Українсько-румунські відносини (1991-2008 рр.)

Бакалаврська робота

на тему:

Українсько-румунські відносини (1991-2008 рр.)

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історично-політичні проблеми українсько-румунських відносин

1.1 Відносини у політичній сфері та двосторонні контакти

Розділ 2. Торговельно-економічні відносини між Україною та Румунією

Розділ 3. Українсько-румунські відносини у вирішенні територіальних претензій

3.1 Проблеми україно-румунського прикордоння

3.2 Проблема делімітації континентального шельфу і виключної економічної зони в районі о. Зміїний

3.3 Транскордонне співробітництво

Розділ 4. Сучасний стан українсько-румунських відносин

4.1 Співробітництво в галузі національних меншин

4.2 Суперечності розвитку сучасних румунсько-українських відносин

4.3 Українсько-румунський діалог

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми бакалаврської роботи зумовлена значенням незалежної України у політиці Румунії. Бачення нею молодої держави змінювалося, еволюціонувало в залежності від подій та становища на міжнародній арені, внутрішнього життя України та власне від особливостей підходу румунських адміністрацій. Часто визначальним фактором місця України в зовнішньополітичній стратегії Румунії було те, наскільки Україна „ вписувалася ” чи не „ вписувалася ” в неї.Актуальність теми обумовлена роллю і значенням спірної території як для України так і для Румунії.Оскільки кожна з держав вважає її своєю. Адже як тільки Румунія зрозуміла,що не може вирішити питання в односторонньому порядку,вона одразу звернулася до різних організацій у допомозі вирішення цього питання. Важливість теми визначається не тільки зовнішньополітичними стратегіями обох країн,але й тим,які країни,військові,економічні чи політичні організації були втягнені в цей конфлікт. Всі ми прекрасно розуміємо,що протистояти рішенням таких організацій як ООН,ми просто не ризикнемо.

Слід звернути увагу і на те,що певні зрушення в економічних,політичних чи інших відносинах між країнами з боку Румунії,на мою думку,відбулися лише тому,що вона в кінцевому результаті розраховувала на певні поступки України у спірних питаннях.Ця тема вимагає більш широкого і детального розгляду з боку певних організацій,окремих політиків,істориків і перш за все нас з Вами.

Об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження в бакалаврській роботі є проблеми та перспективи румунсько-українських взаємовідносин, які почалися з часу налагодження двосторонніх відносин, тобто з 1991 року, і тривають до цього часу.

Предмет дослідження. Предметом дослідження бакалаврської роботи виступає зовнішня політика держав.

Хронологічні рамки. Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1991 по 2008 роки. Нижня межа дослідження визначена встановленням дипломатичних відносин і утворенням незалежної України. Верхньою межею даного дослідження виступає 2008 рік, що зумовлено зазначеною хронологією дослідження.

Мета бакалаврської роботи полягає в об'єктивному і всесторонньому дослідженні основних аспектів румунсько-українських відносин в залежності від зовнішньо-політичного курсу держав, політики яку проводили румунські та українські уряди і президент, та реалізації національних інтересів.

Зазначена мета бакалаврської роботи вимагає вирішення наступних завданнь:

1. Дослідити розвиток румунсько-українських політичних відносин починаючи з 1991 і до 2008 року.

2. Розкрити динаміку торгово-економічних відносин між Румунією та Україною.

3. Проаналізувати територіальні проблеми в українсько-румунських відносинах.

4. Накреслити пріоритетні сфери транскордонного стівробітництва.

5. Визначити рівень співробітництва держав у сфері захисту інтересів національних меншин.

6. Запропонувати нові пріоритетні сфери для розвитку україно-румунських відносин на сучасному етапі.

Запропонована тема досить широко досліджена як в українських так і в румунських виданнях. Щодо друкованих видань, то зокрема Аппатов С., Макан І. . у своїй статті „Українсько-румунські відносини: історія та сучасність ” показує ставлення Румунії до розпаду СРСР і утворення незалежної України та розвиток відносин між ними. Інший вчений Гакман С. в своїй праці „Співробітництво в західних областях України в контексті розвитку єврорегіонів” висвітлює актуальні проблеми зовнішньої політики. Заслуговує на увагу також стаття Трояна С., Христюк Т. “Румунський вектор зовнішньої політики України в 1991-2001 рр.” Де автори висвітлюють історичні, політичні та культурні аспекти взаємин між державами.

Щодо висвітлення транскордонного співробітництва в західних областях України ,то треба звернути особливу увагу на статтю Гакмана С.

„Транскордонне співробітництво в західних областях України в контексті розвитку єврорегіонів”. В ній автор широко висвітлив торговельно-економічні відносини Румунії і України та співпрацю між державами. Треба зазначити, що дуже цікавою є стаття Литвина В. „ Тисяча років сусідства та взаємодії ”. В цій статті автор висвітлює міжнаціональні відносини і національні меншини України їх стан і перспективи .

Практичне значення роботи полягає в тому, що зібраний і узагальнений в ній матеріал, може бути використаний студентами і науковцями для дослідження взаємостосунків між Румунією і Україною.

Структура роботи. Робота складається з вступу, 3-х основних розділів, висновків,додатків і списку використаної літератури.

1. Розділ Історично-політичні проблеми українсько-румунських відносин

1.1 Відносини у політичній сфері та двосторонні контакти

Румунія посідає важливе місце у зовнішньополітичних інтересах України, що зумовлено багатьма факторами. Зокрема, суміжним кордоном, спільністю орієнтирів на європейську інтеграцію, широкими потенційними можливостями для розвитку взаємовигідного торговельно-економічного співробітництва, а також проживанням у цих країнах, відповідно, української та румунської меншин.

8 січня 1992 року Румунія визнала державну незалежність України.

1 лютого 1992 року між двома країнами було встановлено дипломатичні відносини.

24 вересня 1992 року в Бухаресті було відкрито Посольство України.

У лютому 1993 року Генеральне консульство Румунії в Україні було перетворено на Посольство (Додаток Е ).

