Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра кримінального права

КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ

Спеціальний суб'єкт злочину його види та ознаки

КИЇВ 2007г.

Зміст

Вступ

1. Поняття та ознаки суб'єкту злочину

2. Спеціальний суб'єкт злочину. Види (класифікація) суб'єктів злочину

3. Осудність як необхідна умова кримінальної відповідальності

4. Проблема зменшення осудності у кримінальному праві

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

24 серпня 1991 року Україна після багатовікових страждань нарешті здобула таку довгоочікувану, омріяну незалежність. Але не безхмарне життя незалежності ,на яке ми всі сподівались, постало перед нами суворими злиднями, які відобразилися в політичній, економічній та і, взагалі, в кризі самого нашого суспільства. До цих тяжких проблем приєдналася ще дна дуже важлива - значний зріст рівня злочинності. Хоча останніми роками ситуація дещо стабілізується завдяки проведенню великої ідеологічної роботи, підвищенню ефективності роботи правоохоронних органів, внаслідок чого досягнуті успіхи в справі боротьби із злочинністю, але рівень її залишається ще досить високим.

Стаття 3 Конституції України проголошує людину, її життя ї здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю. Конституція України К.,-1996

Держава бере на себе обов'язок забезпечення прав і свобод людини. З цим обов'язком держави кореспондується право кожного вимагати від органів державної влади захисту його прав і свобод. Реалізація цих концептуальних положень пов'язана з необхідністю відтворення у законодавстві про кримінальне судочинство норм, спрямованих на захист прав і свобод людини.

Нормами кримінального судочинства захищаються права і свободи суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, зокрема тих, щодо яких висунуто обвинувачення або які постраждали від злочину.

Насамперед йдеться про підозрюваного, обвинуваченого і підсудного. Стаття 62 Конституції передбачає: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Це - презумпція невинуватості, принцип, на якому має ґрунтуватися все судочинство. Він усуває обвинувальний ухил і є важливою гарантією захисту від обвинувачення. Людина наділяється правом захищатися від обвинувачення саме тому, що за Конституцією вона вважається невинуватою, поки її не визнано винною обвинувальним вироком, який набрав законної сили.

Вчинення особою злочину - це з правової точки зору підстава виникнення кримінальної відповідальності, пов'язаної з появою у особи, яка вчинила злочин, обов'язку перетерпіти певні зміни свого правового становища, яке настає після набрання вироком суду чинності. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність виникає з моменту вчинення злочину і тим самим обумовлює обов'язок особи, звинуваченої у вчинені злочину, підлягати вимогам передбаченої законом процедури під час розслідування злочину.

Подана курсова робота має за мету вияснити питання суб'єкту злочину, тобто особи, яка вчинила злочин і повинна нести за це кримінальне покарання.

1. Поняття та ознаки суб'єкту злочину

Злочини завжди вчиняються конкретними особами. Тому до числа обов'язкових елементів складу злочинів завжди входить суб'єкт злочину.

Кримінальний закон України до прийняття нового кодексу 2001 року не користувався термінами “суб'єкт злочину” та “злочинець”. Замість них у статтях Кримінального кодексу вживалися слова “винний”, “засуджений”, “особа, що вчинила злочин”, “особа, винна у скоєні злочину” і таке інше.

Новий Кримінальний кодекс в ст.18 визначає, що суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Суб'єкт злочину - це і є особа, що вчинила злочин, тобто злочинець. У більш вузькому, спеціальному змісті слова суб'єкт злочину - це особа, здатна у відповідності до принципів кримінального права нести кримінальну відповідальність у випадку вчинення нею навмисного чи з необережності суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. З усіх багаточисленних властивостей особистості злочинця слід виділити такі, що можуть свідчити про його здатність нести кримінальну відповідальність. Саме ці ознаки характеризують суб'єкт злочину. Науковий коментар Кримінального кодексу України. - К., 2001

Кримінальне право повинно впливати на поведінку людей. Тому воно пов'язує кримінальну відповідальність зі здатністю людини усвідомлювати свої дії та керувати ними. Звідси кримінально-правове значення мають в першу чергу такі якості особи, в яких виражається ця здатність. До них відносяться досягнення встановленого законом віку та осудність. Суб'єкт, що володіє всіма цими ознаками в кримінальному праві ще носить назву загальний суб'єкт злочину. В окремих випадках кримінальна відповідальність встановлюється нормою закону лиш для осіб, що наділені додатковими ознаками. Наприклад, за отримання хабара може нести відповідальність тільки службова особа, а суб'єктом державної зради може бути не всяка особа, а лише громадянин України. Ці ознаки також включаються до числа обов'язкових і характеризують спеціального суб'єкта конкретного складу злочину. Згідно ч.2 ст. 18 КК спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, , суб'єктом якого може бути лише певна особа. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. Д., 1992

Таким чином, згідно кримінального права України суб'єктом злочину може бути фізична особа, що досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, вчинила навмисно чи з необережності суспільно небезпечне діяння, передбачене Кримінальним кодексом України, осудна, а в окремих випадках наділена спеціальними ознаками, що вказані у відповідній нормі.

