Размещено на http://www.allbest.ru/

Севастопольський інститут банківської справи

університету банківської справи

Національного банку України

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни Державне (конституційне) право зарубіжних країн

на тему: "Російський федералізм"

Виконала:

студентка групи ПР-21 Якуніна Ю.

Перевірила: Викладач Славко А.С.

Севастополь 2013

Зміст

Вступ

Розділ 1. Сутність і ознаки федералізму

• 1.1 Поняття федералізму
• 1.2 Історія розвитку російського федералізму
• 1.3 Специфічні ознаки російського федералізму

Розділ 2. Засади концепції російського федералізму

• 2.1 Принципи російського федералізму
• 2.2 Компетенція суб'єктів федерації і федерації
• 2.3 Перспективи розвитку федералізму

Висновок

Використані джерела

Вступ

Одне із завдань юриспруденції - формування і поліпшення правової форми публічних відносин для збільшення їх ефективності. Ця проблема є досить актуальною стосовно федеративних відносин.

Проблема державного устрою - одна з фундаментальних у правознавстві. Без визначення її чітких меж неможливе розуміння природи сучасної держави. Федералізм - невід'ємна частина демократичної країни.

Федеративний устрій закріплено Конституцією РФ, на практиці воно показало свою значимість саме для РФ. Вже більш 10 років Росія знаходиться в стані державного реформування. Мета цього реформування перетворення конституційної моделі федералізму.

У федеративній державі, яка переживає тривалий період реконструкції, якою і є Росія, питання про федералізм неминуче стає ключовим питанням державності.

З теорії Т. Гоббс, поділ повноважень по горизонталі і вертикалі дозволяє здолати "неспинне бажання мати все більше і більше влади". Федералізм дозволяє подолати бажання зосередити владу в одних руках, і, таким чином, зберігає самобутність різноманіття та облаштування територіально складних і багатонаціональних держав.

В цій курсовій роботі зроблена спроба виявити закономірності, підмітити найтиповіші помилки і вдалі нововведення реформаторів, сформулювати принципи ефективного функціонування федеративної моделі і побачити подальшу перспективу трансформації російської державності у світлі комплексного бачення історії і сучасності Росії.

Головна ціль курсової - дослідити федералізм в Росії. Об'єкт дослідження - праці різних вчених-правознавців, нормативні правові акти; предмет дослідження - поняття "федералізм", його основні риси та принципи.

Завдання даної роботи:

1. Визначити поняття федералізму;

2. дати характеристику російському федералізму;

3. визначити його основні риси і принципи;

4. виявити головні проблеми російського федералізму.

Розділ 1. Сутність і ознаки федералізму

1.1 Поняття федералізму

Слова "федералізм", "федерація", "конфедерація", "федеративний", "конфедеративний" мають спільний корінь і походять від латинського "feodus", що співвідноситься з поняттям угоди, контракту, спілки. Отже, початковий сенс федерації або конфедерації полягає в тому, що вони створюються і функціонують на основі угоди між суб'єктами, що вступають у певний союз.

Нині у політологічній та правовій літературі існує безліч уявлень про те, що таке федералізм. Наприклад, зазначається, що "не існує ніякої всеохоплюючої теорії федералізму, хоча є безліч визначень "федералізму"... Теорія федералізму ще розвивається". "Незважаючи на постійне використання, термін "федерація" є все ще не ясним. Немає загальноприйнятого визначення".

У вузькому значенні федералізм означає взаємовідносини між різними рівнями державної влади, тобто її функціонування по всій вертикалі між федеральним центром і суб'єктами Федерації: в більш широкому - поєднання самоврядування та дольової правління через конституційне співучасть у влади на основі децентралізації .

Класичний федералізм означає форму політичної організації кількох територіальних або національних спільнот, що були незалежними, але вирішили об'єднатися в єдине політичне утворення.

Необхідно відзначити, що поняття "федерація" та "федералізм" не завжди збігаються. Федерація - це форма державного устрою, що передбачає утворення єдиної держави з декількох державних утворень, що володіють певною юридичною і політичною самостійністю. Поняття "федералізм" ширше і складніше поняття "федерація" оскільки включає в себе не тільки теорію федеративної держави, але і принципи політичної організації, які дозволяють об'єднати незалежні держави під керівництвом центрального уряду, залишаючи за кожним з них певну частку прав.

