Особливості мови закону

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття та загальні вимоги до мови закону

Розділ 2. Вимоги до тексту закону та стилю закону

2.1 Поняття та вимоги до тексту закону

2.2 Поняття стилю закону

Розділ 3. Поняття, види та основні правила застосування термінів

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Закон - основне джерело права у правовій державі, вища форма виразу державної волі народу; як нормативний акт має вищу юридичну силу, є основою для усіх інших правових актів.

Постанови Кабінету Міністрів - акти вищого органу державної виконавчої влади, які видають на основі невиконання законів та інших рішень Верховної Ради, а також указів Президента. За своєю можливістю та юридичною силою займають чільне місце серед актів органів виконавчої влади. Вони підлягають контролю лише з боку Верховної Ради і Президента України. Іншим різновидом нормативних актів, що виходять від Уряду, є розпорядження Кабінету Міністрів. Постанови і розпорядження Кабінету міністрів обов'язкові до виконання на всій території держави.

Накази, інструкції, постанови центральних органів виконавчої влади - міністерств, відомств - видаються на основі та на виконання законів, інших рішень Верховної Ради, указів Президента та постанов Кабінету Міністрів. Вони обов'язкові для органів підприємств, установ і організацій відповідного міністерства, а іноді - й для органів та організацій інших міністерств, а також громадян, якщо центральний орган, який видав акт, наділений міжгалузевими повноваженнями (наприклад, деякі акти Міністерства фінансів, Міністерства внутрішніх справ та ін.).

Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій в областях, містах Києві та Севастополі, районах, районах міста Києва - звичайно, ті з них, які мають нормативний характер. Розпорядження голови місцевої державної адміністрації, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання органами місцевого самоврядування, всіма розташованими на відповідній території підприємствами, організаціями та установами, громадянськими об'єднаннями, а також посадовими особами і громадянами.

Рішення органів місцевого самоврядування (місцеві ради - представницькі органи), а також рішення і розпорядження виконавчих органів місцевих рад, обов'язкові до виконання всіма розташованими на підвідомчій території підприємствами, організаціями, установами, об'єднаннями громадян та їх органами, посадовими особами і громадянами.

Накази генеральних директорів об'єднань, керівників підприємств та організацій поширюється на відповідні об'єднання, підприємства й організації.

Найбільш розроблена процедура з законодавчої діяльності; вона зафіксована в Конституції України та Регламенті засідань Верховної Ради України.

З метою впорядкування видання нормативних актів, забезпечення охорони прав, свобод та законних інтересів громадян, підприємств і організацій в Україні з 1 січня 1993р. запроваджено державну реєстрацію тих нормативних актів, які видаються Кабінетом Міністрів України, міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю, і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер [4].

Розділ 1. Поняття та загальні вимоги до мови закону

Мова законодавчого акта повинна бути проста і ясна. Однозначність і максимальна точність інформації в правових актах досягається за рахунок логічної послідовності викладення думки, її смислової завершеності, використання єдиних способів формулювання приписів, використання термінів з чітким та строго визначеним змістом, визначення слів та виразів в прямому і безпосередньому їхньому значеннях. Стислість, сконцентрованість, однозначність, простота розуміння є важливими вимогами; з іншого боку, слід строго дотримуватися „мовних заборон" - уникати метафор та образних виразів, слів у непрямому значенні, іноземних слів і термінів, спрощених словосполучень. При цьому останні вимоги в контексті Закону України „Про нормативно-правові акти" формують стиль закону, вимоги до якого нерозривно поєднані з мовними правилами.

Щодо мови закону, то ст.29 Закону України „Про нормативно-правові акти" встановлює:

„1. Текст нормативного акта повинен відповідати нормативам державної мови.

2. Положення нормативного акта мають бути викладені однозначно і не допускати різного тлумачення".

Беззастережним виглядає в цій статті положення частини другої, що ж до першого - напрошуються зауваження. Якщо положення частини першої передбачає відповідність тексту нормативного акта нормативам державної мови, то, за логікою, слід було б зазначити і ким саме встановлюються такі нормативи.

Методичні рекомендації Юридичного управління Секретаріату Верховної Ради України також звертають увагу на мову закону, але дуже стисло.

Розділ „Мова та термінологія законопроекту" лише рекомендує „стисле викладення проекту простою літературною мовою, по можливості, короткими фразами", а також рекомендує уникати фрази з багатьма підрядними реченнями та звертає увагу на точність термінології.

Ці рекомендації, по-перше, є лише деякими моментами, які має враховувати законодавець для забезпечення простоти, стислості, ясності, точності, а по-друге, не вказують на співвідношення цих техніко-юридичних критеріїв з мовними властивостями якості закону. Проте ці критерії не є абсолютними й часто на практиці законотворцю доводиться поступатися одним із критеріїв заради іншого, виходячи із суб'єктивних обставин. Для виявлення співвідношення цих критеріїв необхідно спочатку розкрити самі поняття простоти, стислості, ясності, точності, для чого скористаємося роботою Є.В. Сирих [12].

Критеріями простоти є:

1) відсутність у тексті нормативного акта громіздких конструкцій;

2) відсутність зловживань дієприкметниковими зворотами;

3) прямий порядок слів.

