Теракт 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку та інформаційне середовище

2.2 Основні причини теракту

Чому тероризм з такою жахливою силою проявився саме у США. Тут, як і скрізь, існують об'єктивні і суб'єктивні причини. До перших насамперед зараховують головну: Америка сьогодні - являє собою досить складну максимально досконалу економічну і соціально-політичну систему. А є такий закон; чим складніша і довершеніша, система, тим легше вона піддається зовнішньому впливу. Особливо агресивному. Комп'ютер можна вивести з ладу мізинцем, а бухгалтерську рахівницю треба було розбивати молотком.

Америка за своєю досконалістю та складністю відірвалась далеко вперед від усіх інших країн. Тому для терористів вона є таким собі викликом, своєрідною спокусою для реалізації своїх найстрашніших задумів. Вони можуть тут досягнути найглобальнішого ефекту саме через складності взаємозв'язку, власне, гармонії американських і політичних, і соціальних, і технологічних систем.

Друге те, що в Америці виникли своєрідні ножиці, себто величезний розрив, між складнощами систем і їхньою безпекою. І цей розрив став надто спокусливим для міжнародних терористів. Навіть спровокував об'єднання багатьох терористичних сил в певну інтернаціональну структуру. Власне, терористам вдалося недосяжне пролетарям. Вони створили інтернаціонал, щоправда, екстремістський, людиновбивчий. Нині тероризм вперше явився світові як система. Раніше говорили про організовану міжнародну злочинність, а сьогодні -- про організований міжнародний тероризм. І він зачепив науйразливіші точки США.

Проте, головна суб'єктивна причина якраз і полягає у неготовності Штатів -- інтелектуальній, моральній, технологічній -- протистояти виклику подібної сили. З чим це пов'язано? Американська еліта, особливо військова, дотична до питань безпеки, досить консервативна каста, що живе застарілими стереотипами, задавненими і вже не працюючими концепціями. Виходячи з уявлень цієї еліти, для Америки існувало два типи викликів. За американською доктриною у якості ворога чи чужинця обиралися ті держави, які підходили на цю роль через свою невідповідність власне американським стандартам. Чи то демократичним, чи релігійним, чи ідеологічним. Ця концепція має дуже давні корені. Під неї підлаштовувалися і взаємини з Радянським Союзом. А після розвалу Союзу цей постулат не зазнав змін. При складанні нового списку ворогів відстежувались саме недруги-держави. Так майбутніх спеців безпеки навчали знаходити недоброзичливців насамперед в особі інших держав, ідеологія яких за рядом показників не збігається з американськими уявленнями. Другим джерелом зла США вважали те-рористів-одинаків. І відповідно лаштувалися американські системи захисту.

Ренд Корпорейшн -- це найвідоміша американська інтелектуальна корпорація, що опікується проблемами безпеки. У тому плані, які потенційні загрози існують для американських, і, не тільки, атомних об'єктів. Коли заокеанські вчені аналізували структуру захисту, приміром, власних атомних станцій, виходило, що вони практично невразливі. Тобто жодна країна не могла пробити навіть ракетами пояс захисту. А терористи-одинаки взагалі не мали жодного шансу потрапити на об'єкт. Більше того, пророблялася концепція захисту на випадок викрадення літака і спроби ураження ним атомного об'єкта. Власне, це те, що намагалися здійснити терористи в Пенсільванії. Розглядався варіант захоплення «горбуна», «Боїнга-747», і спрямування його з повним запасом пального на реактори. За всіма розрахунками цей літак не пробивав систему захисту ядерного об'єкта. І ось під час моделювання було поставлене запитання: «а що буде, якщо кілька «Боїнгів» атакуватимуть АЕС послідовно, один за одним?» У відповідь пролунало, що така ситуація фантастична. Практично неможлива. Уявити, що одразу кілька терористів по черзі захоплюють літаки; американські експерти і спеціалісти просто не могли, відносячи таку ситуацію до повного абсурду. Це було 1992 року. Американська система безпеки навіть апріорі не визнавала ситуації, коли кілька терористичних організацій або скоординовані дії терористів дають принципово новий виклик або створюють принципово нову загрозу. Вони виключали навіть теоретичну можливість такого прецеденту. Ті ж хмарочоси теоретично розраховувалися на удар одного літака. Знову ж усе інше відносили до ситуацій практично неможливих. [7,5].

Тому Америка й зазнала такого повального шоку. І не тільки прості громадяни. Навіть більше йому піддалася інтелектуальна еліта, що створювала систему захисту. Адже це йшло урозріз з фундаментальними канонами американської безпеки. Вразила насамперед координація дій нападників. Вона потребує систем інтелектуальних, комп'ютерних, модельних величезної потужності. У свідомості американських фахівців не вкладався той ступінь професіоналізму, який виявили виконавці теракту. Моторошно пригадувати, але коли другий «Боїнг» атакував вежу, чітко простежувався маневр: літак з горизонтального положення перейшов у вертикальне. Зрозуміло, що так розрізався не один чи два поверхи, а мінімум десять. Щоб виконати це, потрібен, я б сказав, агресивний професіоналізм майже надвисокого рівня. Таку підготовку пілотів ніяк не можна здійснити на якійсь палестинській базі. її б не провели в певному секретному центрі бен Ладена. Це під силу тільки тоді, коли існує всесвітня мережа тероризму...

Вісім років тому вже була спроба підірвати обидва хмарочоси. І цілилися тоді терористи саме в несучі конструкції фундаменту. Тоді, 26 лютого 1993 року, троє терористів заклали вибухівку в паркінгу, розташованому під однією з башт. Від вибуху тоді загинуло шість чоловік і понад тисячу дістали поранення. Але будівля вистояла. Після цього були вжиті екстраординарні заходи безпеки в обох баштах. Не врахували тільки можливості повітряного удару. Мабуть тому, що ніхто в таку можливість навіть теоретично не вірив. Америку ніхто й. ніколи не бомбив. Навіть у Другу світову війну бомби японської авіації впали на Пірл-Харбор, порт на Гаваях, віддалений від берегів США кількома тисячами кілометрів; А тут раптом пасажирські літаки сонячним спокійним ранком руйнують символи фінансово-економічної могутності Сполучених Штатів -- дві надхмарні башти Всесвітнього торгового центру. А третій літак вцілює у пентагон -- символ військової сили наддержави..Ніхто зараз не може з певністю сказати, але не виключено, що четвертий літак, який завдяки опору членів екіпажу -і пасажирів упав під Пітсбургом, міг бути спрямований терористами на третій, політичний символ Сполучених Штатів -- Білий дім [30,4].