2 червня 1997 року в м.Констанца (Румунія) був підписаний Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією (набрав чинності 22.10.97 р.), який заклав правовий фундамент для розвитку двосторонніх відносин. Цей договір був досить важливим для обох країн,оскільки передбачав нові перспективи у майбутньому.

На початковому етапі становлення сучасних українсько-румунських відносин мали місце спроби висунення до України територіальних претензій.

Після "подій 1989 року" помітно активізувалася пропаганда т. зв. "історичного права" Румунії на деякі українські землі.

У результаті дворічного переговорного процесу у 1997 р. було підписано базовий політичний Договір між Україною та Румунією, в якому сторони підтвердили існуючу лінію державного кордону.

Одночасно було укладено додаткову міжурядову Угоду у формі обмінних листів міністрів закордонних справ щодо принципів та процедур подальшої роботи над Договором про режим державного кордону і Угоду про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон.

Після укладення базового політичного Договору активізувалися двосторонні контакти на всіх рівнях. Відбулися зустрічі президентів України та Румунії в рамках міжнародних форумів у Вільнюсі (04.09.97), Бухаресті (26.11.97), Левочі (Словаччина, 26.01.98), Баку (07.09.98), Кишиневі (23.10.98), Вашингтоні (24.05.99), Львові, Ялті (10-11.09.99), Бухаресті (30.04.01), Варшаві (06.11.01); прем'єр-міністрів - в Ізмаїлі (29.03.96), Порторожі (Словенія, 12.09.97); міністрів закордонних справ - у Нью-Йорку (вересень 1997 р.), Києві (22.10.97), Страсбурзі (03.11.98), міністра закордонних справ України Б.І.Тарасюка з Президентом Румунії Е.Константінеску у Загребі (19.02.00) та з міністром закордонних справ Румунії П.Романом у Варшаві (26.06.00).

3-4 листопада 1992 року відбувся офіційний візит міністра закордонних справ України А.М.Зленка до Румунії.

З травня 1997 року з робочим візитом в Україні побував міністр закордонних справ Румунії А.Северін.

18-20 лютого 1999 року відбувся офіційний візит до Румунії міністра закордонних справ України Б.І.Тарасюка.

27-28 травня 1999 року відбувся перший офіційний візит Президента Румунії Е.Константінеску в Україну, під час якого було відкрито Генеральне консульство Румунії у Чернівцях (Генеральне консульство Румунії в Одесі було відкрито у 1995 році).

Договірно-правова база

Нині чинними є 43 угоди між Україною та Румунією, з яких 3 мають міждержавний статус, 16 - міжурядовий та 24 - міжвідомчий. У 2000 році було підписано важливу міжурядову Угоду про взаємодопомогу у митних справах.

Ведуться переговори щодо проектів двосторонніх угод про співробітництво в галузі залізничного транспорту, про ветеринарно-санітарну співпрацю, правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах.

Співробітництво у галузі національних меншин.

В Румунії за офіційними даними нині проживає близько 67 тис. українців (Союз українців Румунії вважає, що їх близько 250 тис.), а в Україні - майже 135 тис. румунів, які мешкають переважно у Чернівецькій, Закарпатській та Одеській областях. Румунська сторона відносить до румунської меншини також понад 324 тис. молдаван, які проживають в Україні. Базовий політичний Договір між Україною та Румунією містить окрему статтю, присвячену забезпеченню прав національних меншин. Практичною діяльністю у цій сфері займається змішана міжурядова Комісія з питань забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин. Відбулося три засідання цієї Комісії (у листопаді 1998 р. у Бухаресті, у листопаді 1999 р. у Києві та в травні 2001 р. у Бухаресті).

Співробітництво у сфері етнонаціональної політики є одним з центральних питань українсько-румунських відносин. Румунськими державними органами всіх рівнів та громадськими структурами проводиться чітко організована та скоординована робота щодо активного залучення закордонних румунів до "єдиного румунськомовного, культурного та інформаційно-духовного простору".

Водночас на цьому тлі українська національна меншина в Румунії поки що не може реально користуватися відповідними правами і свободами, закріпленими в румунському внутрішньому законодавстві. В Румунії відсутні школи з українською мовою викладання. Відновлений у 1997 р. український ліцей ім. Т.Шевченка в м. Сігетул Мармацієй залишається єдиним навчальним закладом такого роду[21] .

Розділ 2. Торговельно-економічні відносини між Україною та Румунією

Торговельні відносини України та Румунії розвиваються достатньо динамічно. Так, протягом 2001-2007 років річний двосторонній товарообіг зріс майже у 3,6 рази, при цьому український експорт збільшився у 2,4 рази, імпорт румунських товарів та послуг - у 14,5 разів.

У 1994 році було підписано Угоду про створення міжурядової українсько-румунської Консультативної Ради з питань торговельно-економічного співробітництва (МКР), перше засідання якої відбулося у березні 1996 року в Києві.

14 серпня 1998 року було утворено Єврорегіон "Нижній Дунай", до якого увійшли прикордонні регіони України (Одеська область), Республіки Молдова (колишні райони Вулканешти, Кагул, Кантемир) та Румунії (повіти Бреїла, Галац, Тульча). У рамках Єврорегіону намічено реалізувати серію спільних проектів. Зокрема, це стосується спорудження двох поромних переправ через Дунай, реконструкції під'їзних автошляхів та пунктів перетину кордону, модернізації перевалочних баз для прийому та обробки експортно-імпортних і транзитних вантажів, формування транскордонного біосферного заповідника у дельті Дунаю та відновлення екологічної рівноваги придунайських озер.

22 вересня 2000 р. в м. Ботошани (Румунія) були підписані установчі документи про створення Єврорегіону "Верхній Прут" (Чернівецька область України, Ботошанський та Сучавський повіти Румунії, Бельцівський та Єдинецький повіти Республіки Молдова) з Екоерорегіоном у його складі.

6 жовтня 2000 р. в м. Ніредьгаза (Угорщина) керівники Закарпатської області, повіту Сату-Маре (Румунія) та області Саболч-Сатмар-Берег (Угорщина) підписали угоду про тристороннє співробітництво "Інтеррегіо". Ця угода діятиме в рамках Карпатського Єврорегіону і має на меті розробку та реалізацію за сприяння міжнародних програм РНАКЕ, ТАСІ8 та КР05ОО спільних транскордонних проектів співробітництва на рівні органів місцевого самоврядування (міжнародні пункти перетину кордону, будівництво доріг, екологічні та природо-рекреаційні заходи).

