Історико-правові джерела оперативно-розшукової діяльності

16 квітня 1919 року Рада народних Комісарів України прийняла декрет «Про організацію карного розшуку», а 11 травня 1919 року Народний Комісаріат Юстиції на виконання вказаного декрету затвердив Положення про органи карного розшуку і судово-карної міліції. Цим нормативним актом визначались завдання, структура, штати, компетенція карного розшуку та судово-карної міліції і порядок їх організації на території республіки. В штати карного розшуку вводились посади інспекторів розшуку і їх помічників, реєстраторів, вожатих собак-шукачів, агентів розшуку. В центральному апараті відкривались курси з підготовки агентів розшуку, перед якими ставилось завдання: «щоб особи, які прослухали курс, повністю були підготовлені до майбутньої їх діяльності».

На агентів карного розшуку покладались обов'язки «вести неослабний нагляд за злочинним елементом і попереджувати скоєння злочинів, а також проводити розшук як осіб, підозрюваних у скоєнні злочину, так і предметів і слідів, які можуть послужити розкриттю злочину». Агенти карного розшуку повинні були проживати у своєму районі і знати, за можливості, весь його злочинний світ. При цьому вони мали право користуватися послугами філерів, тобто осіб, які не перебували на службі, але давали «вказівки для розкриття злочину, розшуку вкраденого та затримання злочинців за визначену плату» на що завідуючому секцією карного розшуку відпускались таємні суми».

Назване Положення було першим нормативним актом радянських часів, який юридичне закріпив право карного розшуку мати таємну агентуру.

Для розшуку злочинців широко практикувалися проведення облав, при яких проводилось затримання осіб, які ховалися від слідства, дезертирів та інших злочинних елементів, вилучалися речі і заборонені для продажу. Агенти розшуку за прикметами розпізнавали злочинців, викрадені речі та предмети, оголошені в розшук. Активно використовувались допомога в містах і сільських виконавців в збиранні інформації та в спостереженні за окремими особами чи будинками.

Формування української міліції проходило у важких умовах: не вистачало кадрів, слабкою була матеріально-технічна база. Слід сказати, що часто міліція використовувалася радянськими органами як каральний інструмент для боротьби з населенням, що поставало проти влади більшовиків. Але все ж основною функцією міліції було забезпечення правопорядку, здійснення розшукових функцій, захист громадян від злочинності. І цю функцію вона, не зважаючи на труднощі, виконувала.

По мірі зміцнення радянської влади, НКВС поступово звільнявся від функцій, пов'язаних із радянським будівництвом та веденням народного господарства. В складі НКВС створюється єдине центральне адміністративне управління, до складу якого увійшли адміністративний відділ, міліція та карний розшук.

В 1924-1925 pp. було проведено реорганізацію повітового апарату міліції. В результаті ліквідувалися зайві ланки міліції, що дозволило скоротити допоміжний персонал, заощадити кошти, а також підвищити рівень керівництва повітової міліції.¹ 28 березня 1927р. ВЦВК та РНК затвердили нове Положення про НКВС, в якому особливу увагу було звернуто на «зональне адміністрування і встановлення охорони революційного порядку та громадської безпеки». В такому вигляді НКВС функціонував до кінця 20-х pp.

Постановою ЦВК і РНК СРСР від ЗО грудня 1930 р. НКВС союзних республік ліквідовувалися, а їхнє місце посідали управління міліції та карного розшуку, що утворювалися при раднаркомах республік. У постанові зазначалося, що причиною цього заходу була необхідність введення жорстокої дисципліни та надання більшої самостійності в управлінні органами по боротьбі зі злочинністю та охорони громадської безпеки і революційного порядку у зв'язку із загостренням класової боротьби в суспільстві.

25 травня 1931 р. РНК СРСР затвердив Положення про робітниче-селянську міліцію. Згідно з цим документом, органи міліції були повинні здійснювати нагляд за дотриманням законів і постанов органів влади, проводити боротьбу зі злочинністю, розслідувати кримінальні справи, охороняти державне і громадське майно, а також забезпечувати особисту безпеку громадян. Міліції дозволялось проводити оперативно-розшукову діяльність.

23 квітня 1932 р. РНК УРСР затвердив Статут, згідно з яким організовувалась діяльність Головного управління робітничо-селянської міліції та її обласних управлінь.

На шляху централізації органів внутрішніх справ важливим став 1934 рік, коли 10 липня постановою ЦВК СРСР було утворено загальносоюзний НКВС, до складу якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло новостворене Головне управління державної безпеки (ГУДБ). В УРСР було створено НКВС, який до речі не був самостійним, оскільки функціонував на підставі Положення про загальносоюзний НКВС, на який покладалися обов'язки ОРД по забезпеченню революційного правопорядку і державної безпеки, охорони соціалістичної власності.

