Розвиток політичної журналістики в Україні

Визначення та функції політичної журналістики, історія її розвитку в Україні. Зародження незалежної української журналістики. "Кланізація" українських ЗМІ, втрата свободи. Утиски опозиційної преси, поява цензури. Вплив на ЗМІ зміни влади та курсу країни.

Рубрика Журналистика, издательское дело и СМИ
Вид доклад
Язык украинский
Дата добавления 25.08.2013
Размер файла 68,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток політичної журналістики в Україні

Зміст

  • 1. Визначення та функції політичної журналістики
  • 2. Історія розвитку політичної журналістики в Україні
  • 2.1 Період 1. Кінець 80-х - початок 90-х рр.: зародження незалежної української журналістики
  • 2.2 Період 2. 1994-1999 рр.: "кланізація" українських ЗМІ, початок втрати відвойованої свободи
  • 2.3 Період 3. 1999-2002 рр.: утиски опозиційної преси, поява цензури та перетворення провладних ЗМІ на засоби пропаганди
  • 2.4 Період 4. 2004 рік: президентська виборча кампанія, засилля темників, тотальна цензура влади
  • 2.5 Період 5. 2004-2005 рр.: дух свободи, позитивні зміни в роботі ЗМІ
  • 2.6 Період 6. 2006-2009 рр.: "джинсова свобода"
  • 2.7 Період 7. 2010-2011 рік - зміна влади, зміна курсу країни, відновлення цензури та утисків ЗМІ

1. Визначення та функції політичної журналістики

Політична проблематика в пресі як відображення сучасного політичного стану представляє собою широке коло тем і проблем, розпочинаючи зі становлення влади і закінчуючи зовнішньою політикою. Політична свідомість, що представляє собою сукупність поглядів, оцінок, думок, емоцій та почуттів відносно політики влади та самої цієї влади, досить широко представлена в засобах масової інформації. А це потім призводить до широкого розуміння необхідності перетворень політики. Ще в силу своїх особливостей преса сама стає складовою частиною політики, оскільки вона більшою мірою, ніж інші види суспільної діяльності, потребує обміну інформації й постійних зв'язків між суб'єктами. Так за участі преси відбуваються зміни і в політичних процесах. Преса лише ловить, аналізує та трансформує в суспільну громадську думку те, що відбувається в політиці. Таким чином вона виконує свою конструктивну функцію в ході суспільних перетворень, так вона формує громадську думку. І необхідно розуміти сьогодні, що влада існує для громадян, а не навпаки. Тому без громадянського контролю вона не повинна залишатися. А тому вивчення громадської думки, яка втілюється на сторінках преси, є важливим і актуальним.

Сучасний світ, тобто уявлення про нього, значною мірою сформований засобами масової інформації. У контексті потужної візуалізації культури та домінування мас-медійних дискурсів у житті людини та людства, в організації та функціонуванні світового інформаційного дискурсу дедалі виразніше виявляється така тенденція - політична чи економічна подія тільки тоді має для нас певне значення, коли про неї розповідають ЗМІ. І справді, сьогодні в будь-якій країні жодна суспільна структура не може повноцінно існувати без комунікаційної підтримки.

Саме політична комунікація сьогодні значною мірою визначає, як розвиватиметься українське суспільство. Політична гострота засобів масової інформації обумовлюється їх природою як частини політичної системи суспільства, як своєрідної форми влади у суспільстві. ЗМІ є різновидом суспільно-політичної діяльності, а мас-медійні тексти, з огляду на багатоманітність їх тематики, мають більше чи менше політичне спрямування, оскільки інформаційно забезпечують практично всі політичні процеси в державі. Якщо в більшості мас-медіа політична тема не є домінуючою, то принаймні дуже важливою.

Виділяють окремий вид журналістики - політичну журналістику. Адже процес політичної комунікації майже весь реалізується через ЗМІ. Нагромаджуючись, новини ЗМІ істотно впливають на образи політики у нашій свідомості, на наші когнітивні карти політичного світу і можуть викликати наслідки у політичному житті - від індивідуальних вподобань під час виборів до окреслених контурів політичної культури. Українська дослідниця та журналіст Діана Дуцик трактує політичну журналістику як суспільну діяльність по збору, обробці та поширенню актуальної політичної інформації через пресу, радіо, телебачення тощо. Політична журналістика може вважатися й найважливішою формою політичного життя.

У добре структурованих, багатопартійних суспільствах політична журналістика являє собою неминучий наслідок та елемент суспільно-політичного життя. Але в державах з тоталітарними режимами такі політично заангажовані видання займають увесь інформаційний простір. З втратою зовнішнього плюралізму як категорії суспільного спілкування в суспільстві настає ідеологічна й політична одноманітність, журналістика втрачає свої первісні інформативні функції, а займається лише пропагандою й агітацією програмових партійних положень.

У розвинених демократичних країнах левову частку в інформаційному просторі сьогодні складають незалежні від держави та її гілок влади, партій і громадських організацій засоби масової інформації, що функціонують як приватні підприємства, їхня соціальна база - не партія, а згуртований на засадах загальнолюдських та національних цінностей народ, широка читацька аудиторія. За свою найвищу мету вони мають здійснення не пропагандистської, а інформативної функції журналістики. Загальні видання внутрішньо плюралістичні. Під внутрішньою плюралістичністю розуміємо публікацію відмінних точок зору на сторінках одного видання. Загальні газети дозволяють суб'єктам інформаційних відносин обмінюватися думками на своїх сторінках, полемізувати одне з одним; причому власна позиція газети може не збігатися з жодним із запропонованих поглядів або взагалі залишатися несформульованою.

Виникнувши в першій половині XVІІ століття з інформаційних потреб суспільства й будучи спочатку спрямованою на їх забезпечення, журналістика дуже швидко викликала жвавий інтерес політичних діячів, які зрозуміли, що за її допомогою можна маніпулювати громадською свідомістю й управляти масовими емоціями. А відтак успішно боротися за владу, а потім і утримувати її.

У XІX столітті ці спокусливі для політиків властивості журналістики призвели до захоплення її в сферу політичних інтересів, з'єднання преси з політикою. Загальних інформаційних видань майже не залишилось, журналістика з'єдналася з публіцистикою і стала головним руслом її розвитку. Будь-яка газета чи журнал декларували свою партійність (чи протопартійність), читачі були добре зорієнтовані в політичних очікуваннях і передбачали наперед, яку позицію займе те чи інше періодичне видання щодо певної проблеми. На теренах Росії, куди входила більша частина українських земель, апогей політичної журналістики припав на XX століття, коли журналістика була перетворена на коліщатко і гвинтик у здійсненні в Радянському Союзі політики комуністичної партії.

