Українсько-турецькі відносини на сучасному етапі

Таким чином, військове співробітництво між Україною й Турецькою Республікою перетворилося у важливу складову двостороннього партнерства й виступає органічним доповненням політичного діалогу на міждержавному рівні. У цій якості воно спирається на засади прагматизму і взаємної економічної вигоди, а в регіональному сенсі слугує підґрунтям і базовим елементом системи колективної безпеки в Причорномор'ї.

У 1993 р. Україною була висунута ініціатива щодо розроблення та впровадження у життя багатосторонньої домовленості політичного характеру, спрямованої на зміцнення довіри і безпеки у військово-морській галузі між причорноморськими державами - Україною, Болгарією, Грузією, Росією, Румунією й Туреччиною. Зі свого боку Туреччина у квітні 2007 р. також висунула ініціативу про створення багатонаціонального оперативного з'єднання ВМС «за викликом» у Чорному морі - BLACKSEAFOR. Урочиста церемонія підписання Угоди про створення Чорноморської групи військово-морського співробітництва відбулася у Стамбулі 2 квітня 2001 р. [7; 56, с.59].

Чорноморська група військово-морського співробітництва формується з одного флагманського корабля і 4-6 суден від шести чорноморських держав, які діють під єдиним командуванням. Кораблі знаходяться тільки в оперативному підпорядкуванні командира з'єднання і можуть бути відкликані у будь-який час за рішенням міністерств оборони своїх країн. Діяльність Групи не спрямована проти жодної країни і не має на меті створення будь-якого військового союзу проти будь-якої держави або групи держав.

Політичні аспекти діяльності BLACKSEAFOR і керівні політичні принципи роботи Комітету командувачів ВМС на Чорному морі розглядаються на щорічних зустрічах глав зовнішньополітичних або оборонних відомств держав-учасниць. Ці зібрання уповноважені також затверджувати програму діяльності Групи на черговий рік і на основі консенсусу ухвалювати рішення щодо членства в Групі нових держав.

Успішний старт діяльності BLACKSEAFOR завдяки поглибленню українсько-турецького військового партнерства відкрив шлях до довгоочікуваного підписання керівниками зовнішньополітичних відомств причорноморських держав 25 квітня 2002 р. у Києві Документа про заходи зміцнення довіри і безпеки у військово-морській галузі на Чорному морі [4].

Інтенсифікація українсько-турецької військової співпраці не лише сприяє зміцненню клімату довіри й безпеки у двосторонніх взаєминах та в Чорноморському регіоні, але й цілком узгоджується з курсом України на євроатлантичну інтеграцію, наповнює його реальним змістом і відкриває нові конструктивні перспективи.

З огляду на суттєву й багато в чому вирішальну роль турецьких військових у політичній системі «Третьої республіки», конструктивна співпраця двох держав у воєнній сфері сприяє їх порозумінню й на міжнародній арені, передусім, у справі гарантування миру і безпеки в Чорноморському регіоні. Попри певні політичні обмеження й зобов'язання, зумовлені членством Туреччини в НАТО, Анкара зацікавлена в поглибленні військового співробітництва з Києвом, розглядаючи його в якості однієї з базових структур безпеки в регіоні [72, с.18].

Отже, сучасні взаємини між Україною і Туреччиною носять характер стратегічного партнерства і ґрунтуються на принципах добросусідства, толерантності та взаємодопомоги.

Через протоки Босфор і Дарданелли, контрольовані Туреччиною, Україна має вихід у Середземне море, тому підтримка добросусідських відносин з Туреччиною є стратегічним завданням України.

Обидві країни дуже тісно співпрацюють в політико-воєнних галузях. Вони належать до спільних регіональних організацій, що дуже сприяє покращенню відносин у різноманітних сферах, їх економічному, міжнародному, військовому становищу.

Також Україна і Туреччина мають спільні інтереси стосовно євроінтеграційної політики. Це об'єднує країни на шляху к досягненні спільної мети - членства в Європейському Союзі.

Розділ 3. Українсько-турецька співпраця в галузях економіки та культури

3.1 Торгівельно-економічне співробітництво України та Туреччини

Розпад СРСР і відновлення незалежності України 24 серпня 1991 р. визначили сучасний етап розвитку дружніх і добросусідських відносин між Україною та Турецькою Республікою.

У січні 1992 р. було відкрито Посольство Турецької Республіки в Києві, і в січні 1993 р. Посольство України розпочало свою діяльність в Туреччині.

Слід зазначити загальну залежність як Туреччини, так і України від світового ринку й міжнародної торгівлі. Зовнішньоторговельний баланс обох країн гостродефіцитний. У двосторонніх зв'язках залежно від різних методів підрахунку дефіцит у зовнішній торгівлі спостерігається для обох сторін, загальним підсумком є незбалансованість торгово-економічних відносин Туреччини й України. З висоти минулих понад 20-ти років незалежних відносин двох країн, більше виграла від торгівлі Туреччина, ніж Україна. І це закономірний підсумок економіки Туреччини, яка динамічно розвивається, на тлі стагнації економічного розвитку в Україні [39, с.276; 55].

Пасивне сальдо зовнішньоторговельного балансу Туреччини погашається за рахунок зовнішніх позик або кредитів МВФ. Експортується Туреччиною насамперед сільськогосподарська продукція. В останні 15 років спостерігалося бурхливе зростання виробництва й експорту споживчих товарів у країни СНД. Туреччиною також продається промислова сировина: хроміти, марганець, мідний концентрат, шкіри, неопрацьована шкіра, бавовна, вовна, тютюн і ін. [40, с.195].

Імпорт Туреччини становить та ж нафта, промислова сировина, машини й устаткування для підприємств, продукти харчування.

Основними торговельними партнерами Туреччини сьогодні є країни Європейського Співтовариства, США, а також арабські країни, що експортують нафту.

Станом на 1 січня 2006 р. товарообіг склав 2 826 000 000 доларів. Є певні інвестиційні проекти як турецького капіталу в Україні, так і українського капіталу в Туреччині. Станом на 1 січня 2006 р. в Україні діяло 356 підприємств з турецькими інвестиціями. Туреччина займає лише 26 місце серед 117 країн-інвесторів в Україні. Половина турецьких інвестицій припадає на обробну промисловість, харчову, нафтохімічну та металургію. За даними казначейства Туреччини, в країні діє 30 різноманітних представництв та підприємств з українським капіталом в основному у сфері транспорту та торгівлі. Загальна сума українських інвестицій в Туреччині складає понад 2 млн дол. - це, звісно, надзвичайно мало [27, с.9; 28, с.19-21].