В березні 1937 р. в Головному управлінні міліції СРСР і УРСР був утворений відділ по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності з правом ОРД.

Після приєднання Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії був установлений новий адміністративно-територіальний поділ України. На цих землях згідно наказу НКВС СРСР від 6 листопада 1939 р. «Про організацію НКВС Західної України» були організовані 4 нових обласних управління: Львівське, Тернопільське, Станіславське, Луцьке та повітові апарати і відділи залізничної міліції.

В лютому 1941 р. у Західній Україні була утворена така система: обласні управління НКВС, міські відділи НКВС, повітові (районні) відділи НКВС, селищні відділення та дільниці НКВС. Основний напрямок ОРД в новоутворених областях зосереджувався на сприянні зміцнення на їх території радянської влади.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від лютого 1941 р. НКВС СРСР був поділений на два наркомати: Наркомат внутрішніх справ і Наркомат державної безпеки, але вже 20 липня 1941 р. ці наркомати були знову об'єднані в один - НКВС.

На цьому закінчується довоєнний період діяльності міліції. Він характеризується не тільки активною боротьбою зі злочинністю, але й особливостями політичного і суспільно-економічного розвитку України у складі СРСР. Як і іншим державним структурам, міліції притаманна була надмірна централізація в управлінні, коли всі питання вирішувались у Москві, безкінечні реорганізації та структурні перебудови. Міліція, як і органи внутрішніх справ в цілому, використовувалась перш за все як інструмент перетворення в життя політики правлячої Комуністичної партії. У зв'язку з цим мало місце використання міліції для виконання не властивих для неї функцій: участь в репресіях проти власного народу та карантинних заходах за часів голодомору 1932-1933 pp., забезпечення примусових заходів колективізації, здійснення нагляду за масами населення, що мобілізувалось на будівництво промислових об'єктів по програмі індустріалізації. Партійні органи безпосередньо займались комплектуванням кадрів міліції. При цьому переважали не ділові якості, професійна підготовка, а суто класовий, партійний підхід по ідеологічним ознакам. Але незважаючи на це, особовий склад міліції і сам не уникнув чисток і репресій, що проходили в Україні в 30-ті роки, труднощів з матеріальним забезпеченням, складнощів в соціально-побутових умовах.

Діяльність органів внутрішніх справ України в роки Великої Вітчизняної війни відображена в спеціальній літературі досить широко, хоч і однобоко. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р. «Про воєнний стан» вимагав від місцевих органів державної влади надавати допомогу і повне сприяння військовому командуванню у використанні сил і засобів в цілях оборони держави, підтримання безпеки і громадського порядку. На всій території України, як і в цілому в Союзі, вводився особливий правовий режим, яким значно розширювались повноваження військової влади, застосування надзвичайних заходів по боротьбі зі злочинністю, охороні громадського порядку, державної безпеки і обороноздатності. Слід зауважити, що за роки війни структура органів НКВС СРСР суттєво не мінялась. В союзних республіках діяли наркомати внутрішніх справ, в областях -управління внутрішніх справ, а в містах і районах - відділи НКВС. В їх підпорядкуванні знаходились управління, відділи, відділення міліції. Начальники управлінь міліції союзних республік були заступниками наркомів внутрішніх справ, а начальники управлінь міліції областей і країв - заступниками начальників УНКВС, начальники міськрайвідділів, відділів міліції - заступниками начальників відповідних відділень НКВС.

В роки війни міліція України, крім своїх обов'язків по боротьбі із злочинністю і охороні громадського порядку, приймала безпосередньо участь в бойових діях, боролась з дезертирством, мародерством, панікерами, розповсюджувачами різного роду провокаційних чуток, займалась очищенням міст, маючих оборонне значення від злочинного елементу, забезпеченням організованої евакуації населення і майна, вела боротьбу на залізничному і водному транспорті з крадіжками евакуйованих і військових вантажів, забезпечувала вимоги комендантської години, обмеження пересування автотранспорту, крім військового, здійснювала нагляд за дотриманням пожежної безпеки, протиповітряної оборони.

В процесі звільнення України від окупації, НКВС УРСР розпочав комплектування органів міліції. Основним джерелом поповнення органів міліції були демобілізовані воїни, партизани, а також робітники і колгоспники, які виявили бажання працювати в міліції. Організаційні форми побудови радянської міліції в звільнених районах запишались такими ж, як і в довоєнний час. Міліція була в складі управлінь НКВС областей, міст, районів, а начальники підрозділів міліції - заступниками начальників структур НКВС.

