Предмет мовознавства

Найпоширенішим прийомом збору матеріалу є анкетування. Анкета повинна мати три частини - вступну, соціологічну і власне лінгвістичну. У вступній частині викладають суть і мету опитування. Соціологічна частина анкети містить запитання соціодемографічного і біографічного характеру про інформанта (стать, вік, національно-мовна належність, професійний статус, культурно-освітній рівень тощо). Власне лінгвістична частина охоплює запитання, на основі яких проводять дослідження і роблять узагальнення.

Анкетування необхідно поєднувати зі спостереженнями. Спостереження допомагають зіставити інформацію, яку дає респондент, з об'єктивними фактами. В анкеті, скажімо, дають правильні відповіді про наголошування слів, їх граматичні форми, сферу застосування лексичних одиниць тощо, а в мовленні в цих самих випадках припускаються помилок. Дослідники давно вже помітили, що в анкетах інформанти намагаються завжди навести нормативні форми, тоді як у спонтанному мовленні не так пильно стежать за культурою мовлення і припускаються значно більше помилок, ніж в анкетах.

Однією з форм спостереження є інтерв'ю. Тут поєднується опитування і спостереження: слухаючи відповіді інформанта, інтерв'юер може одночасно спостерігати за особливостями його мовлення. Інтерв'ю може бути індивідуальним і груповим, одноразовим і багаторазовим.

Що стосується спостереження у то воно не є однорідним. Розрізняють два різновиди спостереження: включене і невключене. При включеному спостереженні, яке, по суті, перехрещується з інтерв'ю, дослідник виступає як один із безпосередніх учасників бесіди, але й водночас непомітно для всіх контролює хід бесіди. Мовлення учасників комунікативного акту записують на магнітофонну стрічку. Найефективнішим і найрезультативнішим включене спостереження є у випадках, коли інформацію збирають у малих групах людей - у сім'ї, серед друзів, у гуртках за інтересами тощо. У таких невеликих колективах, члени яких об'єднані спільними інтересами, а не формальними зв'язками, можна створити атмосферу невимушеності, що наближує до умов спілкування, характерних для природного мовлення.

При невключеному спостереженні дослідник стежить за мовним актом, але сам не бере в ньому участі.

Спостереження над мовленням інформантів треба проводити так, щоб усунути будь-який вплив експериментатора на їхню мовленнєву поведінку (для цього в окремих випадках навіть запис на магнітофонну стрічку доцільно робити приховано).

Зібраний матеріал опрацьовують і класифікують за наперед продуманою програмою. Великі масиви даних обробляють на комп'ютерах.

Суть психолінгвістичного методу полягає в тому, що з його допомогою передбачається обробка й аналіз тих мовних фактів, які можна одержати від інформантів у результаті спеціально організованих експериментів. В основі використання психолінгвістичної методики в дослідженні мовних явищ лежить розуміння мови як системи, наявної в свідомості людини, що уможливлює звернення до мовця як експерта, здатного оцінювати мовні факти. У сучасному мовознавстві практикують два різновиди психолінгвістичних досліджень: а) дослідження фізіологічних реакцій організму людини у процесі и мовленнєвої діяльності (породження і сприймання мовлення); б) аналіз мовленнєвих реакцій та оцінок мовних явищ інформантами в умовах впливу на них мимовільних або цілеспрямованих мовленнєвих стимулів.

Позитивним у застосуванні психолінгвістичних методів є те, що за їх допомогою мову вивчають у дії, в динаміці, у зв'язку з мисленням та іншими психічними процесами, з урахуванням імовірнісних відношень та зв'язків мовних фактів.

мовознавство переклад лінгвістичний

12. Застосування математичних методів у мовознавстві

Застосування математичного (точніше, кількісного) критерію в мовознавчих дослідженнях відоме з давніх часів. Такі лінгвістичні поняття, як фонетичний закон, продуктивність морфем, критерій спорідненості мов тощо ґрунтувалися певною мірою на кількісних характеристиках. Звукові відповідники, що часто фіксуються в мові чи декількох споріднених мовах, є закономірними на відміну від аномалій, котрі є рідкісними. Ті морфеми, що часто використовуються для творення нових слів, є продуктивними. Спорідненими мовами є такі, які мають більше спільних рис, ніж неспоріднені. Однак раніше математичний критерій використовували стихійно і спорадично. Зараз його застосовують свідомо і цілеспрямовано.

Активне використання математичних методів у вивченні мови почалося в середині XX ст. Стимулом для цього послужили перспективи машинного перекладу. У процесі обробки текстів для їх уведення в машину було одержано різноманітні кількісні оцінки окремих фактів мови, які згодом виявилися корисними не тільки для створення математичних моделей мови, а й для лінгвістичної теорії. Оскільки мова - це ймовірнісна, а не жорстко детермінована система, то для її пізнання квантитативні методи, пов'язані з дослідженням частотних, ймовірнісних, градуальних та інших нелогічних характеристик, не тільки бажані, але й необхідні.

Розрізняють кількісні й статистичні методи. Кількісні методи зводяться до простого підрахунку частоти вживання мовних одиниць. Статистичні методи передбачають використання різних формул для виявлення правил розподілу мовних одиниць у мовленні, для виміру зв'язків між мовними елементами, для встановлення тенденцій у розвитку та функціонуванні мови та для встановлення залежності між якісними й кількісними характеристиками мови.

Математичні методи мають самостійну цінність у дослідженні мови і, крім того, можуть входити як складова частина в інші методи. Останнім часом використання цих методів до вивчення мовного матеріалу значно зросло, і можна говорити, що в математичній лінгвістиці виокремилися два розділи, або напрями, - лінгвостатистика і стилостатистика.

Основна увага лінгвостатистики звернена на дослідження того, що в мові визначається правом вибору мовця, а що зумовлено її іманентною структурою і як ці два параметри кількісно співвідносяться між собою. Виявляється, що одиниці будь-якого мовного рівня мають сталі для певного періоду кількісні показники їх використання. Подібність між членами одного мовного колективу полягає не тільки в тому, які мовні одиниці (фонеми, лексеми, граматичні форми і синтаксичні конструкції) вони використовують, а й у тому, як часто вони їх уживають.

