Публіцистика Е. Хемінгуея

Один з перших він став писати про зародження фашизму. Його боротьба з ним розтягнулася на усе життя.

Його перші статті про фашизм відносяться на початок 20-х років. Власне, з появою самого слова «фашизм», з виходом на арену фашиста Муссоліні Хемінгуей виступив проти фашистської загрози і був вірний своїм антифашистським ідеалам все життя. Тоді він назвав Муссоліні «найбільшим шарлатаном Європи» [17, с.67]. Хемінгуей говорить і про те, що Муссоліні грає Диктатора, але тут же знаходить недоліки цієї гри: «Муссоліні сидів за столом та читав книгу, на його лобі пролягали відомі зморшки. Він розігрував Диктатора… Я навшпиньках зайшов до нього за спину, щоб розглянути яку це книгу він читає з такою цікавістю. Це був французько-англійський словник, і тримав він його до гори ногами» [17, с. 68].

У статті «Італійські фашисти» Хемінгуей ретельно аналізує, як розвивається фашизм в Італії, коли переживає вищу стадію свого розвитку: "Першою була організація контратак проти комуністичних демонстрацій, другою - створення партії і, нарешті, тепер це політична і військова партія, яка вербує робітників і прибирає до рук діяльність профспілок. Вона панує від Риму до Альп» [17, с. 52 - 53].

Хемінгуей був не лише ворогом фашизму - він ретельно намагався досліджувати причини, які ведуть фашистів до влади: «Ситуація, що склалася в Італії, вимагає деяких пояснень і порівнянь. Платформа фашистів - крайній консерватизм. Уявіть собі, що 250 тисяч членів консервативної партії Канади озброєні, тобто уявіть "політичну партію, побудовану за принципом військової організації", голова якої не приховує, що у неї досить сил, щоб скинути ліберальний, а втім і будь-який інший уряд, що наважиться виступити проти неї... До того ж уявіть, що створена спеціальна військова поліція для того, щоб перешкоджати вуличним зіткненням між консерваторами і лібералами, і у вас буде правильна точка зору на сучасне політичне положення в Італії» [17, с 52], - пише Хемінгуей у статті «Італійські фашисти».

Антифашистська тема звучить і в статтях з журналу "Есквайр". Вона надихає Хемінгуея, що пише з республіканської Іспанії і арен військових дій Другої Світової війни. Хемінгуей у той же час уважно стежить за розвитком революційного руху. Ось його стаття "Королі тепер займаються не тим, ніж раніше". Він детально розповідає про розвиток революційного руху і про долі королівських сімейств у Європі: «Джордж - король грецький, - найновіший король у Європі і, можливо, найнеблагополучніший…Він приємний хлопець і тягне вельми безрадісне існування»; «Рано чи пізно великі шматки Румунії відколються та попливуть так само нестримно, як крижини, що попали в Гольфстрім. Королева Марія, першорозрядний гравець в бридж, другорозрядна поетеса і прекрасний знавець лабіринтів європейської політики...робить зараз спробу створити такий європейський союз, який припинив би катастрофу, що загрожує. Але з іншого боку, принц Кароль, незвичайно чарівна молода людина, здається, зовсім не зацікавлений в цьому» [17, с. 80 - 81]. Ось Хемінгуей пише про болгарського короля: «Борис - приємний, товариський блондин. Він чистосердечно не любить Болгарію і хоче жити в Парижі» [17, с.81]. І тут же автор говорить, як у 1918 році "болгарські війська повернулися додому з революційними комітетами у голові" і як потім розвернулися революційні виступи в Болгарії, які були розгромлені старими пронімецькими армійськими офіцерами, хабарниками, інтриганами, політиканами» [17, с. 81].

Як бачимо, Хемінгуей блискуче опанував телеграфну мову репортажу, йому подобалася крута стислість, чіткість і ємкість кодів, він навіть красувався навмисним спрощенням та огрубленням. Але, ми вважаємо, газеті необхідні більш гострі факти, сенсації. А Хемінгуея якраз цікавили не стільки події самі по собі, скільки люди і поведінка їх в даній ситуації.

