Побудова судової системи за Конституцією України

Утворення у грудні 1922 р. СРСР потягло за собою низку змін у судовій системі України.

По­перше, був створений Верховний суд СРСР. По­друге, протягом декількох років поступово з судової системи України були вилучені військові трибунали, касаційною інстанцією котрих був визнаний Верховний Суд СРСР, для чого в ньому була утворена Військова колегія.

Верховний Суд СРСР, який в перші роки створення (1924 р.) мав повноваження, що не зазіхали на суверенітет республіканської судової системи, потім згідно Положення від 24 липня 1929 р. значно розширив компетенцію щодо нагляду за діяльністю Верховного суду УРСР (як і верховних судів інших республік), а з 10 липня 1934 р. взагалі отримав право безпосереднього перегляду, скасування та зміни вироків, рішень, ухвал верховних судів республік.

В часи «відлиги» було визнано за доцільне розширення компетенції республік у вирішенні окремих питань державного характеру. В судоустрої це проявилося у скороченні функцій судового нагляду Верховного Суду СРСР за діяльністю судових органів республік з одночасним розширенням наглядових функцій верховних судів республік. Це було закріплено в Положенні про Верховний Суд СРСР, яке передбачало, що він має право скасовувати і змінювати вироки, рішення і постанови лише верховних судів республік і лише у випадках, коли вони суперечать загальносоюзному законодавству або порушують інтереси інших республік.

Отже, судова система України за період з 1922 р. була єдиною, триланковою, її зміна відбувалась лише у зв'язку зі зміною адміністративно­територіального устрою. У 1925 р. у зв'язку з ліквідацією губерній і створенням округів губернські суди були замінені окружними. Тому положенням від 25 жовтня 1925 р. була створена така система судів: народні суди, окружні, головний суд Автономної Молдавської РСР і Верховний суд Української РСР.

У 1930 р. були ліквідовані територіальні округи, у зв'язку з чим натомість окружних судів були утворені міжрайонні, які охоплювали декілька районів і виконували функцію попередніх окружних судів.

У 1932 р. в Україні було запроваджено обласний адміністративно­територіальний поділ. Відповідно були внесені зміни і до судової системи -- міжрайонні суди були перетворені на обласні.

До 1991 р. згідно чинного на той час Закону УРСР «Про судоустрій Української РСР» від 5 червня 1981 р. судову систему Української РСР складали: Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди (ст. 20).

3. МІЖНАРОДНОПРАВОВІ ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ СУДОВОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВИ

Після проголошення незалежності України, ставши членом міжнародної спільноти, наша держава зазнала значного позитивного впливу загальновизнаних принципів організації судової влади, які відбиваються також і в побудові судової системи. Положення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (зокрема статті 7, 8, 10, 11), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 9) містять низку положень, які прямо чи опосередковано формулюють систему вимог до побудови судової системи демократичної держави.

Значну роль у вирішенні нових підходів до побудови судової системи відіграли вступ України до Ради Європи, ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:

-- кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків або при висуненні проти неї будьякого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, створеним від­повідно до закону;

-- кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом.

Але визнання зазначених у Конвенції положень є недостатнім для застосування їх у державахучасницях без відповідних рішень Європейського суду з прав людини, наділеного правом тлумачення положень Конвенції і Протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і дав тлумачення майже кожному з положень названих статей, які в сукупності сформували доктрину «права на суд».

У своїй сукупності положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції та сформовані Європейським судом принципи є всеохоплюючими для організації судової влади та здійснення правосуддя, але серед них виокремлюються і такі, що безпосередньо впливають на побудову судової системи. Вони пов'язані з необхідністю:

-- забезпечення кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права й інтереси, реалізації цього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, наближених до населення і наділених повноваженнями розгляду справ у повному обсязі, тобто за суттю (суди першої інстанції);

-- забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи в апеляційному або касаційному порядку;

-- відповідного процесуального порядку розгляду й вирішення спору, що визначається особливістю його предмету.

Усі зазначені чинники знайшли своє нормативне відбиття в Конституції України.

4. ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ СУДОВОЇ СИСТЕМИ ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ УКРАЇНИ

Конституція текстуально не закріплює перелік усіх судів, що діють на території України, прямо вказуючи на те, що це є предметом відання відповідних законів. Але вона визначає принципові положення побудови судової системи, які мають бути враховані при визначенні гілок і рівнів судової системи та повноважень її складових елементів (судів). Це такі положення:

-- забезпечення доступності правосуддя у його організаційному аспекті завдяки побудові розгорнутої мережі судів (на місцевому рівні) відповідно до адміністративно­територіального устрою України та утворен­ня підсистеми спеціалізованих судів;

-- визнання певної автономності функціонування спе­ціалізованих судів, підсистеми яких очолюють відпо­відні вищі суди;

-- закріплення єдності та моноцентризму системи судів загальної юрисдикції (на відміну від біцентризму, що існував раніше), надання Верховному Суду України статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції;

-- запровадження апеляційної форми як основного первісного порядку перегляду судових справ;

-- заборона створення судів, порядок формування і компетенція яких не збігаються з порядком утворення і компетенцією судів загальної юрисдикції.

Принцип територіальності. В Конституції України знайшов нормативне і термінологічне закріплення принцип, який і раніше визначав побудову судової системи України. Вперше цей принцип був впроваджений у Судових статутах 1864 р., коли від станових та пересувних судів був здійснений перехід до загальних судових місць. Їхня побудова базувалася на двох головних принципах:

-- началі двох інстанцій на чолі з верховним касаційним судом;

-- началі осілості судових місць (зі збереженням по певних категоріях кримінальних справ виїзної діяльності). Першу інстанцію утворювали окружні суди, другу -- судові палати. Ці судові установи утворювалися в різних регіонах держави, причому підґрунтям їх розташування була не адміністративно­територіальна одиниця, а одиниця зовсім самостійна -- судовий округ.

Отже, принцип територіальності побудови судової системи забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу. Найбільшого значення дія принципу територіальності набуває при визначенні мережі судів першого (вихідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи за суттю.

Закріпивши термінологічно принцип територіальності, Конституція не розкрила ані його зміст, ані критерії формування судових округів, не визначена в ній і завершена система судів загальної юрисдикції. У Конституції щодо судової системи закріплені норми лише принципового значення, про що йшлося вище. Отже, розкрити зміст територіальності шляхом визначення усієї системи судів загальної юрисдикції (а отже, й визначення судових округів) мав законодавець у спеціальному законі, яким став Закон України «Про судоустрій України». Виходячи з закріпленої в законі системи судів зміст принципу територіальності розуміється як розбудова системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно­територіального устрою, визначеної в ст. 133 Конституції України, оскільки він обумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його для всього населення.

Вимога принципу територіальності за законом полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно­територіальні одиниці України. З цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношення з адміністративно­територіальними одиницями, на які поширюється юрисдикція судів. Таким чином, Закон України «Про судоустрій України» визначив, що місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України (ч. ч. 1, 2 ст. 21).

Отже, в основу побудови судової системи на першому її щаблі покладений адміністративно­територіальний устрій України відповідного рівня, тобто судові округи співпадають з адміністративними одиницями. Перевагою такої схеми побудови судової системи є те, що вся інфраструктура держави -- зв'язок, транспорт, шляхосполучення -- також побудована з урахуванням її адміністративно­територіального устрою, що надає змогу кожній особі без значних витрат (часу і коштів) звернутися за захистом своїх прав до свого суду. А відтак -- така схема побудови виступає одним з чинників забезпечення доступності правосуддя у його судоустрійному аспекті.

Слід також зазначити особливість дії принципу територіальності в організації військових судів. Територіальна побудова військових судів першого та другого рівня обумовлена територіальною організацією військового управління (військові гарнізони та військові регіони), а також специфікою певних військових утворень (Військово­Морські Сили України). Отже, в основу організації військових судів покладений не адміністративно­територіальний, а, умовно кажучи, військово­територіальний устрій держави. Принцип територіальності повинен органічно поєднуватись з принципом спеціалізації.

