Судова влада в Україні: захист прав громадян, чи дискредитація системи правосуддя

Як основу судового процесу, варто розглядати правила про силу доказів. Правила, що наказують оцінювати докази заздалегідь заданими юридичними нормами відомі як система формальних доказів. Прийнято вважати, що формальні докази породжені пошуковим процесом. Та сама по собі пошукова процедура не припускає оцінки доказів за формальними підставами - критеріями як обов'язкової умови. Для того, щоб забезпечити кожному учасникові кримінального кодексу дійсну можливість реалізувати свої інтереси, необхідно погодитися з однією умовою - необхідністю реального розмежування процесуальних функцій. Тому не слід змішувати в діяльності учасників процесу протилежних інтересів.

У зв'язку зі зміною ролі суду в кримінальному процесі, правомірно постає запитання: чи є суд суб'єктом доказування, чи лежить на ньому обов'язок доказування, і, зокрема, чи повинен він виявляти активність під час установлення фактичних обставин справи? Підставою для постановки даного питання є послідовна реалізація принципу загальності. Поділ влади, побудова незалежної судової влади, дає підставу вважати, що судова влада - це особлива прерогатива суду розв'язувати соціальні конфлікти, що виникають у сфері права. Здійснення цієї функції вимагає від суду повної неупередженості стосовно сторін конфлікту і, зокрема, цілковитої відмови від дій, що можуть бути витлумачені як обвинувальні. Тому суд повинен бути звільнений від обов'язку оголошувати обвинувальний вирок і позбавлений права першим допитувати потерпілого, обвинуваченого, чи свідка, або інших суб'єктів процесу. Однак це не означає, що суддя не несе обов'язку всебічно і повно досліджувати обставини справи. Постулат, відповідно якого встановлення істини є метою судочинства, у тому числі і його центральної стадії, не виникає сумніву.

Питання про роль суду в доведенні оцінюється дуже суперечливо. Стверджується, що досудове слідство і судовий розгляд мають на меті встановлення дійсних обставин справи, які слід проводити всебічно і об'єктивно. Проте суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, повинен забезпечити сторонам обвинувачення і захисту необхідні умови для реалізації їхніх прав на повне дослідження обставин справи. Суддя має вжити заходів для забезпечення рівності прав сторін, створити певні умови для всебічного і повного дослідження обставин кримінальної справи. Однак чи здійснює сам суддя всебічне і повне дослідження, чи він зобов'язаний це робити, а чи межі доведення визначаються лише волею сторін? Не виправляє становища і твердження про те, що з'ясуванню у справі підлягають як обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, пом'якшуючи чи обтяжуючи його відповідальність. Залишається з'ясувати, чи покладено на суддю обов'язок досліджувати ці обставини, чи не можуть робити тільки сторони доведення.

Позитивна відповідь випливає з вимог ст.22 КПК України, відповідно до якої безпосереднє дослідження обставин справи повинен проводити суддя. Однак порядок дослідження доказів у справі визначається судом за узгодженням зі сторонами. Виходить, що коло досліджуваних доказів визначають сторони, а це не погоджується з обов'язком суду всебічно досліджувати всі істотні обставини у справі. Концепція активності сторін і пасивності суду у встановленні обставин справи не повинна викликати особливих заперечень, тому що повною мірою відповідає змагальності процесу. Під таким кутом зору суддя дійсно не має необхідності докладати зусиль до встановлення істини, заповнюючи програмне розслідування. Це повинні робити сторони.

Роль судді полягає у визначенні допустимості та достатності доказів і на цій основі доведеності чи недоведеності обвинувачення. Пропозиції про необхідність звільнити суддю від обов'язків встановлення істини здаються переконливими лише на перший погляд. Приваблива ідея про те, що доводити повинні сторони, а суддя - розв'язувати питання про доведеність провини, може бути послідовно реалізована лише за умови, що сторони мають рівні можливості у збиранні та поданні доказів. Саме так відбувається у кримінальному процесі англосаксонських країн, де відшукання доказів здійснюється зусиллями сторін на досудових етапах провадження й у не процесуальній формі.

В Україні склався інший процес збирання доказів і формулювання на їхній основі обвинувачення. Він здійснюється у процесуальній формі досудового провадження. Кримінальна справа, що подається до суду, вже містить у собі винність особи, притягнутої до кримінальної відповідальності. На суддю покладається обов'язок досліджувати матеріали кримінальної справи. В умовах, коли у ході досудового слідства докази обвинувачення сформовані органами кримінального переслідування, бачити в діяльності судді арбітра немає ніяких підстав.

