Поняття "культура” складне і багатогранне. Чимало філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово "культура” латинського походження і означає "обробіток”, "догляд” [6, 25].

Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний діяч Цицерон (106-43 рр. до н. е.). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого - засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму.

Пізніше слово "культура” все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому розумінні воно увійшло у всі європейські мови. У середні віки поняття "культура” асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з досконалістю людини. Нарешті, у ХVІІ ст. слово "культура” набуває самостійного наукового значення [6, 28].

Німецький філософ ХVІІ ст. Й. Гейдер відстоював ідею історичного прогресу людства, пов'язуючи його з розвитком культур. Він підкреслював, що творення і засвоєння набутої людством культури є необхідною умовою становлення людини, її "другим народженням”.

Український філософ Г. Сковорода вперше окреслив питання про культуру як окремий, незалежний від природи, символічний світ, у якому вищі цінності людського буття, все святе і божественне, розкриваються і побутують у символічній формі [10, 132].

Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення культури. У світовій літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття "культура”. Ось деякі з них:

Культура - все те, що є результатом людської історії.

Культура - як міра людяності людини.

Культура - все те, що людина створила власним розумом, а не отримала від природи.

Культура - це матеріальний і духовний прогрес як індивідів, так і різноманітних соціально-національних спільнот.

Культура - водночас історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у матеріальних і духовних цінностях, створених самою людиною [5, 480].

Традиційно розрізняють два основні напрямки культури - матеріальний і духовний - відповідно до двох головних сфер людської діяльності - матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяльності людства та її результати: знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв'язку, пам'ятники і монументи тощо. Духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна органічна єдність [18, 87].

Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури надзвичайно збіднює її як багатогранне і цілісне явище.

Структура культури являє собою цілий макросвіт. Вона охоплює освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого складного явища, як культура.

Також визначається певна типологія культури відповідно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури. Світова культура - це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету [18, 90].

Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства.

Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури - українську, російську, французьку та ін. [18, 90].

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок - різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.

Світова культура - феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегральний процес. Національні ж мають диференційований характер [22, 123].

У відповідності з носіями виділяють також культуру соціальних суб'єктів (міську, сільську, професійну, молодіжну).

Упродовж розвитку людства виокремились певні культурні епохи: антична, середньовічна, культура епохи Відродження; окремі форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізична, моральна і т.д.[5, 487].

Культуру потрібно культивувати, бо вона для кожного народу є джерелом стійкості і добра, фактором національної гідності, водночас втілюючи історичний досвід самого народу, його творчий потенціал, служить підґрунтям для духовного розвитку наступних поколінь. Прогрес суспільства поєднується і супроводжується також культурним прогресом [18, 91].

Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність її функцій в житті суспільства й окремої людини. Головною функцією культури, на думку багатьох вчених, є людинотворча, або гуманістична. Всі інші функції так чи інакше пов'язані з нею і навіть випливають з неї.

Однією з найважливіших функцій будь-якої культури є передача соціального досвіду. Тому її називають інформаційною. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім культури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам'яттю людства, а розрив культурних зв'язків між поколіннями призводить до її втрати (феномен "манкуртизму”) з усіма негативними наслідками [1, 83].

Іншою провідною функцією є пізнавальна. Вона тісно пов'язана з першою і випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприятливі умови для його пізнання і засвоєння [1, 83].

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки воно використовує багатющі знання, які містяться в культурному генофонді людства. Всі типи суспільства суттєво різняться між собою саме за цією ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру увібрати все краще, нагромаджене людьми, і поставити собі на службу. Такі суспільства (наприклад, в Японії) демонструють величезний динамізм у багатьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші - не здатні використати пізнавальну функцію культури і все ще "винаходять велосипед”, залишаючись на досить низькому щаблі розвитку [22, 123].

Регулятивна функція культури пов'язана, перш за все, з визначенням (регуляцією) різних сторін, видів суспільної і особистої діяльності людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або інакше впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

Семіотична, або знакова (семіотика - вчення про знаки) функція також досить важлива для розвитку культури. Являючи собою певну знакову систему, без оволодіння якою досягнення культури стають неможливими. Так, мова - засіб спілкування людей; літературна мова - важливий засіб оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання особливого світу музики, живопису, театру [1, 83].

Природничі науки (фізика, математика, хімія, біологія) також мають свої знакові системи.

Ціннісна (ціннісно-орієнтаційна) функція відображає важливий якісний стан культури. Саме система цінностей формує у людини певні ціннісні потреби і орієнтацію. За характером і якістю цих потреб і духовних орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. Моральні й інтелектуальні потреби і запити виступають основним критерієм відповідної оцінки серед людей.

Культура формується, розвивається як специфічна людська діяльність. Культура робить людину людиною, виділяючи її з навколишнього світу.