Отже, сучасне мовознавство характеризується прагненням поєднати і розумно комбінувати різні загальнонаукові та спеціальні лінгвістичні методи. Це позитивно впливає на розвиток лінгвістики, оскільки різні методи доповнюють один одного і разом ефективніше допомагають вивчити такий складний феномен, як мова.

13. Китай

Китайська граматична традиція спирається на ієрогліфічну писемність. Становлення сучасної структури китайської писемності відноситься до I та II ст. н.е., коли сталася остаточна нормалізація китайської ієрогліфіки і були створені три основні стилі письма: «статутне письмо» (Кайши або чженшу), «півуставне письмо» (сіншу) і «скоропис» (уаошу). Потрійне розподіл стилів виконання рукописів представлено у всіх культурах (пор. наприклад: розподіл єгипетської рукописної мови на ієрогліфічну, ієратичну і демотичну; латинської графіки - на уніціал, півуніціал і скоропис; славинської графіки - на статут, півустав, скоропис і т.д.). Воно зазначає остаточне становлення графічної системи рукописної мови.

Найбільш ранні написи на ворожильних кістках відносяться до легендарних царств Шан і Інь, які існували за даними історіографів, за 15 століть до н.е. Знаки письма поділяються на 2 категорії: прості рисункові (зображувалися предмети і ситуації) і компілятивні.

Наприклад: людина схід (сонце дерево)

око імператор

рука

Чотири найважливіші роботи полягають в основі граматичного мистецтва китайців: «ер'я», «фан'янь», «Шовень цзецзи» і «Ши Лиен».

«Ер'я» - одна з найдавніших книг китайського канону, являє собою перший звід китайської ієрогліфіки, і отже, словник «Ер'я» представляє собою сукупний орфографічний, енциклопедичний та ідеологічний норматив стародавніх китайців, вперше в ньому здійснено систематизацію китайських ієрогліфів, містить 19 тематичних розділів, кожна глава є тематичний звід тлумачень однієї з категорій світу.

Місцеві вислови «Фан'янь» з'явилися на рубежі н.е., автор Ян Сюн, трактує ту частину літературно-писемної мови, яка не є канонічною, а тому народної, яка містить місцеві вислови або просторіччя. «Фан'янь» дає вказівки на місце походження слова, початок китайській діалектології.

Найвизначнішою роботою в китайській античності є словник Сю Шенлі «Шовень цзецзи» (опис простих і пояснення складних знаків), закінчений в 100 р. н.е. Цей словник вже не тематичний та ідеологічний, а «формальний», тому що слова розташовані в ньому не в залежності до змісту, а в залежності від форми знаків, цим він нагадує словник, побудований за алфавітом. В основі праці полягає аналіз знаків писемності, а також створення алфавіту, елементів, з яких складені ієрогліфи. Встановив 9353 ієрогліфа.

12. Індія

Передісторія індійської античної граматики суттєво відрізняється від китайської у зв'язку з іншою графікою і культурою.

Індійська писемність відрізняється від середземноморських писемностей тим, що зазначає склади і межі слів. Спочатку передбачено фонетичне членування писемного мовлення на голосні і приголосні. Голосні і приголосні стали писатися в різних рядках.

В індійській мовної традиції ясно розділені дві незалежні лінії: лінія ведичної традиції, або санскриту, і лінія різних відхилень від вед, кожній з яких відповідає особливий різновид літературної мови - літературний пракрит. Так, для ведичної традиції мовою є санскрит, для буддійської - мова палі.

Початком граматичної традиції індійців вважається граматичний трактат Панини. Праця складається з восьми розділів або «книг» і містить менше 4000 правил, кожне дано у вигляді мнемонічного прийому.

Панини починає з встановлення переліку основних одиниць орфографії та орфоепії, виділяючи 14 основних класів звуків, описує диференційовані ознаки фонем. У відношенні граматики фонетичні зміни беруться за точку відліку: є фонетичне зміна слів - треба показати, з чим вона пов'язана в граматиці. Для цього Панини виділяє повний інвентар контекстів, які визначаються як поєднання двох або більше морфем, аж до граматично правильної пропозиції, де можливі зміни одиниць і класів. Основою граматичної теорії є розподіл явищ мови на корінь і афікси, словотворення і словозміни.

Тобто для індійської мовної традиції властиво ясне розуміння нормативності, системності, економності, інваріантності.

13. Греція-Рим (Греко-латинське середземноморське граматичне вчення)

Грецька і латинська граматики є наступниками древньої культури Передньої Азії і Єгипту. Писемність греків бере початок від переднеазиатскої писемності. Греки почали писати голосні і приголосні в одному рядку і це наклало відбиток на граматику, яка представила собою систему категорій, йдучи від більш загальних категорій слова і речення до більш часткових категорій - різновидам слів, складів і звуків, записаних літерами.

Інша важлива риса полягає в тому, що граматичне вчення розвивається прямо з філософських трактатів Античності (трактатів грецьких філософських шкіл).

У своєму трактаті «Поетика», учень Платона Аристотель, наводить розрізнення основних одиниць мови:

Елемент - це звук мови, або фонема, які можуть бути голосними, півголосними і глухими.

Сни - це поєднання голосного і глухого елементів.

Сполучник та член - це звуки, які не мають самостійного значення, розрізняються тим, що член вказує на початок або кінець, або поділення речення, а союз висловлює тільки те, що звучання мови має деяке значення.

Ім'я - звук з умовним значенням.

Дієслово - слово, яке позначає ще й час, частина якого в окремості не має значення і яке служить позначенням висловлення про інше.

Відмінки - це частковий відхід, «ухилення» від основного, прямого значення та вживання; це все ті граматичні та лексичні зміни значень, які не впливають на логічне тлумачення членів судження, зберігаючи недоторканним їх основний зміст.

Великих успіхів у граматичному мистецтві греко-латинського культурного світу досягла Олександрійська школа (м. Олександрія, Єгипет). В неї входили Діонісій Фракієць, Асплепіад з Мірми, Харет, Деметрій Хлор, Діонісій Галікарнаський. Ці та інші вчені створили різні, але близькі одна до одної граматичні системи грецької мови. Їх системи відрізняються ступенем докладності, філософськими обґрунтуваннями та емпіричними даними.

Граматика, на думку Д. Франітуа, є обізнаність у більшої частині того, що говориться у поетів і прозаїків. Зміст граматики відносяться до двох речей - опису звуків мови і опису класифікації слів і їх форм.

