Методи доказування в адміністративному судочинстві

За способом формування (створення) письмові докази поділяються на оригінали та копії. Оригінали -- це письмові докази, які є першими примірниками і подаються у вигляді, в якому вони були видані вперше. Копії -- це відтворення їх оригіналів, тобто перших примірників у повному обсязі або частково.

Необхідно розрізняти письмові докази та письмові матеріали (наприклад, протокол допиту свідка, що був отриманий в порядку виконання окремого доручення; письмові клопотання у справі; письмові нотатки, якими користується свідок), які не є письмовими доказами.

Для письмових доказів притаманні такі основні ознаки: а) відомості, що мають значення для справи, відображені за допомогою визначених знаків, доступних для сприйняття людиною; б) відомості про факти, що містяться в письмовому доказі, походять від осіб, які ще не мають процесуального становища сторони, інших осіб, що беруть участь у справі, експерта; в) письмові докази виникають, як правило, до порушення процесу та поза зв'язком з ним.

Ознаками письмових доказів є такі їх особливості: 1) відомості про фактичні дані у письмових доказах знаходять своє відображення на матеріальних предметах, що придатні для письма; 2) фактичні дані відображаються у письмових доказах у формі певних знаків, що є доступними для сприйняття та розуміння людиною.

Письмові докази, як правило, подаються до суду в оригіналі. Проте можуть виникати ситуації, коли в силу об'єктивних чи суб'єктивних причин особи подають копію письмового доказу. У такому випадку суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу. До набрання судовим рішенням законної сили оригінали письмових доказів можуть бути повернуті за клопотанням осіб, які їх подали, але тільки за умови, що це можливо без шкоди для розгляду справи. У такому разі у справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст. 138 ЦПК). Від копії варто відрізняти дублікат документа -- повторно виданий (складений) документ, що має з оригіналом однакову юридичну чинність.[11]

Закон установлює порядок витребування і надання до суду письмових доказів у цивільних справах. У випадку, коли в одержанні доказів у сторін і інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. У заяві про витребування доказів повинно бути зазначено, який доказ потрібен, підстави, на яких особа вважає, що доказ перебуває в іншої особи, обставини, які можуть підтвердити цей доказ.

Існують такі способи витребування письмових доказів: 1) витребування письмових доказів від державних установ, організацій, а також громадян безпосередньо судом, що розглядає справу; 2) витребування письмових доказів шляхом видачі особі, яка бере участь у справі, запиту суду на право одержання письмового доказу і подання його до суду; 3) витребування письмових доказів, коли вони перебувають в іншому місті або районі, через інший суд у порядку судового доручення. Вибір одного із зазначених способів витребування письмових доказів залежить від умов і місця знаходження доказів у кожній конкретній цивільній справі. Витребувані судом докази направляються до суду безпосередньо.[9]

Під час дослідження письмових доказів письмові докази або протоколи їх огляду оголошують у судовому засіданні і подають для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках -- також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення із приводу цих доказів або протоколу їх огляду. Особи, що беруть участь у справі, із приводу зазначених доказів можуть задавати питання свідкам, а також експертам, спеціалістам.

Відповідно до ч. 2 ст. 185 ЦПК у разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумніви з приводу його достовірності або є фіктивним, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. Заява про підробку може бути подана тільки щодо письмових і речових доказів.[14]

У цивільному судочинстві у сторін або інших осіб, які подали докази, немає права розпорядження доказами. Сторона не може взяти поданий нею доказ назад. Заява про фальсифікацію підлягає перевірці судом. Підробність документа виявляється шляхом дослідження інших засобів доказування, для чого можуть бути залучені інші докази або призначена експертиза. Якщо суд у процесі дослідження, порівняння, зіставлення доказів дійде висновку про підробку документа, він усуває його своєю ухвалою із числа доказів.

Особлива увага в ЦПК приділяється оголошенню і дослідженню змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм і інших видів кореспонденції. Зміст особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб може бути оголошений і досліджений у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених ЦК (ст. 186 ЦПК).

