Розкриття суті видів та форм цивільно-правової відповідальності

Солідарні зобов'язання виникають, зокрема, при неподільності предмета зобов'язання , при відповідальності учасників повного товариства по загальних боргах товариства, а також при сумісному заподіянні шкоди декількома особами.

При єдиному солідарному обов'язку декількох боржників перед кредитором , останній вправі вимагати виконання від будь-якого боржника (або від них усіх сумісно), причому не тільки в частині боргу, а й в повному обсязі. Подібно до ст.175 ЦК 1963 року, недоотримане з одного з солідарних боржників у такому ж порядку може бути витребувано кредитором від спів боржників [65,с.716].

Однією з гарантій захисту інтересів кредитора у солідарному зобов'язанні є те, що солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки зобов'язання не буде виконане повністю. Іншою гарантією інтересів кредитора є заборона боржника висувати проти вимог кредитора заперечення, що мають підґрунтям відносини кредитора з іншими боржниками, тобто відношення, в яких даний боржник не приймає участі.

При повному виконанні солідарного зобов'язання одним зі спів боржників воно вважається припиненим, а решта боржників звільняється від виконання зобов'язання кредитору. Замість цього між ним, та боржником, який виконав зобов'язання виникає часткове зобов'язання , в якому останній займає місце кредитора. Тоді вже він вправі вимагати виконання з колишніх спів боржників ( в рівних частках, якщо інше не встановлено договором чи актом цивільного законодавства , за вирахуванням тієї частки, що припадає на нього самого [65,c.720].

Це положення є новелою в цивільному законодавстві України. Згідно норм ст. 544 Цивільного кодексу України наслідком виконання солідарного зобов'язання одним зі спів боржників, є не тільки звільнення всіх інших від виконання зобов'язання кредитору, а й також виникнення до боржників у того, хто виконав зобов'язання, зворотної (регресної) вимоги, при цьому в рівних частках , за вирахуванням тієї, котра припадає на нього самого.

Таким чином належне повне виконання солідарного обов'язку одним з співборжників породжує виникнення часткового зобов'язання між ним та колишніми солідарними спів боржниками.

Раніше за Цивільним кодексом 1963 року регресне стягнення у випадку повного солідарного зобов'язання одним з співборжників уявлялось досить складним, адже жодних правових підстав окрім певної судової практики, задля цього не існувало.

У випадку, коли один зі спів боржників не виконав обов'язок перед тим, хто звернувся із регресною вимогою, у силу вступає принцип дольової відповідальності, який має на увазі, що за таку особу в рівній частці відповідають решта солідарних боржників. Таке положення також є новим для цивільного права України, адже відповідні норми, які б їх закріплювали, у Цивільному кодексі 1963 року були відсутні, а тому притягнути колишніх солідарних боржників до відповідальності за невиконання регресної вимоги з приводу повного виконання зобов'язання було неможливо [65,c.720]

Виходячи з всього вищевикладеного, можна зробити висновок, що до видів цивільно-правової відповідальності відносяться субсидіарна, дольова (часткова) та солідарна відповідальність. Субсидіарна відповідальність - це додаткова відповідальність, коли разом з боржником, в якого недостатньо засобів, на які може бути обернене стягнення, відповідальність несуть інші особи. Субсидіарна відповідальність має місце лише у випадках, передбачених законом.Такі поняття, особливості і види цивільно-правової відповідальності. При дольовій відповідальності кожен із співборжників зобов'язаний нести відповідальність в тій долі, яка згідно із законом або договором припадає на нього. Долі ці можуть бути рівними або нерівними, але вони завжди визначені.При єдиному солідарному обов'язку декількох боржників перед кредитором , останній вправі вимагати виконання від будь-якого боржника (або від них усіх сумісно), причому не тільки в частині боргу, а й в повному обсязі.

2.2 Договірна, позадоговірна цивільно-правовова відповідальність

Під договірною відповідальністю прийнято розуміти відповідальність, що настає у випадках невиконання і неналежного виконання зобов'язання, що виникло з договору [66,c.117]

На мові Цивільного кодексу договірна відповідальність виражена таким чином: «Боржник зобов'язаний відшкодувати кредиторові збитки, заподіяні невиконанням або неналежного виконання зобов'язання»; «Якщо за невиконання або неналежного виконання зобов'язання встановлена неустойка, то збитки відшкодовуються в частині, не покритою неустойкою. Законом або договором можуть бути передбачені випадки: коли допускається стягнення лише неустойки, але не збитків; коли збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад неустойку; коли по вибору кредитора можуть бути стягнута або неустойка, або збитки» [65,c.750] .

Відповідно до ст.526 Цивільного кодексу, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що за звичайно ставляться.

Зобов'язання вважається порушеним у випадку або повного його невиконання або неналежного виконання , тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Так, наприклад, постачальник вважається таким, що порушує зобов'язання як тоді, коли він взагалі не поставив передбачений договором товар, так і тоді, коли він хоча і поставив товар, але нижчої, ніж обумовлено договором, якості, або з простроченням , або не в обумовлене договором місце, тощо [63].

Оскільки учасники зобов'язання є завжди чітко визначеними, його порушником у більшості випадків є одна з його сторін. Третя особа, тобто особа, що не є учасником зобов'язання може бути його порушником лише у випадку, коли на неї покладено виконання зобов'язання в цілому або в частині.

Ст.611 визначає можливі наслідки порушення зобов'язання , метою яких є захист інтересів постраждалої сторони. До них, зокрема, належать :

а) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від нього або розірвання договору;

б) зміна умов зобов'язання;

в) сплата неустойки;

г) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Предбачені цією статтею правові наслідки порушення зобов'язань не є однорідними за своєю правовою природою. Сплата неустойки, відшкодуванні збитків і моральної шкоди є заходами відповідальності і застосовуються, за загальним правилом, при наявності вини правопорушника [65,c.751]. Припинення зобов'язання і зміна його умов не є заходами відповідальності і, отже, застосовуються незалежно від вини порушника зобов'язання.