Слово - найменша частина зв'язного мовлення.

Мова - поєднання слів, що виражають закінчену думку.

Частин мови 8: ім'я, дієслово, дієприкметник, член, займенник, прийменник, прислівник, сполучник.

3 роди: чоловічий, жіночий, середній.

2 види: первинний і похідний.

Порівнюючи терміни олександрійської граматики з сучасною науковою граматичною термінологією, легко переконається в тому, що сучасна термінологія бере початок від олександрійської системи.

14. Арабське граматичне вчення

В історії мовознавства граматичне мистецтво ісламського Середньовіччя посідає особливе місце, коли багато літературних мов отримують граматики тієї чи іншої міри повноти і докладності. Арабська мова порівняно пізно стає предметом дослідження. Арабська мова поширюється як мова сакральних аскетів. Внаслідок спроби інтерпретувати Коран були виділені основні класи слів: ім'я, дієслово, частка.

До 796 р. вже була створена праця Сібавейхи і він склав основу граматичної системи арабів. Система не може бути зрозуміла без знайомства з двома школами, які змагалися одна з одною. Одна з них знаходилася в м. Басрі (басрійская, або басрская школа), до неї належав Сітавейхі, інша - у м. Куфі (куфійская, або куфская).

Загальні принципи аналізу та опису, які запропонували обидві школи, полягали в тому, що система мови розвивалася з трьох точок зору і виділялися три області опису: нахв - вчення про сходження (розширення, доточування), сарф - вчення про зміни, і таджвід - вчення про походження харфов (звуків).

Нахв - вчення про частини мови та речення.

Сарф - вчення про варіюванні граматичних позицій слова в реченні.

Таджвід - вчення про фонетичні зміни, які пов'язані не семантикою і синтаксисом, а фонацією, тобто вимовою.

З'єднання трьох сторін - зміст вираження і комунікативної цінності - створює основу філософії арабських граматик.

15. Європейське мовознавство епохи Середньовіччя і Відродження

У європейському граматичному мистецтві Середніх віків остаточно народжується лінгвістична наука, узагальнюється і засвоюється спадщина греко-латинського граматичного вчення.

На додаток до граматик створюються і словники, словники (праобраз сучасних словників), які сприяли кращому розумінню канонічних текстів.

Граматики Доната («Arsgrammatica») - це стисле зведення правил побудови латинської мови і користування ним. З IV століття використовувалося як основний посібник для вивчення латинської мови в школі. Дійшли дві версії праці: «Аrsmaior» і скорочена «Arsminor». Основне питання дослідження - питання про сполучуваність певних і невизначених займенників з дієсловом.

Склад - (dictio) - найменша частина складного вираження, яка сприймається в якості деякого семантичного цілого.

Присциан виділяє вісім частин мови: ім'я, дієслово, дієприкметник, займенник, прийменник, прислівник, вигук, союз. Розглядаючи їх властивості, Присциан керується не лише семантичним, але і морфологічним і синтаксичним критеріями. Так, відмінність вигуку від прислівника грунтується на його синтаксичній незалежності і емоційно-експресивній семантиці, а значення дієслова полягає у дії або під значенням дії і що усі дієслова, наділені повною флексією, що координується, закінчуються на - о або - оr.

Надалі грамматика Присциана коментувалася і отримувала різні трактування, але цей період відрізняється логико-філософським підходом до граматики (концепції Петра Абеляра (1079-1142), Раймунда Лулія (1235-1315), Хоми Аквинского (1225-1274), Петра Гелійского і так далі). У цей же період дуже відомою стали грецька і староєврейська граматика Роджера Бекона (1214-1294). Бекон трактує мову таким чином:

- елементи мови характеризуються умовністю і мають довільну природу;

- мовні засоби - це знаки ідей і понять;

- письмові знаки означають звукову сторону мови;

- одні і ті ж види і поняття в різних мовах виражаються по-різному і так далі.

Лінгвістична спадщина Середніх віків характеризується трьома найбільш загальними рухами:

1) застосування принципів опису системи мови, виражених в Античності, до опису систем нових мов в частині граматики і фонетики;

2) великими лексикологічними і етимологічними дослідженнями, пов'язаними з тлумаченням канонічних текстів і описом контекстних вживань слів;

3) філософсько-лінгвістичними висловами в сфері онтології мови (філософськими і філософсько-теологічними трактатами).

16. Основоположники порівняльно-історичного мовознавства

У 1814 р. була закінчена робота датського вченого Расмуса Расса «Дослідження в області старогрецької мови, або походження ісландської мови». Роботу було опублікована лише в 1818 р. В ній Расл приходить до висновку про наявність родинних зв'язків між ісландською, грецькою, латинською мовами і про відсутність яких-небудь ознак спорідненості ісландської мови з такими мовами, як гренландська, басська, фінська.

В 1816 р. вийшла робота німецького мовознавця Франца Бонна «Про систему відмінювання санскриту порівняно з грецькою, латинською, персидською і германською мовами». Бонн на численному матеріалі доводить одвічну спорідненість санскриту з усним рядом європейських мов.

У 1819 р. виходить перший том (з чотирьох) «Германської граматики Якоба Грімма», назва цієї роботи по суті, є вужче за її зміст. Насправді її треба було б назвати «Граматикою германських мов». У цій роботі Грімм дає скрупульозний опис граматичних форм германських мов в історичному розвитку.

У 1820 р. Олександр Востоков в своїй праці «Міркування про слов'янську мову», прочитану спочатку як доповідь, розкриває і доводить родинні стосунки між слов'янськими мовами. У роботі Востокова на перший план були висунуті фонетичні зіставлення, Востоков приходить до ряду важливих виводів відносно фонетичних будови слов'янських мов і переконливо аргументує їх.

Майже одночасно в декількох країнах був «відкритий» порівняльно-історичний метод дослідження мов. Бонн, Востоков, Грімм, Расл фактично незалежно один від одного прийшли до аналогічних, взаємно доповнюючи висновкам відносно порівняльно -історичному методу. В кожного були свої позитивні сторони, свої відмінні риси.

З відкриттям порівняльно-історичного методу, в теорію мови було введено поняття про порівняння різних мов на історичній основі.