Згода автора кореспонденції та адресата відправлення повинна бути виражена в ствердній формі прямо, без будь-яких умов, у письмовому вигляді або усно. Згода необхідна не тільки на оголошення всього документа, але і окремих його частин, витягів з документа, якщо тільки вони мають доказове значення.

Письмові докази оцінюються судом щодо дотримання вимог до їх форми і змісту. Щодо форми документа повинна бути врахована компетентність органу, що видав документ, і відповідність самого документа встановленим вимогам. За змістом документ повинен відповідати таким вимогам:

а) виходити дійсно від тієї особи, що зазначена в тексті як його автор;

б) текст повинен відповідати намірам особи, від імені якої виходить;

в) зміст документа з точки зору відомостей, що викладаються у ньому, повинен відображати дійсний стан речей. [16]

Невідповідність документа цим вимогам є підставою його заперечення, що можливо шляхом подання заяви про підробку або заперечення документа по суті.

2.3 Речові засоби доказування в адміністративному судочинстві

Дії людей, а також події, встановленням яких займається суд в процесі судового доказування, завжди відбуваються в певній обстановці, ситуації, у взаємозв'язку та взаємодії з іншими об'єктами, речами. Ці дії можуть про себе інформацію (фактичні дані) як у свідомості людей, так і на об'єктах навколишньої обстановки шляхом безпосереднього впливу на властивості, зовнішній вигляд, розташування цих об'єктів. Відсутність дії, тобто бездіяльність також може спричинити зміни в предметах, що нас оточують, наприклад, псування речі. Відсутність змін в обстановці, у предметах, в свою чергу, може свідчити про бездіяльність з боку людей чи подій.[11]

У випадку коли суд отримує відомості про факти шляхом зняття інформації з "німих свідків", тобто з речей, що містять сліди, відбитки дій, подій, бездіяльності, доказування відбувається за допомогою речових доказів. Речі стають носіями доказової інформації в силу того, що вони відображають різноманітні зв'язки між явищами: зв'язки причин та наслідків, часові, просторові, умов і обумовленості. Речові докази відрізняються від письмових доказів. У документі, що є речовим доказом, інформація міститься у вигляді матеріальних ознак, таких, що наочно сприймаються (наприклад, документ із слідами підчистки). У документі, що є письмовим доказом, ця інформація передається за допомогою знаків (цифр, літер тощо).

Речові докази також ще називають "реальними", безпосередніми доказами. В цих визначеннях знаходить відображення процес формування речових доказів, що полягає у впливі на зовнішній вигляд, структуру, властивості речей. Речовими доказами є різні предмети, що своїми властивостями, зовнішнім виглядом, змінами, місцем знаходження, належністю чи іншими ознаками можуть підтвердити чи спростувати існування обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи. Зміст речових доказів становлять відомості про факти-дії, факти-стани, факти-бездіяльність, які суд сприймає безпосередньо візуальним шляхом або за допомогою експертів, які розкривають зміст речових доказів.[19]

Речові докази мають доказову цінність в таких випадках:

а) якщо є доказами як об'єкти безпосереднього судового пізнання;

б) якщо вони мають значення доказового факту;

в) якщо вони є об'єктами експертного дослідження.[12]

Розрізняють первісні та похідні речові докази. Первісні речові докази піддаються відтворенню, тобто перенесенню і фіксації їх на іншому матеріальному предметі, що має здатність зберігати та відтворювати за необхідності первісний речовий доказ. Похідні речові докази можуть бути використані в судовому процесі у тих випадках, коли слід, відбиток якої-небудь події, дії, бездіяльності за своїм характером недовговічний і отже, згодом може зникнути. Речові докази подаються особами, які беруть участь у справі. Якщо вони не можуть самостійно одержати необхідний речовий доказ, вони вправі звернутися до суду із клопотанням про витребування цього доказу. У клопотанні повинна бути описана річ, зазначені причини, що перешкоджають самостійному її одержанню, і підстави, з яких особа вважає, що річ перебуває в цієї особи або організації.