Хемінгуей, як політичний журналіст, був дуже серйозним аналітиком. У 1934 році в статті "Друг Іспанії" він говорив про те, що Іспанія не може жити по-старому і що наближається трагедія. Він передчував наближення революційного вибуху в цій країні.

У статті, опублікованій 11 серпня 1938 року в журналі "Кен", - "Програма реалістичної політики США" - Хемінгуей писав: "Вже два роки йде війна в Іспанії. Рік - в Китаї. У Європі війна почнеться найпізніше майбутнім влітку" [17, с. 175]. Він не помилився. Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року. У тій же статті він писав: "Гогенцоллерни були огидні, але нацисти будуть ще гірші" [17, с. 177]. І тут Хемінгуей виявився правий.

2.2 Репортажі Ернеста Хемінгуея про Радянську Росію

Під час аналізу журналістської діяльності Ернеста Хемінгуея передусім вражає насиченість та багатогранність зібраного ним життєвого матеріалу. Спадок Хемінгуея-журналіста включає прекрасні військові репортажі, нариси зі спортивного життя, інтроспективні міркування, статті та коментарі з естетичних, соціальних, економічних та політичних питань. Останні представляють особливу зацікавленість, тому що саме в них ховається головна причина «неуваги» буржуазних критиків до аналізу журналістського спадку письменника, - їм не подобаються ідеї, яким слугувало журналістське перо Хемінгуея, - ідеї послідовного антифашиста, супротивника імперіалістичних війн, борця за демократію.

Особливе місце в політичній журналістиці Хемінгуея посідає тема радянської Росії, що отримала своє відображення в його ранніх репортажах. Згадування про Росію в статтях Хемінгуея (хай небагаточисельних та невеликих за обсягом) викликає зацікавленість передусім через те, що вони різко відрізняються від основної маси статей західних кореспондентів, що намагалися очорнити перші кроки в зовнішній та внутрішній політиці Радянського Союзу.

Вперше згадування про радянську Росію у Хемінгуея зустрічаємо в його статтях та репортажах про роботу Генуезької економічної конференції, що відбулася у квітні 1922 року. На цей час стаж роботи Ернеста Хемінгуея в якості європейського кореспондента «Торонто стар» складав не більше чотирьох місяців, але починаючий письменник вже зарекомендував себе досвідченим газетником, і газета вимагала від нього не лише побутової, але й політичної інформації. Події, що мали розігратися у Генуї, привабили туди журналістів та коментаторів багатьох буржуазних газет. Вперше після війни країни Європи, включаючи Німеччину, сідали за стіл переговорів. Радянська Росія, «Червона Росія», котра так лякала буржуазну владу, також мала взяти участь в конференції, і одна її присутність викликала багато неоднозначних думок. Канадську газету не могла не цікавити проблема відновлення торгових відносин між Західною Європою та Росією. Категорична відмова Сполучених Штатів взяти будь-яку участь в роботі конференції сприяла підсиленню напруги, що погрожувала шквалом сенсаційних повідомлень. Від Хемінгуея вимагали миттєвої передачі «гарячої» політичної інформації, і тому його повідомлення друкувалися не в щотижневику «Стар уіклі», а в щоденній «Дейлі стар». За період з 10 до 24 квітня 1922 року в «Дейлі стар» з'явилися п'ять репортажів від власного кореспондента Ернеста Хемінгуея, при чому чотири з них вміщували не тільки детальний звіт про хід конференції, але й глибокий аналіз політичного стану.

Перша кореспонденція «Революція і контрреволюція» була написана Хемінгуеєм 27 березня і з'явилася в «Стар» 13 квітня 1922 року. Редактор газети поспішив дати курсивом наступну вставку, щоб хоч якось пом'якшити різкий антифашистський тон повідомлення: «Ернест Хемінгуей, штатний кореспондент «Стар» знаходиться в Генує для висвітлення ходу конференції з канадської точки зору. В наступній кореспонденції він розповідає про реальну загрозу виникнення безпорядку у зв'язку з присутністю делегації радянської Росії» [13, с 27].

