які матимуть надзвичайно важливе значення у новому столітті та які мають бути непорушними [3]. Цими цінностями є:

- свобода: чоловіки і жінки мають право жити та вирощувати своїх дітей у гідних людини умовах, вільних від голоду та страху насильства, пригнічення та несправедливості. Найкращою гарантією цих прав є демократична форма правління;

- рівність: ні одна людина і ні одна країна не повинні бути позбавлені можливості користуватися благами розвитку. Чоловікам і жінкам мають бути гарантовані рівні права та можливості;

- солідарність: глобальні проблеми повинні вирішуватися спільно на основі фундаментальних принципів рівності та соціальної справедливості. Ті, хто страждають та знаходяться у найгіршому становищі, заслуговують на допомогу тих, хто знаходиться в найкращому становищі;

- терпимість: при всій багатоманітності віросповідань, культур та мов люди повинні поважати один одного. Відмінності в межах суспільства та між суспільствами не повинні ні лякати, ні служити підставою для переслідувань, а повинні вважатися цінним надбанням людства. Необхідно сприяти розвитку світової культури та діалогу між цивілізаціями;

- повага до природи: лише бережне ставлення до природи дасть можливість людству зберегти для своїх нащадків ті багатства, які йому даровані природою зараз;

- спільна відповідальність: відповідальність по управлінню глобальним розвитком всього світу, а також по ліквідації загроз міжнародному миру та безпеці повинна покладатися на всі держави та здійснюватися на багатосторонній основі. І ключову роль в цьому мусить виконувати ООН [3].

Міжнародні відносини у ХХІ столітті будуть розвиватися та змінюватися, відповідаючи на нові виклики часу. І міжнародне право буде розвиватися разом з ними та стояти на сторожі цих цінностей, забезпечуючи їх ефективний захист. Для цього воно мусить виконати певні завдання, які постали перед ним у ХХІ столітті. Так, воно має забезпечити мир та безпеку в усьому світі та сприяти ядерному роззброєнню. У ХХІ столітті, коли на планеті накопичено ядерного потенціалу більше, ніж необхідно для її повного знищення, особливо гостро постає питання миру та безпеки. Тому буде спостерігатися тенденція до створення більш впливового, централізованого та сильного органу. І міжнародне право ХХІ століття, як право миру, буде надавати все більше повноважень Раді Безпеки ООН, яка буде служити стражем миру в усьому світі. Також воно мусить стати ефективним засобом боротьби із міжнародним тероризмом, транснаціональною злочинністю та обігом наркотиків [30, c. 205].

Окрім цього, у ХХІ столітті буде зміцнюватися принцип верховенства права на міжнародному рівні, завдяки чому буде налагоджений більш ефективний механізм реалізації та захисту його основних принципів. Тому будуть значно зростати повноваження ООН, як гаранта дотримання цих принципів. Для цього міжнародне право мусить надати у її розпорядження додаткові ресурси та інструменти, щоб вона могла ефективно виконувати покладені на неї функції.

Також міжнародне право мусить створити сприятливий правовий механізм для подолання бідності та нерівності у світі, зокрема це стосується країн Африки, а також забезпечити дієвий правовий механізм для захисту та раціонального використання навколишнього середовища. Якщо міжнародне право у ХХІ столітті зможе виконати дані завдання - тоді його перспективи справді є багатообіцяючими [23, c. 62].

Світ складний, різноманітний, має регіональні конфлікти інтересів і, напевно, ще не раз перед світовими державами буде виникати спокуса знехтувати нормами та принципами міжнародного права заради своїх власних інтересів. Проте, як би не змінювався світ, людство завжди буде прагнути позитивних змін і ніколи не поставить під загрозу сам факт свого існування. Ці прагнення будуть закріплюватися в нормах міжнародного права, як це відбувається зараз. Ми спостерігаємо позитивні тенденції в об'єднанні зусиль держав у дослідженні космосу, у нерозповсюдженні ядерної зброї, у боротьбі з піратством, тероризмом, в урегулюванні локальних конфліктів, в економічній безпеці, у боротьбі з епідеміями, голодом та ін. Світ не залишається байдужим до чужої біди, особливо в подоланні наслідків природних катаклізмів та стихійних лих.