Необхідно зазначити: що простіший текст для розуміння, то правильніше й точніше буде його виконання.

Критерії стислості:

1) максимально стисле викладення тексту нормативного акта;

2) економне використання мови;

3) відсутність повторів і малоінформативних словосполучень у тексті закону.

Критерій стислості забезпечує зосередження уваги суб'єкта на суті закону.

Критерій ясності означає зрозумілість тексту читачеві, що забезпечується максимально допустимою простотою тексту в разі дотримання таких вимог:

1) необхідність використання загальновідомих термінів у загальновідомому значенні;

2) обов'язковість визначення та пояснення значення найбільш важливих термінів;

3) вживання простих і зрозумілих термінів;

4) неприпустимість застосування складних граматичних конструкцій.

Ясність закону сприяє правильному та повному виявленню інформації, яка міститься в законі, забезпечує ефективність дії нормативних приписів закону. Що ж стосується техніко-юридичного критерію точності, то він означає „досягання найважливішої відповідності між ідеєю, думкою і втіленням цієї думки в законодавчій формулі" [11].

Техніко-юридичні критерії точності:

1) чіткість, недвозначність визначення термінів;

2) відсутність у тексті законів багатозначних термінів;

3) позитивність формул, які використовуються;

4) неприпустимість застосування дієслівно-невизначених конструкцій у безособових реченнях;

5) неприпустимість використання слів „нерідко", „інші", „при необхідності" без подальшого пояснення. Зазначені вище критерії можна розглядати як вимоги, що висуваються до мови закону. Проте головним питанням, про яке дуже часто забувають законотворці та юристи, залишається співвідношення цих критеріїв у залежності від конкретного закону.

Співвідношення точності і ясності (за наведеними критеріями) законів повинно вирішуватися по-різному, в залежності від виду нормативно-правового акта, його призначення та адресатів. Так, до законів, адресованих широкому колу людей, надзвичайно важливою вимогою має бути вимога доступності й, відповідно, ясності, щоб люди могли самостійно реалізувати норми права, приписи. При виданні ж законів, що розраховані на спеціалістів, які регулюють спеціальні вузькі сфери суспільного життя, перевага повинна надаватися точності. Точність закону - це, насамперед, його ясність для фахівця [5].

Проблема співвідношення ясності й точності тексту закону, таким чином, повинна вирішуватися за формулою „перший серед рівних", де все ж перше місце повинно віддаватися точності з урахуванням виду закону, його адресатів та призначення. Іншими словами, закон передовсім має бути точний - його точність, з урахуванням виду закону, його адресатів та призначення, і передбачатиме його ясність для відповідного кола суб'єктів.

Це ж саме можна сказати і про пріоритет точності тексту закону перед його стислістю. В методичних рекомендаціях містяться вимоги щодо стислого викладення і точної термінології. Але розглядаючи точність тексту закону як точність повноти його регулювання, треба також зазначити, що не треба прагнути стислості на шкоду точності закону. При складанні закону критерій точності та повноти є пріоритетним по відношенню до критерію стислості. Іншими словами, положення закону можуть містити надлишкову інформацію, якщо це усуває двозначність його розуміння [1,2].

Розділ 2. Вимоги до тексту закону та стилю закону

2.1 Поняття та вимоги до тексту закону

Вимога точності до тексту будь-якого нормативно-правового акта вища, ніж до інших видів текстів. У юриспруденції неточна передача змісту, граматична помилка, описка, неуважність можуть призвести до помилок у правозастосуванні, що позначається на долі людей, на діяльності установ, зрештою - на авторитеті державних органів, які займаються підготовкою нормативно-правових актів. Будь-який текст, у тому числі текст нормативного акта, має мовну, логічну, граматичну й графічну основи.

Мовну основу нормативного акта складають речення, стійкі словосполучення, що набули широкого застосування в юридичній техніці слова.

Логічну основу нормативного акта складають правила та закони формально ї логіки.

Граматична основа - правила орфографії та пунктуації.

Графічна основа - структурування тексту з використанням елементів графічного представлення, розбивки по параграфах, пунктах, використанню буквенної та цифрової нумерацій тощо.

Речення в нормативному акті виступає основною формою вираження норм права.

Щоб норми права були зрозумілі, слід пам'ятати про певні вимоги до побудови речень, які використовуються в нормативному акті.

Відповідність граматичної форми речення регулятивній природі нормативного акта.

Оскільки нормативний акт містить норми, які або вимагають здійснення дій, або встановлюють заборони, або встановлюють повноваження чи визначають порядок здійснення тих чи тих кроків у реалізації норми, то й вимоги до граматичної форми мають відповідати цим особливостям тексту акта. В нормативних актах, як правило:

- широко використовується неозначена форма дієслова та інфінітивні конструкції, оскільки за допомогою інфінітива зручно виражати пряму та непряму імперативність нормативних приписів;

- внаслідок безособового характеру викладу закону дієслова та дієприкметники, як правило, використовуються в безособовому значенні (наприклад: гарантується, визначається, визнано, прийнято);

- переважають пасивні конструкції над активними (наприклад: пасивний стан: „Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами" (ст. 124 Конституції України);

- використовуються узагальнені звороти, зокрема дієприкметникові та дієслівні, а також використовуються умовні речення не для вираження часу та умови, а для співставлення частин речення (наприклад: „Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою" (ст. 29 Конституції України) [7].

