На при кінці роботи відзначу, що у першій половині XIX століття серед великої кількості періодичних видань виділялися чотири найбільш впливових в області культури і суспільно-політичної думки журналу - "The Edinburgh Review" ("Едінбурзький огляд", 1802-1929), "The Quarterly Review" ("Щоквартальний огляд", 1809-1967), "Blackwood's Magazine" ("Блеквудовський журнал", 1817), "The London Magazine" ("Лондонський журнал", 1820-1826), а також газета, що стала синонімом якісної преси, - "The Times" ("Таймс").

Щоквартальний журнал "The Edinburgh Review" був заснований в столиці Шотландії в жовтні 1802 р. як орган партії вигов, і серед його засновників були Френсис Джеффрі, Сидні Сміт, Генрі Броугхем. Видавцем журналу виступив книговидавець Арчібальд Констебл, який одним з перших став платити високі гонорари авторам. Головним редактором цього видання протягом 27 років залишався Френсис Джеффрі, критик і есеїст, що поклав почало плеяді редакторів всевладдя в англійській журналістиці XIX ст

"The Edinburgh Review" став надзвичайно впливовим виданням, а багато його статей політичного і літературно-критичного характеру сприймалися як "істина в останній інстанції". Помірний консерватизм цього видання сподобався публіці, а його літературні думки робили вирішальний вплив і на письменників, і на читачів.

У перші роки видання журнал піддав критиці поэтов-лейкистов, зокрема Уїльяма Ворсворта і Роберта Сауті. Стаття Генрі Броугхема, опублікована в 1808 р. і висміююча юнацьку збірку віршів лорда Байрона, спричинила один з найгучніших скандалів в історії англійської літератури. Ображений Байрон відреагував на випад "The Edinburgh Review" віршованою сатирою "Англійські барды і шотландські оглядачі" (1809), відстоявши тим самим право літератора на відповідь критику.

Проте, високий рівень критичних статей "The Edinburgh Review" послужив зразком для багатьох європейських і американських літературно-критичних видань. Як редактор, Френсис Джеффрі зміг відкрити талант таких видатних есеїстів, як Томас Карлейль і Томас Маколей, які почали свою творчу дорогу в журналі "The Edinburgh Review". Маколей, що став згодом відомим англійським істориком, любив повторювати, що "дійсну історію країни можна знайти в її пресі".

Ежеквартальник "The Quarterly Review" був заснований в Лондоні в 1809 р. як видання консерваторів. За цим журналом стояла видавнича фірма Джона Мюррея, проголошеного "королем книговидавців". "Хрещеним батьком" видання став Вальтер Скотт, що остаточно посварився з "The Edinburgh Review", а першим редактором - публіцист і сатирик Уїльям Гиффорд (1809-1824), що свого часу прославився виданням тижневика "The Anti-Jacobin" ("Антиякобінець", 1797-1798).

Журнал швидко придбав вплив, порівнянний з впливом "The Edinburgh Review", і навіть скандал з рецензією розгрому на поему Джона Китса, що привів у результаті до смерті поета, став своєрідним аналогом "байроновскому". Той же Китс в одному з листів (1818) відзначав феномен дії впливових ежеквартальников на громадську думку: "Журнали розслабили читацькі розуми і приохотили їх до неробства - небагато тепер здатні мислити самостійно. Крім того, ці журнали стають все більш і більш могутніми, особливо "Куотерлі". Їх влада схожа з дією забобонів: чим більше і довше натовп піддається їх впливу, тим сильніше вони розростаються і укоріняються, відвойовуючи собі все більший простір.

"Blackwood's Magazine" був заснований в Едінбургу в 1817 р. і став органом так званих "молодших торі". Його ідейним натхненником виявився, як і у випадку з "The Quarterly Review", Вальтер Скотт, а "фінансовою основою" - видавнича фірма Уїльяма Блеквуда, чиє прізвище і виявилася в назві щомісячника. Першими редакторами видання були Джон Локхарт, майбутній зять Вальтера Скотта, і Джон Вільсон, автор драматичної поеми "Чумне місто", сюжетною основою, що послужила, для пушкінського "Бенкету під час чуми". Редакторський тандем Локхарт-Вільсон придбав популярність своїми сатиричними атаками на лібералів (поема "Халдейський рукопис"), а також на поетичну школу "Кокні", тобто на лондонських романтиків.

