Стародавнє індійське, китайське, античне, арабське і давньоруське мовознавство

Поширенню арабської писемності сприяла також і та обставина, що в корані на відміну від інших тогочасних рукописів, було суворо витримано позначення голосних, а це забезпечувало, мало забезпечувати стандартність, точність вимовляння кожної форми, фрази. А тим часом жива арабська мова розпадалася на безліч наріч і говорів. Мова Корану ніби застигла у своїй непорушності, вона не може і не повинна зазнавати змін, притаманних усному мовленню. її мають араби розуміти, засвоювати, вживати такою, якою вона є у всій своїй величі, недоторканості.

Все це вимагало від учених Арабського халіфату виготовляти все нові й нові списки Корану, витлумачувати окремі його місця, досліджувати розмовну мову, народну поезію, створювати довідники, посібники, словники, граматики -- створювати науку про арабську мову.

У здійсненні цих завдань стародавні арабські мовознавці не могли не використовувати мовознавчих надбань інших народів і передусім наукових досягнень у вивченні мов, мовних явищ Стародавньої Греції та Індії. Філологічні надбання Греції йшли у халіфат здебільшого через Сірію, індійських філологів -- через Персію. Та стародавня арабська філологія створювалася не тільки арабами, а й підпорядкованими халіфату іншими народами, які використовували арабську мову для наукової творчості і не могли не вносити у споруджувану науку про арабську мову позитивних надбань і своєї філологічної науки. Тим-то цілком природними є виразні риси впливу концепцій давньогрецьких і давньоіндійських філологів на стародавнє арабське мовознавство і в фонетиці, і в граматиці, і в лексикології та лексикографії.

І все ж стародавнє арабське мовознавство -- це не копія давньогрецького мовознавства, як і не синтез давньогрецької та давньоіндійської граматик: надто вже своєрідною є будова арабської мови у порівнянні з будовою грецької та санскритської мов, щоб можна було механічно переносити граматичні поняття, граматичні категорії цих мов на мову арабську. Самобутність наукової творчості арабських філологів полягає у старанному визначенні своєрідностей фонетичної системи, морфологічної будови та лексичного складу арабської мови, у виявленні, окресленні таких мовних явищ, які невідомі ні давній індійській, ні античній філології.

Першими осередками арабського мовознавства були Басра і Куфа. У VII--VIII ст. у цих містах утворилися мовознавчі школи, які без кінця сперечалися між собою аж до IX ст., коли Куфа втратила своє колишнє значення, і вся наукова робота з арабської філології була зосереджена у старій Басрі та новому Багдаді.

Перші представники басрської школи Іса ас Сагафі, Абу Амр ібн аль-Ала і його учень Юнус ібн-Хабіб призбирували і витлумачували давні пам'ятки арабської словесності. Одним з основоположників арабського мовознавства є Халіл аль-Фарахаді -- фонетист, граматист, дослідник арабської метрики, автор першого арабського словника «Книга Айна». Учнем Халіла був найвидатніший мовознавець, перс із походження, Сібавейхі -- автор праці «Книга», у якій підсумовано попередні пошуки і подано у викінченому вигляді систему арабської граматики. Вивченню словникових і фразеологічних багатств живої арабської мови та арабської поезії присвятили свою діяльність аль-Асмаї і його учень, грек із походження, Абу Абайда. Багатою на фактичний матеріал, хоч і не в усьому впорядкованою, є книга «Катії» про класичну арабську мову аль-Мубаррада. Останній видатний представник басрської школи Мохамед ібн-Дурейд продовжував працю своїх попередників і сучасників над призбируванням і класифікацією словникового складу арабської мови, зокрема її синоніміки.

Менше фактичних матеріалів збереглося для характеристики куфської школи. Виникла вона трохи пізніше, ніж школа в Басрі. Засновником її вважають аль-Руасі, але про його наукову діяльність майже нічого не відомо. Один із перших представників куфської школи аль-Кісаї написав «Трактат про помилки народної мови», у якому вперше наводить матеріал із різних говіркових відхилень від класичної арабської мови, називаючи ці відхилення «помилками». Традиції аль-Кісаї продовжив Ібн ас-Сіккіт -- автор твору «Про поліпшення мови», що неодноразово перевидавався, і видавець давньоарабських поетичних творів, з філологічними поясненнями та критичними примітками до них. Його учень Мохамед аль-Абмарі видав чимало розвідок з арабської лексикології, зокрема розвідку про слова з протилежним значенням.

