Державний суверенітет як важлива ознака держави

В цьому контексті конституція держави потребує індивіда, який відмовився б від своєї потуги (свого природного права) задля того, щоб бути підпорядкованим цілям спільноти, які визначила держава (чи суверенітет). Втім, згідно з цією формулою філософи природного права і представляють державу, виходячи з її витоків. Але марно вдаватися до первісного міфу зараз, коли держава осмислюється, виходячи з ідеї конституції. Конституція виступає водночас і актом, з якого починається держава, і принципом, на якому вона ґрунтується, - і залучення первісного міфу змішує ці два регістри.

Як би там не було, а конституція держави, - це встановлення потуги суверена і усунення вільної потуги індивіда. Саме в державі чітко простежується конфлікт, котрий протиставляє природне право позитивному; а тому якщо природне право індивіда пору-шується, то він повстає проти держави і її позитивного права. В гіпотезі, - котра не є гіпотезою держави як форми, - де позитивне право начебто виступає виразом природного права, такий конфлікт був би неможливим.

Передбачаючи таке протиріччя, філософія держави потурбувалася про те, щоб висунути думку, згідно з якою природне право було добро-вільно відкинуто на користь суверена, яким би він не був. І саме тому філософія держави стверджує, що за умови панування волі індивід, який відмовився б підпорядковуватися суверенові, був би приведений до покори всім, суспільним тілом (Руссо). І згідно зі своїми приписами, філософія додає знамениту формулу із «Суспільної угоди»: «Його силою змусять бути вільним».

Цей погляд, що, як і в Гоббса, виголошується на основі абсолютизму, насправді веде до того, аби прийняти те, що дозволяє осягнути новітня конституційна держава й те, що тут окреслюється «спільнота». Конституційна держава не лише дозволяє осягнути спільноту (котра не змішується ні з власне державою, ні з суспільством, адже вона виступає умовою як першої, так і дру-гого, згідно з відношенням, котре існує між засобами і цілями), але й дозволяє змусити її існувати.

Якщо індивід, позбавлений своїх природних прав, як цього хоче класична доктрина суверенітету, то спільнота розпадається, залишаючи суспіль-ство й суверена, так би мовити, один на один, і в цьому випадку трудящі індивіди не користуються жодними правами - вони мають лише обов'язки перед сувереном. В цьому випадку праця перестає бути суспільною працею індивіда, а перетворюється на працю робочої коняки. Праця може звільнити людину лише тією мірою, якою вона зберігає своє природне право. А значить, якщо суверенітет існує за відсутності будь-якої конституції, то держава ґрунтується на позбавленні природного права, й це вилучає спільноту, й зводить індивіда до самотності, а то й до спустошеності, залишаючи його віч на віч із державою як необме-женою потугою, інакше кажучи, з необмеженим насильством і раціональністю як засобом без свободи, себто рабством.

Отож, конституція - це не текст, а взаємне визнання природних прав індивідів, котре вже виражене у звичаях і моралі. Саме в ній криється політичний і моральний стан речей, які позитивне право виражає у принципах, котрі лежать у його основі, а також в законах і правилах, які практично втілюють його в життя. Ось чому найбільша конституційна держава (Велика Британія) не має формально уніфікованої конституції, котра була б текстом. Отже, текст, який називається конституцією чи основним законом, не може бути конституцією лише тому що він так називається, - адже цей текст може стосуватися літератури, а не права. Окрім суто технічного інституційного облаштування (розподілу влади, як говорить Монтеск'є про Англію своєї доби), конституція виражає дух свободи, який заставляє існувати спільноту в природних правах множинності. Консти-туція далека від того, щоб бути актом згідно з яким індивіди певного народу добровільно зрікаються свого природного права, - це акт, яким вони втілюють своє право. У властивому значенні цього слова, конституція покликана визначити свободу всіх у межах республіки, виходячи зі свободи кожного.

Належить уточнити, що ж розуміється під категорією конституційної держави. Під цим терміном не слід розуміти явище, котре в розмовній мові називається «правовою держа-вою» і передбачає радше законну державу. В законній державі урядові та адміністративні дії здійснюються згідно зі законом, який публічно виражається в конституції. І ця система означає, з погляду свободи, що державні акти визначаються законо-давчою владою і тільки нею, - а не однією лиш виконавчою владою. Вона убезпечує індивідуальні права перед можливою сваволею виконавчої влади чи адміністрації, котра в контексті новітньої держави перебуває на службі у виконавчої влади.