В сучасних умовах федералізм слід розглядати більшою мірою як принцип зв'язку частин і цілого в територіально-політичному устрої держави, а також як політико-правову ідею досягнення компромісу між загальнодержавними і місцевими інтересами. Найважливіші цілі федеративної держави: Федерації створюються для узгодження і забезпечення єдності та різноманітності інтересів окремих регіонів.

У конституційно-правовому відношенні суть федералізму була чудово визначена ще сорок років тому: "Конституція є федеральною, якщо: 1) два рівня правління здійснюють свою владу стосовно однієї і тієї ж території та одного і того ж населення; 2) кожен рівень має хоча б одну сферу, в якій він є автономним; 3) наявні певні гарантії (хоча б у формі простого конституційного декларування) автономності кожного рівня правління у своїй сфері". Це визначення ніяк не втратило своєї актуальності та може служити надійною критеріальною основою відмежування "федеративного" від будь-якого іншого пристрою державної влади.

Багатоплановість федералізму як соціально-політичного та планового феномену втілюється в різноманітті визначень цього явища. Є багато підходів до визначення поняття "федералізм". У працях И.А.Ильина "...федералізм являє собою встановлений тип взаємодій між політичними утвореннями різного рівня" , тобто федералізм виступає наслідком договору між різними політичними організмами. При даному підході роль народу в утворенні федералізму зменшується.

Є й протилежна точка зору, яка розглядає федералізм як самоорганізацію громадян, які погоджують свої індивідуальні інтереси. Подібний підхід реалізується в англомовних країнах, наприклад, США. Дана концепція не враховує, що утворене суспільство, в якому існують владні інститути, не зникає вже в наступний момент часу, а продовжує існувати і надалі, тому чергова самоорганізація населення натикається на перешкоду, яку утворює результат колишньої самоорганізації, і між даними конкурентними формами виникає боротьба. У якомусь випадку новій формі вдається перемогти стару, іноді навпаки, тому будь-яка державна система, навіть найдемократична, є результатом боротьби безлічі самоорганізацій.

Результати попередніх самоутворень виступають по відношенню до самоорганізації нинішньої як політичні і правові інститути, а тому не можна виключати з опису будь-якого соціального феномена політику і державу як носія суспільних системних традицій.

Дві ці трактування доповнюють один одного, висвічуючи дві полярні сторони феномена федералізму, що виникає у своєму конкретно-історичному втіленні в процесі накладення інститутів, в які самоорганізується готівкова народна воля, і на інститути, в яких втілена воля політична.

Наступна концепція свідчить, що федералізм виходить за рамки інституціональних відносин. Тут потрібно говорити про партнерство, а не про рівноправність або про влади-підпорядкування. Цінності - основний фактор, що конструює державне пристрій. Федералізму необхідно підкріплення у вигляді розвинутої демократичної культури і сильного громадянського суспільства.

Розуміння федералізму як особливої форми організації влади робить логічним дослідження федеративних відносин з використанням понятійного апарату організаційної теорії управління, його ключових категорій. Державна влада завжди територіально обмежена. Однією з істотних характеристик будь-якої держави є питання організації владного управління великими територіальними одиницями (областями, штатами, провінціями, землями тощо).

Федералізм можна розглядати навіть як світогляд, згідно якому ідеальна форма організації життя людей найкращим чином виражається у твердженні різноманіття через єдність, в балансі автономії і суверенітету, загальнонаціонального та регіонального; проте федералізм як ідеології, яка синтезує безліч доктрин, переконань і прагматичних міркувань, не є самодостатнім у тій мірі, в якій цілком самодостатні лібералізм чи соціалізм, здатні дати відповіді на будь-які життєві питання. Тому федералізм не можна зводити до певної ідеології. Вважаючи, що федералізм вбирає в себе всі соціальні феномени і відносини, що безпосередньо пов'язані з територіальною децентралізацією держави. Цю форму політико-територіальної децентралізації в межах загальноприйнятого підходу іменують федерацією як однієї з форм державного устрою.

Сучасні політико-правові дослідження досить позитивно оцінюють розвиток федеративних відносин у багатоетнічних державах, вважаючи, що саме тут, можливо оптимальне поєднання цінностей єдиної держави з самостійністю його частин, різних за рівнем економічного, політичного, соціального розвитку.

Федерація передбачає прагнення її суб'єктів до державно-політичному і соціально-економічному єдності при збереженні значною мірою самостійності. Таким чином, федерація - це з'єднання декількох держав, державно-територіальних або територіальних утворень в інтересах досягнення загальних цілей за допомогою федеральної влади за умови збереження за кожним суб'єктом-державою, державним або територіальним утворенням певної самостійності в рамках єдиного цілого. У цьому сенсі федералізм розглядається не лише як певна структура державних органів та їх ієрархія, але і як постійний процес улагодження відносин між центральним урядом і складовими частинами федерації.