Насправді ж Хемінгуей вказував на те, що серйозна загроза порядку надходить не від комуністів, а від фашистів. Документально підкріплена точка зору Хемінгуея була значно достовірнішою за матеріали, що заповнили в той час багаточисельні нью-йоркські газети та телеграфні агенції. Слухняні американські газетники надсилали з Генуї повідомлення про «червону небезпеку», що їх так прагнули отримати їхні редактори. Хемінгуей не виправдав очікування своїх замовників. Добре знаючи мову та країну, він зміг розібратися в подіях і дав реалістичну оцінку внутрішньополітичній ситуації Італії, як революційному руху, так і фашистському контрреволюційному терору. Репортаж був першим антифашистським виступом письменником. З того часу фашизм став його головним політичним ворогом.

Хемінгуей і надалі продовжував висвітлювати хід конференції, будуючи свої кореспонденції на контрастах. Даючи зовнішні характеристики та змальовуючи манеру триматися радянських представників - Чичерина, Литвинова, Красіна, Йоффе - та голів західних держав, автор схиляє свої симпатії далеко не на користь останніх, а російські дівчата-секретарі, за його думкою, «безсумнівно, найпривабливіші в цій залі» [17, с. 45].

Щоправда, повідомлення про зустріч з радянською організацією в Рапалло, що з'явилося на першій шпальті «Дейлі стар» 19 квітня 1922 року, було доволі сухим, але не слід забувати, що від Хемінгуея вимагали підтвердження «червоної небезпеки», а він писав про «червоного дипломата Чичерина та елегантно вдягнених російських дівчат з чудовим кольором обличчя» [17, с. 45], що викликали загальну зацікавленість, та цілком ймовірно, що канадські цензори плідно «попрацювали» над текстом його кореспонденції.

І все ж навіть в цьому сухому повідомленні Хемінгуей зосереджує основну увагу на чітких відповідях Чичерина, стосовно боргів царської Росії, твердого наміру більшовиків не допустити «перетворення їх країни на колонію», мір боротьби з голодом, що їх застосувала радянська влада тощо. Хемінгуей підкреслює, що Чичерин «звертається до журналістів їх власною мовою» [17, с. 46].

У наступних кореспонденціях Хемінгуей, виправляючи сухий тон формального викладення інтерв'ю з радянською делегацією, передає драматичний момент появи радянських дипломатів у залі конференції: «Усі зібралися, не вистачає лише росіян. Зала переповнена та знемагає від спеки. Чотири крісла радянської делегації все ще порожніють, і здається, що таких порожніх крісел мені досі не доводилося бачити. Усіх цікавить - чи прийдуть вони взагалі. Нарешті, росіяни з'являються у дверях та пробираються повз натовп. Ллойд Джордж уважно дивиться на них, притримуючи пальцем окуляри».

Другу кореспонденцію «Доля роззброєння», відправлену з Генуї 10 квітня (обидві кореспонденції з'явилися на першій та другій шпальтах «Дейлі стар» 24 квітня 1922 року), Хемінгуей присвятив найгострішому моменту у роботі конференції - заклику до роззброєння, зробленого Чичеріним від імені Радянської Росії, і яке, як підкреслював Хемінгуей, пролунало викликом політичним інтригам західних держав. Хемінгуей з притаманною йому силою зображувальної майстерності дав опис «вибуху», викликаного заявою Чичеріна: «Чичерін підвівся. Руки його тремтіли, і він заговорив французькою… Перекладач дзвінким голосом перекладав. У паузах стояла така тиша, що було чутно, як дзенькають відзнаки на грудях італійського генерала, коли він переступав з ноги на ногу» [17, с. 46]. Так, поступово, Хемінгуей підводив читача до кульмінаційного моменту, коли Чичерін, відповідаючи на протест французького представника відносно «небезпеки», яку ніби-то представляла для Франції велика армія Росії, заявив: «…Я, від імені Росії, знімаю цю небезпеку. Якщо конференція вирішить, що питання про роззброєння не повинно розглядатись, я підкорюся. Але роззброєння - це головне питання для Росії» [17, с. 47].

