Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

На тему

«Міжнародний договір в системі міжнародного приватного права»

ВСТУП

Актуальність теми. Розвиток суспільства в даний час характеризується процесами глобалізації та динамічною трансформацією системи міжнародних відносин. При появі глобальних проблем, стало очевидним, що жодна держава не в змозі вирішити їх самотужки. І тільки міжнародне співробітництво з урахуванням інтересів усіх учасників міжнародних відносин здатне вирішити ці проблеми. Підтримання міжнародних зв'язків в умовах формування нового світового порядку, що відображає реальну політичну та економічну систему сучасного світу, і його нормальне функціонування надалі в інтересах, як окремих країн, так і всього людства, стає можливим у тому числі і за допомогою договорів. Це пояснюється специфікою міжнародного права порівняно з внутрішньодержавним правом, а саме, особливим статусом суб'єктів міжнародного права, їх незалежністю, самостійністю і рівністю, що зумовлює відсутність в міжнародних відносинах єдиного центрального ядра влади і управління. Крім того, міжнародні відносини багато в чому розвиваються під впливом політичних курсів держав, а міжнародне право все більш обтяжується елементами політики і часто виражає не загальнолюдські інтереси, а, скоріше, індивідуальні інтереси його суб'єктів, які лише в тій чи іншій мірі узгоджуються із загальнолюдськими. Національний інтерес набуває ключової стимул в міжнародній політиці, а основною метою суб'єктів міжнародного права, як учасників міжнародних відносин, є реалізація власних інтересів.

В таких умовах саме угоди і договори є найбільш природними і необхідними інститутами людського спілкування. При цьому важливі не лише міжнародні договори як такі, а й міжнародні комерційні договори, адже розвиток міжнародних торгівельних зв'язків неможливий без зазначених угод. У зв'язку з цим актуальним є дослідження міжнародного договору як джерела міжнародного приватного права. Однак у вітчизняній науці бракує таких досліджень.

Стан наукової розробки. Проблематика міжнародного договору розглядалася в роботах І.П.Бліщенка [1], В.Г.Буткевич [2-4], В.Н.Денисова [5], В.І.Євінтова [6-7] та ін.

Метою даної роботи є дослідження міжнародного договору в системі міжнародного приватного права.

Відповідно до поставленої мети, нами окреслено наступне коло завдань:

Здійснити загальну характеристику міжнародного договору в системі міжнародного приватного права.

Визначити поняття та види міжнародних комерційних договорів.

Виявити умови застосування міжнародних договорів у приватноправових відносинах.

Розглянути уніфікацію міжнародного приватного права.

Дослідити міжнародні договори України в сфері приватноправових відносин з іноземним елементом.

Проаналізувати міжнародні організації та підготовку міжнародних договорів у сфері міжнародного приватного права.

Об'єктом дослідження є інститут міжнародного договору.

Предметом дослідження є міжнародний договір в системі міжнародного приватного права.

Методологічну основу курсової роботи утворює система філософських, загальнонаукових та спеціальнонаукових методів, що забезпечили об'єктивний аналіз досліджуваного предмету. З урахуванням специфіки теми, мети і завдань дослідження, застосовані наступні методи: історико-правовий метод; метод системного аналізу; порівняльно-правовий метод; формально-логічний; метод прогнозування.

Джерельною базою дослідження є міжнародно-правові акти, матеріали наукової періодики, монографії, навчальна література.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ МІЖНАРОДНОГО ДОГОВОРУ ЯК ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

1.1 Загальна характеристика міжнародного договору в системі міжнародного приватного права

Під джерелами права слід розуміти видані від імені держави або визнані державою офіційно-документальні форми вираження та закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов'язкового значення

Зміст міжнародного приватного права визначається системою його джерел. Визнання того чи іншого джерела права елементом системи права залежить більшою мірою від того, до якого різновиду правових систем тяжіє національна правова система [8].

Міжнародному приватному праву відомі декілька форм юридичного офіційного буття, існування його норм. Це:

внутрішнє законодавство;

міжнародні договори;

міжнародні й торговельні звичаї;

судова та арбітражна практика.

Іноді джерелом міжнародного приватного права вважають доктрину. Проте у більшості правових систем, зокрема і в Україні, вона не є джерелом міжнародного приватного, та, зрештою, й усіх інших галузей права. Можна вказувати на її допоміжне значення в розвитку й удосконаленні права, у правозастосувальному процесі, особливо, коли мова йде про встановлення змісту норм іноземного права. Наприклад, ст. 157 Основ цивільного законодавства Союзу PCP і союзних республік від 31 травня (далі - Основи Російської Федерації 1991 р.) уповноважувала суд звертатися до доктрини відповідної іноземної держави, якщо виникає необхідність встановити зміст норми іноземного права. Відомі випадки, коли наукова доктрина використовувалася судами СРСР при вирішенні зовнішньоекономічних спорів. Здебільшого правова доктрина як джерело врегулювання приватноправових відносин з «іноземним елементом» використовується у державах з мусульманським правом [9].

Нині колективна думка юристів усе частіше знаходить своє вираження в документах міжнародних громадських організацій, таких, як: Асоціація міжнародного права та Інститут міжнародного права, в окремих випадках у проектах, які готує Комісія міжнародного права ООН, інші міжурядові організації. Це також висновки окремих учених-юристів, підготовлені з певних питань, що потребують вирішення в національних державних судах, третейських судах (міжнародних комерційних арбітражних судах).