А за такого стану справ проголошені у Декларації тисячоліття цінності, що є найвищими стандартами добра та справедливості, будуть дбайливо оберігатися міжнародним правом, яке буде стояти на їх сторожі. Адже від цього залежить майбутнє всього людства [3].

3.2 Значення міжнародного права для України

Заснування ООН та інших міжнародних організацій мало величезне значення для розвитку міжнародного права в другій половині XX ст. Це сприяло подальшому розширенню правосуб'єктності України в міжнародних відносинах. І вона активно використовувала своє право у сфері міжнародних відносин [40, c. 115].

Беручи активну участь у роботі міжнародних конференцій і організацій, а також у розробці міжнародних договорів, Україна впливала на прогресивний розвиток міжнародного права. її представники брали участь у роботі багатьох органів ООН, її спеціалізованих установ і пов'язаних з цією організацією міжнародних конференціях. Наприклад, це діяльність країни-засновниці ООН у її головних органах, ЮНЕСКО, Міжнародному агентстві з атомної енергії, Міжнародній організації праці та інших. Хоча, на думку більшості дослідників міжнародного права, Українська РСР не була повноправним суб'єктом міжнародних відносин і міжнародного права.

З часу проголошення незалежності 1991 року Україна є також активним суб'єктом міжнародного договірного права. На початок 1990 р. вона була учасницею понад 120 міжнародних договорів. З-поміж них найважливішими є насамперед Статут ООН, Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р., Статут Всесвітнього поштового союзу 1864 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. та багато інших [33, c. 213].

Неоціненне значення на шляху набуття незалежності мала Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою 16 липня 1990 р. Тут особливо підкреслено, що "Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередньо зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговими представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах".

Цією Декларацією Україна вперше, перебуваючи в СРСР, проголосила намір виступати рівноправною учасницею міжнародного спілкування й активно сприяти зміцненню загального миру і міжнародної безпеки.

Згодом ідеї Декларації набули подальшого розвитку в Акті проголошення незалежності України, прийнятому Верховною Радою 24 серпня 1991 р. У цьому невеликому за обсягом, але змістовному за значенням документі реалізовано право українського народу на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами [41, c. 242].

Після проголошення незалежності і переходу від формальної суверенності до наповнення міжнародної правосуб'єктності реальним змістом, Україна ввійшла у складну систему міжнародного політико-правового простору. Відповідно до своєї зовнішньополітичної доктрини вона реалізує національні інтереси, з одного боку, на геостратегічних напрямах міжнародних відносин із державами, групами країн і т.п., з другого - через універсальні і регіональні міжнародні організації.

Стратегічним завданням України є інтеграція в Європу, її особливе політико-правове поле. У свою чергу, результат співробітництва з регіональними організаціями залежить від правильної оцінки політичного, міжнародно-правового характеру, а також від ступеня відкритості цих структур [15, c. 602].

Україна також є членом Ради Європи з 1995 р. її загальновизнаним досягненням є прийняття Європейської конвенції із захисту прав людини і основних свобод 1950 р. На основі цього документу створено унікальну наднаціональну судову систему захисту прав людини, розвитку і зміцнення демократії, місцевого самоврядування у європейських країнах.

Одним з аспектів реалізації зовнішньополітичного курсу України є створення дієвої системи правозастосування. Сьогодні цю сферу регулює Закон України " Про міжнародні логовори України" від 29 червня 2004 р. Він встановлює, що укладені і належно ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства [7].