Отже, резюмуючи вступні роздуми про федералізм, зазначимо, що, федералізм - це весь спектр явищ і відносин, безпосередньо пов'язаних з федеративною формою державного устрою. Даний зв'язок полягає у тому, що виділені нами явища (відношення) по перше визначають становлення, існування, розвиток, а часом і вмирання федерації. По друге - істотним чином впливають на перелічені процеси. В третє - виражають різні аспекти федерації, утворюють її "тілесну плівку".

При заявленому підході федералізм вбирає в себе економічні, духовно-культурні (в тому числі ідеологічні та наукові), політико-правові явища і закономірності, що визначають федеративну модель і суттєво впливають на неї, а також виражають, оформляють її в різних сферах життя держави і суспільства.

1.2 Історія розвитку російського федералізму

Російська Радянська Республіка, що виникла в результаті перемоги Жовтневої революції була унітарною державою. Вона була проголошена в межах дореволюційної, царської Росії. Однак багатонаціональність Росії і проголошення радянською владою права націй на самовизначення активізували тенденцію до розпаду Росії, що виникла ще до Жовтня, коли посилився національно-визвольний рух народів, розбуджених Лютневою революцією 1917 р.

Декларація прав трудівника і експлуатованого народу, прийнята III Всеросійським з'їздом Рад робітників, солдатських і селянських депутатів у січні 1918 р., проголосила Росію федерацією. Декларація закріпила наступне положення: "Радянська Російська Республіка засновується на основі вільного союзу вільних націй як федерація радянських національних республік"

Потім дане положення перенесли в Конституції РРФСР 1918 року: "Поради областей, що відрізняються особливим побутом і національним складом, можуть об'єднуватися в автономні обласні союзи, на чолі яких, як і на чолі всяких можуть бути освіченими обласних об'єднань взагалі, стоять обласні з'їзди Рад і їх виконавчі органи. Ці автономні обласні спілки входять на засадах федерації в Російську Соціалістичну Федеративну Республіку"

Цим конституційним закріпленням засновувалося нове державне пристрій не тільки Росії, але і всієї колишньої Російської імперії, на території якої був створений СРСР.

Прийнята в липні 1918 р. Конституція Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки закріпила федеративний принцип організації державної єдності РРФСР.

У першій половині 1918 р. основною і єдиною формою автономії була автономна республіка. Проте вже в другій половині 1918 р. створюється нова форма автономії - трудова комуна, а з 1920 р. починає широко застосовуватися ще одна форма автономії - автономні області. До кінця 1922 р. основна маса народів Росії завершила створення своєї автономії. Всі ці автономії, що утворилися після прийняття Конституції, формувалися на основі законів центральної влади. Після видання загальноросійського закону про проголошення автономії скликались установчі з'їзди Рад автономних одиниць, на яких акт проголошення автономії реалізовувався.

Вищою формою автономії була автономна республіка, яка була державою, що має свій державний механізм, свою конституцію (або закон, що виконує її функції).

Поряд із внутрішнім розвитком Російської Федерації в 1917 - 1922 роках виникають і розвиваються її взаємозв'язки з іншими незалежними республіками, які утворилися в тот час.

Вступ РРФСР до складу Союзу РСР співпало із завершенням становлення самої Російської Федерації. З 1923 р. починається новий етап у розвитку форми державного єдності Республіки. Він, насамперед, характеризується зміною форм автономії. Національні округи як нова форма автономії були особливістю лише Російської Федерації. Ні в одній іншій союзній республіці вони не створювалися.

В цей же період можна відзначити і перехід багатьох народів Росії до більш високих форм державності. Першим кроком у цьому напрямку стало перетворення округів Горської АРСР в автономні області, що почалося в 1921 р.

Важливим етапом у державному будівництві РРФСР стало прийняття 21 січня 1937 р. нової Конституції РРФСР. Ця Конституція закріпила наявність у складі Федерації 17 автономних республік і 6 автономних областей, які перераховувалися в Конституції, а також, підкреслимо ще раз, згадала при встановленні системи місцевих органів державної влади про наявність в Республіці національних округів. В Конституції в найзагальніших рисах визначався правовий статус автономної республіки, автономної області. Після прийняття Конституції РРФСР 1937 р. у всіх автономних республіках були прийняті конституції цих республік .

