Фонологічна система мови

18

Реферат на тему

Фонологічна система мови

ПЛАН

1. Передумови фонології

2. Поняття фонеми

3. Фонеми в парадигматиці й синтагматиці

4. Поняття фонологічної системи

5. Фонологічні школи

Використана література

Вивчення звуків мови, їх акустичних і артикуля-ційних особливостей по суті почалося з часу заро-дження науки про мову. Однак таке вивчення радше стосується фізики й фізіології. Справжнім лінгвіс-тичним об'єктом звуки стали тоді, коли їх почали вивчати у співвіднесенні з планом змісту мови, з їх-нім функціональним аспектом, тобто з виникненням фонології.

1. Передумови фонології

Найнижчим рівнем мовної структури, як уже за-значалося, є фонологічний. Основною одиницею фоно-логічного рівня є фонема.

Поняття фонеми обґрунтував І. О. Бодуен де Куртене. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимось чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті люди-ни він назвав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні «мовний звук». Вважають, що його ввів А. Дюфріш-Деженетт у 1873 p., а потім використовував Ф. де Соссюр. У Соссюра цей термін запозичив Бодуен де Куртене, надавши йому нового змісту. Він, зокрема, акцентуючи на не-збігу фізичних і функціональних властивостей звука, чітко протиставляє звук як «минуще фізично-акус-тичне явище» і фонему як стійке уявлення про звук, «психічний еквівалент звука» [Бодуэн де Куртенэ 1963а: 351]. Отже, Бодуен де Куртене розглядав фоне-му не як носія певного смислу, а скоріше як організа-ційний центр, навколо якого групуються в нашій сві-домості звуки мовлення, що виконують у мові тотожні функції.

Учень Бодуена де Куртене Л. В. Щерба розвинув і суттєво збагатив теорію фонеми. Психічний підхід до фонеми він об'єднав з функціональним. Смислорозрізнювальна роль фонеми виходить на передній план: «Фонемою називається найкоротше спільне фонетич-не уявлення даної мови, здатне асоціюватися зі смис-ловими уявленнями і диференціювати слова» [Щерба 1971: 121]. У своїй праці «Фонетика французької мови» (1937) він пише: «У живому мовленні вимовля-ється значно більша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній мові об'єднуються в порівняно невелике число звукових типів, здатних диференціювати слова та їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці зву-кові типи мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо називати їх фонемами. Різні звуки, які реально вимовляють, є тим конкретним, у якому реалізується загальне (фонема), будемо назива-ти відтінками фонем» [Щерба 1974: 132].

Праці Бодуена де Куртене і Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважають М. С. Трубецького. У ґрунтовній новаторській праці «Основи фонології» (вийшла в 1939 р. в Пра-зі німецькою мовою, а російською мовою в Москві в 1960 р.) він виклав свою теорію фонем. Зі структур-но-семантичного і функціонального підходів автор дав визначення таких важливих фонологічних по-нять, як фонема, фонологічна опозиція, диференційна ознака, встановив три класи фонологічних ознак (во-калічні, консонантні, просодичні), увів поняття нейт-ралізації, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка об'єд-нує фонеми, що нейтралізуються, наприклад, <д/т> і <а/о>), розробив детальну класифікацію фонологіч-них опозицій.

Трубецькому належить уведення терміна фоноло-гія і виокремлення фонології в окрему науку, яка ви-вчає структурні й функціональні закономірності звуко-вої будови мови. Фонологія відрізняється від фонети-ки, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті. Фонологію ще на-зивають функціональною фонетикою.

У фонології розрізняють два рівні -- сегментний і суперсегментний (просодичний). Сегментний рівень складається з одиниць, які виділяються на основі сег-ментації. Суперсегментний рівень складається з оди-ниць, які виділяються відносно сегментних одиниць (просодія складу, слова, фрази). Основною одиницею сегментного рівня більшості мов світу є фонема, в дея-ких мовах Південно-Східної Азії -- силабема.

2. Поняття фонеми

Слова різняться між собою звучанням. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і про-тиставити. Протиставлення, або опозиція, -- основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тоб-то такі, які служать для розрізнення значеннєвих оди-ниць, і нерелевантні -- які не служать для розріз-нення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опо-зиція <а>, <и>, <у> у словах дам -- дим -- дум є релевантною, бо саме цими протиставленими одини-цями різняться наведені слова і відповідно їхні значення. Опозиція [у] -- [г] в російській мові є не-релевантною, бо не впливає на розрізнення смислів: [уол] -- [гол].