Франя Бонн (1791-1867) вважається родоначальником порівняльно-історичного мовознавства. У своїх дослідженнях Бонн ставить перед собою два основні завдання:

1. Детально дослідити й довести спорідненість індоєвропейських мов.

2. Розкрити таємницю виникнення флексії.

Заслугою Бонна вважається той факт, що при порівнянні мов він бере за основу граматичний строй, при доказі мовної спорідненості на схожість флексій, оскільки останні відносяться до елементів, які рідко переймають з однієї мови в іншу.

17. Натуралістичний (біологічний) напрям у порівняльно-історичному мовознавстві

Першим напрямом, який виник у надрах порівняльно-історичного мовознавства, був натуралізм.

Натуралізм - напрям, який поширював принципи і методи природничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності.

Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурхливим розвитком у середині XIX ст. природничих наук. Основоположником натуралізму став німецький мовознавець Августп Шлейхер (1821-1868) - професор Єнського університету. Основними працями ЙІлейхера є «Мови Європи в систематичному огляді» (1850), «Морфологія церковнослов'янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Підручник литовської мови» з хрестоматією і словником (1856-1857), «Порівняльно-історичні дослідження» (1848), «Німецька мова» (1860), «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861).

Натуралістична концепція мови найповніше і найчіткіше викладена у працях «Теорія Дарвіна і мовознавство» (1863) і «Значення мови для природної історії людини» (1865). У них у концентрованому вигляді подано теоретичні погляди Шлейхера, в яких синтезовано ідеї Боппа, Гумбольдта і Дарвіна.

Шлейхер вважає, що «встановлені Дарвіном для видів тварин і рослин закони можуть бути застосовані в головних своїх рисах до організмів мов». Цю тезу автор підкріплює окремими положеннями. Так, зокрема, він переносить запозичену з біологічної систематики класифікацію рослин і тварин (рід, вид, підвид, різновид, особина) на класифікацію мов. Роду відповідає прамова, виду - мова певного етносу, підвиду - діалект, різновиду - говірка, особині - мовлення окремих людей.

Розвиток мови, за Шлейхером, відбувається за законами, які не мають винятків (поняття законів розвитку мови вперше ввів у мовознавство саме Шлейхер). Учений переносить на мову закон мінливості видів і закон боротьби за існування. На його думку, в мовознавстві навіть легше, ніж у природознавстві, простежити зміну мов, установити походження нових форм із колишніх, оскільки є давні пам'ятки писемності, які засвідчують факти мов, що існували більше двох тисячоліть тому (санскрит, давньолатинська та ін.). Як весь органічний світ розвивався з одноклітинних організмів, так само й мови світу беруть свій початок від найпростіших мов. Відмінності між мовами зумовлені відмінностями життєвих умов народів, які користуються тією чи іншою мовою.

Положення Дарвіна про боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі, згідно з яким виживають найпристосованіші, найжиттєздатніші види, знаходить своє підтвердження на матеріалі історії мов: «у теперішній період життя людства переможцями у боротьбі за існування виявляються переважно мови індоєвропейського племені; поширення їх безперервно триває, тоді як багато інших мов уже витіснено».

Оскільки мова - це природний організм, то людина безсила суттєво щось змінити в ній, так само як не може змінити будову людського організму.

Життя мови, за переконанням Шлейхера, складається з двох періодів: доісторичного та історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля). У доісторичному періоді мова розвивається від простої до складної, збагачується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбольдтом, який стверджував, що всі вищі форми мови виникли з простіших: аглютинативні з ізолюючих, а флективні з аглютинативних). В історичному періоді відбувається регрес, розпад мови (звуки «зношуються», зникає багатство форм, простежується тенденція до спрощення). Це період старіння і поступового вмирання мови. Цим твердженням Шлейхер заперечує Гумбольдту, який вважав, що мова постійно вдосконалюється. Він, як і романтики, стверджував, що морфологічно складні давні класичні мови (санскрит, давньогрецька, латинська) були найдосконалішими. Ця концепція ґрунтувалася на матеріалі індоєвропейських мов, які змінювалися від синтетизму до аналітизму.

Морфологічні типи мов, на думку Шлейхера, відповідають різним епохам у розвитку землі: кристал - кореневі (ізолюючі) мови, рослинний світ - аглютинативні мови, тваринний світ - флективні мови.

Під впливом природничих наук Шлейхер створив свою теорію родовідного дерева. Його заслугою є те, що він чітко сформував поняття індоєвропейської прамови, тобто мови, від якої походять усі індоєвропейські мови. Такою мовою він цілком резонно вважав не санскрит, як вважали до нього, а мову, яка існувала до появи писемності і зникла, але яку на основі живих мов та пам'яток писемності мертвих мов можна реконструювати. Санскрит, слушно доводить він, не індоєвропейська прамова, а найстаріша представниця індоєвропейської родини мов. Згідно з його теорією родовідного дерева колись єдина мова (прамова) внаслідок розселення мовців по різних територіях розпалася на частини, а ті частини в свою чергу розпадалися далі.

Сама схема уже застаріла, але принцип генетичної класифікації використовують і нині. Тепер теорію родовідного дерева синтезували з теорією хвиль Й. Шмідта, за якою індоєвропейська мова існувала на великій території, не була єдиною, а складалася з низки діалектів. Нові мовні явища, що виникали на певній території, поширювались, як хвилі від кинутого у воду каменя.

Шлейхер вважав: що далі на схід живе народ, то більш давньою є його мова, а що далі на захід, то менше давніх рис і більше новоутворень вона має.

Для Шлейхера індоєвропейська мова була цілком реальною. Метою компаративних досліджень він вважав реконструкцію індоєвропейської прамови. Реконструюючи на основі фонетичних законів праформи, він настільки був упевнений, що відтворює реальну прамову, що навіть написав цією «мовою» байку «Вівця і коні». Компаративісти наступних поколінь, знаючи про індоєвропейську мову значно більше, ніж Шлейхер, ніколи не пробували повторити його експеримент. Сучасні вчені вважають, що поки що немає процедури синхронізації реконструйованих праформ (реконструйовані праформи можуть стосуватися різних епох існування прамови). Та й прамова не була однорідною, а складалася з діалектів і говірок. Зрештою, реконструювати можна те, що має залишки (сліди) в сучасних мовах, а те, що зникло, реконструювати неможливо.

