Судовий захист прав і свобод людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Індивідуальне науково-дослідне завдання

тема

Судовий захист прав і свобод людини

План

Вступ

1. Функція ефективного захисту прав та свобод людини і громадянина як основна функція держави

2. Судовий захист прав і свобод людини як один із способів реалізації особою права на ефективний державний захист своїх прав і свобод

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Проголошення в Конституції України курсу на формування правової держави, визначення нею головного обов'язку держави як утвердження прав та свобод людини неминуче виводять на перший план проблему ефективності юридичного забезпечення прав людини, зокрема ефективності захисту цих прав. Отже, сама концепція правової держави закладає об'єктивні передумови для конструювання й аналізу специфічного права людини на ефективний державний захист її прав та свобод.

Крім того, дане право людини гарантується низкою міжнародно-правових документів, які формулюють його, зазвичай, як право людини на ефективний національний юридичний засіб захисту. Це, зокрема, ст.8 Загальної декларації прав людини, п.3 ст.2 Пакту про громадянські і політичні права, ст.13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Та чи не найбільш розширену інтерпретацію змісту зазначеного права можна зустріти у рішеннях Європейського суду з прав людини в процесі численного застосування ним згаданої ст.13 Конвенції, яка, як відомо, нині є складовою частиною законодавства України. Для правильного розуміння поняття ефективності національного юридичного засобу захисту права людини важливими також є правоположення Суду, сформульовані ним при застосуванні й ст.35 Конвенції, яка встановлює обов'язок особи вичерпувати усі лише ефективні національні юридичні засоби захисту перед тим, як звертатись зі скаргою до нього.

Протягом останніх десятиліть дослідженням проблеми ефективного державного захисту прав громадян займалися такі вітчизняні вчені як С. Алексєєва, П. Анісімова, В. Ведяхіна, А. Венгерова, І. Зеніна, В. Казімірчука, В. Капіцина, В. Козлова, В. Лазарєва, М. Лєбєдєва, О. Малька, О. Онуфрієнка, П. Рабіновича). Ці питання іноді побіжно обговорювалися й у галузевій літературі (праці Г. Батурова, М. Воробйова, В. Глазиріна, В. Грібанова, П. Гурєєва, І. Дзери, О. Іванова, Н. Кузнецової, Н. Малєїна, М. Морщакової, В. Нікітінского, В. Нора, А. Пашкова, І. Петрухіна, Б. Пугінского, З. Ромовської).

Об'єктом дослідження є право людини на ефективний державний захист її прав і свобод.

Предметом дослідження є певні загальні закономірності ефективного функціонування юридичних засобів захисту прав людини.

Індивідуальне науково-дослідне завдання складається з двох розділів відповідно до лігного викладу матеріалу.

1. Функція ефективного захисту прав та свобод людини і громадянина як основна функція держави

Україна сьогодні переживає складний і відповідальний період: відкриваються принципово нові горизонти її розвитку, створюються засади проведення системних реформ, що сприяють поглибленню демократії, інтеграції України до Європейського Союзу, формуванню демократичних інститутів, визнанню людини найвищою соціальною цінністю.

Поставлені перед Українською державою мета і завдання реально можуть бути реалізовані тільки завдяки її активній діяльності. З огляду на це, актуальною є потреба наукового дослідження функціональної характеристики держави, визнання захисту прав людини і громадянина основною внутрішньою функцією демократичної, соціальної, правової держави.

Функціональна характеристика держави дає можливість: а) з'ясувати сутність сучасної демократичної правової держави, розкрити мету, завдання та зміст напрямів її діяльності; б) науково окреслити особливості практичної діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування; в) удосконалювати її організаційну структуру; г) сприяти захисту прав людини і громадянина. Саме захист прав людини і громадянина “одержує яскраве вираження у правовій державі через все розмаїття здійснюваних державних функцій і конкретних видів діяльності” [1, 46].

Сьогодні особливої уваги потребує наукове дослідження провідного напряму діяльності демократичної, соціальної, правової держави - захист прав людини і громадянина. Саме через закріплення такої функції держави здійснюється декларування права людини на ефективний державний захист прав і свобод. Тому для дослідження права людини на ефективний державний захист прав і свобод вважаємо за доцільне здійснити дослідження питання захисту прав людини і громадянина як основної функції держави.