Конкретні правові наслідки порушення того чи іншого зобов'язання визначаються Цивільним кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором.

Згідно ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, якщо він або взагалі не приступив до виконання зобов'язання, або хоча і приступив, але не виконав його у встановлений договором чи законом строк. При цьому треба враховувати, що у зобов'язаннях, у яких кожна зі сторін має і права і обов'язки, відповідно, кожна із сторін є водночас і кредитором і боржником - відносно того, що вона має вчинити на користь другої сторони. Отже, для того, щоб правильно визначити правові наслідки прострочення, необхідно чітко встановити, в якості кредитора чи боржника діє сторона, яка прострочила [65,c.752].

На боржника, який прострочив, покладається, по - перше, обов'язок відшкодувати кредиторові завдані простроченням збитки і, по - друге, ризик випадкової (тобто такої, що настала без вини боржника)неможливості виконати зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання, відповідє за неможливість виконання, що настала після прострочення, незалежно від своєї вини.

Якщо строк виконання зобов'язання має вирішальне значення для його сторін (сторони), прострочення виконання зобов'язання боржником може мати наслідком втрати кредитором інтересу у його подальшому виконанні.

Порушення зобов'язання, що виникло не з договору, а за іншими підставами, - тягне за собою позадоговірну (завдяки походженню із Римського цивільного права її ще називають - деліктною) відповідальність. Під час настання деліктної відповідальності, шкода завдається особою, яка не знаходилась в договірних відносинах з особою, якій спричинили шкоду. Своїми діями особа, що спричинила шкоду порушує не конкретний обов'язок активного характеру (виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші), а загальний пасивний обов'язок - не порушувати суб'єктивних прав іншої особи. Деліктна відповідальність виникає у момент спричинення шкоди майну або особі. У відповідності з цим воно регулює окрім загальних правил про цивільно-правову відповідальність спеціальними нормами про зобов'язання зі спричинення шкоди. Правила про деліктні зобов'язання не можуть змінюватись за згодою сторін [48,c.60]. Така відповідальність застосовується, зокрема, в разі спричинення шкоди особі або майну громадянина або майну юридичної особи, коли шкода підлягає відшкодуванню в повному об'ємі особою, що заподіяла шкоду, унаслідок негрунтовного придбання або збереження майна за рахунок іншої особи, і в деяких інших випадках. Питання відшкодування шкоди, завданої у рамках позадоговірної відповідальності розглядається у главі 82 Цивільного кодексу України. Разом з тим, правила про деліктну відповідальність поширюються і на завдання шкоди особою, з якою у потерпілого укладено договір. Мове йде, зокрема, про відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг).

Залежно від об'єкта завдання розрізняють деліктну відповідальність за завдання шкоди майну та деліктну відповідальність за завдання шкоди особі. У ст.1166 Цивільного кодексу міститься законодавче визначення деліктної відповідальності за шкоду, завдану майну та підстави її виникнення. Так, для настання деліктної відповідальності необхідна наявність складу правопорушення, а саме :

а) наявність шкоди;

Шкода полягає у будь-якому знеціненні блага, що охороняється правом, а майнова шкода - у зменшенні майової сфери потерпілого, що в свою чергу тягне за собою негативні майнові наслідки для правопорушника [65,c.790].

б) протиправна поведінка заподіювача шкоди;

У ч.1 ст. 1166 Цивільного кодексу міститься пряма вказівка на протиправність поведінки заподіювача шкоди як обов'язкову підставу деліктної відповідальності. Протиправна поведінка в цивільному праві означає порушення особою вимог правової норми, що полягає в здійсненні заборонених дій або в утриманні від здійснення наказів правової норми діяти певним чином (бездіяльність).

Деліктні зобов'язання ґрунтуються на принципі генерального делікту, згідно з яким кожному заборонено завдавати шкоду майну чи особі та будь-яке завдання шкоди іншому вважається протиправним, якщо особа не уповноважена на це [65,c.791].

Протиправна поведінка може мати дві форми - дію чи бездіяльність. Протиправною бездіяльністю є нездійснення дій, які вимагаються законом. Для покладання відповідальності на особу, яка не здійснила певні дії, необхідна наявність двох умов : наявність у особи здійснити певні позитивні дії, що може випливати із прямої вказівки закону, договору, службових відносин, а також з випадків, створених самою особою; можливість їх здійснити з цих умов.

в) причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача шкоди;

г) вина [10, с.14].

Суб'єктивною підставою відповідальності є вина, тобто психічне ставлення осудної ооби, яка досягла певного віку, до вчиненого нею протиправного діяння, а також до наслідків. Згідно ст. 614 ЦК вина може проявлятися у формі умислу та необережності, зміст яких цивільний кодекс не розкриває.

Правила ч. ст.1166 ЦК передбачають наступне:

а) вина заподіювача шкоди припускається, тобто обов'язок доведення відсутності вини заподіювача покладається на нього самого, тобто до цього часу він вважається винним;

б) обсяг відшкодування не залежить від завдання шкоди умисно чи через необережність, тобто береться до уваги наявність вини, а не її форма.

Заподіюввач шкоди може бути звільнений від від відповідальності. Однією з підстав звільнення від деліктної відповідальності зподіювача шкоди є непереборна сил, тобто надзвичайна та невідворотна зовнішня подія, яка повністю звільняє від відповідальності заподіювача шкоди за умови, що останній не міг її передбачити або передбачив, але не міг її відвернути, і , здійснюючи вплив на його діяльність, спричинила настання шкоди.

