Європейський досвід попередження рецидивної злочинності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний департамент України з питань виконання покарань

Чернігівський юридичний коледж

Цикл: Кримінально-правових дисциплін

Дисципліна: Теорія пробації

Реферат

на тему: «Європейський досвід попередження рецидивної злочинності.»

Виконав: Заболотний В.В.

Перевірив: викладач циклу старший майор Майборода І.А.

Чернігів 2010

План

Вступ

1. Міжнародно-правові стандарти попередження рецидивної злочинності.

2. Заходи, що є альтернативними тюремному ув'язненню та попередженню рецидивної злочинності

3. Вимоги, які повинні надаватись до поводження із ув'язненими щодо попередження рецидивної злочинності

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

З розширенням зв'язків між державами і народами на права та свободи особи все більший вплив надають міжнародні фактори. Досвід та ідеї одних народів впливали на погляди і практику формування державної політики інших. Поступово почали складатися правила міжнародної моралі, а потім і юридичні норми, які ставили поза законом найбільш грубі порушення прав людини. Держави, які підписали міждержавні угоди, приймали на себе певні зобов'язання щодо виконання принципів дотримання прав людини. Ці заходи справедливо розглядаються як певні обмеження по відношенню до держави. Особливістю зазначених обмежень є той факт, що вони носять характер вільного виявлення волі держав.

Кількість міжнародних актів, що регламентують питання діяльності посадових осіб, які забезпечують правопорядок у державі, організацію та функціонування органів кримінальної юстиції, правовий статус звинуваченого, підсудного, засудженого - дуже велика. Кожна держава, яка взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні Декларації, Конвенції, Пакти, у тому числі з прав людини, обов'язково керується нормами цих договорів у своєму національному законодавстві, з цього моменту вони стають прикладом для законодавчої діяльності держави - міжнародним стандартом. Значущість сформульованих в міжнародних актах принципів та загальних положень для підготовки нового законодавства України полягає в тому, що вони вироблені на підставі багаторічної практики ряду країн-членів ООН, носять міждержавний характер, стабільні, не зазнають впливу соціальної кон'юнктури, що створюється в конкретній країні під впливом різних політичних, ідеологічних, економічних та кримінологічних факторів і, тому є достатньо чітким орієнтиром для розвитку цієї галузі законодавства (кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого та ін.) і правозастосовної діяльності.

1. Міжнародно-правові стандарти попередження рецидивної злочинності

Наприкінці ХІХ століття в зарубіжній і вітчизняній кримінологічній, кримінально-правовій і пенітенціарній науці достатньо широко почало обговорюватися питання про доцільність широкого застосування покарання у виді позбавлення волі і почали робитися спроби пошуку альтернатив цьому виду покарання. Розчарування в тюремному ув'язненні як доцільній мірі покарання особливо сильно виявилося відносно короткострокового ув'язнення.

Так, у програмі І Міжнародного тюремного конгресу вже стояло питання: «Чи можливо замінити короткострокове позбавлення волі і неплатіж штрафу посиленими роботами без позбавлення волі?» Це питання викликало значний інтерес і тривалі дебати, і було перенесене на наступні конгреси. Учасники Стокгольмського конгресу (1878 р.) високо оцінили роль умовного засудження як міри, що не порушує авторитету судових органів і надає чималих вигод як суспільству, так і засудженим.

На конгресі, що відбувся в 1885 р. в Римі, пропонувалися різні альтернативи короткостроковому ув'язненню: штраф, судова догана, примусові роботи без позбавлення волі, обмеження у виборі місця проживання. Питання про альтернативи тюремному ув'язненню обговорювалося і на наступному конгресі (у Петербурзі в 1890 р.), де воно було поставлене у зв'язку з обговоренням питань про догану, як про міру соціального захисту і про умовне засудження. Паризький конгрес 1895 р. виніс резолюцію, згідно з якою рекомендувалося замінювати короткострокове ув'язнення судовою доганою, якій надавалося те ж значення, що і умовному засудженню, проте безперервне зростання короткострокових вироків, безперечна відсутність в них страхітливого значення, неможливість досягнення в короткий термін виправних ефектів, псування в короткий термін випадкових злочинців, що спостерігалося, ув'язненими-професіоналами - все це спонукало знову повернутися до питання про пошуки альтернатив позбавленню волі. Так, на Лондонському черговому Міжнародному тюремному конгресі (1925 р.) під впливом англійських делегатів була винесена резолюція, яка передбачала альтернативи, які вже були введені англійським законодавством, а саме штраф і систему піклувального нагляду.