Фонема (від грец. phonema «звук, голос») -- мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць -- морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них -- і для розпізнан-ня та розрізнення слів.

Опозиція приголосних на початку таких слів, як біг -- ліг -- ніг -- ріг -- фіг (у фонетичній транскрипції [б'іг] -- [л'іг] -- [н'іг] -- [р'іг] -- [ф'іг]) засвідчує наяв-ність в українській мові фонем <б'>, <л'>, <н'>, <р'>, <ф'>, а протиставлення голосних у словах рос. спгол [стол] -- стал [стал] -- стул [стул], англ. bet [bet] «би-тися об заклад» -- but [t>At] «але» -- bit [bit] «кусок» -- beat [bi:t] «бити», «удар» -- bought [bo:t] «past від buy «купувати» -- bat [baet] «кажан» -- boot [bu:t] «чере-вик» засвідчує наявність у російській мові фонем <о>, <а>, <у>, а в англійській -- <е>, <л>, <і>, <і:>, <о:>, <ае>, <и:>.

Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й роз-різнення морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну функції фонем. Конс-титутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна -- з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (роз-пізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'яза-ні відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної -- відношенням опозиції. Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнювальну. Але таке розмежування не має принципового зна-чення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.

Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фо-нем. Делімітативна (розмежувальна) функція пов'я-зана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це є можливим завдяки наяв-ним обмеженням на появу певних елементів у мовлен-нєвому ланцюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [г\] в англійській -- сигналізує про відсутність перед цією фонемою мор-фемної (словесної) межі; в японській -- алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим вказує на межу слова, а в інших позиціях фонема <д> реалі-зується в алофоні [ті].

Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдя-ки наголосу і сингармонізмові.

3. Фонеми в парадигматиці й синтагматиці

Хоча фонема -- найменша сегментно (лінійно) непо-дільна мовна одиниця, однак вона є складним явищем: має багато ознак. Ознаки бувають диференційні (розрізнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). Пояс-нимо це на прикладі російських приголосних [д] і [г] (див. схему). Фонеми російської мови <д> і <г> мають по чоти-ри ознаки. Для першої фонеми -- це передньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність, для другої -- задньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність. Якщо у першому випадку всі ознаки використовують-ся для протиставлення іншим фонемам (передньоязиковість <д> протиставляється губності <б> (дар -- бар), дзвінка <д> має парну глуху <т> (дом -- том), твердість <д> протиставляється м'якості <д'> (дома -- Дёма [д'бмъ]), а проривність -- фрикативним, африка-там тощо (дам -- зам), то в другому випадку для про-тиставлення іншим фонемам використовується лише дві ознаки -- задньоязиковість (гор -- бор) і дзвінкість (гол -- кол). Усі перелічені ознаки фонем <д> і <г> є диференційними, бо саме за ними фонеми <д> і <г> протиставляються відповідно фонемам <б>, <т>, <д'>, <з> і <б> та <к>. Ознаки твердість і проривність фонеми <г> не використані для розрізнення: в російсь-кій мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися твердим і м'яким чи проривним і фрикативним [г] (заміна проривного [г] [гъллва] на фрикативний [уьллва] не впливає на смисл). Однак без цих ознак не може існувати фонема <г> як така. Такі ознаки нази-ваються інтегральними (заповнювальними).

Диференційні й інтегральні ознаки в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, проривність <ґ> в україн-ській і німецькій мовах є диференційною ознакою (пор.: укр. грати «виконувати що-небудь на музичному інс-трументі» і ґрати «загорожа із переплетених метале-вих прутів», гніт «гноблення» і ґніт «шнур, що вико-ристовується для горіння в освітлювальних приладах»; нім. Hans «власне ім'я Ганс» і Gans «гуска»). Вібрантність фонеми <р> і плавність фонеми <л> для української мови є диференційними ознаками (рак -- лак, рама -- лама, рай -- лай, рук -- лук, ром -- лом та ін.), тоді як для японської мови -- інтегральними (заміна <р> на <л> не зумовлює зміну значення слів). Та й самі інтег-ральні ознаки подібних фонем у різних мовах не збіга-ються (пор. вимову <р> в українській, німецькій, фран-цузькій та англійській мовах).

