Держава і державне управління

Размещено на http://www.allbest.ru/

14

Размещено на http://www.allbest.ru/

14

Зміст

Вступ

1. Держава. Державна влада. Устрій та форми держав

2. Функції державного управління

3. Принципи державного управління

4. Філософія державного управління

Заключення

Література

Вступ

Тема реферату «Держава і державне управління» з дисципліни «Державна служба в Україні».

Дієве і кваліфіковане державне управління не лише дозволяє чітко виконувати основні державні функції, а й забезпечує сталий та успішний розвиток будь-якої держави, в тому числі й України - як незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Думка про те, що ефективність державного управління прямо залежить від якості управлінського апарату, склалась ще у Стародавньому світі. Філософи Еллади, Риму і Китаю рекомендували доручати управління державою порядним, компетентним, мудрим людям, які б були патріотами своєї Батьківщини.

Ці рекомендації, розвинені та доповнені протягом тисяч років не втратили слушність до сьогодні.

Вивчення курсу “Державна служба в Україні” має допомогти у вирішенні декількох нагальних завдань, в тому числі:

- Знайомство зі стислою історією розвитку державного управління і державної служби.

- Засвоєння накопиченого зарубіжного та вітчизняного досвіду державного управління і державної служби.

- Оволодіння правовими джерелами державної служби.

- Набуття практичних навичок та вмінь, необхідних не лише фахівцям державного управління і державної служби, а й - майбутнім інженерам, менеджерам бізнесу, промисловості, органів самоврядування і громадських організацій, фахівцям трудового, комерційного, фінансового, адміністративного чи кримінального права.

- Підвищення компетентності, професіоналізму та патріотизму майбутніх фахівців народного господарства і державних службовців чи службовців місцевого самоврядування в нашій країні.

Мета роботи - ознайомлення з функціями, принципами та філософією державного управління тощо.

1 Держава. Державна влада. Устрій та форми держав

Держава - це організаційно-правова структура публічно-політичної влади, яка має суверенні повноваження регулювати суспільні взаємовідносини в межах країни та визначати відносини з зовнішнім світом.

Державна влада - це форма соціальних відносин, що характеризується здатністю та можливістю впливати на характер і напрям діяльності людей, їх об'єднань за допомогою економічних, організаційно-правових та ідеологічних механізмів, а також за допомогою авторитету, традицій, примусу та інших засобів.

Для здійснення влади держава створює певні інститути, які визначають її форми. Слід розрізняти [АЛС1, с.71-73; НЕР1, с.245-253; КІС1, с.237-245]:

- Форму адміністративно-територіального державного устрою - спосіб територіальної організації державної влади.

- Форму політико-правового режиму - спосіб здійснення державної влади.

- Організаційно-керівну форму правління - спосіб організації та формування верховної державної влади.

- Історично-формаційний тип держави.

За формою адміністративно-територіального державного устрою розрізняють такі види держав:

- унітарні (Польща, Франція, Чехія);

- федеративні (Російська Федерація, США, ФРН);

- регіональні (змішані) (Іспанія, Італія);

- конфедеративні (США XVIII ст., Швейцарія XIV - XIX століть).

Форми політико-правових режимів поділяють на:

За організаційно-керівною формою правління розрізняють типи держав:

Розрізняють такі історично-формаційні типи держав:

- рабовласницькі;

- феодальні;

- буржуазні;

- соціал-демократичні.

Вище наведена класифікація носить умовний характер.

Так Велика Британія формально є монархією, але за суттю - це демократична держава (парламентська республіка), так само як і Італія.

Північна Корея формально є народно-демократичною республікою, але за суттю - це тоталітарна (недемократична) держава з одноосібною диктатурою.

Тому все частіше застосовується більш сучасний поділ держав на:

- демократичні правові держави;

- тоталітарні чи авторитарні держави.

Демократичною правовою державою можемо називати державу, в якій забезпечено верховенство права, вона має легітимне правління, розвинену і несуперечливу правову систему, реальний поділ гілок влади, їх взаємоконтроль та громадянське суспільство [НЕР1, с.310; ЩЕБ1, с.5].

Найбільший внесок у формування концепції правової держави було внесено британським філософом Джоном Локком (1632-1704) та американським філософом, третім президентом США Томасом Джефферсоном (1743-1826) [КФС1, с.240; НЕР1, с.268-315; УСЭ4, с.141-142]. А сам термін “правова держава” введено німецькими правниками К.Т.Велькером та Р.фон Молем в першій третині ХІХ століття. В англомовних країнах синонімом цього терміну є більш влучний термін “правління права”(rule of law) [НЕР1, с.286; WEK1, s.25; MOR1, s.71].

2 Функції державного управління

Спільна ознака функцій державного управління (за Бернаром Гурне) - це забезпечення колективних потреб населення [ГУР1, с.21-23].