Терористи добре продумали операцію. Вони чітко розрахували кожен свій крок і зробили ставку на ефект раптовості. До того ж Нью-Йорк -- це колосальна повітряна гавань, через яку проходить за рік понад 80 мільйонів пасажирів. Важко навіть уявити, але це факт: у небі в зоні Нью-Йорка може одночасно знаходитися, чекаючи дозвіл на посадку в кількох його аеропортах, шістдесят літаків! Тих, хто сюди летить, попереджають, щоб мали додатковий запас пального не менше, як на годину, для очікування своєї черги. Тому літакам, які захопили терористи, легко було загубитися у небі. Тим більше, що ніхто не сподівався на таке віроломство. Ви вже майже п'ятнадцять років працюєте а найбільшому аеропорту Нью-Йорка, представляючи тут інтереси української авіакомпанії. Чи була можливість якось відвернути ці удари з неба? Сьогодні можна знайти добрий десяток варіантів запобігання цій трагедії. Але ніхто навіть гадки не мав, що таке може трапитися. Американське суспільство -- відкрите і демократичне. Це проявляється і в пасажирській авіації: кабіни літаків, як правило,.відчинені навстіж мовляв, дивіться і будьте спокійні, ми не приховуємо від вас нічого, Це небезпечна безпечність. Тепер у США це зрозуміли і вживають належних заходів. Жаль тільки, що із запізненням і ціною таких жертв і втрат.

Американська нація, як знаємо з історії, не самовбивця. Тому їй стане розсудливості діяти хоч і з гарячим серцем, але з холодною головою. Відбудеться переосмислення військової доктрини і державної безпеки спершу в Америці, а потім у всьому західному світі. Стрижнем нових підходів, певне, стануть не держави-ізгої, а певні міждержавні формування, які сьогодні здатні нанести втрати більші, ніж окремі країни. Доктрина вентилюватиметься поступово, однак, почнеться з перегляду ролі, функцій і механізмів діяльності розвідувальної системи США.

Варто зазначити, що кошти, які йдуть на розвідувальну систему Штатів, удесятеро перевищують бюджет України. Сьогодні лунають звинувачення на адресу цієї структури. Та ні, вона, як завжди, у прекрасній формі. Але в цьому конкретному випадку орієтувалася не на ту концепцію. Кажуть, що в США існує система стеження за всіма каналами зв'язку, зокрема, всіма телефонними розмовами. Отже, що сталося? Чому не зафіксовано телефонних переговорів між собою тих же терористів? Адже все виникло не на порожньому місці. Справа в тому, що й ця система вибудовувалась за принципом пошуку ворогів-держав. Але неможливо, навіть маючи надпотужну розвідку, прослухати усі телефонні розмови світу, тому присутня селекція за ключовими поняттями, словами. Вона налаштувалась на загальне поняття пошуку ворога-держави. І ось тепер треба перебудувати систему на віднайдення такого собі фантомного ворога, розкиданого по всьому світу, координація якого здійснюється не на рівні міжнародної дипломатії, а на основі стосунків таємних емісарів різних терористичних угруповань [30, 5].

Зазнає структурних і організаційних змін весь базис національної безпеки США, починаючи з розвідки і закінчуючи оперативним управлінням. Удар по країні висвітлив той факт, що відсутні як внутрішня оперативна узгодженість силових структур США, так і подібна координація у масштабах цивілізованого світу. Не бачимо миттєвої, оперативної взаємодії між розвідками США і Німеччини, Росії тощо. В цьому плані активізується створення всесвітньої оперативної боротьби з організованим тероризмом. Він став очевидним планетарним явищем.

Ймовірно, в США станеться зміна кадрів. Себто піде стара еліта, яка виявилася інтелектуально не готовою відповісти на виклики нового тисячоліття. В Америці, та і в Європі, почнеться вербування спеців нового покоління. Не обов'язково тільки військових. Припускаю, що в нагоді стануть навіть хакери, яких перенавчатимуть захищати державу. Цілком можливо, що будуть підтягнуті інтелектуали з професорських кіл, які займалися проблемами боротьби з тероризмом кустарно. Вони знадобляться як елементи великої системи, спершу американської, а потім всесвітньої. Навіть не виключаю, що запросять професіоналів з царини психології, соціології, релігієзнавства. Міжнародний тероризм проріс Із надто складних коренів --соціальних, економічних, побутових, релігійних, психологічних. І слід буде все це ретельно проаналізувати. Це під силу зробити фахівцям нового покоління.

Цікаво зіставити американські та російські глядацькі уявлення про причини терористичної акції. У вересні 2002 року російські громадяни визнали, що терористами передовсім рухали «ненависть до США» (45%) та релігійний фанатизм (45%), почуття помсти за бомбардування та переслідування (29%), безумство (27%), заздрощі до багатих країн (13%), неприйняття всієї сучасної цивілізації (9%). За даними іншого опитування (вересень-жовтень 2001) - релігійний фанатизм (42%), ненависть до США як до символу західної цивілізації (35%), прагнення залякати людей, які живуть за іншими законами та Традиціями (31%), бажання посіяти у світі хаос і безлад (30%). Загалом, як бачимо, повторюються у різних варіантах два фактори - ненависть до США та релігійний фанатизм. Більшість американців головною причиною терористичного нападу на США вважають зв'язки своєї країни з Ізраїлем (68% опитаних; відкинули таку мотивацію 5%), а також обурення військовою та економічною могутністю США взагалі (64% проти 9) й зокрема їхньою присутністю у Перській затоці (53% проти 11); менш вагомою причиною їм здаються економічні труднощі мусульманських країн, викликані світовим капіталізмом (37%) та неприязнь до американської культури (28%; 39% назвали це не головною, а 26% - зовсім не причиною - Newsweek Poll, 20-21.09.01). Згідно з іншим опитуванням, проведеним у США у ті самі дні, причинами ненависть терористів до Америки називалися «демократія та свобода» (26%), підтримка Ізраїлю (22%), цінності й спосіб життя американців (20%), економічний вплив США на Близькому Сході (11%) (Harris Poll, жовтень 2001). У ті самі дні 32% американців висловилося за те, щоб послабити зв'язки з Ізраїлем, аби зменшити небезпеку терористичних нападів на США, 50% з цим не погодилося (Newsweek Poll, 13-14.09.01).

