Місце Куби серед зовнішньополітичних інтересів США (XIX - середина XX століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІСЦЕ КУБИ СЕРЕД ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ІНТЕРЕСІВ США (XIX - СЕРЕДИНА XX ст.)

Катерина К.

Вивчення зовнішньої політики США щодо Куби завжди привертало і привертає увагу дослідників. Актуальність даної проблематики багато у чому обумовлена винятковим характером американсько-кубинських відносин, які протягом більш ніж двохсот років неодноразово трансформувалися, демонструючи різні форми взаємодії від практично повного американського домінування до конфронтаційного протистояння й економічної блокади острова. Чергові зміни у зовнішньополітичному курсі США щодо Куби були пов'язані з відновленням у 2015 р. дипломатичних відносин між Вашингтоном і Гаваною, розірваними понад півстоліття тому, та визнанням неефективності політики, що проводилася Білим домом. Незважаючи на певну долю скептицизму, нормалізація американсько- кубинських відносин сприймається світовою громадськістю як повернення до їх природного стану. Однак, слід визнати, що для кращого розуміння процесів вироблення нової форми взаємодії необхідно звернутися до дослідження історичних особливостей формування зовнішньополітичного курсу США щодо Куби у XIX - середині XX ст. і визначити, яке положення займала ця острівна держава у системі американських національних пріоритетів.

Формування зовнішньої політики США і її кубинського напрямку проходило у тісному зв'язку із становленням американської державності. Ще в часи, коли вона була іспанською колонією, Куба привертала увагу батьків-засновників географічною близькістю і військово-стратегічною перевагою. Як відзначав американський історик А. Шлезінгер, США розглядали острів як природне доповнення до американської системи і планували його приєднання при першій ж нагоді. Це було викликано необхідністю підтримати цілісність самих Сполучених Штатів [14, с. 44]. У своєму прагненні створити імперію, подібну Риму, і розширити американську територію на південь, Вашингтон протягом усього XIX ст. неодноразово робив спроби викупити Кубу у Іспанії або анексувати її. Так, у 1808 р. Т. Джефферсон з цією метою відправив на острів генерала Дж. Уїлкінсона. Однак, Іспанія не була у цьому зацікавлена. Питання про анексію піднімалося держсекретарем США Дж. К. Адамсом у 1823 р. і, доповнене ідеями Manifest Destiny про особливу місію Сполучених Штатів, не втрачало своєї актуальності до кінця століття [6, с. 2-4]. Формування логічно вивіреного і теоретично обґрунтованого зовнішньополітичного курсу США щодо Куби було підкріплено ідеями доктрини Монро, озвученими президентом Дж. Монро у щорічному посланні Конгресу 2 грудня 1823 р. [10]. Як відомо, Вашингтон прагнув обмежити присутність європейських держав не тільки на острові, а й у Західній півкулі в цілому. Таким чином, політико-філософські ідеї першої половини XIX ст. стали основою для побудови американської зовнішньополітичної стратегії щодо Куби як найбільш вірогідною складової частини самих Сполучених Штатів Америки.

Втручання США у війну за незалежність Куби 1895-1898 рр. і наступні події іспано-американської війни 1898 р. поклали край колоніальній Іспанській імперії у Карибському басейні і на Тихому океані. Безпосередньо перед оголошенням війни, 19 квітня 1898 р. Конгрес США прийняв резолюцію, що визнала незалежність Куби і вимагала негайного виведення іспанських військ з острову [15, с. 738-739]. Крім того, у поправці сенатора Г. М. Теллера, включеній до резолюції, прописувалася відмова Сполучених Штатів від наміру анексувати острів і передати владу народу

Куби, як тільки буде встановлено мир. На наступний день президент У. Мак-Кінлі підписав резолюцію. Її прийняття було обумовлено настроями американської громадськості, яка співчувала борцям за незалежність, і прагненням США заручитися підтримкою кубинського народу у війні з Іспанією. Таким чином, Вашингтон був змушений відмовитися від прямої анексії Куби, зосередивши зусилля на пошуках нових форм американсько-кубинської взаємодії. політика співробітництво проамериканский

Після закінчення війни, за умовами Паризького мирного договору від 10 грудня 1898 р. [17], США отримали контроль над колишніми іспанськими колоніями в Пуерто-Ріко, на Філіппінах, Гуамі, а також над процесом становлення державної незалежності на Кубі. На острів були введені американські війська. Територіальні надбання і успіхи в дипломатичній сфері знаменували початок гегемонії Сполучених Штатів у Західній півкулі і сприяли розширенню американської присутності у всіх частинах світу. Куба, яка опинилася у межах американського впливу, зайняла одне з центральних місць в латиноамериканській політиці США поряд з Мексикою, з Пуерто-Ріко, Гуамом і Філіппінами.