За даними Національного інституту статистики Румунії загальний обсяг товарообігу між Україною і Румунією у 2007 р. склав 1 526,5 млн. дол. США, що на 42,2% більше у порівнянні з аналогічним періодом 2006 року. Обсяг експорту з України до Румунії у 2007 році збільшився на 21,0%, у порівнянні з аналогічним періодом 2006 року, і становив 784,98 млн. дол. США. Імпорт збільшився на 74,5% і, відповідно, становив 741,52 млн. дол. США. Позитивне сальдо у зовнішній торгівлі України з Румунією за 2007 рік склало 43,46 млн. дол. США.

За даними Державного комітету статистики України загальний обсяг товарообігу між Україною і Румунією у 2008 р. склав 1 841,9 млн. дол. США, що на 30,8% більше у порівнянні з аналогічним періодом 2007 року. Обсяг експорту з України до Румунії у 2008 році збільшився на 6,7%, у порівнянні з аналогічним періодом 2007 року, і становив 670,8 млн. дол. США. Імпорт збільшився на 50,4% і, відповідно, становив 1171,1 млн. дол. США. Позитивне сальдо у зовнішній торгівлі на користь Румунії склало 500,3 млн. дол. США.

Товарна структура зовнішньої торгівлі між Україною та Румунією (згідно інформації Міністерства малих та середніх підприємств, торгівлі та ділового середовища Румунії) показана у додатку Е

Основними статтями українського експорту до Румунії у 2007 році були: природний газ, хімічні товари, напівфабрикати із заліза та нелегованої сталі, стальний прокат, злитки з легованої сталі, залізна руда та залізорудні концентрати, феросплави тощо.

Основними позиціями румунського імпорту до України були: нафтопродукти, автомобілі, меблі, хімічні та фармацевтичні товари, синтетичні нитки, машини та комплектуючі частини до них, папір і картон тощо

Станом на 31.03.2008 загальний обсяг товарообігу між Україною та Румунією становив 458,1 млн. дол. США, з яких експорт - 149,4 млн. дол., імпорт - 308,6 млн. дол., позитивне сальдо на користь Румунії становило 154,4 млн. дол. У порівнянні з аналогічним періодом товарообіг збільшився на 38,7%, з якого експорт зменшився на 17,1%, імпорт збільшився на 107,26%.

Незважаючи на неадекватне у відсотковому відношенні зростання румунського експорту до України, 2006 та 2007 рр. можна вважати таким, під час яких українські постачальники мінеральної сировини, металургійної та хімічної продукції поновили свої позиції на ринку Румунії. Проте ще незначними залишаються поставки до Румунії високотехнологічної продукції українського виробництва.

Вперше після 1991 року обсяг румунського експорту до України перевищив обсяги експорту до РФ та Молдови. Зазначене свідчить про те, що з точки зору експорту Україна є одним з найважливішим партнером Румунії серед країн СНД.

За даними Національного Інституту статистики Румунії, станом на 31.12.2007 року в Румунії зареєстровано 306 спільних українсько-румунських підприємств, вартість українських інвестицій становить 8,64 млн. дол. США.

Станом на 31.08.2008 р. в Румунії зареєстровано 335 спільних українсько-румунських підприємств, об'єм українських інвестицій становить 9,64 млн. дол. США. Україна посідає 53 місце по обсягам інвестицій в Румунію[1] .

Розділ 3. Українсько-румунські відносини у вирішенні територіальних претензій

3.1 Проблеми українсько-румунського прикордоння

Трансформаційні процеси в країнах Центрально-Східної Європи, які розпочалися на рубежі 80-90-х років ХХ cт., привели до кардинальних політичних, соціальних і ідеологічних змін у даній частині континенту. У такому геополітичному контексті, Україна, яка знаходиться на перехресті цивілізацій, континентів, культур, після проголошення своєї незалежності, перетворилася в повноправного суб'єкта всієї системи міжнародних відносин і була втягнена в потік подій глобального, загальноєвропейського і регіонального характеру. Серед зовнішньополітичних пріоритетів, проголошених Українською державою є вступ до Європейського Союзу та НАТО. У зв'язку з цим здається як необхiдне чiтке та всебiчне дослідження усіх аспектів інтеграції України, і, в першу чергу, тих, що стосуються багаторівневих відносин з найближчими європейськими країнами. Однією з них є Румунія.

Варто зазначити, що взаємини між двома країнами у попередні роки складалися не просто. Погляньмо на деякі важливі аспекти двосторонніх відносин. Українсько-румунські відносини багатогранні. Найбільш складним вважається питання державного кордону між двома країнами. Протяжність тільки сухопутної ділянки українсько-румунського кордону становить 608,6 км. Він встановлений Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 р. таким, яким був на 1 січня 1941 р., (кордони, які утворилися після приєднання до Радянського Союзу Бессарабії, північної частини Буковини та Герцаївського цинуту) “згідно радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 року”. 4 лютого 1948 р. відповідно до згаданого договору був підписаний Протокол стосовно уточнення проходження лінії державного кордону між Румунською Народною Республікою та Союзом Радянських Соціалістичних Республік, а 23 травня цього ж року - протокол, яким острів Зміїний “був повернутий Радянському Союзові Румунською Народною Республікою і був включений до складу Союзу РСР”. 27 вересня 1949 р. за результатами роботи змішаної демаркаційної комісії підписано Акт про демаркацію та Протокол-опис проходження лінії радянсько-румунського державного кордону. 27 лютого 1961 р. в Бухаресті підписано Договір про режим радянсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань.