Проте, вагома частка українського бізнесу так чи інакше пов'язана із зовнішньоторговельними операціями. Це випливає з того, що зовнішньоторговельний обіг України практично збігається з її внутрішнім валовим продуктом (ВВП). Серйозні побоювання викликає зростання негативного сальдо зовнішньої торгівлі товарами, що не припиняється. За перший квартал 2013 р. він склав мінус 2,027 млрд. дол. Хоча в 2011 р. був зріст позитивного сальдо зовнішньої торгівлі послугами до 13,7 млрд дол. [31; 66]. Зараз експорт падає, і кількісний баланс товарів на вітчизняному ринку відновлюється за рахунок збільшення імпортних товарів. З одного боку, енерговитрати на їхнє виробництво лягли на плечі їхнього закордонного виготівельника. Але, з другого боку, величина цих витрат поширюється на нашого споживача, оскільки закладена у вартість продукту, який нам привозиться. При цьому страждає вітчизняний виробник, оскільки не витримує боротьби з іноземним конкурентом, що, без особливих зусиль, завойовує наш ринок [50, с.37].

Це своєрідний підсумок переорієнтації торговельних зв'язків із СНД на ЄС. Крім того, Україна віддає сировину, натомість в Україну везуть товари, зроблені із цієї сировини. Ступінь прибутку, що добувається з цього, адекватний ступеня обробки. Потенційні збитки зовнішньоторговельних відносин більш-менш вдається вирівнювати тільки за рахунок транспорту, - на його послуги не щез попит іноземних виробників.

Зараз Україна і Туреччина переживають період нової інтенсивної співпраці без будь-яких політичних проблем. Важливою умовою, що вносить свій вагомий внесок у подальший розвиток стосунків між Україною і Туреччиною є Чорне море, яке не розділяє, а поєднує обидві держави з практично подібними стратегічними цілями, які в основному зорієнтовані на інтеграцію в Європейські та Євроатлантичні структури.

Обидві країни мають велику користь від взаємної співпраці. Одним із найважливіших результатів співробітництва за понад двадцятирічний період стало те, що українсько-турецькі стосунки виведені на рівень конструктивного партнерства.

Під час офіційного візиту Прем'єр-міністра Туреччини Реджепа Тайипа Ердогана до України 1-3 квітня 2004 р. був підписаний Спільний план дій між Кабінетом Міністрів України й Урядом Турецької Республіки з розширеного співробітництва [8], що визначає основні напрямки українсько-турецької практичної співпраці на наступні роки.

Двосторонні торговельні відносини постійно розвиваються по висхідній. Наприклад, якщо обсяги взаємної торгівлі в 1992 р. був лише близько 126 млн дол. США, то вже в 2003 р. вони зросли майже у 14 разів і досягли позначки 1,7 млрд дол. США [37, с.46-47].

Рушійна сила розвитку українсько-турецьких відносин - торговельно-економічне співробітництво, основою якого є промисловий, сільськогосподарський і науково-технічний потенціал. Проте за останнє десятиріччя цей потенціал катастрофічно знизився. Україна втратила значну частину зовнішніх ринків, а внутрішній заповнився імпортним «ширпотребом». За індексом людського розвитку, визначеного ООН, Україна опустилася на 102 місце серед 175 держав-членів ООН. Врахування цього фактору необхідне для правильного розуміння динаміки розвитку українсько-турецьких відносин на сучасному етапі.

На сьогоднішній день Туреччина є третім за обсягом споживачем українських експортних товарів після Росії та Німеччини.

Проте існуючий рівень торговельних стосунків все ще не повністю відповідає потенціалу України й Туреччини. Існує велика потреба в диверсифікації двосторонньої співпраці та реалізації широкомасштабних спільних проектів у сфері високих технологій, спільного виходу на ринки третіх країн, а також заохочення зростання потоку взаємних інвестицій [35].

Торговельно-економічне співробітництво двох країн є важливим чинником їх відносин. Туреччина є потенційно великим торговельним партнером України, враховуючи близькість кордонів та відносну дешевизну шляхів транспортування товарів. За підсумками 1999 р. Туреччина посіла п'яте місце серед країн - торговельних партнерів України. Зовнішній торговельний обіг між двома державами склав майже 876 млн дол. (за турецькими даними, він перевищив 1 млрд дол.) при позитивному сальдо для України в 500 млн дол. [17]. Стратегічним завданням на перспективу, як його визначила турецька сторона, є доведення двостороннього річного товарообігу до 2 млрд дол.

Експорт з України в Туреччину - це, в першу чергу, прокат чорних металів, залізо, чавун, сталь, металовироби, а також олія, спирт, добрива, хімічна продукція, вугілля тощо. Постачання з Туреччини в основному складаються з продуктів харчування, цитрусових, одягу, тканин, шкіряних виробів тощо [23; 28].

Обидві сторони шукають взаємовигідні шляхи розширення співробітництва. Серед проблемних питань - певний дисбаланс у двосторонній торгівлі, запровадження турецьким урядом квотування для деяких видів металургійної продукції походженням із держав не членів ЄС та Європейської угоди про вільну торгівлю, підвищення митних ставок на імпорт гарячого і холодного прокату, що обмежує експорт до Туреччини металу з України [44].

3.2 Туреччина як енергетичний союзник України

Парадоксально, але в пошуку енергетичних партнерів Україна чомусь не зауважує Туреччину, що на сьогоднішній день упевнено вийшла на позиції регіонального лідера по транзиту енергоносіїв. Замкнувши на своїй території основні нафтогазові артерії, турецька держава повинна представляти один з найбільших інтересів для України в рамках рішення питання диверсифікованості енергетичних поставок.