Серед державних функцій Б.Гурне розрізняв головні, допоміжні та командні. Кількість головних функцій зростає постійно.

Головні функції державного управління поділено на 4 групи:

- Функції верховної влади:

оборона;

зовнішні зв'язки ;

поліційна служба;

судочинство;

громадянський стан;

релігійний мир (зв'язки держави з конфесійними установами);

функціонування (регулювання) політичних інституцій;

регламентація засобів інформації.

- Економічні функції:

грошовий обіг;

прикладні дослідження економіки (праці, інвестиції, ціни, податки і т. і.);

економічна політика.

- Соціальні функції:

охорона здоров'я;

житлові програми;

захист прав і інтересів найманих працівників;

перерозподіл доходів на користь інвалідів, дітей і т. і.;

поліпшення навколишнього середовища.

- Освітні і культурні функції:

фундамент дослідження;

освіта (всіляка), фізична культура і спорт;

підвищення кваліфікації працівників, їх дозвілля, рекреації;

мистецтво і культура.

Допоміжні функції включають до себе:

- управління персоналом;

- управління майном;

- бюджет та бухгалтерський облік;

- юридичні функції;

- документування.

Командні функції поєднують:

- дослідження;

- організація державної служби;

- державний контроль;

- зв'язки з громадськістю.

Дещо в наведеній вище класифікації може видатись дивним, наприклад, віднесення досліджень до командних функцій, чи управління персоналом та майном - до допоміжних функцій, але схожими проблемами можемо дорікнути будь-якій класифікації та будь-якому автору. Це не зменшує наукового та практичного авторитету видатного французького фахівця в галузі державного управління Бернара Гурне.

3. Принципи державного управління

Оскільки державне управління потребує наукового підходу, це викликало появу і розвиток науки державного управління.

Розвиваючись, наука державного управління скористалась такими загальними принципами управління:

- принцип зворотного зв'язку, який дозволяє реалізувати управління за відхиленням, або цільове управління;

- принцип достатності інформації, який дозволяє вести управління, базоване на зібраній інформації та не перевантажувати інформаційні канали надмірною і непотрібною інформацією ;

- принцип оперативного врахування збурюючих впливів, який дозволяє реалізувати управління за збуренням, або реактивне управління;

- принцип ієрархічності управління, який дозволяє побудувати структури управління в складних та надскладних системах;

та деякими іншими, і сформулювала спеціальні принципи державного управління [ЩЕБ1, с.38-44; WEB1; WEB2]:

- принцип раціональності управління (державне управління повинно мати раціональну мету, раціональну стратегію, раціональні методи та засоби державного управління);

- принцип ефективності (результативності державного управління);

- принцип централізації системи державного управління;

- принцип автономності підсистем державного управління;

- принцип оптимального співвідношення між централізацією та автономністю державного управління (Бернар Гурне довів, що оптимум можна відшукати лише практикою проведення адміністративних реформ);

- принцип відповідності структури державного управління функціям державного управління;

- принцип суспільного контролю за державним управлінням.

В цих принципах, як загальних так і спеціальних, втілено найбільш загальні закономірності державного управління, які спираються на теорію управління (кібернетику Н. Вінера), тектологію (теорію організації О. Богданова), концепцію раціональної бюрократії М. Вебера та філософію державного управління, що буде розглянута в наступному підрозділі.

4. Філософія державного управління

Наука державного управління має розвинену структуру, до якої входять такі основні складові:

- Організація управління.

- Теорія та історія управління.

- Державна політика.

- Організація управління.

- Галузеве управління.

- Регіональне управління.

- Місцеве самоврядування.

- Філософія державного управління.

Філософія державного управління закладає теоретичну основу науки державного управління. При цьому вона використовує такі основні філософські категорії [КОР2, с.95]:

- держава;

- людина;

- пізнання.

Саме філософія визначає основні напрями державного управління (об'єкти управління) в умовах ринкової та перехідної економіки:

- люди;

- фінанси;

- інформація.

Філософія допомогла сформулювати основні вимоги до держави як суб'єкта управління:

- Саморозвиток.

- Самоуправління.

- Відкритість системи (прозорість).

Головним завданням філософії державного управління є формулювання основних умов саморозвитку. Ще “батько діалектики” Георг Вільгельм Фрідріх Гегель сформулював, що саморозвиток можливий лише за умови наявності рушійної сили, тобто підсистеми, що створює напругу (різність потенціалів) в системі (суспільстві) [ГЕФ1; ГЕФ2; МІФ2, с.194-195, 240-244]. Що ж може бути такою рушійною силою?

Варіант відповіді на це питання дав ще раніше британський філософ франко-голандського походження Бернард Мандевіль (1670-1733) у своїй “Байці про бджіл”, виданій у Лондоні анонімно у 1705 році, а повністю і легально - у 1714 році, саркастично стверджував: “Людські вади і зло - рушій суспільного прогресу і джерело добробуту” [МАБ1, с.15, сс.78-89, с.145-149].