Надзвичайно актуальною проблема кордонів стала одразу після повалення комуністичного режиму в Румунії та здобуття Україною незалежності. Початковий етап становлення українсько-румунських відносин затьмарила спроба деяких радикальних політичних кіл Румунії виступити з прямими територіальними претензіями до України. 24 червня 1991 р. було ухвалено декларацію Парламенту Румунії про пакт Ріббентропа-Молотова та його наслідки для України, де йшлося про “приналежність Бессарабії, Герцаївського цинуту та Північної Буковини Румунії” [1] . У відповідь Верховна Рада Української РСР у своїй Заяві від 5 липня 1991 р. розцінила такі дії румунської сторони як територіальні претензії до України [37] .

У 1996 р. Румунія денонсувала Протокол 1948 р., який передбачав перехід острова Зміїний до складу СРСР. Зазначимо, що ця проблема актуалізувалася трохи раніше, у листопаді 1995 р., після безрезультатного завершення, через проблему острова Зміїного, одного з раундів переговорів щодо підписання українсько-румунського базового договору, який проходив у Бухаресті. 4 грудня 1995 р., під час свого звіту в Сенаті, тодішній Міністр закордонних справ Румунії Т.Мелешкану заявив, що між Україною та Румунією існують суперечності стосовно приналежності та статусу острова Зміїного, який офіційний Київ вважає де-юре і де-факто складовою частиною української території. Деякі бухарестські політики стосовно заяви керівника румунської дипломатії, вважали, що румунська сторона, могла б звернутися у Гаазький міжнародний суд. Після тривалих дискусій з цього приводу, 6 грудня 1995 р. на прес-конференції речник МЗС Румунії С.Дукару зазначив, що Бухарест не вимагає острова, а протестує у зв'язку із намаганнями України надати “статусу територіальних вод” простору у 12 морських міль навколо острова Зміїного. Міністерство закордонних справ України кваліфікувало це як “спробу висунути територіальні претензії”, яка “створює негативний грунт для завершення двосторонніх переговорів щодо політичного договору”. Проблема острова Зміїного не тільки суперечила Гельсинському акту 1975 р., але також гальмувала процес вироблення і підписання українсько-румунського Договору про дружбу і співробітництво, який врешті-решт був підписаний 2 червня 1997 р. у румунському місті Констанца, процедура ратифікації якого румунською стороною була завершена 8 липня 1997 року, українською - 17 липня і який набрав чинності 22 жовтня того ж року.

Румунському зовнішньополітичному відомству вдалося винести за рамки договору питання про державний кордон та його режим. Так, в другій статті Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією зазначається, що “Договірні Сторони підтверджують як непорушний існуючий між ними кордон і тому утримуватимуться від тепер і в майбутньому від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на загарбання і узурпацію частини чи всієї території іншої Договірної Сторони”. Проте в другій частині цієї статті підкреслюється, що “Договірні Сторони укладуть договір про режим кордону між двома державами та вирішать питання про делімітацію їхнього континентального шельфу та виключних економічних зон в Чорному морі” [15] . Отже, Румунія формально підтвердила принцип “недоторканості” існуючих кордонів з Україною, але ці кордони залишалися без юридичного закріплення (згодом така ситуація повторилася при підписанні відповідного договору між Румунією та Республікою Молдова) [12] .

Окрім питання навколо острова Зміїного ще однією проблемою кордону між Україною та Румунією була його модифікація через зміну природного ландшафту. Мова йде про ділянку Рахівського та Тячівського районів (Закарпатської області) українсько-румунського державного кордону. Відповідно до Договору про режим радянсько-румунського кордону, співробітництво і взаємну допомогу з прикордонних питань 1961 р. лінія кордону тут проходить по середині русла Тиси. Однак це русло, як і будь-якої іншої річки, з часом змінюється. Головною причиною зміни русла ріки паводки, що відбуваються тут декілька разів на рік і розмивають берег. Оскільки географічно так склалося, що нижчий берег - український, він поступово і відходить углиб нашої території, вивільняючи від води румунський берег. З 1961 р. українська сторона втратила у такий спосіб 270 гектарів землі [17] .

Оскільки зміна русла ріки викликана переважно природними причинами, повністю запобігти цьому процесу неможливо, проте значно послабити і зробити його керованим - цілком під силу, встановлюючи надійні берегові укріплення. Втрата Україною своєї території може припинитися, підписанням з Румунією демаркаційних документів, якими б державний кордон став би постійним, за прикладом відповідних домовленостей України з Угорщиною, Словаччиною і Польщею.

Проблемним є також питання п'ятьох островів у гирлі Дунаю. Румунські дипломати вважають, що до ділянки, на яких розташовані ці острови, необхідно застосувати принцип головного судноплавного фарватеру річки, а відповідно з цим всі п'ять островів мають стати румунськими [16] . Українська сторона дотримується іншої точки зору і має наступні міркування. За згаданим радянсько-румунським договором 1961 р. всі п'ять островів з самого початку належать Україні.

Передача ж їх під юрисдикцію Румунії суперечитиме принципу непорушності кордонів, зафіксованому в українсько-румунському базовому договорі. Крім того, на цій ділянці Дунаю (це зафіксовано делімітаційними і демаркаційними документами) принцип головного судноплавного фарватеру річки не застосований, оскільки кордон встановлювався за іншими правилами.

З відновленням в українській частині Нижнього Дунаю судноплавства по глибоководному судновому ході (ГСХ) “Дунай - Чорне море” перелік україно-румунських прикордонних проблем збільшився ще на один невеличкий, але прикрий пункт - нової якості набула проблема визначення лінії державного кордону в дельті Дунаю.

У всьому світі річкові кордони між державами в більшості випадків проходять по середині головного навігаційного фарватеру (принцип головного навігаційного фарватеру). Проте на нижній дільниці Дунаю кордони було встановлено за іншими принципами, а саме за принципом триметрової ізобари. Відновлення ГСХ на Кілійському гирлі Дунаю викликало різні тлумачення питання де саме проходить державний кордон. Українська сторона притримується думки, що територіальні води починаються на глибині 3 метри. Акваторія, що має глибини більше ніж 3 метри вважається судноплавною частиною загального користування.

Після прокладення ГСХ українська сторона змушена була позначити межі ГСХ відповідними навігаційними знаками. В свою чергу румунська сторона межі ГСХ де-факто визнала кордоном міжнародних вод. Ситуація наразі регулюється на рівні прикордонних відділків, проте це не заважає виникненню конфліктних ситуацій під час виконання виробничих завдань на Дунаї.