Включення осудності та досягнення певного віку до числа ознак складу злочину має принципове значення. Розглядаючи суб'єкт злочину в якості однієї із сторін (одного із елементів) злочину, кримінальне право тим самим підкреслює, що діяння не може вважатися злочинним, якщо воно вчинене особою, що не відповідає вказаним ознакам. Діяння неповнолітніх чи душевно хворих людей об'єктивно можуть нести в собі велику суспільну небезпеку, та від цього вони не стають злочинами. Тому примінимо до цих діянь не прийнято вживати терміни “злочин”, “злочинне”.

Кримінальна відповідальність завжди суворо індивідуальна. Кримінальне право України не визнає суб'єктом злочину юридичні особи чи колективи загалом.

Багато видів злочинів по своєму характеру не можуть бути вчинені юридичними особами. Якщо навіть злочини вчиняються в області відносин, в яких приймають участь юридичні особи, то відповідність несуть в індивідуальному порядку люди (представники або члени відповідних організацій), що винні у скоєні злочину. Юридичні особи, тобто установи, підприємства, організації, кримінальної відповідальності нести не можуть. За дії, скоєні від імені юридичних осіб, в разі, якщо в них є склад злочину, відповідають фізичні особи, тобто ті, що скоїли злочини. Наприклад, за незаконне звільнення громадянина з роботи, вчинене службовою особою державного або громадського підприємства, установи чи організації (ст. 172 КК України) кримінальну відповідальність несуть не ці юридичні особи, а особи фізичні, тобто керівники підприємств, установ, організацій, які скоїли злочин.

За випуск або реалізацію недоброякісної продукції кримінальну відповідальність несуть особи, на яких покладено обов'язок здійснювати контроль за якістю виготовлення продукції і товарів, а також громадяни-підприємці, які провадять діяльність по виробництву продукції (товарів) для реалізації споживачам (ст. 227 КК України).

За зловживання владою або службовим становищем відповідальність несуть не установи, організації, а службові особи, які скоїли злочин.

За примушення давати показання при допиті шляхом незаконних дій кримінальну відповідальність несуть особи, які провадять дізнання або попереднє слідство.

Звичайно, не можуть бути суб'єктами кримінального права особи померлі, які перед тим скоїли злочин, предмети і сили природи, тварини.

Іноді в кримінально-правовій нормі прямо названі категорії службових осіб, що несуть відповідальність за діяльність організації - юридичної особи. Наприклад, за випуск із промислового підприємства недоброякісної, нестандартної чи некомплектної продукції несуть відповідальність (при наявності вини) директор, головний інженер і начальник відділу технічного контролю, а також особи, що займають інші посада, але виконують обов'язки вказаних осіб. В інших випадках коло відповідальних осіб визначається по обставинах справи, в залежності від допущених цими особами порушень та наявності вини. Музика А. Ще раз про обмежену осудність. // Право України. №4. 1998. С. 38-41.

Відмова від притягнення до кримінальної відповідальності юридичних осіб повністю узгоджується з принципом індивідуальної, особистої відповідальності кожної людини за вчинені нею суспільно небезпечних діянь одним із головних принципів кримінального права України.

Досягнення передбаченого законом віку - одна з необхідних умов притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Необхідність встановлення в законі мінімального віку кримінальної відповідальності обумовлена перш за все тим, що ця обставина нерозривно пов'язана зі здатністю особи усвідомлювати свої дії та керувати ними. Притягнення неповнолітнього до відповідальності за діяння, яких він не усвідомлює, недопустимо.

Вік, з досягненням якого настає кримінальна відповідальність, не може бути встановлений в законі довільно. Перш за все враховуються дані фізіології, загальної та вікової психології та педагогіки про вік, починаючи з якого в підлітка, що нормально розвивається формуються вказані вище здібності. Багато заборон, яким держава надає значення правових, доступні для розуміння і малолітньої дитини: неможна привласнювати чуже.

Таким чином, мінімальний вік кримінальної відповідальності не може бути нижчим за вік, коли в людини формуються певні правові уявлення, коли вона здатна усвідомити правові заборони. Однак цього недостатньо для визначення мінімального віку кримінальної відповідальності. Процес прискорення фізичного та інтелектуального розвитку підростаючого покоління (так звана акселерація), що спостерігається останнім часом, неухильно веде до того, що і здатність правильно оцінювати свою поведінку буде проявлятися все в більш ранньому віці. Але це не вимагає обов'язкового зниження віку кримінальної відповідальності.⁴

Необхідно враховувати також можливості суспільства боротися з суспільно небезпечними діяннями підлітків не застосуванням кримінального покарання, а шляхом виховання.