Принцип спеціалізації у побудові судової системи є одним з факторів забезпечення права на правосуддя, оскільки ця вимога пов'язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом. Компетентний суд -- це не лише суд, уповноважений здійснити правосуддя у повному обсязі з винесенням рішення за суттю, а й суд, у фаховості якого впевнена особа, яка до нього звертається.

Конституція України стосовно спеціалізації теж визначилася лише принципово. Змістовне наповнення мали здійснити відповідні закони і перш за все Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. Він закріпив таку побудову судової системи, де мають місце елементи і «зов­нішньої», і «внутрішньої» спеціалізації. Критерієм спеціа­лізації є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна процедура. Але не тільки. У побудові судової системи України було враховано й попередній десятирічний досвід існування відокремленої гілки арбітражних (нині господарських) судів, хоча між природою матеріально­правових відносин і притаманною їй процесуальною процедурою, характерними для цивільного судочинства, значно більше спільного з матеріально­правовими відносинами і проце­суаль­ною процедурою господарського судочинства, ніж кримінального. Між тим тільки господарські, а також адміністративні суди, що лише утворюються, побудовані за ознакою «зов­нішньої» спеціалізації, тобто утворюють окрему гілку в системі судів загальної юрисдикції. Для загальних судів діє «внутрішня» спеціалізація в межах однієї судової установи, яка реалізується або розподілом між суддями місцевого суду обов'язків по розгляду цивільних чи кримінальних справ, де це можливо завдяки кількісному складу суддів, або створенням судових палат в апеляційних судах. Окрім того, у судах різних судових юрисдикцій (у т. ч. спе­ціалізованих) може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.

Принцип єдності судової системи проявляється у тому, що в Україні утворена цілісна система судів загальної юрисдикції, яка поєднує функціонування загальних і спеціалізованих судових гілок з існуванням єдиного найвищого судового органу. Таким органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Конституція України не розкриває змісту поняття «найвищий». Це зробив Закон України «Про судоустрій України», визначивши у ст. 47 компетенцію Верховного Суду України, який здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Він дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на підставі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинним роз'яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду.

Вказані ознаки єдності судової системи не вичерпують усього змісту принципу єдності. Він включає у себе і такі елементи як:

-- єдині засади організації та діяльності судів;

-- єдиний статус суддів;

-- обов'язковість для всіх судів правил судочинства, визначених законом;

-- обов'язковість виконання на території України судових рішень;

-- єдиний порядок організаційного забезпечення діяльності судів;

-- фінансування судів виключно з Державного бюджету України;

-- вирішення питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

У Конституції України стосовно судової системи поняття «єдність» ніде не застосовується, але зі змісту норм, що регламентують організацію судової влади, такий принцип, безумовно, випливає. Це дало підставу закріпити його назву й основні елементи в нормах Закону України «Про судоустрій України».

В основу побудови судової системи України покладені як принципи, що текстуально закріплені в Конституції, так і принципи, що випливають із її змісту. До таких належать принципи інстанційності, ступінчастості, ієрархічності, доступності. Вони притаманні більшості судових систем сучасних держав, оскільки є результатом їх історичного розвитку, які, незважаючи на природні відмінності, характеризуються і загальними рисами.

Інстанційність -- це поняття процесуальне, воно означає обсяг процесуальних повноважень суду по вирішенню судової справи. Судові інстанції з'явилися лише тоді, коли : а) учасники процесу набули права на скаргу, і ця скарга стала спонукою руху справи по вертикалі судових установ; б) обсяг повноважень судів по розгляду і перегляду однієї і тієї самої справи почав відрізнятися, і ця відмінність чітко визначена законом. (При існуванні ревізійного порядку перегляду судових справ справа в силу закону просувалася з одного суду до іншого і перевірялася у повному обсязі, що вимагало значних витрат часу без впевненості, що справа буде остаточно вирішена черговою судовою установою.)