За проходження кордону між Україною та Румунією в нижній частині Дунаю саме на основі принципу ГНФ довгий час боролися румунські дипломати, адже це давало додаткові можливості для перегляду лінії кордону. Ще до будівництва ГСХ “Дунай - Чорне море” глибини в прикордонному Кілійському рукаві дельти Дунаю періодично змінювалися, що слугувало приводом для дискусій щодо проходження лінії україно-румунського кордону. В результаті Румунія довгий час претендувала на низку українських островів на Дунаї.

Певні корективи в цьому питанні вносила господарча діяльність людини в дельті Дунаю. Як свідчать дослідження, втручання людини в гідрологічні процеси в дельті Дунаю призводили та призводять до істотних змін. Природні та антропогенні зміни в одній частині передаються на всю систему. Дельта Дунаю є надзвичайно динамічною системою - втручання людини в окремих ділянках призводить до змін в системі взагалі. Рівновагу в дельті Дунаю порушено, це може створити нові прикордонні проблеми на Нижньому Дунаї.

Будівництво судноплавних каналів ті інших гідротехнічних споруд по обидва боки Дунаю призводить до перерозподілу води між головними гирлами і, відповідно, до територіальних змін в дельті - утворюються нові острови, змінюється берегова смуга. Такий перерозподіл вже спостерігався після побудови Сулинського каналу. На думку фахівців, й після побудови Георгієвського каналу в румунські гирла буде уходити значно більше води. Свій внесок в гідрологічні процеси в дельті Дунаю внесе й український ГСХ.

В цьому сенсі набувають нового значення деякі положення договору про режим українсько-румунського кордону. Хоча договір було прийнято, проблемні питання залишилися. Деякі експерти дали негативну оцінку договору про режим держкордону, оскільки деякі його статті стосовно лінії кордону, прикордонних вод і діяльності змішаної комісії не відповідають національним інтересам України. Мова йде про те, що в проекті договору закладені юридичні умови, з яких Румунія може розпочати дискусію навколо можливих варіантів уточнення проходження держкордону.

В договорі остаточно не зафіксовано координати кордону, вважається, що в майбутньому може виникнути необхідність їх зміни внаслідок природних змін берегової смуги. В договорі вказується, що “якщо буде констатовано наявність певних об'єктивних ознак внаслідок природних явищ, не пов'язаних з людською діяльністю, які спричиняють необхідність зміни цих координат, Змішана прикордонна комісія укладе нові Протоколи”.

Проте визначити “природність” цих змін довести буде доволі важко. На подібний камінь спотикання потратили сторони під час обговорення екологічних проблем, що можуть виникти внаслідок будівництва ГСХ. Звичайно, припустити, що румунська сторона повністю тримає під контролем природні зміни в дельті Дунаю, було б перебільшення, але існуючі тенденції свідчать, що підстав для цього у румун все ж таки більше. Принаймні було більше до початку відбудови українського ГСХ.

Погоджуючись з тим, що в даний час в нижній частині Дунаю кордони залишаються незмінними, деякі українські експерти вважають, що Бухарест добивається того, щоб в майбутньому при зміні берегових ліній прикордонних рік можна було б переглянути існуючу лінію кордону. В цьому сенсі відновлення ГСХ якщо не зменшує шанси Румунію на зміни берегової лінії на її користь, то вносить додаткові, непідконтрольні Румунії фактори. Тому дії Бухаресту, скеровані на перешкоди в будівництві каналу можна аргументувати не тільки загрозою диверсифікації транспортних шляхів на Дунаї і, відповідно, загрозою для транспортної монополії Румунії, але й можливими прикордонними ускладненнями та змінами на Нижньому Дунаї не на користь Румунії[27] .

В українській пресі часто йде мова про те, що тільки бажання вступити в НАТО та ЄС заставило Румунію піти на тимчасову відмову від територіальних претензій до своїх сусідів, в тому числі і до України. Румунія звертає увагу на проміжний характер договору: попереду переговори з делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон. Проміжний характер договору може торкатися й лінії кордону в пониззі Дунаю.

Довгий час це питання взагалі не обговорювалося, хоча конфліктні ситуації з'являлися знову і знову. Тільки 2-3 лютого 2005 р. на україно-румунській зустрічі експертів та фахівців було підтверджено, що судноплавний шлях по Кілійському гирлу, там де проходить державний кордон, є спільним шляхом судноплавства обох держав, де правила судноплавства визначаються спільно. На зустрічі було прийнято рішення про початок робіт по підготовці спільних правил судноплавства на Кілійському гирлі.

Насамкінець хотів би зазначити, що питання відновлення роботи ГСХ - це не тільки питання функціонування транспортного коридору, це питання виживання міст Придунав'я, адже транспортна галузь є основою їх економіки. Занепад її може призвести по соціальної катастрофи в регіоні, до дестабілізації всього Південноукраїнського Пограниччя[13] .

3.2 Проблема делімітації континентального шельфу і виключної економічної зони в районі о. Зміїний

Однією з найбільших проблем на сьогодні залишається питання делімітації континентального шельфу і виключної економічної зони в районі згаданого острова Зміїний (Додаток 1). Суперечка полягає в тому, що румунська сторона вважає Зміїний скелею, а не островом непридатною ні для проживання, ні для ведення сільського господарства. Будучи розташованим неподалік берегів Румунії, його континентальний шельф збігається з румунським. При цьому слід зазначити, що міжнародним законодавством передбачено право островів (але не скель) на континентальний шельф. Крім цього, геологи цілком обгрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади нафти й газу. Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу і виняткової економічної зони, що сторони не виключали можливості звернення в Міжнародний суд у Гаазі. Проте Україна не зверталася в міжнародний суд з власної ініціативи і робила все можливе, щоб не створити прецеденту для звинувачень у зриві переговорів [31] .