Наявність міжнародних договорів та звичаїв є особливістю джерел права цієї галузі. Тому можна небезпідставно говорити про подвійність джерел міжнародного приватного права. Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами права є міжнародні угоди та міжнародні звичаї, а з іншого - норми законодавства та судова практика окремих держав, а також санкціоновані державою звичаї, що застосовуються у сфері торгівлі та мореплавства. Подвійність джерел указаної галузі права не впливає на єдність предмета регулювання - цивільно-правові відносини з «іноземним елементом». Згадана властивість джерел права завжди викликає питання щодо їх юридичної сили. Так, у конституціях держав, інших нормативних актах звичайно закріплюється юридична сила норм конституції держави та актів, прийнятих на її основі, а також міжнародних угод. Питання щодо примату одних норм перед іншими, їх рівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціях ФРН, Італії, Франції, Тунісу, Сенегалу, Португалії, Ірландії та ін. [9].

Наприклад, Конституція США прирівнює за юридичною силою міжнародні договори, укладені цією державою, до самої Конституції та національних законів США, а також зазначає, що у разі виникнення протиріч із законами окремих штатів ці договори користуються пріоритетом (п. 2 ст. VI). Конституція Франції містить загальне положення, відповідно до якого міжнародні договори та угоди, ратифіковані чи схвалені у встановленому порядку, після опублікування користуються пріоритетом перед заковами Франції за умови застосування кожної угоди чи договору іншою договірною державою (ст. 55). У Конституції ФРН такого положення про пріоритет норми міжнародного договору перед нормою внутрішнього закону немає, а тому в цій правовій системі застосовують загальні правила: спеціальний закон (норма) користується перевагою перед загальним законом (нормою). Норма права, прийнята пізніше, скасовує попередньо прийняту норму з того ж питання. Згідно із Ввідним законом до Цивільного уложення Німеччини норми міжнародних договорів застосовують тільки у випадку їх трансформації у внутрішньодержавне законодавство (ст. З (2)). Нормативно-правові акти Китаю визначають пріоритет за нормами міжнародних договорів за участю цієї держави, якщо вони інакше вирішують певне питання, ніж національне законодавство. Виняток з цього правила становлять норми договору, стосовно яких Китай зробив застереження (ст. 6 Закону про зовнішньоекономічні договори 1985 р.). У джерелах права деяких держав питання співвідношення юридичної сили норм національного законодавства та міжнародних договорів так і не знайшло вирішення [9].

У Конституції України вказано, що вона має найвищу юридичну силу, на її основі приймається інше законодавство, а чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, € частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (ст. 9) [10].

У ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. передбачено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства [11]. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Навряд чи законодавець був послідовним, викладаючи в такий спосіб правові норми. Адже, проголосивши міжнародні договори частиною національного законодавства України, він одночасно закріпив положення про примат (за певних умов) норм міжнародних угод. Непослідовність виявляється і в тому, що у законодавстві не зазначений статус міжнародних договорів, які не потребують згоди Верховної Ради України. Але ж відсутність згоди законодавчого органу не позбавляє такі договори ознак, притаманних будь-якому міжнародному договору. Отже, їх так само слід вважати частиною національного законодавства України і застосовувати у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

До міжнародних договорів за участю України, які застосовуються для регулювання відносин у сфері міжнародного приватного права, повністю застосовують загальноприйняті принципи міжнародного права, у тому числі й виражені у нормах Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. (чинна для України з 13 червня 1986 р.). Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р. (чинна для України з 26 листопада 1992 р.) . Важливе значення має доктрина, яка тлумачить питання укладення, набуття чинності, завершення дії міжнародних договорів та їх зміст.

Вирішення питання співвідношення юридичної сили джерел міжнародного приватного права є важливим ще й тому, що питома вага кожного з видів джерел права у різних правових системах неоднакова. При цьому часто до певного правовідношення можуть застосовуватися норми, що містяться в різних джерелах права [9].

комерційний договір уніфікація приватноправовий

1.2 Поняття та види міжнародних комерційних договорів

Застосування терміну «міжнародні комерційні договори (контракти)» у міжнародному комерційному обігу не спрямовано нате, щоб поставити застосування відповідних норм правового регулювання у залежність від наявності у сторін офіційного статусу «комерсантів» («підприємців») та/або визнання договору комерційним за своїм характером, а зумовлено насамперед необхідністю відмежувати та вивести зі сфери правового регулювання так звані «договори споживання» [12].

У сучасній правовій вітчизняній і зарубіжній літературі, в чинному законодавстві та на практиці існує кілька юридичних термінів для визначення поняття контракту. Так, вживаються такі з них: договір, угода, пакт, конвенція, контракт.

Міжнародний комерційний контракт (МКК) -- це правова форма, що відображає міжнародно-комерційні відносини; договір (угода, пакт, конвенція) між двома або кількома контрагентами, які знаходяться в різних країнах, про обмін товарами, послугами та результатами творчої діяльності.

Міжнародний характер контракту національні законодавства, міжнародні документи визначають різними способами: від посилання на місце знаходження контрагента чи перебування партнерів у різних країнах до використання узагальнених критеріїв, таких як контракт, який відображає інтереси міжнародної торгівлі.

Міжнародним визнається контракт для партнерів, які знаходяться в різних країнах, але:

якщо контрагенти різної національної (державної) належності знаходяться на території однієї держави (наприклад, філії компаній різних країн), контракт не визнається міжнародним;

якщо контрагенти однієї державної належності, але знаходяться на території різних країн, то контракт визнається міжнародним.

Таке тлумачення міжнародного контракту визначене в Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980 р.) [13] та у новій Гаазькій Конвенції про право, яке застосовується в договорах міжнародної купівлі-продажу (Гаага, 1985 p.) [14].

Поняття «комерційні контракти» повинно розумітися, по можливості, ширше з тим, щоб включити не тільки підприємницькі договори про поставки чи обмін товарами і послугами, але також й інші типи економічних договорів, таких як інвестиційні, контракти про надання професійних послуг і т. д.