Служінням фашистським та більшовицькому режимові партійна журналістика була цілковито скомпрометована в очах світової спільноти. Замовчування в радянській пресі голодомору 1932-1933 років, репресій проти української інтелігенції в 1930-х роках, численних порушень прав людини в повоєнному світі виявили кричущу несумісність такої поведінки з первісними функціями журналістики. До неї спочатку у центральноєвропейських країнах колишнього соціалістичного табору, а із знищенням СРСР і на східноєвропейських теренах почав повертатися ідеал загального видання, що головною метою проголошує не пропаганду й агітацію, а правдиве інформування громадян про об'єктивні факти дійсності й на підставі цього формування громадської думки.

Отже, щонайважливіший бік діяльності ЗМІ в суспільстві - це інформування громадян. При цьому слід нагадати, що інформація - інститут управління суспільством за тоталітарних режимів і інститут самоуправління в демократичній політичній системі.

Найважливіший же парадокс полягає в тому, що управлінські функції здійснюються пресою без управління самою нею. Якщо держава (правляча партія від імені держави) починає керувати масово-інформаційною діяльністю або здійснювати її сама, у державних діячів створюється уявлення, що вони спрямовують людей у потрібному напрямкові, володіють колективним розумом цілого народу, мобілізують його на звершення партійної програми. Час виявляє ілюзорність подібного становища.

Насправді дієздатні, конструктивні рішення приймаються на основі інформації, яка оприлюднена в газетах, циркулює в суспільстві публічно й яку щоденно споживає величезна аудиторія політично активних громадян, котрі хочуть знати, що відбувається в їхній країні й у світі, чому уряд чи правляча партія вдаються до таких чи інших політичних кроків, якими обставинами спричинені ці рішення і які очікувані наслідки їхнього запровадження.

Другою надзвичайно важливою функцією журналістики, і політичної зокрема є формування громадської думки.

Громадська думка - явище історичне. З розвитком людської цивілізації й культури змінюється й статус громадської думки в житті суспільства, підвищується її роль, ускладнюються функції, розширюються сфери діяльності тощо. Усі ці процеси знаменують собою перетворення громадської думки з простого судження мас, що має силу лише в обмежених рамках тих або інших спільнот чи регіонів, на політичний інститут життя суспільства в цілому.

Сучасна суспільна свідомість у світі відзначається особливо високим рівнем впливу громадської думки на всі сфери життєдіяльності суспільства, починаючи від глобальних політичних рішень і закінчуючи дрібними побутовими проблемами.

Громадська думка являє собою стан масової свідомості, що містить у собі відношення (приховані чи відкриті) людей до явищ, подій, процесів, героїв та персонажів даного часу, тобто до всього того, що складає поточну історію. А як відомо, історію сучасності створює журналістика. Характер ідей, що в сукупності складають громадську думку, безпосередньо залежить від переконань людей і особливостей їхньої історичної свідомості.

Журналістика в сучасному світі - головний, хоча й не єдиний, спосіб формування та існування громадської думки. Народження уявлень про необхідні зміни та процес запровадження цих змін неможливий сьогодні без участі ЗМІ. Головним будівельним матеріалом для громадської думки є інформація, а головними каналами її формування й вираження - засоби масової інформації. У цьому й реалізує себе журналістика в демократичному суспільстві як галузь суспільно-політичної діяльності.

Журналістика в демократичному суспільстві відіграє вирішальну роль на всіх етапах формування громадської думки:

1) отримання інформації про подію чи факт; за джерела інформації правлять повідомлення друкованих та електронних ЗМІ;

2) осмислення отриманої через журналістику інформації на основі особистого світогляду, досвіду, потреб та інтересів, внаслідок чого формуються індивідуальні позиції й погляди на події і факти;

3) обговорення відмінних і розмаїтих індивідуальних позицій, що також здійснюється через ЗМІ, обмін думками, їх зіткнення, дискусії, внаслідок чого відбувається зближення певної частини індивідуальних позицій;

4) складання в підсумку моністичної чи плюралістичної громадської думки, способом виявлення якої знову стає журналістика.

політична журналістика україна влада

2. Історія розвитку політичної журналістики в Україні

2.1 Період 1. Кінець 80-х - початок 90-х рр.: зародження незалежної української журналістики

У процесі історичного розвитку журналістика як галузь суспільно-політичної діяльності пройшла кілька щаблів. Умовно їх можна представити так.

Розвиток політичної журналістики в Україні можна розглядати лише невідривно від розвитку свободи преси, оскільки ці два питання є тісно пов'язаними. Характер політичної журналістики в суспільстві, її здатність бути допоміжним важелем для реалізації політичних прав та свобод та, навпаки, - перетворення її в ідеологічний інструмент, визначається наявністю (відсутністю) у цьому суспільстві саме свободи слова.

Політична журналістика існувала завжди. Але в різні часи розуміння цього поняття було різним. Так само, як було різним і ставлення до самої політичної журналістики як явища і до політичних журналістів зокрема. А вже "розуміння" і "ставлення" були наслідками (частиною) тих процесів, які відбувалися в нашому суспільстві.

У радянські часи політичний журналіст повинен був бути пропагандистом і розуміти, що єдино правильною позицією є позиція партії, інакше дуже легко було перетворитися з політичного журналіста в політичного в'язня. Зрештою, що можна хотіти від часів, коли політику часто вбачали навіть у віршах про кохання, стверджуючи, що вони підривають "моральний устрій радянської держави".

У часи національно-визвольного руху, наприкінці 80-х - на початку 90-х років, політична журналістика нарешті дістала свою оду слова, а із здобуттям незалежності опозиційні до КПУ видання вийшли з підпілля. Роль підпільної преси, яка з'явилася переважно в той час в Західній Україні (деякі газети друкувалися в Прибалтиці, а потім переправлялися у Львів та Тернопіль), ще варто дослідити. Здебільшого такого типу видання виконували просвітницьку функцію, відкриваючи для читача "білі" плями радянської історії. У той час це теж вважалося політикою, за яку можна було опинитися за гратами.

1991-1992 були роками народження нової - журналістики, у тому числі й політичної. Завоювання незалежності змусило тодішніх журналістів переглянути свої позиції, переконання, переосмислити роль засобів масової інформації у суспільстві. Це було нелегко. Найважче давалося розуміння, усвідомлення того, що може існувати свобода слова, що журналіст не повинен звітувати перед жодними партіями, чи сповідувати їхню ідеологію. Усі свободи були задекларовані в Україні. Але задекларувати - не означає усвідомити. Останнього якраз не відбулося. Без усвідомлення необхідності свободи ніколи не буде самої свободи, навіть якщо вона буде записана на папері й про неї багато говоритимуть.

