Правові межі свободи слова

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Гарантії свободи слова

2. Обмеження свободи слова

Висновок

Список використаних джерел



Вступ

Право на свободу слова - одне з природних прав людини. Однак кожна держава в своєму законодавстві змушена вдаватись до певних обмежень прав людини, в тому числі свободи слова, заради охорони прав інших осіб, громадського порядку, суспільної моралі, державної безпеки тощо. Втім обмеження ці не є всюди однаковими, а отже і не існує універсальної «формули», слідуючи якій, можливо було б уникнути «перегинів». За таких умов іноді є неминучими помилки та несправедливість. Отже в кожній країні з часом формується власне уявлення про свободу слова та її межі, сформоване як на попередньому досвіді, так і на міжнародних нормах. Саме тому, поки існує свобода слова, актуальним залишатиметься питання про те, як визначити ту межу через яку свобода слова не мусить ступати.

Метою роботи є дослідження практики обмеження права на свободу слова як в Україні, так і в світі, і на основі цих досліджень зробити висновки щодо універсальних «орієнтирів», за допомогою яких слід визначати межі свободи слова.



1. Гарантії свободи слова

На сьогоднішній день права і свободи людини відносяться не тільки до внутрішньої компетенції держави, а й стали справою глобального міжнародного співробітництва. Сучасний розвиток свободи слова відображений у низці міжнародних актів, які охороняють права людини як на універсальному, так і регіональному рівнях.

Так статтею 19 Загальної декларації прав людини передбачено, що кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.

Такі міжнародні норми частіше не здатні регулювати правове становище особистості, і їх варто подавати як загальні посилання, що служать основою для подальшої деталізації й закріплення їх у національному законодавстві. Норми міжнародного права в галузі прав людини, з одного боку, зобов'язують державу забезпечити закріплені в них права, у той же час, з іншого боку, надають індивіду право домагатися від держави виконання його міжнародних зобов'язань - свободу одержувати або поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку публічної влади, не зважаючи на державні кордони. При цьому своє закріплення отримали й деякі обмеження, пов'язані з поширенням інформації. Зокрема, мова йде про можливості держави ліцензувати радіомовні, телевізійні або кінематографічні підприємства. Такі обмеження зумовлені необхідністю захисту державної таємниці і недопущенням негативного впливу певної інформації на виховання підлітків.

Ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод:

1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Важливо, що ч.2 ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що здійснення свободи думки і свободи інформації може бути пов'язане з формальностями, умовами, обмеженнями або штрафними санкціями, передбаченими законом і необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, в інтересах територіальної цілісності або суспільного спокою, а також з метою запобігання безладу і злочинів, захисту здоров'я й моральності, репутації або прав інших осіб, запобігання розголошення інформації, отриманої конфіденційно, забезпечення авторитету і неупередженості правосуддя. Історичним продовженням ст. 10 зазначеної Конвенції стали положення ст. 19 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права 1966 року:

1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів.

2. Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір.

3. Користування передбаченими в пункті 2 цієї статті правами накладає особливі обов'язки і особливу відповідальність. Воно може бути, отже, пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

b) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення.

Питання реалізації права на інформацію одержали своє утвердження і на рівні міждержавних угод. Так, відповідно до "Угоди про співробітництво в галузі інформації", укладеної на основі "Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав", сторони беруть на себе ряд важливих зобов'язань в інформаційній сфері. Зокрема, вони зобов'язуються не перешкоджати доступу до офіційних, суспільних і інших джерел інформації, поширенню зібраної на законних підставах інформації представниками засобів масової інформації, забезпечувати представникам національних, етнічних, релігійних і мовних меншостей можливість поширювати інформацію рідною мовою, мати до неї доступ і обмінюватися нею.

Варто підкреслити, що міжнародні норми мали не тільки декларативний характер, але і потужний вплив на уряд тих держав, які приєдналися до відповідних міжнародних актів, оскільки виникла відповідальність перед світовим співтовариством за впровадження міжнародних ідей та концепцій в сфері свободи слова на національному рівні.