Очевидно, визначення віку відповідальності - питання не тільки соціально-психологічне чи педагогічне, але й кримінально-політичне. Чим вищий рівень профілактичної та виховної роботи, чим кращий кримінальний прогноз, тим вищим може бути і вік кримінальної відповідальності. Трубиков В. М. Механізми соціальної адаптації осіб що звільняються від відбуття покарання //Київ.- 1990 рік

Аналіз складів злочинів з більш низьким віком кримінальної відповідальності дає змогу визначити по яких критеріях вони виділені. Перш за все це злочини достатньо високого ступеня суспільної небезпеки. Але це не єдиний і навіть не основний критерій. З числа злочинів, віднесених кримінальним законом до категорії тяжких, лише невелика частина включена до ч.2 ст.22 КК України. З іншої сторони, в переліку передбачені деякі види злочинів, що не відносяться до категорії тяжких (наприклад, крадіжка та грабіж без обтяжуючих обставин). Другим критерієм є форма вини: підлітки в віці від 14 до 16 років не несуть відповідальності за злочини скоєні з необережності, крім вбивства.

Отже, кримінальна відповідальність неповнолітніх має свої особливості.

Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені частиною другою статті 105 КК.

Примусові заходи виховного характеру передбачені частиною другою статті 105 КК, суд застосовує і до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу. Ковальський В.С. Кримінальне право України. К., 1997.

У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності.

До неповнолітніх можуть бути застосовані такі основні види покарань:

1) штраф;

2) громадські роботи;

3) виправні роботи;

4) арешт;

5) позбавлення волі на певний строк.

До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у вигляді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення.

Розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищувати двох годин на день.

Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому в віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року.

Із заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, здійснюється відрахування в доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від п'яти до десяти відсотків.

Арешт полягає у триманні неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб.

Покарання у вигляді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене на строк більше десяти років, а у випадках, передбачених пунктом 5 частини третьої статті 104 більше п'ятнадцяти років. Неповнолітні, засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах.

Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

Покарання у вигляді позбавлення волі призначається неповнолітньому:

1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості - на строк не більше двох років;

2) за злочин середньої тяжкості - на строк не більше чотирьох років;

3) за тяжкий злочин - на строк не більше семи років;

4) за особливо тяжкий злочин - на строк не більше десяти років.

5) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини - на строк до п'ятнадцяти років. Житний О. О. Звільнення від кримінальної відповідальності у звязку з дійовим каяттям: автореферат... канд. юр. наук// Харків. - 2003 рік//

Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.

У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:

1) застереження;

2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються законом. Фріс П. Л. Конспект лекцій з кримінального права.

До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру, що передбачені у частині другій цієї статті. Тривалість заходів виховного характеру, передбачених у пункті 2 та 3 частини другої ст.105 , встановлюється судом, який їх призначає.

Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя в порядку, передбаченому законом.

2. Спеціальний суб'єкт злочину. Види (класифікація) суб'єктів злочину

Законодавець, введенням ознак спеціального суб'єкта злочину звужує сферу поширення норми, співвідносячи її до відповідного кола відповідальних осіб, ознаки яких вказані в диспозиції закону.

Сказане дозволяє зробити висновок, що спеціальний суб'єкт злочину:

1) крім осудності та віку кримінальної відповідальності, володіє ще що найменш однією додатковою ознакою;

2) ці ознаки вказані в кримінальному законі чи прямо витікають з нього;

3) їх наявність обмежує коло осіб, які можуть нести відповідальність по даному закону.

Вказані ознаки повинні бути встановлені при кваліфікації злочину, що забезпечує правильне застосування закону по суб'єкту злочину. Устименко В.В. Спеціальний суб'єкт злочину. Харків., 1989

Всі ознаки спеціального суб'єкту в чинному законодавстві можна розділити на три великі групи:

1) ознаки, що характеризують соціальну роль і правове положення суб'єкта;

2) фізичні властивості суб'єкта;

3) взаємовідношення суб'єкту з потерпілим.

Цікаву, і таку, що заслуговує уваги, кваліфікацію спеціальних суб'єктів, виділивши такі три групи по ознаках, що характеризують:

1) правове становище (статус) суб'єкта;

2) особистість винного;

3) специфіку злочинних діянь особи.

В цілому така класифікація виглядає наступним чином.