Культура - це передусім живий процес, процес розвитку людиною себе у світі, осмислення і планування цього процесу. Культура - живий організм, має свої умови функціонування та незалежне буття, зумовлені внутрішніми закономірностями виникнення та перебігу культурних процесів.

Створивши культуру як систему штучних пристосувань до життя у світі, у суспільстві, з людьми, в гармонії із собою, людина "ставить" її між собою і природою, між собою та світом, між собою й іншими [21, 233].

Культура вирощує у людині людське, відкриває проти нього горизонти можливого і бажаного, формує уявлення про людські цінності, як-от істина, добро, краса, творчість. Саме в культурі реалізується ідея людини, як творця.

Отже, підбиваючи деякі підсумки, можна стверджувати, що розуміння культури включає у себе такі рівні:

а) сукупність матеріальних й духовних цінностей (від музеїв і картинних галерей до черевиків і консервних банок);

б) рівень розвитку людини (культурна людина);

в) вміння діяти у культурній сфері (культура виконавства й інша професійна культура, в різних галузях діяльності (вміння розуміти, розумітися на мистецтві) [21, 233].

Отже, людина створила культуру, а культура - людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Культура - це не тільки все те, що створене руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови.

Розділ ІІІ. Проблема співвідношення мови та культури

Психолінгвістичний експеримент з українцями, росіянами й американцями виявив, що навіть слова на позначення частин тіла людини викликали в кожній групі специфічні асоціації.

Семантичний ореол слова не фіксується в лексико-графічних працях, однак він значною мірою зумовлює реальне функціонування слова в певному соціумі. Цей ореол зумовлений всією історією слова, його етносоціальним і етнокультурним контекстом. Наведені факти свідчать про те, що ґрунтовне оволодіння мовою неможливе без засвоєння культури народу - носія мови.

Культурою зумовлена форма літературної мови, її зв'язок з народно-розмовною мовою. Очевидним є вплив культури на стилістичну диференціацію мовних засобів (історія писемності, літератури, школи, народного світогляду, різних суспільних ідеологічних течій тощо). Цей вплив не так помітний, як у лексичній системі, він прихований, але має значно глибші характерії.

Отже, вплив культури позначається на своєрідності лексико-фразеологічних засобів, на особливостях нормативно-стилістичної системи та мовленнєвого етикету. Дехто з мовознавців вважає, що діапазон впливу культури на мову є значно ширшим. Так, зокрема, М.А. Кондратов стверджує, що з культурним розвитком пов'язане "багатство функцій мови і сфер її використання, взаємовідношення між літературною мовою і діалектами, стилістичне розшарування мови, наявність великої кількості абстрактних та інтернаціональних слів, особливі структурні типи речень" [15, 260].

Слід зазначити, що взаємозв'язок мови й культури детерміновано насамперед аналогічними функціями, які досліджувані феномени виконують у суспільстві. Для виявлення корелятивних зв'язків між мовою й культурою доцільно сфокусуватися на цих функціях. Нагадаємо, що якщо культура виконує когнітивну та гносеологічну функції, то мова постає носієм культурного знання, тобто "знаряддям" культури. Через мову ми пізнаємо світ, оскільки мова іменує та відбиває знання та пізнання. Саме тому деякі дослідники слушно пропонують виділити пізнавально-відображальну (номінативну, конститутивну, ментальну) функцію мови [20, 581].

Загальновідомо, що однією з визначальних функцій як культури, так і мови є інформаційна або репрезентативна функція. Ця функція культури полягає в тому, що культура є засобом закріплення досягнень духовної та матеріальної діяльності людства, забезпечення передання накопиченого іншим поколінням. Мова - засіб фіксації цих знань та відомостей, всіх досягнень та досвіду людства у вигляді мовних одиниць, а також вербальний засіб передання досвіду. Культура виконує семіотичну або знакову функцію, яка полягає в тому, що будь-який продукт культури є показником її рівня, якості, національної та соціальної належності [13, 212].

Деякі продукти культури є ненавмисно символічними (Ейфелева Вежа у Парижі, Біг Бен в Лондоні, Статуя Свободи у Нью-Йорку), інші вважаються штучно, свідомо утвореними (герб або прапор держави) символами, знаками тієї чи іншої культури. Крім того, всі об'єкти, що належать до будь-якої культури, виконують семіотичну функцію, тому що вони є мовними позначеннями. Мова, у свою чергу, є системою знаків, в тому числі і культурних знаків, що призначені для того, щоб позначати об'єктивну та суб'єктивну субстанцію [20, 582].