Законна держава має на меті убезпечити верховенство законо-давчої влади над усіма іншими гілками влади. Принаймні саме таким чином функціонують «демократичні» держави, котрі заслуговують на це визначення, якщо розуміти під демократією такий режим урядування, де юридичні норми витікають із того, що Руссо назвав «загальною волею».

Отож, законність дій виконавчої влади становить характерну ознаку того, що прий-нято називати правовою державою і що насправді є законною державою. Вона протистоїть сваволі виконавчої влади, котра за своєю природою, як писав Руссо, тяжіє до перевищення своїх повноважень з міркувань ефективності, а також для того, щоб звільнитися від закону.

Інакше кажучи, законна держава - це держава, де поважається загальна воля, так що свобода громадян ґрунтується на цій повазі. Підпорядкування виконав-чої влади цій волі з боку громадян передбачає, що вони в змозі будуть змусити виконавчу владу поважати їхні права, якщо вона їх порушуватиме. Отже, в «законній» демократії існують механізми, які дозволяють громадянам оскаржувати перед правосуддям (судами) зловживання владою. З цього погляду, законна держава (яку можна з таким же успіхом називати й правовою державою, якщо комусь подобається цей термін) становить мінімальну ознаку всякої демократії, здатної існувати в режимі суверенітету.

Підпорядкування виконавчої влади законодавчій становить базову ознаку західної представницької демократії. І як бачимо, у зв'язку з цим демократія виступає системою урядування, а не формою держави. Держава може бути монархією чи республікою - її уряд буде все одно демо-кратичним, якщо виконавча влада поважатиме законодавчу волю, в тому вигляді, в якому вона виражається законодавчим корпусом, який представляє народ і говорить від його імені. Отож, гарантії, які даються громадянам у законній державі, мають чітко визначені межі, й це вже багато, за винятком поліційної держави. Однак у строгому розумінні цього терміну законна держава не ґрунтується на реалізації індивідом його природного права. І якраз цей момент автентично й визначає правову державу.

Правова держава можлива лише тоді, коли засоби правового захисту громадян не обмежуватимуться самими адміністративними чи урядовими актами, а будуть сягати прямо у сферу законодавчої дії. Інакше кажучи, контроль, який здійснюють громадяни, - це не лише контроль над виконавчою владою, яку здійснюють представники, законодавчий корпус, що передбачається більшою чи меншою мірою в існуючих демократичних інституціях, але й контроль, який здійснюють самі громадяни над законодавчим корпусом, себто контроль над його волею. Автентична правова держава не обмежує гарантії індивідуальних прав застосуванням (владою) закону, тимчасового встановленого індивідами, але й передбачає контроль над самим законом (волею). Під цим кутом зору, правова держава формально виступає як реалізація індивідами, котрі входять до множинності, свого природного права. Це те, що робить правову державу спільнотою без суверенітету. Ж.Мере Принцип суверенітету. Історія та основи новітньої влади. / переклад Л.Кононовича, Львів: Кальварія, 2003 - С. 106-109

Висновок.

Після розгляду теми „Державний суверенітет як важлива ознака держави” можна зробити такі висновки.

У юридичних літературних джерелах дана тема висвітлена досить повно, цікавим є визначення поняття і ознак суверенітету, що надається О.Ф. Скакун, В.М. Кравчуком, П.М. Рабиновичем, Ж. Мере. У періодичній літературі цікавим є дослідження Ю. Тодики та Є.Назаренко, щодо розвитку державного суверенітету, його місця і ролі в державному механізмі та реалізації механізму поділу влади.

Отже, слід відзначити, що державний суверенітет пройшов довгий історичний шлях, теоретиками суверенітету були і Н. Маккіавелі, і Ж. Боден, і Спіноза, і Ш.Монтеск'є, і Ж.Ж. Руссо, проблема суверенітету постає і в працях К.Маркса та В.Леніна.