За загальним правилом у тексті норми права ретельно з'ясовуються відмінок, рід, число іменників, значення прикметників, стан особи, число й рід дієслів, граматичні форми інших частин мови, потім усі ці граматичні форми зіставляються між собою, встановлюються взаємні зв'язки між словами з метою з'ясування всього припису в цілому. Найменша неточність в аналізі тієї чи іншої граматичної форми, зв'язку між окремими словами може призвести до помилок при з'ясуванні загального смислу норми.

Прикладом невідповідності мови проекту закону його нормативній природі є ст.3 проекту Закону „Про засади соціально-економічної політики в Україні" від 29.09.98 р.:

„Стаття 3. Стратегічні цілі соціально-економічної політики.

Соціально-економічна політика покликана забезпечити:

- коригування курсу економічних реформ для зростання добробуту широких верств населення до життєвого рівня розвинутих країн і вище на основ і власної економічної моделі;

- створення необхідних умов для людей праці, які в залежності від інтелекту, кваліфікації, сумлінності, підприємництва та результатів своєї діяльності стануть забезпеченими і заможними;

Стаття 5. Власність на природні багатства.

... Землі, передані колективам у довічне користування з правом наслідування, можуть паюватися між працівниками колективів та прирівняними до них особами".

Необхідність правильного аналізу синтаксичної структури, виявлення місця і значення розділових знаків, сполучників, прийменників, їхньої смислової ролі в реченні.

Особливу увагу в законах необхідно звертати на застосування єднальних (і, та, також), протиставних (а, але, проте) та розділових (або, чи) сполучник і. Так, для альтернативних частин положення характерним є застосування розділових сполучників тощо [9].

Необхідність утримання від застосування в простих реченнях великої кількості однорідних членів через кому. В разі необхідності такого перерахування слід використовувати засоби цифрової графіки, наприклад, подавати цей перелік через нумеровані цифрами підпункти, або - якщо перелік не вичерпаний - узагальнювати словом „тощо", або через встановлення кваліфікаційної ознаки для суб'єктів, що перераховуються. Недопущення чи мінімізація застосування в тексті невластивих для нормативного акта словосполучників типу „щоби", „а також", „хоча б" чи подібних та чітке вживання пунктуації.

Зайві елементи в тексті нормативного акта часто можуть бути шкідливими при його застосуванні, оскільки існує ризик його хибної інтерпретації.

Пунктуація тексту має бути досить обмежена і проста. Законодавчий текст не має емоційного забарвлення, тому не бажане застосування знаків оклику, знаків запитання. Слід пам'ятати, що кожна кома може стати причиною необхідності тлумачення, якщо речення норми складено таким чином, що його зміст може суттєво бути зміненим однією комою. Такий ризик невиправданий, оскільки від друкарської помилки не застрахований ніхто.

Розглянемо ст.1 проекту Закону „Про оподаткування доходів фізичних осіб", яка визначає основні терміни:

„1.8. Члени сім'ї фізичної особи - дружина або чоловік такої фізичної особи, діти як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка, батьки як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка, брати (сестри) як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка, інші утриманці такої фізичної особи, що проживають разом з такою фізичною особою за однією з нею податковою адресою". закон мовний логічний граматичний

Тут зроблено спробу визначити, хто відноситься до членів сім'ї фізичної особи. Але зроблено це досить складно як з точки зору пунктуації та використання словосполучників, так і з уваги на неоднозначність визначення.

Адже можна проживати в одному приміщенні, але мати різне власне домашнє господарство та різні особові рахунки по сплаті за комунальні послуги.

Як варіант пропонується таке визначення терміна:

„Члени сім'ї фізичної особи:

- дружина або чоловік такої фізичної особи;

- діти фізичної особи, її дружини або чоловіка;

- батьки фізичної особи, її дружини або чоловіка;

- брати (сестри) фізичної особи, її дружини або чоловіка;

- інші утриманці такої фізичної особи, які постійно проживають з такою фізичною особою за однією з нею податковою адресою і ведуть з нею спільне господарство" [6].

Варто сказати, що в ухваленому законі було зроблено певне уточнення наведеної з проекту норми:

„1.20.4. Для цілей цього Закону членами сім'ї фізичної особи є її дружина або чоловік, діти як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка (у тому числі усиновлені), батьки, баба або дід як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка, брати чи сестри як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка, онуки як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка, інші утриманці такої фізичної особи або її опікуни, визнані такими згідно із законом.

Членами сім'ї фізичної особи першого ступеня споріднення вважаються її батьки та батьки її чоловіка або дружини, її чоловік або дружина, діти як такої фізичної особи, так і її чоловіка або дружини, у тому числі усиновлені ними діти. Інші члени сім'ї фізичної особи вважаються такими, що мають другий ступінь споріднення."

Це визначення має вкрай важливе значення для оподаткування, адже за цим законом платник податку має право на податковий кредит у певних випадках:

„5.3. Перелік витрат, дозволених до включення до складу податкового кредиту Платник податку має право включити до складу податкового кредиту звітного року такі витрати, фактично понесені ним протягом такого звітного року.