Тим часом у Пакистані думки про те, хто несе відповідальність за напад на США, поділилися так: передовсім називають Ізраїль (48%), далі самих американців (25%), помітно рідше - Бена Ладена (12%) і палестинців (10%) (Gallup Pakistan, 11-12.10.01,.опитування міського населення у чотирьох провінціях). Примітно, що хоча трохи більше як половина (51%) пакистанців схвалюють підтримку США з боку президента Мушарафа, для 82 % Бен Ладен - муджахедин, тобто героїчний воїн, і тільки для 6% - терорист. Імовірно, такий розподіл думок властивий населенню багатьох мусульманських країн, надто тих, де існують виразні відмінності між настановами політичної еліти, яка змушена брати до уваги наявний розклад сил у світі, та войовничо налаштованої контреліти, яка має масову підтримку. (На жаль, результати проведеного восени 2001 року американським Ґелапом великого опитування в 12 таких країнах неприступні для дослідження та публікацій.)

Ситуація нагадує відому притчу про сліпих, котрі з різних боків обмацують слона. Кожна сторона (чи група «глядачів») розглядає події у світлі власних стереотипів сприйняття; якщо ж мати на увазі не просто «пересічних» глядачів, а владоможців і сильних світу сього, то в публічно виявлених оцінках неминуче присутні і власні інтереси. Як видно, «ізраїльський» чинник не є помітним в уявленнях росіян (дякувати Богові, його давно не наголошують влада та масова преса), але доволі важить у думках американців і переважає у мусульманській країні, навіть зразково-«помірній», як нинішній Пакистан.

Після анонімного удару 11 вересня у деякому сенсі в ролі «глядачів» виявилися практично всі, з-поміж інших й американська адміністрація, стурбована тим, як будуть сприйняті (передовсім, власним населенням) її від-платні дії. Навіть невловимий Усама (чи ті, хто робить заяви від його імені) витримав паузу, перш ніж заявити про свою причетність. Дещо пізніше почався вже торг із багатьма учасниками з приводу умов і ціни «вторинних» дій. Приміром, Первез Мушараф очевидно прагнув - можливо, щоб ослабити радикально-ісламістську опозицію - в обмін на підтримку США отримати щось на кшталт визнання своїх претензій на Кашмір.

2.3 Роль телебачення у висвітленні теракту 11.09.2001 року в Нью-Йорку

Телебачення сьогодні вийшло на такі рубежі, коли подія не є подією, якщо вона не отримала продовження на телевізійному екрані у вигляді того чи іншого варіанта свого висвітлення. Типовою реакцією всіх тих, хто проводять форуми чи з'їзди, є підрахунок камер, скільки їх в залі. Кожна політична фігура намагається привернути до себе увагу, оскільки публічність поступово стає нормою нашого життя. Публічність на сьогодні знаходить своє найголовніше вираження в телебаченні.

Якщо ми подивимося на події 11 вересня і після, то теж побачимо суттєву їхню залежність від телебачення. Телевізійний імідж США було атаковано, у відповідь його почали рятувати нескінченною кількістю телевізійних ударів. Телебашти на наших екранах атакували телелітаки. Потім пішли бомбардування. Потім запис виступу Бен Ладена, який навіть намагалися не випустити на екрани "під соусом", що в ньому можуть бути закодовані настанови для терористичних груп в Америці. Потім знову телевізійний запис, як доказ причетності Бен Ладена, хоча це скептично сприймається арабською аудиторією, яка вважає, що виступ не тільки поганоперекладений, бо він розмовляє Саудівським діалектом, а й те, що араби завжди так говорять, що важко розрізнити їхні дії від їхніх почуттів. Але це не має значення, оскільки знову ж з екрану саме це оголошено головним доказом причетності Бен Ладена. Загалом події 11 вересня демонструють, що телебачення є активним творцем, а не тільки фіксатором подій, що відбуваються. Колись це отримало назву ефекту СNN, коли демонстрація якогось факту ставала тиском на військових та політиків, що переводило прийняття рішення в іншу площину. Телевізійна реальність впливала на справжню реальність, а не навпаки [9, 67].

Телевізійний варіант реальності важить не менше, а подекуди навіть більше, ніж справжня реальність. Це пов'язано зі зміною суспільства, в яке вступило людство. У цьому новому демократичному суспільстві іншу роль відіграє не тільки інформаційна складова, а й окрема людина. Влада має знаходити підтримку своїм діям у суспільстві, вона не може все вирішувати одноосібно. Тому реалізується апеляція до масової свідомості. У випадку військових дій весь час треба легітимізувати застосування сили. Без цього сучасне суспільство відмовляється жити. Отже, перший висновок, який ми б хотіли підкреслити, полягає в тому, що телебачення створює події. У нормальній ситуації на це можна дивитися спокійно, але в кризовій все змінюється. Бо відбувається страшне прискорення породження подій, реагування на них. Окрім подій 11 вересня можна згадати неадекватність реагування на події з українською ракетою, яка збила російський літак. Знову всі помилки нашого реагування виявилися на видноті.

Друге, світ прийшов до розуміння того, що сьогодні набагато більше стали важити нематеріальні об'єкти. Це релігійна або політична ідентифікація. Це суспільна міфологія, яку подекуди називають національною ідеєю. Тобто світ навчився добре працювати з матеріальними об'єктами, з тоннами або кілометрами, але він, і особливо це стосується бюрократичних установ держави, не вміє працювати з об'єктами більш тонкої природи. А релігійна ідентифікація робила ці теракти, а національна ідентичність робила незалежність. Політична ідентифікація працює на виборах. Все це тонкі з погляду матеріального світу структури.

Але ніхто не звертає уваги, що саме телебачення здатне матеріалізувати саме ці нематеріальні об'єкти. Американська міфологія практично створена кінематографом. Це постійна фіксація і підтримка потрібного варіанта картини світу, що в результаті дає позитивні настанови. Наша картина світу має поки що руйнівні основи. Вона дестабілізує соціальні зв'язки, вона зіштовхує соціальні класи, вона не розв'язує, а розпочинає нові і нові конфлікти.

М. Маклюен вважав, що писемність принципово змінила мислення людини. Потім така сама ситуація відбулася з телебаченням. Сьогодні цей новий тип мислення випробовує на нас Інтернет. І ми знову запізнюємося. Після атак 11 вересня стало зрозуміло, що Інтернет є не пасивним, а активним засобом комунікації, оскільки люди самі могли шукати інформацію, а не очікувати перед екранами телебачення, що їм запропонують. Хотілося, щоб телебачення враховувало цей новий тип людини і в своїх форматах. Отже, перед нами набагато складніший тип функціонування телебачення, аніж просто інформаційно-розважальний канал. Кожен з нас вирішує тактичні завдання, залишаючи стратегічні на далеке майбутнє. Цього майбутнього може просто не бути, якщо на стратегічні завдання не буде звернута увага.