Хемінгуей залишався у Генуї ще тиждень, але конференція більше не цікавила його. 18 квітня він відправив у «Торонто дейлі стар» свою останню телеграму з Генуї, в якій коротко інформував про провал спроб добитися від Росії визнання царських боргів та про успіх радянської дипломатії - підписання Рапальської угоди між Радянською Росією та Німеччиною про економічну співпрацю.

Десять місяців потому Хемінгуей-журналіст знову зустрівся з представниками Радянської Росії. 20 листопада 1922 р. у Лозанні відкрилася Мирна конференція, яка була прикликана вирішити територіальні питання між Грецією та Туреччиною. Хемінгуей поїхав у Лозанну 22 листопада, уклавши додаткову угоду з двома херстовськими агентствами «Інтернешнл Ньюс Сервіс» та «Універсал Сервіс», згідно якому він мав передавати по телеграфу з Лозанни у паризькі відділення агентств усі інформацію про роботу Мирної конференції. Трьохтижнева робота у якості кореспондента телеграфних агентств виявилася настільки трудомісткою, що перше лозаннське повідомлення з'явилося у «Торонто стар» тільки 27 січня 1923 року.

Конференція відбувалася за зачиненими дверми. Йшли секретні засідання, і інформація для журналістів майже не просочувалася. Внимание Хемінгуея було пригорнуте до особистостей голів делегацій. Він з симпатією описує зміни, які відбулися в радянському міністрі закордонних справ: «Чичерін вже не той, що в Генуї…, тепер він тримається значно впевненіше» [17, с. 68]. Саме в цій статті Хемінгуей малює знищувальний портрет «найвеличнішого шарлатана Європи - Муссоліні» [17, с. 67], який був присутнім на конференції вже в якості нового голови італійської держави.

В наступній кореспонденції Хемінгуей також будує своє повідомлення на принципі контрастного протиставлення характерів голів делегацій. Цього разу симпатія Хемінгуея до Чичеріна підкреслюється у порівнянні з твердокамінним лордом Керзоном, «високою холодною людиною-сосулькою, яка загрожує британським флотом, як хлистом». Зброя російського дипломата - «аргументи, історичні реалії, факти, статистика, палкі доводи»; а «коли, нарешті, він розуміє, що все дарма, то каже просто так, для історії, висуває заперечення на суд майбутніх поколінь…».

У репортажах про Радянську Росію, що ми розглянули, сказано небагато, але навіть по цьому хемінгуеєвському телеграфному коду можна зробити висновок, що Хемінгуей уважно стежив за становленням нової країни, до того ж не тільки у зовнішній, а й у внутріполітичній сфері. Так, наприклад, у статті «Остання ставка марки», що вийшла у «Торонто стар уиклі» незабаром після Лозаннської конференції (8 грудня 1923 р.), Хемінгуей знову обігрує черговий контраст на користь тепер вже радянської економіки. Говорячи про падіння німецької марки, Хемінгуей розповідає про торговця, який збуває російські банкноти. Він пише: «Ніхто не пояснив присутнім, що ці дешеві російські гроші друкувалися банкнотами у мільйони рублів зі швидкістю, на яку тільки були спроможні друкарські станки, з єдиною метою - знецінити старі царські гроші, а з ними разом і майновий клас. Тепер Ради випустили гроші, які забезпечуються золотом. Гроші, які не продаються з молотка» [17, с. 110].

Політичні репортажі Хемінгуея та ті нечисельні з них, де журналіст дає оцінку Радянській Росії (де він ніколи не бував), її людям та політиці, не тільки спростовують твердження західних критиків про те, що у письменника не було політичних уподобань, але показують Хемінгуея серйозним політичним аналітиком, який не дивлячись на антирадянську істерію офіціальної західної преси, не дивлячись на тиск, який чинили на нього редактори-роботодавці, проникати у суть подій та, вміло використовуючи зображувальні засоби, змушувати читача мислити самостійно, вчитися відрізняти мнимих ворогів від справжніх.