Усе вищезгадане визначає основні ознаки міжнародного комерційного контракту, а саме:

контрагенти знаходяться в різних країнах;

товар перетинає кордон, якщо це матеріальний об'єкт (виняток -- реекспортна операція, коли товар не завозиться в країну реекспорту);

розрахунки в іноземній валюті (виняток -- товарообмінні операції);

комерційний характер.

Згідно з теорією договору контракт -- це узгодження волі двох або кількох суб'єктів з метою виникнення, зміни або зупинення відповідних обов'язкових відносин (обов'язків). Звідси -- правове визначення МКК.

Міжнародний комерційний контракт -- узгодження волі, досягнуте в ході переговорів контрагентами МКО про основні умови взаємних обов'язків.

МКК виконує такі функції: юридично закріплює відносини між партнерами, надаючи їм характер - обов'язків, виконання яких захищене законом;

визначає порядок, способи і послідовність здійснення дій партнерами;

передбачає способи забезпечення обов'язків [15].

В Україні міжнародні комерційні договори (контракти) в науці та законодавчих актах традиційно іменуються зовнішньоекономічними договорами (контрактами), наприклад: ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» 1991 р. [16], п. 14.1.61 Податкового Кодексу України 2010 р. [17].

Так зовнішньоекономічним договором (контрактом) визнається матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності, під якою Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» 1991 р. розуміє діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудовану на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами [16].

Міжнародні комерційні договори (контракти) зазвичай поділяють за видами поіменованих договорів, що застосовуються для регулювання міжнародних комерційних відносин, або за видами міжнародної комерційної діяльності, яку вони опосередковують.

Найбільш застосовуваним на практиці міжнародним комерційним договором є договір міжнародної купівлі-продажу. Проте широкого застосування останнім часом набули договори міжнародного підряду, надання послуг, перевезення, транспортного експедирування, міни (бартеру), лізингу, факторингу, комерційної концесії, франчайзингу, поруки, страхування, позики, застави, найму, доручення, комісії, ліцензійні договори та інші.

До основних різновидів міжнародної комерційної діяльності між приватними суб'єктами різних держав слід зарахувати:

експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

надання виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристичних та інших послуг;

наукову, науково-технічну, науково-виробничу, виробничу, навчальну та іншу міжнародну кооперацію на комерційній основі;

міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами;

кредитні та розрахункові операції;

заснування юридичних осіб приватного права;

спільну підприємницьку діяльність, створення спільних підприємств, інвестиційну діяльність, проведення спільних господарських операцій, володіння та управління майном;

операції у сфері інтелектуальної власності;

організацію та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі;

орендні, зокрема лізингові операції;

валютні, біржові операції; організацію та здійснення гуртової, консигнаційної та роздрібної торгівлі, товарообмінні (бартерні) операції та іншу діяльність, побудовану на формах зустрічної торгівлі тощо [12].

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ДОГОВОРУ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

2.1 Умови застосування міжнародних договорів у приватноправових відносинах

Необхідно відзначити, що міжнародні договори історично були і є одним з основних засобів регулювання приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом. За допомогою міжнародних договорів забезпечується як уніфікація норм матеріального права у відповідних сферах регулювання, так і прийняття єдиних підходів до вирішення колізійних питань.

Міжнародний договір застосовується до приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом при дотриманні низки умов. Звичайно, міжнародний договір має бути підписаний уповноваженою на те особою даної держави.

По-друге, мають бути виконані всі умови щодо набрання таким договором чинності на міжнародному рівні (наприклад, здійснення обумовленої кількості ратифікацій державами-сторонами).

По-третє, держава має дати свою згоду на обов'язковість для неї цього договору. Така згода зазвичай виявляється у формі ратифікації, затвердження, прийняття договору або приєднання до договору (порядок надання згоди встановлюється внутрішнім законодавством про міжнародні договори).

Нарешті, кожна держава вправі установити для себе межі застосування положень цього договору на своїй території. Тут необхідно передусім враховувати застереження, які зазвичай держави-сторони міжнародного договору мають право зробити під час підписання, а також наявність чи відсутність у внутрішньому законодавстві положень про пріоритет норм міжнародних договорів перед аналогічними нормами національного законодавства [12].

Стаття 3 Закону України про МПрП встановлює, що якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору [18].

Водночас у ст. 1 цього Закону міститься визначення поняття «міжнародний договір». Міжнародний договір України - чинний міжнародний договір України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України [18].

З цього випливає, що пріоритет надається тільки тим міжнародним договорам України, які набули чинності у встановленому порядку. Крім того, предметна сфера дії міжнародних договорів, які регулюють питання приватноправових відносин з іноземним елементом, обмежена тими питаннями, до яких застосовується сам Закон про МПрП.

Необхідно також зазначити, що стаття 4 Закону про МПрП встановлює, що:

Право, що підлягає застосуванню до приватноправових
відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними
нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону,
інших законів, міжнародних договорів України.

Якщо згідно з частиною першою цієї статті неможливо
визначити право, що підлягає застосуванню, застосовується право,
яке має більш тісний зв'язок із приватноправовими відносинами.

Визначене згідно з частиною першою цієї статті право, як
виняток, не застосовується, якщо за всіма обставинами
правовідносини мають незначний зв'язок з визначеним правом і мають
більш тісний зв'язок з іншим правом. Це положення не
застосовується, якщо сторони (сторона) здійснили вибір права
відповідно до частини першої цієї статті.

Правила цього Закону про визначення права, що підлягає
застосуванню судом, поширюються на інші органи, які мають
повноваження вирішувати питання про право, що підлягає
застосуванню.

Визначення права, що підлягає застосуванню до
приватноправових відносин на підставі колізійних норм, не
здійснюється, якщо міжнародним договором України передбачено
застосування до відповідних відносин матеріально-правових норм [18].