Розділ 3. Подальші відносини США з арабськими країнами

Як відомо щодо арабських і мусульманських країн, то їхні реакції на події після 11 вересня значно ускладнилися. Політичні (і військово-політичні) еліти, пов'язані з західною економікою, змогли начебто притлумити явні прояви антиамериканського протесту, більшість із них засудили теракти та навіть оголосили про солідарність із США. Тоді саме відбулася різка активізація дій бойових сил, які виступали під прапорами ісламського джихаду в таких країнах, як Ізраїль та Індія (Кашмір). Проти Ізраїлю ще й почали проводити організовані атаки терористів-камікадзе (аналогічні акти в Чечні мали, очевидно, спонтанний характер).

Більшість опитаних у західних країнах не поділяють погляди про неминучий зв'язок мусульманства з терористичними діями й організаціями (в Ізраїлі розподіл поглядів може бути іншим, але це особлива проблема). Відповідно, політика в цих країнах заснована на припущенні, що радикально-войовничі течії у мусульманському світі можуть і повинні бути відрізані від його поміркованіших варіантів.

Згідно з опитуваннями, у грудні 2001 року 17% американців вважало, що дії терористів випливають із учення ісламу, але 72% бачило в них «спотворення ісламу» (Newsweek Poll).

Відразу після подій у США почала обговорюватися проблема ставлення до арабів, в тому числі до тих, які живуть в Америці. 32% опитаних у вересні пропонували взяти їх під особливий нагляд, але переважна більшість 62% погодилися, що не можна ставити під підозру цілі національні групи (New sweekPoll, 13-14.09.01). За даними пізнішого опитування, 37% американців визнало, що рівень довіри до арабів у їхній країні знизився, 61 % - що він не змінився (CNN/US Today/Gallup Poll, 8-9.03.02).

Водночас 48% американців (проти 30%) висловило стурбованість у зв'язку з тим, що прагнення США опертися на «дружні, але диктаторські» режими на Близькому Сході може призвести до зростання підтримки ісламських екстремістів серед «простих людей» у цих країнах (Newsweek Poll, грудень 2001).

Найчорніша фантазія, збурена подіями 11 вересня, - картина смертельної війни між якимось умовним «Півднем» (колишній «третій світ», країни, що розвиваються, на чолі з агресивними ісламістами) проти умовної «Півночі» (США плюс Європа, можливо, й Росія). У «західній» термінології, це війна прогресивного чи «цивілізованого» людства проти сучасного «варварства», в термінології войовничого мусульманства - війна праведної «ісламської цивілізації» проти неправедної, безбожної і т.ін. «іудео-християнської цивілізації». Згідно з опитуванням росіян, загроза розв'язування нової світової війни (відразу після подій, у вересні 2001-го) видавалася реальною 73%. У масовій уяві найімовірнішою видається такий розклад сил, у якому союзові США, Росії та інших країн протистоїть «мусульманський світ» (29%), або дії США та їхніх союзників проти мусульманських країн і те, що Росія залишається обіч (26%) (дані листопада 2001 року). Прикметно, що варіант війни Росії з західним блоком начебто зник із поля масового зору.

Небезпеку нової «війни світів» відбито, хоча й помітно слабше, і в останніх даних опитувань. Можна уявити чергову світову сутичку не як «окопну» чи «танкову», за вже відомими зразками, а як нескінченну серію терористичних актів щораз більшої сили, спрямованих проти найрозвинутіших країн. Щоб така загроза стала реальною, потрібно, серед іншого, існування певної добре зорганізованої, згуртованої та могутньої бойової сили. До такого зразка сучасному ісламові все ж далеко.

3.1 Війна США та їхніх союзників в Афганістані

7 жовтня 2001 р. почалася перша в XXI ст. війна США та їхніх союзників. На військові об'єкти, об'єкти протиповітряної оборони й пульти управління панівного в Афганістані руху «Талібан», який не погодився видати Усаму бен Ладена й ліквідувати мережу його таборів для підготовки терористів, випущено крилаті ракети, скинуто бомби.

Воювати в Афганістані нелегко з двох причин. По-перше, специфічні умови рельєфу та клімату, в яких американцям і європейцям просто важко перебувати. Більшу частину території країни займає високогірний Гіндукуш, а в горах, як відомо, оборонятися набагато легше, а наступати набагато важче. По-друге, в Афганістані основа державності, зумовлена національним складом населення країни, є крихкою. Загалом тут живе близько 20 млн осіб. Північ заселена переважно таджиками, узбеками, хазерейцями. Центр і Південь -- пуштунами (близько 50 відсотків населення країни). Центральна влада в Кабулі до останнього часу могла контролювати не тільки столицю й великі населені пункти, а й усю країну.

Склад антитерористичної коаліції, утвореної після вересневих подій для боротьби з міжнародним тероризмом, можна умовно поділити на три головні групи. Це -- США, їхні союзники по військовій операції -- деякі країни НАТО (Велика Британія, Іспанія, Німеччина, Італія, Канада й Франція), тобто ті, що зобов'язалися послати до Афганістану війська. Друга -- Австралія й Північний альянс (афганські військові формування, що вели боротьбу з талібами). А також партнери -- близько 40 країн, що в той чи той спосіб допомагають, але безпосередньої участі в бойових діях, очевидно, не братимуть. До них належать Україна та Росія, а також ряд мусульманських країн -- Йорданія, Оман, Пакистан, Туреччина, нові незалежні держави Центральної Азії. Характерними особливостями згаданої коаліції в умовах Афганістану було те, що США відводили у ній домінантну роль плануванню й завдаванню вогневих ударів ракетами й авіацією. Тут із ними майже на рівних могли діяти лише британці, яким США довіряють таке ноу-хау, як крилаті ракети «Томагавк». У ході здійснення сухопутних операцій найбільше навантаження мала піхота Північного альянсу, а спеціальних операцій -- американські елітні загони, а також спецназівці Великої Британії, Франції та ін.