Зрозуміло, що ні про який розвиток політичної журналістики за радянських часів не може бути й мови. Те, що вся історія радянської преси - це історія боротьби комуністів за неподільне панування над пресою, є сьогодні доведеним фактом.

Свобода преси і гласність була проголошення Михайлом Горбачовим. Це був своєрідний виклик часові і тому партійному апаратові, який звик читати газету "Правда". Громадськість потроху за допомогою журналістів почала відкривати для себе голодомор, чистки і репресії, нові імена безневинно знищеної еліти. Навіть у рамках перебудови журналісти почали задумуватися над своєю роллю в суспільстві. Так, наприклад, у книзі А. Москаленка та В. Качкана "С чем идем к людям (размышления о современной публицистике)", яка була надрукована у 1990 році, незважаючи на її велику заідеологізованість, засоби масової інформації уже не називаються засобами масової пропаганди. Автори писали про те, що "своєрідність становища журналістів полягає в тому, що їм доводиться вирішувати одразу два завдання: перше - впливати на перебудову, друге - перебудовуватися самим".

Покоління радянських журналістів було захоплено зненацька тими змінами, які відбувалися в суспільстві. Воно так і не змогло, за винятком окремих особистостей, внутрішньо усвідомити необхідність свободи (що дуже добре можна простежити на прикладі регіональних ЗМІ).

Наступне покоління, яке формувалося на стику, на межі фактично двох епох в історії України (кінець 80-х - початок 90-х), страждало психологією борців. Воно вміло боротися "проти" і руйнувати старе. Але цього було замало для творення нової держави, а в цьому контексті й нової української журналістики. Зовсім молоде покоління журналістів, яке вчилося, формувалося в період незалежності, з одного боку, нібито відчуло смак свободи, а з іншого - через свій прагматизм навчилося до непристойності торгувати своїм інтелектом, що означає служити олігарху чи олігархам (усе залежить від того, хто скільки платить). І тому сьогодні політична журналістика зводиться до слугування олігархічним кланам (за незначними винятками), які у свою чергу вважають політичних журналістів таким собі допоміжним матеріалом для побудови своїх особистих планів, що не завжди збігаються з інтересами держави та її народу.

Яскравим прикладом тих процесів, про які йшлося вище, є трансформація газети "Киевские ведомости". Спочатку це був чудовий проект. Газета сприймалася як доволі незалежна (наскільки можна бути незалежною у нашому суспільстві). Після чергового переділу в мас-медійному просторі видання стало виразником інтересів певної групи політиків, що чітко простежується в усіх його політичних публікаціях.

Окрім того, поява видань "Політика і культура", "Влада і політика", "Бізнес і політика" тощо свідчить не про те, що у нас заполітизоване населення і воно потребує саме таку ж заполітизовану продукцію (соціологічні дослідження показують, що пересічні громадяни цікавляться політикою остільки, оскільки це не є для них першочерговим інтересом). Це свідчить лише про те, що наша політична кон'юнктура бажає самовиразитись і намагається це робити через пресу. Академік Анатолій Москаленко завжди говорив, що преса ніколи не повинна визнавати правил гри політичної кон'юнктури. Сьогодні ж преса не просто визнає ці "правила", а є активним учасником "гри", не завжди чистої і не завжди, як тут уже зазначалося, на користь держави та її народу. Звичайно, це сприяє її вразливості з боку тих, хто задає тон у "грі". Політичні журналісти завжди зазнавали і зазнають утисків як з боку влади, так і з боку її опозиції.

Свобода політичної журналістики можлива лише в громадянському суспільстві. В Україні його теж розуміють по-різному. Мирослав Попович стверджує, що треба розрізняти спільноту і суспільство. На його думку, "суспільство є сукупність організацій та інституцій, спільнота є невловима цілісність, що характеризується такими туманними рисами, як "ментальність", "культурно-політична традиція" тощо. Громадянське суспільство є саме суспільство, а не окреслена спільнота".

Окрім того, політичний журналіст причетний безпосередньо до процесу забезпечення політичних прав і свобод громадян. Право на інформацію (у тому числі політичну) є одним із головних і невід'ємних прав наших громадян. А політичний журналіст дає можливість отримати (або ж не отримати) всю інформацію про політичні процеси в суспільстві, що особливо актуальним є під час виборів, коли від отримання політичної інформації залежить і право вибору кожного громадянина.

У 1991 році в офіційному інформаційному просторі було дуже мало патріотично налаштованих газет. Українські журналісти на загал не проявляли такої громадянської мужності, яку проявляли українські письменники. Всю силу "четвертої влади" було спрямовано на дискримінацію Руху і рухівців. Чи не єдиною патріотичною газетою на той час була "Літературна Україна". Що ж до неофіційного, або неформального інформаційного простору, то за твердженням історика Вахтанга Кіпіані, українську незалежну журналістику створив В'ячеслав Чорновіл, видавши у 1987 році самвидавний альманах "Український вісник" - 360 сторінок, друкованих на машинці через копірку. Перший номер був присвячений пам'яті Василя Стуса. Згодом подібні видання почали виникати по всій Україні. А ще пізніше з'явилася так звана неформальна (нелегальна) преса, яка відрізнялася від офіційної радянської гіршою якістю друку, але була змістовно по-іншому наповнена. Тільки в Тернополі у той час виходило три таких газети - "Тернистий шлях", "Дзвін", "Тернове поле".

Варто також звернути увагу на те, що у січні 1989 року відбулися перші в історії української журналістики теледебати. На той час це взагалі було небаченим явищем. Опонентами з одного боку виступили Леонід Кравчук як ідеолог КПУ, з іншого - Іван Драч, Дмитро Павличко, Мирослав Попович, які відстоювали перетворення в самій КПУ.

Отже, в перші роки незалежності ЗМІ отримали свободу. І хоча тоді ще не було напрацьовано законодавчої бази, яка б регулювала інформаційну сферу, існували фінансові труднощі, виникла проблема перекваліфікації журналістських кадрів, журналісти почувалися вільнішими, ніж сьогодні. Вони могли дозволити собі набагато більше на сторінках газет.

Під час виборів першого президента ситуація виглядала набагато краще в інформаційній сфері. Так, наприклад, газета "Західна Україні", яка виходила в західному регіоні і розповсюджувалася на три області, подала політичні портрети трьох основних претендентів на пост глави держави: Леоніда Кравчука, В'ячеслава Чорновола та Левка Лук'яненка, даючи їм однакові можливості вільно виступити на шпальтах видання. Звичайно, в окремих авторських публікаціях проявлялася позиція журналістів чи дописувачів (негатив до Кравчука). Але це аж ніяк не означало, що Кравчуку не давали можливості висловитися.