2.2 Уніфікація міжнародного приватного права

В науковій доктрині є поділ міжнародних договорів за кількістю учасників на двосторонні та багатосторонні. Останні, в свою чергу, можуть бути поділені на універсальні (наприклад, укладені в рамках ООН, Гаазької конференції з міжнародного приватного права тощо) та регіональні (ЄС, Рада Європи, СНД тощо).

Починаючи з кінця XIX ст., на міждержавному рівні ведеться робота з уніфікації як матеріальних, так і колізійних норм, що регулюють приватноправові відносини з іноземним елементом. Значну роль у цьому процесі відіграють міжнародні організації, що здійснюють підготовку міжнародних договорів у сфері МПрП.

Так, у країнах ЄС протягом тривалого часу діяла низка договорів з уніфікації МПрП, серед яких варто відзначити Римську конвенцію 1980р. про право, що застосовується до договірних зобов'язань. Наразі на зміну цій Конвенції прийшов Регламент ЄС № 593/2008 від 17 червня 2008 р. про право, що застосовується до договірних зобов'язань (Рим І). Відповідно до положень права ЄС, регламент є актом прямої дії у країнах ЄС і не може бути модифікований актами національного законодавства.

Регламент «Рим I» вирішує проблему конфлікту законів (колізійну проблему) щодо найбільш поширеного виду зобов'язань приватноправового характеру - зобов'язань, які виникають на підставі цивільно-правових або торгових (комерційних) договорів. В сферу застосування Регламенту «Рим I» входять і договори, якими оформляються трудові відносини найманих працівників.

Як і інші нормативні акти ЄС, прийняті у формі регламенту, Регламент «Рим I» з моменту введення в дію - 17 грудня 2009 (стаття 29) - у повному обсязі набуває юридично обов'язкову силу і пряму дію в державах-членах ЄС, в тому числі в їх національних судах.

Тепер норми Риму та Регламенту ЄС № 864/2007 від 11 липня 2007р. про право, що застосовується до недоговірних зобов'язань (Рим ІІ) поступово замінюють відповідні норми європейських регіональних договорів та внутрішніх законів.

Регламент Рим II (набрав чинності 11 січня 2009 року) являє собою гармонізацію колізійних норм ЄС у цивільних або комерційних справах в області позадоговірних зобов'язань (за деякими винятками). Регламент регулює такі питання: визначення права, що застосовується до деліктів, зобов'язаннями внаслідок безпідставного збагачення, ведення чужих справ без доручення і дій до укладення договору (culpa in contrahendo). Регламент відповідно до статті 3 носить «універсальний характер», тобто, право, до якого відсилає Регламент Рим II, застосовується навіть у тому випадку, якщо воно не є правом однієї з держав-членів ЄС.

У 2010 р. в ЄС прийнято Регламент про право, що застосовується до розлучення та правової сепарації (Рим ІІІ). Якщо взяти до уваги численні документи ЄС з міжнародного цивільного процесу (зокрема, Регламенти Брюссель І, 11, 111, то можна, з певним припущенням, сказати, що у новому столітті з'явилася досить повна кодифікація європейського міжнародного приватного права, як його розуміють на Заході [12].

У країнах Латинської Америки уніфікація колізійного права відбувається у рамках роботи відповідних конференцій американських держав, а також створеної у 1948 р. Організації американських держав. Характерною особливістю розвитку кодифікації МПрП країн цього регіону є те, що важливу роль у цьому процесі відіграють положення міжнародних актів: договорів Монтевідео та Міжамериканських конференцій з МПрП і, звичайно ж, одного з найвидатніших у світі зразків регіональної кодифікації та уніфікації МПрП - Кодексу Бустаманте 1928 р., який також набув чинності на підставі міжнародної конвенції. Багато положень латиноамериканських кодифікацій запозичено з Кодексу Бустаманте й договорів Монтевідео, крім того, подекуди у відповідних законах містяться відсилання до текстів міжнародних договорів.

Однак, незважаючи на інтенсивну уніфікацію МПрП, країнам регіону вдалося зберегти власну специфіку правового регулювання у сфері колізійного права. Після невдалих спроб дійти консенсусу з деяких питань МПрП особи, відповідальні за прийняття Кодексу Бустаманте, зробили кілька застережень щодо можливості альтернативного застосування законодавства відповідної держави-учасниці.

Істотним досягненням на шляху уніфікації колізійних правил договірних відносин стала Міжамериканська конвенція 1994 р. про право, що застосовується до міжнародних контрактів [12].

Колізійне право країн Латинської Америки характеризується рядом особливостей. Правова доктрина держав, котрі географічно входять до її складу, припускає, що сфера виникнення можливих колізій законів різних держав не обмежується сферою цивільних і сімейних правовідносин, а включає кримінальні та кримінально-процесуальні відносини, а також регулювання окремих прав громадян політичного характеру (зокрема, права на політичний, дипломатичний, територіальний притулок тощо).

Колізійне право країн цього регіону виникло на ґрунті школи римського приватного права та континентальної доктрини міжнародного приватного права. Згодом воно зазнало впливу північноамериканської школи міжнародного приватного права (зокрема, доктрини Дж. Сторі). При цьому його розвиток у межах кожної країні невмолимо набував ряду відмінностей.

Вплив метрополій та інших держав, а також подальша поява та розвиток різних норм, які враховували специфічні потреби кожної країни, призвели до виникнення внутрішніх правових систем, які відрізнялись одна від одної. Утім паралельно відбувалися інтеграційні процеси на субрегіональному та регіональному рівні, що, у свою чергу, готувало ґрунт для уніфікації законодавств країн регіону.