В юридичній літературі до непереборної сили відносяться явища суспільного характеру і вибухи епідемій, епізоотій; розмиви гребель та дамб, що мали місце в результаті недостатньої обґрунтованності розрахунків напору води і міцності будівельних конструкцій. Крім вищенаведеного, розірвання дипломатичних і торгових відносин також володіють ознаками , в окремих випадках, непереборної сили [5,c.47]

За загальним правилом непереборна сила повністю звільняє заподіювача шкоди від відповідальності тільки у разі відсутності його вини.

За загальним правилом шкода, завдана правомірними діями, не підлягає відшкодуванню. Так, у відшкодуванні завданої шкоди потерпілому може бути відмовлено у разі уповноваження особи на її завдання з наступних підстав :

а) при проханні чи згоді потерпілого, крім випадків завдання шкоди його життю та здоров'ю. Від цього треба відрізняти випадки завдання шкоди в умовах правомірного ризику, коли потерпілий дає свою згоду на вчинення дій, в результаті яких йому може бути завдана шкода. Але якщо в зазначених умовах буде завдано шкоди внаслідок порушеного адміністрацією чинних норм або правил, то відповідальність буде визначатись за загальними правилами. Аналогічний характер має і згода хворого та його родичів на проведення операції чи зас тосування нових методів лікування, які не виключають можливості настання небезпечних наслідків;

б) у разі здійснення особою права на самозахист якщо не були перевищені його межі [23,c.214].

Проте в ч.4 ст. 1166 Цивільного кодексу передбачається можливість відшкодування шкоди, завданої правомірними діями у випадках, встановлених ЦК та законом. Наприклад, у разі завдання шкоди при виконанні обов'язків і здійсненні прав.

Перераховані підстави визнаються загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом. Якщо закон змінює, обмежує або розширює коло підстав, необхідних для покладення відповідальності за завдану шкоду, то мова йде про спеціальні підстави відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших правопорушень [29,c.90].

Основна ж відмінність між договірною і позадоговірною відповідальністю, як прийнято вважати, полягає в тому, що договірна відповідальність настає у випадках не лише передбачених законом, як це має місце при позадоговірній відповідальності, але і сторонами в договорі. При укладенні договору сторони мають право підвищити відповідальність порівняно з тією, що встановлена законом, або знизити її розмір (у випадку, якщо відповідальність визначена диспозитивною нормою), але і встановити заходи відповідальності за невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань згідно до певних законів.

Для тих випадків, коли має місце зобов'язання з множинністю осіб, тобто в зобов'язанні беруть участь декілька кредиторів або декілька боржників, загальним правилом є положення про дольовий характер цих зобов'язань і про дольову відповідальність за порушення .

На особливий розгляд заслуговує такий вид відповідальності, як відшкодування моральної шкоди, у тому числі і в разі порушення зобов'язання, що виникло з договору[59].

З огляду на все вищевикладеного, можна зробити короткий висновок про те, що цивільний кодекс встановлює загальні підстави відповідальності за спричинення шкоди. У правовій літературі зобов'язання унаслідок спричинення шкоди називають деліктними зобов'язаннями. Вони є зовні недоговірними, тобто не залежать від того, чи знаходяться потерпілий і причинитель шкоди в договірних стосунках [37,c.25]. Цивільний кодекс встановлює ряд виключень із загального правила:

- законом обов'язок відшкодування шкоди може бути покладений на особу, що не є причинителем шкоди;

- особа, що заподіяла шкоду, звільняється від відшкодування шкоди, якщо доведе, що шкода причинна не з її вини, якщо законом не передбачено відшкодування шкоди і за відсутності провини причинителя шкоди ;

- шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню у випадках, передбачених законом ;

- у відшкодуванні шкоди може бути відмовлено, якщо шкода причинна на прохання або з відома потерпілого, а дії причинителя шкоди не порушують етичні принципи суспільства;

- не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі ;

- враховуючи обставини, при яких була причинна шкода в стані крайньої необхідності, суд може покласти обов'язок її відшкодування на третю особу ;

- власник джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду, заподіяну цим джерелом, якщо доведе, що джерело вибуло з його володіння в результаті протиправних дій інших осіб [37,c.26].

Цивільне законодавство допускає відповідальність без провини в деяких договірних і позадоговірних зобов'язаннях.

Спроби виправдати існування безвинної відповідальності, як правильно відзначив О.С.Іоффе, апелюють переважно до ідеї справедливості [33, c.340]. Йдеться про справедливість відносно потерпілої особи чиї майнові інтереси постраждали. Закон покладає відповідальність за несприятливі наслідки на невинну особу, що допускає настання імовірнісних обставин, за поведінку, що тягне такі наслідки для інших осіб. Така особа, хоче вона або не хоче, якщо вона повинна керувати джерелом підвищеної небезпеки, переймає на себе відповідно до закону відповідальність за ці наслідки. Та ж ситуація є і при винному спричиненні шкоди власником джерела підвищеної небезпеки. Організації і громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточуючих (транспортні організації, промислові підприємства, будівництва, власники автомобілів і тому подібне) зобов'язані відшкодувати шкоду у зв'язку з пошкодженням здоров'я або смертю годувальника, заподіяними джерелом підвищенної небезпеки, якщо не доведуть, що воно виникло унаслідок непереборної сили або наміру потерпілого.

Відповідальність за шкоду настає лише в тому випадку, якщо шкода настає в результаті дії джерела підвищеної небезпеки (наприклад, при русі автомобіля, роботі механізму, мимовільному прояві шкідливих властивостей матеріалів, речовин і тому подібне) [8,c.189].