Як свідчить досвід, міжнародне право не ігнорує національне право. Так, наприклад, узгоджена практика державних органів різних країн, які представляють власні держави в міжнародних відносинах, може суттєво впливати на формування міжнародного звичаєвого права, а правотворча практика державних законодавчих, виконавчих та судових органів держави у міжнародній сфері також може сприяти виникненню міжнародного звичаю як одного з найстаріших джерел міжнародного права. Крім того, національне законодавство може бути доказом існування міжнародного звичаю або загальних засад права.

Як приклад тісного взаємозв'язку між національним і міжнародним правом можна навести регулювання питань громадянства. Так, з одного боку, міжнародне право залишає на розсуд національного права регулювання питань щодо конкретних умов набуття громадянства, однак, з іншого боку, міжнародне право вимагає, щоб національне законодавство стосовно питань громадянства узгоджувалось з міжнародним договірним і звичаєвим правом загального характеру [21, c. 54-57].

Як бачимо, міжнародне право не можна вважати повністю автономною і самодостатньою системою права стосовно національного права.

Прикладом зв'язку між національним і міжнародним правом є також фундаментальна засада міжнародного права pacta sunt servanda («договорів треба дотримуватися»), яка має два аспекти:

1) зовнішній чи міжнародний, аспект, який передбачає регулювання міждержавних відносин;

2) внутрішній аспект, який означає, що ця засада виконує роль своєрідного мосту між міжнародним і національним правом, тобто передбачає необхідність змін національного права відповідно до міжнародно-правових зобов'язань [33, c. 96].

Згідно з цією засадою держава зобов'язана впроваджувати у своє внутрішнє законодавство зміни, які є необхідними для виконання прийнятих на себе міжнародно-правових зобов'язань. З чого також випливає, що держава не повинна посилатися на норми свого національного права чи прогалини в ньому як на привід для невиконання міжнародно-правових зобов'язань. Ця засада неодноразово підтримувалася в рішеннях міжнародних судів та різних міжнародних документах.

Цілком зрозуміло, що якби норми міжнародного права можна було б обійти за допомогою прийняття відповідних норм національного права, тоді міжнародне право в цілому втратило б своє значення і сенс як правовий регулятор міжнародних відносин.

Міжнародно-правова концепція України перебуває на стадії формування; належить піднести на більш високий рівень міжнародно-правову свідомість суспільства, що пов'язано з підвищенням політико-правової культури і моралі в цілому, а також забезпечити механізми реалізації прийнятих міжнародних зобов'язань України.

Висновки

Дослідивши тему: сучасний стан і перспективи розвитку міжнародного права у ХХІ столітті можна дійти наступних висновків.

1. Міжнародне право виникло досить давно. Існує три версії, щодо часу, з якого починає існувати міжнародне право: з появи міжплемінних організацій, з виникнення перших державо-подібних утворень, з встановлення Вестфальського миру. На думку автора, міжнародне право виникає з моменту перших домовленостей між різними племенами.

2. Деякий час вчені не бажали визнавати існування терміну «міжнародного права», але з часом дійшли висновку, що поняття «міжнародне право» є сталим і означає систему норм, що регулюють особливий вид суспільних відносин, учасниками яких є держави та міжурядові організації.

3. Міжнародне право має специфічні джерела, серед яких міжнародний договір, міжнародний звичай, рішення міжнародних органів та думки провідних вчених у галузі міжнародного права. Основними джерелами залишаються міжнародні договори та міжнародні звичаї, які склалися у продовж тривалої взаємодії між різними народами та державами.

4. Система міжнародного права представлена як більшість систем права та складається з галузей, інститутів та норм.

5. Міжнародне право не може регулювати відносини без наявності механізму його застосування. Механізм реалізації включає два рівні: міжнародний та національний. Існує чотири способи реалізації норм міжнародного права - дотримання, виконання, використання, застосування. На національному рівні міжнародне права реалізується у формі імплементації.