Правове становище (статус) суб'єкту:

1) державно-правове становище особи - громадян України, іноземець;

2) в сфері оборони країни - військовозобов'язаний, особа, що підлягає призову на військову службу, військовослужбовець;

3) в сфері транспорту - працівник залізничного, водного, повітряного транспорту, особа, що керує транспортним засобом, особа, що відповідає за технічний стан і експлуатацію транспортного засобу, капітан судна, члени екіпажу повітряного судна, пасажир;

4) в сфері організаторсько-розпорядчої, адміністративної-господарської чи іншої службової діяльності - посадова особа, директор, головний інженер, головний (старший) бухгалтер, особа, якій відомості, що складають державну таємницю, були доручені по службі;

5) в сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, комунального господарства, будівництва і т.п. - особа, якій доручено зберігання чи охорона державного чи громадського майна.

Працівник закладів торгівлі, громадського харчування, працівник будівельних підприємств, працівник підприємства, діяльність якого пов'язана з використанням, зберіганням, обліком чи транспортуванням вибухових чи радіоактивних речовин;

6) в сфері шлюбно-сімейних відносин і відносин, що складаються на підставі визначеної залежності - особа, що піклується про потерпілого чи поставила потерпілого в небезпечне для життя становище, батьки, діти, опікун (піклувальник), особа, від якої потерпілий залежить матеріально;

7) в сфері правосуддя і при виконанні кримінального покарання - працівник органів дізнання, слідчий, прокурор, суддя, свідок, перекладач, експерт, потерпілий, особа, якій передано на зберігання майно згідно арешту чи опису, особа, що знаходиться під вартою чи відбуває покарання в вигляді позбавлення волі, особа, по відношенню до якої встановлено адміністративний нагляд;

8) правове положення особи в сфері медицини - лікар, особа медичного персоналу.

Особистість винного:

1) негативні соціально-психологічні властивості, що обумовлені антисоціальною діяльністю - наявність попередньої судимості (спеціальний рецидив);

2) наявність адміністративного стягнення (необхідна повторність);

3) біологічні (фізичні) властивості винного - чоловік, жінка, особа, хвора на венеричні захворювання чи СНІД.

Специфіка злочинних дій особи:

1) характер злочинних діянь, що складають об'єктивну сторону відповідних злочинів - організатор, виконавець;

2) інтенсивність дій, що складають об'єктивну сторону відповідних злочинів - активний учасник.

Спеціальні суб'єкти можна класифікувати не лише по їх юридичній природі, але й по кількості ознак, що їх характеризують. Не виключена також класифікація в залежності від виду складу злочину, де вони вказані, а також виходячи з методу опису цих ознак в самому законі.

Так, в залежності від кількості ознак, спеціальні суб'єкти ділять на:

1) прості - наприклад, службова особа;

2) складні (комбіновані) - наприклад, особа, що раніше притягувалася до кримінальної відповідальності (перша ознака) за вчинення тяжкого злочину (друга ознака).

В залежності від того, в якому виді складу злочину вказані спеціальні суб'єкти, їх ділять на:

1) такі, що вказані в основному складі;

2) такі, що вказані тільки в кваліфікаційних складах;

3) такі, що вказані як в основних так і в кваліфікаційних складах (наприклад, службова особа - ч. 1 і 2 ст. 364 КК України).

Класифікація спеціальних суб'єктів як і будь які інші наукові класифікації, виступає в якості ефективного засобу пізнання самих спеціальних суб'єктів. За допомогою наведених класифікацій ми систематизуємо їх у відповідності до загальних чи відмінних ознак. Це позволяє не лише визначити їх кількість чи розкласти в групи та привести їх вивчення в окрему систему, але й виявити їх юридичну характеристику. Мірошніченко Н., Орловська Н. Обмежена осудність та її законодавче вивчення. // Право України. №7. 1997. С. 23-25.

Наведена вище класифікація має відносний характер і весь час доповнюється та розвивається. Але це не позбавляє її тієї позитивної ролі, яку вона відіграє в пізнанні спеціальних суб'єктів. Наприклад, класифікація спеціальних суб'єктів по таких їх ознаках, як правове становище, характер діянь і особистісні властивості, дає можливість не лише визначити коло суб'єктів, що входять в ці групи, але й той зв'язок, що існує між спеціальним суб'єктом та іншими елементами складу злочину. За допомогою такої ознаки, як правове положення, розкривається зв'язок спеціального суб'єкта з об'єктом злочину. Характер вчинюваних ним діянь визначає зв'язок з об'єктивною стороною злочину, а через неї і з об'єктом посягання. Виділені ж в класифікації спеціальні суб'єкти по характеру їх особистісних властивостей показують, що ці ознаки в єдності з іншими ознаками складу злочину виступають в якості основи кримінальної відповідальності і саме ці особистісні властивості в значній мірі підвищують суспільну небезпеку злочину в цілому.

Не можна не відмітити і значення класифікації для законодавчої діяльності, удосконалення кримінального законодавства. Ці класифікації обрисовують ті форми (прийоми), з допомогою яких можуть бути описані в законі ознаки спеціальних суб'єктів. Достатньо, наприклад, відмітити використання в цьому відношенні позитивної, негативної чи позитивно-негативної форми їх описання прямі посилання на правове положення такого суб'єкта, його особистісні властивості.