Питання пошуку альтернатив позбавленню волі з новою силою стали обговорюватися на міжнародному рівні у подальші роки.

Так, в рамках Організації Об'єднаних Націй на Першому Конгресі ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками (Женева, 1955 р.) було звернуто увагу на важливість застосування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі. Серед установ, виконуючих кримінальні покарання, були виділені відкриті пенітенціарні і виховні заклади, які в перспективі повинні стати реальною альтернативою місцям ув'язнення. На думку учасників Конгресу, основна перевага відкритих установ полягає у тому, що вони володіють широкими можливостями соціальної реадаптації засуджених, забезпечують збереження їх фізичного і психічного здоров'я, а умови перебування в цих установах істотно наближаються до умов нормального життя на волі, при цьому контакти із зовнішнім світом не тільки зберігаються, але і за допомогою адміністрації відновлюються втрачені соціально корисні зв'язки.

У 1980 р. VI Конгрес ООН з попередження злочинності і поводження із злочинцями з четвертого питання «Реорганізація у сфері виправних заходів та її вплив на тих, що знаходяться в ув'язненні» відзначив, що назріла необхідність пошуку ефективних альтернатив позбавленню волі і заходів, спрямованих на повернення правопорушників до суспільно корисної діяльності і прийняв резолюцію № 8, яка рекомендувала країнам - членам ООН розширити застосування альтернативних тюремному ув'язненню санкцій і проводити інтенсивний пошук надійних видів альтернатив. VII Конгрес ООН (1985 р.) прийняв резолюцію № 16 про зменшення чисельності ув'язнених, альтернативні заходи і соціальну інтеграцію злочинців. VIII Конгрес ООН з попередження злочинності і поводження із засудженими (1990 р.) схвалив принципи і напрями досліджень застосування нев'язничих санкцій, обговорив накопичений досвід, що є у ряді країн, призвав до широкого обміну інформацією про ефективність альтернативних санкцій.

Конгресом було рекомендовано державам - членам ООН продовжити дослідження місця, ролі, практики застосування специфічних нев'язничих санкцій з позицій реформування кримінальної політики, наявних соціально-політичних, економічних, правових, організаційних умов. Тоді ж резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 45/110 від 14 грудня 1990 р. були прийняті Стандартні мінімальні правила Організації Об'єднаних Націй відносно мір, не пов'язаних з тюремним ув'язненням, що містять звід основних принципів щодо сприяння використовуванню мір, не пов'язаних з тюремним ув'язненням, а також мінімальні гарантії для осіб, відносно яких застосовуються альтернативи тюремному ув'язненню. Правила були розроблені Інститутом Азії і Далекого сходу при ООН в Токіо. Звідси витікає їх скорочена назва - «Токійські правила».

Токійські правила поширюються на всю сферу кримінальної юстиції (від стадії порушення кримінальної справи до подальшої ресоціалізації винного). Правила мають рекомендаційний характер і повинні застосовуватися з урахуванням політичних, економічних, соціальних і культурних умов кожної країни, а також цілей і задач її системи кримінального правосуддя (ст. 1-2 Правил).

2. Заходи, що є альтернативними тюремному ув'язненню та попередженню рецидивної злочинності

Токійські правила передбачають широкий діапазон мір, альтернативних тюремному ув'язненню (ст. 8.2):

- усні санкції, такі, як зауваження, догана і попередження;

- умовне звільнення від відповідальності;

- покарання, пов'язані з поразкою в громадських правах;

- економічні санкції і грошові покарання, такі, як штрафи (разові і у розмірі денної зарплати);

- конфіскація або постанова про експропріацію;

- компенсація жертві;

- умовне покарання або покарання з відстрочкою;

- умовне звільнення і судовий нагляд;

- ухвала про виконання суспільно корисних робіт;

- направлення до виправної установи з обов'язковою щоденною присутністю;

- домашній арешт;

- будь-який інший вид поводження, не пов'язаний з тюремним ув'язненням;

- яке-небудь поєднання перерахованих вище мір.

3. Вимоги, які повинні надаватись до поводження із ув'язненими щодо попередження рецидивної злочинності

міжнародний рецидивний злочинність тюремний

Після вступної частини, що містить загальні положення, Токійські правила зупиняються на стадії попереднього слідства, де рекомендують поліції, прокуратурі та іншим правоохоронним органам, що займаються розслідуванням злочинів, звільняти правопорушників від кримінальної відповідальності у випадках відсутності необхідності застосування до них заходів покарання в цілях захисту прав жертви, суспільства і попередження злочинності. Правила указують, що попереднє ув'язнення повинно використовуватися як крайній захід і орієнтують суди і правоохоронні органи на широке застосування альтернатив попередньому ув'язненню.