У роки Великої Вітчизняної війни сталінський тоталітарний режим здійснив низку репресивних заходів по відношенню до цілих народів, що населяють Російську Федерацію, деякі з яких були звинувачені у співпраці з німецько-фашистськими загарбниками.

Конституція РРФСР 1978 р. знову зафіксувала суверенний статус РРФСР та її право вільного виходу з СРСР. У відповідності з Конституцією у складі Російської Федерації перебували 16 автономних республік, 5 автономних областей і 10 автономних округів (так стали називатися колишні національні округи), які були перераховані в ній поіменно.

Нова Конституція Російської Федерації, прийнята 12 грудня 1993 р., закріпила федеративний устрій Росії у складі 83 суб'єктів, якими були визнані республіки у складі Російської Федерації, краю, області, міста федерального значення, автономна область і автономні округи і які, як встановлено в 5 ст. Конституції, між собою рівноправні у взаєминах з федеральними органами державної влади.

1.2 Специфічні ознаки російського федералізму

Останні зміни в реальних федеративних відносинах, що склалися на початку 90-х років і змінили номінальний федералізм в рамках РРФСР, зовсім не загубилися в низці російських суспільно значимих новацій початку XXI століття. Мінливий, нестійкий характер нинішнього державного устрою часом пов'язують з його початковою "неафішованностю" для звичної до єдиноначальності Росії, але з цим навряд чи можна погодитися. Серйозні дослідники, в тому числі В.О. Ключевський, розглядали як федерацію ще домонгольську Русь. Ключові федералістські ознаки можна без зусиль виявити в Російській імперії XIX ст., тим більше в Радянському Союзі.

Не виключено, що заперечення федералістських початків в нашій історії стало одним з банальних наслідків відмови російському минулому хоч у чомусь прогресивному, під яким "перебудовані" і реформаційні ідеологи першої хвилі зрозуміли все, що більш-менш схоже на державний устрій США і ФРН. Федералізм став найбільш афішованою, хоча і недосяжно ідеальною моделлю державного устрою для майбутньої "демократичної" ("відкрито громадської", "вільної" і т.п.) Росії. Певно, що і натяку на таку модель ці ідеологи не виявляли ні в царській Росії - "тюрмі народів", ні в СРСР - "імперії зла". І, зрозуміло, для них було несуттєво, що нав'язується громадській свідомості образ "справжнього федералізму" настільки ж далекий від політичної реальності Америки, Європи та Азії XX століття, як і образ "ідеальної ринкової економіки" від жорстокої економічної реальності цього періоду.

Росія - держава з дуже складним федеративним устроєм. У складі Російської Федерації 83 рівноправних суб'єкта федерації, в тому числі 21 республіка, 9 країв, 46 областей, 2 міста федерального значення, 1 автономна область, 4 автономних округи.

Ряд фахівців виділяє особливу групу федеративних держав - посткомуністичну. Цим країнам дісталося у спадок такий державний пристрій, який важко змінити. До останнього часу до складу цієї групи входило ще Союзна республіка Югославія, нині розділена на Сербію і Чорногорію.

Потрібно відзначити, що спочатку в складі РФ перебувало 89 суб'єктів, але з 2005 року в ході об'єднання регіонів їх число скоротилося до 83. Однак кількість суб'єктів найбільше у світі (2-е місце у США - 50 штатів).

Федералізм в Росії багато в чому унікальний. Йому важко підібрати аналоги в історії і сучасному світі. Він не зводиться ні до національно - державного устрою (що відрізняло радянську модель), ні до територіального (притаманного багатьом країнам).

Спроби копіювати досвід США, Німеччини та інших держав, не мали успіху, тому що розходилися з російськими реаліями і суперечили інтересам розвитку країни. Асиметрія, присутня у конституційних положеннях о федеративної організації Росії, відобразила непростий склад і минуле країни. У зв'язку з цим посилання на міжнародний досвід, приклади інших держав, а тим більше аргументи на користь вживання зарубіжного досвіду, - дуже умовно.

Як правило, вони використовуються російськими політиками і вченими для підкріплення ідеологічної позиції.