Преса початку 90-х років характеризується насамперед великою кількістю критичних публікацій на адресу радянської влади, компартійної номенклатури, а також на адресу місцевої влади, і критики, яка стосувалася безпосередньо тих чи інших суспільних проблем. У тій же "Західній Україні" за період з вересня-грудня 1991 року було опубліковано близько 45 критичних матеріалів. Це приблизно по 2 на кожен номер. Зрозуміло, що саме критичні виступи викликали і викликатимуть найбільший інтерес читацької аудиторії. Вони фактично є мірилом ефективності та дієвості преси. З цієї точки найбільш резонансними бувають критична кореспонденція та критичний репортаж.

Разом із розгортанням критичних публікацій у журналістському середовищі тих років розгортався дискурс на тему "свободи слова", відповідальності, тієї межі, яка розділяє свободу від анархії. Йшлося про пошук етичних норм, які б змушували поважати журналістів особисті свободи інших, оскільки заборона цензури разом з відсутнім необхідним законодавством давали необмежену свободу.

Згодом влада почне боротися з "оскаженілою вседозволеністю" не менш оскаженіло. У середині 90-х відновиться політична цензура. Трохи пізніше, з метою самозахисту, з'явиться це одне прикре для української журналістики явище - самоцензура.

2.2 Період 2. 1994-1999 рр.: "кланізація" українських ЗМІ, початок втрати відвойованої свободи

У 1997 році вийшла у світ книга Анатолія Москаленка "Вступ до журналістики", в якій він попереджає: "Небезпека полягає в тому, що преса, з одного боку, може стати об'єктом законодавчого обмежування певної сфери громадянських прав, або - з другого боку - бути використана в політичних силових іграх, в яких одна політична сила буде намагатися підсилити свої позиції, підготувавши для себе відповідний рівень "громадської підтримки", для чого була потрібна преса".

В Україні були створені умови для того, щоб провідні телеканали та загальнонаціональні видання перейшли до рук так званих олігархів або окремих політико-фінансових угруповань. Уже у 1996 році відбувся певний поділ груп видань залежно не від їхніх фахових інтересів, а від інтересів їхніх "господарів". Заангажованість преси стала виразно помітною не лише з матеріалів, надрукованих на газетних шпальтах, але про це почали говорити відкрито.

Тим часом дискусія навколо свободи слова набуває все більшої гостроти. Частіше говорять про монополізацію інформаційної сфери владою та провладними політичними силами. Зроблено це було навіть на законодавчому рівні: у 1997 році з подачі Президента був прийнятий закон про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів. У розпорядженні Кучми та НДП перебували практично всі державні ЗМІ і передусім телебачення. Політичний оглядач Борис Гривачевський стверджував, що на УТ встановлена жорстка цензура, якої не було навіть за часів СРСР. За його словами, відфільтровувалися кожне слово і кадр.

Свідченням цензури і репресій проти журналістів у ті часи можуть слугувати і вбивства редактора газети "Вечерняя газета" Бориса Дерев'янка, та кореспондента "Киевских ведомостей" Петра Шевченка, позбавлення ліцензії компанії "Новамова", яка випускала в ефір на каналі "1+1" програму "Післямова". Так само зникає з ефіру програма "Вікна", що виходила на каналі УТ-2. Відбувається низка судових процесів. Один з найгучніших стосується редактора газети "Політика" Олега Ляшка, проти якого було порушено кримінальну справу за публікацію матеріалу про директора Національного бюро розслідувань В. Дурдинця. Журналісти однозначно назвали такі дії влади політичною цензурою. Прикметно, що у цьому році на Першому національному каналі з'являється програма "7 днів", якій згодом відведена роль головного пропагандиста від влади.

Таким чином, питання свободи слова в Україні виявилось нерозв'язаним. Ступінь об'єктивності і незалежності ЗМІ в останнє десятиліття другого тисячоліття значно коливався: від представлення різних позицій на шпальтах газеті і в телеефірі на початку 90-х до чітко визначених "спонсором" меж дозволено у 1996-1997 роках.

Поведінку ЗМІ у наступні роки визначав "фінансовий зашморг", накинутий на медіа. Доволі відкрито ЗМІ почали пропагувати позицію своїх власників ще під час парламентських виборів 1998 року. Вдосконалювалася пропагандистська функція медіа і під час проведення референдуму, і під час президентських виборів 1999 року. У 1999 році основна частина ЗМІ контролювалася передвиборними штабами президента Кучми, інші - окремим кандидатами. Доволі об'єктивно висвітлювали діяльність кандидатів на президентський пост газети "Дзеркало тижня", "Регіон", "Киевские ведомости". Газети "Факты", "Урядовий кур'єр", "Независимость", "Україна молода", "Сегодня" і "Демократична Україна" значну частину матеріалів присвячували Кучмі. Діяльність інших кандидатів, подавалися переважно у негативній тональності. З іншого боку, "Сільські вісті", "День", "Голос України", "Товариш" велику частину газетної площі віддавали "канівській четвірці", спрямовуючи абсолютну більшість матеріалів з негативною інформацією проти Кучми.

Президентські вибори також показали, що порушення були не лише з боку держави, а й з боку самих ЗМІ. ЗМІ не гребували порушувати принципу забезпечення рівних умов для всіх учасників виборчого процесу, та доступу виборців до інформації про всіх кандидатів та їхні програми. Комітет "Рівність можливостей" провів моніторинг ЗМІ. Керівник цього проекту Олександр Чекмишев стверджує, що більша частина як державних, так і недержавних центральних та регіональних ЗМІ надавала перевагу Кучмі. Водночас і у пресі, і на телебаченні на Кучму було спрямовано найбільше, порівняно з іншими кандидатами, негативної тональності. Взагалі, за твердженням О. Чекмишева, виборча кампанія в цілому характеризувалася застосуванням великої кількості інформації з негативною тональністю стосовно майже всіх кандидатів. Велике обурення викликала програма "Акценти" Валерія Лапікури, який своїми образливими коментарями супроводжував усі виступи кандидатів у президенти на державному телебаченні.

2.3 Період 3. 1999-2002 рр.: утиски опозиційної преси, поява цензури та перетворення провладних ЗМІ на засоби пропаганди

У 2000 році дискусія щодо ЗМІ розгорталася у двох напрямках. Перший передбачав потребу у формуванні власного інформаційного простору, що тягне за собою потребу захисту (підтримки та створення належних умов) українського виробника інформаційної продукції. Другий має на меті розвиток свободи слова, що включає захист журналістів від цензури, тиску та інших зазіхань.