5.3.4. Суму власних коштів платника податку, сплачених на користь закладів охорони здоров'я для компенсації вартості платних послуг з лікування такого платника податку або члена його сім'ї першого ступеня споріднення, у тому числі для придбання ліків, донорських компонентів, протезноортопедичних пристосувань у розмірах, що не покриваються виплатами з фонду загальнообов'язкового медичного страхування..." [3].

2.2 Поняття стилю закону

В літературі не існує чіткої межі між вимогами до мови та вимогами до стилю закону.

В законі „Про нормативно-правові акти" законодавець приділяє увагу стилю нормативного акта, визначаючи, що в тексті нормативного акта не повинні вживатися: звороти розмовної мови та її експресивних форм; в одному й тому ж розумінні різні позначення і терміни (поняття), близькі за своїм значенням (синоніми); іноземні слова і терміни (поняття) при наявності рівнозначних слів і термінів (понять) в українській мові; нечіткі словосполучення, загальні міркування, гасла, заклики; слова літерними позначеннями (абревіатури).

Зробимо деякі зауваження щодо такої норми.

Фразеологізми в мові закону

Цілком зрозуміло, що стиль закону значно відрізняється від літературного.

Це зумовлено, насамперед, тим, що головне завдання законодавця не в тому, щоб текст був літературно добірний, а в тому, щоб він був однозначний і простий.

Саме тому в нормативному акті слід вживати найбільш зрозумілі та однозначно визначені терміни, поняття, текстові звороти.

Тому досить часто в нормативних актах вживаються однакові фразеологічні звороти, т.зв. фразеологізми - найбільш стійкі словосполучення, які використовуються в нормативному акті як цілком самостійні одиниці мови, зміст яких не залежить від тексту, в якому вжито ці фразеологізми.

Наприклад: „якщо інше не передбачено законом", „в порядку, визначеному законодавством", „позовна заява" тощо.

Основна вимога до використання фразеологізмів випливає з природи як самого фразеологізму, так і нормативного акта - точне й не багатозначне їхнє застосування в тексті правової норми. Як правило, фразеологізм не допускає заміни порядку слів, звуженого чи широкого тлумачень.

Синонімія та омонімія в тексті нормативного акта

При написанні тексту правової норми слід пам'ятати, що в нормативному акті бажано не допускати вживання різних слів для означення одного й того ж поняття, а так само слів, які мають багато значень, без прив'язки до змісту речення чи правової норми [1].

Недоцільним, наприклад, є застосування у Конституції України для визначення одного й того юридичного поняття термінів „набуває чинності" (ст.160 Конституції України) і „набирає чинності" (частина п'ята ст. 94 Конституції України). Для уникнення спорів щодо різного застосування термінології Конституційний Суд України в своєму Рішенні № 4-зп від 3 жовтня 1997 року в справі про набуття чинності Конституцією України встановив, що словосполучення „набуває чинності" у статті 160 і словосполучення „набирає чинності" у частині п'ятій ст. 94 Конституції України мають синонімічні значення. Обидва вони означають, що відповідні нормативні правові акти вступили в силу.

Проте досить часто навіть серед досвідчених фахівців у царині нормотворення виникають думки, що виключити синоніми з тексту нормативного акта навряд чи буде виправданим. Але як же тоді розуміти правило мінімізації синонімів?

Алгоритмом їхнього застосування може бути правило, за яким синоніми використовуються виключно для того, щоб уточнити, деталізувати волю законодавця.

У цьому випадку синонім у тексті нормативного акта використовується не самостійно, а виключно як уточнення основного вживаного терміна.

Так, якщо в одній із статей нормативного акта вжито поняття „дозвіл на здійснення", то в інших статтях уже неприпустимо використовувати подібні поняття, як „право на ..." чи „ліцензія на ...". Використання синоніма буде виправдане лиш у разі уточнення терміна.

Наприклад, у Законі України „Про авторське право і суміжні права" №3792-XII 23 грудня 1993 року поняття „виключне право" визначається як „право, коли жодна особа, крім тієї, якій належить авторське право або суміжні права, не може використовувати твір, не маючи на те відповідного дозволу (ліцензії), за винятком випадків, установлених цим Законом". Як бачимо, зміст терміну „дозвіл" уточнюється терміном синонімічним терміном „ліцензія", що подається у дужках.

Використовуючи синонімію в нормативних актах, слід дотримуватися встановлених практикою правил:

- не використовувати т.зв. „квазісиноніми", під якими розуміють поняття близькі за змістом, але не тотожні з юридичної точки зору: „погодження";

- „візування", „набуте" - „придбане" тощо;

- не допускати пересичення синонімами тексту нормативного акта.

При написанні текстів нормативних актів слід також не забувати, що багато слів, які можна застосувати, мають не одне, а кілька значень:

акт - юридичний акт, законодавчий акт, акт виконання робіт, статевий акт тощо;

фонд - статутний фонд, фонд оплати праці, фонд як некомерційна установа.

Тому, використовуючи широко вживані слова, слід дуже обережно і в контекст і норми давати відповідні означення чи т.зв. „прив'язку до контексту".

Використання слів іншомовного походження

За останні роки законодавці дедалі більше використовують іншомовні слова. В умовах становлення в Україні ринкових відносин така тенденція цілком об'єктивна.