Слід особливо відзначити комунікативну функцію культури, яка реалізує обмін досягненнями культури між окремими спільнотами людей та індивідами. Саме наявність цієї функції забезпечує можливість міжкультурних комунікацій, діалогу культур. Для мови комунікативна функція є найголовнішою, визначальною, такою, що детермінує всі інші (фатична функція, тобто функція, що сприяє встановленню контакту (контактовстановлююча функція), конативна функція, тобто функція засвоєння повідомлень, а також функції мовлення: номінативна, емотивно-волюнтативна, магічна та ін). Мова є засобом спілкування людей у ??межах національних, соціально-професійних колективів, а також і між цими колективами. Функціонально комунікативна функція мови та культури є єдиними. Мета і шляхи її реалізації співпадають [13, 212].

Зазначимо, що аксіологічна або оцінна функція культури пов'язана з існуванням системи цінностей у кожній культурі - звичаїв, традицій, обрядів, творів мистецтва та науки. Деякі вчені зауважують, що не слід переоцінювати та абсолютизувати аксіологічну функцію культури, достатньо зазначити її наявність у культурі та можливість її виявлення в окремих конкретних реалізаціях. З одного боку, це відповідає дійсності, але лише з позиції загального розгляду функцій культури за критерієм ієрархічності. Проте для нашого дослідження аксіологічна функція культури є однією з ключових, тому що насамперед важливим є те, що мові притаманна здібність відображати культурно-національну ментальність її носіїв [9, 104].

Завдяки аксіологічній функції культури розкриваються особливості національних характерів різних народів, без чого неможливе дослідження стереотипного уявлення про них. Власне, в першу чергу, інтерес становить те, як поповнюється новими одиницями американський варіант англійської мови під впливом етнічних стереотипів по відношенню до національних меншин США, яка специфіка функціонування цих одиниць. Без вивчення розбіжностей у менталітеті та національних характерах різних лінгвокультурних спільнот неможливо дати об'єктивну оцінку впливу етнічної стереотипізації на американський варіант англійської мови. Очевидно, що етнічні стереотипи та їх відбиття у мові викликані розбіжностями в системі цінностей різних культур За формування цієї системи цінностей "відповідає" саме аксіологічна функція В будь-якій мові є оцінна лексика, мовленнєві форми та структури, у яких відображено оцінку людини, її поведінку, якості або факти об'єктивної дійсності - це є проявом аксіологічної функції в мові [9, 104].

мова культура нормативний стилістичний

Регулятивна функція, яку деякі культурологи, наприклад, Т Парсонс, вважають визначальною, виявляється на різних рівнях культури та наділена різним ступенем обов'язковості. Головна роль регулятивної функції - підтримувати соціокультурну рівновагу У зв'язку з цим виникло поняття "антидіалогу" культур або протистояння культур, що може перерости у відкритий конфлікт, тобто антидіалог культур має місце в ідеології, міжнародних відносинах та інших сферах. Він заснований на взаємному нерозумінні або свідомому неприйнятті елементів певної національної або соціальної культури. Регулятивна функція мови забезпечує мовну або мовленнєву рівновагу у різних спільнотах. Важливу роль відіграє регулятивна функція, оскільки йдеться про наслідки нерозуміння між культурою американців європейського походження та іспаномовними культурами США.

Щодо експресивно-емоційної функції, вона також притаманна як мові, так і культурі. Найчастіше ця функція виявляється в релігійних жанрах. У мовленні вона має назву "магічна", що невипадково, тому що вона стосується обрядів, заклинань, молитов, проповідей. Оскільки мова є засобом впливу на адресата мовлення, який досягається у різних мовленнєвих жанрах, зазначених вище, очевидно, що експресивно-емоційна функція мови й культури співпадають [14, 250].

Наявність безпосереднього зв'язку між мовою й культурою підкріплюється існуванням таких суміжних понять, як "мовна" та "культурна диглосія" (останнє передбачає належність людини до двох і більше культур). Дослідження "культурної диглосії" сприятиме вибудовуванню та спеціальному вивченню культурної самосвідомості того чи іншого етносу [17, 43].

З одного боку, культура є втіленням національного менталітету народу Згідно з певними проявами культури можна впізнати національну належність особистості, що виховувалася в тому, чи іншому національному середовищі Так, слід виділити ще одну важливу для нашої роботи функцію - функцію розмежування й інтеграції соціальних, національних та інших спільнот. Отже, в першу чергу, інтерес становлять комунікативна, аксіологічна, регулятивна функції та функція розмежування й інтеграції національних спільнот, які знаходять своє відбиття у досліджуваних аспектах контактів різних культур [14, 250].

Таким чином, взаємовплив мови й культури є комплексним і має розглядатися з різних позицій. Культура як сукупність результатів життєдіяльності людини, відбиває відомості про рефлексивне самопізнання людини в процесі її життєвої практики, є втіленням національного менталітету народу. У процесі всіх її контактів у людини виникає картина світу як глобального образу. Національну мовну картину світу слід вважати певною моделлю, зумовлену світосприйняттям етносу, нормами поведінки його представників, вербалізованою інтерпретацією навколишнього світу. Лексика та фразеологія є найчутливішим та найвиразнішим показником "мовного картинування".

Висновки