Не можна поважно говорити про подання доказів захисником, оскільки за чинним законодавством захисник позбавлений практично можливості збирати і подавати докази до суду. Комплекс доказів, які подає захисник, формується на досудових стадіях кримінального процесу. Сторони в судовому розгляді подають фактичні дані лише тоді, коли вони беруть участь у процесі. Суб'єктом дослідження доказів, що і фіксують показання, висновку експертів, що оглядають предмети, який оголошує документи, повинен залишатися суддя.

Є ще одне міркування на користь збереження за судом обов'язку зі встановлення істини. Воно пов'язане з необхідністю забезпечення прав суб'єктів процесу, що беруть участь у справі. Коли у справі не бере участь захисник, а підсудний через юридичну непоінформованість виявляє пасивність під час з'ясування обставин справи, суддя повинен це зробити в інтересах всебічності розслідування. У даному разі за суддею зберігається обов'язок доказування. Суддя, на відміну від прокурора, розглядаючи до дослідження обставини справи, не має заздалегідь сформульованої тези, яку він має намір обгрунтувати. Однак він має досліджувати всі наявні у справи матеріали, відображувати результати дослідження в судовому протоколі. Цим суддя формує доказову базу для висновку про винність особи, притягнутої до кримінальної відповідальності. Висновок судді, викладений у вироку, повинен бути обгрунтованим і вмотивованим.

Таким чином, виходячи із вищевикладеного, основою процесу судочинства варто вважати правила про силу доказів. Суддя обгрунтовує свій висновок про винність чи невинність особи на підставі підтверджених доказів у судовому вироку.

Звільнення судді від обов'язку доведення можливе лише за умови кардинального реформування досудового слідства, зміни процесуальної форми і наділення сторін обвинувачення й захисту повною рівністю.

2.2 Реальний стан правосуддя в державі

Таким чином ми розглянули поняття судової влади, організацію її діяльності, завдання правосуддя по забезпеченню законності і справедливості покарання. Але разом з цим треба відзначити, що рівень правосуддя в країні оцінюється не скільки існуючими Законами про судоустрій , статус суду та суддів, нормативними актами та різними Кодексами, а насамперед, довірою до вказаної системи з боку народу і суспільства в цілому.

На жаль, на даному етапі розвитку нашої держави ще не вдалося підняти авторитет і довіру до суду і суддів, особливо місцевих судів, як основної ланки в системі судоустрою України.

Згідно даних соціологічної служби Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України в 2002 році з недовірою до системи правосуддя України ставились 53% громадян, котрі в тій, чи іншій мірі мали справи з правоохоронними та судовими органами, а також 37% громадян, які не мали таких контактів і лише 2% громадян, ставляться з повною довірою до наших органів правосуддя.

Але багато українських громадян не сидять без діла, намагаючись власноруч своїми зусиллями встановити правосуддя в Україні, бо в наш час ні на кого покластися окрім себе самого. І тому вони надсилають заяви зі скаргами на судій, які розглядали їхні справи, до Європейського Суду, сповнені довірою, що справедливість, все ж таки, переможе.

Рішення Європейського Суду виконуються Україною в повному обсязі. З 1997 року (рік підписання Україною міжнародної Конвенції про захист прав та основних свобод людини ) до Євро суду з прав людини проти України було подано 8 тисяч скарг, зокрема, заяви, щодо невиконання рішень національних судів, надмірну тривалість проваджень справ у суді, застосування та обвинувачення незаконних методів слідства. Із 7 справ Євросудом винесено рішення, якими констатовано порушення Україною значної кількості положень Конвенції. Станом на листопад 2003 року Європейський Суд з прав людини визнав прийнятними до розгляду 6 заяв проти України.

2.3 Причини негативізму в системі правосуддя і шляхи його подолання

Серед причин, які зумовили такий високий відсоток недовіри до системи правосуддя, слід відзначити:

1. Причини, пов'язані з людськими чинниками корумпованість слідчих та суддів, низьких рівень професійної підготовки, упередженість до правопорушників та обвинувачуваних, не знання державної мови, особиста нестриманість та пиха при спілкуванні та інші.

2. Причини, пов'язані з недосконалістю відповідних законодавств:

- Основу чинного процесуального законодавства України все ще становлять кодекси, прийняті за радянських часів. І проблема тут не в тому, що вони прийняті у минулому столітті, а в тому, що вони морально застарілі і не відповідають сучасній ідеології та умовам життя нової держави. При цьому є хибним метод реформування чинного законодавства - а саме це відбувається нині досить активно,- за яким вносяться численні зміни і поправки в існуючі кодекси, оскільки за таких умов руйнуються внутрішні системні зв'язки кодексу і не створюються нові, наслідком чого є численні проблеми, що виникають при його практичному застосуванні.

