Інститут співучасті у вчиненні злочину у кримінальному праві України, Франції та англо-американському праві

У ході реформи карного права в США також втратив своє значення традиційний розподіл співучасників на «виконавця першого ступеня» (той, хто безпосередньо здійснює злочин), «виконавця другого ступеня» (той, хто сприяє винному на місці й під час здійснення злочину), «пособника до факту здійснення злочину». Законодавство, прийняте в більшості штатів, не користується перерахованими категоріями, що створювали чималі труднощі в практичній діяльності судів. У відповідності з рекомендаціями Модельного КК 1962 р., кодекси штатів розрізняють, як правило, лише виконавців і співучасників у злочині. Виконавцем в американському карному праві визнається не тільки той, хто сам вчиняє злочин, але й той, хто використовує так званого «невинного агента» (психічно хворого, дитини) і взагалі особа, у діях якого відсутня вина (посереднє заподіяння шкоди). Поняття співучасника в багатьох КК дається шляхом перерахування конкретних дій, що становлять співучасть. Так, по КК штату Нью-Йорк співучасник - це особа, що «підбурює, наказує, наполягає на здійсненні злочину або навмисно допомагає» виконавцеві. У КК окремих штатів з'явився також розподіл співучасників на підбурювачів і пособників в силу впливу континентального права, де такий розподіл проводиться. В інших штатах фігури пособників і підбурювачів як і раніше не виділяються. Однак нерідко в кримінальних кодексах штатів, взагалі, не проводиться розподіл співучасників на види, а всі вони йменуються «основними учасниками». Так, згідно ст. 31 КК штату Каліфорнія, «всі особи, зацікавлені у вчиненні злочину, поза залежністю від того, чи є воно фелонією або місдімінором, чи безпосередньо вони роблять діяння, що являє собою злочин, або допомагають або сприяють його здійсненню або, якщо вони не були присутні, але давали поради або заохочували до його здійснення, а також всі особи, що консультують, що дають поради або заохочують дітей у віці до 14 років, сновид або ідіотів зробити будь-який злочин або які використають шахрайство, хитрування або силу, стан сп'яніння або іншим способом змушують яка-небудь особу вчинити будь-який злочин або які за допомогою погроз, подвергания небезпеки, наказу або насильства примушують іншу особу вчинити будь-який злочин, є основними учасниками будь-якого злочину, зробленого подібним чином» [7]. Вимоги, що ставляться до поводження й наміру співучасника, вироблені традиційною англо-американською доктриною, зберігають силу як умови кримінальної відповідальності співучасника за дії виконавця. Співучасть повинна виражатися в активних діях, а не в простій присутності на місці злочину. Таке невтручання карається лише у випадку, коли в особи був юридичний обов'язок попередити здійснення злочину. Відповідні формулювання «з наміром», «з метою» та ін. входять у визначення дій співучасника практично у всіх КК американських штатів. Як і в Англії, допускається співучасть не тільки в навмисних, але й у необережних злочинах. Приведемо такий приклад. Два автомобілісти влаштували перегони на шосе, у результаті чого один з них збив пішохода. Інший водій буде відповідати як співучасник необережного злочину. Сфера кримінальної відповідальності за співучасть розширюється також за рахунок положень КК деяких штатів про те, що співучасник відповідає за будь-які результати злочинних дій виконавця, якщо вони були «розумно передбачувані як імовірний наслідок цих дій» (ст. 609.05 КК штату Мінесота). Це ще один приклад використання конструкції «розумної людини» при рішенні питання про відповідальність за ексцес виконавця. Пособництво після факту здійснення злочину протягом довгого часу розглядалося й в Англії, і в США як особлива форма співучасті. Тепер же намітилася тенденція виділити його в самостійний склад. Відповідальність за недонесення обмежується лише випадками прийняття винагород за утримання від повідомлення про злочин.

Самостійний злочин становить у КК штатів придбання майна, викраденого іншою особою. У цьому випадку потрібне встановлення двох обставин: 1) майно було, дійсно, викрадено; 2) обвинувачуваний одержав його у володіння або розпорядження хоча б на самий нетривалий час. Для відповідальності за придбання викраденого іншим майна не потрібно виявлення винного в розкраданні, оскільки дії по придбанню викраденого є самостійним злочином [9].