Класифікація, без сумніву, виступає важливим орієнтиром і в правозастосовчій практиці. При допомозі класифікації з більшою визначеністю пізнаються ознаки спеціальних суб'єктів у випадках ідеальної сукупності, коли злочини, що входять до неї, скоєні таким суб'єктом, а також при конкуренції законів, що передбачають відповідальність близьких за ознаками спеціальних суб'єктів, для визначення саме того закону, який необхідно застосувати в даному випадку. Якщо в законі вказані складні (комбіновані) спеціальні суб'єкти, то належить виявити дві чи більше їх ознак. Відсутність хоча б однієї з них виключає такого суб'єкта і відповідно кваліфікацію скоєного по даному закону. При кваліфікації діянь співучасників особистісні властивості, що утворюють ознаки спеціальних суб'єктів, не можуть бути застосовані до цих співучасників в вину і тим самим обтяжувати чи пом'якшувати їх відповідальність.

злочин осудність кримінальний відповідальність

3. Осудність як необхідна умова кримінальної відповідальності

Суб'єктом злочину може бути тільки осудна особа. Осудність поряд з досягненням встановленого віку виступає в якості обов'язкової умови кримінальної відповідальності та є однією з обов'язкових ознак суб'єкта злочину. Осудність в самому широкому змісті цього слова означає здатність нести відповідальність перед законом за свою діяльність.

Згідно ст.19 КК України осудною визнається особа, яка під час вчинення діяння, передбаченого цим Кодексом, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. Кригер Г.А. Советское уголовное право. Общая часть. М., 1988.

Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.

З цього положення можна зробити висновок, що осудність - це такий стан психіки, при якому людина в момент вчинення суспільно небезпечного діяння може усвідомлювати свої дії та керувати ними. Із вказаним станом психіки пов'язана здатність особи відповідати за свої діяння.

Здатність розуміти фактичну сторону та соціальну значимість своїх вчинків і при цьому свідомо керувати своїми діями відрізняє осудну людину від неосудної. Злочин скоюється під дією цілого комплексу зовнішніх обставин, що відіграють роль причин і умов злочинної поведінки. Але ні одна не впливає на особу поза її свідомістю. Будучи мислячою істотою, людина з нормальною психікою здатна оцінювати обставини, в яких вона діє, і з врахуванням яких вибирає варіант поведінки, що відповідають її цілям. Вбачаючи в цьому підставу для звинувачення людини в суспільно небезпечному діянні, кримінальне право базується на положеннях співвідношення визначеності та свободи волі, про те, що тільки люди, які здатні пізнати дійсність та її об'єктивні закономірності, можуть діяти вільно.

Неосудний не може нести кримінальну відповідальність за свої поступки перш за все тому, що в них не приймали участь його свідомість і воля. Суспільно небезпечні діяння психічно хворих обумовлені їх хворобливим станом. Яку б тяжку шкоду суспільству вони не причинили, у суспільства немає підстав для вмінення цієї шкоди їм в вину. Застосування покарання до неосудних було б несправедливим і недоцільним ще й тому, що по відношенню до них недосяжна мета кримінального покарання - виправлення та перевиховання.

До осіб, що скоїли суспільно небезпечні діяння в стані неосудності, по призначенню суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. Ці міри, які не є покаранням, а лише служать для захисту суспільства від суспільно небезпечних діянь неосудних і одночасно для охорони особи душевно хворих та їх лікування.

Для вирішення питання про визнання особи неосудною використовується два критерії. Одним з них є наявність в особи хворобливого розладу психіки. Цей критерій прийнято називати медичним (біологічним). Другий критерій визначається відсутністю в особи можливості усвідомлювати свої дії та керувати ними. Цей критерій називається психологічним (юридичним). Для визнання особи неосудною необхідно встановити обидва критерії. Не кожна душевнохвора особа є неосудною. Розлад душевної діяльності може бути різним по своїй тяжкості. Лиш коли він досяг такої ступені, що людина внаслідок цього не усвідомлює свої дії чи не може керувати ними, тільки тоді її можна вважати неосудною.

В усіх випадках, коли в суду чи органу, що проводить слідство виникають сумніви відносно осудності, обов'язково проводиться судово-медична експертиза. На підставі висновку експертизи остаточне рішення про визнання особи осудною чи неосудною виносить суд. Порядок проведення судово-психіатричної експертизи регулюється кримінально-процесуальним законодавством. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України. К., 1997.

Медичний (біологічний) критерій неосудності характеризується наявністю у особи одного з чотирьох різновидів розладів психічної діяльності:

1) хронічна душевна хвороба;

2) тимчасовий розлад душевної діяльності;

3) слабоумство;

4) інший хворобливий стан.