Після переходу Локхарта в 1825 р. до Лондона на посаду редактора "The Quarterly Review" Джон Вільсон тривалий час залишався на редакторському посту "Blackwood's Magazine", де під псевдонімом "Крістофер Норт" публікував серії есе, що увійшли до історії англійської літератури під назвою "Аброзіанськие ночі". З редакторською діяльністю Локхарта і Вільсона була пов'язана історія журналістської дуелі, коли в запалі полеміки, що зав'язалася між "Blackwood's Magazine" і "The London Magazine", Джон Скотт (редактор "The London Magazine") викликав в 1821 р. на поєдинок Джона Локхарта. На цій дуелі, де місце Локхарта зайняв його друг Джонатан Крісті, Джон Скотт був убитий.

Журнал "The London Magazine", заснований Джоном Скоттом в 1820 р., був чисто літературним виданням і, не дивлячись на короткий термін свого "життя", зробив значний вплив на розвиток англійського есе. У журналі розкрилися дарування таких блискучих есеїстів, як Чарльз Лем ("Нариси Елії"), Уїльям Хеззлітт ("Застільні бесіди"), Томас Де Куїнси ("Сповідь англійця, що вживає опіум").

На рубежі XVIII-XIX ст. у Англії газети не мали такого впливу на громадську думку, як журнали. Проте саме в цей час з'явилася газета, що вважається в даний час синонімом респектабельності британської преси. Її засновником став англійський друкар Джон Уолтер, який в 1785 р. почав видавати газету "Universal Daily Register" ("Універсальний щоденний журнал"). У 1788 р. видання Джона Уолтера було перейменоване в "The Times", і під цією назвою газета увійшла до історії світової преси.

Завданням Джона Уолтера було зробити "The Times" виданням, интересным всім кругам, що читають. У своїй першій редакційній статті він заявив про те, що "газета має бути хронікером часу, вірним літописцем всіх проявів людського розуму; вона не повинна зосереджуватися лише на одній події, але, подібно добре сервірованому столу, повинна мати в своєму арсеналі блюда на будь-який смак <...> і, уникаючи крайнощів, триматися золотої середини".

За часів Джона Уолтера заняття журналістикою не було прибутковою справою, єдина винагорода - придбання політичного впливу. Наклади британських газет були невеликими, і в 1795 р. наклад "The Times", що склав 4800 экз., вважався рекордним. Як і інші редактори того часу, Джон Уолтер не уникнув судового переслідування за публікації в газеті. Осенью 1789 р. за статтю, направлену проти герцога Йоркського, він був засуджений до сплати штрафу в 50 фунтів стерлінгів, до ганебного стовпа на одну годину і до року тюремного висновку. Хоча, навіть знаходячись в Ньюгейтськой в'язниці, Уолтер продовжував керувати "The Times". За цей час з'явилися ще дві публікації, що викликають за собою судову кару в додатковий рік в'язниці і штрафу в 200 фунтів стерлінгів. Вийти з в'язниці Джону Уолтеру удалося лише через рік і чотири місяці.

Справжнє значення "The Times" як загальнонаціональною, а потім впливової європейської газети виявилося лише в XIX ст У 1803 р. управління "The Times" перейшло до Джона Уолтеру II, який підсилив в "The Times" риси респектабельності і зробив це видання найінформованішим в країні. В період наполеонівських воєн Англія знаходилася не лише в економічній, але і в інформаційній блокаді - іноземні новини поступали з великим запізненням. Використавши ситуацію, "The Times" в 1807 р. послала свого кореспондента Генрі Робінсона освітлювати події в Європі. Репортажі кореспондента "The Times" з Німеччини і Іспанії продовжувалися до 1809 р., ставши своєрідним британським "вікном до Європи", а сама газета збільшила мережу своїх кореспондентів як усередині країни, так і за кордоном.

У 1817 р. Джон Уолтер II зайняв місце в парламенті, а на пост редактора призначив Томаса Барнса. Барнс звів газету в ранг незаперечних авторитетів в світі інформації, закріпивши за нею статус впливового видання. Зважена позиція "The Times", що не допускала явного радикалізму, і орієнтація на традиційні цінності середнього класу вигідно відрізняли її від популістських і радикальних видань того часу, не кажучи про бульварну пресу.