Вважається, що використання іншомовних слів може бути виправдане лиш у випадку, коли таке слово іншомовного походження вже цілковито інтегрувалося в українську мову і йому нема українського замінника. Проте однозначної вимоги щодо заборони чи дозволу використання в законі іншомовних слів існувати не може.

Так, буквальне розуміння жорсткої заборони використання в тексті нормативних актів іноземних слів і термінів (понять) за наявності рівнозначних слів і термінів (понять) в українській мові може призвести до зворотного ефекту, оскільки в ряді випадків при складанні юридичного документа важко обійтися без іноземного терміна. Ряд термінів уже настільки міцно увійшов у повсякденну та юридичну мови, що без них взагалі неможливе складання правових документів. Тому більш коректними видаються спроби викласти правила використання іноземної термінології.

Мовимо про техніку використання іноземних слів у законотворчості.

По-перше, при конкуренції з іноземним словом (поняттям) перевагу треба віддавати слову українського походження за винятком випадків, коли український варіант став архаїзмом і в загальновживаній мові не використовується. По-друге, при конкуренції зі словами іноземного походження перевага надається більш відомому слову. По-третє, запозичені слова повинні застосовуватися у суворо визначеному їх значенні й оптимально вписуватися в зміст тексту національного закону.

Необхідно враховувати, що слова іншомовного походження (запозичення) в мові закону представлені в трьох різновидах. По-перше, це іноземні слова, що походять із термінології римського права, а також обумовлені необхідністю привести українське законодавство у відповідність з міжнародними та правовими стандартами: референдум, дискримінація, конвенція.

До другої групи відносяться іншомовні терміни різних галузей знань, особливо економічної: овердрафт, тратта.

Третю групу запозичень у мові закону складають цілковито іноземні слова, що увійшли у наше повсякденне життя: документ, кредит, пенсія.

Перша і третя група запозичень можуть вільно використовуватися законодавцем.

Що ж до термінів другої групи, слід уникати їх немотивованого застосування, оскільки їхній зміст без спеціального коментарю відомий лиш вузькому колу фахівців. Слід також пам'ятати, що запозичення дуже зручно використовувати для маскування недосить ясних ідей. Звичайно, таке застосування запозичень у мові закону неприпустиме. Невпорядковане застосування нових іноземних слів у законодавчому акті не повинно служити прикриттям дефектів правотворчості, але не слід уникати іноземних слів, якщо вони сприяють точності вираження.

В кожному окремому випадку вибір того чи того способу створення нормативних понять повинен бути продуманий з особливою ретельністю.

Головні правила, яких має дотримуватися законодавець при заміні іншомовних термінів українськими:

- необхідно, щоб такий термін точно відповідав змісту слова, що замінюється;

- нема потреби у штучній заміні слів іноземного походження, які вже міцно увійшли в наше користування, або вони загальновідомі й зрозумілі в конкретній сфері, а тому можуть бути використані законодавцем без обмежень [16].

Зауваги

З 1998 року у Великій Британії в рамках реформи процесуального права ведеться робота з очищення правил судівництва від не зрозумілої рядовим громадянам термінології. В Україні ж процес зворотний - триває заміна українських термінів у законодавстві на іноземні або штучно сконструйовані.

Як приклад - законопроект „Про сільський екотуризм", ст. 1 - Визначення термінів: „сільський екотуризм - тимчасовий відпочинок у сільськіймісцевості (селі) в оздоровчих, естетичних або пізнавальних цілях, пов'язаний з перебуванням в будинку сільського господаря й використанням туристичних ресурсів місцевості; послуги із сільського екотуризму - послуги сільських господарів щодо бронювання, розміщення, харчування, рекреації, екскурсійного, транспортного, інформаційно-рекламного обслуговування, організації культурної, спортивної програм тощо, спрямовані на задоволення потреб туристів".

Перше питання, що виникає: „Чому екотуризм, а не просто сільський туризм?". Друге: у визначенні екотуризму мова йдеться про відпочинок, а серед послуг уже вживається - рекреація. Це напевне щоб краще зрозуміли селяни де-небудь на полонині. Новий тлумачний словник української мови пояснює слово „ рекреація" як відпочинок, канікули.

Розділ 3. Поняття, види та основні правила застосування термінів

На основі наукової концепції проекту нормативно-правового акта необхідно визначити зміст та об'єм нормативних понять, їхню супідрядність, співвідношення з конституційними поняттями, в деяких випадках - із ключовою термінологією міжнародних правових актів та інших нормативних понять, уже визначених законодавством; після цього скласти логіко-понятійну схему, в якій наочно буде відображено всі ці елементи та зв'язки між ними. Й уже на базі розробленої схеми підбирати лінгвістичні засоби для визначення нормативних понять, віддаючи перевагу існуючим у мові словам зі сталим, чітким змістом.

Зазначена рекомендація дуже слушна й чітка, проте тільки її самої для використання термінології в законодавчому акті недостатньо. Годиться знати й деякі правила застосування юридичної термінології в законах. Юридичний термін повинен бути стислий, тобто включати не більш трьох-п'яти слів (в ідеалі - не більш двох). Серед цих слів не повинно бути дієслів, займенників або прислівників.