Але хіба це єдино можлива рушійна сила? Слушною видається теза В. Корженка [КОР2, с.93-94], що на сучасному етапі саморозвитку України цією рушійною силою може і повинно бути протиріччя між політичним суспільством (державою) і громадянським суспільством. Місцеве самоврядування може слугувати посередником і модератором цих протиріч.

Воно ж має слугувати містком між полюсами протиріччя (політичним і громадянським суспільствами) і пересічними громадянами. Бо саме вони (громадяни) в сукупності є єдиним джерелом і державної влади, і суспільного прогресу. Схематично це зображено на рис.1.

Але люди зможуть бути членами громадянського суспільства та джерелом суспільного прогресу лише за умови особистої свободи [РЕВ1, с.78]. Повторимо за видатними американським філософом Карлом Поппером (1902-1989): “Свобода - це свобода вибору” [ПОП1, с.223] та російським науковцем і державним діячем, професором поліцейського (адміністративного) права, а потім, ректором Київського університету св. Володимира, Миколою Бунге (1823-1895): “Вільний громадянин має Батьківщину, а раб або кріпак мають лише б?тьківщину, тобто місце, де народився...” [ДРУ1, с.21].

політичне суспільство		громадянське суспільство
законодавча влада виконавча влада судова влада політичні партії	прогрес	політичні партії профспілки громадські організації релігійні спілки об'єднання роботодавців мас-медіа
місцеве самоврядування
окремі громадяни

Рис.1. Рушійна сила сучасної української держави

держава управління влада

Заключення

Слід зазначити, що за все необхідно платити, в тому числі й за свободу - небхідно платити відсутністю рівності в суспільстві, оскільки у будь-якому суспільстві свобода і рівність є антитезами. Чим більше свободи, тим менше рівності, чим більше рівності, тим менше свободи в суспільстві. У вільному демократичному суспільстві неможливо забезпечити рівність. Можливо ж забезпечити лише рівні права для всіх членів суспільства.

Література

1. Алексеев С.С. Теория права. - М.: Издательство БЕК, 2004. - 224с.

2. Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. - М.: Мысль, 2000. - 524с.

3. Гегель Г.-В.-Ф. Лекции по философии истории. - СПб.: Наука, 1993. - 479с.

4. Гурне, Бернар. Державне управління. - К.: Основи, 2008. - 165с.

5. Дружбинський, Валерій. Памяті загиблих могил // Дзеркало тижня, 2003. - № 46(471). - С.21.

6. Кістяківський Богдан. Держава і особистість // Кістяківський Б.О. Вибране. - К.: Абрис, 2006. - 512с.

7. Корженко В.В. Філософсько-методологічні аспекти становлення та розвитку державного управління // Державне управління і менеджмент: навчальний посібник у таблицях і схемах / За загальною редакцією Г.С.Одінцової. - Х.: ХарРІ УАДУ, 2002. - С.91-106.

8. Краткий философский словарь. Под редакцией М.Розенталя и П.Юдина. Издание третье, переработанное и дополненное. - М.: Государственное издательство политической литературы. 1952. - 614с.

9. Мандевиль, Бернард. Басня о пчелах, или пороки частных лиц - блага для общества. - М.: “Наука”, 2000. - 291с.

10. Мир философии: книга для чтения в 2-х ч. Ч. ІІ. Человек. Общество. Культура. - М.: Политиздат, 1991. - 624с.

11. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник для юри-дических вузов и факультетов. - М.: НОРМА - ИНФРА-М, 2010. - 552с.

12. Поппер, Карл. Відкрите суспільство та його вороги. В 2-х тт. Т.1. - К.: Основи, 1994. - 494с.

13. Речицький, Всеволод. Громадянські права як юридичний засіб противаги державній владі // Українське право. - 1995. - №1(2). - С.78-83.

14. Украинская Советская Энциклопедия в 12 тт., т.6. - К.: Українська Радянська Енциклопедія, 1981. - 552с.

15. Щедрова Г.П., Бодрухін В.М. Державне управління. - Луганськ: СУДУ, 2007. - 156с.

16. Mohl R. Die Polizeiwissenschaft nach den Grundsatzen des Rechtsstaates. Bd. 1-2. Tubingen, 1832-1833.

17. Weber, Max. Wirtschaft und Gesellschaft. - Tubingen: J.C.Mohr, 1921. - 258s.

18. Weber M. Economy and Society: An Outline of Interpretive Sociology. Berkeley: University California Press, 1978. Vol. 1.

19. Welcker K.T. Die letzten Grunde von Recht, Staat und Strafe. Giesen, 1813.

Размещено на Allbest