Як диференційні використовуються такі ознаки фонем:

ознаки за способом творення звуків: прорив-ність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкатив-ність тощо;

ознаки за місцем творення звуків: передньоязиковість, задньоязиковість, середньоязиковість, губність (лабіальність), глотковість (фарингальність), горловість (ларингальність) тощо (приклади до (1) і (2) див. вище щодо фонем російської мови <д> і <г>);

м'якість і твердість (укр. лин [лин] -- линь [лин'], стан [стан] -- стань [стан'], син [син] -- синь [син'], п'ят [пйат] -- п'ять [пйат'], рис [рис] -- рись [рис'], біла [б'їла] -- біля [б'їл'а]; рос. мел [м'эл] -- мель [м'эл'], вон [вон] -- вонь [вон'], топ [топ] -- топь [топ'], кров [кроф] -- кровь [кроф'], быт [быт] -- быть [быт'], бит [б'ит] -- бить [б'ит'], вяз [в'ас] -- вязь [в'ас']);

довгота і короткість (англ. cart [ka:t] «віз» -- cut [kAt] «різати», port [po:t] «порт» --pot [pot] «горщик», seat [si:t] «сидіння (місце)» -- sit [sit] «сідати», meat [mi:t] «м'ясо» -- mitifmit] «рукавичка», leave [li:v] «від-ходити, від'їжджати» -- live [liv] «жити»; нім. ihm [i:m]

«йому» -- іт [іт] «в», Beet [be:t] «клумба» -- Bett [bet] «ліжко»; чеськ. pas «пояс» -- pas «паспорт»);

навальність (носовий характер) -- неназальність (ротовий характер) (англ. sing [sir\] «співати» -- sin [sin] «гріх», thing [Gill] «річ» -- thin [0m] «тонкий»);

відкритість -- закритість (фр. fait [fe] «факт», fee [fe] «фея»).

У мовах світу використовується загалом 12 ознак (див. с 230--231). Отже, фонему можна операциональ-но представити як низку диференційних й інтеграль-них ознак.

Усе розглянуте стосується парадигматичного аспек-ту фонем, де кожна фонема як постійна одиниця (ін-варіант) протиставляється всім іншим фонемам у фонологічній системі й характеризується певним на-бором диференційних та інтегральних ознак. При роз-гляді фонем у парадигматиці абстрагуються від змін, яких зазнають фонеми в реальному мовленні. У мов-леннєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрап-ляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слаб-кими. Сильними позиціями називають такі відрізки звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів до-сягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі пози-ції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. Наприклад, для голосних у слов'янських мовах силь-ною є позиція під наголосом, а слабкою -- ненаголошена позиція. Пор.: укр. сёла [сёла] і села [се^ила]; рос. вол і воловой [въллвбх], вал і валовой [въллвох], ток і токо-вой [тъклвб;], так і таковой [тъклвб!]. Для приголос-них сильною є позиція перед голосними і сонорними (рос. голос, колос, зной, сниться), слабкою -- перед інши-ми приголосними (укр. просьба [прбз'ба], боротьба [бо-род'ба]; рос. сдать [здат'], легко [л'е^ихко]).

Сильні й слабкі позиції в різних мовах не збігають-ся. Так, зокрема, позиція кінця слова для приголосних російської, польської і німецької мов є слабкою (рос. луг [лук] -- лук [лук], гриб [гр'ип] -- грипп [гр'ип]; польськ. grad [grat] «град» -- grat [grat] «стара річ», pod [pot] «під» --pot [pot] «піт»; нім. Rad [rat] «колесо» -- Rat [rat] «ратуша», Bund [bunt] «союз» -- bunt [bunt] «пістрявий», Tod [tot] «смерть» -- tot [tot] «мертвий»). В українській і англійській мовах кінець слова є силь-ною позицією (укр. Обійдемось без ваз і Обійдемось без вас, У мене гриб і У мене грип, Важ хліб і Ваш хліб; англ. bag[bseg] «сумка, портфель» і back [baek] «спина», wide [waid] «широкий» і white [wait] «білий», hard [ha:d] «твердий, сильний, важкий» -- heart [ha:t] «серце»).

Таким чином, у мовленні виступають уже не фоне-ми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які називаються варіантами фонем, або алофонами. Так, [е^и] в слові село [се^ило] є алофоном фонеми <е>, [т] в рос. слові сад [сат] є алофоном фонеми <д>, а [ф] в слові травка [трафкъ] -- алофоном фонеми <в>.

Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації -- це індивідуальні, територіаль-ні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так, кожному індивіду притаманні певні особливості ви-мовляння звуків (тембр, шепелявість, гаркавлення то-що). Інколи особливі орфоепічні «норми» охоплюють мовців певної території (полтавське пом'якшене [л], дуже заднє й трохи підвищене [а], наближене до [о], бойківське обнижене [и], що нагадує [ы] російської мови, львівське шепеляве м'яке [с^ш], покутське наго-лошене [и], наближене до [є] тощо). Яскравим прикла-дом позиційних варіантів може слугувати перехід [и] в [ы] в російській мові після прийменників і префіксів на приголосний (идейный -- безыдейный, Я с Ирой [йа сь'іроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр. няня [н'ан'а]; рос. мял [м'ал], мять [м'ат'] тощо). На противагу варіантам, які призводять до утворення омо-фонів (див. вищенаведені рос. гриб і грипп, луг і лук, нім. Rad і Rat, Bund і bunt та ін.), варіації -- це «не-винні відтінки», які не впливають на розуміння. Якщо варіанти -- це звучання сигніфікативно слабких пози-цій, то варіації -- це звучання перцептивно слабких позицій.

Отже, фонема як недоступна безпосередньому спри-йняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реа-лізується в мовленні. У філософському плані відношен-ня фонеми і звука можна визначити як відношення сут-ності та явища. Одній фонемі можуть відповідати кіль-ка звуків (алофонів), кожен з яких співвідноситься з певною позицією так, що різні алофони, як правило, не трапляються в одній і тій же позиції. Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються пози-ційно і перебувають між собою у відношенні контрасту (рос. [о -- л -- ъ] в словах воды [воды], вода [влда], водяной [въд'э^иноа]), де кожен елемент можливий тільки в певній фонетичний позиції. Тому фонему можна визначати як ряд звуків, які позиційно чергуються. Ря-ди можуть бути паралельними для одних позицій і пе-рехресними для інших. У другому випадку має місце нейтралізація фонем (збіг різних фонем в одному ало-фоні: рос. фонеми <а> і <о> збігаються в першому складі перед наголошеним складом в алофоні [л], а в інших ненаголошених складах -- в алофоні [ъ]).

Із синтагматичним аспектом фонем пов'язане по-няття фонотактики, тобто закономірності сполучу-вання фонем.

4. Поняття фонологічної системи

Фонеми завжди є елементами певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одини-ця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно проти-ставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну з них можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротика-ми, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють протиставлення фонеми всім іншим.

Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Усе залежить від того, чи перебуває звук в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично зав-дяки тому звукові. Наприклад, і в українській, і в ро-сійській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), а в україн-ській мові маємо дві окремі фонеми -- <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими оди-ницями (гніт -- ґніт, грати -- ґрати). В українській і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є дві фонеми -- <р> і <р'> (пор.: рад [рад] і ряд [р'ад]), а в білоруській лише одна <р>, бо опозиції <р>--<р'> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Кон-статувати, що, наприклад, в англійській і українській мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, начебто туфлі й кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем ви-міру -- системи взуття і системи одягу. Відповідно цінність українського [є] й англійського [є] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опозиції один до одного й розрізняють слова: <е> -- <ае> -- <э:> -- <э> (head [hed] «голова» -- had [haed] «past від have «мати» -- heard [ha:d] «past від hear «чути»). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони пере-бувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.

Розгляд фонем у системі належить до їх парадиг-матичного аспекту. Фонологічна парадигматика є сис-темою фонемних опозицій, серед яких виділяються два основні типи: диз'юнкція -- протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція -- протиставлення за однією диференційною ознакою. Прикладом диз'юнкції може слугувати протистав-лення фонем <в> і <с> (вам -- сам), у яких воно здійснюється за двома параметрами: дзвінкість -- глу-хість, губність -- передньоязиковість. Як приклад коре-ляції можна навести опозицію <д> -- <т>, де фонеми протиставляються тільки за дзвінкістю -- глухістю. Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бі-нарних диференційних ознак, фізичним субстратом яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.

Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одно-мірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукуп-ності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фо-нем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні озна-ки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприк-лад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвін-кість і твердість повторюються й у фонемі <ґ>.

За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні. Привативні -- опозиції, в яких один член має якусь озна-ку, а інший її не має. Так, фонема <д>, на відміну від <т>, має дзвінкість. У цьому разі дзвінкість (не глу-хість) втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глу-хість.

Привативні опозиції поділяються на пропорційні й ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими сло-вами, це відношення протиставлення фонем, які пропорційно повторюються у відношеннях протиставлен-ня інших фонем. Наприклад, <б> - <п> = <д> - <т> = <ґ> ~ <к> = <г> ~ <х> = <ж> - <ш> = <з> - <с> = <дж> - <ч> = <дз> ~ <ц>. Тут усі фонеми попарно протиставляються за дзвінкістю -- глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше не повторюєть-ся, то така опозиція називається ізольованою. Так, тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність.