Для того щоб розкрити зміст поняття, слід вказати лиш найбільш важливі його ознаки. Слова, що використовуються, повинні давати найбільш загальне, зовнішнє уявлення про характер явища, що описується.

Не можна віддавати абсолютну перевагу однослівним термінам чи, навпаки, термінам-словосполученням. Перевага однослівних термінів - в їхній компактності, недоліки - в певній складності.

Терміни-словосполучення зручніші однослівних, оскільки дозволяють уточнювати об'єкт думки за різними ознаками.

Разом із тим застосування громіздких, важких для сприйняття ланцюгів відмінкових форм ускладнює сприйняття закону.

Всі правила, зазначені вище, узагальнюються одним: прийнятним вважається термін, що найповніше відображає нормативне поняття, і поганим - той, що спотворює його істинний зміст [15].

Наприклад, чітке уявлення дають поняття „навмисне вбивство", „адміністративне стягнення", „письмове зобов'язання". Прикладом абстрактного поняття може слугувати запропонований народними депутатами в пункт і 3 проекту Закону України „Про внесення змін і доповнень до Арбітражного процесуального кодексу України" (реєстраційний номер №5323-1 від 18.05.2000) термін „необґрунтоване збагачення". Автори законопроекту не визначили в ньому нового терміна і не зазначили, чи співвідноситься він якимось чином з уживаним в Цивільному Кодексі України поняттям „безпідставно придбане майно".

Що точніший термін, то чіткіший взаємозв'язок поняття з предметами, явищами та подіями, й легше правильно зрозуміти правовий припис. Навпаки, нечіткі абстрактні формулювання перетворюють нормативне положення в беззмістовну декларацію, оскільки за неясності змісту самого терміна з тою чи іншою вимогою в принципі можна пов'язати будь-що.

Щоб забезпечити чіткість правового терміна, його слід викласти в нормативно-правовому акті загальнозрозумілими і доступними словами в прямому їхньому значенні. Потрібно уникати застосування в нормативному акті застарілих і багатозначних слів і виразів, образних порівнянь, епітетів, метафор.

Але ж вимога щодо застосування в законодавстві загальнозрозумілих і доступних слів не може вважатися абсолютною і потребує деяких уточнень. Юридичні терміни зазвичай поділяються на загальновживані (такі, що мають в праві таке ж значення, що і в побуті, й такі, що застосовуються в праві в специфічному значенні), суто юридичні та спеціальні. Під загальновживаними термінами ми, як правило, розуміємо слова, що використовуються в побуті (саме до них висувається вимога бути „загальнозрозумілими та доступними"). Під суто юридичними - які є винаходом юристів і застосовуються лише в правовому полі. Під спеціальними термінами розуміють терміни, що використовуються в інших, ніж право, галузях знань. Інколи окремо виділяють іншомовні терміни, оскільки доцільність їхнього застосування в законодавстві потребує окремих зауважень.

Загальновживані терміни

Щодо застосування загальновживаних термінів слід зробити ряд зауважень. Терміни, які мають загальне застосування, в законодавстві можна застосовувати лише там, де їхнє значення очевидне й однозначне і не допускає неясності та сумнівів. Неюридичні терміни, які мають загальне застосування, як правило, повинні застосовуватися в їхньому власному і прямому значеннях і тому не потребують визначень; проте у випадках, коли в них вкладається інший зміст, вони повинні бути обов'язково пояснені. Особливу увагу необхідно приділити саме прямому значенню терміна, оскільки багато слів чи словосполучень у переносному значенні щільно ввійшли в повсякденну мову і є „загальнозрозумілі й доступні" (як, зокрема, вказувалося в частині 1 ст. 30 Закону України „Про нормативно-правові акти"), проте їхнє використання в законі неприпустиме.

Якщо загальновживані терміни, що використовуються в законопроекті, мають кілька змістів або зміст, що відрізняється від загального, в тексті закону слід вказати, який зміст надається терміну, з тим щоб забезпечити правильне тлумачення закону.

Наприклад, не потребують пояснень загальновживані терміни, що застосовуються в праві в тому ж значенні, що й у побуті (вибори, вагітність, вбивство). Натомість обов'язкового визначення потребують поняття, взяті з побуту, і які набули в праві спеціального значення (захист, потерпілий, скарга) [4].

Спеціальні терміни

В законодавчих актах можливе застосування спеціальних термінів, тобто запозичених законодавцем із не юридичних ділянок знань, що мають визначене специфічне значення. Але при цьому спеціальні терміни слід застосовувати лише в межах необхідності і у випадку, якщо акт має відносно вузьку сферу застосування. Коли ж акт стосується всього суспільства або значної його частки, то кожен спеціальний термін повинен бути роз'яснений в самому законі.

Спеціальні терміни, необхідні для урегулювання конкретного виду (сфери) суспільних відносин, використовуються у нормативних актах тільки в тому розумінні, в якому вони вживаються в даній спеціальній сфері. Не рекомендується замінювати спеціальні правові терміни словесними визначеннями, оскільки це значно ускладнює розуміння тексту закону. Цілком виправданим, наприклад, є використання спеціальної термінології в законодавчих актах, які регулюють фінансові та кредитно-грошові відносини.