Оскільки майже три чверті суб'єктів Федерації не володіють статусом держави у складі РФ, а 32 суб'єкта утворені за етнічною ознакою, Росія проголосивши федеративний устрій, виправдано зберігає чимало конструкцій, притаманних унітарному державі. При цьому важливо підкреслити, що в світі більш типові випадки, коли при формуванні суб'єкти федерації об'єднуються, створюють центр і передають йому частину своїх повноважень. У Росії відповідно до Конституції повноваження передаються зверху вниз, від центру - суб'єктам, самостійність яких нерівномірно збільшується. Причому предмети ведення і повноважень між органами державної влади Федерації і її суб'єктів розмежовуються Конституцією, Федеративним та іншими договорами. "Інші договори" так і залишилися б гіпотетичною можливістю, не затребуваною практикою, - як це і відбувається в інших федераціях, якби у відносинах центру з окремими суб'єктами Федерації не виникли серйозні проблеми.

Розділ 2. Засади концепції російського федералізму

2.1 Принципи російського федералізму

Основоположним принципом федералізму виступає рівність прав федерації і її суб'єктів в рамках предметів їх ведення. Названий принцип є системоутворюючим, базовим. Всі інші йому підпорядковані і виходять з нього.

В основі федералізму лежать питання взаємовідносин суб'єктів різного рівня і принцип громадської злагоди. Загальні принципи державного устрою вказані в Конституції РФ.

Принцип субсидіарності. Згідно з цим принципом питання ведення повинні бути віднесені до компетенції того рівня управління, на якому вони вирішуються найбільш ефективно. За органами державної влади суб'єктів РФ закріплюється той обсяг повноважень, який може бути успішно вирішене без передачі федеральним органам державної влади.

Принцип взаємного делегування компетенції. Компетенція РФ і її суб'єктів з предметів ведення визначається Федеративним договором, федеральними законами та договорами РФ і суб'єктів РФ. Суб'єкти РФ мають право законодавства з предметів ведення, коли це прямо встановлено законом.

Принцип територіального верховенства суб'єктів РФ. Суб'єкт РФ повинен брати участь у прийнятті рішень щодо здійснення на його території державно-владних дій федеральних органів державної влади в екологічній, соціальній, культурній, економічній та інших сферах діяльності.

Принцип достатньої необхідності федерального правового регулювання. РФ має право видавати закони з предметів спільного ведення РФ і суб'єктів РФ тільки тоді, коли існує необхідність у федеральному законодавчому регулювання в цілях забезпечення однакових умов життя на території країни або збереження єдності правового та економічного простору в загальнодержавних інтересах.

Принцип рамкового законодавчого регулювання з предметів спільного ведення РФ і її суб'єктів. В п.п. "а", "б", "і", "к", "н" ч. 1 ст.72 Конституція РФ встановлює, що органи державної влади суб'єктів РФ здійснюють власне правове регулювання в межах своєї компетенції .

Принцип співробітництва РФ і складових її суб'єктів - необхідність співпраці і взаємодії РФ і складових її суб'єктів при поділі державної влади на основі узгодження федеральних і регіональних інтересів.

Принцип солідарності та згоди. Поділ влади між РФ і її суб'єктами повинно бути засноване на згоді між ними з приводу принципів такого поділу і солідарності в їх дотриманні.

Принцип позитивного зобов'язання. При розмежуванні компетенції РФ і її суб'єктів з предметів ведення визначаються повноваження федеральних органів державної влади та повноваження органів державної влади РФ, які вони зобов'язані виконувати за рахунок коштів своїх бюджетів і за виконання яких несуть відповідальність, встановлену федеральним законодавством. Принцип взаємної відповідальності. Не допускається порушення компетенції РФ і її суб'єктів, встановлених Конституцією РФ, ФЗ, Федеративним та іншими договорами РФ і її суб'єктів. Присвоєння владних повноважень переслідується по федеральному закону.

Принцип порівняльної юридичної сили. У разі протиріччя між федеральним законом, іншим нормативним правовим актом федерального органу державної влади і нормативним правовим актом суб'єкта РФ, виданим відповідно до ч.4 ст.76 Конституції РФ, діє нормативний правовий акт суб'єктів РФ.

2.2 Компетенція суб'єктів федерації і федерації

Росія - країна з найбільшою кількістю суб'єктів, що народжує певну дискусію. У літературі обговорюється кількість суб'єктів як надмірна, а тому пропонується їх об'єднання в більш великі одиниці. Однак для федеративного устрою держави не має великого значення кількість суб'єктів, оскільки саме управління будується на поділі повноважень, адже центр не повинен керувати регіонами, оскільки у кожного рівня управління своє коло повноважень. Набагато важливіше питання розподілу повноважень між центром і суб'єктами, а також їх фінансова забезпеченість.