Стратегічно важливим для України є співробітництво з Туреччиною в галузі енергетики. У 2005 р. обидві держави підписали Угоду про співробітництво в галузі енергетики [6]. Геополітичне становище країн є передумовою для створення транспортних систем, які, за оцінками експертів, можуть потенційно забезпечити каспійськими та близькосхідними нафто- та газоресурсами європейський континент. Розроблюється рамкова міжурядова угода в цій сфері, зокрема, про можливість поставок української електроенергії в Туреччину кабелем по дну Чорного моря. Здійснюється реконструкція діючого газопроводу, по якому через територію України надходить газ в Туреччину і Балканські країни. Не виключається також і можливість в перспективі більш ніж удвічі скоротити шлях нафти із регіону Перської затоки в Європу через територію Туреччини і України з одного боку, і забезпечити надійне альтернативне джерело постачання енергоносіїв в Україну з іншого боку. З цього приводу обидві країни підписали міжурядову угоду про нафтопровідну систему Джейхан-Самсун [11], виконання якої сприятиме отриманню альтернативного джерела енергопостачання для нашої держави.

Багато експертів відзначають, що до 2011 р. рівень взаємодії між Україною й Турецькою Республікою в енергетичній сфері був низьким у порівнянні з іншими сусідніми країнами. Не в серйозному становищі знаходився «конструктивний» діалог між профільними державними компаніями «Нафтогазом» і «Боташ» і міністерствами обох країн [56, с.75]. Але у 2011 р. був підписан Меморандум про взаєморозуміння у галузі енергетики [3]. Це поліпшало рівень діалогу та зазначило нову основу спільного інституційного співробітництва у даній сфері.

Окремі пропозиції України щодо реалізації досить масштабних загальних проектів по будівництву трубопроводів передаються турецькій стороні без необхідного техніко-економічного обґрунтування й обліку реальної ситуації в регіоні. Адже загальновідомо, що в ході підготовки такого роду пропозицій необхідно, у першу чергу, здійснити ретельний аналіз можливих джерел наповнення нафтопроводів і кінцевих пунктів транспортування. Тільки після цього можна визначати схеми їхнього фінансування. Будівництво ж трубопроводу є чисто технічним завданням. Більш ніж наочним прикладом недотримання подібної стратегії служить український багатостраждальний нафтопровід Одеса-Броди [56, с.76].

У цьому контексті деякі заяви представників українських енергокомпаній часом дивують. Зокрема, коли співробітники компанії «Укрзакордоннафтогазбуд» висловилися про швидке будівництво разом з турками нафтопроводу Самсун-Джейхан, що теоретично може забезпечити Україну невеликими обсягами неросійської нафти. У той же час аналіз позиції турецької сторони показав, що для неї цей проект не є пріоритетним, оскільки на порядку денному стоїть питання транспортування нафти в район середземноморських портів, а не навпаки. Таким чином, бажання української сторони в цьому випадку не зовсім відповідають дійсності [56, с.77].

Слід зазначити, що, незважаючи на певний застій в українсько-турецькому енергетичному співробітництві, обидві сторони проявляють бажання поглиблення взаємного партнерства. Турки готові до налагодження конструктивної взаємодії в рамках діалогу на державному рівні. З огляду на специфіку й велике значення даної сфери взаємодії, необхідними умовами для результативного співробітництва є політична свобода керівництва обох країн і чітке техніко-економічне обґрунтування загальних проектів, у першу чергу, визначення джерел наповнення трубопроводів і схем їхнього фінансування.

На думку вітчизняних і закордонних експертів, однією з можливостей для України рішення проблеми диверсифікованості енергетичних джерел є використання потенціалу газопроводу «Набукко» [56, с.79]. По ньому планується транспортування газу в Австрію територією Туреччини, Болгарії, Румунії й Угорщині. Теоретично, підключення до цього каналу транспортування газу в Угорщині (геометрично мінімальна відстань до української границі) може забезпечити Україну певним обсягом газу неросійського походження.

Але в цьому випадку, при успішному українському приєднанні до «Набукко» закономірно виникає питання ціни, що ймовірно буде не менш 200 доларів за тисячу кубічних метрів, і початок реальної роботи газопроводу. Учасники проекту планували, що газопровід буде введений в експлуатацію в 2010-2011 рр. Але у кінці 2011 р. було повідомлено, що терміни запуску проекту зрушились до 2018 р.

У той же час поки відсутня чітка картина щодо джерел його наповнення. Попередньо планувалося, що будуть задіяні родовища Ірану, Близького Сходу, Азербайджану й інші. І хоча сама «труба» почне роботу не раніше 2018 р., вже зараз потрібно домовлятися про конкретні обсяги для України у випадку доцільності участі в проекті, оскільки бажаючих одержати газ по «Набукко» досить багато.

Що стосується реалізації Транскаспійського газопроводу, то даний проект виглядає цілком привабливо для турецької сторони. Ідею газопроводу підтримують Сполучені Штати, і вона цілком актуальна в рамках холодної енергетичної війни між Вашингтоном і Москвою. Проте, конкретики в Транскаспійскому газопроводі поки дуже мало. Це можна пояснити й невизначеною позицією туркменського лідера, і проблемою зі статусом Каспійського моря, і певними протиріччями в позиціях Азербайджану й Туркменістану, відношенням Росії до Ірану й деяких інших факторів. Якщо сам проект і буде здійснений, то лише в середньостроковій перспективі, не раніше чим через 5-7 років.

Таким чином, займаючись пошуками енергетичного союзника, Україні не слід забувати про Туреччину, що має й можливість і бажання допомогти в рішенні проблеми диверсифікованості енергетичних джерел. Природно, що українсько-турецьке енергетичне співробітництво не стане панацеєю від проблеми забезпечення нафтою й газом [44]. Але зміцнити фундамент енергетичного співробітництва України в Чорноморсько-Каспійському регіоні воно цілком може. Партнерство України й Туреччини в сфері енергетики цілком може стати важливої складовою більше глобальної стратегії забезпечення нашої держави вуглеводневими ресурсами. Крок за кроком цілком можна досягти бажаного кінцевого результату [49].

3.3 Інвестиційна політика України і Туреччини та їх співпраця у виробничій сфері

Українсько-турецьке інвестиційне партнерство починається з 1996 р., коли між двома країнами було укладено Угоду про взаємне сприяння та захист інвестицій [10].

Близько 800 іноземних і турецьких компаній мають ліцензії на роботу в чотирьох турецьких вільних економічних зонах (ВЕЗ), де вони одержали право на 100% репатріацію капіталу, 100% іноземних капіталовкладень і повне зняття митних обмежень.