Шлейхер, на відміну від інших лінгвістів, розрізняв мовознавство і філологію. Мовознавство відносив до природничих наук, а філологію - до історичних. Мовознавця він порівнював із ботаніком (вивчає все, що є в мові), а філолога (літератора) - із садівником (доглядає за мовою, культивує все краще в ній).

Натуралістичну концепцію мови, крім Шлейхера, розвивали німецькі вчені Моріц-Карл Рапп (1803-1883), який написав праці «Фізіологія мови» (1840), «Порівняльна граматика як природнича наука» (1852); Макс Мюллер (1823-1900), відомий своїми «Лекціями з науки про мову» (1861), в яких дуже спрощено трактував мовну діяльність («Мозок виділяє думку, як печінка виділяє жовч»), та американський лінгвіст Вільям-Дуайт Уїтні (1827-1894), який у 1875 р. опублікував дослідження «Життя і ріст мови».

Натуралістична концепція, зокрема ідеї Шлейхера, справили вплив на компаративістів наступного покоління - молодограматиків, які сприйняли його положення про розвиток мови, в тому числі поняття мовного закону, однак відмовилися від стадіальної теорії та від ідеї «розпаду» мов.

18. Психологічний напрям

Під впливом ідей Гумбольдта й у зв'язку з інтенсивним розвитком психології в середині XIX ст. виник психологічний напрям у мовознавстві.

Психологічний напрям - сукупність течій, шкіл, концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи народу.

У цьому напрямі одразу виокремилися дві концепції - індивідуального психологізму і колективного психологізму. Обидві концепції спираються на ідеї Гумбольдта, який, з одного боку, пропагував індивідуально-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ, ратував за врахування фактора людської особистості, індивідуальної психіки, а з іншого, говорячи про загальнолюдський розум, мислення духа, стверджував, що об'єднувальна функція свідомості виробляється колективно у процесі спільної життєдіяльності, в якій мова відіграє вирішальну роль. Представники індивідуального психологізму досліджували психологію мовлення, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами, а представники колективного психологізму - психологію мови, тобто психологічні закономірності, що виявляються в системі мови і в її історичному розвитку. Непоодинокими були намагання синтезувати ці дві концепції й розглядати мову і як специфічний вияв психології народу, і як особливий механізм уявлень у душі окремої людини.

Психологізм характерний для порівняльно-історичного мовознавства всієї другої половини XIX ст. Усі психологічні течії в мовознавстві об'єднані розглядом мови як феномену психологічного стану й діяльності людини або народу, різко негативним ставленням до логічної школи в мовознавстві й акцентуванням на провідній ролі психології в поясненні мовних процесів. У своїх працях психологісти наголошують на невідповідності логічних і лінгвальних категорій, що є свідченням розриву з традиціями логічної (раціональної) граматики, і на приматі ідеально-психічних категорій над матеріально-мовними. Лінгвістичний аналіз нерідко підміняли психологічним, якоюсь мірою позбавляючи лінгвістику власного предмета. Психологізм, таким чином, став методологічною базою мовознавства.

Психологізм характерний для праць таких учених XIX ст., як Ф. Бенеке, Г. Лотце, Г. Штейнталь, М. Ла-царус, О. Потебня, В. Вундт, К. Бюлер та ін. Своєрідно розвивали психологізм і представники молодограматичного напряму в мовознавстві.

Основоположником психологізму в науці про мову вважають Гей мана Штейнталя (1823-1899) - професора Берлінського університету, послідовника ідей В. Гумбольдта і психолога Й.-Ф. Гербарта. У Гербарта Штейнталь запозичив так звану асоціативну психологію, згідно з якою вся діяльність людської свідомості зводиться до саморуху уявлень, що керується законами асиміляції (поєднання і закріплення тотожних або близьких уявлень), апперцепції (залежність нового сприйняття від маси попередніх уявлень у свідомості індивіда) й асоціації (встановлення зв'язків між уявленнями за подібністю, контрастом, суміжністю тощо). Виходячи із законів руху уявлень, Штейнталь намагався пояснити утворення й розвиток мови і мислення в індивіда. Ті самі закони, на його думку, спричинили походження й розвиток мови в суспільстві.

Свою психологічну концепцію мови Штейнталь виклав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Вступ до психології та мовознавства» (1871), «Походження мови» (1851), «Класифікація мов як розвиток мовної ідеї» (1850), «Характеристика найважливіших типів будови мов» (1860), «Філософія мови» (1858), «Філософія, історія і психологія та їх взаємовідношення» (1863).

Психологічну концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших ідей:

1) мовознавство належить до психологічних наук, оскільки мовлення - це духовна діяльність;

2) предметом мовознавства є мова як об'єкт психологічного спостереження. Мова - це «вираження усвідомлених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, станів і відношень за допомогою артикульованих звуків»;

3) «народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше у мові, тому мовознавство «є найкращим вступом до психології народу»;

4) проблеми сутності й походження мови є ідентичними, позаяк мова постійно й однаковим способом породжується душею людини;

5) слід розрізняти предметне (логічне) і мовне мислення. Предметне мислення - це уявлення про предмети і явища об'єктивного світу. Мовне мислення - уявлення, вичленені зі сфери предметного мислення. Отримане уявлення - це внутрішня форма. Мовне мислення пов'язане з «мовною свідомістю»;

6) мова як психічне явище не виключає її залежності від суспільства. В індивіда виникають психічні утворення, комплекси уявлень, які без впливу інших людей не виникли б або виникли б дуже пізно.

Вагомий внесок в етнопсихологію початку XX ст. зробив Вільгельм Вундт (1832-1920) - німецький філософ і психолог, який написав 10-томну працю «Психологія народів. Дослідження законів розвитку мови, міфів і звичаїв» (1900-1920). Це перший спеціаліст-психолог (не мовознавець!), який вивчав мову, її сутність, механізм функціонування й розвитку. Психологію він вважав основною філософською наукою. Емпірична база будь-якого наукового пізнання, на його думку, - психічний процес, який є предметом психології.

Вундт створив свою систему народної (соціальної) психології. її об'єктом є мова, міфи, звичаї, що, за його переконанням, відповідає трьом видам психічних процесів - уявленням, почуттям і волі. Мова - першооснова поезії та науки, міфи - релігії, звичаї - моралі. Індивідуальну психологію Гербарта замінив власною волюнтаристською: замість спільності уявлень, про яку говорили Штейнталь і Лацарус, використовував поняття спільності імпульсивних вольових дій.