6. Досліджуючи погляди вчених на перспективи розвитку міжнародного права, їх поділяють на три групи: реалісти, які зазначають що міжнародне право захищає інтереси сильних країн; лібералісти - вважають міжнародне право дієвим механізмом; радикали - вбачають майбутнє виникнення конфлікту цивілізацій.

7. Головною проблемою на шляху розвитку міжнародного права є проблема його реалізації та суперечливість норм і принципів, що містяться в ньому.

8. Україна приймає участь у реалізації та становленні міжнародного права. Вона є членом різних міжнародних організацій, зокрема, ООН, Міжнародного суду, Ради Європи, ОБСЄ та ін. Україна визначає превілеювання міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України над іншими законами.

Список використаних джерел

Нормативно правові акти:

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. / Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - ст. 141.

2. Віденська Конвенція про право міжнародних договорів від 14 червня 1986 р. / Офіційний сайт Верховної Ради України

3. Декларація тисячоліття Організації Об`єднаних Націй від 08 вересня 2000 р. / Офіційний сайт Верховної Ради України

4. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. / Офіційний сайт Верховної Ради України

5. Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01 серпня 1975 р. / Офіційний сайт Верховної Ради України

6. Статут Організації Об`єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду від 26 червня 1945 р. / Офіційний сайт Верховної Ради України

7. Про міжнародні договори України: Закон України від 29 червня 2004 р. № 1906-IV / Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 50. - ст. 540.

Спеціальна література:

8. Louis Henkin Constitutionalism, Democracy, and Foreign Affairs Paperback / L. Henkin. - Publisher: Columbia University Press, 1990. - 125 с.

9. Антологія української юридичної думки: В б т. / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України / Ю.С. Шем-шученко (заг. ред.), В.Н. Денисов (упоряд.), К.О. Савчук (упоряд.). - К.: Юридична книга, 2002. - Т. 3: Міжнародне право. -2004. -567 с.

10. Аттали Ж. Краткая история будущого / Ж. Атталаи. - С.: Питер, 2014. - 288 с.

11. Баймуратов М.А. Организация Объедин?нных Наций в условиях глобализации: вопросы модернизации и повышения эффективности деятельности: моногр. / М.А. Баймуратов, В.Б. Мелинишин, Ю.А. Волошин; под ред. проф. М.А. Баймуратова. - М. : ТрансЛит, 2008. - 160 с.

12. Баскін Ю.Я. Історія міжнародного права / Ю.Я. Баскін, Д.І. Фельдман. - М.: Міжнародні відносини, 1990. - 205 с.

13. Блажевич Ю. Концепції поділу відповідальності держав: міжнародно-правовий аспект // Підприємництво, господарство і право.-2003,-№2.

14. Буроменський М.В., Кудас І.Б., Маєвська А.А., Семенов Б.С, Стешенко B.C. Міжнародне право: Навч. посібник / М.В. Буроменський . - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 336 с.

15. Буткевич В.Г., Войтович С.А., Григоров О.М., Заблоць-ка Л.Г., Задорожній О.В. Міжнародне право: Основні галузі: Підручник для студ. вищих навч. закл. за спец. "Міжнародне право", "Міжнародні відносини" / В.Г. Буткевич (ред.). - К.: Либідь, 2004. - 814 с.

16. Буткевич О.В. Історія міжнародного права / О.В. Буткевич. - К.: Ліра-К, 2013. - 408 с.

17. Вельяминов Г.М. Международные договори в международном праве и его понятия. // Государство и право. - 2003. -- №8.- С. 77.

18. Войтович С. О делении международного права на публичное и частное / С.О. Войтович // Український часопис міжнародного права. - 2002. -№3.- С. 67 - 72.

19. Галкіна І.В. Міжнародно-правові засади мирного врегулювання міжнародних спорів // Держава і право: 36. наук, праць. Спецвипуск. - К., Дніпропетр., 2003. - С. 63-66.