РОЗДІЛ 3 ФОРМИ ЦИВІЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

3.1 Неустойка як форма цивільно-правової відповідальності

Цивільно-правовий інститут неустойки йде своїм корінням, як і багато інших цивилистические категорій, в римське право. Під неустойкою римські юристи розуміли умовну угоду, тобто малося на увазі, що особа, яка порушила договір повинна була сплатити штраф на користь постраждалої сторони. Мета такої угоди в розумінні римлян, як відмічав Д.Д. Грімм, полягала в здійсненні тиску на боржника і забезпеченні основного зобов'язання. При цьому виникнення обов'язку по виплаті неустойки залежало від того, чи відповідає боржник за дане порушення договору. Сторони могли включити в договір умову про неустойку, тим самим оцінивши наслідки порушення свого права, наскільки це могло бути можливим при підписанні договору. Порушення договору було тою умовою, яка вводила в дію зобов'язання по неустойці, яке, як правило, виражаючись у вигляді певної грошової суми, було механізмом непрямого примусу боржника до виконання зобов'язання [21,c.200].

Глибокий і детальний аналіз правового режиму неустойки в римському праве міститься в одній із засадничих робіт по даній темі - книзі російського дослідника М.Я. Пергаменту "Договірна неустойка і інтерес", написаною на рубежі XIX - XX вв. в якій освітлені основні особливості вживання неустойки в римському і новому буржуазному праві західних країн (в першу чергу пандектної системи права). М.Я. Пергамент встановив, що в римському праві вимога неустойки позбавляла боржника права вимагати виконання зобов'язання в натурі, і, навпаки, вимагаючи або отримуючи виконання, кредитор позбавлявся права вимагати неустойки. Інакше кажучи, між вимогою в натуральному вигляді і вимогою неустойки встановлювалося за загальним правилом альтернативне співвідношення [21,c.215]. Кредитор повинен був вибрати, до якого способу захисту йому вдатися . До такого ж виводу приходить і Д.Д. Грімм в своїй праці "Лекції з догми римського права" .

З приводу співвідношення із збитками М.Я. Пергамент відзначає, що вимагати і неустойки, і збитків в повному розмірі було не можна. При цьому вже в класичний період кредитор міг завжди отримати додаткові збитки, якщо вони перевищували розмір неустойки, в межах цієї різниці . Інакше кажучи, встановлювався заліковий характер неустойки по відношенню до збитків [21,c.216].

В цілому з урахуванням того, що римське право, особливо в ранні періоди його розвитку, досить обережно відносилося до можливості прямого примусу до виконання зобов'язань в договірних стосунках, інститут неустойки був широко поширений як механізм непрямого тиску на боржника, він додавав договорам необхідну твердість, а кредиторам - додаткові гарантії і упевненість у виконанні. Наголошувалося, що у візантійський період розвитку римського права використання неустойки ще більш почастішало у зв'язку з тим, що порушення договорів і угод поширилися безмірно також панувала думка, що договір нічого не означає, якщо в ньому немає умови про неустойку [21,c.216] .

У періоді сучасної концепції неустойки такий механізм "скріплення" договірних зв'язків, як неустойка або договірний штраф, застосовується законодавством і практикою багатьох країн. За роки розвитку ринкових стосунків і договірного права в цих країнах сформувалися різні підходи до вирішення питань функціонування цього способу захисту. Дані підходи не були статичні, вони мінялися з часом під впливом економічних, політичних і інших чинників.

Існують наступні думки про те, що слід розуміти під неустойкою як способом забезпечення виконання зобов'язань. Буковський, Боровіковський і Мандро називають неустойкою «штраф або пеню у розмірі відомої грошової суми, яку одна сторона зобов'язана сплатити іншій в разі невиконання зобов'язання». Цієї ж точки зору дотримується Г.Ф. Шершеневич, вважаючи неустойкою «приєднану до головного зобов'язання додаткову умову про платіж боржником відомої суми на випадок невиконання забов'язання». Іншу позицію займає Мейєр - на його думку, неустойка може бути не лише грошовим зобов'язанням, але і передачею певного майна або ж здійсненням в користь кредитора якої-небудь дії . Цій спори вирішує п. 1 ст. 549 ЦК України, в якому говориться, що неустойкою (штрафом, пенею) визнається грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником забов'язання [67, c.208].

Неустойка підлягає стягненню і тоді, коли порушенням якого-небудь зобов'язання кредиторові не були заподіяні збитки. Саме тому кредитор, заявляючи вимогу про стягнення неустойки, не повинен і не зобов'язаний доводити спричинення ему збитків.

Між тим слід погодитися з думкою правознавця-практика Є.А. Зверевой про те, що питання про стягнення неустойка порівняно рідко вирішується без зв'язку із збитками, виключаючи, мабуть, штрафну неустойку, яка стягається незалежно від збитків (понад їх), або ж при винятковій неустойці, коли кредитор відмовляється від стягнення збитків, вважаючи за краще зажадати неустойку [67,c.208] .

Досить чітко і вдало формулює сутність неустойки професор В.В. Вітрянський. "Привабливість неустойки, її широке вживання в цілях забезпечення договірних зобов'язань пояснюються, перш за все, тим, що вона є зручним засобом спрощеної компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником своїх зобов'язань. У цьому сенсі неустойці властиві наступні риси:

зумовленість розміру відповідальності за порушення зобов'язання, про яке сторони знають вже на момент укладення договору;

можливість стягнення неустойки за сам факт порушення зобов'язання, коли відсутня необхідність представлення доказів, підтверджуючих спричинення збитків і їх розмір;

можливість для сторін на свій розсуд формулювати умову договору про неустойку (за винятком законної неустойки), у тому числі в частині її розміру, співвідношення із збитками, порядку обчислення, тим самим пристосовувавши її до конкретних взаємин сторін і підсилюючи її цілеспрямовану дію" [11, с.210].