Для опису, пояснення та прогнозування діяльності держави теорія функцій використовує поняття функції держави, яка характеризує те, що робить держава і як виконує суспільно корисну, соціально обумовлену діяльність. Поняття функцій держави використовували в радянській теорії держави та права. Його вживали для дослідження діяльності соціалістичної держави - характеристики її ролі як головного знаряддя розбудови соціалізму, знищення експлуататорських класів, усуспільнення власності, організації ведення планового господарювання.

Переважна більшість радянських правознавців функції держави в цілому розглядали як основні напрями діяльності держави, як “головні напрями внутрішньої і зовнішньої діяльності держави, в яких виражається і конкретизується її соціально-економічна і політична сутність, призначення держави” [2, 19]; як “об'єктивно необхідні, основні, найбільш загальні та постійні напрями їх діяльності, що спрямовані на вирішення завдань комуністичного будівництва й досягнення вищої мети радянського суспільства та держави - розбудови безкласового комуністичного суспільства” [3, 157]. Такі визначення відповідають суті тоталітарної держави, вимогам марксистсько-ленінської ідеології.

Визначення функцій демократичної, соціальної, правової держави принципово відрізняється від наведених. Спираючись на комплексний підхід до розгляду теорії функцій держави, І. І. Мотиль пропонує таке узагальнене визначення функцій демократичної, соціальної, правової держави: “це цілеспрямовані основні напрями внутрішньої та зовнішньої діяльності держави, що виражають її сутність і соціальне призначення в суспільстві, зумовлені виконанням конкретних завдань щодо демократизації суспільного життя, верховенства права, захисту прав і свобод людини та громадянина й мають законодавчу регламентацію” [4, 18].

Авторитетний радянський теоретик функцій радянської держави Н. В. Черноголовкін визначив такі внутрішні та зовнішні функції: господарсько-організаційну, культурно-виховну, функцію регулювання міри праці та міри споживання, функцію придушення опору повалених експлуататорських класів, функцію охорони соціалістичного правопорядку [5, 48]. Керуючись ідеологічними міркуваннями щодо сутності тоталітарної радянської держави, автор не міг допустити введення в систему функцій радянської держави функції захисту прав людини і громадянина. Він, навпаки, вважав, що “навряд чи можна розглядати як основну внутрішню функцію соціалістичної держави забезпечення прав і свобод громадян” [5, 44]. Натомість інший радянський правознавець О. І. Денисов вважав, що “функція охорони прав і свобод людини властива лише державі соціалістичного типу” [6, 16].

Частково погляди О. І. Денисова поділяли й деякі інші радянські автори, які в систему внутрішніх функцій радянської держави вводили й таку внутрішню функцію, як охорона соціалістичної власності, соціалістичного правопорядку, прав і свобод громадян (С. С. Алексєєв, Б. М. Лазарев, А. І. Лук'янов, П. С. Ромашкін, Н. П. Фарберов).

Функцію захисту прав людини і громадянина в систему функцій радянської держави пропонував увести радянський учений В. Ф. Погорілко: “радянській державі властиво виконувати функцію захисту прав людини і громадянина” [3, 43]. Однак, ураховуючи історичні традиції, монопольне панування марксистко-ленінської ідеології, функція захисту прав людини і громадянина суперечила сутності радянської тоталітарної держави. Саме тому переважна більшість радянських правознавців не виділяла захист прав людини та громадянина в окрему функцію радянської держави. Натомість радянські вчені наполегливо й систематично критикували “буржуазну” концепцію правової держави та головне її призначення - захист прав і свобод людини й громадянина.

Учення про функції держави (їх сутність і зміст) в Україні стало розвиватися на початку 90-х років минулого століття - з проголошенням Україною незалежності. Вирішальний вплив на визначення основних напрямів її діяльності, нових завдань мало визнання Української держави як незалежної, демократичної, соціальної, правової.

Діяльність демократичної правової держави набула людиноцентричного характеру й була підпорядкована захисту інтересів людини та громадянина. Це дало можливість визнати зазначений напрям діяльності Української держави пріоритетним. На думку В. Шафірова, тема прав людини і громадянина… “в різних її виявах має стати лейтмотивом досліджень у галузі загальної теорії права, галузевих юридичних наук” [7, 48]. Ці міркування стали філософсько-методологічною основою дослідження гуманістичної сутності основних напрямів діяльності демократичної, соціальної, правової держави.