Градуальні опозиції (їх ще називають ступінчасти-ми) характеризуються різним ступенем (градацією) однієї й тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й <і> різняться ступенем розкриття рота.

Еквіполентні (рівнозначні) опозиції -- опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не ха-рактеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки. Наприк-лад, фонеми <п> і <т> мають спільні ознаки -- глу-хість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну у даному випадку тільки їй прита-манну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>).

Опозиції, члени яких різняться тільки однією озна-кою, а за всіма іншими збігаються, називаються коре-лятивними. Наприклад: <б> ~ <п>, <д> ~ <т>, <в> -- <ф>, <н> - <н'>.

Американські вчені Роман Якобсон, Гуннар Фант, Морріс Халле розробили універсальну систему диференційних ознак, побудовану на бінарному принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до привативних. За основу загальної класифікації фонем во-ни взяли не артикуляційні ознаки (на їхню думку, артикуляційні особливості звуків у мовах світу най-різноманітніші й дуже тонкі, через що незручні для типологічної класифікації звуків), а акустичні, які можуть бути визначені за допомогою спеціальної електроакустичної апаратури. Вони виділили 12 пар диференційних ознак, які утворюють двочленні про-тиставлення (9 ознак звучності і 3 ознаки тону): 1) во-кальність -- невокальність; 2) консонантність -- неконсонантність; 3) компактність (наявність у спектрі центральної ділянки більшої концентрації енергії) -- дифузність (менша концентрація енергії в централь-ній ділянці спектра і поширення звукової енергії на його периферію); 4) напруженість -- ненапруженість;

5) дзвінкість -- глухість; 6) назальність (носовий ха-рактер) -- неназальність (ротовий характер); 7) перер-вність -- неперервність; 8) різкість (висока інтенсифі-кація шумів) -- нерізкість (невисока інтенсифіка-ція шумів); 9) глоталізованість -- неглоталізованість; 10) низька тональність -- висока тональність; 11) бе-мольність (ослаблення верхніх частотних складни-ків унаслідок участі при творенні звука губ) -- небемольність; 12) дієзність (посилення верхніх частот-них показників унаслідок підняття спинки язика до піднебіння; дієзні -- це м'які приголосні) -- недієзність. За допомогою цих диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Звичайно, мо-ви використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар ознак можна утворити 4096 різних фонем). Для опи-су фонем української мови достатньо 9 ознак: во-кальність, консонантність, дифузність, низькість, бе-мольність, дієзність, перервність, різкість, дзвінкість (див. табл.).

Фонологічна система кожної мови є своєрідною. Ця своєрідність стосується загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80); організації фонемних опозицій; пропорції голос-них та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні; в російській -- 39 фо-нем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській -- 44 фонеми, причому 20 голосних і 24 приголосні; в ні-мецькій -- 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у французькій -- 35 фонем, 17 голосних і 18 приголос-них); характеру позицій; варіантів і варіацій фонем.

5. Фонологічні школи

У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного по-гляду на⁷ природу фонеми. Більше того, існує проблема реальності фонеми. Якщо Д. Джоунз і Л. Блумфільд є прихильниками концепції фізичної реальності фонеми, І. О. Бодуен де Куртене і Е. Сепір -- концепції психо-логічної реальності фонеми, а Л. Єльмслев -- концеп-ції семіотичної реальності (фонема -- фігура, що слу-жить для побудови знаків), то У.-Ф. Тводдел оголошує фонему фікцією, яка існує лише в метамові лінгвіста, логічним конструктом, створеним з метою зручності опису. Однак і лінгвісти, які визнають реальність фо-неми й об'єктивність відношень фонем, що ґрунтують-ся на відношеннях у звуках мови, але розкриваються лише в функціонуванні всієї системи мови, розходять-ся в розумінні деяких суттєвих питань. Так, у Росії існує дві фонологічні школи -- Санкт-Петербурзька і Московська, концепції фонеми яких багато в чому різняться.