Основними структурними підрозділами управління міліції області були політичний, карного розшуку, оперативний, БРСВ (боротьбі з розкраданням соціалістичної власності), паспортний, ДАІ і секретаріат. Штатна чисельність обласних управлінь НКВС і міліції затверджувалась на засіданнях бюро обласних комітетів КП(б)У. Оператшно - розшукова діяльність дозволялась карному розшуку, оперативним підрозділам та підрозділам БРСВ.

Оперативно - розшукова діяльність була пов'язана з великими труднощами і ускладнювалась тим, що багато злочинців були озброєні, діяли віроломно і підступно, мали за плечами школу бойових дій на фронті. Все це вимагало від оперативних працівників пильності і мужності, відваги, готовності до самопожертви.

Характерним для розшукової діяльності міліції України в роки війни було посилення зв'язків з населенням, що проявлялись в різних формах, зокрема в створенні винищувальних батальонів і бригад сприяння міліції (бригадміл). З метою широкого залучення громадськості в активну роботу по охороні правопорядку в звільнених районах, були намічені заходи щодо проведення систематичних доповідей і звітів про діяльність міліції керівних осіб на підприємствах і колгоспних зборах, звітів дільничних уповноважених про свою роботу на зборах мешканців в домоуправліннях. На таких зустрічах обговорювались причини і умови, що сприяють зростанню злочинності та шляхи їх усунення. Для цього складались щомісячні календарні плани проведення такої роботи, які узгоджувались з керівниками підприємств та затверджувались в місцевих партійних органах.

Післявоєнний період (1946-1954рр.) став важливим етапом в формуванні і розвитку правоохоронних органів України, особливо що стосується оперативних підрозділів. Політичні причини та тяжкі соціальні умови, що склалися в післявоєнний час, особливо зростання злочинності, найбільш небезпечних її видів (бандитизм, вбивство, розбій) змусили уряд провести чергову реорганізацію органів міліції.

Так, 18 березня 1946 р. за рішенням Верховної Ради СРСР НКВС був перетворений в МВС СРСР. Аналогічні зміни були проведені і в союзних республіках.

Провідна роль в боротьбі зі злочинністю і, особливо, в опера-тивно-розшукових заходах, належала відділам карного розшуку, штати яких були збільшені. Так, в липні 1946 р. відділ карного розшуку ГУМ МBC СРСР був перетворений в Управління карного розшуку. Його діяльність будувалась у відповідності з спеціально розробленим Положенням. Начальник цього управління підпорядковувався безпосередньо начальнику Головного управління міліції та його першому заступнику.

Зростання бандитських проявів на території СРСР, а особливо в Україні, зумовило МВС СРСР прийняти 3 грудня 1946 р. спеціальну директиву, яка ставила головним завданням всієї роботи боротьбу з бандитськими проявами, вбивствами, розбоями, грабунками і іншими небезпечними видами злочинів. Створювались спеціальні підрозділи по боротьбі з бандитизмом з правом ОРД. Для більш успішного виконання цієї задачі відділам боротьби з бандитизмом в оперативному відношенні були підпорядковані працівники карного розшуку районних та міських органів внутрішніх справ. Одночасно приймається ряд відомчих нормативних актів, направлених на удосконалення агентурно-оперативної роботи.

Економічна криза та розруха, що були наслідками війни, зумовили ріст економічних злочинів. Забезпечення боротьби з цим видом злочину було справою всієї міліції, але основна роль відводилась відділам боротьби з розкраданням соціалістичної власності і спекуляцією. Для того, щоб розкриття економічних злочинів було більш повним, для працівників цих підрозділів організується навчання методам розслідування економічних злочинів, вводиться спеціалізація по розкриттю окремих видів економічних злочинів, відповідно з чим перебудовується і оперативно-розшукова діяльність.

Внаслідок проведення грошової реформи в 1947 р. перед органами міліції постали нові завдання щодо збереження грошової маси, боротьбі з карбуванням фальшивих грошей, розкраданням і розтратами соціалістичного майна.

В лютому 1948 р. в складі Головного управління міліції МВС СРСР і союзних республік, областей були виділені слідчі відділи і відділення, які мали право використовувати матеріали ОРД.

З метою більш оперативного управління лінійними підрозділами по вертикалі в липні 1949 р. в УББ МВС СРСР були створені відділи по керівництву оперативною роботою, по боротьбі з кримінальною злочинністю, боротьбі з бандитизмом, слідчої роботи. В УМВС областей республіки були посилені відділення по боротьбі з бандитизмом, а в міських районних відділах внутрішніх справ - апарати по боротьбі з бандитизмом. Розроблені були також функціональні обов'язки новоутворених структурних підрозділів, головними серед яких були завдання по агентурній роботі оперативних працівників.