Публікації і позиція "The Times" зіграли важливу роль в таких, важливих політичних подіях, як перша парламентська реформа 1832 р., що дала право голосу дрібної і середньої буржуазії і частина "гнилих містечок", що знищила, на користь промислових центрів, ухвалення закону про емансипацію католиків, відміна хлібних законів в 1846 р.

Пік популярності "The Times" припав на події Кримської війни, в період редакторства Джона Ділейна. Освітлювати військові дії був відправлений знаменитий кореспондент "The Times" Уїльям Рассел, перший військовий кореспондент в історії британської преси. Репортажі Рассела з місця боїв надихали поетів, рядки його репортажів ставали крилатими виразами, а його викриття військових і політичних кругів привели до відставки уряду і до зміни військового керівництва.

В середині XIX століття "The Times" отримала прізвисько "Громовержець". Її щоденний наклад досяг 60000 экз., тоді як наклад найближчого конкурента ледве наближався до 6000. Точність і якість репортажів, своєчасність освітлення подій, високий рівень передовиць і аналітичних статей, обізнаність в хитросплетіннях європейської політики зробили "The Times" еталоном європейського періодичного видання. У багатьох європейських столицях власні кореспонденти "The Times" користувалися такою ж увагою, як і посли іноземних держав. Преса в особі "Таймс" ставала справжньою "четвертою владою". Для Абрама Лінкольна "The Times" цього періоду - "одна з найбільших сил в світі", навіть королева Вікторія в одному з листів нарікала на впливовість цієї газети.

Газета завжди була чуйна до технологічних і оформлювальних інновацій. 10 січня 1806 р. в "The Times" вперше з'явилася ілюстрація, присвячена похоронам адмірала Нельсона. "The Times" першою в Європі використовувала можливості парового друкарського верстата, винайденого в 1810 р. саксонським друкарем Фредеріком Кенігом. Новина Кеніга довгий час не знаходила промислового вживання, поки "The Times" не задіяла машину Кеніга у видавничому процесі в 1814 р. І це дозволило лондонській газеті перейти з випуску 300 екземплярів газети в годину на друкарському верстаті на випуск 1100 екземплярів газети

На початку 19 століття, діяльність таких видавців і редакторів як Жірарден свідчила про настання нової ери в журналістиці - ери, в якій основний акцент робитиметься на смаки масового читача. Елементи масової культури починають активно виявлятися в другій половині XIX століття. Газети усе більш стають частиною бізнесу, а не політичної боротьби.

У цій пресі особливий акцент робився на опис сенсаційних злочинів. Ще в 1827 р. в "Blackwood's Magazine" було опубліковано виконане похмурого гумору есе Томаса Де Куїнси "О вбивстві як одному з витончених мистецтв". Де Куїнси запропонував новий погляд на тему, що формується в періодиці, він эстетизировал злочин, вивівши його за рамки бульварної хроніки в область семіотики зла і краси злочинного задуму і виконання. Ета маргінальна область культури - підхід до забороненого, можливість доторкнутися до страшної таємниці - знайшли особливий сенс у вікторіанську епоху. Жах, що ховається поруч, привносив в життя обивателя відчуття-переживання легкого невротичного стану. Найстрашніше, гранично эстетизированное, "знаковий" злочин 1880-х - серійні вбивства Джека-різника, що залишилися темною таємницею вікторіанського Лондона, - апофеоз матеріалізації самої ідеї і естетики злочину.

Політична і радикальна журналістика Європи - преса чартиста Англії, республіканський друк Франції, соціалістична періодика Німеччини, Франції і інших європейських країн по-своєму доповнювала строкату палітру ідеологічного медіа-ринку, але все таки повторювала типологічні інновації, що вже склалися, розроблені якісною і масовою журналістикою.

Найбільш помітним явищем в журналістиці кінця XIX століття можна рахувати настання ери "нового журнализма", пов'язаного з появою газети "The Daily Mail", заснованої в 1896 р. Альфредом Хармсвортом, а також традиції "малих журналів", що вийшли з поздневикторіанського естетизму "Yellow Book" або "The Savoy" з ілюстраціями Обрі Бердслі.

Список літератури