Неустойка, а точніше, угода про неустойку - це додаткове зобов'язання, дія і виконання якого залежать від дійсності основного зобов'язання.

Ч.1 ст. 549 Цивільного кодексу вказує, що неустойка - грошова сума або інше майно,які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Згідно Цивільного кодексу кредитор не має права вимагати сплати неустойки, якщо боржник не несе відповідальності за невиконання або неналежного виконання зобов'язання.

Виходячи з сенсу вказаної правової норми, неустойка - єдиний спосіб забезпечення зобов'язань, що є одночасно і формою майнової відповідальності [65,c.397].

 Якщо для доведення настання збитків необхідно підтвердити наявність провини боржника (контрагента), то для стягнення неустойки сповна досить довести лише сам факт участі в зобов'язанні і його невиконання (неналежного виконання). Між тим в тому випадку, якщо неустойкою забезпечено зобов'язання, пов'язане із здійсненням стороною підприємницької діяльності, то для стягнення неустойки не потрібно доводити наявність провини особи, оскільки відповідальність підприємця є підвищеною незалежно від провини за винятком випадків непереборної сили.

Стаття 549 ЦК, а слід за нею і інші статті параграфу 2 глави 49 ЦК, вміщують в собі низку новел цивільного права, які є нетрадиційними для радянського та пострадянського законодавства України.

Перш за все слід відзначити, що неустойкою може бути не тільки грошова сума, але і інше майно [65,c.397].

Відповідно до змісту ст. 551 ЦК під майном, яке може бути предметом того виду забов'язаня, що аналізується, слід розуміти рухoме та нерухоме майно ( тобто майнові права неустойкою не визнаються).

Механізм стягнення з боржника неустойки є досить складним, оскільки не зрозуміло до якого виду неустойки воно відноситься, а звідси - як воно повинно обчислюватися та встановлюватися у договорі чи законі.

Частина перша ст.549 вводить у доктрину цивільного права новий інститут - альтернативна неустойка. Альтернативним є зобов'язання, в якому боржник зобов'язаний вчинити одну з двох або кількох дій. Це випливає з того, що боржник, у разі порушення ним зобов'язання, повинен передати кредиторові грошову суму або інше майно. Виконання альтернативної неустойки здійснюється за розсудом боржника відповідно до ст.539 ЦК.

Зазвичайно предмет зобов'язання є цілком визначеною конкретною дією. Але ж мають місце і такі випадки, коли боржник зобов'язаний виконати для кредитора одну з кількох дій, передбачених законом або договором. Правило вибору за загальним правилом належить боржникові, що виконує забов'язання, якщо інше не випливає з договору, акта цивільного законодавства, із суті зобов'язання або звичаїв комерційного обігу [65,c.397].

Цивільний кодекс України дає визначення традиційним різновидам неустойки - штрафу та пені. Відповідно до ч.2. ст. 549 ЦК штраф - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пеня - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язанняза кожен день прострочення зобов'язання. Штраф може, по суті, встановлюватись за будь-яке порушення зобов'язання, в той час як пеня - на випадок прострочення виконання зобов'язаннь, тобто вона покликана забезпечити лише своєчасне виконання обов'язків боржника. Пеня є тривалою неустойкою, яка стягується за кожний послідуючий період прострочення невиконаного в строк (певний термін) зобов'язання [ 65, c.397].

Новелою цивільного законодавства є правило обчислення неустойки. Якщо раніше такі правила були відсутні у законодавстві, і відповідно до звичаїв ділового обігу вона обчислювалась:

1.У вигляді відсотків від суми договору або його невиконаної частини;

2.В кратному відношенні до суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання ;

3.В твердій, вираженій в грошових одиницях, сумі.

Тепер же, згідно ст. 549 ЦК штраф та пеня обчислюється лише у відсотках. Норма, яка встановлює таке положення, не є диспозитивною, тобто сторони не в змозі змінити її положення та встановити у договорі штраф або пеню у вигляді твердої суми або в кратному відношенні до суми зобов'язання.

Окрім вказаного вище ділення неустойки на штраф і пеню, неустойка класифікується по ряду інших заснований. Зокрема, по підставах виникнення, розрізняють законну і договірну неустойки.

Законна неустойка - є таким виглядом неустойки, який встановлюється законом і підлягає стягненню незалежно ось того, передбачений чи обов'язок її сплати за угодою сторін.

Договірна неустойка, як правило, застосовується в тих випадках, коли не встановлена законна неустойка. В той же час, розмір законної неустойки може бути збільшений угодою сторін, якщо це не протирічить положенням законодавства [30,c.81].

В рамках наступної класифікації, в залежності від співвідношення права на неустойку з правом на компенсацію збитків, виділяють залікову, штрафну, виняткову і альтернативну неустойки.

Заліковою називається неустойка, що стягується в рахунок заподіяних збитків. Збитки в цьому випадку стягуються лише в тій частині, в якій вони не покриті сумою неустойки.

Штрафна (кумулятивна) неустойка стягується понад відшкодованих в повному об'ємі збитків. Даний вигляд неустойки є особливо обтяжливим для правопорушника, в зв'язку, з чим її вживання має найбільш ефективне превентивне значення [30,c.81].

Виняткова неустойка обмежує відповідальність лише стягненням неустойки, унеможливлюючи пред'явлення вимоги про відшкодування збитків. У вигляді виняткової неустойки, наприклад, застосовуються більшість штрафів, встановленими транспортними статутами і кодексами (за затримання транспортних засобів під вантаженням і вивантаженням, за прострочення доставку вантажу і інше). Це пояснюється тим, що практично всі транспортні статути і кодекси містять положення про те, що транспортні організації, вантажовідправники і вантажоодержувачі несуть відповідальність по перевезенню на підставі відповідних статутів і кодексів .

