Теорія держави права Б. Кістяківського

Загальна теорія права, вироблена Б.О. Кістяківським, так само, як теорія пізнання, грунтується на визнанні способу свідомої діяльності людини -- принципу належнісності -- за її основу. З цієї точки зору, вважав Кістяківський, право займає виняткове місце^;у суспільстві, бо є найзначнішим виразникох його культури: «...Соціальна культура, зазначав він в одній із тез своєї докторської дисертації, знаходить у праві своє найчіткіше визначення, яке має для всіх однакове значення. Як техніка перевертає природне на належнісне, так і право перевертає соціально необхідне на належнісне. Цей процес перетворення необхідного на належнісне здійснюється завдяки діям людей, які керуються усвідомленням свого обов'язку. В ньому (тобто у процесі такого перетворення) виявляється справжня творчість» . Але існує велика відмінність між тією належністю, яку здійснює техніка, втілюючи інтереси людини у світі природи, тобто у сфері матеріальної культури, та здійснення мети в галузі духовної культури. Техніка перетворює природу на механізм. Право не може застосовуватись механічно -- «кожен громадянин повинен бути духовно діяльним у галузі права і по-своєму творити його», «напружена духовна діяльність особи перетворює у соціальному житті необхідне на належне». Отже, здійснення права, як і взагалі духовність,-- наслідок багатьох свідомих індивідуальних зусиль.[№ 6, с.147-148]

Таке сприйняття права наближає погляди Кістяківського до соціологічної теорії С. А. Муромцева, який в основу визначення поняття права поклав не юридичні норми, а правовідношення. Фактичний суспільний правопорядок, за Муромцевим, складається з «фактичних інтересів» осіб, що використовують юридичні норми. Тому деякі з них, хоч і проголошуються та видаються у законах, але, на противагу діючим, є «мертвими нормами». Втім, дещо анархічні погляди Муромцева, хоч і відбивали реальність російського правопорядку і покладали на відповідальність юриста застосування реакційних законів, не співпадали з уявленням Кістяківського про необхідність встановлення відповідності між правовими стосунками та правовими нормами. [№3, с.147-148]

Виходячи з фундаментальності права у суспільній культурі, Б. О. Кістяківський дослідив питання про те, якими саме методами може бути вивчене право як її основний виразник, розробив методи аналізу соціокультурної реальності права і правових відносин. До його доробку належить вчення про історичну реальність як певну відповідність рівня розвитку культури суспільства та правосвідомості окремих соціальних класів. У цю реальність заглиблені правові явища, і саме історичний рівень правової культури суспільства має прогностичне значення для встановлення можливостей побудови правової держави. Дослідження історії конституційних та федералістських ідей у Росії та в Україні, починаючи з М. П. Драгоманова, особистий досвід участі в русі радикальної молоді кінця XIX ст. та у конституційному русі початку XX ст. дозволили Кістяківському зробити невтішний висновок про рівень правових уявлень вітчизняної інтелігенції. Стаття у збірці «Вехи», в якій він дослідив реальне втілення правових ідей у міжпартійній боротьбі, насамперед соціал-демократичної партії, уявлення її лідерів про майбутні закони соціалістичного суспільства в основному ввійшла до його докторської дисертації. Кістяківський виходив з того, що правосвідомість різних прошарків суспільства складає певну єдність: і інтелігенція, зокрема радикальна, і бюрократія, і простий народ у Росії сприймають право у вигляді писаного закону як примус з боку державної влади, як зовнішнім чином встановлену регламентацію дій. Саме тому інтелектуалам видається природним застосування до законотворчості етичних критеріїв, продиктованих політичними мотивами уявлень про соціальну справедливість, так, що навіть у судочинстві найпрогресивніші адвокати звертаються перш за все до цих уявлень. Отож, закон та право не визнаються самостійними суспільними цінностями тою мірою, як у країнах Західної Європи.[№3, с. 149]

До права Б. Кістяковський підходив і як соціолог, і як прихильник неокантіанської філософії цінності. У першому випадку він розглядав право як соціальне явище, предмет причинності, головний засіб контролю суспільства над індивідом . У другому -- як соціальне втілення надісторичних цінностей, дякуючи якому право займає центральне місце у сфері культури, тобто сфері, яка опосередковує квазіприродний вимір соціального життя (матеріальне) та його духовний вимір. Тому загальна теорія права має грунтуватися на загальній філософії культури.