Відмінності між басрською і куфською школами чітко не окреслені. Авторитет Сібавейхі, який очолював басрську школу, визнавали представники і куфської школи. Можна припускати лише, що куфська школа у порівнянні з басрською приділяла більше уваги вивченню живої розмовної мови і в деяких випадках виправдовувала відхилення у живій мові від граматичних норм класичної арабської мови. І коли осередком вивчення арабської мови став Багдад, учені столиці прагнули вже об'єднати всі школи, спрямувати зусилля їх в одне русло, а наслідки теоретичних пошуків зробити корисними для практики.

У межах нового, багдадського напрямку в арабському мовознавстві розгорнулася наукова діяльність таких учених, як: Абдалла ібн-Котайба -- дослідник усіх галузей арабської філології, автор практичного посібника з арабської стилістики, укладач антології доісламської поезії; аль-Дінаварі, перс із походження -- автор відомої розвідки.«Книга рослин», книжон_л «Про мовні помилки низького народу», «Поліпшення мови» та ін.;, Осман ібн-Джінні -- дослідник теоретичних проблем граматики та етимології; Ісмаїл аль-Джаухарі, тюрк із походження -- автор оригінального підручника з метрики і не менш оригінального словника арабської мови під назвою «Сихах»; Маухіб аль-Джаваліхі -- автор граматики у віршах, книжки про мовні помилки народу, автор першого арабського словника іншомовних слів; Абдаррахан ібналь-Анбарі -- автор біографічних нарисів про діячів арабської філології.

Годиться, нарешті, назвати і тих учених, які створили свої праці арабською мовою вже в той період, коли арабська класична мова перетворювалася із живої мови Арабського халіфату на мову писемну -- мову науки і релігії. Це -- таджик із походження, аз-Замахша-р і -- автор великого коментарія до корана, підручника з граматики, арабсько-персидського словника та ін.; Юсуф аль -Саккіні -- автор докладної праці з граматики і риторики під назвою «Ключ наук»; Махмуд аль-Кашгарі, турок із походження -- автор написаної в 1073-- 1074 pp. багатотомної праці під назвою «Диван тюркських мов»; Мухамед ібн-Малік -- автор поеми про граматику в 1000 віршів під назвою «Тисячниця»; аль-Фірузабаді, перс із походження -- автор 60-томного словника, скомпонованого із праць ібн-Сіда та індійського мусульманина Сагані і значно доповненого матеріалами південноарабської лексики; словник цей не зберігся, але на його основі Фірузабаді уклав інший, під назвою «Kamus» -- «Океан». Про популярність цього словника свідчить той факт, що після Фірузабаді іменем Kamus почали називати в арабській філології будь-який словник.

Не важко помітити, що арабські мовознавці, починаючи з Халіла аль-Фарахаді, завжди приділяли дуже багато уваги укладанню словників. Найвищі досягнення арабського мовознавства -- в арабській лексикографії. Арабські мовознавці зібрали величезний лексичний матеріал і згрупували його у словниках найрізноманітнішого типу,. Вони всіляко підкреслювали дивовижне лексичне багатство арабської мови, подаючи, наприклад, для слова меч 500 синонімів, для слова лев 500 синонімів, для слова верблюд 1000 синонімів. Така _# величезна кількість синонімів, окрім наявності численних діалектизмів, пояснюється, за словами А. Кримського, ще й тією обставиною, що «лексикологи арабський словник дуже захарастили головним чином завдяки тому прийому, що суто індивідуальні поетичні епітети предметів наводяться ними як окремі слова; наприклад, прізвисько «пожирач», дане левові одним поетом, «розтрощувач», дане йому іншим, і всі подібні позначення зазначені у словниках як синоніми до слова «лев». Невміння розмежувати авторські поетичні неологізми і загальновживанї слова, відсутність діалектологічної та історичної перспективи -- найістотніша вада арабських лексикографів.