Альтернативна неустойка допускає стягнення або неустойки, або відшкодування збитків. В цьому випадку стягнення неустойки унеможливлює подальше стягнення збитків і навпаки -- стягнення збитків унеможливлює задоволення вимог про сплату неустойки. Ця особливість альтернативної неустойки робить її незатребуваною, принаймні, до тих пір, поки не стане ясно, яку вимогу вигідно пред'являти -- про стягнення неустойки або про стягнення збитків [30,c.82].

Неустойка як форма відповідальності покладає на правопорушника додатковий, майново не вигідний для нього обов'язок по сплаті визначуваних неустойкою сум, сплата яких не звільняє боржника від виконання, покладеного на нього основного, забезпечуваного неустойкою зобов'язання в натурі (якщо інше не передбачене законом або договором). Якщо боржник зовсім не приступав до виконання зобов'язання, сплата неустойки і відшкодування збитків кредиторові звільняє такого боржника від виконань зобов'язання в натурі.

У тих випадках, коли боржник не несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, кредитор не має права вимагати від нього сплати неустойки.

Для вживання неустойки досить довести лише факт здійснення забороненого законом діяння. Немає необхідності звернення до наслідків, викликаних цим діянням.

Поширеність неустойки як заходу відповідальності є також результатом того, що ця санкція застосовується і в інших галузях права (адміністративному, фінансовому, трудовому екологічному і ін.).

Але застосування неустойки у цих галузях права є проблематичним і таким, яке не завжди збігається з використанням неустойки у цивільному праві.

Наприклад, ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України визнає неустойку як грошову суму або майно, які боржник має передати кредитору в разі порушення боржником зобов'язання. Неустойка за Цивільним Кодексом може виступати у вигляді штрафу та пені. Разом із тим Господарський кодекс оперує поняттям «штрафні санкції». Ними є господарські санкції у вигляді грошової суми, яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити в разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. При цьому Господарський кодекс виділяє такі види штрафних санкцій як неустойка, штраф, пеня.У такому підході Господарського кодексу до класифікації штрафних санкцій є певні недоліки. Так, визначення видів штрафних санкцій Господарський кодекс не містить. Відсутнє і чітке відмежування їх одна від одної. Є лише вказівка, що розмір штрафних санкцій може бути визначений договором:

- у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання ;

- у певній визначеній грошовій сумі;

- у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання;

- у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Тим не менше, виходячи з цієї вказівки неможливо визначити, що з перерахованого вище є неустойкою, що штрафом, а що пенею [30, с.80].

Ця прогланина могла б бути заповнена шляхом застосування до недостатньо чітких положень Господарського кодексу про штрафні санкції положень про неустойку, що містяться в Цивільному кодексі України як у нормативному акті загального характеру.

Така можливість існує завдяки положенню Господарського кодексу України, яке визначає, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Але слід мати на увазі, що Цивільний кодекс України визначає штраф і пеню як види неустойки, тоді як Господарський кодекс визначає неустойку, штраф і пеню як окремі самостійні види санкцій [30, с.80].

Одним з найбільш цікавих питань є питання щодо розміру відповідальності за порушення зобов'язання . Так, згідно ст. 551 Цивільного кодексу України , встановлений законом розмір неустойки може бути збільшений у договорі за згодою сторін. Частина 2 вказної статті передбачає заборону лише на зменшення встановленого законом розміру неустойки. Водночас ст.231 Господарського кодексу наголошує на тому, що передбачений законом розмір штрафних санкцій стосовно окремих видів зобов'язань не може бути змінений.

Стає незрозумілим, чи можуть сторони самостійно збільшити розмір штрафних санкцій (неустойки) у випадку, якщо це не передбачено законом. Але норма Цивільного кодексу не передбачає будь-яких винятків із загального правила про збільшення розміру неустойки, до того ж цей пункт має не меншу силу, ніж Господарський кодекс, тому це питання лишається відкритим.

Звернемося до колізії, яка виникає при вирішенні питання про порядок стягнення неустойки та відшкодування збитків. Так, ст. 624 Цивільного кодексу передбачає, що неустойка підлягає стягненню в повному розмірі незалежно від стягнення збитків. Водночас Господарський кодекс передбачає , що збитки стягуються в частині, яка не покрита штрафними санкціями. Можливість же відшкодування збитків у повному обсязі поряд зі стягненням неустойки має бути передбачена законом чи договором. Можна вважати, що ст.624 Цивільного кодексу і є тим самим передбаченим законом варіантом, але тоді абсолютно незрозуміло, яке практичне значення має згадана норма Господарського кодексу України.

Та найбільш незрозумілим є питання, чи можливо взагалі застосовувати визначення штрафу та пені, наведені в ЦК України стосовно господарських правовідносин. Господарський кодекс оперує даними поняттями, але визначення їм не дає. Так, Господарський кодекс України передбачає, що розмір санкцій може бути встановлений у процентному відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання в певній визначеній сумі або в процентному відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання [30, с.80].

Разом із тим ст. 549 Цивільного кодексу України при визначенні терміна «штраф» використовує поняття нвиконаного чи неналежним чином виконаного зобов'язання, а при визначенні «пені» - поняття несвоєчасно виконаного зобов'язання . Тобто штраф і пеня, згідно з Цивільним кодксом не передбачають можливості стягнення неустойки від усієї суми зобов'язання , натомість визначають її лише у відсотковому відношенні від невиконаного, виконаного неналежним чином чи несвоєчасно виконаного зобов'язання [50, с.138].

Більше того, Господарський кодекс визначає штрафні санкції виключно як господарські санкції у вигляді певної грошової суми, тоді як згідно Цивільного кодексу неустойкою (штрафом, пенею)може бути й інше майно, яке боржник має передати кредиторові у випадку порушення зобов'язання. Майном же, в силу ст.190 Цивільного кодексу , можуть бути, наприклад, майнові права.