Таким чином, для латиноамериканських країн нормативна уніфікація є важливим елементом регіонального та субрегіонального інтеграційного розвитку, який надає останньому необхідну стабільність і сприяє розвитку міжнародних приватних відносин. Не можна не відмітити також позитивний вплив уніфікації на науковий розвиток міжнародного приватного права.

Процес уніфікації міжнародного приватного права є одним із провідних видів правової діяльності латиноамериканських держав, починаючи з кінця ХІХ сторіччя.

Спроби досягти уніфікації колізійних норм здійснювались, починаючи із Панамського Конгресу, скликаного з ініціативи Симона Болівара у 1826 р., на якому делегати висловили побажання якомога скоріше розпочати роботи із уніфікації МПрП. На конгресі відповідно до ініціативи перуанського делегата М.Пандо була укладена перша офіційна угода про уніфікацію. Ця ідея отримала підтримку і подальший розвиток протягом наступних міжнародних зустрічей, що знайшло своє відображення у рішеннях двох Лімських конгресів 1847-1848 і 1864-1865 років [19].

Власне уніфікація МПрП розпочалася трохи пізніше, причому більшість дослідників виокремлює у цьому процесі два великих етапи: ідеалізму та прагматизму. Перший етап характеризується намаганням створити єдиний нормативний документ, котрий був би покликаний урегулювати всі питання у цій сфері. З іншого боку, другий етап, більш прагматичний, передбачав поступову та прогресивну уніфікацію у межах Спеціалізованих міжамериканських конференцій із міжнародного приватного права (надалі - CIDIPs).

Перший етап: глобальна уніфікація. На першому етапі латиноамериканські країни розпочали реалізацію досить амбітного проекту глобальної уніфікації міжнародного приватного права. Лімський конгрес 1877-1878 рр. завершився підписанням 9 листопада 1878 р. Договору про встановлення одноманітних правил із міжнародного приватного права, який складався із 60 статей, поділених на вісім глав, що присвячувалися особистому статусу і правоздатності, майновим та договірним відносинам, шлюбу, спадкуванню, міжнародній цивільній та кримінальній юрисдикції, виконанню іноземних судових рішень, легалізації, та загальним положенням. Він був підписаний представниками семи країни (Аргентини, Болівії, Венесуели, Еквадору, Коста-Ріки, Перу, Чилі), але був ратифікований тільки Перу, тому не набув чинності. Опір процесу ратифікації був пов'язаний, насамперед, із закріпленням у тексті Договору принципу громадянства при визначенні особистого статуту осіб, у той час, як більшість латиноамериканських країн практикували принцип доміцилію.

Конгрес у Лімі відмовився від ідеї розроблення уніфікованих кодексів матеріального права і дійшов висновку, що більш важливими для Латинської Америки є одноманітні національні колізійні норми та координація політики щодо вирішення спорів на міжамериканському рівні, а не уніфікація матеріальних норм цивільного чи торговельного права.

Конгрес Монтевідео 1888-1889. На цьому Конгресі шість латиноамериканських держав затвердили дев'ять договорів, які, по суті, становили всеосяжний кодекс МПрП. Вони регулювали питання міжнародного цивільного права, міжнародного торговельного права, міжнародного процесуального права, міжнародного кримінального права, питання літературної та художньої власності, патентів на винаходи, фабричних та товарних знаків, здійснення вільних професій. Також було прийнято Договір (протокол) про взаємне застосування законів держав, що домовляються [19].

Таким чином, уперше в світі було забезпечено достатньо повну нормативну уніфікацію, котра, однак, передбачала поділ на ряд незалежних документів з окремих питань, а не була викладеною у вигляді єдиного документу.

Це дозволяло державам приєднуватися до будь-якого із них, а не обов?язково до всіх одразу. У підсумку договори були ратифіковані урядами 7 країн (Аргентина, Болівія, Бразилія (приєдналася тільки до договору про здійснення вільних професій), Колумбія (приєдналася до чотирьох договорів), Парагвай, Перу, Уругвай). Чилі було підписано деякі договори, але жодний з них не був ратифікований.

Договори 1888-1889 рр. є чинними до цього часу, а колізійні норми, що містяться у них, складають частину міжнародного приватного права держав Південної Америки, які їх ратифікували. Договори Монтевідео стали відображенням принципів Сторі, Савіньї, Фрейтаса, котрі орієнтувалися на територіалізм; не випадково вони ґрунтувалися на принципі доміцилію.

П'ятдесят років потому - в 1938-1940 рр. - у Монтевідео було скликано другий Південноамериканський юридичний конгрес із міжнародного приватного права, який прийняв дев'ять конвенцій, що мали замінити договори, прийняті ще на першому Південноамериканському конгресі.

В обговоренні і підписанні договорів на другому Південноамериканському конгресі брали участь ті ж самі держави, але ратифікували прийняті на ньому документи у повному обсязі лише Перу та Уругвай. Аргентина ратифікувала лише шість із дев'яти договорів. У договорах Монтевідео 1940 р. ще більше проявилась тенденція до прийняття в якості колізійної прив'язки принципу доміцилію, що стало перепоною для приєднання до них Бразилії та Чілі [19].

Наступний етап уніфікації МПрП у Латинській Америці пов'язується із діяльністю Панамериканських конференцій. На цьому етапі зусилля країн регіону зосередилися на глобальній уніфікації норм МПрП. Конференції орієнтувалися на створення єдиного кодексу для латиноамериканських країн.

І, хоча перші кроки у цьому напрямку учасниками було зроблено ще на другій Панамериканській конференції в Мехіко (1901-1902), усе ж мети було досягнуто лише через декілька років із прийняттям Кодексу міжнародного приватного права на шостій Панамериканській конференції у 1928 році у Гавані.