Б. Кістяковський виділяє, як вже зазначалося, чотири існуючих підходи до права, що відповідають чотирьом концепціям права:

1) аналітичний підхід, характерний для догматичної юриспруденції і відповідний позитивістській концепції права;

2) соціологічний підхід, відповідний поняттю права як формі соціальних відносин;

3) психологічний підхід,, який відповідає психологічному поняттю права;

4) нормативний підхід, який відповідає аксіологічному поняттю права. [№ 6, с.130-131]

З позицій його синтетичної загальної теорії права слід відкинути кожну з чотирьох концепцій як односторонню і не адекватну і, одночасно, визнати їх як методологічні підходи, що відповідають чотирьом граням (аспектам) права як сукупності культурних феноменів.

Відношення Б. Кістяковського до першого підходу було двояким. Він часто критикував його основні положення, але в політичному, а не в методологічному аспекті. Так, він заперечував головний принцип юридичного позитивізму -- абсолютний суверенітет держави, був супротивником командної теорії права, але, з іншого боку, позитивно ставився до практичних досягнень догматичної юриспруденції, цінував її заслуги в логічному аналізі існуючих норм і в науковому дослідженні організаційно-інституціональної сторони правової системи. Підкреслюючи вузькість позитивістського погляду на право, який виключає звичаєве право, якщо воно не санкціоноване державною, і міжнародне право, якщо воно не за фіз. силою, вчений в той же час стверджував, що етатистський підхід до права є очевидним для професійних юристів і не вимагає спеціального виправдання.

Соціологія права, на відміну від догматичної юриспруденції: а) виявляє динаміку права; б) зосереджується не тільки на писаному, але й на неписаному праві. Вона аналізує право як соціальне явище, розглядаючи його соціальні функції, відношення до інтересів різних груп, прогресу суспільства в цілому, (позитивістсько-еволюціоністська версія). Соціологічний підхід у правознавстві виявляється також у тему, «щоб вірно розуміти право і приймати правові рішення не лише на підставі права, вираженого у нормах, але й права, яке діє у вжитті… Ця відмінність є відмінністю між загальним і індивідуальним чи ірраціональним (неокантіансько-ірраціоналістична версія). Визнаючи досягнення соціологічного підходу до права, Б. Кістяковський бачив його недоліки, якими зловживали для «викриття класового змісту права», роблячи внесок у знецінення права як такого, і забезпечуючи аргументами «правовий нігілізм».

Психологічний підхід критикується Б. Кістяковським як такий, що поряд з нормативно-аксіологічним зосереджується на праві як елементі свідомості і тому може бути розглянутий як такий, що зневажливо ставиться до зовнішньої реальності права, яка представлена інституціоналїзовапим правовим порядком, (тобто реальності об'єктивованого в установах права). Він звинувачував Пєтражйцького у тому, що той зводить інститути до сукупності конкретних індивідів (і уявлень про них) і пояснює явище влади і покори як атрибути окремих людей, виправдовуючи дим особисту владу. Але, насправді, Петражицький лише прагнув до вірної інституціоналізації, стверджуючи, що інститути повинні бути укорінені у соціальній психології, яка історично склалась, і через неї в юридичній душі кожного індивіда.

Кістяковський визнає велику наукову цінність теорії Петражищжого про пояснення відмінності між правовою та моральною психікою, як підставу для боротьби з юридичним позитивізмом і спадщиною російського «правового нігілізму», який часто знецінював право в ім'я моралі. На жаль, Б. Кістяковському не вдалось в повній мірі оцінити новизну методологічного підходу, яка містилася в теорії Л. Петражицького, те, що вона представляла «своєрідну феноменологію права та моралі».[№ 3, с.149]

Четвертий підхід до права -- нормативний, де право розглядається як сукупність норм, що містять в собі ідеї про належне, які визначають зовнішні відносини людей між собою, був найбільш до серця, Б. Кістяковському. Як теорія природного права, цей підхід був відомий ще з давніх часів. В Росії його прихильників очолював П. Новгородцев, з яким Кістяковський мав не тільки наукові, але й особисті зв'язки. Але в існуючому вигляді (як лише етико-нормативний) він не вважав цей підхід задовільним і критикував П. Новгородцеві за те, що той зосереджувався лише на етичних нормах та ігнорував логічні норми, а також за те, що концентрував увагу на праві у свідомості (хоча на відміну від психологічної школи -- трансцендентальної), нехтуючи об'єктивованим існуванням права, відриваючи поняття права від реальності права.