Античні філологи не розрізняли літер і звуків, ототожнюючи їх* Арабські філологи чітко розмежовують літеру і звук, графічний символ вимовлюваного звука і вимовлюваний звук, указують на невідповідність між написанням і вимовою. Опис звуків у них ґрунтується на принципі фізіологічному, хоча береться до уваги і принцип акустичний. Арабські філологи виділяли звуки голосові і безголосові, звуки напружені і ненапружені, звуки закриті і відкриті, звуки «при-підняті» і «неприпідняті». Сібавейхі створив своєрідну систему координат для характеристики звуків, визначивши 16 місць утворення звуків У працях арабських філологів подано точний опис артикуляції окремих звуків і різноманітних їх комбінаторних змін. Значного розвитку досягло в арабському мовознавстві і вчення про просодію та метрику.

В аналізі частин мови араби йшли за Арістотелем, виділяючи три категорії: дієслова, імена і частки. Але з надзвичайною чіткістю арабські філологи виділяли поняття триприголосного кореня, специфічного для семітських мов, поняття афікса і внутрішньої флексії, або флексії основи. Вчення про корінь, афікси і внутрішню флексію мало неабиякий вплив на наступні граматичні теорії європейських учених. Синтаксис, як і у греків та індійців, лишався найменш опрацьованою ділянкою арабської граматики.

Арабські філологи опрацьовували мовознавчі проблеми на фактичному матеріалі майже виключно арабської мови. У тих рідкісних випадках, коли за матеріал дослідження правили інші мови, як-от, наприклад, турецька або монгольська, вони розглядалися крізь призму будови арабської мови та її категорій, без уваги до специфічних рис досліджуваних мов, таких, як скажімо, явище сингармонізму ' в турецькій мові. Для арабської лінгвістичної думки ідея порівняльного або історичного вивчення мов була ще невідомою.

Тим більший подив і захоплення викликає загадкова постать Махмуда аль-Кашгарі, праця якого «Диван тюркських мов» написана в 1073--1074 pp. і опублікована в Стамбулі тільки в 1912--1915 pp., і «в основу якої покладена порівняльність як свідомий науковий принцип» ^г. Натхненний патріотичним почуттям довести рівноцінність турецької і арабської мов, Махмуд аль-Кашгарі створює виключну за точністю опису і багатством самостійно призбираного і вправно систематизованого фактичного матеріалу порівняльну фонетику, граматику і лексикологію тюркських мов із щедрими ілюстраціями з історії, фольклору, міфології та етнографії тюркських племен.

7. Давньоруське мовознавство

Відомий російський радянський літературознавець Д. Лихачов писав: «Знання історії свого народу, знання пам'яток його культури відкриває перед людиною цілий світ -- світ, який не стільки величний сам по собі, але який дозволяв по-новому побачити і оцінити сучасність. Знання минулого -- це розуміння сучасності. Сучасність -- підсумок минулого, а минуле -- це ще нерозвинене майбутнє».

За свідченням відомого українського дослідника давньорущини І.С. Свєнціцького, є можливість говорити про давньоруську писемність, починаючи з половини IX століття. Він також висвітлює питання поширення грамотності на Давній Русі та подає статистику пам'яток літургічних книжок давньоруської доби. На думку цього вченого, вироблена дипломатична мова давньоруських договорів X століття мусила пройти довгий шлях розвитку, перше ніж вона могла з'явитися у такому документі з такими виразними слідами завершеної руської фонетичної передачі іноземних імен і слів та виробленої синтаксичної структури і лексичного багатства.

Коли ж додати до цього ще вироблену систему мови інших давньоруських пам'яток, то створюється повна картина давньоруської літературної мови.

У Київській Русі було організоване нижче і вище шкільництво» Важливою умовою розвитку шкіл було поширення на Русі писемності, утвореної на основі кирилівського алфавіту, який відомий французький лінгвіст Ж. Вандріес назвав «справжнім шедевром».

Давньоруське «книжное учение» -- це назва вищої школи, де викладали науки у тодішньому візантійському розумінні терміна, давали вищу для свого часу освіту. Програма візантійської вищої освіти була побудована на «семи вільних мистецтвах »-- граматиці, діалектиці, риториці, арифметиці, геометрії, астрономії та музиці.