Крім режиму ВЕЗ, з метою активізації інвестиційного процесу й стимулювання регіонального розвитку, законодавство Туреччини передбачає ряд пільг для іноземних інвесторів.

Так, іноземні інвестори можуть бути звільнені від митних платежів за устаткування, яке ввозиться в Туреччину з-за кордону; оплати ПДВ на імпортне або придбане в Туреччині устаткування або продукцію машинобудування, деяких податків та інших видів платежів [50, с.5].

Подібний режим поширюється на інвестиції залежно від регіону, обсягу й галузі інвестування. При цьому, інвестиції, здійснювані в значному обсязі в найменш розвинені турецькі провінції, користуються більшими пільгами. Відповідно до цього, залежно від рівня економічного розвитку вся територія країни була розділена на три мезорегіони:

- розвинені регіони. Сюди відносяться зони Мармара, Егейська й Середземноморська, у т.ч. міста Стамбул, Коджаелі, Анкара, Ізмір, Бурса, Адан і Анталья. Як бачимо, райони Туреччини, які найбільше динамічно розвиваються розташовані на заході й півдні. Тут же сконцентровані й ВЕЗ;

- регіони першорядної пріоритетності, що включають Східну й Південно-східну зони, у т.ч. 50 міст визначених Радою міністрів Туреччини;

- регіони з нормальним рівнем розвитку, що охоплюють частину центральної Анатолії й Чорноморську зону [50, с.8-10].

Активне впровадження моделі тотального економічного лібералізму за останнє десятиліття посилило привабливість Туреччини для іноземного капіталу. У той же час, існує ряд факторів, що гальмують процес розвитку інвестиційного підприємництва та знижують інвестиційну привабливість країни.

Так, виділяються дві групи факторів:

1) пов'язані із сучасною економічною ситуацією;

2) обумовлені специфічними проблемами іноземних інвесторів у Туреччині [50, с.11].

За обсягами інвестицій в Україні Туреччина посідає 20 місце зі 114 зарубіжних країн. З 1998 р., коли набула чинності двостороння Угода про взаємне сприяння і захист інвестицій, рівень інвестицій з боку Туреччини в українську економіку помітно зріс і досяг 53,3 млн дол. США. В основному вони перерозподіляються між промисловим сектором, сільським господарством та харчовою промисловістю, будівництвом та транспортними послугами.

На даному етапі до 35% українських підприємств вкладено капітали турецьких підприємців, його можливості далеко не вичерпано. Найбільша кількість інвестицій припадає на долю українських транспортників. Високий відсоток внесків спостерігається до сфери торгівлі. 8% інвестиційних коштів (від загального їхнього обсягу з турецької сторони) одержали наші хімічні й нафтохімічні виробництва.

В Україні працюють 297 компаній з турецькими інвестиціями. Найвідоміші з них - «Евіяп-Україна», «Пізель-Баті-одеса», «Ютонг», «Ербауер», «Тур Укрейн», «Амтек», «Роше» тощо. Вони діють переважно в Одеській, Київській областях, Криму та на Донбасі [46, с.44].

Українські інвестиції в турецьку економіку на сьогодні є незначними і сягають близько 300 тис. дол. Зараз в Туреччині існує лише чотири українських компанії, діяльність яких пов'язана з нерухомістю і транспортними перевезеннями. Основною причиною низької присутності українського бізнесу на ринку Туреччини є брак вільного капіталу для інвестицій [47, с.10-11].

Традиційно домінуючим негативним фактором здійснення інвестиційної діяльності в Туреччині є високий рівень інфляції. У цих умовах іноземні фірми, що працюють на ринку Туреччині, змушені постійно займатися страхуванням курсових валютних ризиків, у т.ч. і регулярною конвертацією доходів в іноземну валюту, що знижує прибутковість підприємницької діяльності.

Серед інших факторів, що мають вплив на обсяги інвестицій, іноземні інвестори виділяють наступні:

- функціонування «тіньової економіки», що за деякими оцінками становить до 40%. Закордонні фірми, які здійснюють свій бізнес легально, відчувають постійну недобросовесну конкуренцію з боку тіньового капіталу;

- слабке забезпечення законодавства в сфері дотримання прав інтелектуальної власності й авторських прав;

- відсутність договорів про усунення подвійного оподатковування з рядом країн;

- традиційно сильний вплив бюрократичного апарата [50, с.14].

Рішення цих проблем можливо тільки на комплексній основі, що дозволить реально поліпшити інвестиційний клімат у Туреччині.

Проведена турецьким урядом політика лібералізації й економічної стабілізації дозволила залучити в країну понад 32 млрд дол. іноземних інвестицій.

Структура інвестицій по економічних секторах відповідає сучасним світовим тенденціям: промисловість - 54,4%, сфера послуг - 42,8%, сільське господарство - 1,8%, видобуткова промисловість - 0,97% [50, с.16].

Найбільше інвестиційно-привабливими галузями стали автомобілебудування, харчова промисловість, хімічна промисловість, електромашинобудування. Провідними галузями сфери послуг - банківсько-фінансова сфера, телекомунікації й туризм. Основними інвесторами турецької економіки стали Франція - 5,5 млрд дол. (17,6% від загального обсягу інвестицій); Нідерланди - 4,3 млрд дол. (13,6%); Німеччина - 4 млрд дол. (12,8%); США - 3,6 млрд дол. (11,6%) [25, с.119].

У цілому, серед груп країн найбільша частка доводиться на країни Євросоюзу - 6,8%, частка ісламських країн становить - 2%, східноєвропейських країн - 1% [25, с. 121].

Що ж стосується турецько-українського інвестиційного співробітництва, то його рівень не може задовольняти інтереси жодної зі сторін.

Обсяг прямих іноземних інвестицій, накопичених Україною, становить 5,3 млрд дол., тобто в шість разів менше, ніж у Туреччині. Основними інвесторами в економіку України є не європейські країни, а США й офшорні регіони. Відповідно - США - 890 млн; Кіпр - 599 млн; Віргінські острова - 334 млн дол. [28, с.27].

Найбільше інвестиційно-привабливими галузями української економіки стали галузі зі швидким зворотом капіталу - харчова промисловість і торгівля.

За станом на 2003 р. Туреччина інвестувала в економіку України 40,9 млн дол., що становить 0,7% від загального обсягу прямих іноземних інвестицій, отриманих Україною.