Сьогодні російський федералізм вийшов на, безсумнівно, більш високий ступінь свого розвитку, який, якісно відрізняючись від попередніх ступенів, в той же час аж ніяк не означає завершення процесу формування самого федералізму: очевидні сьогоднішні проблеми розвитку, в той же час досить добре проглядаються як завтрашні труднощі, так і перспективи поступального розвитку федеративних відносин.

Федерація і суб'єкти федерації в межах власних предметів ведення визнаються повністю рівноправними сторонами федеративних відносин. Тому федерація і суб'єкти федерації в рівній мірі відповідальні за здійснювані ними повноваження. Але повноваження кожної сторони охоплюють тільки ті сфери, які не може або не повинна брати на себе інша сторона.

Принципове значення має та обставина, що сторони не наділяються зазначеними повноваженнями щодо чиєїсь сваволі, кон'юнктурного або політичного рішення. Мова йде про добровільну передачу їх знизу-вгору. А оскільки, згідно історичній логіці, утворюють федерацію раніше суверенні держави, то результатом цієї передачі виступає втрата ними частини своїх суверенних прав, при збереженні за собою іншої їх частини.

Таким чином, у федеративних державах спочатку має місце дворівнева національно-державна система, в рамках якої сторони не підпорядковані один одному ієрархічно, як це має місце в унітарних державах. Другий. Те обставина, що створюють федерацію державні утворення, що вимагає, щоб повноправним суб'єктом федерації визнавався лише той суб'єкт, який здатний реалізувати принцип економічної самодостатності. Зміст даного принципу випливає з рівностановими суб'єктів федерації, а також з визнання неможливості справжнього рівноправності між економічно різностановими сторонами.

Та обставина, що у федерацію входили раніше суверенні держави, означає, що вони володіли не тільки відповідною державною атрибутикою. Суверенітет базується на економічній самодостатності, тобто на здатності забезпечити потреби своїх громадян і свою безпеку за рахунок використання внутрішніх економічних ресурсів. При іншому варіанті, держава не має історичних перспектив.

Таким чином, реальна федерація виникає тільки тоді, коли об'єднуються і отримують рівні права економічно самодостатні суб'єкти. Саме це забезпечує їх подальшу політичну та правову рівність, а не навпаки. Що ж стосується регіонів, не здатних реалізувати принцип економічної самодостатності, то, відповідно, вони не можуть бути визнані і не визнаються суб'єктами федерації.

Наявність державної власності федерації і державної власності суб'єктів федерації обумовлює реалізацію специфічних форм публічної власності, відмінних від тих, з якими ми стикаємося в унітарних державах.

Зміст цих відносин не зводиться до механічного поділу об'єктів власності в процесі утворення федерацій. Перерозподіл конкретних об'єктів власності, звичайно, може і повинно мати місце. Проте головне не в цьому, а в тому, що відповідно до закріплюються за федерацією і суб'єктами федерації предметами відання, між сторонами, перш за все і головним чином перерозподіляються функції регулювання прав володіння, розпорядження і користування.

Будучи розглянутими в такому контексті, федерація і суб'єкти федерації виступають не в якості власників, а тим більше (як це склалося сьогодні в Росії) у ролі господарюючих суб'єктів. Вони на рівних правах, але на різних рівнях державного управління здійснюють відповідно до принципів федералізму, регулювання відносин власності. А якщо згадати, що характер відносин власності багато в чому визначає характер всієї сукупності суспільних відносин, то логічно зробити висновок, що співіснування (у рамках інституту публічної власності) двох форм державної власності не може не породити специфічну форму названих відносин.

Реалізація рівноправності федерації та її суб'єктів вимагає, насамперед, переходу до горизонтальної моделі бюджетного федералізму. Причому, на відміну від вертикальної моделі бюджетного федералізму, що реалізується в унітарних державах, де функції регіонів визначаються "зверху", оподатковувана база суб'єктів федерації визначається не центром, а витікає з предметів ведення, які вони залишають за собою.

Одночасно з розділом предметів ведення визначаються джерела доходів бюджетів федерації і її суб'єктів. Ці джерела і виступають фінансовою основою виконання двома рівнями державного управління своїх функцій. Причому, з того факту, що ні федерація, ні суб'єкти федерації не мають права втручатися в предмети ведення один одного, випливає, що вони не мають права зазіхати і на відповідну оподатковувану базу.