Гарантування свободи слова в Україні починається зі згадування в Преамбулі Конституції про те, що Основний Закон України був прийнятий для забезпечення прав і свобод людини. Ст. 3 Конституції України визнає, що права і свободи людини, а також їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Так, проголошене Конституцією України (ст.15) положення про те, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності є одним з основоположних принципів життєдіяльності українського суспільства, заснованого на безперечному визнанні демократії, прав і свобод людини і громадянина. Відповідно, дотримання принципів ідеологічної і політичної багатоманітності в суспільстві, є важливою гарантією свободи слова і свободи думки. Свобода слова і думки, вільне вираження своїх поглядів і переконань необхідні людям, так само як і свобода публічних дискусій із проблем, які є значущими і є формою існування демократичного толерантного суспільства. Таке суспільство виходить із того, що ніяка думка не може й не повинна втрачати права заявити про себе. Ідеологічна багатоманітність означає вільне здійснення в суспільстві різних політичних і інших поглядів, шкіл, ідей, а також можливість без перешкод пропагувати свої погляди, ідеї за допомогою засобів масової інформації, а також привселюдно захищати свої ідеологічні погляди й ін. Ідеологічна багатоманітність є закономірним наслідком таких конституційних прав і свобод людини і громадянина, як свободи думки і слова, свободи совісті (віросповідання) і ін. Ідеологічна спрямованість діяльності української держави випливає з положень ст. 3 Конституції України, згідно з якою життя кожної людини є благом не тільки для неї, а є однієї з найвищих соціальних цінностей і для українського суспільства. Закріплення принципу ідеологічної багатоманітності в І розділі Основного Закону є гарантією того, що ніхто не буде зазнавати переслідувань за свої переконання. Положення даної статті необхідно співвідносити зі ст. 34, 35, а також зі ст. 54 Конституції України, які гарантують громадянські свободи. Ст. 34 Конституції проголошує:

«Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.»

Комплекс прав, передбачений ч. 2 ст. 34 утворює основу правового інституту свободи інформації. Ці права можуть здійснюватися окремо, але без правових гарантій реалізації одного з них інші права, які входять у даний комплекс прав, реалізовувати буде важко або неможливо взагалі.



2. Обмеження свободи слова

правовий політичний свобода слово україна

«Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої» - цей відомий вислів нині став одним з тих основоположних принципів, яким керуються законодавці демократичних країн у всьому, що стосується прав та свобод громадян. В широкому сенсі даний вислів означає, що будь-яке право та свобода людини знаходить свої межі там, де пересікається з правами, свободами та інтересами інших осіб, суспільства та держави. Це ж стосується і свободи слова та права на інформацію.

Так статтею 34 (ч. 3) Конституції України передбачено, що здійснення права на свободу думки і слова може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. А здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (ч. 2 ст.. 35).

В 2013 році Шевченківський райвідділ міліції Києва відкрив кримінальне впровадження за ст. 161 Кримінального кодексу України 11 стосовно солістки київської опери Катерини Абдулліної, яка назвала в фейсбуці українські школи «бидлячими».

Згідно зі ст. 34 Конституції України «кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів». Це право може бути обмежене лише законом. Закону, який забороняв би писати в соцмережах думки, навіть, м'яко кажучи, не дуже розумні, нема. Аналогічні норми містяться у ст. 10 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод, п. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Очевидно, що практикуючи кримінальне переслідування за висловлювання в соцмережах, втручання держави у здійснення свободи вираження поглядів є непропорційним. [5, 174]

Говорячи про загрозу національній безпеці та територіальній цілісності держави, варто згадати про ч. 1 ст. 17 Конституції України, згідно з якою захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Отже в разі виникнення можливої загрози національній безпеці, найвищим пріоритетом для держави стає самозахист і збереження конституційного ладу, навіть якщо заради цього потрібно піти на часткові обмеження прав людини, адекватні розміру загрози. Не маючи змоги забезпечити власну безпеку, держава втрачає здатність захищати права своїх громадян. Така точка зору видається цілком вірною, озираючись на весну 2014 року, коли Українська держава виявилась не здатна відстояти значну частину власної території, наслідки чого ми можемо спостерігати понині.