Цей Кодекс - більше відомий як Кодекс Бустаманте - був названий так на честь відомого кубинського юриста Антоніо Санчеса де Бустаманте і Сірвен, чия активна участь вважалася вирішальною у розробленні та прийнятті тексту цього кодексу.

Кодекс складається із 437 статей, структурованих на вступний розділ і чотири книги: Міжнародне цивільне право, Міжнародне торговельне право, Міжнародне кримінальне право й Міжнародний процес. В основу Кодексу було покладено положення італійсько-французької школи, що зумовило появу суттєвих відмінностей між Кодексом Бустаманте і Договорами Монтевідео.

Широке використання lex fori та категорії публічного порядку, характерний поділ законів на такі, що належать до приватного та публічного порядку, визнання принципу автономії волі у нормах, які стосуються приватного порядку, - свідчать про сильний вплив на формування Кодексу теорії Манчіні, відхід від якої спостерігається у регулюванні особистого статуту.

Зокрема, ст.7 фіксує альтернативну норму, відповідно до котрої кожна із держав-учасниць «застосовуватиме як особистий закон закон доміцилію або закон громадянства чи ті закони, які уже прийняті або будуть прийняті у її внутрішньому законодавстві», залишаючи таким чином цей аспект без єдиного критерію та дещо позбавляючи Кодекс уніфікуючого потенціалу.

Подібні компромісні особливості Кодексу Бустаманте полегшили його ратифікацію, хоча із рядом застережень.

Конвенцію про набуття чинності Кодексу Бустаманте ратифіковали 15 американських держав. У повному обсязі конвенція була прийнята лише Кубою, Гватемалою, Гондурасом, Панамою і Перу; чотири країни зробили застереження щодо конкретних статей (Бразилія, Гаїті, Домініканська Республіка і Венесуела), п'ять країн зробили загальне застереження щодо незастосування Кодексу у випадку заперечення ним норм внутрішнього права (Болівія, Еквадор, Коста-Ріка, Сальвадор, Чилі).

Аргентина, Колумбія, Мексика, Парагвай Уругвай, а також США відмовилися ратифікувати Кодекс взагалі. Тим не менше, навіть у тих державах, які не визнали законної сили Кодексу, він знаходив і знаходить застосування imperio rationis (в силу розумності та доцільності) [19].

Отже, не всі американські держави ратифікували Кодекс Бустаманте, деякі держави віддали перевагу Договорам Монтевідео, а США зробили спробу зберегти власну систему колізійних норм.

Тому згодом, протягом 50-тих років уже під егідою Організації американських держав (існує від 1948 р.) після вивчення можливості гармонізації положень Кодексу Бустаманте із Договорами Монтевідео та Зведенням правил із колізійного права США Міжамериканським юридичним комітетом було розроблено проект нового кодексу, який так і не було прийнято. Це помітно збільшило кількість прибічників ідеї переходу від глобальної до прогресивної та секторальної уніфікації.

У 1971 р. Генеральна Асамблея ОАД прийняла рішення скликати першу спеціалізовану міжамериканську конференцію із міжнародного приватного права (CIDIP-I). Рішення Генеральної Асамблеї ОАД знаменувало принципові зміни у методології подальшої уніфікації МПрП. Країни Латинської Америки відмовилися нарешті від амбітного прагнення включити до одного уніфікаційного акту всі норми, що мають відношення до МПрП.

На другому етапі уніфікації міжнародного приватного права у Латинській Америці, який ще називають етапом прагматизму, уніфікація здійснюється поступово та прогресивно. Розробляються документи з окремих питань МПрП, у котрих держави-члени ОАД є найбільше зацікавленими.

Ключова роль в цьому процесі належить Міжамериканському юридичному комітету ОАД, який організовує проведення Спеціалізованих міжамериканських конференцій із міжнародного приватного права (CIDIP). Дотепер було проведено вже шість таких конференцій (у Панамі (1975), Монтевідео (1979), Ла Пасі (1984), Монтевідео (1989), Мехіко (1994), Вашингтоні (2002)). У підсумку було прийнято 21 конвенцію та 2 додаткових протоколи із різних питань МПрП.

Від самого початку роботи конференцій було визначено дві найголовніші теми: міжнародне торговельне право та міжнародний цивільний процес.

Першій темі було присвячено конвенції про векселі (1975), чеки (1975-79), міжнародний комерційний арбітраж (1975), торгові товариства (1979), договір міжнародного дорожнього перевезення товарів (1989) і право, що застосовується до міжнародних контрактів (1994).

У межах проблематики розроблення міжнародного цивільного процесу країни-учасниці приділяють основну увагу судовому співробітництву. Серед конвенцій цієї групи можна виокремити конвенції про виконання судових доручень (1975) та додатковий протокол до неї (1979), про отримання доказів за кордоном (1975) та додатковий протокол до неї (1984), про юридичний статус довіреностей, виданих за кордоном (1975), про екстериторіальну дійсність іноземних судових і арбітражних рішень (1979), про виконання запобіжних заходів (1979), про доказування іноземного права та інформацію про нього (1979) і конвенція про юрисдикцію стосовно екстериторіальної дії іноземних судових рішень (1984).

Ряд конвенцій присвячуються міжнародному цивільному праву, зокрема: про доміцилій фізичних осіб у міжнародному приватному праві (1979), особистий статут і правоздатність юридичних осіб (1984), усиновлення неповнолітніх (1984), аліментні зобов'язання (1989), про повернення викрадених дітей (1989) і про міжнародну торгівлю неповнолітніми (1994) [19].

Окремо слід звернути увагу на конвенцію про загальні положення міжнародного приватного права (1979). Вона є унікальною, оскільки, на думку деяких дослідників, створює справжню міжамериканську систему МПрП.

Найближчим часом правознавці американських держав планують обговорити проблематику визначення застосовуваного права та юрисдикції щодо позадоговірної цивільної відповідальності, а також картелів у сфері конкуренційного права Америки.