Цими критеріями охоплюються всі відомі науці хворобливі розлади психіки. Зі змісту медичного критерію слідує, що нехворобливі розлади психічної діяльності не повинні виключати осудність. Прикладом тимчасових нехворобливих змін у психіці може служити стан афекту (сильного душевного потрясіння). Сильна, швидко зростаюча емоція гніву, страху може стати внутрішньою збуджуючою силою злочину. У людини в такому стані звужена свідомість і обмежена можливість керувати своїми діями. Але такий фізіологічний афект на відміну від патологічного не є хворобливим розладом психіки, а тому не є критерієм неосудності. Вчинення злочину в стані афекту враховується лиш як обставина, що пом'якшує відповідальність.

Для встановлення медичного критерію достатньо одного з вищевказаних видів психічних розладів.

Юридичний (психологічний) критерій неосудності характеризується двома ознаками:

1) інтелектуальною - нездатністю особи усвідомлювати свої дії;

2) вольовою - нездатністю особи керувати своїми діями.

При багатьох психічних захворюваннях у людини зберігається до певних меж правильне орієнтування, він володіє певним запасом знань. Для визнання особи неосудною необхідно встановити її здатність усвідомлювати саме те суспільно небезпечне діяння, яке він вчинив. При цьому необхідно, щоб особа усвідомлювала не тільки фактичну сторону діяння, але і його соціальну значимість, суспільно небезпечний характер. Це випливає із кримінально-правового поняття навмисності та необережності вини.

Питання про осудність (неосудність) завжди вирішується по відношенню до конкретного діяння. Ніхто не може бути визнаним неосудним взагалі, безвідносно до скоєного. По-перше, протікання хронічних душевних хвороб допускає можливість покращання стану (ремісії). По-друге, при деяких видах психічних розладів, наприклад при олігофренії, особа може усвідомлювати фактичну сторону та суспільно небезпечний характер одних своїх дій (таких як нанесення тілесних ушкоджень) і не усвідомлювати суспільної небезпеки інших дій, таких, що зачіпають більш складні суспільні відносини, наприклад необережні злочини в області техніки.

Інтелектуальна і емоційно-вольова сфери психічної діяльності нерозривно пов'язані між собою. Сучасна психіатрія вважає, що не існує ізольованого враження психічних функцій. Однак це не виключає того, що хворобливий розлад психіки може зачіпати ту чи іншу її сторону. При деяких душевних захворюваннях особа у визначених межах може критично відноситися до своїх дій, але не в стані керувати ними. Тому психологічним критерієм неосудності служить як нездатність особи усвідомлювати свої дії (інтелектуальний критерій), так і неможливість керувати ними (вольовий критерій).

Особа визнається неосудною, якщо вказані порушення інтелекту і волі викликані розладом психіки. При цьому не вимагається, щоб саме суспільно небезпечне діяння, по відношенню до якого особа визнається неосудною, знаходилось у причинній залежності від душевного захворювання.

Треба також мати на увазі, що в таких випадках, коли психічне захворювання особи не виключало у неї здатності при вчиненні суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії, керувати ними, особа повинна бути визнана осудною. Таке рішення зумовлюється тим, що деякі психічні хвороби (наприклад, епілепсія) не завжди супроводжується постійною втратою здатності знати, усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Не підлягає покаранню також особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до винесення вироку захворіла на душевну хворобу, що позбавила її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. До такої особи за призначенням суду можуть бути застосовані примусові засоби медичного характеру, а після одужання вона може підлягати покаранню на основі відповідних законних підстав. Постанови Пленуму Верховного Суду України 1963-1996 рр.

Згідно зі ст. 19 КК України не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.

Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.

Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.

Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

Осіб, поміщених у лікарні з посиленим або суворим наглядом, тримають в умовах, що виключають можливість вчинення ними нового суспільно небезпечного діяння.

4. Проблема зменшення осудності у кримінальному праві

Теорія обмеженої (зменшеної) осудності, що має вікову історію, не дістала широкої підтримки серед радянських юристів і медиків, хоч окремі вчені були і є її прихильниками.

В чинному Кримінальному кодексі України в ст.20 зазначено, що підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, у повній мірі була не здатна усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Ніхто й не заперечує, що у окремих громадян зустрічається (і досить часто) такий хворобливий розлад психіки, який “не дотягує” до неосудності і водночас є відхиленням від норми. Але чи можна і чи потрібно законодавчо визначати цей стан? Сучасні уявлення про його межові параметри свідчать, що судова психіатрія і юридична наука не виробили чіткої формули обмеженої осудності. А це, безумовно, зайвий раз демонструє архіскладність даної проблеми. Одного бажання замало. Коржанський М. И. Уголовное право Украины. Частина загальна: Курс лекцій. -К.: Наукова думка, 1996-336 с.