У зв'язку з аналізом функції захисту прав і свобод людини та громадянина, потрібно з'ясувати значення термінів: “захист”, “забезпечення”, “охорона”. З приводу тлумачення цих категорій учені дотримуються різних поглядів і часто неоднозначно використовують поняття “охорона”, “захист”, “задоволення”, “забезпечення” прав людини.

Зокрема, А. Ю. Олійник розглядає категорію “забезпечення” прав людини і громадянина як “створення сприятливих умов для їх здійснення, охорона, захист суб'єктивних свобод від правопорушення, відновлення порушеного права компетентними державними органами чи органами місцевого самоврядування, їх посадовими або службовими особами та об'єднаннями громадян шляхом здійснення матеріальних і процесуальних юридичних засобів” [8, 153]. У цьому визначенні частково збігаються за змістом категорії “захист” і “забезпечення”. Водночас І. Сирота взагалі ототожнює категорії “захист” і “забезпечення”: “ці терміни є синоніми” [9, с. 8].

Вважаємо таку позицію хибною. “Охорона” в юридичному сенсі означає позитивний, статичний стан норм права, що спрямовані безпосередньо на охорону суб'єктивних прав і законних інтересів громадян від можливих правопорушень. Порушення цих прав та інтересів приводить у динамічний стан правоохоронні органи, у зв'язку з чим особа реалізує своє право на захист. Тобто до правового захисту громадяни вимушені звертатися лише тоді, коли порушено їх суб'єктивні права чи інтереси, які охороняються законом.

Категорія “захист” - це активна правозастосовна юрисдикційна діяльність компетентних органів державної влади, місцевого самоврядування та інших громадських об'єднань, спрямованих на примусове здійснення юридичного обов'язку, необхідного для реалізації прав людини або спрямованого на відновлення порушених прав чи попередження та припинення правопорушення.

Ураховуючи викладене вище, можна запропонувати таку дефініцію функції захисту прав і свобод людини та громадянина: це система заходів демократичної, соціальної, правової держави, спрямованих на недопущення порушення існуючих прав (їх попередження, контроль і нагляд за дотриманням прав), а також на підтвердження чи відновлення оскарженого чи порушеного права, що реалізується організаційними й правовими засобами та законним шляхом як органами державної влади й місцевого самоврядування, так і громадськими організаціями, з метою нормалізації процесу здійснення прав і свобод особою. Отже, основна мета функції захисту прав і свобод людини та громадянина - нормалізація процесу здійснення прав і свобод особою, без якого вона не може існувати як повноцінна істота.

Права і свободи людини та громадянина, проголошені в Конституції України, загалом відповідають вимогам міжнародних організацій, що спрямовані на захист прав людини, зокрема, положенням Загальної декларації прав людини (1948), Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (1966), Міжнародного пакту про громадянські й політичні права та Факультативного протоколу до нього, які ратифіковані Україною. Певною мірою положення Основного Закону узгоджено з Європейською конвенцією з прав людини та Протоколами № 1, 2, 4, 7 та 11 до неї, які 17 липня 1998 р. також були ратифіковані нашою державою.

Реалізація функції захисту прав і свобод людини значною мірою залежить не тільки від дотримання міжнародних зобов'язань нашої країни, а, передусім, від фінансового, правового, організаційного забезпечення, рівня розвитку економіки нашої країни, успіхів соціальної політики держави, ефективної її діяльності.

Захист прав людини та громадянина залежить від діяльності держави, функціонування її правозахисного механізму. Через діяльність органів виконавчої влади, суду, прокуратури, органів внутрішніх справ і громадських об'єднань держава має забезпечувати їх практичну реалізацію.

Сьогодні в Україні сформувалася стійка система державних органів і посадових осіб, правомочних захищати права людини та громадянина правовими засобами. Це, передусім, Президент України, який, згідно зі ст. 102 Конституції України, є гарантом прав і свобод людини та громадянина. Цю функцію Президент реалізує як у своїй особистій діяльності, так і видаючи укази, ініціюючи видання законів, спрямованих на захист прав людини і громадянина [10, 176]. Саме нормотворча діяльність Президента є цілеспрямованою юридичною інтелектуально-вольовою діяльністю, уповноваженою створювати, змінювати чи скасовувати нормативно-правові акти в межах і порядку, визначених Конституцією та законами України.