2.3 Перспективи розвитку федералізму

В силу об'єктивних причин процес формування справжнього федералізму в Росії триватиме, мабуть, тривалий історичний період, протягом якого будуть створені всі необхідні умови для його побудови. Суть цих умов полягає, на мій погляд, в створенні ефективного ринкового господарства і сильних демократично-правових інститутів держави; у формуванні громадянського суспільства і нової політичної культури; в набутті російським народом і державної влади нової ідентичності Росії. Цей історичний період можна розділити на задачі, як найближчих років, так і на тривалу перспективу.

Все свідчить про те, що мова повинна йти про зняття бар'єрів для економічного і культурної взаємодії різноманітних суб'єктів у цілях освіти єдиного в економічному, політичному і культурному відношенні територіального співтовариства.

У цьому контексті звертає на себе увагу той факт, що регіоналізація пов'язана з формуванням великих адміністративно-територіальних одиниць, покликаних самостійно вирішувати питання регіонального значення на основі історичного, соціокультурного, географічного та економічному критеріїв. Деякі автори не без підстав говорять про формування в сучасному світі в процесі регіоналізації та децентралізації так званих регіональних держав, таких, наприклад, як Іспанія, Італія. Це - унітарні держави, які досягли великою мірою децентралізації або стали на шлях федералізації.

Особливість такої держави полягає у наданні регіонам конституційних гарантій автономії, що дає підставу говорити про їх проміжному положенні між унітаризмом та федералізмом. В політико-правовій літературі в якості відмітних особливостей регіональної держави, розглядається наділення регіонів правом прийняття власних законів, без надання їм установчих повноважень.

З урахуванням усього викладеного ми можемо зробити висновок про необхідність конституційної реформи суб'єктного складу Російської Федерації у бік укрупнення суб'єктів, керуючись принципово новими критеріями оптимальності та ефективності управління, оскільки традиційні методи управління такою кількістю суб'єктів явно не виправдовують себе. Причому мова повинна йти не просто про укрупнення, а про укрупнення на шляхах модернізації федералізму в цілому. Це в свою чергу передбачає перебудову всієї структури федеративного устрою, що можна вирішити тільки в рамках конституційної реформи, яка повинна проводитися поетапно, шляхом внесення змін і доповнень у Конституцію.

Так чи інакше, структуру Російської Федерації доведеться змінювати і коректувати, це тільки питання часу. Та від успішного розв'язання проблем російського федералізму великою мірою залежить територіальна цілісність країни, соціально-політична стабільність, долі соціально-економічних реформ, гармонізація регіональних і міжетнічних відносин.

федералізм російський державність історія

Висновок

Отже, зрозумівши сутність, принципи і особливості російського федералізму, розглянувши розвиток федеративного устрою Росії, проаналізувавши федеративний устрій сучасної Росії, а також виявивши перспективи російського федералізму можна зробити наступні висновки. Зараз Росія проходить нелегкий шлях становлення федеративної державності через багатошарову федеральну систему, при якій суб'єкти Федерації при формальній рівності опинилися по багатьом параметрам фактично нерівні. Потрібен складний, тривалий процес, щоб суб'єкти Федерації отримали рівні права. Ще рано готувати про фактичне рівність суб'єктів Федерації, так як, перш за все не завершено формування відповідної вертикалі виконавчої влади.

Федералізм являє собою універсальний інструмент організації держави, який відповідає критеріям цілісності і єдності, так і широкої самостійності суб'єктів Федерації, федералізм для Росії це оптимальна, найбільш відповідає розміру, складного регіональному і багатонаціональному складу країни, форма державного устрою. Це сучасне політичне засіб врегулювання, децентралізації державної влади і широкого демократичного участі народних мас у побудові могутньої держави.

Таким чином, федеративний устрій являє собою кращий спосіб політичного розвитку багатонаціональної Росії, яка переживає складний етап глибоких суспільних перетворень, встановлення справді рівноправних і стабільних відносин між суб'єктами Російської Федерації, між центральною і місцевою владою.

Між тим, у суспільній свідомості федералізм як і раніше залишається однорідною і статичною системою, а основні відмінності в пристрої федеративних держав зводяться до їх федеративного або конфедеративному характеру. Під натиском сьогоднішніх проблем на другий план відходить така риса сучасного федералізму, як його різноманіття. Федерація може об'єднувати як рівноправних суб'єктів, так і політико-територіальні одиниці, що розрізняються за своїм статусом, розміром, економічним потенціалом. Серед федеративних держав є республіки, монархії, об'єднання князівств, а деякі унітарні держави настільки пронизані федеративним духом, що вважаються федераціями фактично.