У сучасний період розвитку судових систем перегляд здійснюється на вимогу зацікавлених сторін, а за своїм змістом розрізняється на перегляд вирішення окремих питань, які зустрічаються у справі (окремі оскарження), перегляд рішення за суттю (апеляційне провадження) і перегляд його з підстав неправильного застосування норм матеріального права чи суттєвого порушення норм процесуального права, тобто з метою вирішення завдання однакового розуміння правових норм у правозастосовній практиці судів (касаційне провадження). Причому для кожної справи встановлюється не більше однієї апеляційної і однієї касаційної інстанції.

Суди, що вирішують справи по суті, мають назву «суди пер­шої інстанції». Другу, або апеляційну, інстанцію утворюють суди, що вирішують справи в порядку апеляційного провадження. Вони також вирішують і окремі скарги на суди першої інстанції. Касаційну інстанцію утворюють суди, що вирішують справи в порядку касаційного провадження.

Наявність трьох інстанцій і заборона розгляду в одній судовій установі однієї й тієї самої справи за двома інстанціями обумовлюють трьохрівневу побудову судової системи.

Саме такий підхід і був реалізований у побудові вітчизняної підсистеми загальних судів.

Якщо ж національні особливості, традиції чи інші чинники суспільного буття виявляються в розподілі певних категорій справ для розгляду їх по першій інстанції між судами різних рівнів, тоді виникає проблема забезпечення апеляційного оскарження рішень зі справ, розглянутих апеляційними судами по пер­шій ін­станції.

Ця проблема вирішується у різні способи: або утворюється додатковий рівень у судовій системі, або суд, уповноважений бути судом касаційної інстанції, виконує щодо вказаних справ функції суду апеляційної інстанції. Першій спосіб є вельми витратним (організаційно, кадрово, фінансово, матеріально­технічно тощо). Другий -- збільшує навантаження на суд касаційної інстанції.

Традиція надання суду другої інстанції (тепер це апеляційні суди) повноважень з розгляду по першій інстанції певних категорій справ існує у вітчизняному процесуальному законодавстві, хоча нині лише у кримінальному судочинстві. Тому потрібно встановити, як цей фактор відбився у побудові судової системи, тобто у який спосіб в законі вирішена проблема забезпечення конституційного права на апеляційне оскарження судових рішень. Законодавець пішов шляхом утворення додаткового рівня судів, зокрема, Апеляційного суду України (п. 2 ч. 2 ст. 18, п. 2 ст. 25 Закону України «Про судоустрій України»). У Прикінцевих положеннях цього закону було уточнено, що Апеляційний суд України утворюється у шестимісячний строк і здійснює повноваження щодо розгляду в апеляційному порядку справ, віднесених до його підсудності процесуальним законом, з моменту, визначеного відповідним процесуальним законом. Але цей суд і досі не утворений, незважаючи на наявність відповідного Указу Президента України.

Тому повноваження з перегляду справ, розглянутих апеляційним судом по першій інстанції, реалізує суд касаційної інстанції, яким у системі загальних судів є Верховний Суд України. Ним в касаційному порядку можуть бути перевірені не тільки вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, а й вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції (ст. 383 КПК). Підстави для скасування чи зміни таких рішень не обмежуються переліком підстав, потрібних для касаційного перегляду, вони містять і перелік підстав, які характерні для перегляду справ у апеляційному порядку (ст. 398 КПК).

Ще складніше проблема інстанційності вирішувалася при визначенні судових повноважень Верховного Суду України стосовно судових повноважень вищих спеціалізованих судів.

Оскільки на конституційному рівні визначено, що, поперше, в Україні діють місцеві та апеляційні суди, а вищими судовими органами спеціалізованих судів є вищи суди, а, подруге, основними засадами судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень, законодавець в Законі «Про судоустрій України» наділив кожен з трьох рівнів системи спеціалізованих судів повноваженнями відповідної інстанції: місцеві -- першої, апеляційні суди -- апеляційної, вищий суд -- касаційної. Але є ще найвищий судовий орган -- Верховний Суд України. Визначаючи зміст судових повноважень Верховного Суду України стосовно рішень вищих спеціалізованих судів, законодавець під час прийняття закону застосував термін «повторна касація», але згодом відмовився від нього, замінивши на «перегляд справ у зв'язку з винятковими обставинами». Зміст виняткових обставин розкритий у нових процесуальних кодексах: Цивільному процесуальному кодексі та Кодексі адміністративного судочинства.

