Мовознавство стародавнього світу.

Реферат на тему

Мовознавство стародавнього світу.

План

1. Мовознавство в Давній Індії

2. Давньокитайське мовознавство

3. Мовознавство в Давній Греції та Римі

4. Давнє арабське мовознавство

5. Використана література

Багато мовознавців виникнення науки про мови датують 1660 роком -- виходом «Універсальної грама-тики», інші -- початком XIX ст. -- появою порівняль-но-історичного мовознавства, визначаючи весь попе-редній період як «донаукове» мовознавство. Погодитися з цими твердженнями важко, оскільки чимало важли-вих проблем мовознавства (наприклад, походження мови, зв'язок мови з мисленням, зв'язок мовного знака зі зна-ченням, взаємовідношення логічних та граматичних категорій, виділення частин мови і членів речення та ін.) були предметом вивчення ще в далекому минулому. У давньому мовознавстві виділяють чотири наукові традиції: давньоіндійську, давньокитайську, класич-ну, арабську.

1. Мовознавство в Давній Індії

Найдавнішою науковою традицією є давньоіндійсь-ка. Вона налічує 3000 років.

Виникнення давньоіндійського мовознавства зумов-лене суто практичними потребами. Із покоління до по-коління віками передавалися усним шляхом священні гімни (Веди). Згодом вони були зафіксовані писемно й увійшли до чотирьох збірників -- Рігведа, Самаведа, Яджурведа й Атхарваведа. Давні індуси вважали, що ці священні гімни є божественними і тому їх необхід-но оберігати від псування. Якщо ж не буде збережена смислова і формальна, тобто орфоепічна, точність, то це перешкоджатиме спілкуванню з Богом. Прагнучи зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння (не всі старі тексти Вед для індусів того часу були незрозу-мілими), а також намагаючись уберегти їх мову від впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови (пракритів) і здійснюючи нормалізацію санскриту -- літературної мови, яка функціонувала як жива мова до V ст. до н. е., а далі використовувалася тільки в релігійній сфері, давні індуси детально вивчали мовні явища і створили оригінальну й добре розвинуту лінг-вістичну науку. Уже в самих Ведах розглядаються де-які мовознавчі питання, зокрема питання фонетики, орфографії, граматики і лексики.

Давньоіндійське мовознавство першої половини IV -- другої половини III ст. до н. є. досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIX ст.

Найвідоміпіим давньоіндійським мовознавцем є Па-ніні (V--IV ст. до н. є.) -- один із основоположників мовознавства, автор першої граматики санскриту. Вва-жають, що його граматика створена в усній формі й розрахована на усне передавання. Для легкого запа-м'ятовування вона подана у вигляді 3996 віршованих правил (сутр). Через декілька століть її було записано.

Паніні трактує мову як систему, що складається з фонетичного, морфологічного, словотвірного і синтак-сичного рівнів. Саме розуміння мови як системи зумо-вило введення ним понять фонеми та нульової морфе-ми, до чого європейське мовознавство прийшло лише наприкінці XIX ст.

Вихідною (початковою) одиницею мови Паніні вва-жав корінь, з якого з допомогою афіксів за правилами внутрішніх сандхі (поєднання морфем) утворюються сло-ва, а відтак за правилами зовнішніх сандхі (поєднання слів) -- речення і тексти. Орієнтація на синтез зумовила розгляд мовних одиниць від нижчих до вищих. Цим, очевидно, зумовлена його зацікавленість коренями і за-кінченнями. З часом це було перенесено і в лексико-графію (див. далі про кореневий принцип побудови словників). Отже, його граматика нагадує ідеальну фор-малізовану схему і є породжувальною за своїм характером (у норму входило те, що могло породжуватися на основі правил Паніні). Породжувальний характер правил також пов'язаний з уявленням про мову як систему (в Європі про це заговорили не раніше XIX ст.).

Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології (у своїй граматиці він звертає увагу на діалектні особливості Східної Індії), а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод^; (у бага-тьох випадках зіставляє санскрит із ведичною мовою). Граматика Паніні впродовж двох тисячоліть була зраз-ком опису класичного санскриту.

(.Інші давньоіндійські граматисти Яска (V ст. до н. е.), Вараручі (III або II ст. до н. е.), Катьяяна (III ст. до н. е.), Патанджалі (II ст. до н. е.), Бхартріхарі (V--VI ст. н. є.) розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють чо-тири частини мови -- ім'я, дієслово, прийменник і част-ку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків: називний, родовий, даваль-ний, знахідний, орудний, місцевий і ablativus, але нази-вають їх за порядком розташування: перший, другий, третій і т. д. Детально описують звуки, класифікуючи їх за фізіологічним принципом. Слова ділять на склади. Складотворчим вважають голосний звук.

Давньоіндійські вчені започаткували ідею історич-ного розвитку мов і їх порівняльно-історичного вивчен-ня. Так, Вараручі вивчав пракрити й дійшов висновку, що вони постали з однієї мови -- санскриту. Отже, він застосував^юрівняльно-історичний метод задовго до то-го, як його стали використовувати в Європі.

Мовознавці Давньої Індії також укладали словники. Ще в V ст. до н. є. Яска склав коментарі до Вед -- пояс-нення незрозумілих слів. Однак найвідомішим словни-ком є словник Амари -- «Амаракоша» (V ст. н. е.). Цей словник укладений за кореневим принципом, тобто в ньому наведено тільки корінь слова: vid- «знати», tud «штовхати»,рас- «варити», bhar- «нести».

Давньоіндійські вчені не тільки описували мову, а й досліджували її філософські проблеми. Бхартріхарі вивчав співвідношення речення і судження (обчислю-вав трансформації одного судження, за яких будь-яке судження еквівалентне іншому з погляду логічного змісту), роль слова у мові (виділив слово як абстракт-ний інваріант, особливу духовну сутність, тобто як одиницю мови, і слово як конкретну одиницю мов-лення).

Датський мовознавець Вільгельм-Людвіг Томсен зазначав, що «висота, якої досягло мовознавство інду-сів, цілком виняткова, і до цієї висоти наука про мову в Європі не могла піднятися аж до XIX ст., та й то навчившись багато чого в індійців» [Томсен 1938: 10].

2. Давньокитайське мовознавство

Перші мовознавчі праці в Китаї належать до І ти-сячоліття до н. е. Так, у V ст. до н. є. з'явилися тлума-чення незрозумілих слів у давніх текстах, а також пра-ці про зв'язок між словом і властивостями позначува-ного ним предмета чи явища. У III ст. до н. є. китайці дійшли висновку, що назва нерозривно пов'язана з позначуваним, і так виникала теорія «виправлення імен», тобто вибору імені, яке б відповідало позначува-ному. Наприклад, якщо правління імператора було невдалим, девіз правління оголошували «неправиль-ним» і змінювали. Вважалося, що людина, яка займає певне соціальне становище, повинна поводитись відпо-відно до назви цього становища.

У II ст. до н. є. було укладено перший ієрогліфіч-ний словник. Далі словникова робота стала провідною в китайському мовознавстві.

Першим класиком китайського мовознавства вва-жають Сю Шеня (І ст. н. е.). Він здійснив класифіка-цію ієрогліфів і виділив їх складові частини (цим ко-ристуються до наших днів).

Специфіка китайського мовознавства в тому, що до II--III ст. н. є. китайські вчені досліджували тільки значення й написання ієрогліфів, а не вимову слів. Опрацьований Сю Шенем аналіз ієрогліфів з'явився раніше, ніж перші праці з фонетики. Це пояснюється складністю структури китайських ієрогліфів, які ви-магають уміння членувати їх на частини і складати їх із частин. Створення таких словників зумовлене та-кож великою кількістю ієрогліфів, запам'ятовування яких перевищує потенції людської пам'яті.

На китайську лінгвістичну традицію вплинув скла-довий характер китайської мови. Основною одиницею китайської фонетики вважають цзи -- склад у цілому, який водночас відповідає писемному знакові та лексич-ній одиниці й розглядається як основна одиниця і лек-сики, і граматики. Спочатку цзи інтерпретували як неподільну одиницю, пізніше з розвитком фонетики як розділу мовознавства цзи почали членувати: відділили тон як особливу характеристику складу, а те, що зали-шилося після відрахування тону, ділили на дві частини, які в нашому мовознавстві прийнято називати ініціал-лю і фіналлю. Ініціаль -- приголосний, з якого почина-ється склад, а фіналь -- усе інше (голосний + приголос-ні). Фіналь утворює риму. З XI ст. китайські мовознавці складають таблиці, в яких склади впорядковуються за ініціалями і фіналями. Звуків (фонем) у китайському мовознавстві не виділяли аж до ознайомлення з євро-пейською традицією та її прийняття. Такий підхід по-в'язаний із жорсткою структурою китайського складу [Алпатов 1998: 34].

З III ст. н. є. з'являються перші словники омофонів і рифм. На початку XVIII ст. укладено великий слов-ник, який містить 47 035 ієрогліфів і 1995 їх варіантів.

Граматиці в китайській лінгвістиці приділяли не-значну увагу. Це зумовлено тим, що не було необхід-ності виділяти граматику в окрему дисципліну, бо в китайській мові немає словозміни й граматичної афік-сації (правда, є службові слова, але їх описували в лек-сикографії). Класифікації за частинами мови також не було, за винятком виділення «повних» і «пустих» слів, що так само пов'язано з особливостями будови китайської мови (немає словозміни, а синтаксично більшість слів може виступати в найрізноманітніших позиціях). Хоча синтаксис є дуже важливим для китай-ської мови, він не став об'єктом вивчення. Граматична наука в Китаї почала формуватися лише наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. Перша граматика китайсь-кої мови з'явилася 1898 р. і то під впливом європей-ської традиції.

Досліджували китайські мовознавці й питання діа-лектології та етимології. Так, ще на початку нашої ери Ян Сюн написав працю про народні слова, що ввійшли до літературної мови, вказавши на місце, звідки кожне з цих слів походить. У II ст. Лю Си уклав словник «Шимін» («Тлумачення імен»), у якому дано етимоло-гію китайських імен.

Китайське мовознавство аж до кінця XIX ст. розви-валося самостійно без будь-яких впливів інших лінгві-стичних традицій. У XIX ст. китайці ознайомилися з європейським мовознавством, і китайська традиція, на відміну від індійської, швидко піддалася впливу євро-пейської. Нині в чистому вигляді вона вже не існує, хоча деякі її ідеї та методи, особливо ті, що стосуються ієрогліфіки, збереглися.

Китайська лінгвістична традиція справила істотний вплив на японське мовознавство.

3. Мовознавство в Давній Греції та Римі

У Давній Греції мовознавство розвивалось дещо в іншому напрямі, ніж у Давній Індії і Китаї. Початок античному мовознавству поклали філософи, тому розріз-няють два періоди: філософський (V--III ст. до н. є.) і александрійський (III ст. до н. є. -- IV ст. н. е.).

Філософський період. У цей період предметом на-укових дискусій було питання про природу слова і відношення слова до речі. Філософів цікавило, отримує кожна річ назву відповідно до своєї природи (physei) чи зв'язок між назвою і річчю є довільним, установлю-ється людьми за умовною згодою, свідомо (thesei). Так, Геракліт (VI--V ст. до н. є.) стверджував, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з річчю, назвою якої воно служить. В імені розкривається природа речі. Проти-лежну думку висловив філософ Демокріт (V--IV ст. до н. е.): імена речам дають люди на свій розсуд. Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповід-ності між словом і річчю: 1) одне слово може назива-ти декілька різних речей (багатозначність); 2) одна річ може називатися різними словами (синонімія); 3) різ-ні слова можуть збігатися за формою і звучати одна-ково (омонімія); 4) значення слів можуть змінювати-ся; 5) існують поняття без однослівної назви.

Суперечки давньогрецьких учених відображені у творі філософа Платона (прибл. 427'--347 pp. до н. є.) «Кратіл, або про правильність імен» у формі діалогу між Кратілом, який обстоює тезу про природний харак-тер назв, і Гермогеном, який наполягає на тому, що наз-ви встановлюються законом. Сам Платон не підтри-мує жодної з цих точок зору, а лише резюмує: важли-вим є не протиставлення, а визнання, що в мові панує глибока внутрішня цілеспрямованість, а не невмоти-вована, свавільна примха. Платонові ж належить і перша спроба виділення частин мови: він розрізняє ім'я і дієслово.

Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Арістотель (384--322 pp. до н. е.) у своїх творах «Пое-тика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допо-міжні слова (сполучники та зв'язку). Щоправда, Арі-стотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з преди-катами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Пла-тона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці катего-рії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядко-вував логічним категоріям. Його якоюсь мірою мож-на вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві.

! Арістотелю мовознавство завдячує також введен-ням поняття початкової форми (для імен -- форма на-зивного відмінка, для дієслів -- форма 1-ої особи) і гра-матичного роду (розрізняє чоловічий, жіночий і серед-ній рід). Важливим є й те, що він перший наблизився до розуміння знакової природи мови.

Подальша робота з уточнення мовних категорій по-в'язана з філософською школою стоїків (від назви пор-тика Stoa в Афінах, де збиралися представники цієї школи) -- однією з головних течій елліністичної й римської філософії кінця IV ст. н. е., яка розробляла основи морального життя і вбачала їх у подоланні при-страстей, в «силі духа», що виявляється в підкоренні розумові та долі. Стоїки уточнили й розширили класи-фікацію частин мови (встановили п'ять частин мови: дієслово, сполучник, член, власні імена й загальні наз-ви), уперше ввели поняття відмінка в систему відмін-ків і виділили прямий і непрямий відмінки. Вступив-ши в суперечку про «природний» чи умовний характер назв і вважаючи, що слова спочатку були «правильни-ми, істинними», вони стимулювали розвиток етимоло-гії. Однак, не маючи наукових принципів етимологізу-вання, вони довільно тлумачили «правильні» значення слів, чим завдали шкоди етимології.

Стоїки торкнулися питання аналогії та аномалії в мові, тобто наявності чи відсутності закономірностей у самій мові. Щодо розуміння цього питання виокреми-лись аналогісти, які інтерпретували мову як систему чітких правил, що не мають винятків, і аномалісти, які доводили, що мова допускає відхилення від закономір-ностей. Ця дискусія мала важливе значення для ство-рення нормативної граматики, де поряд із граматични-ми правилами («аналогіями») стали наводити винятки з правила («аномалії»). Суперечка між аналогістами й

аномалістами була настільки популярною, що привер-нула увагу до проблеми і далеких від філософії та мо-вознавства людей. Є свідчення, що навіть Юлій Цезар написав працю про аналогію.

Александрійський період, ^рхливого розвитку кла-сична традиція у мовознавстві зазнала в Александрійсь-кій державі Птолемеїв (III ст. до н. є. -- V ст. н. є.) -- Єгипті. Саме тут граматика відокремилася від філосо-фії, стала самостійною наукою. Це було зумовлено виданням класичних літературних творів (Гомера, Ес-хіла, Софокла та ін.), необхідністю філологічної інтер-претації цих творів, нормуванням спільної єдиної лі-тературної мови всієї Греції -- так званого койне.

|іайвідомішими мовознавцями александрійської ніколи є Арістарх Самофракійський (217--145 pp. до н. е.), Діонісій Фракійський (170--90 pp. до н. є.) і Аполлоній Діскол (II ст. н. е.). Арістарх Самофра-кійський видав і прокоментував твори Гомера, Гесіода, Архілоха, Піндара, Есхіла й Арістофана. Коментарі зво-дились до розбору текстів і виправлення помилок ^Най-більшою заслугою Арістарха Самофракійського є ство-рення повної класифікації частин мови. Він виділив вісім частин мови: ім'я, дієслово, дієприкметник, займен-ник, прислівник, сполучник, прийменник, член (ар-тикль), і класифікація набула завершеного вигляду. (

Учень Арістарха Самофракійського Діонісій Фра-кійський створив підручник граматики. У цьому під-ручнику він уперше трактує частини мови в суто мор-фологічному (не синтаксичному) аспекті й уводить по-няття акциденцій, тобто граматичних категорій. Так, у дієслові він виділяє категорії часу (теперішній, мину-лий і майбутній), стану (активний, пасивний і середній) та особи (перша, друга і третя).

Аполлоній Діскол -- основоположник грецького синтаксису, який він визначає як учення про словоспо-лучення. У словосполученні, на його думку, головну роль відіграють дієслово та ім'я. Синтаксичну теорію Аполлонія Діскола, викладену в його основній праці «Синтаксис», взято за основу багатьох пізніших шкіль-них граматик.

Крім граматики александрійські мовознавці глибо-ко опрацювали фонетику. Вони чітко розрізняли звуки й букви. Звуки класифікували на голосні та приголос-ні. У букві розрізняли два елементи -- зображення і назвуГ7

Мовознавство Давнього Риму не залишило оригіна-льних праць. Римські мовознавці переповідали погля-ди давньогрецьких учених. Заслуговують уваги праця «Про латинську мову» Марка-Теренція Варрона (116-- 27 pp. до н. е.), де описано граматичну систему латинсь-кої мови за давньогрецькими зразками, та підручник ла-тинської мови Квінтпа-Реммія Палемона (І ст. до н. е.), де вперше подано впорядковану латинську граматич-ну термінологію, яка стала основою термінології су-часного мовознавства. Пізніше з'являються два варіан-ти (поширений і скорочений) граматики латинської мови Елія Доната (прибл. 350 р. н. є.) і найповніша граматика латинської мови Прісціана (прибл. 526-- 527 pp. н. е.). Обидва підручники майстерно написані й служили 1000 років (аж до середньовіччя) в Європі як зразкові граматики латинської мови. За їх взірцем створювали граматики живих європейських мов.

Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (ар-тикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, від-крили новий відмінок -- аблятив і числівники поділи-ли на кількісні та порядкові. Вивчаючи ораторське мис-тецтво, вони глибоко досліджували і стилістику на всіх мовних рівнях (фонетичному, морфологічному, лексико-семантичному, синтаксичному, а також на рівні тексту). Прикладом є підручник із красномовства «Institutio oratoria» («Ораторські настанови») Марка-Фабія Квінті-ліана (прибл. 35 -- 96 pp. н. е.).

4. Давнє арабське мовознавство

Арабське мовознавство досягло великих успіхів в епоху халіфату (VII--XII ст.). Халіфат був багатонаціо-нальною державою, в якій проживали перси, сирійці, греки, євреї та інші народи. Його територія охоплю-вала Аравію, Передню Азію, Північну Африку та Пі-ренейський півострів. Державна політика була спря-мована на арабізацію всіх народів, що населяли краї-ну. Цьому сприяла підтримувана державою релігія -- магометанство (іслам).

Стимулом розвитку арабського мовознавства було тлумачення Корану (релігійного вчення, писаного чи укладеного Магометом у першій половині VII ст.) і бо-ротьба проти засмічення літературної мови.

Арабські вчені були ознайомлені з багатьма досягнен-нями індійських і грецьких філологів. Спираючись на ті досягнення, вони досліджували арабську мову і створили детальний опис її фонетики, морфології та лексики.

В арабському мовознавстві розрізняють п'ять шкіл: басрійську з центром у м. Басра (Месопотамія), куфій-ську з центром у м. Куф (Месопотамія), багдадську з центром у м. Багдад, андалузьку (в Іспанії) і єгипетсь-ко-сирійську. Найвідомішими є басрійська і куфійська школи.

Серед мовознавчих праць виділяється трактат «Аль-Кітаб» (у перекладі -- «книга») басрійського граматис-та Сібавейхі (прибл. 753 -- 796 pp.). Це повна грамати-ка класичної арабської мови, в якій детально описано словозміну імені та дієслова, словотвір, фонетичні проце-си, що відбуваються при творенні різних граматичних форм, а також проаналізовано артикуляцію звуків та їх позиційні варіанти.

Арабські мовознавці розрізняли звук і букву, вияв-ляли факти невідповідності між звучанням і написан-ням. Услід за Арістотелем вони виділяли три частини мови: ім'я, дієслово, службові слова. Виявили специфіч-не для семіто-хамітських мов явище -- внутрішню флексію. На початку X ст. в арабському мовознавстві остаточно сформувався мовознавчий поняттєвий апа-рат. Термінологія і граматичне вчення були приведені в систему. Вивчали арабські мовознавці й загальнотеоре-тичні питання, зокрема проблему походження мови.

Однак найбільших успіхів досягли араби в лекси-кографії. Вони уклали чимало багатотомних словни-ків, серед яких вирізняється двадцятитомний словник Сагані (1181--1252) і стотомний (за іншими джерела-ми, шістдесятитомний) словник аль Фірузабаді (1329-- 1414) «Камус», що в перекладі означає «океан». Він був настільки популярним, що словом камус стали на-зивати словник узагалі. Аналіз арабських словників засвідчує надзвичайне захоплення їхніх творців сло-вом, лексичним багатством арабської мови. Так, до слів на позначення лева і меча наведено п'ятсот сино-німів, верблюда -- тисяча. Один учений, виявивши чо-тириста синонімів до слова, що означає «біда», вигук-нув: «Імена бід самі по собі біда!»

Арабська лінгвістична традиція вплинула на серед-ньовічного тюрколога Махмуда аль Кашгарі (XI ст.), відомого в мовознавстві своєю оригінальною працею «Диван тюркських мов» (написана в 1073--1074 pp., опублікована у Стамбулі в 1912--1915 pp.), що є своєрід-ною енциклопедією тюркських мов (тут слово диван означає «зібрання»). У цій праці вперше застосовано порівняльний метод як науковий принцип досліджен-ня. За оцінкою російського мовознавця В. А. Звегінце-ва (1910--1988), «це виняткова за точністю опису й багатством зібраного матеріалу порівняльна граматика й лексикологія тюркських мов у повному розумінні цього слова, яка супроводиться численними даними з історії, фольклору, міфології та етнографії тюркських племен» [Звегинцев 1964: 21].

Використана література

1. Кондратов Н. А. История лингвистических учений. -- М., 1979. -- О 7--36.

2. Звегинцев В. А. История языкознания XIX--XX веков в очерках и из-влечениях. -- М., 1964. -- Ч. I. -- С. 7--27.

3. Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История языкознания. -- М., 1974. -- Вып. I. -- С. 7--41.

4. Лоя Я. В. История лингвистических учений. -- М., 1968. -- С. 5--36.

5. История лингвистических учений. Древний мир. -- Л., 1980.

6. История лингвистических учений. Средневековый Восток. -- Л., 1981.

7. История лингвистических учений. Средневековая Европа. -- Л., 1986.

8. История лингвистических учений. Позднее средневековье. -- Л., 1991.

9. Античные теории языка и стиля. -- М. -- Л., 1936.

10. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. -- К., 1991.

11. Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV--XVII ст. -- К., 1985.

12. Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв'язках з російською та білоруською. -- К., 1980.