Яскравим прикладом законодавчого обмеження свободи слова в Україні є заборона пропаганди нацистської та комуністичної ідеології, прийнята Верховною Радою. За словами законодавця метою заборони є недопущення повторення злочинів комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, будь-яких дискримінацій за національною, соціальною, класовою, етнічною, расовою або іншими ознаками у майбутньому, відновлення історичної та соціальної справедливості, усунення загрози незалежності, суверенітету, територіальній цілісності та національній безпеці України. [7]

Однак іноді інтереси національної безпеки слугують лише виправданням для політичних переслідувань, як це було в радянський період. Часто відділити вимушені обмеження від політичного тиску видається нелегкою задачею.

Показовим є арешт СБУ українського журналіста, блогера та активіста Руслана Коцаби, якому інкримінується порушення за ч. 1 ст. 111 (Державна зрада) та ч. 1 ст. 114-1 (Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань) КК України. Причиною цього стало заклик про відмову від мобілізації, яке поширював Коцаба в мережі Інтернет.

Вже через два дні після його затримання, 9 лютого 2015 року міжнародна організація Amnesty International закликала українську владу негайно звільнити Коцабу.

“До позиції Руслана Коцаби можна відноситись по-різному. Але заарештовуючи його за висловлювання громадянської позиції, українська влада порушує основоположне право людини на вираження думок, яке українці відстоювали на Майдані”, -- сказала Т. Мазур, директор Amnesty International в Україні. Amnesty International вважає Р. Коцабу в'язнем совісті і закликає українську владу негайно і беззастережно звільнити журналіста. [1] 10 лютого 2015 року Українська Гельсінська спілка з прав людини назвала арешт Коцаби «переслідуванням за політичними мотивами». Голова правління організації Євген Захаров заявив, що Коцабу можна вважати «політичним в'язнем», а арешт на 60 діб порушує право на свободу (стаття 5 Європейської Конвенції з прав людини) і є непропорційною реакцією держави. Член правління Української Гельсінської спілки з прав людини Володимир Яворський вважає, що виступи проти мобілізації не є правопорушенням в Україні -- це лише висловлення власної думки. [3] Того ж дня уповноважена з прав людини Валерія Лутковська заявила, що вважає недопустимим у демократичному суспільстві таке обмеження свободи, як у справі Коцаби та вбачає в його арешті ознаки порушення статті 10 Європейської Конвенції з прав людини. [4]

9 лютого Незалежна медіа-профспілка України (НМПУ) висловила свою стурбованість рішенням суду про утримання під вартою Коцаби. НМПУ вважає, що заклики блогера бойкотувати мобілізацію в умовах війни вписується в антиукраїнську інформаційну кампанію, а взяття під варту журналіста було формально правомірним за українським законодавством.

Однак це створює прецедент, коли кожного журналіста або громадського діяча за висловлювання, які суперечать офіційній позиції влади, може бути звинувачено у державній зраді. [2]

Втім неоднозначні обмеження часто перетікають в грубі порушення з боку держави права на свободу слова та доступу до інформації, тобто очевидну цензуру. Прикладом цензури може слугувати створення так званого «Золотого Щиту» в Китаї і як наслідок, блокування багатьох інтернет-порталів, виправдовуючи це боротьбою з пропагандою жорстокості та насильства або потребами національної безпеки. [8]

1 лютого 2014 року в Російській Федерації набув чинності закон «Про внесення змін до Федерального закону «Про інформацію, інформаційні технології і про захист інформації». Закон дозволяє Роскомнадзору за приписом Генпрокуратури РФ здійснювати негайне блокування без рішення суду сайтів, що розповсюджують заклики до масових заворушень та іншої екстремістської інформації. Однак закон, покликаний охороняти громадський порядок та національну безпеку, став знаряддям політичних переслідувань й інтернет-цензури. Так 13 березня 2014 року Роскомнадзор обмежив доступ одразу до трьох інтернет-ЗМІ: Грани.ру, Каспаров.ру, «Ежедневный журнал». Також були внесені до забороненного реєстру блог опозиціонера Олексія Навального в Живому Журналі та на сайті Эхо Москвы. [9]