Із психологічних позицій він пояснював походження мови, розвиток структурних типів мов, а також такі суто мовні явища, як типи речень, порядок слів у реченні тощо. Оригінальним є його твердження, що психологічною основою утворення речення є не поєднання уявлень в одне ціле, як вважали до нього, а, навпаки, їх розщеплення (розкладення).

Видатним представником психологічного напряму в слов'янському мовознавстві є Олександр Опанасович Потебня (1835-1891) - український мовознавець, засновник Харківської лінгвістичної школи, визначна фігура у світовій лінгвістиці, теоретик у мовознавстві, рівних якому не було в Російській імперії. Крім мовознавства він досліджував проблеми філософії, літературознавства, фольклору.

Усе життя Потебні пов'язане з Харківським університетом, де він навчався і працював. Як лінгвіст, він вивчав проблеми загального мовознавства, фонетики, морфології, синтаксису, семасіології, діалектології слов'янських мов та порівняльно-історичної граматики індоєвропейських мов. Надзвичайно багато уваги приділив дослідженню мови художніх творів і взаємозв'язків мови й мистецтва.

Істотний вплив на Потебню справили ідеї Гумбольдта, якого він вважав геніальним провісником нової теорії мови, зокрема його теорії мистецтва й науки як явищ людської свідомості, що розвиваються в мові. Багато в чому він був послідовником Штейнталя, особливо в поглядах щодо зближення порівняльно-історичного методу із психологізмом.

Психологічний напрям у мовознавстві справив помітний вплив на розвиток науки про мову, зокрема на появу молодограматизму, представники якого сприйняли ідеї про психологічну природу мови, але відкинули етнопсихологію, як наукову фікцію, вважаючи єдиною реальністю для лінгвіста індивідуальне мовлення.

Ідеї психологізму живлять лінгвістику до нашого часу. Так, у 50-ті роки XX ст. виникла психолінгвістика. Психолінгвістичні ідеї пронизують теорії неогумбольдтіанців і є вагомим компонентом таких сучасних дисциплін, як етнолінгвістика (особливо в її відгалуженні - етнопсихолінгвістиці), соціолінгвістика (нині існує така стикова наука, як соціопсихолінгвістика), генеративна (породжувальна) граматика і когнітивна лінгвістика.

19. Младограматичний етап у мовознавстві

Становлення младограматизму було обумовлено внутрішніми чинниками розвитку лінгвістичної науки, пошуком способів подолання того своєрідного глухого кута, у якому опинилася компаративістика 60-х рр. ХІХ ст.

Младограматизм оформлюється й усвідомлюється як течія з 80-х рр. ХІХ ст. і виступає як активна научна сила приблизно впродовж 50 років. Цей термін має два значення: вузьке, яке застосовується по відношенню до членів Лейпцігського гуртка, та широке, яке охоплює всіх, хто, в основному, прийняв нові настанови, що стосувалися методології та практики порівняльно-історичного дослідження.

Младограматики заявляють, що причину мовних змін слід шукати не в екстралінгвістичних, а у внутрішніх чинниках. Їх головна теза: будова самої мови (тобто організму мови, системи мови) та її функціонування приводить до саморуху в системі. Виходячи з цього, знов-таки стверджується ідея паралелізму з природно-історичними об'єктами, яким також властивий саморух, і в цьому відношенні младограматизм нагадує концепцію Шлейхера. Але у младограматизмі, у противагу органічній теорії Шлейхера, є теорія про саморух системи мови у тому її вигляді, як вона представлена в компаративистиці.

а) Лейпцігська школа. Младограматичний рух вперше заявив про себе у весь голос завдяки мовознавцям Лейпцігського університету. Особливе місце серед них займають Август Лескін (1840-1916), Герман Остгоф (1847-1909), Карл Бругман (1849-1919) і Герман Пауль (1846-1921).

Лінгвістичний психологізм у його індивідуалістичному відбитті яскраво проступає при описі процесу спілкування. Лейпцигські младограматики детально, наприклад, зупиняються на характеристиці механізму породження та поєднання уявлень, на яких базуються конкретні мовленнєві формування (Г. Пауль).

Із уявлення про мову як належність і продукт психічної діяльності індивіда випливає і своєрідне пояснення механізму історичного розвитку мови, яке базується на тезі, що всі мовні зміни відбуваються у звичайній мовленнєвій діяльності індивідів. Звідси випливає, що досліджуватися мають елементи розвитку, які відкриваються у всій сукупності виявів мовленнєвої діяльності всіх індивідів, що відносяться до даної мовної спільноти, у їх взаємодії.

Принцип історизму проголошується младограматиками єдино науковим принципом лінгвістичного аналізу (К. Бругман, В. Штрайберг).

Представники Лейпцігської школи рішуче виступили із закликом припинити займатися тільки стародавніми мовами та реконструкцієй індоєвропейської прамови та звернутися до вивчення живих мов, які, на їх думку, дають значно більше фактичного матеріалу для установлення закономірностей розвитку мови.

Одним із найважливіших положень порівняльно-історичного методу у младограматизмі була вимога ураховувати дію звукових законів і аналогій. Звуковий закон і аналогія стають строго обробленими одиницями лінгвістичного опису.

Було запроваджено поняття «фонетичний закон» та процедуру виведення конкретних фонетичних законів. Яскравим прикладом є закон, сформульований К. Вернером (закон Вернера).

б) Московська школа. У 70-80 рр. ХІХ ст. при Московському університеті формується група мовознавців, яка отримала назву Московської лінгвістичної школи.

Головою та засновником школи є Пилип Федорович Фортунатов. Учнями та послідовниками П.Ф. Фортунатова вважали себе В.К. Поржезінський, Д.М. Ушаков, М.М. Покровський, Б.М. Ляпунов, А.І. Томпсон, О.М. Пешковський, Г.Г. Ульянов, О.О. Шахматов та ін.

П.Ф. Фортунатов був одним із найвидатніших компаративістів. Він зробив значний внесок до розроблення порівняльної фонетики і граматики індоєвропейських мов. Найбільш відомими працями Фортунатова є «Порівняльне мовознавство», «Порівняльна фонетика індоєвропейських мов», «Лекції з фонетики давнослов'янської мови», «Порівняльна морфологія».

