Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

І. Теоретичні основи порівняльного аналізу назв музичних інструментів

1.1 Походження слів як об'єкт прикладного лінгвістичного аналізу

1.2 Специфіка тематичної групи "Музичні інструменти"

ІІ. Порівняльна характеристика походження англійських та українських назв музичних інструментів

2.1 Експериментальна процедура формування корпусу вибірки

2.2 Етимологічні характеристики назв музичних інструментів в англійській та українській мові

Висновки

Для вивчення словникового складу мови важливим є розуміння етимологічного аспекту, адже походження слова значною мірою впливає на його зовнішню та внутрішню форми, значення та сферу функціонування. В етимології мови втілені риси історико-культурного та соціального досвіду певної спільноти людей. З огляду на це вивчення проблем етимології, зокрема джерел запозичених слів є актуальним для сучасних лінгвістичних досліджень.

Метою нашого дослідження є порівняння етимології назв музичних інструментів в англійській та українській мовах.

Матеріалом дослідження слугували лексичні одиниці, взяті зі стандартної класифікації музичних інструментів в англійській та українській мовах.

Методами дослідження були метод етимологічного та порівняльного аналізів.

Розділ І. Теоретичні основи порівняльного аналізу назв музичних інструментів.

1.1 Походження слів як об'єкт прикладного лінгвістичного аналізу

В сучасній мовознавчій практиці термін етимологія має різні значення.

1. Розділ мовознавства, що вивчає походження слів.

2. Походження (стосовно словесного знака). Нам відома етимологія слова "тетрадь". Воно походить від грецького tetras, ролів відмінок tetrados - "четверта частина аркуша".

3. Встановлення походження слова. В тому ж значенні вживаються терміни: етимологізація, етимологування, етимологічний аналіз.

4. Етимологізувати - означає встановлювати первісне (істинне, основне) значення слова, тобто відшукувати те вихідне слово (етимон), від якого пішло слово, що роздивляється. Етимологічний розбір є визначенням морфологічного устрою слова, що існував раніше і його минулих словотворчих зв'язків.

Процес встановлення таких зв'язків називається науковим аналізом, а його результати - науковою етимологією [11, c. 8 - 11].

Зміст науково-етимологічного аналізу зводиться до наступних трьох завдань:

1. для основних оригінальних слів даної мови - зіставлення зі словами споріднених мов і простежування їх формальної та змістової історії вглиб до мови-основи;

2. для слів, які є похідними всередині даної мови, - встановлення їх складових частин: кореня, основи й формантів у рамках даної мови;

3. для запозичень - зазначення джерела запозичення.

Етимологічно словники більшості мов далекі від однорідності. В українській та англійській мовах вони складаються з двох шарів - власного (питомого) пласту слів та запозиченого пласту слів. В англійській мові власне англійські слова становлять лише 30 відсотків від усієї кількості слів англійського словника, але належать до числа найбільш уживаних слів в мовленні та письмі. Питомий елемент англійської мови складається з таких часто вживаних слів як артиклі, прийменники, займенники, сполучники, допоміжні дієслова, а також слова на позначення буденних предметів та ідей (house, child, water, go, come, eat,good,bad) [8, c. 13]. Слова, що належать до питомої англійської лексики характеризуються граматичною та лексичною значимістю, широкою вживаністю та розвиненою полісемією; вони найчастіше односкладні, мають велику словотворчу силу і входять до складу фразеологізмів. Питомим елементом в англійській мові є германський.

В українській мові виділяють три основні шари корінної лексики з погляду її походження: спільнослов'янський, до якого входить і найдавніша, спільно індоєвропейська лексика, спільносхіднослов'янський і власне український.

Спільнослов'янська лексика - це слова, успадковані через давньоруську із спільнослов'янської (праслов'янської) мови; найдавніший шар української лексики, її ядро. Спільнослов'янські слова втратили свою мотивованість і мають, як правило, непохідну основу. Наприклад: мати, око, кінь, молоко, воля; сидіти, орати, вміти, учити; хитрий, глухий; один, сто; ваш, там, куди; про, а, ні.

Більшість спільнослов'янських слів поширена в усіх слов'янських мовах, ясна річ, із фонетичними відмінностями, що відбивають специфіку кожної з них.

Серед спільнослов'янської лексики виділяють найстародавніший прошарок - спільно-індоєвропейські слова. Наприклад: сестра, брат, вовк, зима; вода, небо, ніч. спільно-індоєвропейські слова збереглися в близькому звучанні в інших мовах, що належать до індоєвропейської сім'ї. Спільнослов'янська лексика - це найбільш стала й уживана частина словника української мови. Особливо багатим і різноманітним є склад спільнослов'янських іменників.