У Конституції України сформульовано вимоги до Верховної Ради України, спрямовані на захист прав людини і громадянина. Зокрема, їм присвячено другий розділ - “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина”. Ідеться про права людини та громадянина як систему пріоритетних цінностей, про механізм їх захисту та гарантії, які встановлюються виключно законами; деталізацію багатьох прав і свобод, закріплення нових прав і свобод людини та громадянина.

Захист прав людини і громадянина здійснює представник Верховної Ради України - Уповноважений з прав людини (омбудсмен). Відповідно до Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини” (1997), діяльність Уповноваженого з прав людини спрямована на здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод та захист прав людини і громадянина на території України [11]. Ідеться про порушення громадянських прав, вітчизняне судове свавілля, право на судовий захист, неналежне виконання судових рішень, умови утримання заарештованих тощо. На підставі моніторингу омбудсмен констатує “наявність ознак загальнодержавної кризи в галузі забезпечення прав і свобод людини” [12, 4]. При цьому, зазначає правозахисник, найбільше скарг у європейські правозахисні інституції надходить на дії чи бездіяльність судових органів, органів Міністерства внутрішніх справ, прокуратури, державних адміністрацій і місцевого самоврядування.

Діяльність Кабінету Міністрів України також має бути спрямована на реалізацію захисту прав людини і громадянина, його реформи мають відповідати демократичним цінностям, гуманістичній сутності Української держави. Відповідно до п. 2 ст. 116 Конституції України, Уряд “вживає заходів щодо забезпечення прав людини і громадянина” [13]. Діяльність вищих виконавчих органів державної влади, спрямованої на захист прав людини і громадянина, має надзвичайно важливе значення - забезпечує ефективне здійснення належних конституційних процедур.

Важливу роль у реалізації функції захисту прав і свобод людини та громадянина покладено на місцеві державні адміністрації, які, згідно з п. 2 ст. 119 Конституції України, забезпечують “законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян” [13].

У п. 2 ст. 121 Конституції України законодавчо закріплено повноваження прокуратури, що стосуються захисту прав людини і громадянина: “представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом” [13].

Важливою юридичною гарантією захисту прав людини і громадянина є судовий захист. У ст. 129 Конституції України сформульовано основні засади українського судочинства, спрямовані на захист прав людини і громадянина [13].

Органи державної влади, беручи участь у здійсненні функції захисту прав і свобод людини та громадянина, діють від імені держави й за дорученням держави, наділені специфічними повноваженнями. Саме тому кожний державний орган здійснює лише частину функції захисту прав людини та громадянина і лише в межах наданої їм компетенції. Обсяг і масштаб їх повноважень залежить від призначення органу, його місця в державній структурі, притаманних йому форм і методів роботи. Між державними органами й установами є функціональний зв'язок, що об'єднує їх у єдиний механізм.

Функцію захисту прав людини і громадянина, забезпечення громадського порядку, протидію злочинності Уряд України здійснює, спираючись на правоохоронні органи. Зокрема, у ст. 5 Закону України “Про міліцію” зазначено, що саме міліція “захищає права людини незалежно від її соціального походження, майнового та іншого стану, расової та національної належності, громадянства, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, політичних та інших переконань” [14, 2-3]. Проте викладене дає підстави працівникам міліції для притягнення до відповідальності будь-якої особи, яка вчинила правопорушення чи злочин, незважаючи на соціально-правові ознаки особи порушника [15, 20].

У проекті Державної комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю і корупцією в Україні на 2010-2015 роки на органи внутрішніх справ покладено завдання забезпечити профілактику, попередження правопорушень, виявлення й нейтралізацію загроз основним правам і свободам людини та громадянина, припинення протиправних на них зазіхань. Однак лише розроблення досконалої програми не вирішить практичних завдань: “самі концепції на злочинність не впливають. Закон живе, коли застосовується”, - вважає ректор Національної академії внутрішніх справ професор В. Коваленко [16, 7].