В жовтні 1949 р. за рішенням Уряду органи міліції були передані із Міністерства внутрішніх справ в Міністерство державної безпеки, на яке покладалось:

- управління міліцейською службою, яка займалась питаннями охорони громадського порядку і громадської безпеки;

- проведення адміністративних заходів щодо виконання законів і розпоряджень центральних і місцевих органів влади;

- боротьба з розкраданням державної власності і спекуляцією;

- карний розшук.

Відділам карного розшуку і боротьби з розкраданням державної власності і спекуляцією відомчими актами надавалось право ОРД. Знову була розроблена нова структура місцевих органів міліції, вводився лінійний принцип (по видам злочину) підпорядкування.

У зв'язку з політичними змінами в країні ЦК КПРС, Рада Міністрів СРСР і Президія Верховної Ради СРСР 6 березня 1953 р. прийняли спільне рішення про об'єднання союзних і республіканських міністерств державної безпеки і внутрішніх справ в єдине союзно-республіканське міністерство внутрішніх справ.

Враховуючи пропозиції союзних республік, необхідність посилення боротьби з найбільш масовими злочинами та рівень підготовки кадрів міліції, Президія Верховної Ради СРСР 6 квітня 1963 р. прийняла Указ «Про надання права проведення попереднього слідства органам охорони громадського порядку», яким розслідування кримінальних справ по цілому ряду категорій злочинів доручалось слідчим органам охорони громадського порядку.

Спочатку слідчі підрозділи були створені на рівні міністерств і управлінь. При міськрайорганах працювали слідчі відділення (групи), які не входили до їх організаційної структури, а входили в штати обласних слідчих апаратів. Але така практика себе не виправдала, тому, що слідчі були відірвані від місцевої міліції, через те в січні 1970 р. слідчі підрозділи увійшли до складу міськрайорганів.

Найважливішою організаційною реформою системи охорони громадського порядку згідно з постановою Ради Міністрів УРСР було утворення в містах і районах на базі органів міліції - відділів (управлінь) внутрішніх справ.³ Раніш існуючі самостійно слідчі апарати, підрозділи позавідомчої охорони, інспекції виправних робіт та інші підрозділи увійшли до складу відділів (управлінь) внутрішніх справ і були підпорядковані начальнику відділу (управління). Таким чином, була створена єдина структура органів внутрішніх справ.

У 1969 р. з метою посилення ОРД замість Головного управління міліції МВС УРСР були утворені самостійні структурні підрозділи - Головне управління карного розшуку, Управління по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності, Управління ДАІ та ін.

З метою удосконалення організаційної роботи та управління органами внутрішніх справ у 1971 р. в МВС УРСР та УВС облвиконкомів були утворені штаби як основні органи управління, які займались аналізом злочинності, здійснювали контроль за станом ОРД, розробляли управлінські рішення щодо найважливіших проблем боротьби зі злочинністю.

В 70-80-ті роки в радянській правовій науці активно проводилось вивчення проблем ОРД правоохоронних органів. Саме в цей час виходять із друку праці Д.В. Гребельського «Теоретические основы и организационно-правовые проблемы оперативно-розыскной деятельности органов внутренних дел» (1974), В.А. Лукашова "Введение в курс «Оперативно-розыскная деятельность органов внутренних дел» (1976), Г.К. Синилова «Правовые и тактические основы оперативно-розыскной деятельности» (1983), В.Карпеця «Сыск» (1983) та ряд інших.

В роки перебудови (1985-1990) спостерігається намагання центрального апарату КПРС посилити партійний вплив на керівництво органами внутрішніх справ. В рішеннях XXVII з'їзду КПРС, XXVII з'їзду КП України, XIX Всесоюзної конференції КПРС ставляться завдання перед правоохоронними органами щодо посилення боротьби зі злочинністю, зміцненню соціалістичної законності. Ще більш рішуче проблеми охорони правопорядку ставились в рішеннях XXVIII з'їзду КПРС і XXVIII з'їзду КП України. Поряд із завданнями охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю виникли питання боротьби з націоналізмом, сепаратизмом, озброєними формуваннями, політичними злочинами. Партійний апарат намагався, а в ряді випадків і робив це, залучати органи внутрішніх справ до боротьби з національно-визвольними рухами (Литва, Латвія). Але рішення правлячої Комуністичної партії уже не мали тої сили як попередні і не стали директивними документами в діяльності правоохоронної системи України.