На стадії судового розгляду Токійські правила рекомендують суду зосереджувати підвищену увагу на характеристиці особистості підсудного, з метою чого пропонують (по можливості) проводити соціальне обстеження особистості зі складанням і аналізом відповідної доповіді.

Далі Правила розглядають період після виголошення вироку і можливість заміни позбавлення волі альтернативними мірами після виголошення обвинувачувального вироку.

Нарешті, Правила визначають вимоги, які повинні пред'являтися до поводження з правопорушниками при застосуванні альтернативних мір.

На всіх стадіях повинна забезпечуватися пошана людської гідності правопорушника. Правила повинні застосовуватися без якої-небудь дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, статі, віку, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, власності, місця народження або іншого стану.

У процесі застосування не пов'язаних з тюремним ув'язненням заходів дотримується право правопорушника на особисте життя, а також право на особисте життя сім'ї правопорушника. Особова справа (досьє) правопорушника повинна вестися суворо конфіденційно. Доступ до нього обмежується особами, що безпосередньо займаються розглядом справи, або іншими належним чином уповноваженими особами.

При призначенні і застосуванні альтернативних мір правопорушнику повинна бути забезпечена можливість звернення із запитами або скаргами до судового або іншого компетентного незалежного органу.

Пильну увагу Правила надають нагляду за правопорушниками, який відповідно до ст. 10.1 має на меті скоротити рецидив правопорушень і сприяти такому включенню правопорушника в життя суспільства, який би звів до мінімуму вірогідність повторного вчинення злочинів. Для кожного окремого випадку рекомендується передбачати найприйнятніший вид нагляду і поводження, який періодично слід переглядати і за необхідності корегувати. В рамках конкретної не пов'язаної з тюремним ув'язненням міри розробляються і здійснюються такі заходи, як індивідуальна робота, групова терапія, програми за місцем проживання правопорушника і особливе поводження з різними категоріями правопорушників. Токійські правила передбачають можливість зміни або скасування мір, не пов'язаних з тюремним ув'язненням, при порушенні умов, що підлягають виконанню правопорушником. При цьому Правила обумовлюють, що сама по собі неефективність міри, не пов'язаної з тюремним ув'язненням, не повинна автоматично призводити до застосування тюремного ув'язнення. У цій ситуації компетентний орган повинен розглянути питання про застосування іншої не пов'язаної з тюремним ув'язненням міри, і покарання у виді тюремного ув'язнення може бути застосоване лише після того, як всі відповідні альтернативні міри будуть вичерпані.

Особливе значення надається Правилами кваліфікації персоналу, що веде роботу з засудженими без позбавлення волі. Наголошується на необхідності забезпечити його професійну підготовку, відповідне службове положення, належні оклади і пільги і надавати широких можливостей для просування по службі.

Токійські правила рекомендують заохочувати участь громадськості в процесі застосування мір, не пов'язаних з тюремним ув'язненням, яке слід розглядати як надання членам суспільства можливості зробити свій внесок у справу захисту інтересів суспільства. Правила орієнтують на регулярне проведення конференцій, семінарів, симпозіумів та інших заходів, які сприяють усвідомленню громадськістю необхідності її участі у справі не пов'язаних з тюремним ув'язненням мір, а також на широке залучення засобів масової інформації з метою вироблення у громадськості конструктивного підходу до альтернативних заходів. Правилами окремо рекомендовано добровольцям, що беруть участь у роботі із засудженими, пройти необхідну підготовку, страхуватися від нещасних випадків, тілесних ушкоджень при виконанні своїх обов'язків. Їм необхідно відшкодовувати дозволені витрати, які вони несуть при виконанні своєї роботи.

Правила рекомендують державам регулярно проводити дослідження проблем заходів, не пов'язаних з тюремним ув'язненням і з урахуванням їх результатів планувати і здійснювати відповідні програми щодо широкого впровадження альтернативних мір у практику судових і правоохоронних органів.