За неможливості доставлення речових доказів до суду через їх громіздкість або з інших причин закон дозволяє використання фотографій і відеозаписів речей. Суд також має право зробити огляд речових доказів на місці. Так, відповідно до ст. 140 ЦПК речові та письмові докази, які не можна доставити до суду, оглядаються за їх місцезнаходженням.

Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи. Аудіо - і відеозапис належать до речових доказів тому, що інформація в них зберігається на матеріальному об'єкті неживої природи в стані, що не розвивається. Аудіовізуальною інформацією є зорова інформація, що супроводжується звуком; зорова інформація без звукового супроводження; звукова інформація.[26]

Носії аудіовізуальної інформації специфічні. Ними може бути не будь-який матеріальний об'єкт, а спеціально виготовлений матеріал (диск, плівка). Інформація на носій передається за допомогою існуючих технічних засобів, а не від безпосереднього впливу на матеріал джерела відомостей про факт.

Дослідження відео - і звукозаписів у судовому засіданні починається з такої процесуальної дії, як відтворення їхнього змісту. Відповідно до ст. 188 ЦПК відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі. У разі потреби відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть бути повторені повністю або у певній частині.

При відтворенні звукозапису, демонстрації відеозапису, які мають приватний характер, а також при їх дослідженні застосовуються правила ЦПК про оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень. З метою з'ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко - і відеозапису, а також у зв'язку з надходженням заяви про їх фальсифікацію судом може бути залучено спеціаліста або призначено експертизу.[21]



2.4 Висновки експерта і спеціаліста в адміністративному судочинстві

У тих випадках, коли необхідні спеціальні знання, фактичні обставини у справі можуть бути встановлені за допомогою висновків експертів. Висновок експерта як доказ формується в результаті проведеного за рішенням суду експертного дослідження окремих фактичних обставин особами, які мають спеціальні знання в галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо.

Експертиза становить дослідження наданих судом об'єктів, яке проводиться експертами на основі спеціальних знань та на науковому підґрунті з метою вивчення відомостей про факти, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, яке відбувається у процесуальному порядку з дотриманням встановлених чинним законодавством правил. Судовим доказом є не сама по собі експертиза як засіб дослідження, з'ясування та пізнання фактичних обставин, а висновки експертів, що сформульовані на основі експертизи. Експертиза -- це науково-дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, що формулюється у висновках експертів. Тобто експертиза є засобом дослідження фактичної інформації з метою отримання доказів -- висновків експертів.

Експертиза (франц. expertise, лат. expertus -- досвідчений, випробуваний) -- вивчення, перевірка, аналітичне дослідження, кількісна чи якісна оцінка висококваліфікованим фахівцем, установою, організацією певного питання, явища, процесу, предмета тощо, які потребують спеціальних знань у відповідній сфері.[9]

Відповідно до ст. 1 Закону "Про судову експертизу" судова експертиза -- це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явиш і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства.

Ознаками судової експертизи є:

а) застосування спеціальних знань у формі дослідження (отримання нових даних, які до цього не були відомі суду) до певних об'єктів та предметів (спеціальними знаннями є професійні знання, що застосовуються експертами та не є загальновідомими);

б) здійснення експертизи особливим суб'єктом - - експертом за дорученням суду;

в) дотримання процесуальної форми;

г) отримання нових фактів та оформлення результатів у вигляді висновків експерта. [18]

Серед осіб, які сприяють здійсненню адміністративного судочинства (осіб, які є іншими учасниками адміністративного процесу), особливе місце посідає експерт. Цей суб'єкт відіграє в адміністративному процесі забезпечувальну роль, оскільки виконує процесуальні функції лише допоміжного характеру, реалізує процесуальні дії, які допомагають розглядати публічно- правовий спір та вирішувати його по суті. Тому і вважається, що експерт сприяє здійсненню адміністративного судочинства, забезпечує його належну якість та повноту. Експерт не має також ні матеріального, ні процесуального інтересу в результатах адміністративної справи - йому байдуже, на користь кого саме буде постановлено рішення по адміністративній справі, в якій він відігравав допоміжну роль. Участь експерта в адміністративному процесі обумовлюється й водночас обмежується лише тим обсягом повноважень, який покладений на нього чинним адміністративним процесуальним законодавством.[27]