Як вже зазначалося, 17 червня 2003 р., тобто через шість років після укладання базового Договору та після 19 раундів переговорів, Україна і Румунія підписали у Чернівцях Договір між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань. Підписаний договір підтверджує лінію радянсько-румунського державного кордону, визначену в 1961 році, окрім молдовсько-румунської ділянки. В договорі зазначено, що лінія державного кордону є незмінною (якщо Україна та Румунія не домовляться про інше). Більш того, у статті 39 підкреслено, що розділи І та IV, в яких зафіксовані положення про те, що існуюча зараз лінія кордону є незмінною, “будуть автоматично продовжені на нові п'ятирічні періоди і не підлягають денонсації [18] .

Договором встановлюється кінцева точка (1439) сухопутного кордону між Україною і Румунією, яка відповідно до документа є початковою точкою для делімітації кордону, що проходить по континентальному шельфу і виняткових економічних зонах у Чорному морі. Документ також регламентує використання прикордонних вод, залізничного транспорту, шосейних доріг та інших комунікацій.

Додатковою угодою, зокрема, встановлено, що договір про режим кордону між Україною і Румунією зафіксує лінію кордону у такому вигляді, як вона визначена і записана в договорі 1961 року щодо радянсько-румунського державного кордону, а також у відповідних документах демаркації, діючих станом на 16 липня 1990 року [40] .

Румунська сторона у Договорі підтвердила українську приналежність острова Зміїний Україні, яка, зі свого боку, зобов'язалася не розміщувати на о. Зміїний наступального озброєння.

В договорі зафіксовані усі принципові положення, які виборював офіційний Київ впродовж 19 раундів переговорів і водночас не містяться ті, що відстоював останні три роки Бухарест. Як українські, та і румунські засоби масової інформації назвали Договір надзвичайно важливим і позитивним документом для двосторонніх відносин і в процесі інтеграції Румунії в євроатлантичний простір, але звертають увагу на його проміжний характер, оскільки попереду очікуються переговори з делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон, або як їх визначив в Чернівцях під час прес-конференції колишній Президент Румунії Іон Ілієску “питання розподілу 20 морських миль, які сторони зобов'язалися вирішити ще “до завершення каденції обидвох президентів у 2004 р.”

Дискусійною для аналітиків, при цьому, залишається мотивація румунської позиції. Можливо, і це виходить з коментарів румунських дипломатів, головною мотивацією є євроінтеграційна політика Бухаресту. Враховуючи те, що під час тієї ж прес-конференції в Чернівцях І.Ілієску обмовився про свою переконаність у тому, що “задля вирішення проблеми розподілу континентального шельфу Румунії не доведеться звертатися до міжнародного судовладдя”, можна зробити припущення, що найвагомішою причиною, яка змусила сусідню країну підписати цей договір є вимоги основоположних документів НАТО щодо відсутності територіальних претензій його нових членів до своїх сусідів. Фактично підтвердив цю думку сам І. Ілієску, зазначивши, що договір відповідає європейським стандартам та дозволяє Румунії “виконати умови західноєвропейських партнерів щодо забезпечення безпеки східного кордону…” [14]

Не виключений правда й варіант того, що румунська сторона перенесла акцент на інший документ - угоду про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон.

Після підписання договору про режим державного кордону на порядку денному залишилися два проблемних питання, а саме делімітація континентального шельфу та виключних економічних зон і пов'язана з ними проблема юридичного статусу острова Зміїного. В залежності від того, яким буде статус Зміїного - острів чи скеля - визначатиметься і наявність навколо нього континентального шельфу.

Переговори навколо цього питання, були важкими і могли тривати довгий час, оскільки ситуація ускладнювалася тим, що у цьому районі Чорного моря геологи розвідали багаті родовища нафти та газу. До цього ж, позиції зовнішньополітичних відомств України та Румунії суттєво відрізняються. Через кілька днів після підписання договору про режим державного кордону, діючий на той час міністр закордонних справ Румунії Мірча Джоане зазначив, що важливо для румунської сторони “бути впевненими в тому, що статус острова Зміїного, з точки зору міжнародного права та наслідків того факту, що цей острів є одним з таких, що не мають власного економічного життя, як у цьому випадку”, спричинить дискусію стосовно континентального шельфу. “Не проблема юрисдикції стосовно острова, а спосіб яким вона буде впливати на делімітацію морських вод континентального шельфу є важливою”, пояснив М.Джоане.

Стосовно можливого звернення румунської сторони до Гаазького міжнародного суду, слід згадати, що в листах, якими обмінялися тоді міністри закордонних справ України та Румунії після підписання базового політичного договору передбачені дві ситуації, а саме: якщо буде доведений злий замір однієї з сторін; друга - якщо можна буде звернутися в односторонньому порядку, за наявності поєднаних умов. Поєднані умови полягають у існуванні сухопутного кордону та кордону по Дунаю. Тобто, після підписання українсько-румунського договору про режим державного кордону шлях до міжнародного арбітражу відкритий для обох сторін (в т. ч. в односторонньому порядку). У будь-якому випадку, слід зазначати що обидві сторони розраховують на вирішення цього питання у двосторонньому режимі.

Вже останнім часом відносини між двома країнами зазнали ускладнення й через проблему поновлення українського суднохідного каналу по Дунаю. Канал працював ще з 50-х років ХХ ст. І був він досить ефективним. Проте, починаючи з 80-х років минулого століття канал не фінансувався і прийшов у запустіння. Враховуючи те, що Дунай є дуже потужною рікою, яка переносить багато твердих стоків, для підтримки каналу потрібні щорічні експлуатаційні роботи. Через відсутність таких робіт впродовж багатьох років, прохід морських суден через канал став неможливим. Щоб відродити регіон української частини дельти Дунаю потрібно було його поновити, адже це було й питанням сприянню діяльності кількох портів: Ізмаїлу, Кілії, Рені, Усть-Дунайського. Судна які в них заходили проходили через румунську частину Дунаю, за що доводилося сплачувати великі канальні та інші збори.

В результаті виконання робіт виникло непорозуміння з румунською стороною. Українська сторона вважає, що основною причиною конфлікту є економічна, адже це порушує монопольність Румунії у суднохідстві по Дунаю. З румунської точки зору, проблема полягає у тому, що роботи ведуться на території Дунайського біосферного заповідника. Слід зазначити, що канал майже повністю проходить за межами цього заповідника, і тільки невелика його частина, в районі гирла Бистроє перетинає його. Як раз на цій ділянці роботи щодо заглиблення дна проводяться в обмеженому обсязі і проводяться тільки у базовій частині і за проектом із найменшими можливими втратами для навколишнього середовища [2] .