Відомо, яку складність являє собою питання про встановлення осудності чи неосудності особи, як іноді фахівцям доводиться балансувати між цими двома станами. В колишньому Радянському Союзі були дві школи Московська та Ленінградська, їх методики були наповнені діаметрально протилежним змістом і заперечували одна одну. Іноді згідно однієї методики особу визнавали осудною, а в другої - неосудною. Психіатрія ще й досі вважається досить закритою наукою. В Україні сьогодні не вистачає судових психіатрів.

Тому пробуємо викласти точку зору фахівців, які говорять “так” проблемі обмеженої осудності.

Вважається, що осудним може бути лише психічно здоровий суб'єкт. Однак осудними можуть визнаватися і психопатичні особи, які вчинили протиправні дії у стані компенсації і душевно хворі в стані ремісії, тобто у тих випадках, коли особи, які мають психічні захворювання, що формально входять до складу медичного критерію неосудності, можуть усвідомлювати власну поведінку та керувати нею.

Таким чином, сам факт наявності психічного захворювання автоматично не тягне визнання особи неосудною.

Юридичний критерій характеризує осудність у змістовному аспекті, його визначають такі ознаки: інтелектуальна, вольова та емоційна. Однак у формулу осудності входять лише дві: інтелектуальна та вольова. Емоційна ознака самостійного значення не має, але повинна враховуватися при встановленні осудності, оскільки в деяких випадках емоційне перезбудження (наприклад, при патологічному афекті) може виключати осудність особи.

Незважаючи на традиційність і стале поняття медичного критерію неосудності, пропонується виключити з нього ознаку “інший хворобливий стан” та включити до її поняття обмеженої осудності. Це дозволить уточнити поняття медичного критерію неосудності і дасть змогу визначити обмежену осудність.

У літературі часом то розпалюються, то згасають суперечки про так звану зменшену осудність. Зменшена осудність -- це коломежовий стан між осудністю та неосудністю психопатів, дебілів, хронічних алкоголіків і наркоманів та осіб, які мали поранення (струс, травми тощо). Здатність таких осіб усвідомлювати характер своїх дій та керувати ними, хоча і знижена, зменшена, але вона збереглася, є. Якщо в особи така здатність є, то вона осудна, винна, бо вина неподільна. Якщо ж особа такої здатності немає, то вона неосудна. Тобто осудність, як і вагітність або є, або немає. Кримінальне законодавство деяких країн -- Угорщини, Польщі, Чехії, Югославії -- знає поняття зменшеної осудності. Під редакцією Я. Ю. Кондратьєва Кримінальне право України К.,2002

Кримінальний кодекс України визначає особливості обмеженої осудності у ст. 20 КК. Згідно з ч. 1 ст. 20 КК особа, яка визнана судом обмежено осудною, підлягає кримінальній відповідальності за вчинене нею діяння, передбачене Кримінальним кодексом. Обмежено осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад не була здатною у повній мірі усвідомлювати свої дії або керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру. Кримінальний кодекс України. - К., 2001.

Інститут обмеженої осудності новий для кримінального прав України і потребує особливо уваги науковців і практичних працівників. За медичний критерій обмеженої осудності пропонується розглядати психічні діяння, що не досягли психологічного рівня та не виключають осудності, але зменшили спроможність індивіда усвідомлювати свої дії та керувати ними. Незважаючи на велику кількість аномалій психіки та відсутність чітких меж між окремими формами, неглибокий рівень психічних розладів дозволяє віднести їх до єдиної групи (так звані суміжні стани психіки).

Юридичний критерій обмеженої осудності повинен містити інтелектуальну та вольову ознаки. Інтелектуальна ознака - характеризується спроможністю усвідомлювати, а вольова - здатністю керувати своєю поведінкою. При обмеженій осудності інтелект та воля частково уражені, тобто спостерігається послаблення інтелектуальної і вольової здатності індивіда.

В процесі аналізу поняття обмеженої осудності доцільно поставити питання про визначення ступеня усвідомлення індивідом своєї поведінки та спроможності керувати нею. Йдеться про встановлення глибини патологічних особистих порушень, що знижують спроможність суб'єкта злочину здійснювати вільний вибір зразка поведінки у конкретній ситуації. Цю ступінь слід визначити через клінічний критерій.

Таким чином, у сучасному розумінні при характеристиці обмеженої осудності доцільно було б використати формулу, що містить три критерії: медичний, юридичний та клінічний, які, називаючи конкретний психічний дефект, характеризуючи можливості усвідомлення поведінки та керування нею, а також ступінь здійснення цих можливостей, описували б психічний стан особи з аномальною психікою в момент вчинення злочину.