Дослідник історії давньоруського шкільництва Ф. І. Науменко вважає: «Задовго до хрещення на Русі виникла не тільки писемність, а й літературна мова, і з'явилось шкільне навчання рідною мовою східних слов'ян», а княгиня Анна Всеволодівна відкрила при Андріївському монастирі в Києві жіночу школу, де «собравше младьіх девиц неколико обуча их писанню, також ремеслам, пению, швению, и иным полезным им ремеслам».

У Київській Русі князі і вище духовенство було високо освіченими людьми: князь Ярослав, його сини Святослав, Всеволод; Володимир Мономах; київський митрополит Іларіон, єпископ Лука Жидята, Феодосій Печерський, літописець Нестор, Кирило Туровський; боярин Федор -- вчитель дочки князя Михайла та ін.

Грамотними були міські ремісники і торгівці. Центром освіти була велика бібліотека при Софійському соборі. Бібліотеки мали і визначні люди. В Київській Русі високо цінили освіту. У літописних записах читаємо: «Велика бо бьівает полза от учення книжного мудрость бо обретаем и воздержание -- от словес книжных. Подобны суть книги глубине морской, ныряя в которую износят дорогой бисер» і т. п.

Нижчі школи були переважно при монастирях: «многие училища бьівали, грамоте, и писати, и пети, « чести учили».

Одним із основних джерел богословських і філософських знань в Давній Русі були твори візантійського церковного письменника VIII ст. Іоанна Дамаскіна. Ці твори були перекладені на староболгарську мову у X ст., а в XI -- вже перейшли на Русь. Так, наприклад, богослов'я Дамаскіна, під назвою «Уверне», згадується у XII ст. у вступі до «Сказання о Борисе и Глебе».

В останні десятиріччя в результаті активізації дослідження проблем з історії мовознавства радянська лінгвістична історіографія почала. виформовуватися в окрему самостійну наукову дисципліну. Поступово удосконалюються методи радянської лінгвістичної історіографічної науки, водночас розширюється коло проблемних питань, які стають предметом спеціальних лінгво-історіографічних спостережень.

Крім того, у сучасній лінгвістичній науці формується нова історіографічна галузь -- лінгвістичне джерелознавство, предметом якого е вияв у закладених давніх писемних пам'ятках лінгвістичної змістовності і лінгвістичної інформативності. Лінгвістична змістовність -- це сукупність уміщених у джерелі лінгвістичних фактів, що визначають зміст і відношення цього джерела до певного лінгвального утворення, а також -- ступінь пізнання останнього. Лінгвістична інформативність є визначеним умовами утворення джерела ступенем прямого посереднього відбиття в ньому лінгвістичного змісту.

Поряд із висвітленням кардинальних проблем загального мовознавства помітну увагу приділено першим початковим дослідженням з мови і зародженню мовознавства у різних народів.

При цьому варто відзначити, що люди споконвіку цікавилися насамперед питанням походження мови, відношенням між словом і названим ним предметом, первісним значенням слів і фразем. Над питаннями, пов'язаними з мовою, людина замислювалась ще далеко до виникнення письма. Та справжня наука про мову сформувалась щойно з появою письма, коли старовинні писемні тексти вимагали пояснення, а сучасна літературна мова потребувала встановлення і закріплення норм.

У процесі розвитку лінгвістичної думки в Київській Русі важливу роль відіграла лексикографія. Це переконливо показано у праці Л.С. Ковтун «Русская лексикография зпохи средневековья», в якій виявлено джерела формування текстів різних типів давніх лексиконів.

І насправді, є всі підстави думати, що в давньоруський період реально існувало справжнє давньоруське мовознавство. Справедливо зазначає український радянський лінгвістичний історіограф В.В. Німчук: «Давньоруська лінгвістика, що знайшла своє органічне продовження в науці східнослов'янських народностей, вивчена недостатньо. Історики східнослов'янського мовознавства звичайно починають його від словників-глосаріїв, що збереглися від XIII ст. Проте лінгвістична наука наших давньоруських предків яскраво викреслюється давнішою, багатшою, різноплановішою. Певне уявлення про інтерес до питань походження людської мови взагалі і власної давньоруської, дає визначна оригінальна пам'ятка цієї доби «Повість временних літ». У ній, щоправда, не відбито давньоруських народних уявлень про походження людської мови, а лише викладено біблійну легенду... Ця версія про походження людської мови й різноманіття мов була панівною протягом усього середньовіччя».