Про тенденції розвитку федералізму в сьогоднішньому світі існують різні, часто протилежні думки. Федералізм розглядають і як крок до об'єднання державних утворень, і як передумову формування держави з сильною центральною владою. У той же час підкреслюється подвійність даного процесу: федералізм визначається і як протягом централізації, і як результат "дезінтеграційних процесів у централізованому державі, що втрачає контроль над частиною своєї території".

Природа сучасної російської федеративної державності в тому, що вона ґрунтується на конституційно-договірне, добровільне розмежування предметів ведення і повноважень між федеральними органами державної влади та органами державної влади суб'єктів Російської Федерації. На сучасному етапі переважає загальна тенденція вирівнювання статусу суб'єктів федерації у всіх федеративних державах світу. Демократичне реформування РФ можливо лише на базі всебічного врахування наукової теорії федералізму і міжнародної позитивної практики. На думку більшості політиків і вчених, першорядне значення має встановлення симетричного конституційного статусу її суб'єктів. Рішення цієї проблеми вимагає вироблення єдиних конституційних принципів і критеріїв їх утворення як гарантії запобігання від суб'єктивізму і волюнтаризму в процесі укрупнення суб'єктів Федерації та їх кількісного скорочення, здійснення відповідно до цього адміністративно-територіального устрою держави.

У висновку слід сказати, що необхідно зрівняти в правах всі республіки, а також створити механізм розумного і оптимального поєднання федеральних і республіканських інтересів, тому що нарощування договорів та іншого нерівноправності рано чи пізно розвалить Федерацію. І Росія або створить цивілізовану федерацію, або на 2-3 роки загрузне в міжнаціональних конфліктах. Між тим не можна розраховувати на швидкість і легкість проведення радикальної реформи федеративного устрою Російської Федерації. Забезпечити реалізацію конституційних норм, усунути всі протиріччя та прогалини законодавства, зміцнити федеративний устрій Росії - тільки таким чином можна зміцнити стабільність Російської Федерації, її цілісність, її єдність і відвести від загрози розпаду.

Використані джерела

1. Пикулькин А.В. Система государственного управления. М., 2000. С.3-24.

2. Конюхова И.А. Современный российский федерализм и мировой опыт. Итоги становления и перспективы развития. М.: Формула права, 2004, - С. 17.

3. Ильин И.А. О грядущей России. М., 1991.

4. Солженицын А.И. Будущее России вижу трудным. Север. 2003. № ?. С. 6-13.

5. Захаров А.А. Исполнительный федерализм. С. 123.

6. Барабанов В.А. Российский федерализм: теория и практика. М., Социально-гуманитарные знания, 2005. С.13

7. Михалева Н.А. Проблемы суверенитета в Российской Федерации. - М., 1994. - С. 106

8. Декларации прав трудящегося и эксплуатируемого народа от 03.01.1918 г. http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/DEKRET/declarat.htm (15.02.2012г.)

9. Конституция РСФСР от 10.07.1918 года. http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/cnst1918.htm (15.02.2012 г.)

10. Карапетян Л. М. Федеративное устройство Российского государства. М., 2007. С. 193

11. Лексин В.М., Швецов О.М.. Регіональна Росія початку XXI століття. Рос.экон.журн.. -№56- С.21-22.

12. Барабанов В.А. Российский федерализм: теория и практика. М., Социально-гуманитарные знания, 2005. С.7

13. Лоханов П.Н. Институционализация Российского федерализма : Дис. канд. полит. Наук. Казань, 2003. С.3

14. Подберезкин А. Международный опыт и особенности российского федерализма. http://old.nasled.ru/strukture/01.htm

15. Хакимов Р.С. Российский федерализм: теория и практика. Учебное пособие. Казань: КЦФПП; Институт истории АН РТ.2011. С. 149

16. Симонян Г. Конституционно-правовые основы процесса укрупнения субъектов российской федерации и формы их реализации.

http://www.pravo.vuzlib.org/book_z1887_page_11.html

17. Добрынин Н.М. Российский федерализм: Становление, современное состояние и перспективы. Новосибирск: Наука, 2005. С.

18. "Федерализм: теория, институты, отношения (сравнительно-правовое исследование)". М., 2001. С. 319.

19. Палчаев А. О перспективах федерализма в России. ж. Свободная місль. №1,2013. С. 8

20. Шабо Ж.-Л. Государственная власть: конституционные пределы и порядок осуществления. Полис,1993. С. 159.

Размещено на Allbest.ru