Нещодавно в Україні було заборонено трансляцію 14 російських телеканалів, які на думку Національної ради с питань телебачення і радіомовлення були інструментом інформаційної війни Росії проти України. Радник міністра Внутрішніх справ, Антон Геращенко висловився з цього приводу, що Україна може і повинна захищати свій інформаційний простір від інформаційної агресії з боку РФ, яка цілеспрямовано розпалює ненависть і ворожнечу між українськими громадянами. [10] Водночас представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Дунья Міятович заявила, що заборона трансляції програм без законної підстави є формою цензури і висловила стурбованість з приводу вимоги української ради з телебачення і радіомовлення до національних кабельних мереж припинити трансляцію російських каналів.

Розповсюдженою практикою є також заборона до друку книг, а також фільмів та серіалів до показу в кінотеатрах та на телеекранах. У нашій країні працює Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі. За час свого існування (з 2004 року) вона встигла винести рішення щодо 9 книг, що суперечать нормам законодавства. Серед них - "Моя боротьба" Гітлера (пропагує ідеологію фашизму), "Удар російських богів" В. Істархова (є висловлювання, що розпалюють ненависть до іудеїв і християн), "Напередодні імперії" В. Коровіна (закликає до порушення територіальної цілісності України), "Камасутра орального сексу" Майклз (порнографія), "Життя. Історія. Даність" В. Путятіна (ображає єврейську націю), "Таємна історія України" А. Широкорода (ображає українську націю), "Незалежна Україна. Крах проекту" М. Калашникова і С. Бунтовського (пропаганда війни та національної ворожнечі), брошура "Палаючі мрії наших життів" організації Вогненні Осередки Змови (закликає до насильства), "Україна: дві мови - один народ" А. Залізного (ображає націю чи особистість за національною ознакою). [12]

Державне агентство України з питань кіно на основі рекомендацій Експертної комісії з питань розповсюдження і демонстрування фільмів заборонило 20-ть фільмів виробництва Російської Федерації

Перегляд фільмів відбувся на прохання ТРК «Студія 1+1», яка звернулася до Державного агентства України з питань кіно надати експертну оцінку переліку серіалів/фільмів російського виробництва з метою підтримки власної ініціативи щодо відмови від показу фільмів та серіалів про російських військових, поліцію тощо. В списку значилося 25 серіалів/фільмів, з яких Експертною комісією з питань розповсюдження і демонстрування фільмів, що діє на підставі Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 року №1315, було рекомендовано заборонити 20 для кіно-телепоказу, публічного комерційного відео, домашнього відео на території України.

Голова Держкіно Пилип Іллєнко зазначив: «Зазначені нижче фільми є ідеальними зразками пропагандистського кіно в найгіршому його розумінні. Ми переконані, що таким фільмам не місце на наших екранах під час неоголошеної війни проти України».

Втім питання меж свободи слова є актуальним і для розвинутих демократичних країн, що продемонстрував недавній напад терористів на офіс редакції французького сатиричного щотижневика «Charlie Hebdo». Гумористичний журнал відомий своїми скандальними карикатурами на релігійних діячів та їх послідовників. А також судовими справами, пов'язаними з образою релігійних почуттів віруючих різних конфесій (головним чином - мусульман). [13] Жахливий теракт, жертвами якого стали 23 людини, привернув увагу світу не тільки до загрози з боку ісламських фундаменталістів, а й до питання кордонів, за які не повинна виходити свобода слова. У Франції тривають запеклі суперечки на тему того, чи мав Charlie Hebdo право на публікацію карикатур, що висміювали мусульман. У 2006 році президент країни Жак Ширак засудив публікацію карикатур на пророка Мухаммеда. Він заявив, що це - «очевидна провокація». Противники досі згадують і критикують його точку зору. Ті, хто підтримує Charlie Hebdo, вважають, що у ЗМІ є право на провокацію, право виходити за рамки і не брати на себе відповідальність, адже це і є на їх думку свобода слова.

З приводу карикатур Charlie Hebdo Папа Римський Франциск заявив, свобода слова не дає права ображати віру інших людей.