Перед військовими силами антитерористичної коаліції постали два завдання. По-перше, треба було вивести з ладу системи управління «Талібану», знищивши керівництво руху, військові штаби, вище військове командування, засоби зв'язку та нейтралізувавши служби безпеки. По-друге, окупувати Кабул, головні інформаційні центри та вузли зв'язку. І як кінцева мета -- в максимально стислі терміни усунути від влади рух «Талібан» і сприяти встановленню в Афганістані дружнього (або хоча б не ворожого) уряду, а надалі -- придушити залишки збройного опору й створити умови для стабілізації та поліпшення внутрішньої ситуації в країні [11].

На початку грудня 2001 р. таліби здали Кандагар -- останній осередок ісламського фундаменталізму на афганській землі. Було захоплено печерний комплекс Тора Бора. Парадокс історії полягає в тому, що польові командири моджахедів свого часу використовували Тора Бора в боротьбі проти радянських військ, які так і не змогли ним оволодіти. За допомогою американських спеціалістів стародавні печери цього комплексу було перетворено на військовий об'єкт, що про нього говорили як про шедевр військових будівельників із країн НАТО. І військові експерти, і місцеві старійшини були переконані, що саме в цьому комплексі переховується Усама бен Ладен. Проте після падіння Тора Бора Саудівського мільйонера тут не знайшли.

Нині в Афганістані створено новий уряд, очолений Хамідом Карзаєм. Уряд прагне стабілізувати ситуацію й створити умови для нормального життя. За підрахунками ООН, для стабільної роботи уряду Хаміда Карзая й відбудови країни треба 15 млрд дол., які буде надано державі протягом 10 років, тобто в середньому по півтора мільярда доларів за рік. Особлива увага приділяється формуванню фінансової системи, відновленню сільського господарства, розробленню багатств надр. Планується відновити зруйновану за талібів систему освіти, медицини, побудувати шляхи, мости, аеродроми.

Проте було б передчасним вважати, що після поразки «Талібану» в Афганістані припинилися конфлікти. Афганістан нині ще дуже далекий від того, щоб стати правовою державою, і влада нового уряду Хаміда Карзая, навіть після прийняття на початку 2004 р. Всеафганською національною асамблеєю Конституції Афганістану, ще надто неміцна. До того ж не досягнуто головної мети антитерористичної кампанії -- ідеологи й лідери ісламських екстремістів поки що не потрапили до рук правосуддя, та й більшість іноземних найманців без перешкод залишили Афганістан зі зброєю в руках. У світі сьогодні є достатньо місць, де їхні ідеї й досвід матимуть застосування [11].

Прем'єр-міністр Великої Британії Тоні Блер свого часу заявив: «Перша фаза операції фокусується на Афганістані й знищенні терористичної мережі Усами бен Ладена. Її основою є нинішні бойові дії. Та буде й друга фаза, під час якої ми визначимо, що треба для того, аби покінчити з міжнародним тероризмом у всіх його різноманітних формах». У виступі 11 березня 2002 р. у зв'язку з півріччям дня трагедії Президент Дж. Буш як стратегічне завдання визначив боротьбу з міжнародним тероризмом. Це -- ліквідація терористичних груп, незалежно від країн, до яких вони проникли. Ще раніше було опубліковано список 28 терористичних організацій, серед них виділено шість, пов'язаних із бен Ладеном. Названо також країни, від яких іде загроза використання ядерної зброї. Це Ірак, Іран, Північна Корея.

З огляду на те, що серед можливих кандидатів на прискіпливу увагу антитерористичної коаліції є не тільки міжнародні терористичні організації, а й окремі держави, підозрювані в сприянні тероризму, було зрозуміло: воєнні дії в тій чи тій формі Афганістаном не обмежаться. Адже завдання полягає не лише в тому, щоб упіймати й покарати учасників терористичних актів, а й у тому, щоб знищити всю мережу терору й примусити держави, які допомагають терористам, відмовитися від цієї злочинної діяльності.

3.2 Основні причини війни у Перській затоці

Війна у Перській затоці й викликані нею зрушення сьогодні є предметом роздумів для вчених, політиків, широких кіл громадськості, які прагнуть довідатися, що відбулося в Іраку, здобути уроки на майбутнє.

Висновок, якого доходить більшість і політиків, і вчених, те, що головна причина розв'язання війни США проти Іраку -- події 11 вересня 2001 р., коли Америці завдано «страшного, практично нічим не спровокованого удару», є, на наш погляд, спрощеним.

Під час терористичних атак Аль-Каїди на Нью-Йорк і Вашингтон загинуло понад 3 тисячі осіб, близько 6 тисяч було поранено. Збитки, завдані економіці США, становлять 100 млрд дол. Але чому -- нічим не спровокованого? Зневажлива зовнішня політика США, точніше їхніх лідерів, щодо інших країн, роль «світового жандарма», яку визначила останнім часом для себе ця супердержава, призвели до глобального нарощування анти-американських настроїв і, зрештою, до подій 11 вересня.

У 90-х роках минулого століття Сполучені Штати Америки після розпаду Радянського Союзу й Організації Варшавського договору, зникнення альтернативи капіталістичній системі -- соціалістичного табору стають єдиною наддержавою. Спираючись на свій потужний економічний, військовий, технологічний потенціал, Америка почала впливати безпосередньо чи опосередковано на життя людей в усьому світі «більше, ніж їхні власні уряди», що спричинило стихійний протест громадян цих країн. Та коли після 11 вересня 2001 р. Америка перетворилася на зле, поранене, перелякане чудовисько, яке вражає людей військовими засобами, її почали боятися. Налякана Америка розчаровує. Все це великій нації не личить [27].

У цьому ж контексті не можна сприйняти однозначно й твердження про те, що Америка багатша й сильніша за інших у результаті власної праці. Не можна заперечувати працьовитості американського народу, але добре відомо: США постійно збагачуються за рахунок експлуатації енергетичних та інших ресурсів економічно й політично залежних від них країн. Свого часу Америка активно підтримала процес деколонізації, оскільки він був їй економічно вигідний. Війна в Іраку призвела до суттєвого погіршення позитивного іміджу цієї країни та її Президента Джорджа Буша у світі. Дані соціологічних досліджень компанії Pew Research Center (протягом червня 2003 р. було опитано 16 тис. осіб у 20 країнах) свідчать: у Франції позитивну думку про США мають нині 43 відсотки (торік -- 63 відсотки), Німеччині -- відповідно 45 відсотків і 61 відсоток, Росії -- 31 відсоток проти 61 відсотка, Італії -- 60 відсотків проти 70 відсотків. Америка, яка має перевагу, але втратила довіру, -- це ослаблена в міжнародному плані країна.