Проблеми правового статусу експерта в основному досліджували науковці в галузі кримінального процесу та криміналістики. Що ж стосується визначення правового статусу експерта в адміністративному судочинстві, то на сьогодні у зв'язку з тим, що воно є мало дослідженим, це питання є досить актуальним. Тому спробуємо дати стислу характеристику його правового статусу саме в адміністративному судочинстві

Із точки зору семантики експерт (від лат. «ехреііш» - досвідчений, випробуваний) - це фахівець у будь-якій галузі, що проводить експертизу та здатний на підставі своїх знань та досвіду надавати кваліфіковану консультацію [15]. Для розуміння поняття експерта важливим є визначення судової експертизи, якою ст. 1 Закону України «Про судову експертизу» [1] визнає дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства.

Європейська континентальна доктрина визначає правове становище експерта як помічника судді, англо-американська - як свідка. Вітчизняне законодавство визнає експерта самостійним суб'єктом процесу, який має власний обсяг процесуальних прав та обов'язків, що відрізняють його від інших суб'єктів процесуальної діяльності. Відмінною рисою такого суб'єкта процесу є об'єктивна незаінтересованість у кінцевому вирішенні справи, що обумовлено його функцією подання суду особливого доказу - експертного висновку. Специфічним є також те, що експерт заздалегідь (a priori) не має доказової інформації - він отримує її в ході спеціального дослідження за допомогою своїх спеціальних знань.

Відповідно до ст. 66 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) [2] експертом є особа, яка має необхідні знання та якій доручається дати висновок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосуються спеціальних знань цієї особи, шляхом дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини у справі. Тобто експерт у процесуальному значенні є фізичною особою, що має необхідні спеціальні знання, досвід та навички для надання висновку з досліджуваних питань у юридичній справі. При цьому під спеціальними знаннями розуміють сукупність науковообґрунтованих відомостей окремого (спеціального) виду, які мають особи - спеціалісти в межах будь-якої професії різних галузей науки, техніки, мистецтва та ремесла і відповідно до норм процесуального законодавства використовують їх для успішного вирішення завдань судочинства.

До процесу як експерт може залучатися особа, що відповідає вимогам, установленим Законом України «Про судову експертизу». Цей закон визначає правові, організаційні та фінансові основи судово- експертної діяльності з метою забезпечення правосуддя незалежною, кваліфікованою і об'єктивною експертизою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки. У статті 7 зазначеного закону визначаються суб'єкти судово- експертної діяльності, якими можуть бути державні спеціалізовані установи, а також у визначених законом випадках судові експерти, які не є працівниками зазначених установ. До державних спеціалізованих установ належать: науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України; науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров'я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України.[24]

Законом насамперед встановлено вимоги, яким має відповідвідати експерт. Так, він повинен мати відповідну вищу освіту (освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста), пройти відповідну підготовку в галузі судової експертизи і знати законодавство України про судову експертизу. Судові експерти, які не є працівниками державних установ, допускаються до судово-експертної діяльності за умови, що вони мають відповідну вищу освіту (освітньо- кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста), пройшли відповідну підготовку (стажування) в державних спеціалізованих установах Міністерства юстиції України, атестовані та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності у передбаченому законом порядку. Кваліфікація судового експерта фахівцям, які не є працівниками державних спеціалізованих установ, присвоюється згідно з Переліком основних видів судових експертиз та експертних спеціальностей, за яким присвоюється кваліфікація судового експерта фахівцям, що не працюють у державних спеціалізованих установах [3]. Залежно від спеціалізації і рівня підготовки працівникам державної спеціалізованої установи присвоюються кваліфікація судового експерта й кваліфікаційний клас. Атестація судових експертів з метою присвоєння кваліфікаційного класу судового експерта проводиться відповідно до Положення про кваліфікаційні класи судових експертів працівників науково-дослідних установ судових експертиз Міністерства юстиції України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 9 липня 2008 р. № 1163/5 [4].