Окрім того, виникло кілька гарячих тем, які хвилювали журналістів:

Ю обмеження в законодавчому порядку верхньої межі позовів;

Ю захист джерел інформації;

Ю доступ журналістів до джерел інформації.

У іншу площину дискусію перевів так званий касетний скандал і події, які йому передували, зокрема зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. Директор інтернет-видання "Українська правда" зник 16 вересня 2000 року. 19 вересня журналісти звертаються з листом до Президента Кучми. 2 листопада неподалік від селища Тараща знайдено тіло без голови, яке могло належати журналістові. 10 листопада про таращанське тіло повідомляє газета "Сегодня".28 листопада лідер СПУ Олександр Мороз оприлюднює записи розмов, які передав його охоронець президента Кучми Микола Мельниченко. На плівці голоси, подібні до голосів міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, президента Леоніда Кучми та голови президентської адміністрації Володимира Литвина нібито обговорюють, як позбутися журналіста Георгія Гонгадзе. 19 грудня починається акція "Україна без Кучми", головною вимогою якої є розслідування справи Гонгадзе та проведення незалежних експертиз тіла з Таращі та записів Мельниченка.

Як же висвітлювали ці події українські ЗМІ? У перші дні після оприлюднення записів Мельниченка мас-медіа обмежилися лише констатацією факту, а деякі, зокрема державне телебачення, навіть дуже туманною констатацією. Лише після того, як пройшов шок і з'явилися офіційні коментарі й заяви спочатку постійного представника президента у ВР Романа Безсмертного, а згодом й інших високих посадовців, журналісти почали будувати версії. Правда, кожен ЗМІ розкручував свою, тобто ту точку зору, яка була зручною для власника.

Проблеми зі свободою слова загострилися під час "касетного скандалу". Так, опозиційна газета "Грані" у № 35 за 11-17 грудня опублікувала перелік регіональних видань, які тією чи іншою мірою зазнали тиску через те, що друкували розшифровані записи з плівок.

Проте в жодній всеукраїнській газеті у цей час не з'явилося статті, в якій аналізувалися б проблеми, пов'язані зі свободою слова, та давалася оцінка ситуації в інформаційному просторі в період політичної кризи. Окрім того, низка видань дозволяли собі перекручувати факти.

У цій кризовій ситуації з'являється президентський Указ "Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні". Він викликав дуже різні оцінки, починаючи від повного сприйняття до категоричного заперечення. Цим документом президент зобов'язав КМ за участю Нацради з питань телебачення і радіомовлення, Національної спілки журналістів та інших громадських організацій розробити у двомісячний термін Програму збільшення виробництва паперу в Україні; звільнити від сплати ввізного мита при ввезенні на територію України газетного паперу на той період, поки не буде достатньо вироблятися паперу в Україні. Окрім того, Указ також зобов'язував відповідні структури вживати заходи, які б не допускали монополізації, у тому числі й окремими особами, в інформаційній галузі та на суміжних ринках. Указ також вимагав від ДПА на початку року оприлюднити список тих ЗМІ, які планується перевіряти. Ці пункти Указу оцінювали як позитивні. Проте виникали і зауваження. Зокрема, пункт, де йдеться про необхідність розробки державної програми економічної підтримки районних, міських та міськрайонних газет, телебачення. Четвертий пункт Указу зобов'язував МВС, ДПА, інші правоохоронні органи разом із всеукраїнськими громадськими організаціями журналістів напрацювати порядок висвітлення подій, які викликають значний суспільний інтерес. Але якщо журналістам вказуватимуть, як висвітлювати ті чи інші події, то можна буде говорити про встановлення цензури.

16 січня 2001 року ВР проводить парламентські слухання з проблем інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України. Звичайно, ці слухання пройшли під знаком касетного скандалу та справи Гонгадзе.

Усі ці події передували парламентській кампанії 2002-го року, яка відрізнялася від попередніх особливо брудним використанням інформаційних технологій, у тому числі й ЗМІ у боротьбі за голоси виборців.

Врешті-решт ці вибори засвідчили остаточне перетворення українських ЗМІ на засоби масової пропаганди: йдеться як про олігархічні і провладні медіа, так і про опозиційні. І ті, й інші фактично користувалися одними й тими ж інформаційно-пропагандистськими методами. Різниця була в тому, що влада робила це брутально, часто використовуючи чорний піар та маніпулюючи громадською думкою, а опозиція - через нечисленні, переважно друковані, медіа намагалася лише вплинути на суспільну свідомість, щоб прихилити населення на свій бік.

У 2002 році експерти у сфері ЗМІ, зокрема Асоціація "Спільний простір" та Комітет "Рівність можливостей", опираючись на результати моніторингу, який вівся з 1 жовтня 2001 року по 31 березня 2002 року, зробили низку висновків. Зокрема, вони констатували, що більшість українських ЗМІ фактично стали учасниками виборчого процесу на боці тих чи інших партій, блоків і кандидатів. Інтереси політиків стали для медіа пріоритетними, порівняно з інтересами читачів, глядачів, слухачів. Це означає не що інше, як те, що громадяни України були обмежені у своєму праві на доступ до інформації. І не просто інформації, а правдивої та об'єктивної інформації. Це відзначили і міжнародні спостерігачі. Зокрема, експерти від Ради Європи у своєму звіті звертали увагу на те, що більшість українських медіа висвітлювали діяльність в основному невеликої групи партій та блоків, які підтримували владу або були її союзниками.

Фактично українська журналістика втратила можливість здійснювати свою безпосередню функцію - функцію соціального контролю.

Очікування на покращення ситуації після завершення парламентських виборів не справдилися. Навпаки, тиск на ЗМІ посилився. Критичною межею стала поява так званих "темників" (від рос. "темы недели", які розсилалися по редакціях, визначаючи редакційну політику.

Соціологічна служба Центру Разумкова за сприяння Національної спілки журналістів, громадської організації "Хартія-4" та інтернет-видання "Телекритика" з 12 по 26 листопада 2002 року опитала 727 журналістів, що представляли друковані та електронні, державні та недержавні ЗМІ, центральні, обласні, районні та місцеві, включно з "багатотиражками" підприємств усіх регіонів України. За даними цих опитувань, 86,2 % журналістів визнали існування політичної цензури. З них 61,6 % особисто зіштовхувалися з нею, 38,4 % - не зіштовхувалися. Щодо того, з яким саме видом цензури зіштовхувалися працівники мас-медіа, то найбільший відсоток назвали само цензуру, викликану побоюванням негативних наслідків публікації чи інших матеріалів. На другому місці - вилучення редактором небажаних, з політичної точки зору, фрагментів з авторського тексту, редагування, яке суттєво міняє його політичні акценти. На третьому - проведення керівництвом характерних бесід з журналістами, в яких висловлюються побажання щодо необхідного характеру висвітлення тих чи інших політичних подій, діяльності державних та політичних діячів. І нарешті понад 50 % заявили, що вони зіштовхувалися з прямими вказівками керівнику ЗМІ чи журналісту з державного органу.