Обсяг українських інвестицій в економіку Туреччини склав відповідно 258,6 тис. дол. [25, с.128]. Кількість суб'єктів господарської діяльності з турецьким капіталом в Україні становить 258, в той час як кількість зареєстрованих у Туреччині підприємств за участю українського капіталу - 4. Домінуючою формою господарської діяльності в обох країнах є спільне підприємство [25, с.131].

Галузевий розподіл турецько-українських інвестицій виглядає в такий спосіб.

Сфери господарства	Частка від загального обсягу турецьких інвестицій в Україні	Частка від загального обсягу українських інвестицій у Туреччині
Промисловість	53,4%	19,5%
Фінансова діяльність	18,8%
Торгівля	18,4%
Сільське господарство	4,4%
Транспорт і зв'язок	2,5%	19,4%
Готелі й ресторани	1,4%
Будівництво	0,8%
Операції з нерухомістю	0,3%	61,1%

Таким чином, дані, наведені в таблиці, свідчать, що економічні відносини між Україною й Туреччиною, незважаючи на роки модернізації національних економік, базуються по-колишньому на природно-ресурсному факторі, у т.ч. вигідності сусідського транзитно-транспортного положення.

Отже, посилення турецько-українського двостороннього співробітництва повинно розглядатися в руслі проголошеного Україною європейського вибору. Активізація міждержавних відносин, у тому числі й у рамках ОЧЕС, дозволить Україні й Туреччині підвищити ефективність використання свого транзитного положення [49].

Особливу роль у цьому можуть і повинні зіграти ВЕЗ Туреччини й України. На наш погляд, створення класичних ВЕЗ у чорноморських портах України й Туреччини на уніфікованій організаційно-правовій основі стане стимулом не тільки торговельного й транспортного співробітництва, але й інвестування [50].

Перспективи подальших досліджень інвестиційного аспекту українсько-турецьких економічних відносин пов'язані з вивченням досвіду Туреччини в подоланні негативних тенденцій формування режиму інвестиційної привабливості, стосовно до умов сучасної України, а також в опрацюванні інструментів активізації багатобічного економічного співробітництва.

Співробітництво між Україною і Туреччиною в цих сферах буде неодмінно зростати. В Україні значно покращилися умови для залучення іноземних інвестицій завдяки швидкому економічному зростанню. Міста в Україні розширюються, впроваджується велика кількість проектів реконструкцій. Саме тут турецькі будівельні компанії можуть успішно себе проявити [45; 50].

На даний час 20 турецьких будівельних компаній залучені до 41 проекту, загальна вартість яких складає близько 500 млн дол. США. Київ, безперечно, займає перше місце за їхньою кількістю. Найвідоміші турецькі компанії в Україні у галузі будівництва - це «Тексер», «Догуш», «Айсель», «Ербек» та деякі інші. Висока якість і низькі, порівняно з європейськими, ціни є основною перевагою турецьких компаній при укладенні контрактів в Україні. Як правило, турецькі підприємці задіяні до будівництва і модернізації промислових заводів, нафтохімічних комплексів та нафтопереробних заводів, бізнес-центрів, готелів, масштабних житлових проектів тощо.

Українську сторону цікавить посилення співробітництва у виробництві обладнання для переробки сільськогосподарської продукції, організація спільного виробництва медикаментів, обладнання для пакування харчових продуктів, виробництво високотехнологічного устаткування з використанням сучасних досягнень та маркетингових можливостей Туреччини у просуванні спільної продукції на світові ринки.

3.4 Українсько-турецьке співробітництво в культурній і туристичній галузях

Регіональне співробітництво між Україною й Туреччиною відіграє важливу роль. Уряд України має намір надалі розвивати цю сферу регіонального співробітництва завдяки встановленню побратимських відносин між провінціями-областями та містами України й Турецької Республіки. Зараз вже існує десять партнерів в Україні та Туреччині. Серед найактивніших з них можна відзначити Київ та Анкару, Одесу та Стамбул, Суми та Муглу, Скадовськ та Зонгулдак, Подільський район міста Київ та Район Чанкая в Анкарі [65]. Залучення до цієї співпраці всіх рівнів від місцевої влади до торгово-промислових палат та університетів сприяє розвиткові дружніх відносин між двома народами шляхом реалізації нових спільних проектів в усіх сферах, включаючи торгівлю, освіту, культуру [45; 52].

Важливою формою співпраці є обмін дітьми. Щороку група у складі 80 дітей з міста Суми приїжджає у квітні до м. Мугла на свято Дітей, а турецькі школярі приїжджають до м. Суми на кілька тижнів під час літніх канікул. Стамбул і Зонгулдак теж організовують такий обмін [26].

Активно розвивається співпраця між Україною та Туреччиною в сфері культури. На постійній основі проводиться обмін творчими колективами, музикантами, драматичними групами, організовуються різноманітні конкурси молодих виконавців, виставки образотворчого мистецтва та фотографії. Крім того, українські та турецькі фольклорні групи беруть участь у міжнародних мистецьких фестивалях [65].

З метою подальшого наповнення двостороннього співробітництва у галузі культури розроблюють проекти щодо організації Днів культури, науки, Днів українського кіно в Туреччині і навпаки [65].

Відкриваються широкі перспективи співробітництва в галузі комунікацій і, особливо, в сфері міжнародного туризму. В Україні зацікавлені пропозицією турецьких компаній щодо розширення їх участі в розвитку туристичного та готельного секторів, інвестуванні коштів у розвиток інфраструктури великих міст, зокрема, Києва. Широке поле для взаємовигідного співробітництва у сфері туризму є також в Криму, де турецькі компанії можуть надати належну допомогу у створенні відповідної сучасної інфраструктури [26].

Міністр культури й туризму Туреччини Атилла Коч уважає реальної перспективу залучення в Крим 20 млрд дол. інвестицій за десять років. Турецькі інвестори виявляють велику цікавість до свого найближчого сусіда по чорноморському узбережжю й готові взяти участь у реалізації великомасштабних програм по розвитку туристсько-рекреаційного комплексу кримської автономії.

Туризм - основний сектор турецької економіки, що приносить дохід. От чому він не випробовує недоліку в регулярних інвестиціях. Туреччина відносно дешева країна для відпочинку [62].