20. Георгіца А.З., Чикурлій С.О. Міжнародне публічне право: Навч.-метод, посіб. / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. - Чернівці: Рута, 2002. - 175 с.

21. Денисов В.Н., Євінтов В.І., Акуленко В.І., Висоцький О.Ф., Ісакович С.В. Суверенітет України і міжнародне право / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького / В.Н. Денисов (відп. ред.), В.І. Євінтов (відп. ред.). - К.: Манускрипт, 1995. - 359 с.

22. Дмитриченко І.В. Міжнародне право: Метод, вказівки з навч. дисципліни / Національний ун-т кораблебудування ім. Адмірала Макарова. Гуманітарний ін-т. - Миколаїв: Атол, 2004. -- 80 с.

23. Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Деякі проблеми еволюції міжнародного права / А.І. Дмитрієва // Часопис Київського університету права. -2003. -№ 2.- С. 59-64.

24. Доступність суду для звернення громадян в Україні: Рапорт по моніторингу / Громадський фонд прав людини "Право та демократія". - 73с.

25. Євінтов В.І. Міжнародне співтовариство і правопорядок (теоретико-правовий аналіз): Дис… д-ра юрид. наук у формі наук, доповіді: 12.00.10 / АН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. - К., 1993. - 46 с.

26. Заблоцька Л.Г. Розвиток науки міжнародного права вченими Університету Св. Володимира // Український часопис міжнародного права. - 1993. - № 1.

27. Кревельд, Мартин ван. Расцвет и упадок государства / Мартин ван Кревельд; пер. с англ. под ред. Ю. Кузнецова и А. Макеева.-- М.: ИРИСЭН, 2006. - 544 с.

28. Кряжков В.А. Коренные и малочисленные народы и международное право / В.А. Кряжков // Государство и право. -1999. - № 4. - С. 95.

29. Марочкин С.Ю. Действие и реализация норм международного права в правовой системе Российской Федерации: монографія. - М.: Норма, 2011. - 288 с.

30. Мацко А.С. Міжнародне право: Навч. посіб. / Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2005. - 216 с.

31. Международное право : пер. с нем. / науч. ред., сост. указ. Т. Ф. Яковлева. - М. ; Берлин : Инфотропик Медиа, 2011. - 961 с.

32. Мережко А.А. Історія міжнародно-правових вчень /А.А. Мережко. - Київ, 2004.

33. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М. В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 336 с.

34. Плотніков О.В.- Влияние международных судебных органов на фрагментацию международного права(Вплив міжнародних судових органів на фрагментацію міжнародного права).Диссертация кандидата юридических наук, 2013.

35. Решетов Ю.А. Борьба с международными преступлениями против мира и безопасности / Ю.А. Решетов. - М.: Междунар. отношения, 1983.- 224 с.

36. Талалаев А.Н. Венская конвенция о праве международных договоров (Комментарии) / А.Н. Талаев. - М.: Юрид. лит., 1997. --332 с.

37. Фархутдинов И.З. Международное право в условиях глобализации / И.З. Фархутдинов // Право и политика. - 2003. - № 8. - С. 141-149.

38. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / С. Хантингтон.-- М.: АСТ, 2003. М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. - 603 с.

39. Чайковский Ю.В. Становление международного права: философско-правовое исследование (Становлення міжнародного права: філософсько-правове дослідження). Диссертация кандидата юридических наук, 2009.

40. Черкес М. Є. Міжнародне право: Підручник / М.Є. Черкес. -- К.: Знання, 2006. -- 397 с.

41. Шатіло В.А. Проблеми імплементації та чинності норм міжнародного права у національному законодавстві України / В.А. Шатіло // Держава і право: 36. наук, праць. Спецвипуск. - К., Дніпропетр., 2003.- С. 242-246.

42. Этциони А. От империи к сообществу. Новый подход к международным отношениям / А. Этциони. - М.: Ладомир. - 2004. - 384 с.

Размещено на Allbest.ru