У своїх працях Фортунатов приділяв увагу, перед усім, питанню вдосконалення методики порівняльно-історичних досліджень і, відповідно, виробленню принципів побудування порівняльно-історичної граматики.

Особливо важливо згадати у цьому зв'язку закон про пересунення наголосу з початку на кінець слова у слов'янських та балтийських мовах, установлений ним у 90-х рр ХІХ ст. Це закон, відомий під назвою «закон Фортунатова-Сосюра», був відкритий обома лінгвістами незалежно один від одного (але Сосюр установив його лише для литовської мови).

Однією з актуальних проблем для компаративістики його часу була реконструкція індоєвропейської прамови. Метод реконструкції Фортунатова полягав у тому, що при установленні та визначенні кожного звуку, кожної форми загальноіндоєвропейської мови він проводив зіставлення з показаннями всіх окремих індоєвропейських мов як у минулому, так і в теперішньому.

Великий інтерес представляє граматична теорія Фортунатова, а в ній учення про граматичні класи слів і форму слова. Всі окремі слова мови він поділяє на повні, часткові та вигуки. Повні слова характеризуються тим, що вони означають предмети мислення та становлять або частини речення, або цілі речення.

Розподіл слів по класам у Фортунатова має наступний вигляд:

1) слова з формами словозміни;

2) слова без форм словозміни.

Перші, у свою чергу, підрозділяються на:

а) слова дієвідмінювані (дієслова у вузькому розумінні слова);

б) слова відмінювані (іменники);

в) прикметники-відмінювані слова з узгодженням у роді.

В іменниках-відмінюваних словах виокремлюють:

· іменники особові (тобто займенники 1 та 2 особи);

· іменники неособові, де розрізнюють:

o іменники-імена (тобто слова-назви);

o іменники-займенники неособові (тобто займенники з неособовими займенниковими основами).

Необхідно, проте, пам'ятати, що теорія Фортунатова про форму слова стала однією з перших формалізованих теорій у мовознавстві.

У зв'язку з ученням про форму слова Фортунатов висвітлює питання про морфологічну класифікацію. На його думку, мови світу розподіляються на 5 основних типів:

1. Аглютинативні мови.

2. Флективно-аглютативні мови.

3. Флективні мови.

4. Кореневі мови.

5. Полісинтетичні мови.

в) Казанська школа. Казанська лінгвістична школа оформилась у Казанському університеті у 70-80 рр. ХІХ ст. Її очолював видатний мовознавець Іван Олександрович Бодуен де Куртене.

Казанська школа, яка виникла в межах младограматичного напрямку, з самого початку стала усвідомлюватися як оригінальна школа мовознавства. Прагнення Бодуена де Куртене творчо підійти до вирішення найважливіших мовознавчих проблем зустрічає підтримку цілої низки талановитих лінгвістів, що працювали в Казанському університеті, яких зближує з ним спільність теоретичних поглядів. Серед них такі відомі мовознавці, як В.О. Богородицький, М.В. Крушевський, С.К. Булич, А.І. Александров.

Саме у Казанській лінгвістичній школі Крушевській і Бодуен де Куртене дають світовій науці перше формулювання фонологічної теорії. Саме від ідей Казанської школи і, перед усім, Бодуена де Куртене беруть свій початок, зокрема, деякі положення загальнолінгвістичної теорії Фердінанда де Сосюра та фонологічної концепції М.С. Трубецького.

Основними працями Крушевського є «Нарис науки про мову», «Нариси з мовознавства», «Про аналогію та народну етимологію», «Спостереження деяких фонетичних явищ, пов'язаних із акцентуацієй», «До питання про гуна».

До найважливіших праць Богородицького слід віднести: «Загальний курс російської граматики», «Нариси з мовознавства та російської мови», «Лекції із загального мовознавства», «Порівняльна граматика аріо-європейських мов», «Вступ до вивчення сучасних романських та германських мов», «Вступ до татарського мовознавства у зв'язку з іншими тюркськими мовами», «Фонетика російської мови у світлі експериментальних даних».

Теорія походження частин мови розробляється Богородицким на матеріалі індоєвропейських мов. Він виділяє 5 епох:

1. Епоха імені-дієслова з подальшою диференціацією на ім'я і дієслово;

2. Епоха імені і займенника;

3. Епоха іменника-прикметника з подальшою їх диференціацією;

4. Епоха прислівників із подальшим переходом деяких прислівників у категорію прийменників та основ.

5. Епоха розширення категорії прикметників дієприкметниками.

20. Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX - на початку XX ст.

Хоча молодограматичний напрям вніс багато нового і цінного в науку про мову, однак деякі його твердження були суперечними і навіть помилковими. Прийнявши положення про те, що реально існують лише мови окремих індивідів, молодограматики фактично утвердили індивідуальну психологію як теоретичну основу мовознавства, що унеможливлювало опрацювання проблеми онтології мови. Вони також недооцінювали значення позамовних чинників, взаємодію мов і діалектів, вплив писемної традиції тощо. Суто емпіричний підхід до мовного матеріалу, відмова від постановки кардинальних теоретичних проблем і яскраво виражене психологічне забарвлення мовознавчих студій заслонили власне лінгвістичний аналіз. Усе це не задовольняло багатьох мовознавців. Саме тому наприкінці XIX - початку XX ст. виникають нові лінгвістичні школи, які виступають із критикою молодограматизму. До них передусім належать Школа «слів і речей», Школа естетичного ідеалізму, неолінгвістика, Казанська лінгвістична школа І.О. Бодуена де Куртене, а також соціологічний напрям, заснований швейцарським мовознавцем Ф. де Соссюром.

Школа «слів і речей»

Одним із перших напрямів, що намагався цілком порвати з традиціями молодограматиків, була Школа «слів і речей».

Школа «слів і речей» - мовознавчий напрям, який висунув принципи вивчення лексики у зв'язку з культурою й історією народу.

Сформувалась вона в 1909 р., коли став виходити в Гейдельберзі журнал «Слова і речі», видавцями якого були мовознавці Р. Мерінгер, В. Мейєр-Любке, Й. Міккола, Р. Мух і літературознавець М. Мурко, звідки й назва цієї школи. Правда, ще в 1904-1907 рр. Мерінгер опублікував у журналі «Індогерманські дослідження» велику розвідку «Слова і речі».