Крім державних органів, що покликані реалізувати функцію захисту прав людини та громадянина, питаннями захисту прав і свобод займаються також недержавні організації. Так, останніми роками активізувалася діяльність різних громадських організацій, недержавних підприємств правоохоронної спрямованості - приватний нотаріат, адвокатура, юридичні контори, підприємства приватного розшуку, відособлені підрозділи юридичних осіб, загони сприяння міліції, соціально-профілактичні центри тощо. Зазначені державні органи та громадські організації, недержавні підприємства утворюють єдину систему, спрямовану на захист прав людини і громадянина в нашій державі.

Таким чином, у функціональній характеристиці діяльності демократичної, соціальної, правової держави вітчизняна теорія функцій поступово відмежовується від радянської методологічної догматизації теорії функцій держави, ураховує всі сучасні наукові надбання і, водночас, зберігає позитивні аспекти радянського періоду.

Функція захисту прав людини і громадянина в системі функцій сучасної Української правової держави відіграє центральне системоутворююче місце. Вона має сильний вплив на розвиток і реалізацію всіх основних функцій сучасної держави, сприяє їх демократичному, ефективному здійсненню в різних сферах суспільного життя. Отже, є всі підстави функцію захисту прав людини і громадянина віднести до основних напрямів діяльності Української держави як демократичної, соціальної, правової.

Сьогодні в демократичному суспільстві основні права людини і громадянина, їх реальність, гарантованість державою виражають не тільки фактичне і юридичне становище людини в суспільстві, а й сутність чинних демократичних інститутів захисту прав людини та громадянина. Вони є показником гуманізму й зрілості суспільства. Реалізація функції захисту прав і свобод людини та громадянина відбувається не лише за окремими напрямами, а в цілому, системно громадянами, органами державної влади й місцевого самоврядування, правозахисними рухами, державним і громадським механізмами. Взаємодіючи між собою, вони прагнуть досягти єдиної мети - забезпечити захист прав людини і громадяни.

2. Судовий захист прав і свобод людини як один із способів реалізації особою права на ефективний державний захист своїх прав і свобод

Стаття 3 Конституції України закріпила фундаментальну конституційну засаду, дія якої відповідно спрямовує всю сукупність громадськогополітичних відносин - "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Судова влада в Україні виступає як основна юридична гарантія захисту прав і свобод людини і громадянина. Саме тому одним із найважливіших кроків на шляху здійснюваної в Україні судовоправової реформи та розбудови демократичної системи судової влади стала реалізація основоположних правових гарантій здійснення правосуддя із забезпечення гарантованих Конституцією прав і свобод людини і громадянина [17, 149].

Суверена та незалежна українська держава неможлива без неупередженого суду, який є гарантом законності. Судовий захист є найвищою формою гарантії прав людини. Це підтверджується не лише свідомістю громадян демократичного суспільства, а й конструкцією державного механізму [20], у тому числі судової системи і рівнем суддівського корпусу. Ці аспекти мають важливе значення, бо судове рішення є безперечним, оскільки вважається, що найвища оцінка належить тільки одній з трьох гілок влади - судовій [18, 5].

Право на судовий захист С.Д. Мігоряну визначає як "право кожного на справедливий відкритий розгляд і вирішення упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону, конкретної судової справи правовими засобами, наданими суду для здійснення судочинства з метою захисту гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави" [21, 390].

У разі порушення прав, свобод і законних інтересів кожна людина має право на захист з боку держави. З цією метою держава створила систему юридичних засобів: 1) судові; 2) парламентські; 3) адміністративні; 4) контрольнонаглядові; 5) адвокатські; 6) Уповноважений Верховної Ради з прав людини [22, 26-27].

Судовий захист, тобто право кожної людини на справедливий і відкритий розгляд її справи в суді, виступає основною юридичною гарантією прав і свобод людини.

Право на судовий захист не підлягає жодним обмеженням, бо джерелом необмеже ного права на судовий захист виступає безпосередньо Конституція України, яка зазначає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, а конституційне право на судовий захист прав і свобод, зокрема, не може бути обмежене навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану (ст. 64 Конституції України). Всі інші нормативноправові акти (як законодавчі, так і підзаконні) можуть лише визначати порядок реалізації цього права, а не відмінити його чи встановити такі процедури, які б ускладнили або ж зробили по суті неможливим його реалізацію зацікавленими особами [23, 222].

Проблема судового захисту прав і свобод людини і громадянина є однією з найактуальніших у правовій науці й практиці.