Судові рішення можуть бути переглянуті Верховним Судом України за винятковими обставинами, якщо вони оскар­жені з мотивів:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права;

2) визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України.

Процесуальні кодекси уточнюють, що перегляд судових рішень за винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження. Оскільки неоднакове застосування однієї і тієї самої норми виявляється лише після розгляду справи в касаційному порядку судом (судами), наприклад, Вищим господарським судом і Судовою палатою з цивільних справ, Вищим адміністративним судом і Вищим господарським судом, колегіями суддів одного суду, закон, враховуючи рівень цих судів і професійність суддів, поширює колегіальні начала у розгляді справ із зазначених підстав: справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не менше як двох третин чисельності кожної палати. Головує на спільному засіданні Голова Верховного Суду України або один з його заступників.

Принцип ступінчастості у побудові судової системи означає, що над кожним судом, який розглядає справу по суті, має бути наступний суд, який розглядає справу як суд другої інстанції, а над судом другої інстанції є суд, що здійснює повноваження суду третьої інстанції. Справа по щаблях судової системи має рухатися поступово і послідовно, не оминаючи чергового щаблю судової системи.

Оскільки носіями інстанційних повноважень є судові установи відповідного рівня, для визначення їх місця використовується поняття вищих та нижчих судів. Місцеві суди завжди є нижчими судами. Апеляційні суди є вищими стосовно місцевих та нижчими стосовно Верховного Суду Ук­раїни в підсистемі загальних судів або Вищого спеціалізованого, якщо це спеціалізований апеляційний суд. Вищі спеціалізовані суди є вищими стосовно спеціалізованих апеляційних судів і нижчими стосовно Верховного Суду України.

З началом ступінчастості щільно пов'язане начало ієрар­хічності. Судова ієрархічність полягає у праві вищого суду переглядати рішення, постановлені нижчим судом. З принципу ієрархічності випливають декілька важливих правил:

-- вищий суд наділений правом оцінювати законність і обґрунтованість рішення нижчого суду;

-- нижчий суд зобов'язаний виконувати рішення вищого суду;

-- юрисдикція вищого суду має переваги перед юрисдикцією нижчого суду в усіх сумнівах щодо застосування закону.

Однак ці правила, що випливають з принципу ієрар­хіч­ності, діють в системі функціонування судової влади, де кожен суддя є її носієм і має рівний статус з усіма суддями, а тому й реалізація цих правил має судову специфіку.

Так, при скасуванні або зміні рішення нижчого суду вищий суд має вказати, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необґрунтованість рішення. Повертаючи справу у нижчий суд для нового розгляду, вищий суд повинен зазначити в ухвалі обставини, які належить з'ясувати. Але, скасовуючи рішення, вищий суд не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обставин, про достовірність або недостовірність доказів, переваги одного доказу над іншим.

Висновки і мотиви вищого суду, з яких скасовані рішення нижчого суду, є обов'язковими для останнього при повторному розгляді справи.

Рішення вищих судів при перегляді судових справ є основою формування єдності судової практики: на відміну від нижчого суду, що розглядав справу і рішення якого набуває чинності не відразу, рішення вищого суду, постановлені в апеляційному порядку, набувають чинності відразу після їх оголошення. Рішення касаційного суду не підлягають оскарженню в загальному порядку. Вони можуть бути переглянуті лише за винятковими чи за нововиявленими обставинами.

Важливу роль у побудові судової системи відіграє принцип доступності правосуддя. Закріплене в Конституції, міжнародних правових актах і процесуальному законодавстві право кожного на судовий захист само по собі є недостатнім, щоб вважати проблему судового захисту вирішеною.

Необхідно забезпечити усім зацікавленим особам реальну можливість здійснення цього права, тобто реальний доступ до правосуддя. На забезпечення доступу до правосуддя найбільший вплив здійснюють такі фактори:

-- устрій судової системи;

-- розподіл повноважень між судами цієї системи (визначення їх компетенції);

-- процедури розгляду справ в судах;

-- процедури оскарження судових рішень;

-- виконання судових рішень.