Найімовірніше, головна причина розв'язання війни США проти Іраку -- це глобальні (якщо не встановити світове панування, то показати, що це реально) економічні інтереси: взяти під контроль величезні іракські родовища нафти. (Свого часу Джордж Буш заявив, що він не дозволить Сад-дамові Хусейну «сидіти» на 12 відсотках світових запасів «чорного золота».) Можливо, було й прагнення випробувати новітні види зброї на практиці в Іраку, надавши змогу своєму військово-промисловому комплексу запрацювати з новою силою (в недалекому минулому таким полігоном була Югославія, а згодом -- Афганістан). Оглядач газети «Нью-Йорк Таймc» стверджував: «Зрештою ця війна -- не тільки битва за повалення диктатора. Це гігантський експеримент для визначення, які військові сили можуть стати найкориснішими в майбутньому» [29, 367].

Апогеєм цинізму, який не вкладається в межі нормального людського мислення, є прагнення: спочатку зруйнувати матеріальні, визнані світом цінності, а потім виділити астрономічні кошти на їх відбудову (США надають для цього 16 млрд дол. із запланованих на війну, а загалом знадобиться близько 100 млрд дол.), залучаючи до цього ООН, держави, не причетні до цього руйнування, проте з ентузіазмом ладні сприяти цьому. Важко сказати, що тут домінує -- бажання допомогти потерпілому, ні в чому не винному населенню чи реалізувати свої стратегічні інтереси, задовольнити свої ринкові апетити.

Ми бачимо, що США -- держава, яка прокламує демократичні цінності, найвищою серед яких є людське життя, обрали відверто антигуманні, антицивілізаційні засоби в стосунках з іншою державою (ніхто не виправдовує іракський деспотичний режим та його одіозного лідера), перетворивши на ніщо життя своїх та іноземних громадян, а весь світ поставивши на межу чергової світової війни.

Якою є стратегія США? «Ми навчимо ООН засад стратегії... Президент Буш на чолі мобілізованої нації здійснив серію точних, ретельно продуманих кроків, які переламали хребет одній терористичній організації слідом за іншою, зруйнувавши дрімучу жорстку теократію в одній країні та криваву диктатуру в іншій. Але Америка ще сказала не все».

Є підстави вважати, що так само, як Ральф Петерс, в Америці думає чимало людей. Хоч і далеко не всі. Відомий американський фінансист Джордж Сорос вважає, що доктрина Буша є дуже небезпечна. Ця доктрина спирається на два стовпи. Насамперед -- на те, що США зберігатимуть і підтримуватимуть свою військову перевагу за будь-яку ціну, а крім того, вони залишать за собою право на застосування превентивного удару... Американський народ відкине таке сприйняття світу». Професор Джеймс Мейс зазначає: «Хоч би якими були переваги й недоліки плану Президента Джорджа Буша-молодшого вдертися в країну, яка може мати, а може й не мати забороненої міжнародними угодами зброї масового ураження, американський глава держави завдав більше шкоди іміджеві своєї держави, ніж комуністична пропаганда протягом 70 років». І далі: «Так чи так, історія Америки знає чимало випадків, коли народ приходив до тями після того, як лідер заводив його в безглузду авантюру» [29, 369].

До речі, в США и Англії уже спалахнув скандал з приводу дезінформації щодо наявності в Іраку зброї масового ураження. Як виявилося, в січневому посланні до нації Президент США безпідставно звинуватив Ірак у закупівлі урану в Нігерії (це був єдиний приклад, який начебто підтверджував наявність такої зброї). Факт не підтвердився. Джордж Буш змушений був давати пояснення в Конгресі США, а Тоні Блер -- в англійському парламенті. Ситуація ускладнилася тим, що наклав на себе руки радник міністерства оборони, експерт з озброєння Девід Келлі. Він передав теле-радіомовній компанії Бі-Бі-Сі інформацію, в якій спростував урядову версію про наявність в Іраку хімічної та біологічної зброї. Вважають, що Д. Келлі став жертвою війни між урядом і Бі-Бі-Сі, й хоча незалежна комісія спростувала цю інформацію, а президент Бі-Бі-Сі змушений був піти у відставку, ставлення англійського суспільства до цієї події залишилося неоднозначним.

Операція американсько-британських військ в Іраку, що розпочалася в середині березня 2003 р., тривала кілька тижнів (назва операції -- «Шок і трепет» -- належить Г. Улману -- експертові з Пентагону). На її здійснення лише Конгрес США виділив 23 млрд дол. Як писав у згадуваній статті Р. Петере, «ми легко перемогли у своїй війні». Правдивіше було б сказати, що перемоги як справжнього переборення по суті не було, бо іракці здалися майже без бою й своєю капітуляцією врятували репутацію США. Адже зрозуміло, що мільйонних чи навіть багатотисячних жертв (з будь-якої сторони) їм би ніхто не пробачив.

Після закінчення операції перед американцями та їхніми союзниками постав ряд питань, пов'язаних із відновленням життєздатності завойованої країни (продуктів харчування терміново потребують 27 млн іракців), управління нею, створення тимчасового національного уряду. А як чинити із саддамівськими органами влади, які необхідно «очистити» від активістів колишньої керівної партії «Баас»? Належить підтримувати етнічний баланс, треба налагодити відносини з шиїтським населенням та іракським Курдистаном. Такими ж невідкладними питаннями є створення системи органів внутрішніх справ, вирішення долі збройних сил і використання їх для забезпечення правопорядку, ремонту доріг, очищення мінних полів, розбирання завалів.

Історія правління Саддама Хусейна -- це історія великої жорстокості. У 1978 р. Саддам Хусейн прийшов до влади, після цього фізично знищивши всіх потенційних суперників. Заради «єдиного Іраку» спалювалися курдські поселення на півночі, а шиїтські -- на півдні країни. У 1997 р. Хусейн наказав переписати Коран власною кров'ю -- на подяку Аллаху за те, що він допомагав йому протягом багатьох років. Це було зроблено, й Коран передали багдадському музеєві. Залежно від політичної ситуації, С. Хусейн то ставав «бастіоном Заходу на Сході» (як під час війни з Іраном, коли Багдад був противагою фундаменталістському Тегеранові, й Хусейн отримав від американців перші запаси хімічної й бактеріологічної зброї), то, як нині, -- лютим ворогом «розтлінної західної демократії» та «сіоністських злочинців». Він цитує свого кумира В. Черчілля часів Другої світової війни: «Якщо ВОНИ прийдуть, то МИ битимемося за кожну вулицю, дім і ніколи не здамося!».