Санкт-Петербурзька фонологічна школа (осново-положник -- Л. В. Щерба; представники -- Л. Р. Зіндер, М. І. Матусевич, О. М. Гвоздев, Л. Л. Буланін, СБ. Бернштейн, Л. В. Бондарко) розглядає фонему як звуковий тип. У центрі уваги цієї школи -- розрізнен-ня звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотож-ність. Згідно з концепцією Санкт-Петербурзької фоно-логічної школи звуки [о] і [л] в таких словоформах, як воды [воды] і вода [влда] є різними фонемами, а звук [т] у словах сад [сат] і том [том] -- однією. У словах рог [рок] і рок [рок], коз [кос] і кос [кос] фонемний склад однаковий, тут є нерозрізнення морфем, а не фонем. У складі однієї й тієї самої морфеми можуть бути різні фонеми (чергування фонем у морфемі).

Принцип підходу цієї школи -- прагнення пов'яза-ти лінгвістичну природу фонеми з її роллю в мовленні. Саме тому вчені Санкт-Петербурзької школи вивчають матеріальні властивості звуків, експериментально дос-ліджують їх. Уважають, що теорія Санкт-Петербурзької фонологічної школи має практичне застосування в лі-куванні звукових порушень при різних захворюваннях, в автоматичному аналізі й синтезі мовлення, у створен-ні іспитових тестів, у техніці зв'язку, лінгводидактиці.

Московська фонологічна школа (засновники Р. І. Аванесов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформатський, В. М. Сидоров, О. М. Сухотін, Н. Ф. Яковлев, Г. О. Винокур, А. Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовує морфемний критерій (у цент-рі уваги не розрізнення звукових оболонок значен-нєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розгляда-ють як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Звуки [о], [л], [ъ] у словах воды [воды], вода [влда], водяной [въд'э^ин6|] є варіантами однієї фоне-ми <о>, а останній звук у слові сад [сат] і перший звук у слові том [том] є різними фонемами. Таким чином, фонема як абстрактна одиниця не може бути ототожнена з жодною конкретною звуковою одини-цею. Фонема -- це сукупність звуків, що чергуються позиційно. До неї можуть входити різні звуки -- близькі й далекі і навіть нульовий звук. Саме Москов-ська фонологічна школа створила теорію паралельних і перехресних рядів чергувань фонем, увела поняття гіперфонеми. Теорія Московської фонологічної школи знаходить застосування не тільки у фонології, а й у словотворі, морфології, синтаксисі, лексикології тощо. Ідеї Московської фонологічної школи узагальнені в праці М. В. Панова [Панов 1967]. З інших фонологіч-них шкіл найвідомішими є Празька, Лондонська, Аме-риканська і Копенгагенська.

У 30-х роках XX ст. зародилася діахронічна фоно-логія (праці Є. Д. Поливанова, Р. Якобсона, пізніше А. Мартіне). В Україні зародження фонології пов'язане з іменами Є. К. Тимченка («Курс історії українського язика. Вступ і фонетика», 1929), О. Н. Синявського («Спроба звукової характеристики літературної укра-їнської мови», 1929) та О. Б. Курило («До поняття «фонема», 1930). Далі фонологічні ідеї стосовно укра-їнської мови розвивали І. 3. Петличний, П. П. Костру-ба, Ф. Т. Жилко, Л. І. Прокопова, В. С. Перебийніс, Н. І. Тоцька та ін.

Використана література

1. Семчинський С В. Загальне мовознавство. -- К., 1996. -- С 73--98.

2. Общее языкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. -- Минск, 1983. -- С. 287--317.

3. Общее языкознание: Внутренняя структура языка / Отв. ред. Б. А. Се-ребренников. -- М., 1970. -- С. 120--199.

4. Степанов Ю. С. Основы общего языкознания. -- М., 1975. -- С. 72--87.

5. Трубецкой Н. С. Основы фонологии. -- М., 1960.

6. Коструба П. П. Основні поняття фонології // Укр. мова і літ. в школі. -- 1965. -- № 7.

7. Коструба П. П. Фонетика, фонологія і морфонологія // Методологічні питання мовознавства. -- К., 1966.

8. Перебийніс В. С. Кількісні та якісні характеристики фонем сучасної української літературної мови. -- К., 1970.

9. Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика. -- К., 1969. -- С 218--260.

10. Касевич В. Б. Фонологические проблемы общего и восточного язы-кознания. -- М., 1983.

11. Реформатский А. А. Фонологические этюды. -- М., 1975.

12. Журавлев В. К. Диахроническая фонология. -- М., 1986.

13. Кодзасов С. В., Кривнова О. Ф. Современная американская фоноло-гия. -- М., 1981.

14. Панов М. В. Русская фонетика. -- М., 1967. -- С. 65--169.