Отже, наскільки оптимально відповідно до завдань правосуддя побудована судова система і визначена компетенція судів у цій системі, настільки і забезпечена реальна, а не декларативна доступність правосуддя у його судоустрійному аспекті.

В судовій системі України судами першої інстанції, де справа розглядається по суті, є всі місцеві суди, розташування яких (особливо загальних) забезпечує можливість кожній особі дістатися до судової установи з метою судового захисту своїх прав. До компетенції цих судів належить вирішення усіх цивільних, господарських, адміністративних і переважної більшості кримінальних справ. Перегляд рішень із зазначених категорій справ за апеляціями учасників процесу належить до компетенції апеляційних судів (в загальних судах, як правило, розташованих в обласних центрах), що теж забезпечує реальну можливість дістатися до суду і бути присутнім при розгляді справи в апеляційному порядку.

Побудова судової системи України в цілому відповідає міжнародним стандартам щодо обов'язку держави забезпечити кожному право на розгляд його справи судом і перегляд за його скаргою вищим судом.

ВИСНОВКИ

У Конституції України міститься імперативна вимога щодо заборони створення надзвичайних та особливих судів. Зміст цих понять також ані у Конституції, ані в Законі «Про судоустрій України» не розкритий. Але вітчизняний досвід дає підстави стверджувати, що і в законодавстві, і в науці під особливими судами розуміють утворення відокремлених судових установ зі своєю системою інстанцій для розгляду виділених з загального масиву певних категорій справ (як правило, тільки кримінальних).

Надзвичайними судами вважаються суди, які утворюються одноразово, для розгляду конкретної (як правило, кримінальної) справи на підставі спеціального акту відпо­відного органу державної влади.

Таке значення вказаних понять означає, що навіть закріплення в законі можливості існування таких судів і визначення певного порядку їх утворення не позбавляє їх статусу особливих чи надзвичайних, оскільки вони за своєю природою суперечать закладеним у Конституції вимогам.

У зв'язку з цим слід підкреслити, що утворені у системі загальних судів військові суди не можуть бути віднесені до особливих судів (хоча й мають деякі їх риси), оскільки вони лише на першому і другому рівні відокремлені від загальних місцевих та апеляційних судів, але справи, що ними розглядаються, можуть бути переглянуті Апеляційним судом України та Верховним Судом України.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України: Науково-практичний коментар/В. Б. Аверьянов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін.; Ред. Кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевий та ін. - Харків: Видавництво “Право”; К.: Концерн “Видавничий Дім” ін Юре, 2007.-808 с.

Коментар до Закону “Про судоустрій України”/ За заг. ред. В. Г. Маляренка.-К.: Юрінком Інтер, 2007, -464 с.

Організація судових та правоохоронних органів: Навч. посібник./ за ред. І. Є. Марочкіна, Н. В. Сібільової, О. М. Толочка. - Харків: Право, 2007. 272 с.

Організація судової влади в Україні / За наук. ред. А.О. Селіванова. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 202 с.

Подкопаев С.В. Дисциплинарна відповідальність суддів: сутність, механізм реалізації. - Х.: ВД ІНЖЕК, 2003.- 192 с.

Рішення Конституційного Суду України по справі № 1-17/2000 від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 (справа про право вільного вибору захисника)./Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997-2001./Відповід. ред. к.ю.н. П. Б. Євграфов.-К; Юрінком Інтер, 2001.-504 с.

Рішення Конституційного Суду України по справі № 1-38/2003 від 11 грудня 2003 р. № 20 - рп/2003 (справа про Касаційний суд України)/Офіційний вісник України.

Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи. Матеріали наук.-практ. конф., 18-19 квітня 2002, м. Харків/ред. кол.: Сташис В. В. (голов. ред.) та ін. К; Х; Юрінком Інтер, 2002.-288 с.

Шишкін В. І. Судові системи країн світу: Навчальний посібник [У 3-х кн.]. К; Юрінком Інтер, 2001.

Размещено на Allbest.ru