4 липня 2003 р. супутниковий канал «Аль Джазіра», що базується в Катарі, оприлюднив черговий відеозапис заяви, що належав, як стверджували, С. Хусейну. На відеозапису, датованому 14 червня, С. Хусейн закликав іракців об'єднатись у боротьбі проти коаліційних сил, очолюваних США. Він казав, що живий і здоровий, перебуває серед іракців, а, за його словами, «осередки джихаду формуються по всій країні в широкому масштабі», що підтверджується періодичними терористичними актами.

Вигравши війну в Перській затоці, американці ніяк не можуть виграти мир. У країні наростає невдоволення іноземною військовою присутністю. Більшість іракців вбачають в американцях не визволителів, а окупантів. Коли вищого шиїтського духовного наставника Алі ас-Сістані запитали віруючі, як чинити, коли американець хоче купити в них якийсь товар, аятолла запропонував його продати, але запитати при цьому: «Коли ти підеш з нашої землі?» Ці слова мають бути постійним нагадуванням іноземцям, що вони окупанти. Американці визнали, що в Іраку розгортається справжня партизанська війна, й оголосили нагороду 25 млн дол. тому, хто сповістить, де переховується Саддам Хусейн, або надасть достовірні дані про його загибель [29, 371].

І от 13 грудня 2003 року воїни четвертої піхотної дивізії збройних сил США в сільському будинку на околиці міста Тікрита виявили підземне сховище, в якому переховувався бородатий старий чоловік, дуже схожий на екс-диктатора.

Після арешту С. Хусейна американці сподівалися отримати відповіді на ряд запитань: чи був Хусейн координатором партизанського руху в Іраку? Чи була в цій країні зброя масового ураження? Передбачалося, що Хусейна судитиме спеціальний трибунал для розгляду злочинних дій колишніх баасистських лідерів країни. Рішення про створення трибуналу прийнято тимчасовою правлячою радою Іраку.

Тепер починається друга (після повалення режиму С. Хусейна) й найважливіша частина: побудова громадянського суспільства й демократії там, де їх ніколи раніше не було.

8 березня 2004 року прийнято тимчасову Конституцію Іраку, відповідно до якої Ірак буде демократичною республікою на засадах федералізму. Погоджено терміни загальних виборів до парламенту -- до 31 січня 2005 року. Конституція передбачає формування федерального уряду Іраку на перехідний період.

На початку червня 2004 року Тимчасова рада Іраку обрала Президента країни. Ним став суніт шейх Газі Оджейль аль-Явер. Обрано також прем'єр-міністра Аяра Аллаві -- лідера Партії національної злагоди. За новим законом про управління державою, повноваження Президента Іраку зводяться до протокольних, тоді як реальна влада зосереджується в руках прем'єр-міністра. Новий уряд складається з 33 міністрів. Президент і уряд є тимчасовими й повинні скласти свої повноваження після проведення парламентських виборів у січні 2005 року.

Для відновлення належного порядку в повоєнний період вирішено розділити територію Іраку на три сектори, порядок у яких мають забезпечувати військові підрозділи США, Англії та Польщі. У червні 2004 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, якою визначила відносини військ антиіракської військової коаліції з тимчасовим урядом Іраку.

Уже почався розподіл військової здобичі. Як американський орел, так і британський лев біля загнаної дичини не бажають ділитися з тими, хто стояв осторонь і, тим паче, засуджував саме полювання. Французькі компанії мали в Іраку контракт на розробку з розподілом прибутків двох гігантських родовищ нафти Маджнун та Нахр-Умар. Російський «Лукойл» претендував на родовище Західна Курна, а взагалі російські інтереси в Іраку оцінювалися в 30--40 млрд дол. США обіцяють компенсувати Росії завдані збитки, але навряд чи в повному обсязі [29, 372].

Збройна операція Сполучених Штатів Америки у Перській затоці з усією силою актуалізувала дискусію про модель світового ладу. Бути світові однополюсним, у якому панує одна наддержава, що здійснює односторонні силові дії, обходячи норми міжнародного права, чи світ буде бага-тополюсним, таким, що грунтується на найширшому, багаторівневому співробітництві та міжнародних законах.

Сполучені Штати Америки -- демократична країна, й для багатьох її політиків і громадськості агресивна політика, здатна викликати порушення норм міжнародного права та людські жертви, є неприйнятна.

Міжнародний тероризм як глобальну загрозу необхідно будь-що зупинити. Протидія міжнародним терористичним організаціям має розглядатися як першочергове завдання сил безпеки, зокрема європейських. Але традиційна реакція -- миттєве покарання винних -- виправдана на початковому етапі, безперечно, не розв'яже проблеми, а лише збільшить кількість країн із ворожим ставленням до США. Тож оптимальним для Америки є інший шлях -- починати зміни з самої себе, вдосконалювати демократичні принципи й зі справжніми демократичними принципами підходити до зовнішнього світу. Такий підхід передбачає визнання цінності та винятковості кожної цивілізації, перехід від світу біполярного до світу багатополярного. Якщо США оберуть такий шлях, світ уникне третьої світової війни, а країна збереже лідерські позиції, але вже як найрозвиненіша і найвпливовіша держава, що відіграє важливу роль у забезпеченні економічного прогресу й політичної стабільності на земній кулі. Проте немає впевненості, що Сполучені Штати Америки зроблять саме так. Підхід адміністрації Президента США Дж. Буша до війни в Іраку й до ситуації, яка склалася після її завершення, характеризується колишнім підходом, що виявлявся раніше в небажанні США підписати Кіотський протокол про заборону забруднення навколишнього середовища й визнати чинними дії Міжнародного кримінального суду стосовно американських громадян.

Висновки

В епоху глобальних викликів безпеці на особливу увагу заслуговує питання щодо соціальної відповідальності ЗМІ в аспектах поєднання свободи преси з відповідальністю, із завданнями інтеграції суспільства, цивілізованого розв'язання конфліктів, що виникають у процесі представлення різних точок зору, відображення думок і позицій різних (іноді - антагоністичних) суспільних груп.

У системі політичних комунікацій ЗМІ, завдяки можливостям інтерпретації інформації, часто підміняють собою не тільки канал, але й джерело інформації, виконуючи таким чином роль суб'єкта (або псевдосуб'єкта), спроможного впливати на легітимізацію і легалізацію як владних структур, так і терористичних угруповань та їх лідерів.