Так у процесі розвитку конституціоналізму і подальшої демократизації держави важливе місце займає інститут безпосередньої участі народу в управлінні державою у формі виборів і референдуму. Недосконалість нашої виборчої системи, незадоволення результатами виборів викликає численні звернення громадян до судових інстанцій за захистом своїх порушених виборчих прав.

Право на судовий захист виборчих прав громадян базується, у першу чергу, на ст. 55 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року.

Як зазначає російський дослідник М.С. Матейкович, універсальною формою захисту виборчих прав громадян є їх судовий захист -- самодостатній юридичний механізм забезпечення реалізації виборчих прав громадян, який здійснюється компетентними органами судової влади за ініціативою уповноважених законом суб'єктів шляхом конституційного або особливою формою цивільного судочинства з метою запобігання порушенню виборчих прав, усунення перешкод до їх реалізації або поновлення порушеного права [24, 40]. Специфіка судового захисту виборчих прав, на думку автора, полягає в такому:

органи юстиції забезпечують реальну участь громадян в управлінні державними справами й у вирішенні питань місцевого значення;

суди захищають демократичні принципи, на основі яких громадяни реалізують свої виборчі права;

органи судової влади перешкоджають поширенню протизаконних виборчих технологій;

діяльність судової гілки влади сприяє прищепленню суб'єктам виборчого процесу поваги до захисту, "дисциплінує" кандидатів, примушує їх більш відповідально ставитися до прав виборців та інших претендентів на депутатські мандати та виборчі посади;

судові органи наділені найдійовішими повноваженнями у сфері захисту виборчих прав громадян, поєднаними з безумовною обов'язковістю виконання судових рішень, що набрали чинності [24, 41].

У процесі виборів останніх років багато скарг громадян надходить у судові органи з приводу списків виборців.

З метою сприяння реалізації виборчих прав громадянами й усунення порушень у списках виборців, ч.ч. 3 і 4 ст. 173 Кодексу адміністративного судочинства України передбачають, що позовна заява про уточнення списку виборців подається до адміністративного суду без сплати судового збору. Позовну заяву може бути подано не пізніш як за два дні до дня голосування. Суд вирішує адміністративні справи щодо уточнення списку виборців у дводенний строк після надходження позовної заяви, але не пізніше ніж за два дні до дня голосування, а якщо позовна заява надійшла за два дні до дня голосування, - невідкладно. Суд, установивши порушення законодавства про вибори чи референдум, визначає у рішенні спосіб захисту порушених прав та інтересів, а також порядок усунення всіх наслідків цих порушень відповідно до закону або приймає інше передбачене законом рішення. У разі виявлення порушень, що можуть бути підставою для притягнення до відповідальності не за правилами цього Кодексу, суд постановляє окрему ухвалу з повідомленням про наявність таких порушень і надсилає її до органів чи осіб, уповноважених вжити у зв'язку з цим заходів, встановлених законом (ч. 1 ст. 177 КАСУ). судовий захист право свобода

Як слушно зазначає голова Вищої ради юстиції В. Колесніченко, недосконалість виборчого законодавства значною мірою спричиняє звернення суб'єктів виборчого процесу до суду з явно необґрунтованими скаргами (тепер - позовами) з приводу явно незначних порушень виборчого законодавства, які абсолютно не можуть порушити прав суб'єктів виборчого процесу і тим більше вплинути на наслідки голосування [25, 6].

Згідно з положеннями Кодексу адміністративного судочинства України, на спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, поширюється компетенція адміністративних судів.

Точне і неухильне додержання адміністративними судами норм КАС України під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, є неодмінною умовою забезпечення їх правильного, справедливого і широкого вирішення з метою захисту прав, свобод та інтересів виборців та інших суб'єктів виборчого процесу чи процесу референдуму.

Аналіз судової практики у справах щодо спорів, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдумом, показує, що деякі суди допускають помилки в застосуванні положень КАС України (274715), який регулює ці питання, іноді за його нормами вирішують спори, що належить вирішувати за правилами цивільного судочинства, або спори, які перебувають за межами виборчого процесу, тощо.

З метою поліпшення розгляду справ цієї категорії та роз'яснення питань, що виникли під час розгляду цих справ у адміністративних судах. Пленум Вищого адміністративного суду України 2 квітня 2007 року видав постанову № 2 "Про практику застосування адміністративними судами положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму".