Суть обмеженої осудності полягає не в тому, щоб обов'язково пом'якшити кримінальне покарання особам з дефектом психіки. Ця можливість надана судам, які, враховуючи особу злочинця, суспільну небезпеку злочину, обставини справи, можуть призначити суб'єктові, що має психічні аномалії та визнаний обмежено осудним, покарання нижче нижньої межі або перейти до іншого, більш м'якого виду покарання, ніж це передбачено санкцією статті. Для осіб, визнаних обмежено осудними, ці питання повинні вирішуватися на загальних умовах. Право України. №7, 1997. // С. 24.

До інших чинників необ'єктивності судово-психіатричних висновків належать умови нашої дійсності, коли арбітрами психічного здоров'я людей здебільшого виступають теоретики, а не лікарі - практики. На додачу до цієї дивної деталі не існує чітких критеріїв діагностики. Іноді експерти змушені діяти інтуїтивно і посилатися на власній, часом сумнівного характеру досвід.

На думку противників обмеженої осудності, концепція обмеженої осудності взагалі і щодо осіб, які страждають на алкоголізм або наркоманію зокрема, видається сумнівною. Особу не можна вважати частково винуватою. Неприпустимо закріплювати норму про пом'якшення відповідальності наркоманів та алкоголіків за існування законодавчого положення про те, що стан сп'яніння, у тому числі й наркотичного, за загальним правилом визнається судом обставиною, що обтяжує відповідальність. Спеціальне проголошення в законі відповідальності за злочини, вчинені в стані сп'яніння, має важливе значення для осіб, що зловживають наркотиками чи алкоголем. Вони повинні знати, що будуть відповідати за вчинений ними злочин повною мірою, без будь яких посилань на стан, в якому перебували.

Немає сумніву, що включення положення про обмежену осудність до Кримінального кодексу потягне за собою перебудову поглядів психіатрів і юристів на поняття осудності (неосудності), а отже, - й на розуміння вини і відповідальності. Це ускладнить сферу пізнання людини, приведе до збільшення медичних і судових помилок, створить можливий грунт для всіляких зловживань.

Усе викладене ще раз доводить, наскільки складною є проблема обмеженої осудності. І знову постає питання: а чи потрібна ця новела як у чинному кримінальному законодавстві України?

Висновок

Отже, суб'єкт злочину -- це фізична особа, що досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, яка вчинила навмисно чи з необережності суспільно небезпечне діяння, передбачене Кримінальним кодексом України, осудна, а в окремих випадках наділена спеціальними ознаками, що вказані у відповідній нормі.

Таким чином можна говорити, що найважливішими ознаками суб'єкту злочину є вік фізичної особи, при якому настає кримінальна відповідальність та осудність особи.

Особу, що володіє цими ознаками ще називають загальним суб'єктом злочину. Крім того, згідно певних статей Кримінального кодексу України суб'єкт злочину повинен бути наділений ще й спеціальними ознаками, тому його ще називають спеціальним суб'єктом злочину.

Осудність - це такий стан психіки, при якому людина в момент вчинення суспільно небезпечного діяння може усвідомлювати свої дії та керувати ними.

В Кримінальному кодексі України дано пряме визначення осудності.

Найбільш важливими критеріями неосудності є медичний (біологічний) та психологічний (юридичний).

Важливою та цікавою для вивчення вбачається проблема зменшення осудності в кримінальному праві яка знайшла своє закріплення в новому Кримінальному кодексі України.

Список використаних джерел

1. Конституція України К.,-1996

2. Кримінальний кодекс України. - К., 2001.

3. Науковий коментар Кримінального кодексу України. - К., 2001

4. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України. К., 1997.

5. Постанови Пленуму Верховного Суду України 1963-1996 рр.

6. Коржанський М. И. Уголовное право Украины. Частина загальна: Курс лекцій. -К.: Наукова думка, 1996-336 с.

7. Фріс П. Л. Конспект лекцій з кримінального права.

8. Трубиков В. М. Механізми соціальної адаптації осіб що звільняються від відбуття покарання //Київ.- 1990 рік//

9. Житний О. О. Звільнення від кримінальної відповідальності у звязку з дійовим каяттям: автореферат... канд. юр. наук// Харків. - 2003 рік//

10. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. Д., 1992.

11. Ковальський В.С. Кримінальне право України. К., 1997.

12. Кригер Г.А. Советское уголовное право. Общая часть. М., 1988.

13. Мірошніченко Н., Орловська Н. Обмежена осудність та її законодавче вивчення. // Право України. №7. 1997. С. 23-25.

14. Музика А. Ще раз про обмежену осудність. // Право України. №4. 1998. С. 38-41.

15. Устименко В.В. Спеціальний суб'єкт злочину. Харків., 1989.

16. Чернишова Н.В., Володько В.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. К., 1996.

17. Під редакцією Я. Ю. Кондратьєва Кримінальне право України К.,2002

Размещено на Allbest.ru