Що стосується безпеки туристів у цій країні. По стандартах Міжнародної організації цивільної авіації (у тому числі враховуючої й безпека пасажирів) турецькі аеропорти відповідають першій міжнародній категорії. Не всі розвинені країни можуть похвалитися цим.

Двостороння співпраця в сфері туризму має значний потенціал, яка однак ще не досягла бажаного рівня. Численність українських туристів в Туреччині у десять разів перевищує кількість турецьких в Україні. Досягти рівноваги в цій галузі є одним з найважливіших завдань українсько-турецької взаємодії.

Туреччина є одним із найважливіших партнерів України у сфері туризму. Після набуття чинності безвізового режиму між Україною та Туреччиною у серпні 2012 р. [5] туристичні потоки у обох напрямках досягли максимальних показників. У 2012 р. Туреччину відвідало 635 тис. українців - це на 5% більше ніж у 2011 р. У свою чергу, за данними Державного комітету статистики України, у 2012 р. Україну відвідало 117 тис. турецьких громадян, що перевищує показники 2011 р. (76 тис. осіб) на 55%. Зараз очікується ще збільшення туристичних притоків з обох сторін [61].

3.5 Стратегія розвитку українсько-турецьких відносин у контексті пріоритетних завдань Української держави

Турецька Республіка, яка однією з перших визнала незалежну Україну, є для нашої країни важливим партнером. Підґрунтям для українсько-турецьких відносин є спільне історичне минуле, а також геостратегічні пріоритети наших держав. Туреччина є беззаперечним і надійним прибічником курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію. Наші країни активно співпрацюють у рамках цілого ряду міжнародних організацій, таких як ООН, ОБСЄ, Рада Європи, ОЧЕС і т.п. [71, с.48].

Туреччина посідає 4 місце серед торгівельних партнерів України. Важливе місце у наших стосунках займає проблема адаптації та облаштування кримських татар, що повернулися після депортації [71, с.49].

Стратегія українсько-турецьких відносин у контексті пріоритетних завдань сучасного зовнішньополітичного курсу України повинна ставати більш активною, наступальною, базуватися, перш за все, на національних інтересах і не залежати від політичної кон'юнктури. Українсько-турецькі відносини базуються на дуже важливих стратегічних геополітичних і геоекономічних імперативах, тому вони мають тверду основу і передбачувану перспективу. Активізація цих відносин дозволить нашій державі вирішувати ряд актуальних для країни завдань, а саме:

- з урахуванням досвіду Туреччини дозволить виробити більш чітку політику вступу до європейських та євроатлантичних структур;

- у сфері геополітики та міжнародних відносин зміцнить позиції України у стратегічно важливому Чорноморсько-Каспійському регіоні, створить сприятливі умови для забезпечення національних інтересів нашої держави на Близькому і Середньому Сході та Північній Африці;

- в економічній сфері тісне українсько-турецьке співробітництво надає реальну можливість диверсифікації енергоносіїв, забезпечить активну роль України у формуванні нової системи транспортних комунікацій на Євразійському просторі та транзиту енергоносіїв із Близького Сходу та Каспію до Європи; створює сприятливі можливості для надходження в Україну значних інвестицій за вигідними умовами; відкриває ринок збуту для багатьох видів української промисловості, військово-технічної, сільськогосподарської та інших видів продукції, вихід на ринки третіх країн [71, с.50-51].

Підбиваючи підсумок, треба сказати, що українсько-турецькі відносини, складаючись протягом багатьох сторіч, набирають оберти. Зараз поводження країн, враховуючи сучасні економічну та енергетичну ситуації визначається не суперницькими амбіціями, а раціональними принципами конкуренції й ділової співпраці, що диктуються ринком. На сьогоднішній день економічні зв'язки між Україною і Туреччиною розвиваються навіть у таких вузькопрофесійних сферах діяльності, як військово-технічна, ракетно-космічна галузь та суднобудування.

Туреччина разом з Україною та іншими приморськими державами утворили в 1992 р. Чорноморську економічну асоціацію країн - це дало змогу покращити економічне й політико-географічне положення країни. Але цим питанням потрібне більш досконале вивчення, а також і проблемам економічного співробітництва й відносинам у торгівельній сфері.

На сьогодні Україна і Туреччина мають нову та дуже активну співпрацю, при цьому їм не заважають ніякі політичних труднощі.

Основним потенціалом для розвитку українсько-турецьких торгівельних відносин є промислова, сільськогосподарська і науково-технічна сфери. Зараз Туреччина - це третій за обсягом споживач українських експортних товарів. Співробітництво двох країн у галузі торгівлі є дуже важливим елементом в їх стосунках, бо така співпраця дуже вигідна як для України, так і для Туреччини, якщо зважати увагу на близькість відносну близькість обох держав та дешеву ціну на транспортування товару.

Співпраця України і Туреччини має величезне значення в розвитку транзиту енергоресурсів. Доки Україна прив'язана до нафти Росії, вона не є повністю незалежною. Хоча всій Європі це не заважало розвиватися самостійно, не зважаючи, що вона «сидить» на російській нафтовій трубі.

Зараз у майже до 35% українських підприємств знаходяться турецькі капітали. Більша частина інвестицій надходить в українську транспортну сферу, також доволі не малий відсоток внесків - до сфери торгівлі та 8% від усіх інвестицій отримують хімічні й нафтохімічні виробництва.

Значне зростання спостерігається у двосторонній співпраці в сфері туризму. Принаймні чисельність українських туристів в Туреччині у десять разів перевищує кількість турецьких в Україні, але все ж таки існує потенціал у досяганні рівноваги в цій галузі. І цьому можуть свідчити статистики обох держав, які говорять о підвищенні потоків туристів, та очікування ще подальшого їх збільшення - як результат Угоди між урядами України і Туреччини про безвізовий режим між обома країнами, який набув чинності 1 серпня 2012 р.