На початку ХХ ст. Сполучені Штати продовжили зміцнювати свої позиції на Кубі. На зміну поправці Теллера прийшла поправка сенатора О. Х. Платта, як доповнення до законопроекту про асигнування армії США від 2 березня 1901 р. [9, с. 897-898]. Поправка містила умови, за яких Сполучені Штати припиняють військову окупацію Куби, але залишала за ними право втручатися у внутрішню і зовнішню політику острова. Її основні положення були інтегровані до кубинської конституції 1901 р. та 20 травня 1902 р. Куба змогла заявити про свою незалежність. У 1903 р. Вашингтон, який продовжував зміцнювати свої позиції на острові, уклав з новим кубинським урядом угоду, за умовами якої, Куба надавала США в оренду території під військово-морські бази [4], що остаточно перетворило острів на стратегічно важливий об'єкт для американської системи національної безпеки.

Варто відзначити, що політика США стосовно Куби у перші десятиліття XX ст. відображала загальні риси її пріоритетного латиноамериканського напрямку і розвивалася у руслі політики «Великого кийка» Т. Рузвельта та «Доларової дипломатії» В. Тафта. Перша зводилася до проголошення превентивного втручання США у внутрішні справи латиноамериканських держав і до одностороннього прийняття на себе функцій міжнародної поліцейської сили. Починаючи з іспано- американської війни 1898 р. Сполучені Штати провели серію військових акцій у Центральній Америці і Карибському басейні, встановивши свій протекторат над Панамою, Гондурасом, Нікарагуа, Мексикою, Гаїті і Домініканською Республікою. У нерозривному зв'язку із політикою «Великого кийка» розвивалася і «Доларова дипломатія» В. Тафта. Вона відображала потреби американської економіки, що зростала, і передбачала створення найбільш сприятливих умов для американського капіталу за кордоном [7, с. 807-808]. Так, для захисту своїх національних інтересів Вашингтон неодноразово організовував військові вторгнення на Кубу: у 19061909 рр., 1912 р. та 1917-1922 рр.

Складна економічна ситуація всередині країни наприкінці 1920-х рр. зробила позицію Сполучених Штатів уразливою у Латинській Америці і ускладнила наступальну політику в регіоні. Це призвело до відмови від експансії сили і спричинило проголошення політики «Добросусідства» Ф. Д. Рузвельта. Її основні принципи були озвучені американським президентом у його інавгураційній промові 4 березня 1933 р. [13]. Практична реалізація політики «Добросусідства» передбачала невтручання Сполучених Штатів у внутрішню політику країн Латинської Америки і створення сприятливих умов для взаємовигідних торгівельних відносин. Вплив нового політичного курсу Ф. Д. Рузвельта на американсько-кубинські відносини відбився у скасуванні у 1934 р. поправки Платта і розірванні угоди 1903 р. Натомість, у тому ж році, була укладена нова угода, у якій низка принизливих для кубинців положень попереднього договору була виключена, але орендовані США території залишилися за ними [16]. У той же час, внутрішньополітична ситуація на Кубі у 1930-ті - 1940-ві рр. сприяла тісній співпраці Вашингтона і Г авани. Вона полягала у наданні економічної та військової допомоги кубинському лідеру Ф. Батисті і призвела до практично повного панування Сполучених Штатів над економікою острову.

Під час Другої світової війни була закріплена позитивна тенденція у взаємовідносинах США з Латинською Америкою. Вона була обумовлена участю латиноамериканських країн у війні на боці антигітлерівської коаліції і підтримкою зусиль Вашингтону в Європі та Азії. Крім того, самі держави регіону стали проявляти зацікавленість у нових формах взаємин із північним сусідом, але продовжували залишатися залежними від нього у своєму політичному та економічному житті. Однак, війна внесла зміни до основних напрямів зовнішньої політики Сполучених Штатів. З її закінченням було покладено край американському ізоляціонізму і намічений перехід США від позицій пасивного спостерігача до одного з лідерів світової політики. У зв язку з цим, європейський напрям став більш пріоритетним ніж латиноамериканський. Саме тому увага до Куби, яка залишалася стабільно залежною державою, слабшає.

Початок Холодної війни призвів до дестабілізації проамериканских режимів у Латинській Америці та поклав край політиці «Добросусідства». З метою запобігання приходу до влади прокомуністичних урядів у регіоні, відновилася практика інтервенціоналізму. Крім того, у 1948 р. на базі Панамериканського союзу була створена Організація американських держав, яка представляла собою систему колективної безпеки у Західній півкулі. Незважаючи на незалежний статус цієї організації, США, які використовували засоби економічного і політичного тиску, неодноразово нав'язували ОАД вигідні для себе рішення. Так, під тиском Вашингтону, на X Міжамериканській конференції у Каракасі (Венесуела) у березні 1954 р. була прийнята так звана «Антикомуністична резолюція», яка узаконювала колективне втручання у внутрішні справи латиноамериканських держав під приводом боротьби з міжнародним комуністичним рухом [5]. Проте, якщо оцінювати політику США у Латинській Америці у першому десятилітті Холодної війни з точки зору пріоритетності їх зовнішньополітичного курсу, то слід зазначити зміщення фокусу політичних інтересів з латиноамериканського регіону на європейський, близькосхідний і східно-азійський. Отже, у цей період інтерес до американсько-кубинських відносин у контексті латиноамериканської політики США продовжував залишатися стабільно невисоким.