Особа або орган, які призначили судову експертизу, можуть доручити її проведення тим судовим експертам, яких внесено до державного Реєстру атестованих судових експертів, а у передбачених законом випадках - іншим фахівцям з відповідних галузей знань.

При призначенні конкретної особи експертом в адміністративній справі важливе значення має її неупередженість та незаінтересованість у результатах розгляду та вирішення справи. Тому КАС України у ряді випадках передбачає можливість відводу (самовідводу) експерта. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 27, ст. 29 КАС України експерт не може брати участі в розгляді адміністративної справи і відводиться: якщо він брав участь у розгляді цієї справи або пов'язаної з нею справи як представник, секретар судового засідання, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач; якщо він прямо чи опосередковано заінтересований у результаті розгляду справи; якщо він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловіком, дружиною, батьком, матір'ю, вітчимом, мачухою, сином, дочкою, пасинком, падчеркою, братом, сестрою, дідом, бабою, внуком, внучкою, уси- новлювачем чи усиновленим, опікуном чи піклувальником, членом сім'ї або близьким родичем цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі; за наявності інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості експерта; він перебував або перебуває в службовій або в іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі; проводив ревізію, перевірку тощо, матеріали яких використовуються при розгляді даної справи; з'ясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі сфери його спеціальних знань.[12]

Центральним елементом правового статусу експерта є його обов'язки. Аналіз КАС України, Закону України «Про судову експертизу», Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень [5] дозволяє зробити висновок, що судовий експерт в адміністративному судочинстві зобов'язаний:

- провести повне дослідження й дати обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок щодо поставлених йому питань, у разі необхідності - прибути за викликом суду, дати висновок або роз'яснити його в судовому засіданні;

- на вимогу судді, суду дати роз'яснення щодо даного ним висновку;

- заявляти самовідвід за наявності передбачених законодавством підстав, які виключають його участь у справі;

- негайно подати матеріали справи та інші документи, що використовувалися для проведення експертизи у разі поста- новлення ухвали суду про припинення проведення експертизи;

- забезпечити збереження об'єкта експертизи під час проведення дослідження. Якщо дослідження пов'язане з повним або частковим знищенням об'єкта експертизи або зміною його властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду, який оформлюється ухвалою;

- невідкладно повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів;

- невідкладно заявити суду клопотання щодо уточнення доручення або повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи за заданими питаннями у разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення.[8]

Що ж стосується прав експерта, то незалежно від виду судочинства він вправі: ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються предмета судової експертизи, і подавати клопотання про надання додаткових матеріалів; указувати у висновку експерта на виявлені в ході проведення судової експертизи факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання; з дозволу особи або органу, які призначили судову експертизу, бути присутнім під час проведення судових дій і заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи; подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта; одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням; проводити на договірних засадах експертні дослідження з питань, що становлять інтерес для юридичних і фізичних осіб, з урахуванням обмежень, передбачених законом; ставити запитання особам, які беруть участь у справі, та свідкам; на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав.

Ще одним елементом правового статусу експерта є його відповідальність за неналежне виконання своїх обов'язків. Судовий експерт на підставах і в порядку, передбачених законодавством, може бути притягнутий до дисциплінарної, майнової, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Підставою дисциплінарної відповідальності судового експерта є порушення вимог законодавства України про судову експертизу та/або методичних вимог під час проведення досліджень. Порядок притягнення судових експертів до дисциплінарної відповідальності визначається Положенням про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів. До судових експертів можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення: попередження; зупинення дії Свідоцтва; анулювання Свідоцтва; пониження кваліфікацій - ного класу судового експерта (щодо судових експертів науково-дослідних установ судових експертиз Мін'юсту). При обранні виду дисциплінарного стягнення комісія повинна врахувати ступінь тяжкості вчиненого проступку, обставини, за яких вчинено проступок, і результати роботи судового експерта за попередні роки.

Майнова відповідальність експерта настає за правилами, встановленими цивільним законодавством, зокрема, ст. ст. 1166, 1172, 1173, 1192 Цивільного кодексу України [6].