Міжнародний суд ООН визнав Зміїний островом, а також визначив берегову лінію України в зоні делімітації континентального шельфу і виняткових економічних зон у Чорному морі, яка в три рази довша, ніж румунська.

Цього дня в Гаазі (Нідерланди) у відкритому судовому засіданні було оголошено рішення Міжнародного суду ООН у справі про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон України і Румунії в Чорному морі.

Відповідно до встановленої практики, оголошення рішення суду відбулися у присутності сторін суперечки, представлених офіційними делегаціями. Українську делегацію очолив уповноважений країни в Міжнародному суді ООН посол Володимир Василенко.

Керівник прес-служби Міністерства закордонних справ України Василь Кирилич заявив, що Україна беззастережно виконає будь-яке рішення Міжнародного суду ООН про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон України і Румунії в Чорному морі.

Справа про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон України і Румунії в Чорному морі знаходилась в суді за ініціативою Бухареста з 2004 року. 16 травня 2006 року Україна подала до Міжнародного суду ООН контрмеморандум.

Румунська сторона звернулася до суду, оскільки вважала, що острів Зміїний є не островом, а скелею. У свою чергу Україна доводить, що о. Зміїний все ж таки є островом, і протяжність української частки узбережжя напроти спірних територій складає 1058 км., а румунської - 258 км. Відповідно, на переконання України, спірні території шельфу необхідно розділити в пропорції 1 до 3: 53,3 тис. кв. км. - за Україною, 21,9 тис. кв. км. - за Румунією.

У Чорному морі, у тому числі і навколо Зміїного, залягає четверта частина всіх національних запасів газу і третя частина нафти України. Враховуючи економічні труднощі, які випробовують сьогодні майже всі країни східної Європи, можна припустити, що острів Зміїний міг стати регіоном співпраці в області нафто- і газодобування України. Завдяки майбутньому освоєнню нафто-газоносних надр шельфу Чорного моря в районі острова Зміїний Україна могла увійти до XXI століття, залишивши позаду свої енергетичні проблеми. Швидше за все, саме ця обставина не давала спокою нашим румунським сусідам.

Острів Зміїний є територією України, що закріплено в договорі про добросусідство і співпрацю між Україною і Румунією 1997 року. У даний час на території острова Зміїний площею 1,5 кв. км. постійно проживає близько 80 чоловік - працівники маяка, гідрографи, іхтіологи, геофізики. Верховна Рада України в лютому 2007 року прийняла ухвалу про присвоєння населеному пункту, що знаходиться на острові Зміїний, назви «селище Біле».

Нафтове родовище фактично знаходиться під територіями обох держав, і кожна зможе пробурити дірку і викачувати нафту. А це значить, що Україна може отримати черговий конфлікт на ґрунті вуглеводнів.

Незважаючи на пересуди політиків, Україна отримала поразку на дипломатично-економічному фронті, програвши значні запаси вуглеводнів у шельфі Чорного моря, і вкотре довела свою нездатність вирішувати серйозні питання.

Міжнародний суд ООН визнав Зміїний островом, а також визначив берегову лінію України на континентальному шельфі і межі виключних економічних зон у Чорному морі (Додаток 2).

У МЗС України заявили, що домоглися потрібного позитивного результату, більше того, позбулися багаторічної "занози". І додали, що українські дипломати ретельно проаналізують це рішення. А вже після цього буде висловлена остаточна позиція українського зовнішньополітичного відомства.

У секретаріаті президента одразу ж визначили, що за цим рішенням міжнародного суду у Києва залишилася більша частина практично всіх розвіданих нафтогазових родовищ.

Іншої думки був лідер компартії Петро Симоненко. Він почав вимагати від Верховної Ради негайного розгляду питання особистої відповідальності президента Віктора Ющенка "за порушення територіальної цілісності України".

Одностайності в цьому питанні не було ні серед населення, ні у вищих ешелонах влади. Так що ж, Україна виграла чи програла в багаторічній принциповій суперечці з Румунією?

Вперше острів Зміїний було передано СРСР 1939 року після так званого пакту Молотова-Рібентропа. Ще 9 років острів прожив у підвішеному стані, поки 1948 року його вперше не помістили на карту СРСР.

1975 року - Румунія підписала заключний акт Загальноєвропейської наради з безпеки і співробітництва, згідно з яким офіційно погодилася з приналежністю острова до УРСР.

У 90-х роках питання повернення острова Зміїний до складу Румунії піднімали румунські націоналісти. Та й визначення морського простору за межами територіальних вод обох держав також залишалося відкритим.

1997 року було підписано базовий політичний договір про співпрацю між Румунією та Україною, але питання делімітації так і залишилося не розглянутим.

16 вересня 2004 року Румунія передала на розгляд Міжнародного суду ООН питання про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон між двома країнами (Додаток 3).

З метою визнання Зміїного островом, українська влада набудувала навколо маяка, який стоїть там уже 150 років, прикордонний пункт, пошту, церкву тощо, і поселила на острові 53 мешканці, назвавши це все гордим ім'ям - селище Біле Кілійського району Одеської області.

По-суті, найважливіше для України було, по-перше, підтвердити статус Зміїного як острова і по-друге, включити його до складу прибережної лінії України.

При делімітації континентального шельфу другий висновок дав би можливість шляхом визначення середньої лінії збільшити територію виключної економічної зони України, в якій наша держава могла б спокійно вести господарську діяльність.

Позов і юридичне обґрунтування складав один із відомих юристів Великобританії сер Артур Вотс. Консультували українського представника також англійський адвокат Майкл Вуд, француз Жан-Поль Кеннедек, а також представник однієї з найбільших юридичних компаній Eversheds Ротман Банд.

Гаазьким судом питання статусу острова було вирішене позитивно для української сторони, а щодо прибережної частини "європейський гуманний суд" став на бік румунів.