Важливим є те, що до більшості американських конвенцій може приєднатися будь-яка країна світу. Лише дві останні конвенції передбачають певні обмеження: країни, що не є членами ОАД, можуть приєднуватися тільки після набуття конвенцією чинності. Причина такого обмеження є цілком зрозумілою, оскільки у такий спосіб набуття конвенцією чинності буде залежати тільки від країн даного регіону.

З усіх прийнятих на СIDIPs конвенцій найбільш важливими, на думку багатьох дослідників, є Конвенція про загальні положення міжнародного приватного права та Конвенція про право, що застосовується до міжнародних контрактів. В обох конвенціях, як і у деяких інших, простежується збільшення ролі гнучкого регулювання, що відповідає загальним тенденціям розвитку міжнародного приватного права.

Сьогодні визнається необхідність перегляду методології МПрП із метою примирення адекватну юридичної техніки (формальна справедливість) із розумним та справедливим результатом кожної конкретної справи (матеріальна справедливість). Міжнародне приватне право поступово відходить від застосування жорстких колізійних прив'язок, а ставить на перше місце досягнення більш розумного й справедливого результату, що, у свою чергу, збільшує роль судді, оскільки йому надаються широкі дискреційні повноваження. Ця тенденція є наслідком процесу конвергенції підходів романо-германської й англо-американської правових сімей [19].

2.3 Міжнародні організації та підготовка міжнародних договорів у сфері міжнародного приватного права

В уніфікації на міждержавному рівні норм, що стосуються колізійного регулювання, матеріально-правового регулювання питань МПрП, а також проблем міжнародного цивільного процесу, ключова роль належить профільним міжнародним організаціям, які забезпечують обґрунтування, підготовку, обговорення та прийняття основних міжнародних договорів, присвячених цим питанням. Серед таких міжнародних організацій чільне місце посідають: Гаазька конференція з міжнародного приватного права, (б) Міжнародний інститут з уніфікації приватного права (УНІДРУА), (в) Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), (г) Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), (д) Міжнародна морська організація та (е) Міжнародна організація цивільної авіації.

Гаазька конференція з міжнародного приватного права, незважаючи на наявність у її назві слова «конференція», насправді є не тимчасовими міжнародними зборами, а постійнодіючою, універсальною міжнародною організацією, яка має свій Статут і, згідно зі ст. 1 Статуту, «здійснює роботу з прогресивної уніфікації норм міжнародного приватного права». Це одна з найдавніших міжнародних організацій (створена у 1893 р.), діяльність якої спрямована на уніфікацію колізійних норм у галузі сімейних, спадкових, комерційних, транспортних правовідносин та норм міжнародного цивільного процесу. Конвенції, прийняті Гаазькою конференцією, мають доволі широку територіальну сферу застосування. Найбільш відомими з них є. Конвенція з питань цивільного процесу (1954), Конвенція про право, що застосовується до аліментних зобов'язань стосовно дітей (1956), Конвенція про визнання та виконання рішень у справах про аліментні зобов'язання стосовно дітей (1958), Конвенція про компетенцію та право, що застосовується стосовно захисту неповнолітніх (1961), Конвенція про конфлікт законів стосовно форми заповіту (1961), Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (1961), Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах (1965), Конвенція про визнання розлучення та судової сепарації подружжя (1970), Конвенція про право, що застосовується до транспортних пригод (1971), Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах (1970), Конвенція про право, що застосовується до відповідальності за недоброякісну продукцію (1973), Конвенція про визнання і виконання рішень стосовно зобов'язань про утримання (1973), Конвенція про цивільні аспекти міжнародного викрадення дітей (1980), Конвенція про міжнародний доступ до правосуддя (1980), Конвенція про захист дітей та співробітництво з питань міжнародного усиновлення дітей (1995) [12].

Міжнародний інститут з уніфікації приватного права (УНІДРУА), створений 1924 р. під егідою Ліги Націй і реорганізований шляхом відокремлення від Ліги Націй у 1940 р., є міжнародною урядовою організацією, що займається вивченням питань і методів узгодження та гармонізації приватного (цивільного, торговельного тощо) права й підготовкою проектів уніфікованих норм приватного права з метою їх подальшого подання на розгляд урядів. Діяльність Інституту зосереджена переважно на роботі з нормами приватного права, хоча подекуди виникає необхідність звернення й до публічно-правових норм регуляторного характеру, які мають тісний зв'язок із приватноправовими нормами. Членами УНІДРУА є понад 60 країн. Правила, що розробляються в рамках Інституту, мають переважно матеріально-правовий характер і дуже рідко містять норми, придатні для вирішення колізій. Зокрема, у рамках УНІДРУА були підготовлені такі документи, як Женевська конвенція про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів (1956), Женевська конвенція про договір міжнародного перевезення пасажирів та вантажів внутрішніми водними шляхами (1973), Женевська конвенція про представництво при міжнародній купівлі-продажу товарів (1983), Оттавська конвенція про міжнародний факторинг (1988), Оттавська конвенція про міжнародний лізинг (1988), Конвенція про викрадення і незаконне вивезення культурних цінностей (1995) [12].

Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРЛЛ) є спеціальним органом Генеральної Асамблеї ООН, що створений 1966 р. з метою сприяння прогресивному узгодженню та уніфікації права міжнародної торгівлі. Відповідно до своїх цілей та завдань, Комісія координує роботу організацій, що діють у сфері міжнародної торгівлі, заохочує більш широке застосування типових та уніфікованих законів, що існують на сьогоднішній день. Комісія здійснює підготовку та заохочує прийняття нових міжнародних конвенцій, типових та уніфікованих законів, а також сприяє кодифікації та більш широкому застосуванню міжнародних комерційних термінів, положень, звичаїв і практики. Проекти конвенцій, розроблені в рамках ЮНСІТРАЛ, було свого часу покладено в основу Нью-Йоркської конвенції про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (1974), Конвенції про морські перевезення вантажів (1978), Віденської конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980), Конвенції ООН про міжнародні переказні та міжнародні прості векселі (1988), Конвенції ООН про відповідальність операторів транспортних терміналів у міжнародній торгівлі (1991), Конвенції ООН про незалежні гарантії та резервні акредитиви (1995), Конвенції ООН про використання електронних повідомлень у міжнародних договорах (2005) та ін. [12].

Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) була створена 1964 р. за рекомендацією відповідної конференції ООН як допоміжний орган Генеральної Асамблеї ООН, завданням якого є заохочення міжнародної торгівлі з метою прискорення економічного розвитку, встановлення політики і принципів міжнародної торгівлі, вжиття заходів щодо проведення переговорів та затвердження правових актів у сфері торгівлі.

Серед документів з уніфікації правил міжнародної торгівлі, розроблених за сприяння ЮНКТАД: Конвенція про Кодекс поведінки лінійних конференцій (1974), яка стосується міжнародних лінійних перевезень вантажів; Конвенція про транзитну торгівлю внутрішньоконтинентальних держав (1965); Хартія економічних прав і обов'язків держав (1974); Конвенція ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів (1980); Міжнародний кодекс поведінки у сфері передачі технологій (1987) [12].

Міжнародна морська організація (ІМО) з 1982 р. є правонаступницею Міжурядової морської консультативної організації (ІМКО), створеної 1948 р. ІМО - міжнародна міжурядова організація, яка є спеціалізованою установою ООН. Діяльність ІМО спрямована на скасування дискримінаційних дій, що стосуються міжнародного торговельного судноплавства, а також прийняття норм (стандартів) щодо гарантування безпеки на морі і запобігання забрудненню суднами довкілля, передусім морського. Членами ІМО є близько 170 держав; Україна вступила до організації 1998 р. [12].

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) заснована відповідно до Чиказької конвенції про цивільну авіацію 1944 р. і є спеціалізованою установою ООН, що займається організацією і координацією міжнародного співробітництва держав у всіх аспектах діяльності цивільної авіації. Членами ІКАО є близько 190 держав, у тому числі Україна (з 1992 p.). Статутною метою ІКАО є гарантування безпечного, упорядкованого розвитку міжнародної цивільної авіації у всьому світі та інші аспекти організації й координації міжнародного співробітництва з усіх питань цивільної авіації, у тому числі з міжнародних перевезень [12].

2.4 Міжнародні договори України в сфері приватноправових відносин з іноземним елементом

З багатьма державами Україна, ставши суверенною, уклала нові міжнародні угоди. Порядок їх дії на території України визначається, зокрема, Законом «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2006 р. З них до договорів в сфері приватноправових відносин з іноземним елементом належать, зокрема:

Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, підписана Україною 20 березня 1992 р. (ратифікована 19 грудня 1992 р.);

Угода про забезпечення населення лікарськими засобами, вакцинами та іншими імунобіологічними препаратами, виробами медичного призначення і медичної техніки, що виробляються на території держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав, підписана 24 грудня 1993 р. (ратифікована 26 квітня 1996 р.);

Тимчасова угода країн Співдружності про перевезення пасажирів, багажу залізницею в міждержавному сполученні від 12 березня 1993 р. Відповідно до цієї Угоди 1 січня 1994 р. введено в дію Правила перевезення пасажирів, поклажі, вантажопоклажі залізницею в міждержавному сполученні;

Угода про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав, підписана 23 грудня 1993 р. (ратифікована 14 березня 1995 р.).

З плином часу кількість міжнародних угод, порівняно з іншими джерелами права, зростає. Ця тенденція характерна для сфер економічного, науково-технічного співробітництва, регулювання різних видів перевезень, авторського, винахідницького, патентного права, трудових правовідносин, правової допомоги з питань застосування матеріального та процесуального права.

ВИСНОВКИ

Таким чином, можна зробити висновок, що міжнародний договір України - чинний міжнародний договір України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Міжнародний комерційний контракт -- це правова форма, що відображає міжнародно-комерційні відносини; договір (угода, пакт, конвенція) між двома або кількома контрагентами, які знаходяться в різних країнах, про обмін товарами, послугами та результатами творчої діяльності.

Міжнародний договір застосовується до приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом при дотриманні низки умов. Звичайно, міжнародний договір має бути підписаний уповноваженою на те особою даної держави. По-друге, мають бути виконані всі умови щодо набрання таким договором чинності на міжнародному рівні. По-третє, держава має дати свою згоду на обов'язковість для неї цього договору. Нарешті, кожна держава вправі установити для себе межі застосування положень цього договору на своїй території. В науковій доктрині є поділ міжнародних договорів за кількістю учасників на двосторонні та багатосторонні. Останні, в свою чергу, можуть бути поділені на універсальні (наприклад, укладені в рамках ООН, Гаазької конференції з міжнародного приватного права тощо) та регіональні (ЄС, Рада Європи, СНД тощо).

В уніфікації на міждержавному рівні норм, що стосуються колізійного регулювання, матеріально-правового регулювання питань МПрП, а також проблем міжнародного цивільного процесу, ключова роль належить профільним міжнародним організаціям, які забезпечують обґрунтування, підготовку, обговорення та прийняття основних міжнародних договорів, присвячених цим питанням. Серед таких міжнародних організацій чільне місце посідають: Гаазька конференція з міжнародного приватного права, Міжнародний інститут з уніфікації приватного права (УНІДРУА), Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Міжнародна морська організація та Міжнародна організація цивільної авіації.