Розглядаючи позитивні якості та недоліки кожного з підходів, Кістяковський вважав, що плюралізм лише підготовлює грунт для заключного синтезу, нової єдності знань, монізму, а остаточно досягти цього можливо лише колективними зусиллями його покоління. Б. Кістяковський сподівався, що синтетична теорія права, яка заснована на філософії культури, подолає недоліки цих чотирьох підходів, розглядаючи свої дослідження як шлях до цього синтезу.

На жаль, подальшим розвитком його думок у цьому напрямку ми не маємо змоги ознайомитись, оскільки весь тираж книги «Наука про право. Методологічний вступ до філософії права», яка тала наступним кроком у дослідженні проблем, що турбували Кісяковського, загинув у типографії м. Ярославля під час пожежі у 1917 р., а авторський екземпляр цієї книги, що має зберігатися в архіві Академії наук України, ще екає свого видання.[№ 3, с.130-132]

Використовуючи нормативний, аналітичний, психологічний та соціологічний підходи до вивчення юриспруденції в своєму соціологічному методі, Кістяківський вірив, що зможе досягти двох цілей: поширення емпіричного базису та надання чіткості теоретичному аспекту в соціологічному підході. Це було дуже важливо -- розмежувати специфічні компоненти суспільства та природи для серйозного дослідження емпіричної основи права. У нормативному ж плані не повинен був ігноруватися зв'язок між сенсом права та його метою визначення справедливості. .[№ 3, с.128]

Вивчення Кістяківський права на основі соціальної науки привело його до визначення важливої ролі соціальної науки та права в процесах соціальних змін. Він наполягав на об'єднанні не менш як трьох окремих чинників: емпірично-описового, логічно-аналітичного та морально-нормативного. Інакше кажучи, процес розвитку законів складався з двох факторів: традиційної наукової діяльності та визначення моральних норм, що походили з філософії. З цієї точки зору неокантіанський дуалізм проявлявся у формі початкового відокремлення та подальшого поєднання науки і філософії. Соціальний науковий метод Кістяківського, використаний дослідником права законодавцем, був посередником у певному часі та місці між «тим, що є» та «тим, що має бути». Саме таким чином ця методологія, використана дослідником права, діяла б як об'єднуюча сила між емпіричними та нормативними чинниками у взаємовідносинах індивіда й суспільства.

Кістяківський поділяв точку зору свого колеги Макса Вебера, що адвокати та інші практики права повинні відігравати провідну роль у формулюванні, застосуванні та прийнятті законів держави й суспільства. Базова соціологічна орієнтація Кістяківського була подібною до позиції Вебера: соціальному вченому не слід ігнорувати причинність, як і не варто вважати метод аналізу природничих наук догмою для соціологічного методу. Причинність, за соціологічною термінологією, повинна бути вільною від будь-яких антропоморфних і метафізичних рис, а також від ідеологічних поглядів. Ця форма причинності найкраще визначена терміном Вебера «об'єктивна можливість», що означає логічне обґрунтування її емпіричної суті. Для поглиблення власного визначення «об'єктивної можливості» Вебер посилається на гостру критику Кістяківський ідеологічного використання терміна «можливості» російськими суб'єктивними соціологами, які, співвідносячи «можливість» з власними ідеологічними цілями, фактично знищили саму ідею причинності в своєму методі. Підходи Кістяківського й Вебера різняться в деяких деталях щодо вивчення природи причинних відносин, але вони обидва рішуче відкидають будь-який тип «безумовної необхідності» в соціальних науках.[№5, с.374-375]