Важливу і велику групу спільнослов'янської лексики складають дієслова - назви дій, робіт, процесів: стояти, лежати, йти, брати, жити, воювати. Чимало в українській мові спільнослов'янських за походженням прикметників - назв кольору, смаку, розміру, духовних та фізичних якостей людини, властивостей речей та ін.: рудий, довгий, малий, вузький, кислий, солодкий, мудрий, хитрий, лютий, глухий, косий, легкий, теплий, рівний. Спільнослов'янськими за походженням є ряд числівників (один, два, три, сім, вісім, десять, сто), більшість займенників (я, ти, ми, він, вини, хто, мій, наш, сам, весь), непохідні прийменники, сполучники, частки (з, за, при, над, у, до, о, а, чи, ні, ж, би) та ін.[7].

Значний пласт словника займають так звані запозичення. Це слова, що були взяті мови-джерела, щоб заповнити номінативні ніші в мові, що запозичує.

Серед лінгвістичних факторів, що стимулюють тенденції до запозичення, можна назвати такі:

· щоб уникнути полісемії у зв'язку з закріпленням різних значень за вже існуючими словами: варення -"зварені в цукровому сиропі, меді чи патоці ягоди та фрукти", а джем (англ. jam) - "желеподібне варення";

· щоб вживати одне слово замість комбінації слів: вправний стрілець - снайпер (англ. sniper), біг на короткі дистанції - спринт (англ. sprint) [5, c. 40].

Запозичення проникають до мови двома шляхами - через усне мовлення (через індивідуальні контакти мовців), через письмове мовлення (через непрямий контакт за допомогою книг та електроніки).

Можна виділити спільний для англійської та української мов елемент серед джерел запозичення. Це так званий класичний елемент (грецький, латинський).

Серед інших джерел запозичення в англійській мові можна виділити скандинавський елемент. Скандинавські слова значною мірою були запозичені між ІХ і ХІІ сторіччям впродовж датських завойовувань. В цей період було запозичено багато слів і деякі з низ наявні в сучасній англійській мові (cake, egg, sky,flat). Скандинавські елементи стали частинами багатьох географічних назв.

Найбільш численними в англійській мові є французькі запозичення. Вони можуть бути розподілені на такі дві групи - запозичення ХІІ - ХV сторіччя та пізніші запозичення (починаючи з ХVІ сторіччя). Ранні запозичення належать до періоду норманських завойовувань. Наповнення англійського словника французькими словами починається в ХІІ сторіччі і досягає великих масштабів в ХІІІ та ХІV сторіччі. Серед найбільш ранніх запозичень були прості короткі слова (air, arm). Зважаючи на те, що органи влади знаходились в руках французів, відбувалося запозичення в юридичній, воєнній, церковній сферах (attorney). Також французькі запозичення охоплювали побутові аспекти життя того часу, такі як слова на позначення соціальних положень, кухарських та ювелірних термінів.

Пізніші запозичення з французької пов'язані із торгівлею та індустрією і належать до ХVІІ - ХVІІІ ст. В цей час також відбувалися запозичення в технічній та філософській сферах.

Іншими мовами, слова з яких представлені в словнику сучасної української мови є італійська, іспанська, німецька, датська та російська, але кількість слів, запозичених із цих мов незначна.

В українській мові найдавнішими запозиченнями є старослов'янські запозичення. Також значну групу становлять германські запозичення, які відбувалися в Х - ХІІІ сторіччях, що є наслідком політичних контактів. Це запозичення у воєнній та суспільно-політичній сферах вжитку. В ХІV - ХVІІ ст. починаються запозичення в юридичній сфері із введенням Магдебурзького права, в ХVІІІ ст. із входженням України до складу Австро-Угорщини виникають запозичення в адміністративній сфері, а потім і в науковій. В ХХ ст. виникають запозичення, пов'язані із війною та агресією.

Численною групою в ряді запозичень в українську мову є польські запозичення, які виникають у ХІV Польські запозичення не лише численні а й дуже важливі, бо охоплюють майже всі сфери життя. Це такі слова як барвінок, вельможний, зичити, кохання, ліжко, підлога, половник.

Інша велика група - російські запозичення, які виникають з 1654 року з початку регулярних контактів між двома країнами. Серед цих запозичень можна виділити групу т. з. сов'єтизмів - слів, що були створені в часи Радянського Союзу і позначають соціальні та політичні феномени того періоду (політрук, ударник, комсорг).

Запозичення ж з інших мов не численні. До них належать білоруські, тюркські, французькі, датські, англійські.

Особливу групу запозичень становлять так звані інтернаціоналізми. Інтернаціоналізми - це здебільшого термінологічні утворення з морфем латинського та грецького походження у різних сферах життя - науки, політики, культури тощо. Їхньою особливістю є те, що ні в грецькій, ні в латині таких слів не було. Такі інтернаціоналізми могли виникати у різних мовах і мають схожу форму і приблизно однаково звучать в українській та англійській мовах [1, 3, 9]

Існують такі типи запозичень: лексичні запозичення, кальки та семантичні запозичення.

Лексичні запозичення - це слова іншомовного походження, що перейшли до мови, що запозичує без втрати лексичного значення та форми: meeting та мітинг, гривня та hryvnya.

Перекладні запозичення (кальки) - це запозичення, які не дотримуються форми оригіналу, а змінюються при перекладі: surplus value та додана вартість. Окрім кальок існують і так звані напівкальки, в яких одна частина слова перекладається, а інша запозичується: television та телебачення.