Висновки

Проведене дослідження політичного та економічного виміру українсько-турецького співробітництва дає підставу для таких висновків:

1. У сучасній зовнішній політиці України дедалі вагомішої ролі й помітнішого значення набуває її південний вектор. В усі періоди незалежного державного існування, починаючи з епохи княжої Русі та її станового хребта - шляху «із варягів у греки», яким спрямовувався головний колонізаційний потік східних слов'ян, наша країна намагалася суттєво впливати на військово-політичні, безпекові, торговельно-економічні й культурні зносини в Чорноморському регіоні, по-можливості утвердитися в ньому в якості регіонального «центру сили» - «Чорноморської фортеці». Після підписання Брестського мирного договору між УНР і Центральними державами Туреччина з гіпотетичного перетворилася в юридичного союзника України, встановивши з нею дипломатичні й консульські відносини. Але розпад Османської імперії внаслідок поразки у Першій світовій війні й утвердження радянської влади в Україні унеможливили на тому етапі реалізацію партнерської моделі двосторонніх відносин у Чорноморському регіоні.

2. Аналіз, проведений у даному дослідженні, дозволяє стверджувати, що існують всі підстави для виділення Чорноморського геополітичного регіону, формоутворюючими факторами якого є наявність у відповідних держав виходу до Чорного моря, спільність сукупності інтересів та шляхів реалізації цілей щодо використання його вигідного географічного розташування, природних ресурсів та можливостей, які випливають зі статусу прибережних держав. Разом із тим, Чорноморський регіон є природною сферою тяжіння для багатьох країн, які безпосередньо не пов'язані з морем, але мають тут серйозні економічні й транспортні інтереси. Упродовж віків Чорноморський регіон, розташований на стику східно-християнського й ісламського світів, був конфліктним місцем змагання провідних держав Європи (Візантія, імперія Габсбургів, Німеччина, Росія) й Азії (Туреччина) за домінування в ньому. Під час «холодної війни» тут точилася стратегічна боротьба між Сходом (Організація Варшавського договору) і Заходом (НАТО), коли рішуча політика і військова присутність наддержав забезпечували стабільність, хоча й напружену. На початку 90-х рр. ХХ ст. навколо Чорного моря склалася принципово нова геополітична ситуація: вперше з часів Античності в регіоні можна було спостерігати дійсно численну міжнародну присутність (під час «холодної війни», за винятком Турецької Республіки, Чорноморський регіон був оточений СРСР та його сателітами і закритий для зовнішнього впливу). Це, поряд із виникненням регіональних організацій ГУАМ і ОЧЕС, які можуть компенсувати характерну слабкість ширших міжнародних колективних безпекових угод, збільшило сподівання на встановлення співробітництва і стабільності в Чорноморському регіоні. Водночас, після закінчення блокового протистояння Чорноморський регіон став важко керованим; розпад СРСР звільнив давні джерела напруги й претензій, які стримувала й маскувала «холодна війна». Фундаментальні геополітичні зміни після її завершення призвели до абсолютно нової конфігурації в регіоні. З одного боку, зростаюча кількість територіальних, національних, етнічних і релігійних суперечок сприяла появі «гарячих точок» у Молдові, Грузії, Росії й Вірменії, причому наявні миротворчі інструменти (ООН, ОБСЄ, НАТО, договори з розбудови безпеки та довіри) виявилися недостатньо результативними. Крім того, Чорноморський регіон має низку міжнародно-правових проблем, відкладання урегулювання яких здатне призвести до загострення міждержавних відносин:

- невизначеність правового статусу російського Чорноморського флоту, що базується на території України, після припинення дії «Перехідних положень» її Конституції;

- українсько-румунські суперечності щодо делімітації й демаркації міждержавного кордону та розподілу територіального шельфу;

- запровадження Туреччиною нових правил проходження іноземними суднами Чорноморських проток, що суперечать Конвенції Монтрьо;

- неврегульованість питання використання живих ресурсів Чорного моря, що призводить до незаконного виловлювання риби у виключній економічній зоні й територіальних водах інших держав;

- неврегульованість питання захисту Чорного моря від забруднення внаслідок катастроф на морі чи промислового використання континентального шельфу;

- захист міжнародних транспортних коридорів, що пролягають поблизу зон міжетнічних або міжрелігійних конфліктів.

3. Для Чорноморського регіону властивий чітко виражений дуалізм міждержавних відносин, коли стосунки співробітництва й протиборства виявляються практично одночасно, існує переплетіння різних за своїм характером політичних проблем та протилежних тенденцій їхнього розширення, політичних відносин у цілому. Щоб об'єднати їх певним спільним напрямом, передусім у площині безпеки, потрібна низка умов суб'єктивного характеру, зокрема - спільне бачення майбутнього регіону та відповідна політична воля керівництва причорноморських держав. Але з об'єктивних причин і в перші роки після ухвалення Акту проголошення незалежності України чорноморському напрямкові зовнішньої політики молодої держави відводилося другорядне місце, порівняно із західним (трансатлантичним) та північно-східним. Істотними успіхами вітчизняної дипломатії в той час стали напрацювання міжнародно-правової бази українсько-турецького партнерства і конструктивне співробітництво двох держав.

4. На середину 90-х рр. ХХ ст. Турецька Республіка перетворилася в потужного субрегіонального лідера з власними інтересами, що в умовах структурних змін у посткомуністичному світі виробляла окремий геополітичний ресурс. Звільнившись від комуністичної загрози з Півночі (СРСР) та Балкан (Болгарія), Анкара почала здійснювати подвійно зорієнтований зовнішньополітичний курс: з одного боку - на вступ до Євросоюзу, з іншого - на проекцію власної економічної й політичної потуги на Кавказький і Центральноазійський регіони. Отже, крім належності до транспортно-комунікаційного коридору, що зв'язує Європу з Азією в єдину магістральну систему, членства в НАТО, ОЕСР, СОТ, Чорноморському консорціумі та інших впливових міжнародних організаціях, значущість Турецької Республіки для України посилюється й завдяки досить міцним позиціям Анкари на всьому просторі Алтайсько-Карпатської дуги, до складу якої входять і тюркомовні країни центральноазійського та кавказького регіонів. Тому Туреччина тут може виступити надійним партнером України при лобіюванні її національних інтересів під час налагодження вигідних двосторонніх і багатосторонніх взаємовідносин, відіграючи для реалізації інтересів Києва на Кавказі й у Центральній Азії таку саму роль, як і Польща у Європі. Отримуючи сьогодні енергоносії переважно з Російської Федерації (близько 60 % їхнього імпорту), Україна не в змозі гарантувати власну енергетичну безпеку й потребує диверсифікації поставок нафти за рахунок енергетичної сировини з Каспійського регіону, що уможливлює проведення активнішої зовнішньої політики. Тому Київ особливо зацікавлений у транспортуванні каспійської «великої нафти» за маршрутом Баку-Супса-Одеса-Броди-Гданськ, що є найкоротшим і економічно найдоцільнішим при поставках каспійських енергоносіїв у Центральну й Західну Європу. Але в даному випадку Турецька Республіка завдяки тісним політичним стосункам із США, оформленим у моделі «представницького стратегічного партнерства», і непослідовності «багатовекторної» зовнішньої політики України виступила геополітичним конкурентом останньої. І все ж об'єктивних причин для конфлікту національно-державних (на відміну від бізнесових) інтересів України і Турецької Республіки у Чорноморському регіоні немає.