Висновки

Таким чином на основі порівняння правового регулювання інституту співучасті у вчиненні злочину у нашій державі, Франції та країнах загального права можна зробити наступні висновки. В країнах англо-американського права та Кримінальному кодексі Франції на відміну від кримінального законодавства України відсутнє легальне визначення поняття співучасті у вчиненні злочину. Право цих країн чітко визначає лише форми та види співучасників. Поняття співучасті визначається доктриною цих країн. Так, якщо КК України чітко визначає, що співучастю є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину, то у правовій доктрині Франції під співучастю (complicite) прийнято вважати лише співучасть у вузькому змісті слова, тобто таку діяльність інших осіб, що провокує або полегшує здійснення злочину виконавцем, але сама по собі ніяких елементів злочинного діяння не містить. Саме в цих межах співучасть відноситься у кримінальному праві Франції до Загальної частини. Правда, у деяких випадках в Особливій частині передбачається відповідальність за деякі дії співучасників у самостійному виді, що переслідує спеціальні цілі і є, скоріше, виключенням, ніж правилом. У кримінально-правовій доктрині країн англо-американського права під співучастю розуміються дії двох або більше осіб по реалізації злочинного задуму. У регулюванні співучасті англійське право виходить з акцесорної теорії, тобто визнає, що діяльність співучасника визначається злочинними діями виконавця. Характерною особливістю інституту співучасті в українському праві можна назвати ту обставину, що співучасть можлива у нас лише при вчиненні умисних злочинів. Натомість як і в Англії, США так і у Франції допускається співучасть не тільки в навмисних, але й у необережних злочинах. Що стосується форм співучасті, то тут вже ситуація наступна. Чинний Кримінальний кодекс України як єдине джерело кримінального законодавства України чітко не виділяє та практично не розрізняє певних форм співучасті, хоча форми співучасті мають велике практичне значенння. У науці кримінального права України залежно від ступеня узгодженості співучасників виокремлюють такі форми співучасті: 1) співучасть без попередньої змови; 2) співучасть за попередньою змовою. Залежно від характеру участі окремих співучасників у вчиненні злочину співучасть може мати просту і складну форму. У вітчизняній доктрині вважається, що виділення форм співучасті має істотне значення для кримінальної відповідальності співучасників, оскільки це дає змогу обґрунтувати з правової точки зору відповідальність не лише виконавця, а й інших учасників спільного вчинення злочину, а також впливає на кваліфікацію дій співучасників. Французьке кримінальне право розрізняє поняття співучасті й співиконавства. Однак, можна зробити висновки, що воно ототожнює форми і види співучасників. При цьому груповий характер виконання злочину здобуває юридичного значення лише в тому випадку, коли він спеціально передбачається нормою Особливої частини КК Франції як ознака конкретного кваліфікованого злочину. У всіх інших випадках співвиконавці несуть відповідальність по тим же загальним правилам, які ставляться до виконавців, що діють індивідуально. Англо-американське право чітко не розрізняє певні форми співучасті ні в доктрині, ні на практиці. Більш детально тут розроблені питання видів співучасників. Стосовно останніх, то тут у кримінальному праві досліджуваних нами держав є різні цікаві особливості. Так, як відомо, КК України визначає 4 види співучасників такі як виконавець, організатор, підбурювач і пособник. КК Франції виділяє не конкретних співучасників, а 5 форм співучасті залежно від ролі кожного співучасника: співучасть у формі підбурювання, співучасть у формі керівництва, співучасть у формі надання засобів, співучасть у формі допомоги та співучасть у формі сприяння. Цікаво, що деякі із цих самостійних французьких форм співучасті, зокрема 3 останні, в українському праві характеризують лише одного співучасника, такого як пособник. В англо-американському праві поняття «співучасника» використовується як і раніше в юридичній літературі, але деякі автори відносять до нього будь-яких учасників злочину, а інші тільки додаткових (пособників і підбурювачів). Справа полягає у тому, що в англійському загальному праві протягом довгого часу була прийнята наступна класифікація співучасників: виконавці й пособники. Виконавці, у свою чергу, підрозділялися на 2 види: виконавці першого ступеня (особи, які самі вчинили злочин) і виконавці другого ступеня (особи, що сприяли злочинному діянню в момент його здійснення). Пособники залежно від часу здійснення ними відповідних дій, підрозділяються на 2 види: пособників до факту здійснення злочину й пособників після факту здійснення злочину. Отже, в англійському загальному праві інститутом співучасті охоплювалися як самі виконавці, так і всі інші учасники злочинного діяння. У цей час чотирьохчленна класифікація скасована. Учасники всіх злочинів є виконавцями. Однак при призначенні покарання судді враховують «внесок» кожного зі злочинців, у зв'язку із чим проблема співучасті як і раніше актуальна. І нарешті стосовно юридичного значення причетності до злочину, то якщо за українським правом, як відомо, відповідальність за причетність не наступає, у праві Франції досить часто причетність може карається навіть якщо вона не утворює самостійних складів злочинів. В англо-американському праві взагалі будь-які випадки причетності до злочину у розумінні континентального права відсутні. Такі випадки можуть визнаватися виконавством у вчиненні злочину, а можуть і не визнаватися, виходячи із кожного конкретного випадку. Отже правове регулювання інституту співучасті різними країнами має свої специфічні особливості та відмінності. Ці особливості, на нашу думку, можна враховувати при вдосконаленні національного законодавства, звісно не шляхом прямого запозичення окремих норм чи положень, а лише тих, які будуть реально життєздатними у нашому праві, адже останнім часом намічається тенденція до зближення та гармонізації основних положень різних правових систем.

Список використаної літератури

1. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26, Ст. 131.

2. Кримінальний кодекс УРСР від 28.12.1960 № 2001-V затверджений Законом УРСР від 28.12.60 // Відомості Верховної Ради. - 1961. - № 2. - Ст. 14.

3. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України (2-е вид., перероб. та доп.) /За заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. - К., 2008. - 1428 с.

4. Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України від 5 квітня 2001 року.// За ред. М.І.Мельникова, М.І. Хавронюка. - К.: Каннон, А.С.К., 2003. - 1104 с.

5. Уголовное право Соединенных Штатов Америки: Сборник нормативних актов. -- М., 1986.

6. Уголовный кодекс Франции / Научн. ред. и предисл. Н.Е. Крыловой, Ю.Н. Головко / Пер. с франц. Н.Е. Крыловой. - СПб., 2002.

7. Крылова Н.Е., Серебренникова А.В. Уголовное право современных зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии) Учебное пособие - 190 с.

8. Крылова Н. Е. Основные черты нового Уголовного кодекса Франции. -- М.: Спарк, 1996. -- 124 с.

9. Никифоров Б. С., Решетников Ф. М. Современное американское уголовное право. М.: Наука, 1990. -- 153 с.

10. Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Японии: Общая часть уголовного права. -- М.: Юрид. лит., 1991. -- 288 с.

11. Уголовное право зарубежных государств. М., 1973. Вып. 3.