Ситуація, яка склалася у сфері медіа, призвела до того, що журналісти ініціювали проведення парламентських слухань. Вони відбулися 4 грудня 2002 року. Головним результатом їх проведення можна назвати визнання парламентом існування цензури в Україні, що було відзначено згодом у відповідній постанові.

2.4 Період 4. 2004 рік: президентська виборча кампанія, засилля темників, тотальна цензура влади

Президентська виборча кампанія 2004 року (до Помаранчевої революції) лише посилила негативні тенденції в діяльності вітчизняних медіа, які проявилися в ході минулих парламентської та президентської кампаній. Більшість загальноукраїнських друкованих та електронних медіа чітко позиціонували себе на боці одного або іншого кандидата в президенти, що звузило до мінімуму можливості українських громадян отримувати об'єктивну інформацію, а отже, робити вільний вибір під час голосування. Таке позиціонування було зумовлене двома чинниками: по-перше, позицією власників ЗМІ, які також брали участь у кампанії на тому чи іншому боці, по-друге, тиском з боку влади, яка відверто підтримувала одного з кандидатів.

Дійсність, що відображалася в ході політичного дискурсу в ЗМІ, була повністю викривленою. Замовчувалися небажані факти, а подекуди повністю викривлялися.

Чим ближче виборча кампанія підходила до завершення, тим більше вона набувала рис тотальної пропаганди. Кандидати в президенти протягом усієї виборчої кампанії не мали рівного доступу до ЗМІ, про що яскраво свідчать моніторинги. Зокрема, програми "Події" (ТРК "Україна"), "ТСН" ("1+1"), "Подробиці ("Інтер") близько 90 % позитивної інформації присвячували Віктору Януковичу. Наявність опозиційних медіа, таких як "Без цензури", "Україна молода", "Вечерние вести", "Сільські вісті", "Правда Украины", низки партійні та регіональних видань та "5 каналу" забезпечували певний баланс інформації в суспільстві.

Власне сталося так, що не ЗМІ спонукали суспільство до активної позиції та до відстоювання своїх прав, а навпаки - суспільство спонукало журналістів до активних дій, зокрема до протесту проти цензури та застосування маніпулятивних технологій в українських медіа.28 жовтня 2004 року розпочалася "журналістська революція" - 5 центральних телеканалів (Інтер, ІCTV, Новий канал, ТОНІС, НТН) відмовилися надалі виконувати "темники" та працювати в системі тотальної цензури.7 журналістів каналу "1+1" на знак протесту звільняються.

2.5 Період 5. 2004-2005 рр.: дух свободи, позитивні зміни в роботі ЗМІ

Проте радість із приводу постання в Україні вільних, незалежних і демократичних мас-медіа виявилася передчасною. Так, звісно відчутний поступ в українських ЗМІ відбувся. Його можна вважати наслідком зсуву в свідомості як журналістів, так і їхньої аудиторії, що почала вимагати від ЗМІ того самого, чого й від влади: чесності, порядності, професійності, неупередженості, поваги до громадян. Події 2004 року підняли планку професійних стандартів медіа. На відміну від попередніх виборчих кампаній, глядачі отримали доступ до якісної та достовірної інформації, вона подавалась не скрізь і не завжди, але, за бажання, її можна було відшукати. Нова влада, попри вплив на інформаційну політику частини ЗМІ, не створила чогось подібного до сумнозвісної практики "темників", а відтак, у висвітленні актуальних подій зберігся плюралізм. У тому числі - не тільки завдяки існуванню ЗМІ-симпатиків різних політичних сил та контрольованих різними фінансово-політичними угрупованнями. А й завдяки дотриманню більшості ЗМІ стандарту двох точок зору. Проте українська журналістика виявилася неготовою до викликів ринку в умовах свободи слова.

2.6 Період 6. 2006-2009 рр.: "джинсова свобода"

Що відбулося з приходом нової влади?

Як позитив, можна відзначити те, що держава відмовилася від прямих методів примусу медіа до проведення лояльної до неї редакційної політики та від цензури.

Держава настійливо стала проводити - зусиллями Нацради, політику преференцій національному телепродукту, політику обов'язкового виконання ЗМІ мовного законодавства, політику впорядкування процесу ліцензування тощо.

Мінус, що свого часу влада не змогла приділити потрібних зусиль і волі для створення Громадського телебачення. Оскільки ГТВ могло б задати деякий стандарт політичної незалежної і комерційно незаангажованої журналістики в Україні, і як результат балансу інтересів різних і різнополюсних політичних і бізнесових сил.

Влада також не змогла навести лад у фінансовій, насамперед - рекламній діяльності вітчизняних медіа. Доклавши зусиль лише до недопущення розгулу політичного чорного піару через спроби зробити жорсткішим як виборче законодавство, так і контроль за його дотриманням, влада проігнорувала таку проблему, як "джинса" (прихована реклама, або замовні матеріали, завуальовані під інформаційні).

Таким чином ЗМІ перетворили політичний плюралізм на плюралізм комерційний, а політичну цензуру - на цензуру грошовитого мішку.

Зараз на телеекранах відбувається розквіт політичної та комерційної "джинси". Прикладів політичної "джинси", або прихованої агітації безліч. Усі прекрасно знають, що український Закон про рекламу є аж надто суворим, тим більше суворим є законне регулювання подання політичної реклами. Добре ознайомившись із Законом про вибори, PR-технологи з'ясували, що для їхньої роботи залишилося широке поле діяльності. Варто лише застосувати уяву. Отож, напередодні виборів, крім політичної реклами у чистому вигляді, уважний телеглядач також може відстежити різноманітні хитрощі PR-технологів у вигляді прихованої реклами, яку по праву можна назвати "джинсою". Приміром, під час виборчих перегонів 2006, 2007 спостерігалося специфічне розміщення роликів передвиборчої реклами. Інколи вони дуже хитро розміщуються між блоками політичної та комерційної реклами. Ще одним порушенням є виступи на телеканалах суб'єктів виборчого права, які не титруються як представники того чи іншого блоку (так відбувалося зокрема із Президентом, із головою Фонду державного майна Валентиною Семенюк та ін.). У радіоефірі та на телебаченні присутні пісні, які спрямовані на вихваляння тієї чи іншої партії, як то "Юля косу носить" групи "XS". Сюди варто додати і рекламу під назвою "Пророцтва Нострадамуса".