- Відсутність Програми захисту свідків, в наслідок чого громадяни бояться давати свідчення, остерігаючись помсти з боку обвинувачуваних, що досить часто дає змогу останнім уникати покарання.

- В повній мірі не опрацьовано положення про звільнення з під арешту під заставу, що дає змогу обвинувачуваним зникнути з країни і тривалий час ухилятися від суду.

- Нерівність сторін обвинувачення та захисту в збиранні доказів.

- Погане технічне оснащення центрів по проведенню спеціальних експертиз.

Виходячи з наведених причин, я вважаю, що для підняття рівня правосуддя в нашій країні, довіри до нього з боку суспільства, в першу чергу треба ліквідувати причини, пов'язані з людськими чинниками, адже давно відомо, що перебудувати людську психологію, набагато складніше і потребує більше часу, ніж переписати чи розробити будь-яке законодавство.

В наш час багато суддів, які отримали право на безстрокове правосуддя, ще треба визнати, не готові до цього.

Також, я вважаю, що в нашій країні суддям треба збільшити заробітну плату, хоча і зараз вона не мала, для того, щоб вони не брали хабарі. Ось, наприклад, у США суддя отримує на рік, за свою працю, не менш ніж 100 тисяч доларів. І тому йому нема сенсу брати хабарі, а також це робить його не байдужим стосовно своєї роботи.

ВИСНОВКИ

Судова система України - це сукупність усіх судів, що діють на її території, мають загальні завдання, організовані і функціонують на єдиних демократичних принципах, пов'язаних між собою відносинами із здійснення правосуддя.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Народ має право брати участь у здійсненні правосуддя лише через народних засідателів та присяжних. Правосуддя має певні завдання: всебічне зміцнення законності та правопорядку; захист соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян; захист прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань;запобігання злочинам та іншим правопорушенням; виправлення та перевиховування осіб, які порушили закон. Але більшу частку цих завдань воно не виконує, бо на сьогоднішній день у нашій державі так багато несправедливості, корупції та злочинів. Це і не дивно, тому що в Україні н сьогодні лише 2% громадян ставляться з повною довірою до наших органів правосуддя.

Серед причин, які зумовили такий високий відсоток недовіри до системи правосуддя, слід відзначити, насамперед такі, як корумпованість слідчих та суддів, низьких рівень професійної підготовки, упередженість до правопорушників та обвинувачуваних. І щоб підняти рівень правосуддя в нашій країні, довіри до нього з боку суспільства, в першу чергу треба ліквідувати причини, пов'язані з людськими чинниками, адже якщо ми перебудуємо психологію наших громадян, можна сказати, що ми перебудуємо й нашу державу, а з нею і правосуддя.

І тоді ми будемо приходити до суду як до храму, по захист і справедливість, права та свободи будуть захищатись на гідному рівні і в нашій Україні. Ми будемо впевнені у стабільності і спокою завтрашнього дня.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996р.-К.:Преса України, 1997 - 80с.

2. Закон України " Про прокуратуру" від 05.11.1991р. // Відомості Верховної Ради України - 1991- №53 -с.793

3. Закон України "Про судоустрій" від 15.12.1992 р. // Відомості Верховної Ради України

4. Землянська В. Запровадження відновлюючих підходів: зміна поглядів на кримінальне судочинство //Право України - 2003 - №10

5. Кукурудз Р. Межі обов'язковості актів Конституційного Суду України за колом осіб, участі та просторі // Підприємство, господарство і право - К.,2003 - №4- с.49

6. Кукурудз Р. Проблеми регулювання виконання рішень Конституційного Суду України // Підприємство, господарство і право - К., 2003. - №5-с.80

7. Лопушанський Ф.А., Чангуме В.В., Михинко М.М., Петрухин И.Л. Совершенствование уголовно-процесуального законодательства и охрана прав личности. - К., 1983. - с.134

8. Молдован В.В. Правоохоронні органи: опорні конспекти - К., 1998

9. Оніщук М. Судово-правова реформа: чи буде дано відповіді на виклики часу // Право України - К., 2003. -№5.-с.15

10. Селіванов А. Реформування конституційних засад організації судової влади в Україні // Право України - 2003 -№7 - с.14

11. Стрижак А. Державне управління в органах судової влади України: щодо постановки проблеми // Право України -2003 -№7 - с.15

12. Тертишник В., Тертишник О. Проблеми у сфері кримінального судочинства // Підприємство, господарство і право - К., 2003. - №10 - с.125

13. Файницкий И.Я. курс уголовного судопроизводства - Т.1. - СПб., 1996. - с.88

14.Організація судових та правоохоронних органів. - Харків, 1996