Можна також розглянути питання про строки нарахування штрафних санкцій (неустойки). Так, Цивільний кодекс не передбачає будь-яких строків, що обмежували б її нарахування . Господарсьий кодекс ж однозначно вказує на те, що нарахування штрафних санкцій в разі прострочення виконання зобов'язання припиняється, якщо інше не встановлено договором чи законом, через шість місяців з того моменту, коли зобов'язання мало бути виконаним.

Звісно, можна припустити, що ця норма просто конкретизує загальні положення Цивільного кодексу України. Однак справа полягає в тому, що штрафні санкції існують, згідно з Господарським кодексом України , виключно у грошовій формі, а неустойка (штраф, пеня) за Цивільним кодексом може нараховуватись і як інше майно. Таким чином, якщо пеня існує в грошовій формі, то її нарахування за загальним правилом має бути припинено із закінченням шести місяців з моменту, коли зобов'язання мало бути виконаним. А у випадку, коли пеню, відповідно до Цивільного кодексу , встановлять у вигляді певного майна (будь-якого товару, що підлягає передачі), то строк її вже не обмежений, адже це вже не штрафна санкція, передбачена Господарським кодексом України, з огляду на те, що майно не є грошовою сумою. На жаль, список подібних казусів дуже довгий [50, с.139].

Можна зробити короткий висновок : неустойка - найпоширеніша міра відповідальності за правопорушення. Поширеність цієї санкції пояснюється тим, що вона є зручною і легко вживаною мірою відшкодування збитків. У цьому сенсі неустойці властиві наступні риси:

- зумовленість розміру відповідальності;

- можливість стягнення за сам факт порушення (без доказу наявності шкоди);

- можливість передбачення неустойки на свій розсуд або збільшення передбаченого законом розміру.

Оскільки неустойку дуже часто використовують і в інших галузях права, то виникають правові колізії між нормами Цивільного кодексу та основними нормативними актами інших галузей права. Це привертає увагу до того, що законодавсвто України є неузгодженим і потребує удосконалення.

3.2 Збитки

Одним з основних способів захисту цивільних прав та інтересів , який є водночас універсальною мірою відповідальності, є відшкодування збитків. Оскільки відшкодування збитків є мірою відповідальності, воно застосовується, за загальним правилом, за наявності вини несправного боржника.

Основною формою компенсації заподіяної шкоди потерпілої особи є відшкодування збитків. Можливість використовувати відшкодування збитків як засобу захисту порушених прав виникає у громадян і юридичних осіб із самого факту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав, тобто незалежно від того чи є вказівка в тій чи іншій нормі цивільного кодексу про таке право. Слід зазначити, що до Цивільного кодексу включена низка норм, які розташовані в різних книгах та регулюють відносини, що виникають при відшкодуванні збитків : ст.ст.16, 92, 119, 123, 403, 623, 624 та інші статті Цивільного кодексу.

Таким чином, відшкодування збитків має характер універсального засобу захисту цивільних прав. Одночасно, відшкодування збитків є мірою відповідальності. Тому слід відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору (ст.611, 623 Цивільного кодексу) від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди [65,c.442].

Правильне розмежування підстав відповідальності необхідне ще й тому, що розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором, може бути обмеженим, а при відшкодуванні позадоговірної шкоди остання підлягає стягненню у повному обсязі [65,c.442].

Якщо сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однієї зі сторін другій стороні не пов'язане з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору, то підлягають застосуванню правила глави 82 Цивільного кодексу України «Відшкодування шкоди».

У цій главі розглядається відшкодування шкоди, яка витікає з деліктних зобов'язань. Слід зупинитися на деяких з них для того, щоб окреслити деякі особливості.

Стаття 1172 Цивільного кодексу України регламентує відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою. За правилами цієї статті обов'язок відшкодовувати шкоду покладається на особу, яка її не завдала.

Так передбачаються три випадки , коли такий обов'язок покладається:

1. на юридичну чи фізичну особу ;

2. на замовника в цивільно - правовому договорі;

3. на підприємницькі товариства або кооперативи.

Особою, яка завдала шкоди, відповідно є працівник, підрядник, учасник (член) підприємницького товариства або кооперативу.

Покладення обов'язку відшкодувати шкоду на юридичну або фізичну особу пояснюється тим, що працівник у даному випадку юридично втілює його волю. Тобто юридична або фізична особа реалізує свою цивільну право- дієздатність, зокрема, деліктноздатність через дії працівників. Отже, дії працівників юридично сприймаються як дії самої юридичної або фізичної особи. Цим же пояснюється відповідальність замовника за шкоду, завдану підрядником , якщо при цьому останній діяв за завданням замовника, а також підприємницьких товариств або кооперативів за шкоду, завданими їх учасниками (членами) під час здійснення ними підприємницької або іншої діяльності [65, с.759].

Економічний результат такого підходу полягає в перенесеені ризику збитків , який виникає внаслідок відшкодування шкоди, на юридичну або фізичну особу, замовника, підприємницьке товариство або кооператив. Оскільки останні, відшкодувавши шкоду , мають ризик економічної неможливості отримання або неповного отримання від працівника, підрядника, учасника (члена) кооперативу відшкодування власних зитків за зворотною вимогою, яка виникає у нього.

Отже, у разі виникнення судового спору відповідачем є юридична або фізична особа, замовник, підприємницьке товариство або кооператив, а безпосередній заподіював шкоди притягується як третя особа. Матеріальне становище останнього не має значення, оскільки відповідальність для нього не настає.

Працівник, підрядник, учасник (член), які завдали шкоди відповідають перед юридичною або фізичною особою , замовником, підприємницьким товариством або кооперативом у регресному порядку [65, с.759 ].