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не всієї держа-ви, а її державної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суве-ренітет обмежений лише основними правами людини. У роки ра-дянської влади верховенству державної влади протистояла закріплена в Конституціях Української РСР 1937 року і 1978 року керівна роль Комуністичної партії. Це було рівнозначним юри-дичному визнанню несуверенності державної влади.

Зовнішній суверенітет позначає ті межі, в рамках яких повинні відбуватися типові для сьогоднішніх умов міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежності влади однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятко-во велике практичне значення.

Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчужуваність. Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бу-ти одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних ор-ганів. Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. В Україні, які у більшості країн світу органи держави функціонують за принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, оскільки саме він вважається однією з основоположних засад ор-ганізації і діяльності державного апарату. Але окрім безпосередньо поділу влади в Україні функціонує механізм взаємних стримувань і противаг між гілками влади.

Стосовно юридичних засад суверенітету я дійшла висновку, що державний суверенітет базується на нормах як національного та міжнародного законодавства. Серед джерел національного законодавства Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Конституція України від 28 червня 1996 року. На міжнародному рівні юридичні засади державного суверенітету знайшли своє закріплення у багатьох нормативно-правових актах, але головними з них є Статут ООН та Декларація про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про забезпечення їх незалежності і суверенітету, на сонові яких і прийняті інші нормативно-правові акти міжнародного значення.

Я дійшла висновку, що першоджерелом влади, і передусім державної, в демократич-них країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету ле-жить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом державної влади є народ, то йому і повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет фактично збігається з народним.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Наукова література:

1. Автор-упорядник Кравчук М.В. Теорія держави та права. Проблеми теорії держави та права: Навчальний посібник - 3-тє вид., змін. Й доп. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002 - 247 с.

2. Венгеров А.Б. Теория государства и права, М., 1998. 186 с.

3. Загальна теорія держави та права/ За редакцією академіка АпрН України, доктора юр. Наук професора В.В. Копєйчикова - К.: Юрінком, 1997 - 320 с.

4. Загальна теорія держави і права: Підручник для студ. юр. спеціальностей ВНЗ / за ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина - Х.: Право 2002 - 324 с.

5. Конституційне право України/ за ред. В.Ф. Погорілка - К.: Наукова думка, 2002. - 315 с.

6. О.Ф. Фрицький Конституційне право України. Підручник: К.: Юрінком Інтер, 2002 - 536 с.

7. Рабинович П.М. „Загальна теорія держави та права”. М. Юридична літратура, 1987, - 380 с.

8. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. К. Юрінком. 1999 - 704 с.

9. Теорія держави і права: Навч. посібник/ за заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. К.: Юрінком Інтер, 2003 - 368 с.

10. Теорія держави і права (опірні конспекти) авт. -упорядн. Кравчук М.В. К.: Атика, 2003 - 288 с.

11. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. Учебное пособие для высших учебных заведений ( под ред. В.Г. Стрекозова): М.И.П.П. "Родина" ; 1993. - 295 с.

12. Шульга А.М. Теорія держави та права. Навчальний посібник для підготовки до державного іспиту. Х. Вид -во Університету внутрішніх справ. 2003 - 146 с.

Матеріали періодичних видань:

13. Антонович М. Демократичний розвиток держави: здобутки і проблеми // Право України. 2003. № 12

14. Назаренко Є. До питання про конституційну реформу державної влади України//Право України, 1998 № 10

15. Тодика Ю. Конституция Украины - основа стабильности конституционного строя и реформирования общества// Симферополь.: Таврия, 1997 - 105 с.

Нормативно-правові акти:

16. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року N 55-XII

17. Декларація про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про забезпечення їх незалежності і суверенітету, що прийнята 21.12.1965 Резолюцією 2131 (XX) на 20 сесії Генеральної Асамблеї ООН

18. Загальна декларація прав і свобод людини і громадянина від 9 грудня 1948 р. // Права людини. Сб. міжнародних договорів. Нью-Йорк, 1989.

19. Конституція України. Київ. Феміна. 1996 - 64 с.

20. Міжнародний пакт про цивільні і політичні права // Права людини. Сб. міжнародних договорів. Нью-Йорк, 1989. - 602 с.

21. Статут Організації Об'єднаних Націй // Организация Объединенных Наций сборник документов. Наука: Москва - 1981 - 500 с.