Вивчення матеріалів судової практики зі справ, що виникли під час виборчих процесів в Україні в 2004 -- 2010 роках, дозволяє дійти висновку про високу ефективність і результативність судового захисту виборчих прав громадян України.

Таким чином, ефективний механізм судового захисту прав людини - це найбільш універсальний демократичний інструмент правової держави [25, 6].

У теперішній час судова форма захисту прав і свобод, а також інтересів людини і громадянина, що захищаються законом, є основною. Право на судовий захист одне з конституційних прав людини та громадянина і на відміну від інших прав воно є гарантією інших прав і свобод. У цьому якраз полягає його особлива і головна цінність.

Затвердженню судового захисту, покликаного не тільки відновлювати порушені права громадян, але й підвищувати відповідальність органів державної влади і посадових осіб з дотримання прав людини, повинні сприяти продовження судової реформи та участь України в міжнародних договорах і конвенціях.

Висновки

Отже, здійснивши дослідження права людини на ефективний державний захист прав і свобод можна зробити наступні висновки:

Право людини на ефективний державний захист прав і свобод - це право на правозастосувальну юрисдикційну діяльність національних компетентних органів, спрямовану на примусове здійснення юридичного обов'язку, необхідного для реалізації права людини, або на відновлення такого права, або ж на попередження чи припинення його порушення. Така діяльність виявляється у належному здійсненні державою її основної функції - функції захисту прав і свобод людини.

Сьогодні в демократичному суспільстві основні права людини і громадянина, їх реальність, гарантованість державою виражають не тільки фактичне і юридичне становище людини в суспільстві, а й сутність чинних демократичних інститутів захисту прав людини та громадянина. Вони є показником гуманізму й зрілості суспільства. Реалізація функції захисту прав і свобод людини та громадянина відбувається не лише за окремими напрямами, а в цілому, системно громадянами, органами державної влади й місцевого самоврядування, правозахисними рухами, державним і громадським механізмами. Взаємодіючи між собою, вони прагнуть досягти єдиної мети - забезпечити захист прав людини і громадяни

Розвиток функції захисту прав і свобод людини та громадянина в ринкових умовах вимагає створення адекватного фінансового, організаційного, правового забезпечення, цілісної, внутрішньо узгодженої системи права, що відповідає сучасним суспільним потребам, відповідної юридичної техніки і процедури. Для поглиблення демократичного змісту функції захисту прав і свобод людини та громадянина бажано:

- реально встановити принцип прямої дії норм міжнародного права у ділянці реалізації та забезпеченні прав і свобод людини і привести у відповідність з ним все наше законодавство; - чітко визначити правове становище окремих груп населення, що більше всіх потребують правового захисту;

- спростити процедуру звернення усіх громадян до міжнародного суду у разі порушення прав людини, коли не досягнуто надійного захисту цих прав у межах своєї країни;

- забезпечити попередню експертизу законодавчих актів з погляду їх невідповідності Конституції України (як тих, що були прийняті до затвердження Конституції України, так і тих, що сьогодні приймаються), а також із Конституцією Європейського Союзу, як важливого і необхідного чинника інтеграції України у європейський цивілізаційний простір;

- гарантувати наявність організаційної, правової, фінансової бази для реального забезпечення прав людини і громадянина;

- максимально послабити негативні наслідки входження Української держави в світовий та європейський економічний, політичний та правовий простір.

Ефективний механізм судового захисту прав людини - це найбільш універсальний демократичний інструмент правової держави.

У теперішній час судова форма захисту прав і свобод, а також інтересів людини і громадянина, що захищаються законом, є основною. Право на судовий захист одне з конституційних прав людини та громадянина і на відміну від інших прав воно є гарантією інших прав і свобод. У цьому якраз полягає його особлива і головна цінність.

Затвердженню судового захисту, покликаного не тільки відновлювати порушені права громадян, але й підвищувати відповідальність органів державної влади і посадових осіб з дотримання прав людини, повинні сприяти продовження судової реформи та участь України в міжнародних договорах і конвенціях.