«Це правда, що ти не повинен реагувати насильством, але, хоча ми й добрі друзі, якби мій хороший друг доктор Гаспаррі сказав би лайливе слово на мою маму, він міг би дістати стусана». Зі слів Папи Римського, фундаментальним правом людини є як свобода віросповідання, так і свобода слова. [14]

Видається дивним, що у багатонаціональній Франції, де державою проводиться політика толерантності до різних вірувань та культур, багато років існував журнал, діяльність якого була пов'язана з розпалюванням міжконфесійної та міжнаціональної ворожнечі. З іншого боку, надмірна увага держави до проблем толерантності може призвести до виникнення в суспільстві справжньої манії, на кшталт так званої «педоістерії», що прокотилася багатьма країнами світу в останні роки.

Однак був випадок, коли під час президентства Ніколя Саркозі свобода слова тижневика все ж була обмежена. Тоді у виданні працював карикатурист Сіне. У липні 2008 року він намалював карикатуру на сина президента Жана Саркозі. Ця публікація викликала запеклі суперечки, і автор був звинувачений в антисемітизмі. Головний редактор журналу Філіп Валь тут же звільнив Сіне. Тоді той подав позов на щотижневик і виграв його, так як в його діях не було нічого протизаконного. Однак карикатурист позбувся роботи, яка протягом кількох десятиліть приносила йому шматок хліба. [15]

Відношення прихильників Charlie Hebdo до теракту та творчості карикатуристів чудово демонструє стаття колумніста Financial Times Саймон Шама, на думку якого мистецтво карикатури історично виникло як раз на ґрунті релігійних розбіжностей. Ось витяги з його колонки на захист карикатури:

«Нічого смішного у вбивстві сатири немає. У європейській традиції свобода і сміх йдуть пліч-о-пліч вже три століття, право сміятися і висміювати затверджено в якості найважливішої цінності. Сатирична графіка спочатку виникла як зброю в довгих і жорстоких релігійних війнах між католиками і протестантами. Відповіддю протестантів на образи католицької церкви, що закликали до відповіді єретиків і скептиків, став друкарський верстат. Протестанти винайшли анти-іконографію, у рамках якої Папи виявлялися фантастичними чудовиськами, а королі - вершителями смертовбивств. Голландці, які придумали ілюстровану газету в середині XVII століття, вважали себе жертвами релігійного фанатизму. Їх графічне контрнаступ почався з публікації ілюстрованих історій повстання проти іспанської монархії, де головним предметом для висміювання став герцог Альба. Згодом карикатура стала звичайною зброєю в політичних битвах всередині республіки і в нападках на тих, від кого виходила загроза «голландській свободі». <...>

Згодом сатира стала киснем політики, завдяки якому насмішки і знущання поширювалися по кав'ярнях і пивним. <...> Найвеличніший з британських карикатуристів, Джеймс Гілрой, був заарештований лише одного разу - за малюнок, на якому політики цілували в сідниці немовляти, щойно народженого в королівській родині, - але у в'язницю він так і не потрапив. Що б він собі ні дозволяв, ніяких покарань за цим не слідувало.

Вчора була зроблена кривава спроба стерти усмішку з наших осіб. Але правовірні можуть лише вбити карикатуристів - сатиру саму по собі вбити неможливо. «Шарлі Ебдо» стане тепер прикладом для всіх, хто цінує життя та сміх більше, ніж культ смерті і святенницьку зневіру». [16]

Можливо, розуміння свободи слова, а отже і її меж може відрізнятися навіть в межах однієї правової сім'ї, і є таким, що залежить також від культурних особливостей та традицій, які склалися в даному суспільстві.