Школа поставила перед собою завдання: замість абстрактної «історії звуків» молодограматиків вивчати історію слів, залучаючи не тільки лінгвістичний аналіз, а й історію названої словом речі. Як зазначав Г. Шухардт, «прогрес як в одній, так і в іншій галузі може бути досягнутий лише за умови, що дослідження речей і дослідження слів будуть іти разом». На противагу молодограматикам, які вивчали фонетику й морфологію і майже не торкалися семантики, Школа «слів і речей» зосереджує увагу на семантиці слів, на розвитку та зміні їхніх значень.

Одним із засновників Школи «слів і речей» вважають мовознавця Туго Шухардта (1842-1927) - професора Віденського університету. Він багато праць присвятив найрізноманітнішим мовам (слов'янським, кельтським, угорській, баскській, кавказьким, хамітським, креольським), хоча найбільше його цікавили романські мови.

Шухардт розвинув методику дослідження історичної лексичної семантики. Його праці вплинули на виокремлення в мовознавстві особливої галузі - ономасіології (науки про назви), яка, зокрема, вивчає принципи й закономірності позначення предметів і понять. Вони також сприяли обґрунтуванню завдань і методів вивчення словникового складу за предметними групами, укладанню ідеографічних словників (не без впливу ідей Шухардта Францом Дорнзайфом було створено «Німецький словниковий склад за предметними групами», виданий у 1932 р.).

Шухардт висунув і низку загальнотеоретичних положень. Зокрема, він, на відміну від мовного індивідуалізму молодограматиків, наголошував на суспільному характері мови. З цих позицій критикує молодограматичне вчення про звукові закони: «Фонетичні закони і соціальний характер мови несумісні одне з одним». Крім цього, він зазначає, що фонетичні закони визначалися дедуктивно. Якщо ж підійти до цього питання індуктивно, то не можна вивести закони, які не знають винятків. Коли за фонетичними законами визнати абсолютний характер, то поняття «виняток» втрачає сенс. До чинників, які заперечують строгість законів, крім аналогії, належить явище субстрату.

Причиною мовного розвитку Шухардт уважав мовне змішування (схрещування). Поняття схрещування мов у нього стало методологічним принципом. Очевидним є вплив теорії хвиль Й. Шмідта, яка у Шухардта трансформувалася в теорію «мовної безперервності». У мовах постійно має місце процес географічного вирівнювання. Тому немає чітких меж між діалектами і мовами, а є поступовий перехід однієї мови в іншу. Це положення згодом стало провідним у французькій школі лінгвогеографії. У зв'язку з цим Шухардт критикує теорію родовідного дерева й стверджує, що строго генеалогічна класифікація мов взагалі неможлива. Виходячи з концепції схрещування мов, можна припускати, що одна й та сама мова може мати кілька предків. Оскільки змішування зближує різні мови, то «спорідненими» є всі мови світу. Це дає підстави для порівняльних досліджень неспоріднених мов. Подібність мовних структур та однорідність розвитку різних мов зумовлені ще і спільністю психічної природи людей.

Отже, лінгвістична спадщина Шухардта і всієї Школи «слів і речей» є неоднорідною і нерівноцінною. Позитивним у ній є новий підхід до вивчення мови, опрацювання нових методик її опису, що вплинуло на зародження лінгвістичної географії та соціологічного напряму в мовознавстві. Однак відмова від поняття закону загалом без заміни його чимсь іншим негативно впливала на методику порівняльно-історичних досліджень, оскільки позбавляла компаративіста чітких критеріїв.

21. Структуралізм і генеративізм

Для мовознавства, як і для будь-якої науки, характерні постійний пошук, переосмислення й переоцінка набутих знань, опрацювання нових підходів до вивчення об'єкта. Мовознавців XX ст. не задовольняло принципове зведення їхніми попередниками теоретичних проблем до вивчення мовних процесів і мовних змін, внаслідок чого поза увагою опинилися такі важливі питання, як вивчення самої структури мови і характеру її функціонування. Цим викликана поява в 20-ті роки XX ст. нового мовознавчого напряму - структуралізму, а згодом - генеративізму.

Історичні й методологічні основи структуралізму

У період між першою і другою світовими війнами виник новий лінгвістичний напрям, опозиційний до молодограматизму й порівняльно-історичного мовознавства взагалі. Він отримав назву структуралізм.

Структуралізм - мовознавчий напрям, для якого характерне розуміння мови як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису.

Появу цього напряму зумовили успіхи в інших галузях наукового пізнання й виникнення нових філософських течій.

У всіх науках відбулася переоцінка результатів, досягнутих на основі індуктивних методів. Фізики відкрили недоступні для безпосереднього спостереження елементи атома - електрони, протони, нейтрони. Російський учений І.П. Павлов здійснив відкриття у сфері фізіології центральної нервової системи. Виникла кібернетика, основним об'єктом дослідження якої є кібернетичні системи, що розглядаються абстрактно, незалежно від їх матеріальної природи. Усе це було досягнуто на основі дедуктивних мисленнєвих процедур, що позначилося на поглядах щодо значення індуктивних і дедуктивних прийомів дослідження. Показовим є висловлення німецького філософа Е. Гуссерля: індуктивна логіка уподібнена дерев'яному залізу. На переоцінку значення індуктивних і дедуктивних прийомів аналізу мала певний вплив і математизація різних галузей знання.

Методологічною основою структуралізму була філософія неопозитивізму, особливо ідеї австрійських філософів Рудольфа Карнапа (1891-1970), який опрацьовував теорію логічного синтаксису мови науки, Людвіга Вітгенштейна (1889-1951), котрий запропонував програму побудови штучної «ідеальної» мови, прообразом якої є мова математичної логіки, а також англійця Бертрана Рассела (1872-1970), який розвинув дедуктивно-аксіоматичну побудову логіки для логічного обґрунтування математики.

Крім спільних рис, кожне відгалуження структуралізму має свої особливості. Чітко виокремилися три структуральні традиції: 1) Празька лінгвістична школа; 2) копенгагенський структуралізм; 3) американський дескриптивізм. Дехто виділяє як окреме відгалуження Лондонську лінгвістичну школу Джона Фьорса.