Хоча Кістяківський стверджував, що його дослідження обмежувалися пошуком лише методології, він пішов далі визначених цілей, коли наголосив на важливості пошуку уніфікованого елемента, який дозволить сприймати певне суспільство як інтегровану, індивідуальну соціальну єдність. Він твердить: «Єдність суспільства ґрунтується на створенні різноманітних груп індивідів із властивим їм емоційним життям…». Кістяківський далі визначає: «Характер уніфікованого соціального духу, що зв'язує суспільство, подібний до індивідуального духу». Кістяківський наводить приклад цього уніфікованого національного духу, коли мета німецького народу під час воєн за незалежність 1813 та 1871 років збігалася з державними цілями країни. За часів наполеонівських та франко-пруеьких війн суспільство та уряд мали єдине прагнення. На думку Кістяківського, ця загальна мета, виражена у формі загальної волі, ґрунтувалася більшою мірою на соціальній реальності, ніж на абсолютній універсальній концепції права. Його пошук «уніфікованого духу» в суспільстві полягав у _а фізично ознак індивідуальних цілей, що збігалися з цілями держави та уряду, і, з іншого боку, державних цілей, які б поділялися індивідом та суспільством. Для вирішення проблеми гармонізації індивідуальних інтересів та соціальної позиції (або ролі) пропонованих цілей суспільства й держави він обмірковував шлях, який би примирив суспільство з урядовими й державними цілями у вигляді (гіпотетичного) соціального устрою. Кістяківський не вирішив теоретичної проблеми взаємовідносин індивіда та суспільства, він лише дійшов висновку, що індивід та суспільство можуть взаємодіяти від «загального розмежування індивіда та суспільства до поєднання в гармонійне ціле, в якому кожен з них зможе доповнювати себе, а не обмежувати чи боротися один з одним».[№3, с.98]

Питання полягає в тому, яким чином Кістяківський сподівався шляхом розмежування індивіда та суспільства об'єднати їх в одне ціле? Якщо вдатися до методологічних термінів, він наполягав на примиренні споконвічно різних досліджень реалій Sein і Sollen. Хоча Кістяківський відкидав метафізичну темряву, він жив і працював за часів, коли ідея загальної волі була досить актуальною. Наприкінці XIX століття відродження ідеї природного права та форм загальної ідеї було панівним у Західній Європі й в Російській імперії; воно було складовою частиною пошуку ідеалів, аби позитивні закони набули стандарту справедливості. Жорж Рурвич, відомий соціолог права, досліджував взаємодію соціалістичного індивідуалізму з концепцією загальної волі. Кістяківський вважав цю концепцію доречною тільки за умови поширення волі індивіда як складової частини суспільства. Це можна здійснити за допомогою відомого кантівського «категоричного імперативу»: «Діяти таким чином, щоб максима твоєї волі завжди сприймалася як принцип універсального законодавства». Насправді ідеалізована концепція Кістяківського про потенційну соціальну та політичну гармонію дозволила б емпіричним даним -- позитивним -- скористатися нормативними для поєднання «того, що є» з «тим, що має бути». Хоча він заперечує теорію загальної волі Руссо, що базується на абсолютному ґрунті «природного права», у власному методі Кістяківський застосовує ідеалізм Руссо, щоб розв'язати проблему примирення норм та емпіричних даних заради розвитку системи права. [№9, с.99]

Теорія соціальної науки та закону Кістяківського стала підґрунтям соціологічної концепції права й потенційно -- форми загальної волі, яка б забезпечила моральні стандарти суспільства та його законів. Його специфічний неокантіанський метод сприймався як відмінний від усталеного й суперечливий неокантіанськими колами в Німеччині внаслідок віри Кістяківського в можливість відкриття так званого уніфікованого духу та об'єднання позитивних і нормативних аспектів у дослідженнях суспільства. Такої, досить проблематичної, концепції Кістяківський дотримувався аж до 1912 року, коли він відверто визнав свою помилку в критиці метафізичного ідеалізму й той факт, що його власна концепція уніфікованого духу увесь час була близькою до метафізики.

Хоча інші неокантіанці -- Макс Вебер і Еміль Ласк -- шукали чинники для двох категорій Sein і Sollen, вони ніколи не погоджувалися з думкою про їх об'єднання або взаємодію. Вони об'єднували вивчення суспільства з вивченням права тільки для розвитку засобу сприйняття реальності, а не для остаточного визначення системи ідеалів. Вебер пояснював: «…це не може бути завданням емпіричної науки: визначати обов'язкові норми та ідеали, які потрібно негайно застосовувати в практичній діяльності». У соціально-науковій методології Вебера концепція «ідеального типу» формується на засадах індивідуальних ціннісних суджень. Вебер чітко розмежовує ці ідеї з емпіричною реальністю, яку потрібно вивчати, бо, як він вказує: «…цілком природно побоюватися, що ідеальний та реальний типи можуть плутатись один з одним». Еміль Ласк, у свою чергу, ніколи чітко не визнавав своє бачення права або як засіб реалізації індивідуальних цінностей, або як засіб реалізації соціальних цінностей. Для Ласка право не було цими двома категоріями; тобто будь-якою групою людей, які вільно та інтуїтивно погоджувалися з цілями, котрі для загального суспільства залишалися ідеальними. Як уже зазначалося, Ганс Кельзен -- лідер Віденської школи неокантіанців -- під впливом марксизму протистояв будь-яким спробам поєднати соціальні та юридичні аспекти в дослідженні права. Він обстоював, що юриспруденція була суто нормативною наукою. Кельзен став пристрасним критиком підходу Кістяківського до соціальної науки та права. Як неокантіанець, Кельзен погоджувався з розмежуванням нормативного та емпіричного аспекту дослідження права, але доводив, що намагання Кістяківського безпосередньо пов'язати соціальні науки із законом неможливо досягнути в конкретній формі.