хемінгуей письменник журналіст публіцист

ВИСНОВКИ

Виходячи з раніше дослідженого і вище написаного, зазначаємо, що Ернест Хемінгуей створив оригінальний, новаторський стиль. Він розробив цілу систему специфічних прийомів художнього відображення: монтаж, обігравання пауз, перебивання діалогу. Репортажі Хемінгуея лаконічні. Отже, читач виявляє багатозначність в найпростішому епізоді.

Вважаємо, що на формування Хемінгуея-письменника великий вплив здійснила публіцистика. Вона залишалася головною силою, що формувала стиль і життєві установки письменника, якими відрізняються всі його зрілі роботи, стала основним інструментом його літературного учнівства.

Бачимо, що літературний відділ та обов'язкова для репортерів «Казас-Сіті стар» інструкція про стиль газетника дали Ернесту Хемінгуею першу, але доволі ґрунтовну журналістську освіту. Конкретність описів, простота і лаконізм -- це перші уроки майстерності.

Користуючись непорушним принципом писати лише про те, що бачив, пережив або добре знаєш сам, Ернест Хемінгуей прагнув постійно знаходитися у центрі подій. Це заперечує думку про те, що він був лише-но позером, егоїстом, людиною, якій нібито була властива одна пристрасть - долар, та до того ж боягузом, який все життя ризикував життям з єдиною метою - змусити оточуючих повірити у його хоробрість.

Завдяки аналізу публіцистичних творів Ернеста Хемінгуея, можемо спростувати твердження західних критиків про те, що письменник не мав жодних політичних уподобань. Статті та нариси Хемінгуея свідчать не лише про наявність політичного мислення, але й про вміння письменника давати всебічну, глибоку оцінку найважливішим політичним подіям, свідком яких він був.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Анастасьев Н. Открытое слово публициста // Радянське літературознавство. - 1969. - № 7.

2. Брамбэк Теодор. С Хемингуэем до романа «Прощай, оружие!» // Журналист. - 1974. - № 1.

3. Грибанов Б. Эрнест Хемингуэй: жизнь и творчество. Послесловие // Хемингуэй Э. Избранное. М.: Просвещение, 1984.- 304 с.

4. Грибанов Б.Т. Эрнест Хемингуэй. М. - 1998.

5. Денисова Т. Секрет «айсберга»: О художественной особенности прозы Э. Хемингуэя // Литературная учёба. - 1980. - №5.

6. Засурский Я.H. Хемингуэй и журналистика // Хемингуэй Э. Репортажи. - M.: Сов. писатель, 1969.

7. Индивидуально-художественный стиль и его исследование. К.- О., «Вища школа». - 1980.

8. Кашкин И. Эрнест Хемингуэй. - М. - Сов. писатель. - 1966.

9. Лидский Ю. Бурные годы // Радуга. - 1965. - № 3.

10. Микоян С. Слово о человеке // Хемингуэй Э. Праздник, который всегда с тобой. М.. - 1990.

11. Неделя. - 1979. - №29.

12. Погостин В.М. «Канзас-Сити стар» - профессиональная школа журналиста Эрнеста Хемингуэя // Вестник Московского университета. Сер. 10. Журналистика. - 1980. - №5.

13. Погостин В.М. Советская Россия в ранней журналистике Эрнеста Хемингуэя // Вестник Московского Университета. Сер. 10. Журналистика. - 1978. - № 3.

14. Хемингуэй Э. Избранные произведения. - М.: Панорама, 1993. - 589, [1] с. - (Лауреаты Нобелевской премии).

15. Хемингуэй Э. Кредо человека. - «Иностранная литература», 2002, №2.

16. Хемингуэй Э. «По ком звонит колокол. Праздник, который всегда с тобой», М.: Правда, 1988

17. Хемингуэй Э. Репортажи. М., 1969

18. Хемингуэй Эрнест. Собр. соч. в 4-х т. Т. 1. М., 1968

19. Хемингуэй Э. Старый газетчик пишет. Серия: Зарубежная художественная публицистика и документальная проза. М. Прогресс. 1983 г. - 343 с.

20. n-t.ru/nl/lt/hemingway.htm

21. www.courier.com.ru

22. roman-chuk.narod.ru/1/Hemingway.htm

Размещено на Allbest.ru