Семантичні запозичення - це запозичення значення слова іншомовного походження: англійське слово red набуло свого значення "communists", запозичивши його від переносного значення слова червоний "який стосується революційної діяльності, пов'язаний з радянським соціалістичним ладом". Українське слово зелений набуло свого значення "який є захисником природного середовища" (Партія Зелених) під впливом свого англійського двійника green - "relating to or beneficial to the natural environment, concerned about environmental issues and supporting policies aimed at protecting the environment". [5, c. 39]

1.2 Специфіка тематичної групи "Музичні інструменти"

Основоположна класифікація, що базується на акустичних властивостях музичних інструментів, була розроблена французькими музикологами Ф.Гевартом ("Nouveau traite d'instrumentation", 1885), В. Ш.Махійоном (англ. Victora Charlesa Mahillona), та вдосконалена австрійськими вченими Е. М. фон Хорнбостела (англ. Ericha Moritza von Hornbostela) i К. Заксом (англ. Curta Sachsa), в 1914 році. Ця класифікація отримала назву Класифікації Закса-Хорнбостеля. За цією класифікацією музичні інструменти поділяються в залежності від джерела звуку наступним чином:

1. Ідіофони -- джерелом звуку є коливання самого тіла інструменту, напр. дзвін, ксилофон, трикутник, тарілки, кастаньєти, гонги та ін.

2. Мембранофони -- джерелом звуку є коливання натягнутої мембрани, по якій вдаряють руками або спеціальним приладом (паличками, калаталкою тощо). До мембрафонів належать барабани, литаври, том-томи та ін.

3. Хордофони -- джерелом звуку є коливання натягнутої струни (або кількох струн). В залежності від способу, в який музикант видобуває звук зі струни, розрізняють:

§ щипкові -- струна вщипується пальцем або спеціальним приладом. До щипкових відносяться: (арфа, клавесин, лютня, бандура, торбан, балалайка та ін.);

§ смичкові -- звук видобувається за допомогою смичкам (скрипка, альт, віолончель, контрабас, колесна ліра);

§ ударні -- по струні вдаряють паличками або молоточками (фортепіано, цимбали, гусла).

4. Аерофони -- джерелом акустичних коливань є стовп повітря, замкнений в резонансному просторі стовбуру інструменту. В залежності від способу, в який виконавець збуджує коливання стовпа повітря, аерофони поділяються на:

§ флейтові, в тому числі:

· окаринові (у вигляді посудин, напр. окарина),

· повздовжні флейти -- інструмент тримають у повздовжному положенні. Розрізняють також одностовбурні інструменти (напр. блок-флейта, сопілка) та багатостовбурні (най, флейта Пана)

· поперечні флейти -- оркестрові флейти (див. флейта).

§ язичкові -- коливання стовпу повітря збуджується тростиною, яка починає вібрувати під тиском повітря, що вдувається виконавцем. Розрізняють язичкові з однією тростиною, як, наприклад в кларнета і саксофона, та подвійною, як наприклад в гобоя, фагота, зурні.

§ флейтово-язичково-клавішні, зі складною механікою, до яких відносяться орган, а також акордеони, баян тощо.

§ Мундштучні -- коливання збуджуються губами виконавця, що прикладаються до мундштука. Це -- мідні духові -- труби, тромбони, валторни, різноманітні роги, а також трембіта. [3]

Але з появою цієї класифікації почали казати про її недосконалість. Першу спробу критичного відношення до системи Хорнбостеля-Закса зробив П.Н. Зімін. Він пише, що до її основи закладається декілька ознак, а саме: здатність чи нездатність тіл звучати самостійно, завдяки своїм природним особливостям; форма тіла, що звучить та фізичний стан речовини тіла, що звучить. Вказуючи на недоліки усіх відомих йому систем, Зімін приходить до висновків, що основним дефектом усіх цих систем є побудування їх за принципом класифікаційного дерева, тобто розміщення в плані однокоординатної побудови. Він пише, що такий принцип не може бути визнаний зручним і пропонує двокоординатний принцип, коли по горизонталі відкладаються акустичні особливості інструмента, а по вертикалі - відношення до людини, природи і до механічної сили. В підсумку у Зіміна виникають два класифікаційних дерева, що направлені і горизонтально, і вертикально і перетинаються посередині.

Усі інструменти Зімін поділяє на дві великі групи:

1. інструменти із звучанням твердого тіла,

2. інструменти зі звучанням газового об'єму

Найбільш вдалим, за класифікацією Зіміна, вважається той, що присвячено ударним музичним інструментам. Вони поділяються на три підкласи.

Класифікація Зіміна не дуже популярна порівняно із класифікацією А. Модра, що представлена в його праці "Музичні інструменти", у тому розділі, де він торкається класифікації музичних інструментів. Надалі представлено класифікацію музичних інструментів за Модром.

1. Самозвучні інструменти:

а) з встановленою висотою звука;