Висновок

Питання меж свободи слова буде існувати доки існуватиме природне право людини на свободу слова. Все тому, що цю проблему не слід розглядати ізольовано від реальних обставин, з якими вона пов'язана. Адже розуміння меж свободи слова залежить від контексту, в якому існує та чи інша конкретна проблема. І в залежності від того, як змінюється контекст, може зазнавати змін й інтерпретація свободи слова. Одне й те саме діяння за одних обставин і в одному суспільстві може визнаватися таким, що залишається в рамках дозволенного, а в іншому суспільстві та за інших обставин інтерпретується як злочин. Навряд чи два роки назад хтось з українців міг уявити, що за заклик до федералізації країни або надання автономії своєму регіонові, особу можна звинуватити в державній зраді. Зараз же нам не здається така ситуація неймовірною, незважаючи на те, що за два роки законодавство не зазнало значних змін у цій сфері. Але змінився контекст, в якому цей гіпотетичний заклик лунатиме, тобто змінились конкретні обставини, які впливають на інтерпретацію таких закликів. Таким чином, важливо навіть не те, що було сказано, а яке значення ці слова знаходять серед тих, до кого вони звернуті. Це лише один приклад з сучасної історії України. Втім світ не стоїть на місці, зазнаючи змін щохвилини, а слідом за ним постійно розширюються та звужуються межі свободи слова.

Однак розмірковуючи про відносність меж свободи слова, не слід вдаватись до софістики, вдаючи ніби інтерпретація свободи слова є винятково суб'єктивною і залежить лише від того, де, коли і ким вона здійснюється. Саме такі ідеї часто призводять до виникнення жорстких обмежень та цензури. Варто пам'ятати, що свобода слова - це в першу чергу невід'ємне право кожної особи. Крім того, закон все ж не є універсальним регулятором, а отже не можна підходити до проблеми суто з формально-правової точки зору. Тому визначаючи межі свободи слова, слід керуватися не тільки законодавчими нормами, а й основоположними принципами права, традиціями й культурними особливостями даного суспільства, а також моральними та іншими нормами, в залежності від обставин. В свою чергу, обмеження свободи слова мають бути адекватними, пропорційними загрозі.



Список використаних джерел

1. Amnesty International закликала українську владу негайно звільнити Р. Коцабу // УНН, 09.02.2015

2. НМПУ заявляє, що арешт Руслана Коцаби попри неоднозначність його дій створює небезпечний прецедент // Телекритика, 09.02.2015

3. Українська Гельсінська спілка назвала арешт Руслана Коцаби «переслідуванням за політичними мотивами» // Телекритика, 10.02.2015

4. Валерія Лутковська: «Таке обмеження свободи, як у справі Руслана Коцаби, є недопустимим у демократичному суспільстві» -- Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, 10.02.2015

5. Права людини в Україні 2013. VII. Свобода вираження поглядів // Права людини в Україні 2014. Доповіді правозахисних організацій. - Х.: Права людини, 2014. - C. 170-182

6. Слінько Т.М. Міжнародно-правові гарантії реалізації права людини і громадянина на інформацію // Т.Н. Слинько/ Наше право: Науково-практичний журнал. - К.: - 2013. - №12. - С. 142-149

7. Законопроект «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки»; Офіційний веб-сайт Українського інституту національної пам'яті

8. Правительство КНР вводит цензуру интернета: пользователи призывают к бойкоту, 22.06.2009

9. Ограничен доступ к ряду интернет-ресурсов, распространявших призывы к несанкционированным массовым мероприятиям / Роскомнадзор, 13.03.2014

10. В Україні припинять мовлення 14 російських телеканалів, - радник Авакова, 19.08.2014

11. В ОБСЄ засудили заборону трансляції російських телеканалів в Україні, 12.05.2014

12. Книги под замком: какие книги были и остаются запрещенными в Украине, 23.03.2014

13. Limits to Expression on Religion in France, 08.03.2012

14. Папа Римський: Не можна провокувати й насміхатися з чужої віри, 16.01.2015

15. Le Tribunal de Grande Instance donne raison а Sinй contre Charlie Hebdo, 11.01.2010

16. Апология карикатуры. 50 оттенков российской свободы слова. Что не так с "оскорблением верующих"? Учить слова "Интернационала", 08.01.2015

17. Середюк-Буз В.В. Міжнародно-правове регулювання свободи вираження поглядів в мережі Інтернет / В.В. Середюк-Буз // Форум права. - 2012. - №3 [Електронний ресурс]

18. Слінько Т.М. Конституційно-правові засади відкритості діяльності органів публічної влади // Т.Н. Слинько / Вісник Херсонського державного ун-ту, серія Право // Херсон: - 2013. - №4. - С. 85-97

Размещено на Allbest.ru