Кістяківський вбачав у суто нормативному визначенні права Кельзена неадекватну правову форму для застосування в таких державах, як Російська імперія, де закони були проголошені у формі абсолютів, що нав'язувалися згори. Його власний неокантіанський метод розвивався від марксизму до наукового соціального аналізу, індивідуалізму та гуманізму. Громадяни повинні брати на себе відповідальність за свою історію, а не використовувати її як виправдовування своєї долі. Богдан Кістяківський, так само як і філософ Володимир Соловйов, підкреслював абсолютні етичні стандарти та індивідуальну відповідальність. Однак він відкидає ідеї етичних анархістів (наприклад, Льва Толстого), які виступали за скасування існуючих соціальних, політичних та правових інститутів. Для Кістяківського право -- культурний феномен, який, в ідеалі, повинен бути моральним виявом принципу справедливості. [№ 5, с.398]

ВИСНОВОК

Неможливо недооцінити роль, яку відіграла наукова спадщина Богдана Кістяківського на встановлення радянської, а згодом і української юридичної думки. Він був один із не багатьох в світі який поштовхував думки, без яких, зараз, неможна уявити діяльність будь-якої держави. Він був одним із найвидатніших теоретиків права, іде якого актуальні і зараз, і знаходять своє відображення у діяльності закордонних вчених(яскравим прикладом цього може служити праця С. Хейман). Все це свідчить про геніальність Кістяківського, і, на мою думку, його ідеї значно випереджали час.

Стосовно теорії права Кістяквського можна сказати теж саме. Вона спиралася на новітні європейські правові, філософські та соціальні ідеї і була спрямована на модернізацію правової системи Російської імперії. Але була сприйнята урядом як шкідлива. Вона несла в собі поєднання в основному соціологічних ідей з широкими індивідуальними правами, які зазнали широкого розповсюдження в Європі.

Неможливо не звернути увагу на те , що наукова спадщина Б. О. Кістяківського по суті не розкрита. Та й зрештою, саме існування такого видатного вченого як Кістяківський зараз мало кому відома. Певна річ, це наслідок не визнання та не розуміння ідей тодішньою владою, але ж пройшла велика кількість часу. А в українській юридичній думці ґрунтовного аналізу ідей так майже і немає, а з думкою Кістяківського в свій час рахувалися видатні вчені того часу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бичук І. Місце правової держави в соціологічній теорії Богдана Кістяківського// Вісник Київського університету ім. Т. Шевченка. Сер. Соціологія. Психологія. Педагогіка. - 2006. -- №24-25. -- С. 57-60

2. Гринюк Р.Ф. Проблеми аналізу взаємодії держави і права в концепції правової держави Б. Кістяківського// Бюлетень Міністерства Юстицій України. - 2003. -- №11. - С. 97-105

3. Депенчук Л. Богдан Кістяківський. - К.: Основи, 1995. - 174 с.

4. Кампо М. Ідеї правової держави Б. Кістяківського і сучасність// Людина і політика. - 2000. -- №3. - С. 79-82

5. Кістяківський Б.О. Философия и социология права. - СПб.: Из-во Русского Христианского ин-та, 1998. - 799с.

6. Максимов С.І. Б. Кістяківський - видатний український філософ права.// Вісник Академії правових наук.--1997. -- №1. -- С.126-136

7. Методологічні вимоги Б.О. Кістяківського до історико-юридичних досліджень політико-правових явищ// Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: матеріали ХІІІ регіональної науково-практичної конференції 8-9 лютого 2007 року. - 2007. - С.113-114

8. Тимошенко Плюралістична теорія держави Б.О. Кістяківського// Право України. - 2005. -- №3. - С. 122-125

9. Хейман С. Кістяківський: Боротьба за національні конституційні права в останні роки царату. - К.: Основні цінності, 2000. - 304 с.

Размещено на Allbest.ru