Превентивні заходи, що вживалися Сполученими Штатами у Західній півкулі, не запобігли революції 1959 р. на Кубі. Незважаючи на підтримку ними проамериканського режиму Ф. Батисти, до влади прийшов молодий кубинський революціонер Ф. Кастро, який почав з проведення серії антиамериканських реформ. Хоча Вашингтон і визнав новий кубинський уряд, відносини між двома країнами різко погіршилися. Білий дім, який прагнув повернути Кубу до сфери свого впливу, звернувся до загальновживаних у латиноамериканському регіоні методів політичного і економічного тиску: від торгових обмежень, різних диверсій і операцій з фізичного усунення Ф. Кастро до економічного ембарго і збройного вторгнення на Плая Хірон кубинських емігрантів, підготовлених ЦРУ. Однак, з огляду на зовсім іншу політичну ситуацію на Кубі, дії США виявилися неефективними. Крім того, наполегливість політики Вашингтону підштовхнула уряд Ф. Кастро звернутися за допомогою до СРСР. В результаті, конфлікт був перенесений з регіонального рівня на глобальний і набув характеру американсько- радянського протистояння і привів до виникнення Кубинської ракетної кризи 1962 р.

Слід зазначити, що успіх революції на Кубі у 1959 р. і прорадянські настрої її політичного керівництва змусили Сполучені Штати переглянути свої підходи до країн Латинської Америки і повернути регіон в орбіту пріоритетних напрямків своєї зовнішньої політики. При цьому сама Куба, як форпост СРСР у Західній півкулі, вийшла з латиноамериканського контексту зовнішньої політики США.

Таким чином, можна стверджувати, що у досліджуваний період політика США по відношенню до Куби і місце, яке вона займала серед зовнішньополітичних пріоритетів Вашингтону, зазнали певних змін. У XIX ст. у процесі становлення американської державності і під впливом політико-філософських ідей того часу, Куба розглядалася як потенційна складова частина самих Сполучених Штатів Америки, а основними методами, які застосовувалися до неї з боку США, були спроби викупу острова у Іспанії або можлива його анексія. Наприкінці XIX - на початку ХХ ст., через зміну політичної ситуації у Латинській Америці, Сполучені Штати були змушені відмовитися від намірів включити острів до свого складу. Основними методами їх політики відносно молодої республіки було застосування політичного і економічного впливу та, як результат, практично повний контроль над внутрішньою та зовнішньою політикою Куби, яка стала розглядатися з боку США вже у загальному контексті їх латиноамериканської політики.

Перемога Кубинської революції 1959 р. спричинила істотні зміни у зовнішньополітичному курсі США стосовно нового кубинського уряду, політика якого призвела до активного залучення СРСР до традиційно американської сфери впливу. Тим самим, з початку 1960-х рр. Куба вийшла з латиноамериканського контексту зовнішньої політики США і зайняла одне з ключових місць серед американських національних інтересів, але вже у вимірі американсько-радянського протистояння в рамках Холодної війни.

Література

1. Пасічник Н. С. Еволюція американської політики щодо Куби за президентства Дж. Кеннеді / Н. С. Пасічник // Гілея: науковий вісник. - 2014. - Вип. 82. - С. 443-447.

2. Скляренко О. О. Вплив кубинського лобі на зовнішню та внутрішню політику США (1960- ті рр. - поч. XXI ст.) / О. О. Скляренко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2012. - Вип. 109. - С. 55-57.

3. Тусинов Е. Г. Эволюция доктрины Монро в отношении Кубы / Е. Г. Тусинов // Известия Самарского научного центра Российской академии наук. - 2013. - Т. 15. - № 1. - С. 146-149.

4. Franklin J. Cuba and the United States: A Chronological History / Franklin J. - N.-Y.: Ocean Press, 2008. - 420 p.

5. Imperialism and Expansionism in American History: A Social, Political, and Cultural Encyclopedia and Document Collection: in 4 vol. / ed.: C. J. Magoc, D. Bernstein. - Santa Barbara: ABC- CLIO. 2015. - Vol. 1. - 1720 p.

6. LeoGrande W. M. Back Channel to Cuba: The Hidden History of Negotiations between Washington and Havana / William M. LeoGrande, Peter Kornbluh. - Chapel Hill: The University of North Carolina Press, 2015. - 567 p.

7. Perez L. A., Jr. Cuba and the United States: Ties of Singular Intimacy / L. A. Perez, Jr. - Athens: The University of Georgia Press, 2003. - 336 p.

8. The Statutes at Large of the United States of America from March, 1897, to March 1899, and Recent Treaties, Conventions, Executive Proclamations, and the Concurrent Resolutions of the Two Houses of Congress. Vol. XXX. - Washington: Government Printing Office, 1899. - 2026 p.

Анотація

Ключові слова: США, Куба, Латинська Америка, політика великого кийка, доларова дипломатія.

Размещено на Allbest.ru