5. Стратегічні завдання, що постають у внутрішній і зовнішній політиці незалежної України, та урядові заходи, спрямовані на їхню реалізацію, знаходять розуміння, підтримку і всіляке сприяння з боку Турецької Республіки. Анкара розглядає свої відносини з Києвом з перспективи набагато ширших безпекових рамок, що мають утримати баланс сил у Східній Європі й навколо Чорного моря. Тому незалежність і територіальна цілісність України, яка посідає центральне місце в регіоні, якнайкраще відповідають національним інтересам Турецької Республіки. В міжнародній системі Анкара, керуючись політикою «відкритих дверей» у рамках НАТО й виступаючи за відкритість Європейського Союзу для всіх країн, які поділяють демократичні цінності й досягли відповідних критеріїв, є надійним прибічником курсу Києва на європейську і євроатлантичну інтеграцію. Українсько-турецьке партнерство в галузі безпеки відзначається гнучкістю, що є надзвичайно важливим в умовах глобалізації сучасних міжнародних відносин. Коли світовій і регіональній безпеці почав відкрито загрожувати міжнародний тероризм, Київ і Анкара налагодили консультативний механізм обміну досвідом і вироблення шляхів спільного протистояння епідемії тероризму. Міжнародно-політична значимість українсько-турецької безпекової співпраці зростає й тому, що на сьогодні зарано говорити про можливість формування регіонального інтеграційного угруповання для гарантування безпеки як головну консолідуючу ідею. Без копіткого й послідовного узгодження політичних та економічних інтересів різних держав Чорноморського регіону справа виглядає як утопія, про що свідчить приклад млявого та непевного розвитку системи ГУАМ, слабка ефективність ОЧЕС. Конструктивне партнерство, яке протягом останнього десятиліття характеризує стан взаємодії України й Туреччини в Чорноморському регіоні, охоплює практично всі можливі сфери двосторонніх відносин, і на кожному напрямі досягнуто суттєвих результатів. Українсько-турецьку співпрацю в безпековій, політико-дипломатичній, військовій та економічній галузях, без перебільшення, можна назвати одним із взірців продуктивної різноплановості у вітчизняній зовнішній політиці. Її вдалося досягти, значною мірою, завдяки зусиллям вищого керівництва двох держав, яке зуміло налагодити тісні контакти, визначити обопільні інтереси й намітити конкретні шляхи всебічної взаємодії. Можна стверджувати, що сучасні українсько-турецькі міждержавні взаємини загалом відповідають критеріям стратегічного партнерства, виходячи як з інтенсивності двосторонніх контактів, поступальності відносин співробітництва, високого рівня взаємодії та взаємної підтримки в рамках міжнародних організацій, так і з активної співпраці в політичній, торговельно-економічній, військовій, науково-технічній та гуманітарній сферах, однакового розуміння сторонами сутності відносин партнерства.

6. У найближчій перспективі розвиток партнерських відносин України з Турецькою Республікою у Чорноморському регіоні доцільно й далі вести переважно в рамках двостороннього співробітництва, уникаючи їх перетворення на формалізований стратегічний військово-політичний альянс. Суттєві елементи останнього посилюватимуться лише в межах інтеграції України в НАТО. Водночас у реалізації національних інтересів у близькосхідному напрямку Україна може поділити стратегічне співробітництво з основними учасниками базового трикутника США-Ізраїль-Туреччина. Як регіональний міжнародний актор, що займає надзвичайно вигідне геополітичне розташування, Україна здатна відігравати вирішальну стабілізуючу роль у Чорноморському басейні. Проте реалії кінця ХХ - початку ХХІ ст. абсолютно не відповідали потенціалові нашої держави з огляду на її внутрішню слабкість (незавершеність процесу формування політичної нації, суттєві регіональні відмінності політичної культури населення, відсутність загальнонаціонального консенсусу щодо пріоритетних державних інтересів, передусім, на міжнародній арені, полярність і атомізованість партійної системи та ін.) та непослідовність зовнішньополітичних пріоритетів владної еліти за президентства Л. Кучми. Виходячи з визначальних для подальшого розвитку України національних інтересів у сенсі державного будівництва й геополітичного утвердження, враховуючи політико-економічний стан і зовнішньополітичні можливості нашої держави, в її регіональній політиці у Причорномор'ї доцільно посилити прагматизм у вигляді доктрини україноцентризму, зосередитись на поглибленні партнерських відносин, передусім, з Туреччиною, Грузією й Азербайджаном. Це дозволить сформувати східний вектор європейської системи безпеки і розвине співробітництво в рамках євразійського «Шовкового шляху». Необхідною ж умовою формування безпекових структур у Чорноморському регіоні є чітке визначення концепції побудови спільної регіональної ідентичності причорноморських країн, що сприяло б їхньому входженню до Євросоюзу.

Список використаних джерел та літератури

1. Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою: Міжнародний документ від 04.05.1992 [Текст] [Електронний документ] // Офіційний Інтернет-портал Верховної Ради України: режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua

2. Меморандум про взаєморозуміння між Міністерством оборони України і Міністерством національної оборони Турецької Республіки: Міжнародний документ від 14.07.1993 [Текст] [Електронний документ] // Офіційний Інтернет-портал Верховної Ради України: режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua

3. Меморандум про взаєморозуміння у галузі енергетики між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України і Міністерством енергетики та природних ресурсів Турецької Республіки: Міжнародний документ від 25.01.2011 [Текст] [Електронний документ] // Офіційний Інтернет-портал Верховної Ради України: режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua