Семантично-стилістичні та прагма-функціональні особливості німецьких особових імен

... der Herr Stadtschreiber vollbrachte ein ehrsames und untadeliges Leben - wenigstens дuЯerlich; denn ganz im geheimen saЯ ihm doch ein kleiner Kobold im Nacken und zwickte ihn wegen der hьbschen Lisette oder der appetitlichen Rosine oder der schlanken Franziska (5, 26).

Власні імена, виступаючи в ролі прикладки, унаочнюють картину подій і конкретизують їх учасників:

... er glaubt den Herrn Vater hinter sich reden zu hцren, voller Wut ьber den fliehenden ungeratenen Sohn, den Franzl (6, 60);

Jede der einkommenden Meldungen jedoch wird durch seine, Mathias Birbaums, Hдnde gehen...(7, 15).

Ill Wir waren die besten Freunde - jung und hitzig - war schlieЯlich ein Kerl, meine Herren, vor fьnfundvierzig Jahren - und sie, die Klara, ich sehe sie immer noch...(3, 18).

Кінцева позиція особових імену реченні при звертанні може виражати переконання, вимогу або заклик до чогось:

„Die franzцsische Kultur ist die Leuchte der Welt, Jakob.“(5, 21);

„Ach Gott”, sagt Pinneberg bloЯ. Und dann hartnдckig: „Aber Sie mьssen mir was verschfafen zum ersten, Herr Friedrichs. Ich bin verheiratet“ (4, 87);

Lassen Sie es erst einmal mit Ьberraschungen genug sein, Schubert! (6, 52).

В основі семантики оніма лежить значення власної назви, що включає мовну, мовленнєву та енциклопедичну (екстралінгвальну) інформацію (О. Суперанська), з яких остання є більш значимою і відбиває культурно-історичний, естетичний, морально- і соціально-оцінний компоненти. Значення ж оніма у художній літературі зумовлюється специфікою умов його вживання.

2.2 Лексико-стилістичні особливості особових імен

Власні назви виступають і компонентами фігур синтаксичної симетрії (повтору, анафори й епіфори), які увиразнюють семантичні зв'язки і відношення між компонентами висловлення. Ономастичні повтори сприяють зосередженню уваги на об'єкті зображення, підкреслюють його особливості, підсилюють емоції, настрій ліричного героя. Повторення особових імен в тексті підкреслює риси характеру, поведінку та вчинки людини. Отже, для вираження ставлення до особи на лекично-стилістичному рівні служать такі засоби як анафора, епіфора, кільцеві повторення, прізвиська і тон як „емоційний коефіцієнт тексту”[5,14]. За допомогою онімної анафори локалізується увага на дійовій особі:

Schulz kommt, mit seinen schwarzen, gesalbten Locken, ..., Schulz, der Elegant von Ducherow ..., Schulz, Kцnig aller Dienstmдdchenherzen, Idol der Ladnerinnen, auf den sie abends vor dem Geschдft warten...

Schulz kommt.

Schulz sagt: „Morjen.“(4,56).

Онімна епіфора в ролі звертання формує висловлювання, метою якого є переконливий вплив на адресата:

ReiЯ dich zusammen, Schubert!

Attention, Schubert!

Etwas mehr Aufmerksamkeit!

So geht es nicht, Schubert!

Du bist zu spдt, Schubert!

Hilf dem Chimiani bei der Reinschrift, Schubert (6, 66).

Кільцеве повторення як вживання одних і тих же онімних елементів на початку і в кінці речення чи тексту акцентує своєрідність ставлення до особи, про яку йде мова:

„Lila“, sagte Friedrich langsam und sehr genieЯend, „Lila! Natьrlich kann sie gar nicht anders heiЯen als: Lila!“ (5, 62).

Особливою формою імен, які підкреслюють певні типові ознаки носія, є прізвиська. Вони поєднують ознаки як власних, так і загальних імен. Номінативна функція прізвиськ послаблена у зв'язку з їхніми обмеженими можливостями реалізації, а також у зв'язку з неможливістюїх уживання в певних мовних ситуаціях. Причинами виникнення прізвиськ є типові для особи властивості будови тіла, фізичні вади, звички, вподобання та ін. Як показують дослідження лінгвістів, прізвиська утворюються за допомогою таких способів: 1) редукцією імен та прізвищ: „Sibille - Bille, Mirbach - Mikki, Monica - Moca; 2) пропріалізацією апелятива: Ratte, Igel, Gans; 3) фонетичними асоціаціями: Zwieback (продукт харчування) замість Zwiebeck; 4)семантичними асоціаціями: Bдumchen замість Kiefer, Gelbsucht замість Gelber“ [6, 8].

Галерею літературних образів із прізвиськами створює Ф.Дюрренматт у „Гостині старої дами”. Багата дама Клер Цаханасьян дає прізвиська багатьом особам з її оточення, яких вона розглядає не інакше як річ, що, з одного боку, свідчить про її ставлення до них, і, з іншого боку, ці прізвиська характеризують їхнього „творця” - саму ж Клер Цаханасьян.

Звертаючи увагу на прагматичних та семантико-стилістичних особливостях прізвиськ помітним є те, що у функціональному плані вони поєднують ознаки як онімів так і апелятивів. З одного боку, це власна назва, а, з іншого, як апелятиви, виступають у функції характерологічного засобу. Номінативна функція прізвиськ послаблюється обмеженістю її реалізації, а часто й неможливістю їх вживання у певних мовленнєвих ситуаціях. Аналіз фактологічного матеріалу показав, що прізвиська у німецькій мові утворюються: 1)шляхом силабічної редукції імен і прізвищ, порівн.: Bille<Sibille, Palle<Palluscheck, Mikki<Mirbach; 2)шляхом онімізації апелятивів, порівн.: Ratte, Igel, Gans тощо; 3)через фонетичні асоціації: Zwieback (сухар) замість Zwiebeck; 4)через семантичні асоціації, порівн.: Bдumchen (деревце) замість Kiefer (сосна), Gelbsucht (жовтуха) замість Gelber тощо. Причинами надання прізвиська тій чи іншій особі виступають, як правило, певні характерні для неї фізичні риси, вади, звички, хобі тощо. Так, одному із терористів німецька поліція дала прізвисько Ratte (щур), оскільки його характерною ознакою були два передні зуби, що виступали наперед: Die “Ratte”, das sollte Christoph Seidler sein. Den Namen haben ihm die Terrorsfahnder wegen seiner auffдlligen Schneidezдhne gegeben. Один із персонажів роману В.Бертгольда мав прізвисько Ricco (італ. їжак), оскільки його характерною ознакою було волосся, що стирчало догори: “[…] wie der Informant heiЯt, sie nennen ihn Ricco, den Igel, er hat so nach oben stehende Haare” Такі процеси можна розглядати як наслідок метафоричних та метонімічних асоціацій.

Прізвиська можуть виступати також у ролі оксиморона, тим самим підкреслюючи ставлення однієї особи до іншої, роблячи картину подій більш жвавою:

...durch Moos und Laub ging mit wehenden roten Haaren, bigsam, gertenschlank, zart, eineverteufelt schцne Hexe(3, 18).

За допомогою прізвиськ можна побачити наскільки близькими є відповідні герої, у яких вони стосунках:

Claire Zachanassian Brausen sie mit Ihrem Zug davon.

Gatte VII Aber die Presse, Mausi, die Presse ist noch nicht ausgesteigen (3, 24).

Прізвиська утворюються часто на основі порівнянь з тваринами, казковими персонажами, тоді вони підкреслюють певний настрій персонажів, їх вік, соціальний статус:

Claire Zachanassian Nenne mich wie du mich immer genannt hast.

Ill Mein Wildkдtzchen.

Claire Zachanassian schnurt wie eine alte Katze Wie noch?

Ill Mein Zauberhexchen.

Claire Zachanassian Ich nannte dich: mei schwarzer Panter.

Ill Der bin ich noch (3, 26).

Прізвиська можуть показувати також негативне ставлення до особи, презирство, зверхність, з однієї сторони і підданність, покірність з іншої:

Claire Zachanassian Komm, Moby, verneig dich. Eigentlich heiЯt er Pedro, doch macht sich Moby schцner. Es passt auch besser zu Boby, wie der Kammerdiener heiЯt (3, 26).

Der Polizist Wer seid denn ihr?

Die Beiden Wir gehцren zur alten Dame, wir gehцren zur alten Dame. Sie nennt uns Koby und Loby (3, 32).

Крім основної, мовної, функції, онім виконує ще й додаткові - характеристичну, темпоральну, локальну, ідеологічну, культурно-історичну, емоційно-оцінну й соціально-оцінну (О. Фонякова), естетичну, алюзивну, символічну, експресивну (В. Калінкін). Загалом же власна назва у художньому тексті поліфункціональна: можна сказати, що, поєднуючи основні мовні функції і специфічні стилістичні, поетонім відзначається індивідуалізаційними особливостями в кожному конкретному випадку художнього ономавжитку.

2.3 Символічні особові імена як наслідок лексико-семантичного процесу в пропріальному просторі

2.3.1 Конотативні оніми

В лексиці кожної мови відображається насамперед менталітет народу, його внутрішній світ, уявлення. І саме внутрішня форма слова стає справжнім документом відповідного історичного етапу.

Смислова структура конотативних онімів зумовлена наявністю конотативного компонента у складі значення власних імен як актуального знака. Конотативний компонент значення власних імен, що актуалізується у мовній одиниці у мовленнєвому використанні та доповнює її об'єктивне значення асоціативно-образним уявленням про денотат, у більшості випадків набуває в онімі провідної ролі. Конотації власних імен - це наслідок дії у пропріальному просторі лексико-семантичного процесу. Цей процес на рівні власних імен розуміється нами як лінгвальна сутність, що показує динаміку набування власними іменами конотативного значення на рівні лексико-семантичного варіювання, дозволяє виявити правила семантичного розгортання, ідентифікувати форми мовного вираження результатів семантичних перетворень у знаку, у тому числі й на рівні словотвору.

Як показує аналіз процесу, першою фазою лексико-семантичного розгортання на рівні власних імен є фіксована, цілеспрямована семантизація онімів, коли переосмислення відбувається на основі метонімії за схемою: предмет - носій імені - предмет - носій ознак, якостей, соціально закріплених за даним власним іменем. У цьому випадку онім стає «замінником об'єкта» (), «абревіатурою, що вказує на певний предмет»(). Далі власне ім'я зі вже набутим семантичним навантаженням може бути вжито у непрямій номінації, коли ім'я відривається від конкретного денотата та починає вживатися для нетрадиційної номінації референта у комунікативному акті, де конотативний компонент значення оніма виходить на перший план, наприклад: von Hinz und Kunz laufen - що означає ходити від одного до іншого; den biligen Jakob abgeben - відбутися порожніми відмовками (замість пояснення або вибачення). При цьому переосмислення відбувається частіше за все на основі метафори, рідше - метонімії. Таким шляхом вирішується проблема певної «…неадекватності номінативної системи мови нагальним потребам вираження. Це засіб виразити те, що важко виразити, та позначити те, для чого немає у нормі прямого позначення, причому виразити та позначити, не збільшуючи словник одиниць та їх синтаксичну складність» (). Таким чином суть проблеми, що розглядається, полягає в описі лексико-семантичного процесу при вживанні власних імен у непрямій для мовної одиниці функції найменування.

Л.В.Щерба зазначав, що у мові цілком зрозумілими є лише крайні випадки, але найбільш цікавими з точки зору лінгвістики є проміжні. До таких проміжних мовних явищ належать конотоніми, що акумулюють у своїй семантиці й функціонуванні елементи пропріальних та апелятивних одиниць.

Більшість вчених погоджуються, що семантичну структуру онімів слід розглядати, зважаючи на різні аспекти мовленнєвої діяльності. На рівні мови власні імена не мають сталих понять окрім концепта «приналежність до пропріального поля», що гносеологічно дорівнює концепту «одиничність». На рівні мовлення (потенційно - узуса) оніми набувають семантичного наповнення, що не є однорідним: вирізняються усталені і оказіональні ознаки. На цьому рівні денотативне у власному імені може співіснувати з конотативним, коли прагматичний аспект значення перевищує когнітивний.

За традиційними поглядами, конотація займає периферійне становище при ядрі денотації. Але у ряді робіт підкреслюється, що «…поняттєво-логічне й конотативне у мовній одиниці є рівноправними з точки зору мови як дійсної свідомості, складаючи єдність в її смисловій структурі»(). У процесі мовленнєвої діяльності схема: центр (денотація) - периферія (конотація) - порушується з можливою нейтралізацією традиційної діархії або навіть висуванням на домінуючу позицію конотативного аспекта значення. На думку В.І.Шаховського, співвідношення конотації та денотації є «…відносною діархією з перевагою… тієї чи іншої сторони у залежності від намірів мовця» (). У сфері пропріальних одиниць, асемантичних знаків мови, конотативне значення набуває провідної ролі у їх смисловій структурі.

Особливість дії лексико-семантичного процесу у підсистемі власних імен пов'язана зі специфікою семантики та функціонування цих одиниць. Так, при переосмисленні значення власних імен екстралінгвальний фактор відіграє більш значну роль, ніж у власному імені. Саме соціальна закріпленість оніма за певним денотатом дозволяє пояснити можливість вживання конотативних онімів у конструкціях із запереченням типу …не конотонім, що не властиво апелятивним метафоричним конструкціям. Оскільки оніми належать до тих слів мови, що мають екстралінгвальні пресупозиції, пресупозитивний смисл висловлювання …не конотонім, наприклад: «Я знаю сам, що я не Цицерон…» (Л.Українка. Господин політик) відповідає його прямому значенню. Під пресупозицією розуміються умови, які мають бути задовільнені, щоб речення могло функціонувати як ствердження, питання, наказ і подібне. Для реалізації метафоричного значення необхідно, щоб факт незакріпленості імені за даним денотатом був соціально маркованим. Заперечувальний компонент посилює значення конотативного оніма, оскільки саме значення, а не пресупозиція залучається до сфери дії заперечення, а пропріальність як компонент значення знаходиться саме у пресупозитивній частині смислу. Саме цим можна пояснити широку розповсюдженість таких конструкцій у мовленні.

Конотоніми як образно-мотивовані одиниці, що пов'язані з денотатом та формують своє сигніфікативне значення, тобто набувають поняттєвої повноцінності починають функціонувати як загальні імена. Наприклад, конотативним онімам властиві відношення варіативності таких типів: синонімія, антонімія, омонімія, полісемія. Синонімія конотонімів має контекстно зумовлений характер. Вступаючи в синонімічні відношення з загальними іменами, конотативні оніми проявляють прагнення семантично зблизитись з нормативною лексикою. Конотоніми при цьому зберігають денотативне значення, тобто не синонімізуються за денотатом. Це відрізняє синонімію конотонімів від синонімії власних імен, оскільки в апелятивній лексиці різні знаки синонімізуються у тому випадку, якщо мають загальний денотат. Це дозволяє конотонімам широко використовуватися у конструкціях зі з'єднувальним сполучником, що в апелятивній лексиці заборонено мовною нормою, за винятком так званих словесних бінарних блоків з експресивним забарвленням. Наприклад, вживання блоку ловелас і донжуан для номінації тотожного денотата свідчить про їх повну апелятивацію.

Прикладом синонімії конотонімів можуть служити наступні пари слів:

Amors Pfeil - die Liebe

Der Casanova - der Verfьhrer

Der Judas - der Verrдter

Die Tussi - eine junge Frau

Можливість утворювати антонімічну парадигму є особливістю, що відрізняє конотaтивний онім від власних імен. Конотоніми вступають у антонімічні відношення як з іншими конотонімами, так і з апелятивами. Антонімію у мікросистемі конотонімів можна визначити як соціально зумовлену. Конотоніми-антоніми є суб'єктивно характеризуючими одиницями, що сприймаються розумом як протилежні явища, а це пов'язано насамперед з умовами ситуації або стереотипами, що склалися. Встановленню антонімічних відношень між конотонімами, конотонімами і загальними іменами сприяє наявність у складі їх значення оціночного компонента. Для конотонімів-антонімів актуальною також є наявність у складі значення семи «особа».

Конотоніми-антоніми можна спостерігати у наступних прикладах:

Amors Pfeil - der Hass

Der Judas - ein treuer Mensch

doller Otto - Hans HasenfuЯ

Омонімія у мікросистемі конотонімів не завжди тотожна омонімії власних імен. Омонімія у підсистемі власних імен має денотативно зумовлений характер. Визначення власних імен як омонімів пов'язане з їх співвідношенням з різними категоріями об'єктів. Аналогічний характер омонімічних значень можна знайти у конотативних онімів, якщо їх твірною основою є власне ім'я із загальною зовнішньою формою й різними денотативними значеннями. Значення конотонімів також можуть розглядатися як омонімічні, якщо є наслідком розпаду полісемії. Набуваючи узуальних конотацій, конотоніми поступово втрачають зв'язок з твірною основою - денотатом власного імені. Тоді конотоніми позбуваються нетривіальної (тобто неелементарної з точки зору предметів, предикатів, логічних зв'язок) загальної частини значень, яка утримує схожість семантичних тлумачень слів. Так, узуальні конотоніми Фігаро - «перукар», Фігаро - «слуга» з деактуалізованими денотативними значеннями можуть бути прикладом такого процесу.

Як і антонімія, специфічною ознакою конотативних онімів є полісемія. Полісемічними слід вважати конотоніми, що утворені від власних імен з єдиним денотативним значенням, оскільки у такому випадку існує рівень семантичного опису, на якому конотоніми об'єднані нетривіальною загальною частиною, що виконує тотожну роль відносно інших семантичних компонентів. Цією загальною частиною стає денотативне значення оніма. Полісемія конотонімів може бути представлена такими прикладами: ich will Hans heiЯen, wenn...; da will ich Matz heiЯen; da will ich Hans Kaspar heiЯen, wenn...- усі ці вирази перекладаются як: то назвіть мене дурем (якщо це не так).

Зміна смислової структури конотативних онімів, що властива цим одиницям, впливає на їх граматичні якості, зокрема, словотвірну активність. Так конотонім може стати твірною основою для появи нових узуальних слів. Слід зазначити, що ономастичні та конотативні парадигми з ідентичною основою у більшості випадків збігаються, оскільки в обох відбувається апелятивація твірних основ онімів при словотворі. Іноді можлива зміна мотиваційних відношень твірних власних імен та похідних конотативних онімів.

Зміна граматичної парадигми конотонімів у першу чергу виражається втратою такими онімами фіксованих роду й числа, що є ознаками, властивими власним іменам. Відомо, що можливість створення форм однини й множини кваліфікує загальне ім'я. Семантичне протиставлення: один предмет - багато предметів одного класу - є ознакою, яка характеризує конотоніми. Так конотативні оніми Гамлет - Гамлети фіксують не одиничні об'єкти, а предмети одного класу, протиставлені за ознакою одиничність/множинність. Форма множини конотоніма виступає як сильна, багатозначна. У багатьох випадках вона стає словотвірним засобом, якщо відношення встановлюються між власним іменем в однині та конотонімом у множині. Плюралізація у підсистемі пропріальних одиниць є універсалією. При цьому морфологічне значення плюралі конотоніма за ступенем абстрактності кількісного значення ближче до збірності, оскільки має не абстрактно-кількісний характер, а скоріше конкретно-збірний, коли численність об'єктів номінується як ціле. Плюраль конотонімів «…не визначає великої кількості осіб, а найчастіше репрезентує певну властивість або якість» (). Так, В.І.Дегтяров зазначає, що історично форма збірності, яка поєднувала в собі одиничність та множинність як загальне числове значення, передувала граматичній категорії числа. Форма ж плюралі конотонімів, що номінує сукупність осіб як тип численності, також генетично пов'язана з формою однини твірного власного імені. Втрата зв'язків з денотатом твірного оніма призводить до граматикалізації значення числа конотоніма. Отже, більшість узуальних конотонімів типу меценат, ескулап, донжуан з деактуалізованим денотативним значенням створюють корелятивні пари числа, аналогічні кореляціям апелятивів.

Конотоніми зазвичай зберігають ті ж родові кореляції, що й власні імена. Вживання роду конотативних онімів семантично мотивується статевою приналежністю денотата. Однак іноді опозиція за статтю, що історично полягає в основі протиставлення чоловічого та жіночого роду, знімається. Це відбувається, коли конотативна ознака стає провідною у семантиці слова. Внаслідок цього конотоніми «чоловічого ономастикону» можуть позначати особу як чоловічої, так і жіночої статі, а іноді й неживі об'єкти. Зафіксовані такі родові кореляції конотонім - об'єкт номінації: конотонім «чоловічого ономастикону» - особа жіночої статі: Sie ist Judas; Гамлет в спідниці.

Оціночна семантика впливає на особливості синтаксичної сполучуваності конотативних онімів. Частіше вони зустрічаються у позиції предикатива, звертання, прикладки. В інших позиціях для актуалізації конотативної ознаки необхідні допоміжні слова, якими стають займенники, прикметники, числівники, іменники у родовому відмінку. При цьому факультативність допоміжних компонентів при власних іменах протиставлена їх обов'язковості при конотонімах. Відмінною особливістю конотонімів є поява з ними слів кванторної семантики типу усі, кожний, будь-який, всілякий: jeder Hans findet seine Grette. Ідея загальності, втілена в конотонімах як їх категоріальна ознака, пов'язана з ідеєю множинності, що виражається, як вже зазначалося, формою множини оніма. Ще одним експлікатором цієї ідеї стають слова квантатори, що показують загальність ознаки, але не збірно а роздільно. Важливою особливістю конотативних онімів є можливість позначати не постійну а змінну ознаку об'єкта або навіть нереальну, але бажану чи передбачену ознаку. Саме тому конотоніми зустрічаються у позиції предикатива при напівзначних зв'язках опинитися, зробитися, залишитися, здаватися, що позначають виявлення, знаходження, зберігання стану або ознаки, а також зі зв'язкою бути у нереальних способах та у формі майбутнього часу, при модальних дієсловах та словах з модальним значенням: могти, хотіти, бажати.

Серед численних підходів щодо питання про шляхи появи конотативного значення в онімах вчені сходяться в оцінці значущості у цьому смислової сторони власного імені, зовнішньої форми імені, а також тієї соціально релевантної інформації, що утримується в імені як наслідок його узуальних ознак (активність вживання у певному соціумі у певний проміжок часу). Виділяються три основні засоби утворення конотативного співзначення у власному імені: на основі енциклопедичної інформації про денотат твірного власного імені, на основі зовнішньої форми власного імені, на основі узуальних особливостей імені.

До цієї ж групи конотонімів нами віднесено й такі, що утворені шляхом конденсації на лексико-фразеологічному рівні. Це конотативні оніми типу Hans, Kunz, Peter, Heinrich, що мають статус узуально звичайних, максимально «соціологізованих» імен. Проте смислова структура таких конотонімів формується саме у фразеологізмах. Так, наприклад, конотонім Hans у складі німецьких ідіом набуває значень «проста людина», «вітряна, ненадійна людина», «боягуз», «п'яниця» та інші.

Узуальні параметри імен також є важливою причиною появи конотативного значення. Вченими неодноразово підкреслювалося, що саме акт соціальний робить власне ім'я лінгвальною цінністю. Норма відбирає «правильні» та «неправильні» власні імена для позначення того чи іншого об'єкта. Потім норма мовна (а часом і правова) регулюють функціонування онімів. Так, широковідомі й вживані у німецькому ономастиконі імена Hans, Kunz, Peter, Heinrich, Michel, Barthel, Liese, Grete активно використовуються для позначення абстрактної особи чоловічої або жіночої статі.

Завдяки саме узуальним факторам з'явилися конотативні співзначення в іменах, що приналежать (або приписуються) національним ономастиконам. Так, наприклад, для українця, росіянина фриц - це «німець», Джон, Джек - «американець або англієць», Абрам - «єврей». Як наслідок, імена набувають відповідних співзначень. Те ж стосується імен, широко розповсюджених у межах певних соціальних груп. Іноді узуально нормативні власні імена починають функціонувати у правовому полі. Зовнішня форма онімів також є фактором, що впливає на появу конотативного значення. Причому конотонім може утворюватися як безпосередньо зі звукового матеріалу мови, так і ґрунтуватися на вже існуючих у мові звукосполученнях, що відповідають/не відповідають звуковим нормам мови.

Згідно до класифікації Є.С.Оттіна конотативні оніми поділяються за локативним і темпоральним критеріями відповідно на оказіональні і узуальні.

Можливість розподілу конотонімів на інтерлінгвальні (тобто такі, що мають значення, релевантні для неблизькоспоріднених мов) та інтралінгвальні (зі значеннями, що актуальні для однієї або кількох близькоспоріднених мов) показує, що конотоніми являють собою проблему не тільки лінгвістичну, а й соціолінгвістичну. У встановленні статусу конотонімів велику роль відіграють проблеми історії, культури, тобто проблеми ідеології суспільства. У цьому випадку інтерлінгвальні конотоніми вживаються як універсальні позначення понять, що характеризують картину світу. Інтерлінгвальні конотоніми не однакові за ступенем їх засвоєності у мовах. Вони можуть вживатися як оказіональні одиниці, мати «соціалогізовані» значення й регулярно відтворюватися у мовах саме в цих значеннях. Серед інтерлінгвальних немає конотонімів, утворених від власних імен з актуалізованою зовнішньою формою, оскільки фонетичні норми діють тільки у межах близькоспоріднених мов.

Інтралінгвальні конотативні оніми - більш значна група онімів в порівнянні з інтерлінгвальними у складі будь-якої мови. Такі конотоніми характеризуються неможливістю бути перекладеними на мови інших культур без підрядкових пояснень. У неблизькоспоріднених мовах нерідко можна знайти інтралінгвальні конотоніми з близькими або однаковими значеннями, що зумовлено універсальністю картини світу, яка інтерпретується людиною вербальними засобами. Наприклад, у німецькій та українській мовах функціонують такі конотативні оніми з близькими значеннями: Heinrich, Hans - Іван, Петро. «Національна близькість» денотата власного імені у ряді випадків є головним фактором, що впливає на частотність вживання конотоніма у мові. Так, наприклад, власне ім'я з інтерлінгвальною референцією типу Schiller, Goethe перважно вживаються у значенні «письменник», «видатний письменник» у «своїй» національній мові. Аналіз фактичного матеріалу свідчить, що віднесення конотоніма до групи інтерлінгвальних або інтралінгвальних умовне і залежить від типу значення (загальне або вузьке), від ступеня контекстуальної зумовленості співзначення. Так, на нашу думку, усі контекстуальні оказіональні конотативні оніми слід оцінювати як різновид оказіональних інтерлінгвальних конотонімів, оскільки вони є семантично самодостатніми у межах певного контексту.

Конотоніми народжуються в мовленні й функціонують у момент їх створення як оказіональні одиниці. Особливість оказіональних співзначень конотонімів пов'язана з особливостями семантики власних імен. Оказіональні конотоніми мають високу синсемантичність значення, оскільки відсутність морфологічних засобів вираження словотвірного значення компенсується контекстовими умовами вживання конотонімів. Ступінь прогнозованості конотативного значення, на відміну від оказіональних апелятивів, може варіюватися від мінімального до максимального, що залежить від рівня конвенціональності смислів конотонімів. Межа між оказіональними та узуальними конотонімами не є абсолютною. Узуальні конотоніми також можуть розвивати оказіональні співзначення внаслідок актуалізації неконвенціональних смислів твірного власного імені. До утворення оказіонального конотативного додатка може призвести також переосмислення узуального співзначення оніма, поява в узуального конотоніма значення, ніяким чином не пов'язаного зі змістом твірного власного імені та безпосередньо конотоніма. В умовах усного мовлення, за відсутності широкого контексту, провідним засобом виявлення оказіонального співзначення в онімах є ситуація. Таким чином можна виділити контекстуальні та ситуативні оказіональні конотоніми.

Узуальні конотоніми - порівняно невелика група онімів у мікросистемі конотативних онімів. Вони мають сталі співзначення та вживаються саме у цих значеннях. Формальним показником узуального характеру семантики конотонімів є кодифікація, тобто фіксація конотонімів у словниках. Але оскільки кодифікація більш імперативна, ніж норма, за межами розгляду лексикографів залишається досить значна частина узуальних конотонімів. Їм властиві такі ознаки канонічних слів, як відтворюваність, нормативність, що формується, можливість розгляду в діахронії. З оказіоналізмами їх ріднить підкреслена експресивність та мотивованість значення. Таким чином, узуальні конотоніми - це одиниці, які не можуть бути однозначно витлумачені у термінах мови або мовлення. Тобто це одиниці узусу як категорії, де поєднуються ознаки мови і мовлення. У цьому смислі узус являє собою певний рівень мовленнєвої діяльності, у якому представленні навички носіїв мови.

Найбільша кількість конотонімів утворюються внаслідок переосмислення образно-асоціативного компонента значення твірного власного імені. При цьому денотативне значення похідної одиниці зберігає образно-опосередкований зв'язок із твірним онімом. Похідний конотативний онім внаслідок дії метафоричного, рідше - метонімічного переносу набуває образного компоненту значення, семантичну двоплановість, опосередковану денотативну віднесеність. В основі утворення таких конотонімів знаходиться засіб типізованого уявлення про об'єкт при унікальному характері сукупності властивих йому рис. При цьому конотонім може імплікувати значення як конкретне, співвідносне зі значенням синонімічного апелятива, так і неконкретне, певну семантичну єдність. Наприклад, при порівнянні особливостей семантики конотонімів Ірод та Іуда виявляється, що ці слова протиставлені як ідентифікуюче ім'я та предикатне ім'я відповідно. У першому випадку - конототивний онім Ірод зі значенням «нелюд, кат» - твірною основою оніма є так зване «соціологізоване ім'я» з ідіоматичним змістом. Конотонім номінує предмет навколишньої дійсності, імплікуючи певний набір ознак, що приписуються даному предмету. Тоді предмет номінації ідентифікується, характеризується у всій сукупності притаманних йому якостей. У другому випадку - конотонім Іуда зі значенням «зрадник» - номінується одна з сукупності ознак предмета. Тоді він отримує предикативну характеристику, тобто за однією ознакою. Перші імена позначабть «соціальну роль» предметів оточуючого світу, за якою ці предмети відрізняються один від одного. Це імена з переважним денотативним змістом. У другому випадку створюються одиниці з переважним сигніфікативним змістом, що відповідає поняттю, яке номінується.

2.3.2 Символічні особові імена

Особливим видом конотонімів є символічні особові імена. Іноді конотативні оніми, які створені на основі енциклопедичної інформації про денотат імені, стають символами. Символізація конотонімів тлумачиться нами як максимальне абстрагування значення оніма, набування ним багатозначно-алегоричного характеру.

На даний момент ведеться дискусія про наявність/відсутність лексичного значення в особових імен, яка зводиться в загальному до вирішення питання про те, чи слід включати позамовні чинники у значення слова. Для правильної інтерпретації тексту недостатньо одного лише мовного значення - необхідні також і певні знання про фрагмент дійсності, який позначається. Не існує чистої семантики, тобто такої, яку можна було б вивчати без опори на фонові знання та безвідносно до навколишнього світу.

Особові імена, як відомо, пов'язані не з класом, а з індивідуальним позначенням. Особові імена, будучи індивідуальним позначенням окремого об'єкта, не пов'язані з поняттям (не мають основної денотації), але можуть мати побічні, додаткові конотації (якщо іменований об'єкт достатньо добре відомий). Якщо якась із побічних конотацій переростає у головну, особове ім'я перетворюється у загальну назву. Об'єкт, іменований як особове ім'я, завжди визначений і конкретний. Якщо конкретність іменованого об'єкта стає неочевидною, спостерігається тенденція переходу особового імені в загальну назву. І, навпаки, якщо загальна назва стає визначеною і конкретною, зростає ймовірність її переходу в особове ім'я. Потенційно перехід у загальні назви властивий всім іменам із широкою популярністю. Популярним стає спочатку носій імені - реальна особа, літературний герой через свою унікальність (певну рису, особливість, вчинок тощо). І тоді, коли таке широковідоме ім'я переживає епоху свого носія, воно стає символом. Отже, у більшості випадків перехід особових імен у загальні назви породжує символ, який відомий пересічному громадянину або серед людей певної сфери. Важливими є дві основні характеристики символу: а)символ як умовне позначення будь-якого предмета, поняття чи явища (конкретні або локальні явища); б) символ як засіб узагальнення (загальні або глобальні назви).

У першому випадку ми маємо справу з особовими іменами, що дають другу назву загальновідомим предметам та явищам, наприклад: der Korse (Napoleon). У другому випадку йдеться про особові імена, що містять певну характеристику щодо походження, вживання, деяких особливостей, специфічних рис предметів та явищ, наприклад: Xanthippe - з грецької міфології «сварлива жінка». Позамовний зміст слова, який прямо і безпосередньо відображає національну культуру, називають культурним компонентом значення слова. Особові імена характеризуються певною мірою культурним компонентом значення, тому що вони відображають особливості національної культури, історичного розвитку, традицій народу-носія мови. А особові імена, які крім культурологічної інформації, несуть також додаткову інформацію через асоціації, пов'язані із вживанням останніх, і як наслідок, мають культурно-асоціативний компонент значення, є символічними особовими іменами: Adonis - симпатичний юнак; NarziЯ - самозакохана особа. Культурно-асоціативний компонент значення особового імені, як такий, що визначає перехід останніх у символічні особові імена, можливо встановити лише в межах лінгвокраїнознавчої теорії слова, тобто вивчення значення слова в тісному зв'язку з культурно-історичною традицією народу-носія мови. Зміст національно-культурного компоненту символічного особового імені визначається не тільки функціональним статусом в антропонімічній системі і співвідношенням з іншими типами особових імен, але й особливостями конотацій, які виникли на основі культурно-історичного розвитку імені.

В ономастиці виділяють два типи символічних особових імен: антономастичні та алюзивні особові імена. Антономазія розглядається як: а) вживання загальної назви замість власної або навпаки; б) описове визначення особи, наприклад: Autolycus (з міфології, літератури - син та учень Гермеса, персонаж «Зимової казки» В.Шекспіра) - хитрий та спритний злодій і розбійник. Алюзивність особових імен пов'язана з тим, що ім'я ототожнюється з особливостями його носія або з певною ситуацією. Згадка алюзивного особового імені в тексті викликає цілий ланцюг асоціацій, основною відправною точкою яких є початковий (буквальний) образ, відомий читачу з певного літературного джерела. Ось чому для адекватного сприйняття інформації необхідно перш за все встановити таке джерело. За джерелом походження алюзивні особові імена поділяються на біблійні, історичні, літературні, міфологічні.

Прикладом історичного символічного імені є вислів:mein Name ist Hase (ich weiЯ von nichts), що означає в розмовній мові „й знати не знаю і відати не відаю” (буквально - „моє ім'я Хазе, я нічого не знаю”). Це ім'я пов'язане з реальними подіями, які відбулися з Віктором Хазе, працівником Хайдельбергського університету, який передав одному студенту, що тікав у Францію, своє посвідчення особи. Втікач викинув це посвідчення на кордоні, як було домовлено, його знайшли і передали в університет. Коли його почали допитувати в університетському суді, він заявив: « Mein Name ist Hase, ich verneine die Generalfragen, ich weiЯ von nichts.» Ці слова швидко отримали поширення і стали використовуватись в скороченій формі.

Ще одним прикладом символічного імені є наступний вислів: dazu hat Buchholtz kein Geld - тобто на це у нього (у мене) грошей немає (на це у Бухгольца грошей намає). Бухгольц - скарбник короля Прусії Фрідріха ІІ. На запит міністерства, чому в Берліні не ремонтується Довгий міст, король наклав резолюцію: Buchholtz hat kein Geld dazu.

Поширеними є літературні символічні імена. Широко відомий афоризм із драми Ф. Шиллера «Wallensteins Tod»: „daran erkenn' ich meine Pappenheimer” є прикладом цьому. Ці слова говорить Валленштейн кірасірам полка Паппенгейма, які залишились вірними Валенштейну після смерті Паппенгейма, генерала кавалерії в його армії. Школа і національні культурні традиції заклали в пам'ять носіїв мови значне число цитат з літературної класики, а також „крилатих слів”, виразів зі світової скарбниці культури. Серед цитат, які використовуються на правах прислів'їв і приказок, є і такі, у складі яких є особові імена. Ось деякі з них: Heinrich! Mir graut's (J.W.Goethe „Faust“); Wo alles liebt, kann Karl allein nicht hassen (F.Schiller „Don Carlos“).

Біблійні символічні імена можемо спостерігати в наступних прикладах: von Adam und Eva stammen, тобто бути застарілим; bei Adam und Eva anfangen - починати, наприклад, розповідь здалеку.

Міфологічні символічні імена є також досить поширеними, наприклад: „sich in Morpheus' Arme begeben”. Морфей це античний бог сну, тому цей вираз використовується для позначення «schlafen gehen». З міфологічними іменами може вживатися компаративна частка „wie”: „Frau Zachanassian! Sie sind ein verletztes liebendes Weib. Sie verlangen absolute Gerechtigkeit. Wie eine Heldin der Antike kommen sie mir vor, wie eine Medea“ (3 ,90).

Символічні особові імена широко використовуються у вторинній номінативній функції, тобто їх вживають на позначення особи, яка вже має власне ім'я, з якоюсь певною метою (схарактеризувати, дати оцінку, повідомити додаткову інформацію). Символічні імена, вжиті у множині, перестають виконувати функцію називання конкретної особи, і вказують на групу людей, об'єднаних якоюсь загальною рисою, характерною для історичного носія імені. Вони також можуть вживатися як особливого роду метонімія, коли називають твори за їхніми авторами, що досить характерне для професійного або квазіпрофесійного мовлення: картини за іменами художників; книги за іменами письменників; скульптури або фрагменти скульптур за іменами скульпторів. У цих випадках символічні особові імена стають уже загальними назвами.

В художньому тексті символічні особові імена виконують три стилістичні функції: характеризувальну, фонову та описово-зображувальну. Характеризувальна функція полягає в тому, що символічні імена в тексті художнього твору використовуються як засіб вказівки на яку-небудь ознаку або стан, характерний для об'єктів, явищ, а також дійових осіб. Функціонуючи в тексті, такі імена несуть в собі приховану, імпліцитну інформацію.

Характеризувальна функція може бути соціально-орієнтованою, коли символічні імена передають соціально-закріплену оцінку якого-небудь об'єкта або особи, що використовується з метою характеристики.

Фонова функція полягає у здатності символічних особових імен виступати фоном зображуваних в романі подій. У залежності від способу лінгвістичного вираження розрізняють два види фону: експліцитний та імпліцитний. Експліцитний фон створюється національно-стилізованими особовими іменами.

Імпліцитний фон виникає за рахунок позамовного змісту, що імплікується алюзивною різновидністю символічного імені. Так у вірші П. Целана „Todesfuge", соціально-апробований зміст, закріплений за іменами жінок Margarete і Sulamith, визначає алюзивний характер їх вживання у творі. Ці імена стали символами жінок німкень і єврейок відповідно.

Описово-зображувальна функція визначається як здатність анропонімів робити розповідь зорово-відчутною. Це ми можемо спостерігати на прикладі уривку із вірша Пауля Целана: „Dein goldenes Haar Margarette, dein aschiges Haar Sulamith“.

Символічні особові імена часто вживаються у складі словосполучень, фразеологічних одиниць, приказок, прислів'їв, загадок. В сучасній німецькій мові нараховується досить велика кількість фразеологізмів, до складу яких входять особові імена. Особливу цікавість з точки зору країнознавчої інформації представляє група фразеологічних одиниць, які асоціюються із відомими державними діячами, полководцями, художниками, персонажами творів літератури і просто відомими особистостями. Асоціації, які пов'язані з тим чи іншим особовим ім'ям визначає семантику і конотацію фразеологізма, в склад якого вони входять.

Наприклад: frei nach Knigge - за правилами хорошого тону. А.фон Кнігге - письменник XVIII ст., автор широко відомої в свій час в Німеччині книги «Ьber den Umgang mit Menschen», яка й містила ці правила хорошого тону. Чи такий вираз, як «so was lebt und Schiller muЯte sterben!» - це вигук незадоволення: і такого ще земля носить! Це підтверджують також наступні приклади: das ist ein Gedanke von Schіller - розмовно: це прекрасна думка; wie sich's der kleine Moritz vorstellt - як це уявляє собі наївна, проста людина. Останній фразеологізм має прототип. Він виник після публікації серії малюнків відомого німецького карикатуриста ХІХ ст. А.Оберлендера під назвою „Heimliche Radzeichnungen aus dem Schreibhefte des kleinen Moritz“, де десятирічний хлопчик Моріц показує оточуючий його світ, таким, яким він його бачить, сприймає і розуміє.

Таким чином, особове ім'я - це досить складна і значуща одиниця мови. Його значення має переважно екстралінгвістичний характер. Особове ім'я - це пароль, який означає приналежність особи, яка його носить, до того чи іншого кола суспільних відносин.

2.4 Псевдоніми як факультативне найменування особи

2.4.1 Мотиваційний потенціал псевдонімів

Псевдоніми як засоби вторинної номінації особи наявні в абсолютній більшості антропосистем, зокрема німецькій та українській. Вони становлять досить помітний сектор антропонімікону цих мов як з погляду їх онімної специфіки, так і у кількісному плані.

Українські самоназви найґрунтовніше висвітлені в працях О. Дея й П. Чучки, які визначили їх ономастичний статус, структуру класу й основні функції. Функціональні, структурні та семантичні особливості німецьких псевдонімів аналізуються, зокрема, в дослідженнях В. Аймера, Й. Вайґанда, В. Кам'янця, К. Кунце. Глибшого й повнішого розгляду потребує проблема номінації в системі самоназв декількох мов, зокрема німецької та української, у плані їх зіставного дослідження. Зазначений аспект вивчення принципів, мотивів, способів і засобів творення псевдонімів німецької та української мов дозволить виявити, окрім спільних ознак, специфічні риси національного назвотворення, які у своїй сукупності віддзеркалюють узагальнені риси національної ментальності, що є досить важливим для розвитку антропоцентричної парадигми сучасного мовознавства.

Під псевдонімом слід розуміти особливого виду антропоніма чи псевдоантропонім. Режим його функціонування як у німецькій, так і українській мовах окреслюють такі спільні ознаки: 1) псевдонім існує паралельно зі справжнім іменуванням особи; 2) псевдонім є самоназвою, яку присвоює собі автор; 3) використання псевдоніма пов'язане із суспільною, передусім творчою діяльністю його носія.

Німецьким й українським самоназвам притаманна двоплановість семантики, оскільки вони не лише називають, а й характеризують суб'єкт, виступаючи його самоідентифікаційним знаком, наприклад, Moralist, Літератор. Окрім головної функції умовної номінації особи, псевдоніми можуть також виконувати додаткові функції. Співвідношення функцій у самоназвах різних розрядів є неоднаковим і визначається сферою їх уживання. Літературні та публіцистичні псевдоніми з-поміж інших їх видів вирізняє складна взаємодія декількох функцій. На основну функцію можуть накладатися характеристична (Erich Berliner, де Berliner `берлінець'; Оптиміст), оцінна (H.C.Nulpe, де Nulpe `дурень'; Негідник), експресивна (A.Frohmut, де Frohmut `весела вдача, веселий настрій'; Сумний), символічна (Dr.Faust; Рута), функція вираження самоіронії (Samuel Conrad von Schaafskopf від Schafskopf `бовдур'; Редакційний приблуда), функція стилізації (Kater Murr `кіт Мур'; Дід Перебендя).

Визначення ономастичного статусу самоназв пов'язане з неоднозначністю поглядів вітчизняних і зарубіжних лінгвістів, які виокремлюють їх в особливий розряд власних назв (Т. Суркова), самостійну антропонімну підсистему (М. Шанський), зараховують до штучних прізвищ (Б. Унбегаун), прізвиськ (В. Чичагов), вважають соціальними антроподублетами (О. Антишев, В. Фляйшер). Для цього дослідження визначальною є думка лінгвістів В. Никонова, О. Реформатського, П. Чучки, що псевдоніми - це окремий вид антропонімів. Вони посідають проміжне місце між ядерними та периферійними найменуваннями людей у національній антропонімній системі, оскільки мають спільні й відмінні ознаки як з особовими іменами й прізвищами, так і з прізвиськами та вигаданими назвами людей. Комунікативна орієнтація на широкий загал зближує їх з прізвищами й особовими іменами, зв'язок з якими простежується у використанні для створення псевдонімних форм їх структурно-словотвірних моделей, наприклад, Гаврило Говорилович, Чуприна Скубент; Spottlieb Freundlich від Spott lieben `любити жарти' та freundlich `привітний'. Однак на відміну від обов'язкових і сталих позначень особи, псевдоніми є факультативними найменуваннями, які використовуються в окремих соціально-професійних групах. Їх функціонування не регламентується законодавчо. Ознаки вторинності та факультативності позначення уподібнюють самоназви з прізвиськами. Відмінності між ними виявляються в тому, що псевдонім є найменуванням, яке обирає собі особа, а прізвисько їй дається суспільством. Авторська номінація й умовний характер денотації спричинює подібність самоназв до літературних антропонімів. Як і вигадані власні назви персонажів, літературні псевдоніми інколи виявляють залежність від жанру твору, стилю автора, наприклад, King Colt для вестерна чи підпис українського автора під антифашистськими сатирами Зоотехнік історичних наук Фріц Мазня-Арійчук. Проте, на відміну від літературних антропонімів, вони є частиною реального ономастикону, оскільки виконують функцію умовного іменування реальних осіб.

Найвагомішою для творчої автопрезентації німецьких й українських авторів є низка мотивів соціальної тематики, об'єднаних номінаційним принципом „людина у суспільстві”. Цей принцип включає здебільшого однакові для порівнюваних мов мотиви номінації. Актуальними для створення соціального портрету автора виявляються: зв'язки з іншими людьми, наприклад, Barba Rossa, Diogenes, Eine Mutter `мати'; Полуботок, О.М.Не-Шевченко, Син; національно-етнічна характеристика (August Deutsch від deutsch `німецький'; Українець); характеристика трудової діяльності (Schriftsteller Journalist `письменник, журналіст'; Технік); зображення моральних, політичних, релігійних переконань (Freund der Wahrheit `прихильник правди', Nazi `нацист'; Правдолюб, Радикал, Єретик); вказівка на уподобання чи захоплення (Der deutsche Improvisator `німецький імпровізатор'; Книголюб); належність до певного об'єднання людей (Civis від лат. civis `громадянин'; Братчик); соціально-станове розрізнення (Graf Willibald, Eine Dame vom Stande `вельможна дама'; Селюк, Шляхтич); зображення способу життя (Wanderer `мандрівник'; Блукач); характеристика комунікативної ситуації, яка втілюється в зображенні стосунків номінатора з аудиторією та його позиції стосовно зображуваних подій (Einsender `відправник', Freimund Zuschauer, де Zuschauer `глядач', E.S.Freund, де Freund `друг'; Очевидець, Приятель).

Мотиваційні відмінності в самоназвах порівнюваних мов аналізованого тематичного напряму спричинені значною мірою екстралінгвальними чинниками (культурно-історичними чинниками, особливостями суспільного життя, своєрідністю ментальності). Так, суспільно-політична ситуація, яка виникла в Німеччині після другої світової війни, вплинула на створення великої кількості німецьких самоназв (більше 1000 одиниць) за іншомовним зразком, наприклад, Nelly Hamilton, Frank Brown. Вплив окремих суспільно-історичних процесів виявляється в реалізації в українській псевдонімії мотиву ставлення до власності, а саме, незаможності (Івась Незаможник, Антін Бідний) і зображення свободи/несвободи: М.Вільний, Верниволя, І.Невільний.

Своєрідність національного світосприйняття зумовила виникнення українських самоназв, похідних від лексеми „доля”: Мирон Доля, Недоля, І.С.Бездольний, оскільки для українців це слово-поняття є одним із визначальних. Риси українського національного характеру відбивають також іменування, які увиразнюють мотив покинутості й сирітства, наприклад: Сирота, Самотній, Яків Безрідний. Інші акцентують увагу саме на національно-культурній спільності: Земляк, Свій. Зазначені іменування не мають еквівалентів серед німецьких псевдонімів.

Принцип номінації „людина й навколишній світ”, представлений більшою кількістю українських іменувань. Значний мотиваційний потенціал в обох мовах виявляє характеристика найменувача відносно географічних об'єктів, яка здебільшого включає елемент автобіографізму, наприклад, Peter Erfurt, Beatus Rhein; Рогатинський, Дніпровець. Природно-географічні особливості Німеччини й України віддзеркалюють псевдоніми, утворені від назв ландшафтних реалій, як-то: Berg Berger від Berg `гора', Horst Alm, де Alm `гірська лука'; Е.Полонинський, Степова. Спільні для німецької та української мов мотиви включають називання за образним ототожненням `людина - природа': номінація назвами рослин (Gurke `огірок', Zwiebel `цибуля'; Любисток, Перекотиполе), тварин (Skorpion `скорпіон', Pirol `іволга'; Оса, Щиглик), природних явищ (Karl Blitz, де Blitz `блискавка', Georg Sturm, де Sturm `гроза, буря'; В.Блискавка, Андрій Грім), кольорових і світлових відтінків (E.Th.Grьn від grьn `зелений', Paula Strahl, де Strahl `промінь'; М.Сірий, Ясний), каменів і мінералів (Hyazinth `гіацинт'; Олесь Топаз), небесних тіл (Sirius, G.D.Morgenstern, де Morgenstern `ранкова зоря, Венера'; Зірка, Волосожар), природно-часових циклів (Hans April, де April `квітень', Daniel Herbst, де Herbst `осінь'; Весна, М.Вечірній). Такі самоназви виражають опосередковану характеристику творчої діяльності чи творчої постаті автора через образи й асоціації, їм властивий високий рівень експресивності та досить значне естетичне навантаження. Слід зазначити, що на відміну від німецьких псевдонімів, утворених від назв рослин, тварин, небесних тіл, українські самоназви мають яскравий національно-культурний колорит, наприклад: Ганна Барвінок, Явір, Соколик, Лебедик, Місяченько.

Принцип номінації „людина й навколишній світ” включає також називання за образним ототожненням „людина і предметно-понятійна сфера”, яке ґрунтується на асоціюванні характерних ознак мотивуючої реалії із суб'єктом чи його діяльністю, наприклад: Omikron, Speer `спис', Erich Hohenziel, де Hohenziel `висока мета'; Голка, Літера, В.Химера.