Існують також суто юридичні терміни (правоздатність, дієздатність, позивач).

Вони вільно використовуються законодавцем і, як правило, мають чітко визначений зміст та обсяг. При застосуванні таких термінів, однак, на сьогодні існує проблема перекладу деяких законодавчих термінів з російської мови.

Особливості використання іншомовних термінів вже було розглянуто при викладенні питання стилю закону.

Коли ми давали визначення юридичному терміну, то говорили про його обов'язкову моносемічність, тобто строгу змістовну визначеність, однозначність. При цьому необхідно зазначити, що однозначність у мові закону - це не єдине значення слова, а його однакове сприйняття і єдине тлумачення.

Важливим у зв'язку з цим є те, щоб для визначення одних і тих же понять застосовувалися одній й ті ж терміни. Застосування різних термінів для визначення понять одного обсягу та змісту призводить до їхнього неоднозначного сприйняття при застосуванні законодавства або ж додаткових спорів [10].

Уже було розглянуто приклад недоцільного вживання словосполучень „набуває чинності" (ст. 160) і „набирає чинності" (частина п'ята ст. 94) в Конституції України. Іншим досить наочним прикладом застосування різних термінів для одного поняття є досить тривале співжиття в українському правовому полі термінів „вогнестрільна зброя" та „вогнепальна зброя". І якщо у Кодексі про адміністративні правопорушення в ст.174 адміністративна відповідальність накладається за стрільбу з вогнепальної, холодної метально ї чи пневматичної зброї в населених пунктах і в не відведених для цього місцях або з порушенням установленого порядку, то кримінальна відповідальність, передбачена ст.223 Кримінального Кодексу, настає за розкрадання вогнестрільної зброї, бойових припасів або вибухових речовин.

Такі розбіжності перш за все пов'язано з перекладом російської термінології. Саме через переклад російського терміна „огнестрельное оружие" в Кримінальному Кодексі виник термін „вогнестрільна зброя", який, до речі, не застосовувався більш у жодному із законодавчих актів.

Лише нещодавно, в новому Кримінальному Кодексі, законодавець виправив цю помилку, використавши в ст. 269 та інших термін „вогнепальна зброя".

Вимога щодо обов'язковості вживання однакових термінів для визначення понять одного обсягу та змісту зовсім не означає, що будь-який юридичний термін може мати лиш одне-єдине значення. Встановлення такої вимоги до застосування юридичної термінології в законодавстві недоцільне і навіть неможливе для виконання. Важко, наприклад, застосовувати в законодавств і такі терміни, як „товар", „документ", „фонд", „акт" у межах одного-єдиного змісту та обсягу.

Проте є випадки, коли застосування одного й того ж терміна для визначення понять різного обсягу призводить до виникнення спорів.

Для прикладу, знову ж таки, звернемося до рішень Конституційного Суду України. Розглянемо Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої ст. 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна „законодавство") № 12-рп/98 від 9 липня 1998 року [2].

Підставою для розгляду справи стало неоднозначне розуміння при застосуванні окремими органами державної влади, а також підприємствами, установами та організаціями положення частини третьої ст. 21 Кодексу законів про працю України, за яким сфера застосування контракту визначається законодавством.

Київська міська рада професійних спілок вважала, що поняттям „законодавство" охоплюються лише закони, а тому тільки ними повинна встановлюватися сфера застосування контракту. На практиці контрактна форма трудового договору часто впроваджується підзаконними актами, зокрема указами Президента України, постановами Кабінету міністрів України, чим, на думку суб'єкта звернення, порушуються конституційні права громадян на працю.

Конституційний Суд України вирішив, що термін „законодавство", що вживається у частині третій ст.21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету міністрів України, прийняті в межах їхніх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

Але що ж саме стало причиною неоднозначного розуміння такого простого, на перший погляд, терміна „законодавство"? Цікава з цієї точки зору мотивувальна частина Рішення. В пункті 3 мотивувальної частини Рішення № 12-рп/98 від 9 липня 1998 року Конституційний Суд України встановив, що „термін „законодавство" досить широко використовується у правовій системі в основному у значенні як сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права. Цей термін без визначення його змісту використовує і Конституція України (ст.ст. 9, 19, 118, пункт 12 Перехідних положень). У законах залежно від важливості і специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях (підкреслено автором): в одних маються на увазі лише закони; в інших, передусім кодифікованих, в поняття „законодавство" включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади".

Тут же Суд пише, що у Кодексі законів про працю України термін „законодавство" в цілому вживається у широкому значенні, хоча його обсяг чітко не визначено.

Отже, бачимо, що використання в законах терміна „законодавство" для визначення різного обсягу правового поняття та відсутність чіткої регламентації такого обсягу в Кодексі законів про працю призводить до неоднозначного розуміння та застосування правових норм Кодексу.