Ряд важливих міжнародно-правових документів був розроблений в рамках Ради Європи - Європейська конвенція про здійснення нагляду за умовно засудженими і умовно звільненими правопорушниками від 30 листопада 1964 р., Резолюція (65) 1 про відстрочку вироку, пробацію та інші міри покарання, альтернативні ув'язненню, Резолюція (76) 10 про деякі міри покарання, альтернативні ув'язненню. Ці нормативні акти, проте, торкалися лише окремих аспектів проблеми. Тому в 1992 р. 19 жовтня Комітет Міністрів Ради Європи прийняв рекомендацію № R (92) 16 «Європейські правила щодо громадських санкцій та заходів», які покликані стати основою для національних законодавчих органів і практиків щодо застосування мір, не пов'язаних з позбавленням волі. Важливим є те, що, на відміну від Токійських правил, Європейські правила містять набагато докладніші рекомендації щодо методів роботи виконавчих органів, участі в їх діяльності громадськості, приватних осіб, про кадри і підбір персоналу служб, виконуючих покарання без ізоляції від суспільства.

Згадані міжнародні стандарти, як і Токійські правила, мають рекомендаційний характер і не відносяться до числа міжнародних договорів або загальновизнаних норм і принципів міжнародного права. Тому їх положення можуть бути реалізовані в Україні тільки опосередковано, шляхом включення до вітчизняного кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого законодавства.

Ухвалені міжнародним співтовариством рішення і проведені дослідження у сфері практики застосування кримінальних покарань дозволили на черговому IХ Конгресі ООН, що відбувся в травні 1995 р. в Каїрі, провести порівняльний аналіз і дати всебічну характеристику нев'язничих і в'язничих санкцій, наслідків застосування альтернативних тюремному ув'язненню покарань для процесу декриміналізації суспільства, зменшення кількості ув'язнених і рецидивної злочинності, економічних, людських і соціальних витрат для контролю над злочинністю. Конгрес схвалив значне поширення в багатьох країнах світу таких санкцій, як штраф, громадські роботи, умовне засудження, обмеження волі, пробація, спеціальна опіка або нагляд та інших традиційних і новітніх санкцій, пов'язаних з різним ступенем і формою нагляду за засудженими, які протягом десятиліть довели свою високу попереджувальну ефективність.

Висновок

Підводячи підсумок викладеному, можна стверджувати, що існуюча в даний час система альтернативних покарань, попри їх численні переваги, на жаль, залишається недостатньо реалізованою як в санкціях статей Особливої частини КК, так і в практичній діяльності судів і кримінально-виконавчої системи. Окремі альтернативні покарання (виправні роботи) в сучасних соціально-економічних умовах практично втратили свій карально-виховний потенціал і підлягають виключенню з кримінального законодавства. Інші - позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, штраф, громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі - здатні виконувати завдання боротьби зі злочинністю і їх існування залишається кримінологічно виправданим. З іншого боку, застосовуються вони недостатньо активно, тому з метою активізації процесу їх впровадження в судову практику необхідно, по-перше, розширити законодавчі можливості призначення кримінальних покарань даної категорії (включаючи введення вислання, передбачення можливості застосування конфіскації майна в якості основного покарання, розширення переліку обов'язків і правообмежень, що можуть покладатися на звільнених від відбування покарання з випробуванням) і, по-друге, створити налагоджений механізм процесу їх виконання, розширивши відповідні повноваження органів і установ виконання покарань без ізоляції засуджених від суспільства і зміцнивши їхню матеріальну базу.

Список використаної літератури

1. Загальна декларація прав і свобод людини і громадянина від 10 грудня 1948 р. //Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірка документів. М.Д990.

2. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопаду 1950 г.; Протокол N 1 від 20 березня 1952 г.; N 2 від 6 травня 1963 г.; N 4 від 16 вересня 1963 г.; N би від 28 квітня 1983 г.; N 7 від 22 листопаду 1990р.

3. Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими від 30 серпня 1955 р.

4. Коментар до Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими. Під ред. П.Г. Міщенкова. М. 1997.

5. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 19 грудня 1966 р.

6. Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірка документів. М., «Юр. літ.», 1990.

7. Міжнародний пакт про цивільні і політичні права від 19 грудня 1966 г - Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірка документів, М., «Юр. літ.», 1990.

8. Конвенція про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі для відбування покарання в державі, громадянами якої вони є від 19 травня 1978 г.» Ратифікована СРСР 3 квітня 1979 р. Набула чинності 26 серпня 1979 р.

9. Кодекс поведінки посадовців по підтримці правопорядку. - Прийнятий XXXIV сесією Генеральної Асамблеї ООН 17 грудня 1979 р. (прикладений до резолюції 34/169) //Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірка документів. М., 1990.

10. Заходи, що гарантують захист прав тих, хто засуджений до смертної страти. - Схвалені Радою ООН 25 мая 1984 р. //

Размещено на Allbest.ru