Якщо говорити про комерційну "джинсу", то сьогодні у будь-який ЗМІ може потрапити будь-хто, хто цього забажає. Для цього цей бажаючий повинен мати лише одне: гроші. Нині самі медіа "фільтрують" інформацію, яка надходить до громадян - входячи з її проплаченості, а не реальної суспільної значимості. Ціни - від 2500 гривень за хвилину в програмах "ділових новин" каналів третього ешелону - до 10 тисяч доларів за хвилину в програмі новин звичайних, у прайм-тайм, каналу першого ешелону.

Тобто, "джинса" на даному етапі перетворилася на практично легальний масштабний вид бізнесу, яким не гребують найбільші ЗМІ.

Які ж небезпеки може мати засилля такого "бізнесу"?

1) Усі проплати - "темні", податки обходять бюджет;

2) Громадяни "купують" подібні матеріали як натуральні новини, поза одержання відомостей про рекламний характер інформації, а, відповідно, можливу невідповідність її діяльності і навіть шкідливості для душевного й фізичного здоров'я;

3) За бортом уваги ЗМІ залишаються ті, хто, можливо, для здоров'я набагато корисніший, але - бідний. Іншими словами: Коли в ефір виходить замовний сюжет, по-перше, це означає, що глядачеві нав'язали брехню. Хтось, можливо, у неї навіть повірив. По-друге, і це навіть гірше, на його місці мав бути інший сюжет, про щось важливе для суспільства. Але замовний сюжет його витіснив і це означає, що глядач про щось не дізнався. Це набагато серйозніша проблема.

4) Як наслідок, втрачається можливість суспільства використовувати ЗМІ як інструмент контролю над владою: хто ж буде всерйоз реагувати на виступи тих, хто продає ефіри, шпальти наліво й направо?

5) Таким чином, не відбувається розвитку українських ЗМІ у важливий суспільний інститут - а, значить, і не підвищується їх якість.

Найяскравішим прикладом уведення в оману громадян - проходження в парламент блоку Литвина. Надлишкова і добре проплачена увага ЗМІ до цього політика і його структури зробили свою справу: країна в умовах тотального розчарування в політиках насправді подумала, що "їй потрібен Литвин". И медіа, на жаль, не виконали свого обов'язку перед виборцями, не донесли до них інформації про "нового старого Литвина", публічна історія якого так і не була відмитою від причетності до справи Георгія Гонгадзе.

Як свідчить моніторинг, який здійснювала "Телекритика" протягом виборчої кампанії-2007, ринок прихованої реклами під час виборчої кампанії-2007 за скромними підрахунками сягнув 50-55 млн доларів. Приміром, двохвилинний сюжет коштує близько п'яти тисяч доларів. Програма, участь у прямому ефірі - 50-70 тисяч. У серпні-вересні 2007 року "ТК" здійснювала моніторинг теленовин, підсумкових інформаційно-аналітичних програм, політичних ток-шоу (теледебатів) і політтехнологій на українських телеканалах. Предметом аналізу було не подання тих чи інших проблем або політиків у теленовинах, а якість самих новин - дотримання професійних стандартів актуальності, оперативності, безсторонності, повноти, достовірності, етичних норм тощо.

Об'єктом аналізу були новини таких телеканалів: Перший національний, "Інтер", "1+1", СТБ, ІCTV, Новий канал, НТН, К1, "Україна", 5 канал, ТРК "Ера", ТОНІС. З-поміж підсумкових програм розглядалися "ТСН. Підсумки" ("1+1"), "Подробиці тижня" ("Інтер"), "Факти тижня з Оксаною Соколовою" (ІCTV). Серед ток-шоу і політичних програм - "По суті", "Тільки про головне", "Епіцентр" ("1+1"), "Свобода Савіка Шустера" ("Інтер"), "Один за всіх" (Перший національний канал), "Свобода слова", "Дебати-2007" (ІCTV), "Майдан", "5 копійок" (5 канал).

Результати дослідження дозволяють говорити про надзвичайно велику кількість прихованої політичної реклами ("джинси") практично на всіх телеканалах, за винятком СТБ. У цілому телеканали умовного холдингу Віктора Пінчука були "чистішими" від "джинси" порівняно з більшістю інших каналів. Найбільше прихованої реклами фахівці "ТК" зафіксували на телеканалі "1+1". (Нагадаємо, під час виборчої кампанії - 2006 такий сумний рекорд, на нашу думку, тримав "Інтер"). Можна впевнено сказати про створення навіть спеціального проекту для піару політиків - "Тільки про головне". Водночас гостре ток-шоу "Я так думаю" Ганни Безулик було відправлене на час виборів у відпустку.

Великі канали - такі, наприклад, як "Інтер", - працювали за медіапланами політичних сил на висвітлення їх діяльності під час всієї виборчої кампанії. Розцінки на подібні послуги - від 1 млн доларів.

Отже, працював принцип "заплатив - і ти в ефірі; не заплатив - тебе в ефірі немає" (зокрема, так сталося з представниками комуністів, які принципово не платили ЗМІ).

Також здійснений аналіз дозволяє говорити про відсутність другої точки зору в сюжетах про виборчу активність політичних партій - найчастіше це були відверто піарні матеріали. Активно практикувався випуск в ефір замовних піар-сюжетів під псевдонімами (зокрема, на "1+1").

У багатьох випадках повнота та акценти у висвітленні подій (передвиборних заяв, акцій, поїздок тощо) не відповідали їх актуальності та значущості для глядачів, бо телеканали, знову-таки, виходили з факту не соціальної важливості інформації, а з того, чи її проплачено. Те саме можна сказати про добір гостей у студіях більшості центральних каналів, у новинах котрих передбачена така практика.

Утім, під час цієї кампанії було зафіксовано значно менше чорного піару.

Щодо підсумкових програм, то вони не мали аналітичного характеру, тобто глядач не міг отримати з них уявлення про реальний зміст і сенс актуальних подій - це було лише зведення головних новин тижня. Водночас на каналі "Інтер" підсумкова програма "Подробиці тижня" використовувалася для трансляції масштабних піар-сюжетів окремих політичних сил (зокрема, Партії регіонів). Серед підсумкових програм найменш маніпулятивною можна вважати "Факти тижня з Оксаною Соколовою" на каналі ІCTV. Авторський "Епіцентр" В'ячеслава Піховшека на каналі "1+1" став спробою цього відомого журналіста повернутися в телеефір у якості телеаналітика, який "однаково критично ставиться до всіх політиків". Але програма часто висвітлювала теми, які не були аж надто важливими та актуальними. Також критиці більше піддавалися сили "помаранчевого" табору, ніж "біло-блакитного".