Адміністративну відповідальність експерта передбачено ст. ст. 185-3, 185-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення [7], а саме за:

- злісне ухилення від явки в суд;

- злісне ухилення від явки до органів досудового слідства або дізнання.

Нарешті, кримінальну відповідальність експерта передбачено ст. 384, ч. 1 ст. 385 та ч. 1 ст. 387 Кримінального кодексу України [8]/



ВИСНОВКИ

Врезультаті дослідження ми дійшли таких висновків. Поняття «засіб доказування» та «джерело доказування» не є тотожними категоріями. Засоби доказування - регламентовані процесуальним законом способи встановлення будь-яких фактичних даних, які для суду є доказами. Джерелом судових доказів в адміністративному процесі є не засоби доказування, а особи й предмети матеріального світу, що вбирають, зберігають і відтворюють у судовому засіданні відомості, які мають значення для справи.

Засоби доказування в адміністративному судочинстві України відрізняються від засобів доказування в цивільному та господарських процесах і мають певні особливості, зокрема передбачають найбільшу кількість видів засобів доказування; найчастіше використовуються письмові засоби доказування; електронні документи віднесено до письмових засобів доказування; визнання стороною обставин не є обов'язковими для суду. Тож виділимо основні особливості доказування в адміністративному процесі.

1. Порівняно найбільша кількість передбачених законом видів засобів доказування. Згідно зі статтею 69 КАС України засобами доказування є: пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

На відміну від статті 57 ЦПК України, ст. 69 КАС України не передбачає, що пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників мають доказове значення лише тоді, коли такі особи допитані як свідки. Водночас частина перша статті 76 КАС України надає право таким особам дати пояснення про відомі їм обставини за правилами допиту свідків для посилення довіри до цих пояснень, адже вони даються під присягою і загрозою кримінальної відповідальності за давання неправдивих показань.

2. Найчастіше використання письмових засобів доказування. В адміністративному процесі, незважаючи на широке коло засобів доказування, на практиці переважно застосовують письмові засоби. Це твердження ґрунтується на таких наукових положеннях.

Показання свідків, висновки експертів, речові докази в адміністративному судочинстві використовуються не так часто, як у цивільному судочинстві, бо значна частина адміністративних справ пов'язана з оскарженням правових актів. Основними засобами доказування в них будуть зазвичай письмові докази, зокрема текст рішення і різні додаткові матеріали, які були підставою для його прийняття; пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників з приводу змісту рішення та його обґрунтування.

3. Віднесення електронних документів до письмових засобів доказування. Відповідно до ст. 79 КАС України письмовими доказами є документи (й електронні документи також).

Стаття 80 КАС України встановлює, що речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

4. Визнані стороною обставини не є обов'язковими для суду. Ч. 2 ст. 76 КАС України встановлює, що визнання стороною в суді обставин, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов'язковим. Отже, КАС України не визначає визнання стороною обставин такими, що не підлягають доказуванню. Але постає питання: в яких випадках сторони можуть не доводити визнані обставини? Відповідь на нього міститься у ч. 3 ст. 72 КАС України: обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказуватися перед судом, якщо проти цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву в достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Отже, в адміністративному судочинстві визнані стороною обставини можуть бути встановлені лише за наявності двох умов: 1) якщо проти цього не заперечують сторони; 2) якщо в суду не виникає сумніву в достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Ми вважаємо, що ці умови ускладнюють процес доказування. В цивільному процесі законодавець передбачив ст. 61 ЦПК України, згідно з якою обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню..



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Офіційні документи:

1. Про судову експертизу : Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 28. - Ст. 232.

2. Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради. - 2005. - № 35-36, 37. - Ст. 446.

3. Про затвердження Положення про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів : Наказ Міністерства юстиції України // Офіційний вісник України. - 2005. - № 33. - Ст. 1996.

4. Про кваліфікаційні класи судових експертів : Наказ Міністерства юстиції України // - Офіційний вісник України. - 2008. - № 52, 54. - Ст. 1747.

5. Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та Науково- методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень : Наказ Міністерства юстиції України від 08 жовт. 1998 р. № 53/5 // Офіційний вісник України. - 1998. - № 46.

6. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - №№ 40-44. - Ст. 356.

7. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української PCP. - 1984. - № 51. - Ст. 1122.

8. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.

Підручники, навчальні посібники, публікації:

9. Адміністративне право : підручник / Ю. П. Битяк (кер. авт. кол.), В. М. Гаращук, В. В. Богуцький та ін.; за заг. ред. Ю. П. Битяка, В. М. Гаращука, В. В. Зуй. - 2-ге вид., переробл. та допов. - Х.: Право, 2012. - 656 с.

10. Адміністративне судочинство : навч. посіб. / Рябченко О. П., Денисюк С. Ф., Джафарова О. В., Кагановська Т. Є., Новікова Л. В., Артеменко І. А., Литвин О. В., Мельник М. Г.; за заг. проф. О. П. Рябченко. - Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2010. - 232 с

11. Бевзенко В. М. Правові засади участі суб'єктів владних повноважень в адміністративному судочинстві // Адвокат. - 2009. - № 3. - С. 14-18

12. Битяк, Ю. П. Адміністративне судочинство як форма забезпечення верховенства права і законності // Право України. - 2011. - № 4. - С. 4-11.

13. Богуцький В. В., Богуцька В. В., Мартиновський В. В. Провадження у справах про адміністративні правопорушення : навч. посібник / Богуцький В. В., Богуцька В. В., Мартиновський В. В., 2-ге вид., перероб. і доп. - Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н. М., 2010. - 208 с.

14. Божкова Н. Р. Заключение специалиста // «Теория и практика судебной экспертизы в современных условиях» : материалы междунар. наук.-практ. конф., 24-25 июня 2010 г., - М.: Проспект, 2010. - С. 37-39.

15. Бондар С. В. Щодо класифікаційних ознак рішень адміністративного суду / С. В. Бондар // Часопис Київського університету права. - 2012. - № 2. - С. 116 - 117.

16. Бринцева Л. В. Адміністративно-правовий спір: сутність, поняття, ознаки : монографія / Л. В. Бринцева. - Харків : Вид-во «ФІНН», 2010. - 112 с.

17. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., допов. та CD) / [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел]. - К. : Ірпінь : ВТФ «Перун», 2007. - 1736 с. : іл.

18. Демський, Е.Ф. Адміністративне процесуальне право України : навч. посіб. / Е.Ф. Демський. -- К. : Юрінком Iнтер,. 2008. -- 496 с.

19. Ківалов С. В. Адміністративне право України: навч. посіб. / С. В. Ківалов, Л. Р. Біла-Тіунова. - О.: Фенікс, 2011. - 399 с.

20. Кісіль З. Р. Адміністративне право: навч. посіб. / З. Р. Кісіль, Р. В. Кісіль. - К.: Правова єдність, 2011. - 695 с.

21. Коломоєць Т. О. Адміністративне право України. Академічний курс: підручник / Т. О. Коломоєць. - К.: Юрінком Інтер, 2011. - 575 с.

22. Мещерякова Н. Повна несумісність: підстави заявити відвід експерту / Н. Мещерякова // Правовий тиждень. - 2006. - № 5. - С. 25-32.

23. Перепелюк Володимир Григорович Адміністративний процес. Загальна частина: Навчальний посібник. - Чернівці: Рута, 2003. - 367 с.

24. Судова експертиза в адміністративному судочинстві / О. Ю. Янчук // Вісник Академії адвокатури України. - 2009. - Число 2. - С. 145-150.

25. Харитонов Є.О. Цивільний процес України. Навч. посібник. -- К.: Істина, 2012. -- 472 с.

Інтернет-джерела:

26. Брайченко С. М. Особливості доказування в адміністративному судочинстві / С. М. Брайченко // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2012. - № 3. - С. 174-178. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKhnuvs_2012_3_25

27. Мельник М. Засоби, джерела доказування в адміністративному судочинстві України: поняття та особливості / Віче. - серпень 201. - №16. http://www.viche.info/journal/2157/

Размещено на Allbest.ru