Список використаних джерел

1. Оборотов Ю. Дослідження цінності держави як актуальний напрямок сучасного правознавства / Ю. Оборотов // Право України. - 2010. - № 1.- С.46

2. Каск Л. И. Функции и структура государства / Каск Л. И. - Л. : Изд-во Лениград. ун-та, 1999. - С. 19

3. Погорилко В. Ф. Функции советского общенародного государства / Погорилко В. Ф. - К. : Знання, 1996.. - С.43, 157

4. Мотиль І. І. Основні внутрішні функції Української держави / Мотиль І. І. - К. : Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2008.. - С. 18

5. Черноголовкин Н. В. Теория функций социалистического государства / Черноголовкин Н. В. - М. : Юрид. лит., 1990. - С. 46-48

6. Денисов А. И. Развитие советской социалистической государственности / А. И. Денисов // Коммунист. - 1965. - № 7. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/

7. Шафиров В. Человекоцентристский подход к пониманию права / В. Шафиров // Право України. - 2010. - № 4. - С. 48

8. Олійник О. Ю. Конституційно-правовий механізм забезпечення основних свобод людини і громадянина в Україні : [монографія] / Олійник О. Ю. - К. : Алеута, 2008. - С. 153

9. Сирота И. М. Право социального обеспечения в Украине / Сирота И. М. - Х. : Одиссей, 2000.

10. Скрипнюк О. Правомочність Президента України та її нормопроектне забезпечення: питання теорії і практики / О. Скрипнюк, Л. Федоренко // Право України. - 2011. - № 2. - С. 176

11. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини : Закон України від 23 груд. 1997 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 1. - Ст. 21.

12. Карпачова Н. Омбудсман України на захисті прав і свобод людини в умовах глобальної фінансово-економічної кризи / Н. Карпачова // Право України. - 2010. - № 2. - С.4

13. Конституція України. - Офіц. вид. - К. : Парлам. вид-во, 2010.

14. Про міліцію : Закон України станом на 15 жовт. 2003 р. - К. : Апекс, 2003. - С. 2-3

15. Коментар Закону України “Про міліцію” : [наук.-практ. посіб.] / за заг. ред. проф. Є. М. Моісеєва. - К. : КНТ, 2010. - С. 20

16. Створення сучасної системи підготовки та перепідготовки кадрів органів внутрішніх справ - одне з основних завдань реформування правоохоронних органів України // Право України. - 2010. - № 11. - С.7.

17. Полянський Я. Г. Правові гарантії правосуддя: проблеми забезпечення безпристрасності та об'єктивності судового розгляду / Я. Г. Полянський // Правова держава : зб. наук. пр. Інту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - К., 1997. - Вип. 13. - С. 149.

18. Кашепов В. П. Институт судебной защиты прав и свобод граждан и средства их реализации / В. П. Кашепов // Гос. и право. - 2004. - № 2. - С. 5.

19. Ківалов С. В. Актуальні проблеми судового захисту прав людини в Україні і міжнародні стандарти / С. В. Ківалов // Актуальні проблеми політики : зб. наук. пр. - О. : Юрид. літ., 2005. - Вип. 11. - С 6.

20. Ківалов С. В. Деякі питання судовоправової реформи / С. В. Ківалов // Вісник прокуратури. - 2000. - № 1. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/

21.Мігоряну, С.Д. Забезпечення права на судовий захист - передумова формування правової держави в Україні // Актуальні проблеми політики : зб. наук. пр. / С.Д. Мігоряну ; гол. ред. С.В. Ківалов; [відп. за вип. Л.І. Кормич]. - О. : ПП "Фенікс", 2006. - Вип. 29. - С. 390.

22. Касинюк, Л.А. Основи конституційного права України / Л.А. Касинюк. - X. : ТОВ "Одісей", 1997. - С. 26-27.

23. Матейкович, М.С. Защита избирательных прав в Российской Федерации / М.С.Матейкович. - М.: Издво МГУ, 2003. - С. 222.

24. Колесніченко В. Особливості розгляду судами спорів, що виникають при застосуванні виборчого законодавства України / В. Колісниченко // Юрид. вісник. - 2007. - №1 . - С. 40-41.

25. Ківалов С. В. Актуальні проблеми судового захисту прав людини в Україні і міжнародні стандарти / С. В. Ківалов // Актуальні проблеми політики : зб. наук. пр. - О. : Юрид. літ., 2005. - С.6.

Размещено на Allbest.ru