Усі відомості з усіх областей знань подавалися тодішньому читачеві в релігійній оболонці: такий був, характер середньовічної науки і літератури і в Візантії і в Західній Європі. У середні віки приєднано до богослов'я і підкорено йому всі інші форми ідеології: філософію, політику, юриспруденцію. Внаслідок цього, всякий суспільний і політичний рух змушений був приймати релігійну форму. На службі богослов'я перебували не тільки філософія, юриспруденція, а й історія і природознавство, і географія та інші галузі знань, в тому числі і мовознавство. Ф. Енгельс писав: «Церковна догма була вихідним пунктом і основою всякого мислення» ^х.

У Київській Русі зароджуються початки давньоруської лексикографії у вигляді тлумачення малозрозумілих чи незрозумілих слів у старослов'янських текстах давньоруськими відповідниками -- глосами. Ці глоси бували внутрішньорядкові, міжрядкові іпокрайні. За змістом глоси поділяються на перекладні, пояснювальні, етимологічні та порівняльно-зіставні, або текстологічні, в яких подаються лексчні відповідники різних мов до одного й того ж місця перекладу. За кількісним складом глоси можна поділити на однослівні й неоднослівні. Внутрішньопорядкові глоси вводилися відповідними ввідними словами типу рекомыи, рекьше, єже іесть, іеже ієсть ськазаіємь та ін. Наведемо приклади старослов'янських перекладів із грецької мови: єнварь рєкомы просинєць, априль рєкомьі брезєнь, май рєкомыи травень, вь келимхь рекьше. Такі глоси трапляються і в текстах давньоруських літописів: мць грудень, рекше номбрь Див.: Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв'язках з укра-їнською та білоруською, с. 13--14, 19..

У перекладах давньоруських і візантійських хронік часто поруч із грецькими словами подаються давньоруські відповідники, наприклад, историіа, рекше. образница, дьмконь, рекше слоугь і т. п..

За словами В.В. Німчука, такі тлумачення у давньоруських книжках підготували грунт для оформлення перших лексикографічних робіт. Відповідно до напрямків праці лексикографічного характеру в давньоруському мовознавстві оформилися головні типи словників: 1) словники-ономастикони; 2) словники-символіки і 3) слов'яноруські словники, які виділила відома сучасна дослідниця давньоруської лексикографії Л.С. Ковтун у монографії «Русская лексикография епохи средневековья». Найпоширенішими були словники-ономастикони: 1. «О имещьхь и глемыхь жидовьскімь ілзыїкьмь», 2. «А се имєна жидовьскаїл. роуськьі тьлкована», 3. «Речь жидовьскаго. іазыка», які містять у собі тлумачення біблійних топонімів й антропонімів. Ономастичний матеріал їх ґрунтується на візантійських джерелах. Візантійське походження мають і тлумачення символічного, переносного значення слів святого письма, зібрані в лексиконі «Тлькь о) нєразмньі словесє». Проте в усіх згаданих словниках

Слов'яно-руський напрям давньоруської лексикографії в чистому вигляді представлений словником «Тлькованиіє нєоудобь познаваїемомь в писаныхь речємь». Основу словника, очевидно, було зроблено в Сербії як пояснення до давньоболгарського перекладу «Ліствиці» І. Сінайського, але «Тлькованиіе» остаточно оформилося тільки в Давній Русі.

В.В. Німчук на основі детального вивчення давньоруських лексикографічних джерел доходить такого висновку: «Для свого часу дав-' ньоруська лексикографія була однією з найрозвиненіших у Європі. Багату давньоруську лексикографічну традицію успадкували братні східнослов'янські народи: давньоруські лексикони були в активному вжитку в Росії, на Україні й у Білорусії аж до XVII ст. Надбання давньоруської лексикографії широко використали українські, російські й білоруські вчені XVI--XVII ст.».