Трагічні події вересня 2001 р. вразили не тільки Америку, а й увесь світ. Аналітики оцінюють їх по-різному (конфлікт між ісламом і модернізацією, Північчю й Півднем, багатими й бідними), але не залишається жодного сумніву, що 11 вересня 2001 р. увійде в світову історію як початок нової фази зіткнення західної та ісламської цивілізацій -- фази початку збройних дій.

Міжнародний тероризм як світову загрозу необхідно будь-що зупинити. Але традиційна реакція -- миттєве покарання винних, -- як переконує досвід, не вирішує проблему. Має бути інший підхід, а саме: визнання цінності та винятковості кожної цивілізації, перехід від світу біполярного до світу багатополярного.

В Америці виникли своєрідні ножиці, себто величезний розрив, між складнощами систем і їхньою безпекою. І цей розрив став надто спокусливим для міжнародних терористів. Навіть спровокував об'єднання багатьох терористичних сил в певну інтернаціональну структуру. Власне, терористам вдалося недосяжне пролетарям. Вони створили інтернаціонал, щоправда, екстремістський, людиновбивчий. Нині тероризм вперше явився світові як система. Раніше говорили про організовану міжнародну злочинність, а сьогодні -- про організований міжнародний тероризм. І він зачепив науйразливіші точки США.

Головна суб'єктивна причина теракту полягає у неготовності Штатів -- інтелектуальній, моральній, технологічній -- протистояти виклику подібної сили. Американська еліта, особливо військова, дотична до питань безпеки, досить консервативна каста, що живе застарілими стереотипами, задавненими і вже не працюючими концепціями. Виходячи з уявлень цієї еліти, для Америки існувало два типи викликів. За американською доктриною у якості ворога чи чужинця обиралися ті держави, які підходили на цю роль через свою невідповідність власне американським стандартам.

Американська нація - не самовбивця. Тому їй стане розсудливості діяти хоч і з гарячим серцем, але з холодною головою. Відбудеться переосмислення військової доктрини і державної безпеки спершу в Америці, а потім у всьому західному світі. Стрижнем нових підходів, певне, стануть не держави-ізгої, а певні міждержавні формування, які сьогодні здатні нанести втрати більші, ніж окремі країни. Доктрина вентилюватиметься поступово, однак, почнеться з перегляду ролі, функцій і механізмів діяльності розвідувальної системи США.

Висновок про те, що головні причини розв'язання війни США проти Іраку -- це події 11 вересня у США, є спрощеним. Найімовірніше реальна причина -- це глобальні, економічні інтереси наддержави, а також прагнення випробувати в бойовій ситуації новітні види зброї.

Військова операція Сполучених Штатів Америки у Перській затоці з усією силою актуалізувала дискусію про модель світовлаштування. Більшість експертів схильні до багатополюсної моделі світового ладу.

Отже, роль ЗМІ в геополітичному позиціонуванні займає першу скрипку у ментальній ідеологічній сфері. Дехто називає ЗМІ «четвертою владою». Але це значно більше, це третя влада. Міць нинішніх ЗМІ переважає всі можливості, які будь-коли мала та чи інша організація.

Література

1. Bordewijk J.L., Kaam B. van. Towards a classification of new teleinformation services // Intermedia. - Vol. 14. - № 1. - 1986. - P. 16 - 21.

2. Cotteret J.-M. Gouvernants et gouvernes: La communication politique. - [Paris]: Presses universitaires de France, 1973. - 178 p.

3. Gurevitch M., Blumler J. The Crisis of Public Communication.- Taylor & Francis Group, 2001.- 230 p.

4. Siebert F. S., Peterson Т., Schramm W. Four Theories of the Press: The Authoritarian, Litertarian, Social Responsibility, and Soviet Communist Concepts of What the Press Should Be and Do University of Illinois Press, 1956.-153 p.

5. Washington ProFile. Средства массовой информации - Ватиканы современного мира [Електрон, ресурс]. - URL: http:// www.washprofile.org/en/comment/reply/ - Загол. з екрана.

6. Азроянц 3. Глобализация: катастрофа или путь к развитию. -- М., 2002.

7. Америка після 11-го вересня // Урядовий кур'єр. - 2001. - 10 листопада. - С. 4-5.

8. Антипов К. В., Баженов Ю. К.Паблік рилейшнз. -- М., 2002.

9. Бебик В. Політологія для політика і громадянина. -- К, 2004.

10. Бондар Ю. Свобода слова: українська мірка. -- К., 2004.

11. Воловин О. Ірак: Важкий рік позаду. Що далі? // Дзеркало тижня. -- 2004. - 27 березня.

12. Гаджиев К. С. Введение в геополитику. -- М., 2000.

13. Дікон Б., Халс М., Стабс П. Глобальна соціальна політика. Міжнародні організації й майбутнє соціального добробуту. -- К, 1999.

14. Д'Інка В. Менеджмент ЗМК. Вступ. -- К, 2004.

15. Дубов Д. Засоби масової інформації як якісно нові суб'єкти політичних комунікацій // Політичний менеджмент. - 20007. - № 1. - С. 58-65.

16. Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. -- К, 1999.

17. Євробарометр [Електрон. ресурс]. - URL: http://ec.europa.eu/ public_opinion/index_en.htm - Загол. з екрана.

18. Коломієць В. Міжнародні інформаційні системи. -- К., 2001.

19. Лалл Дж. Мас-медіа, комунікація, культура: глобальний підхід. -- К., 2002.

20. Ле Бон. Психология народов и масс. - М.: Макет, 1995. - 320 с.

21. МИД России называет показ интервью с Шамилем Басаевым информационной поддержкой террористов [Електрон, ресурс] - URL: http://www.svoboda.org/ll/polit/0205/.- Загол. з екрана.

22. Млечин Я. М. Кто взорвал Америку? -- М., 2002. -- 492 с.Моль А. Социодинамика культуры - М.: Прогрес, 1973. - 408 с.

23. Петерс Ральф. Америка -- Європа: кінець роману // Дзеркало тижня. -- 2003. -- 7 червня.

24. Почепцов Г.Г. Информация и дезинформация. -- К.: Эль-га: Ника-центр, 2001. -- 256 с.

25. Почепцов Г.Г. Психологические войны. -- М.; К.: Ваклер: Рефлбук, 2000. -- 528 с.

26. Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. - К.: Київський університет, 1999. - 308 с.

27. Почепцов Г. Война -- ничто, имидж -- все // www.russ.ru.

28. Почепцов Г. Постмодернистская война и ее особенности // www.russ.ru.

29. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. -- К.: Либідь, 2004. -- 480 с.

30. Террашок // Урядовий кур'єр. - 2001. - 15 вересня. - С. 4-5.