Також, слід звернути увагу на статтю 1178 Цивільного кодексу України - «Відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою». Малолітні особи визнаються неделіктноздатними, тому не можуть бути суб'єктами цивільної відповідальності. У ст.1178 мова йде про завдання малолітніми шкоди майну, зокрема, упущену вигоду; здоров'ю; моральної шкоди. Вона може бути завдана як одній, так і декількома особам; як одним, так і групою малолітніх осіб.Майнова шкода може бути завдана і юридичній особі.

Відповідальність несуть законні представники малолітнього, якщо вони не доведуть, що шкода виникла не з їх вини. Уперше, в ч.1 ст.1178 Цивільного кодексу дається визначення поняття вини даних осіб як «несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою». Щодо вини безпосередніх заподіювачів шкоди, то їх незрілий вік не дозволяє говорити про їх вину , незважаючи на те, що суб'єктивна сторона їх поведінки, мотиви можуть також враховуватися при відшкодуванні.

Відповідальність осіб, вказаних у ч.1,2,3 ст. 1178,- це відповідальність за власну вину. Їх обов'язок відшкодувати шкоду , завдану малолітнім, не припиняється у разі досягнення останнім повної дієздатності, у зв'язку з чим вони позбавлені права регресної вимоги до малолітнього при досягненні ним повної цивільної дієздатності [65, с.779].

Одним з найпоширеніших деліктів, з якого випливає відшкодування шкоди є відшкодування шкоди , завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. Завдання шкоди життю та здоров'ю фізичної особи породжує відповідний обов'язок відшкодувати завдану шкоду. Однак, порівняно із загальними підставами відшкодування завданої шкоди даний вид деліктних зобов'язань наділений цілою низкою специфічних ознак.

Положення коментованої статті є загальною нормою, що регулює відносини по відшкодуванню шкоди, яка завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі. Зокрема, у ч. 1ст.1195 Цивільного кодексу містяться загальні підстави відшкодування шкоди, завданої здоров'ю фізичної особи внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я [65, с.780].

Специфіка шкоди, яка завдана здоров'ю, полягає в тому, що вона не може бути відшкодована внатурі та оцінена в грошовому еквіваленті. І тому об'єктом відшкодування буде не зазначена шкода , а лише майнові втрати, що зазнала особа внаслідок завдання цієї шкоди. До таких втрат законодавець відносить:

1. заробіток (дохід), втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності;

2. додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування , придбання ліків, протезування, стороннього догляду.

Однак цей перелік є орієнтовнимі у випадку, коли потерпілий має ще й інші витрати, які пов'язані з відповідним ушкодженням здоров'я, то він має право вимагати і їх відшкодування [65, с.782].

При визначенні розміру заробітку (доходу), який втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності , важливу роль відіграє той факт, чи знаходиться особа у трудових відносинах. Так, якщо каліцтво чи інше ушкодження здоров'я було завдане особі, , яка працювала за трудовим договором , то розмір втраченого заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню , визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності - загальної працездатності.

Під поняттям «професійна працездатність» слід розуміти здатність особи до виконання певної роботи, виконання якої потребує певної кваліфікації [65, с.782].

Середньомісячний заробіток (дохід) слід обчислювати шляхом поділу сукупного заробітку (доходу)за дванадцять або за три останні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров'я, або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я на, відповідно, 12 або 3. Пріоритетність у виборі найкращого співвідношення надається потерпілому. При цьому, вказане співвідношення , яке і становитиме середньомісячний заробіток (дохід), не повинен бути меншим п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати.

Ще одним фактором, який впливає не розмір втраченого заробітку (доходу), є ступінь втрати професійної працездатності , а за її відсутності-загальної працездатності. При цьому слід зауважити, що втрата працездатності може бути тимчасова або стійка (тривала).

Ще одним видом видатків, які повинні бути відшкодовані потерпілому внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, є його додаткові витрати, які викликані необхідністю допомоги та догляду. Законодавець виходить з того, що додаткові витрати відшкодовуються в тому випадку, коли вони є обґрунтованими та доведеними, а також коли потерпілий реально потребує відповідних видів допомоги та догляду і не в праві претендувати на їх безкоштовне отримання.

У випадку, коли потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід)обчислюється за його бажанням або виходячи з його заробітку до звільнення, або виходячи із звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості. При цьому, загальний розмір відшкодування для даної категорії осіб визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати [65, с.783].

Законодавець, окрім можливості визначити та відшкодувати реальний втрачений середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого, встановлює також можливість вимагати відшкодовувати також і той заробіток (дохід), який він міг би отримувати в майбутньому. Так, якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я змінився, що поліпшило його матеріальне становище підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після отримання відповідної освіти), то при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни [65, с.783].

Кожного дня люди придбувають якісь товари, роботи, послуги, тому найчастіше у юридичній практиці зустрічаються справи про відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг).

Згідно ст.1209 Цивільного кодексу України закріплюються види шкоди , що підлягають відшкодуванню внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), коло осіб, які наділені правом вимагати відшкодування такої шкоди, а також встановлюються спеціальні підстави для виникнення деліктної відповідальності. За загальним правилом обов'язок довести наявність недоліку, зокрема, з наданням висновку експертизи покладається на потерпілого. Проте, якщо на товар встановлено гарантійний строк і шкода завдана протягом його дії, то має місце презумпція належної якості. Тобто повинен довести належну якість переданого товару виготовлювач або продавець. Аналогічно вирішується дане питання і відносно виконаних робіт (наданих послуг).

Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) підлягає відшкодуванню в повному обсязі. Способи відшкодування шкоди, завданої майну (в натурі, або відшкодування завданих збитків)визначаються за правилами ст.1192 Цивільного кодексу України [65, с.794].