Україна хотіла розділити спірні території у співвідношенні 1 до 3: 53,3 тисячі квадратних метрів - за Україною, 21,9 - за Румунією. Але суд вирішив усе навпаки (Додаток 4).

Лінія делімітації, проведена судом, засвідчила, що Україні відійшла 12-мильна зона, що включає в себе лише територіальне море. Поза межами цієї смуги біля Зміїного є також виключна економічна зона, заявляє секретаріат президента.

"Виняткова економічна зона України" - це пояс морського простору, шириною до 200 миль (370,4 км), відраховується від тих самих вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря.

Як відомо, виняткова економічна зона ширша територіального моря (що становить до 12 миль (22,22 км)), тому вона виходить за зовнішній кордон територіального моря і не входить до складу території держави.

В інтерв'ю Радіо ООН уповноважений України в Міжнародному суді по цій справі доктор юридичних наук Володимир Василенко висловив думку, що суд виніс компромісне рішення (Додаток 5).

"Лінія, яку провів суд, і яку будуть дотримуватися, я сподіваюся, обидві сторони, ця лінія розмежовує морські простори в пропорції 2,1 до 1 на користь України. Всі розвідані нафтогазові запаси в цьому регіоні, вони практично залишаються на території України ", - заявив Василенко.

Точно можна сказати, що більша частина вимог України не була задоволена. Заступник міністра юстиції Євген Корнійчук підтвердив, що Україна програла справу в Гаазькому суді[34] .

"Суд вирішив, що, незважаючи на те, що острів Зміїний був визнаний островом, йому так і не буде відведена відповідна територія", - заявив Корнійчук.

Він зазначив, що процесом займалося безпосередньо МЗС, і до Міністерства юстиції ніхто не звертався. Корнійчук акцентував увагу на тому, що рішення суду є обов'язковими і оскарженню не підлягає.

Хоча, за словами партнера юридичної компанії Magisters Сергія Свириби, Україна ще має шанси змінити рішення.

"Як кажуть, рішення остаточне і оскарженню не підлягає. Однак, воно може бути переглянуте за новими обставинами. Такі обставини повинні задовольняти низку умов: мати вирішальний вплив на результат справи і бути невідомими ні стороні, ні суду при винесенні рішення", - говорить експерт.

Але в межах відсуджених територій Україна і Румунія зберігають повну свободу дій. "Прибережні держави мають права на розробку природних ресурсів своєї виняткової економічної зони. Такі права включають можливість будівництва різних установок і споруд у цих зонах", - пояснює юрист.

Свириба відзначив, що досягнуто головного результату - визначеності, але він також додав, що практичні результати для України в цій справі дуже скромні.

"Україна відстоювала позицію, що Зміїний має кваліфікуватися судом як острів, і тому повинна існувати 200-мильна економічна зона навколо нього. Суд, формально, задовольнив вимогу України, визнавши Зміїний островом. Однак, по суті, Україна отримала всього лише 12 миль (замість 200). На схемі, яка додається до рішення, це дуже помітно. Таким чином, рішення, звичайно, компромісне, але по суті для Румунії це рішення більш позитивне, ніж для України", - додав Свириба.

Здавалося б, маленький острів у Чорному морі, для чого за нього вести таку боротьбу?

"Тепер Україна зможе вільно вести господарську діяльність. І не виключено, що це буде видобування вуглеводнів", - заявив заступник міністра закордонних справ України Олександр Купчишин.

І справді, цей район "кишить" вуглеводнями. В районі острова Зміїний їх частина через невеликі дірки у донній породі просочується назовні і утворює численні бульбашки на поверхні моря, через що здається, що море закипає.

Хоча, в той же час, достеменно, не відомо скільки нафти і газу ховається під Зміїним і навколишніми територіями.

"В районі "Зміїного шельфу" ніколи не проводилося ґрунтовного дослідження. І досі невідомо ні точної глибини залежів, ні обсягів, ні категорії якості", - говорить експерт компанії "Психея" Генадій Рябцев.

Одразу після прийняття рішення, румунські інформагентства повідомили, що в результаті розмежування шельфу під контроль Бухаресту перейшло близько 70-90% перспективного родовища "Олімпійське". Основа якого знаходиться на глибині 250 метрів в 40 кілометрах на південь від острова.

Обсяг родовища експерти оцінюють в 10 мільйонів тон нафти і 70 мільярдів кубометрів газу, що за світовими мірками не так уже й багато. Цієї нафти вистачило б на 2-3 роки роботи великої видобувної компанії, а газу - на 1,5 роки споживання України.

Крім того, можуть виникнути проблеми і з компанією яка буде видобувати вуглеводні. "Сьогодні Нафтогаз не має можливості вести розробку нафтогазового родовища. Навіть для розвідки потрібні партнери, і, скоріше за все, вони будуть іноземними. В Україні не має ані обладнання, ані спеціалістів, ані грошей на такий крупний проект", - говорить Рябцев.

А проект розробки родовища і справді затратний і тривалий. За словами Рябцева, розробка функціонуючої свердловини зазвичай ведеться протягом 3-4 сезонів приблизно по 6 місяців кожен.

"Лише оренда бурильного судна коштуватиме порядку 750 тисяч доларів на день, це - не враховуючи обслуговуючий персонал і супутні витрати. Загалом пробити плідну свердловину буде коштувати порядку кількох мільярдів доларів", - говорить Рябцев.

За його словами, на цей проект зможуть погодитися тільки найбільші світові видобувні компанії.

"Хоча після останніх скандарлів з "Ванко Прикерченська" є дуже мало компаній, які хотіли би працювати в Україні", - зазначає експерт.

Імовірним претендентом на партнерство з Україною в цьому питанні можна вважати Shell, яка вже займається геологорозвідувальними роботами з метою пошуку газу в відкладах на великих глибинах у восьми ліцензійних ділянках ДК "Укргазвидобування" в Харківській та Полтавській областях.

Також за це може взятися австрійська компанія OMV exploration and production GmbH, яка 13 липня 2005 року підписала з Україною домовленість на спільну розробку надр північно-західної частини Чорноморського шельфу, не виключено, що в партнерство може вступити і одна з російських компаній.