Політичні ток-шоу та теледебати надавали можливість висловитися всім парламентським та найбільш розкрученим непарламентським політичним силам. Недоліком більшості ток-шоу була також очевидна наявність "джинси", що занадто часто приводило до студій політиків другого та навіть третього рівня - неадекватно до інтересу електорату до них. У порівнянні з 2006 роком було більше намагань зробити дебати конструктивними, але пошук шляхів надати формату теледебатів видовищності (що забезпечить рейтинговий успіх) триває. Найдинамічніший формат теледебатів запропонував канал ІCTV (проект "Дебати-2007" з Олександром Богуцьким). Канал "1+1", попри конструктивний формат дебатів "По суті" (спільний проект із МФ "Відродження"), провів серію телемостів із явними ознаками прихованого піару "Тільки про головне", учасниками яких були лідери провідних політичних сил.

Публічно наявність проблеми на початку листопада озвучив журналіст "5 каналу "Єгор Соболєв та став одним з ініціаторів журналістської ініціативи "Не продаємось!". Власне акція стартувала через те, що виборча кампанія-2007 стала рекордною по кількості замовних сюжетів на політичну тематику на центральних телеканалах. До акції приєдналися сотні журналістів, які зобов'язалися створювати і не видавати в ефір матеріали, які не відповідають професійним стандартам та мають ознаки "джинси". Наприкінці 2007 року Ініціатива "Не продаємось!" назвала компанію, що найбільше замовляла, і телеканал, який найбільше продавав новин.

Справжній переказ на суму 30 гривень для топ-менеджера телеканалу (ІCTV) та символічна купюра в один мільйон американських доларів із портретом президента компанії (Енергоатом") - такі призи отримали "переможці" за підсумками листопадового моніторингу журналістської акції "Не продаємося!".

2007 рік. Побачивши у передвиборній торгівлі перспективний бізнес, власники остаточно беруть його у свої руки. Обслуговування кандидатів здійснюється здебільшого за стратегічними домовленостями між штабами і власниками та "медіа планами" на всю виборчу кампанію, тоді як менеджерам і журналістам відводиться роль виконавців. Предметом продажу стають не лише новини, ефіри та публікації, але "ідеологічна" лояльність ЗМІ. Політикам, у тому числі представникам влади, стає важко потрапити в новини безкоштовно навіть із вагомим інформаційним приводом. Вони, зі свого боку, прагнуть монополізувати свої відносини із ЗМІ, перекривши доступ до ресурсу конкурентам. Журналісти стають дедалі лояльнішими до практики платного політичного піару, вбачаючи в ній лише ще один спосіб заробітку для медіа. Менеджери розпочинають масштабну зачистку "неслухняних" або навіть просто не зовсім лояльних журналістів.

2008. За домовленостями між владою та медіавласниками на київських муніципальних виборах випробовується нова "гуртово-роздрібна" система надання засобами масової інформації передвиборних послуг, що поєднує системну лояльність до одного кандидата з "ринковим" обслуговуванням багатьох інших. З'являються прецеденти замовних замовчувань тих чи інших тем або інформації про політичних конкурентів.

2009. "Гуртово-роздрібна" система стає основною для найвпливовіших популярних ЗМІ. Політики здобувають ексклюзивну лояльність певних медіа або медіагруп за домовленістю з власниками, але доступ до жодного ЗМІ не є монополізований. Така лояльність виявляється у наданні кандидату особливих умов або більшої кількості ефіру чи простору для публікацій, частіших згадках, а також відповідних акцентах у новинах та аналітиці, вибірковому висвітленні чи замовчуванні певної інформації відповідно до потреб виборчої кампанії кандидата. Доступ інших кандидатів до медіаресурсу можливий лише за гроші. Випадки бойкотування засобами масової інформації конкретних кандидатів є поодинокими. Усі домовленості та розрахунки між ЗМІ та штабами кандидатів відбуваються на рівні власників, рідше - топ-менеджерів. Журналісти, змирившись, практично не протестують проти необхідності порушувати стандарти та обслуговувати потреби політиків. Найбільш принципові витіснені з професії. Колишні політичні симпатії більшості медійників змінилися тотальним розчаруванням і нігілізмом.


Подобные документы

  • Передумови виникнення української журналістики, особливості її функціонування на початковому етапі розвитку. Становлення радикально-соціалістичної преси. Преса політичних партій і рухів доби української революції. Журналістська діяльність П. Куліша.

    реферат [303,1 K], добавлен 25.10.2013

  • Структурно-хронологічна періодизація журналістського процесу за Животком. Формування історії журналістики як науки в Україні. Наукове вивчення історії української преси та видавничої справи на початку 90-х років. Принципи партійності та правдивості преси.

    статья [20,1 K], добавлен 12.10.2009

  • Загальна характеристика понять "свобода людини" і "свобода слова". Моральні та юридичні аспекти у журналістиці. Історія розвитку свободи преси. Цензура як контроль за діяльністю журналістики. Юридичні гарантії свободи преси. Свобода преси в Україні.

    курсовая работа [35,6 K], добавлен 27.03.2009

  • Тенденції становлення та перспективи розвитку інтернет-журналістики в Україні. Специфіка блогосфери як виду журналістики. Аналіз діяльності українських блогерів на сайті "Української правди", висвітлення соціальної проблематики, форма і зміст текстів.

    курсовая работа [145,6 K], добавлен 09.06.2013

  • Зародження і розвиток журналістики в Європі та Україні. Становище журналістики в тоталітарному суспільстві. Журналістика в демократичному суспільстві як засіб виховання та розвитку особистості. Функціонування ЗМІ в сучасному демократичному суспільстві.

    курсовая работа [52,0 K], добавлен 02.01.2013

  • Передумови розвитку журналістики в ХХ ст. Видання україномовної преси на прикладі найбільш яскравих представників періодики, які виникли в добу Першої російської революції 1905-1907 рр. Вплив наддніпрянської преси на розповсюдження української мови.

    курсовая работа [42,2 K], добавлен 15.05.2014

  • Розкриття поняття журналістики як виду творчої діяльності і аналіз етапів історичного розвитку журналістики в Україні. Аналіз жанрового, смислового і тематичного вмісту журналістської творчості на прикладі публікацій газет "Ярмарок" і "В двух словах".

    курсовая работа [42,6 K], добавлен 23.04.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.