Втім, проблеми, що стосуються аналогічних ситуацій, вирішуються більш-менш просто. Часто для встановлення необхідного обсягу поняття, що застосовується законодавцем, необхідно лиш вказати на такий обсяг в самому законі. Що ж до застосування одного й того ж терміна для визначення різних за змістом понять, то тут законодавець має поводитися дуже обережно. Проте в деяких випадках застосування одного й того ж терміна для визначення різних за змістом понять можуть призвести до неправильного застосування правових норм, перш за все через спотворення змісту одного з понять шляхом надання йому якостей іншого. Виклавши зміст однозначності юридичного терміна та проаналізувавши деякі проблеми, що стосуються цього питання, можемо перейти до розгляду вимоги єдності термінології - однієї з основних вимог, що висуваються до юридичних термінів [12].

Висновок

Є дві думки щодо мови закону. Одна: закон пишеться для юристів-професіоналів, тому правові норми мають бути виписані професійною юридичною мовою, яка не обов'язково має бути зрозуміла всім. Друга думка діаметральна першій: оскільки закон впливає на життя мільйонів людей, які не є юристами, він має бути викладений мовою, зрозумілою для більшості.

Юристи ж мають допомагати людям у застосуванні законів лише у виняткових випадках.

Синтезуючи ці дві думки, можна припуститися висновку: закон передовсім має писатися мовою, доступною для всіх; але щоб виключити багатозначність у, здавалося б, звичайних мовних конструкціях, слід послуговуватися чітко визначеними юридичними термінами.

На жаль, і в цій сфері нормотворчості в Україні не вироблено детальних та зрозумілих правил для розробників проектів нормативних актів. Так само ще не стало за правило мати в структурах уряду чи парламенту відповідних мовних фахівців, які б надавали юридичному текстові мовної довершеності.

Показове з цієї точки зору положення частини другої ст..3 Закону України "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України" (ВВР, 1997, №45, стор.284): "Громадська рада захищає цінності, покладені в основу політичних, правових та соціальних структур демократичного суспільства". Одразу ж виникає запитання: як саме розуміти дотримання цього припису Громадською радою?

Чіткість, ясність і зрозумілість мови закону - основна передумова його ефективного застосування, адже повноцінне регулювання законом суспільних відносин можливе лиш за умов розуміння його положень суб'єктами правовідносин. Виходячи зі специфіки юридичної мови, спробуємо викласти деякі вимоги, що їм має відповідати мова закону [14].

Список використаної літератури

1. "Конституція України".- Харків.: ІГВІНІ, за станом на 1 січня 2006р. - 490с.

2. Висновок Конституційного Суду України № 2-в/ 99 від 2 червня 1999 року.

3. Власенко Н.А. Язык права. - Иркутск, 1997; Язык закона./Под ред. А.А. Пиголкина. - М., 1990; Черданцев А.Ф. Логико-языковые феномены в праве, юридической науке и практике. - Екатеринбург, 1993.

4. Губаева Т.В., А.С. Пиголкин. Лингвистические правила законадательной техники. // Проблемы Юридической техники: Сборник статей / Под ред. В.М. Баранова. - Нижний Новгород, 2000 - С. 275.

5. Тихомиров Ю.А. Законодательная техника как фактор эффективности законодательной и правоприменительной деятельности. // Проблемы Юридической техники: Сборник статей/ Под ред. В.М. Баранова. - Нижний Новгород, 2000 - С. 43.

6. Сырых Е.В. Технико-юридические критерии качества закона. // Проблемы юридической техники: Сборник статей/ Под ред. В.М. Баранова. - Нижний Новгород, 2000. - С. 162.

7. Пиголкин А.С. Язык закона: черты, особенности. // Язык закона. - М., 1990. - С.22.

8. Мирошник Е.Г. Ясность и точность как требования к языку закона. // Проблемы юридической техники: Сборник статей/ Под ред. В.М. Баранова. - Нижний Новгород, 2000. - С. 217.

9. Чулінда Л. Шлях вдосконалення законодавства через юридико-лінгвістичні особливості побудови законодавчих текстів. // Українське право. - 1990. - № 2. - С. 101.

10. Законодательная техника. Под ред. Тихомирова Ю. А., М.,2000, с.148-162

11. Шугрина Е.С. Техника юридического письма: Учеб.-практ. Пособие. - М. 2000. - С. 155.

12. Законодательная техника: Научно-практическое пособие. - М.: Городец, 2000. - С. 155.

13. Справочник по нормативной технике. Москва, Издательство БЕК, 2002, с.29.

14. Новий тлумачний словник української мови. В. Яременко, О. Сліпушко, "Аконіт", 1996, с.112.

15. Власенко Н.А. Жаргоны в праве: пределы и техника использования. // Проблемы Юридической техники: Статей/ Под ред. В.М. Баранова. - Нижний Новгород, 2000. - С. 270.

16. Правила оформлення проектів законів та основні вимоги законодавчої техніки: методичні рекомендації Юридичного управління Секретаріату Верховної Ради України. - К., 1999. - С. 20.

17. Н.И. Логический словарь-справочник. - "Наука". Москва. 1975. - С. 427.

18. "Кримінальний кодекс".-Харків.: Одіссей, за станом на 10 грудня 2004р.

19. "Кодекс законів про працю".- Харків.: Одіссей, за станом на 25 березня 2006р.

20. Анатолій Ткачук. "Законодавча техніка - Як готувати проекти законів".- Київ.: Інститут громадянського суспільства, 2004р. - 184с.

21. http://www.ucrf.gov.ua

22. http://www.expert.ua

Размещено на Allbest.ru