Представництво у цивільному процесі України

В юридичній науці питання про відмову адвоката від прийнятого доручення однозначного вирішення не знайшло. За часів існування колишнього СРСР в Положеннях про адвокатуру окремих союзних республік (Литовської РСР, Грузинської РСР) передбачалось, що адвокат вправі відмовитись від доручення на ведення справи лише за наявності згоди на це самого клієнта. Окремі вчені підставою для відмови від прийнятого адвокатом доручення клієнта визначають факт впевненості його (в процесі розгляду справи) в незаконності та необґрунтованості вимог клієнта.

Більш правильною уявляється точка зору Т. Варфоломєєвої та інших вчених, які до підстав за котрих адвокат вправі відмовитись від прийнятого доручення, відносять розходження і правовій позиції з клієнтом. Варфоломєєва Т. Сучасне і майбутнє української адвокатури // Закон і бізнес. - 1996. - 20 берез. - С. 1. Останні можуть торкатись питань правового, процесуального чи етичного характеру. При цьому вони повинні мати суттєвий характер, що унеможливлюючи виконання адвокатом в суді своїх функцій на відповідному професійному рівні. В основу критеріїв для відмови адвоката від ведення справи Г. Любарська ставить наявність поважних на це причин, до яких відносить, крім незаконності вимог (заперечень) клієнта та інших колізій в правовій позиції у справі, такі як хвороба, зайнятість адвоката в іншому процесі.

За обставин, коли адвокат не має змоги особисто виконати доручення клієнта (наприклад хвороба, тощо), він має, при можливості, потурбуватись про свою заміну в процесі іншим адвокатом. Однак зайнятість адвоката в іншому процесі не може бути безпосередньою підставою для відмови від прийнятого доручення клієнта. Загальними принципами етики юристи затвердженими Міжнародною асоціацією адвокатів та схваленими Спілкою адвокатів Україні передбачається необхідність доведення адвокатом справи клієнта до кінця. Яновська О. Система гарантій адвокатської діяльності - крок до громадянського суспільства // Право України. - 1996. - № 5. - с. 48-51.

Після здобуття Україною незалежності, роль та повноваження прокурора у цивільному судочинстві зазнали кардинальних змін - від здійснення нагляду за розглядом судами цивільних справ до представництва інтересів громадянина та держави в суді. При цьому, функція представництва інтересів громадян і держави в суді стала конституційною і набула нових змісту та форм.

В науковій думці висловлюється декілька міркувань щодо сутності та природи прокурорського представництва: одні автори визначають його як судово-процесуальне, інші як окремий вид представництва, визначений ст. 121 Конституції України, треті - як офіційне представництво конституційного рівня. Так чи інакше, але відповідно до ст. 36-1 Закону України „Про прокуратуру” прокурорське представництво визначено як здійснення прокурором від імені держави процесуальних та інших дій спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Цілком логічно, що дане визначення до закону перейшло з рішення Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному судочинстві).

Прокурор здійснює представництво від імені держави, тобто прокурор як учасник процесу має особливий правовий статус. Нині законодавчо чітко визначені форми представництва прокурором інтересів громадян у суді. Це - звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод особи, невизначеного кола осіб або інтересів держави чи із заявами про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів, посадових осіб, які порушують ці права; участь у розгляді справ; внесення на незаконні судові апеляційних, касаційних подань та заяв про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами. Ковтун Л. Представництво в цивільному процесі: окремі проблеми // Право України. - 2004. - № 1. - с. 39-43.

Приводами для представництва у суді є звернення до прокуратури громадян, юридичних та посадових осіб, повідомлення в засобах масової інформації або власна ініціатива прокурора. Правовими підставами участі прокурора в цивільному процесі є: Конституція України (ст. ст. 121-123), Закон України „Про прокуратуру” (пункт 6 ст. 1, ст. 19, ст. ст. 33-37, 40 та інші), ст. ст. 3, 38, 45, 46 та інші ЦПК України, а також норми права іншого галузевого законодавства -- ст. 165 Сімейного кодексу України та накази Генерального прокурора України (наприклад, наказ від 7 травня 2004 р. № 6/3 „Про організацію роботи по представництву прокурором інтересів громадянина або держави в суді”). Для забезпечення належного виконання функції представництва інтересів громадян або держави в суді в складі Генеральної прокуратури України, прокуратур областей, міст Києва та Севастополя створені відповідні управління та відділи по представництву інтересів громадян та держави в судах.

Значення здійснення органами прокуратури даної конституційної функції переоцінити важко, бо саме діяльності прокуратури притаманні оперативність, ефективність та безкоштовність, що в умовах економічної кризи соціальних негараздів, низьких матеріального та рівня правової культури значної частини населення, стає чи не єдиним інструментом відновлення порушених чи усунення загрози порушення прав і свобод громадян, інтересів держави.

З метою реалізації прокурором представницької функції, ч. 2 ст. З ЦПК України, прокурору надається право в випадках, передбачених законом, звертатись до суду на захист прав, свобод та інтересів інших осіб, держави чи суспільного інтересу. Як вбачається, в законі з'являється нове поняття - „суспільний інтерес”. На думку І. В. Озерського назване поняття прямо кореспондує зі ст. 36-1 Закону України „Про прокуратуру”, якою визначено як одну із форм прокурорського представництва - звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод невизначеного кола осібОзерський І. В. Майбутні особливості представництва прокурора вцивільному судочинстві у світлі нового цивільного процесуального законодавства. // Право України. - 2005. - № 5. - с.19-22..

Процесуальні права прокурора, який звернувся до суду з заявою на захист прав і свобод громадян, інтересів держави чи суспільства, передбачені ст. 46 ЦПК України. Зокрема, прокурор відповідно до ЦПК України, має права та обов'язки особи, в інтересах якої він діє, за винятком права на укладення мирової угоди. Відмова прокурора від поданої ним заяви або зміна позовних вимог прокурором, не позбавляє особу права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі. У свою ж чергу, якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої прокурором подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву прокурора без розгляду. Відповідно до ст. 36-1 Закону України „Про прокуратуру”, з метою вирішення питання наявності підстав для внесення касаційного подання у справі, розглянутій без участі прокурора, прокурор має право знайомитися з матеріалами справи в суді, робити виписки з неї, отримувати копії документів, що знаходяться у справі.

Розділ 3. Повноваження представника у цивільному процесі та їх документальне підтвердження

Як визначалось у попередніх розділах даного дослідження, представниками в цивільному процесі може бути велика кількість осіб з різними правовими статусами. Всі ці представники будь-то адвокат, прокурор, законний представник, представник громадської організації чи юрисконсульт юридичної особи наділені певними правами та обов'язками під час здійснення представницьких функції у суді. У ст. 44 ЦПК, не перераховуються усі процесуальні дії, які може вчиняти представник від імені довірителя, а у ч. 1 цієї статті зазначається, що представник, який має повноваження на ведення справи у суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Слід розуміти, що представник, який виражає інтереси однієї зі сторін, наділяється правами та несе обов'язки сторони, передбачені статтями 27, 31 ЦПК, крім тих, на вчинення яких він обмежений довірителем. Тобто, виходячи із зазначених статей представник має право:

· знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду;

· на стороні позивача має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, на стороні відповідач має право визнати позов повністю або частково;

· користуватися іншими правами передбаченими довіреністю та цивільно-процесуальним законодавством.

Але дані повноваження потрібно узгодити з різними видами представництва та документами, які стверджують повноваження представника у суді, зокрема адвоката. Так, ч. 4 ст. 42 ЦПК передбачено, що адвокат на ствердження своїх повноважень може подати суду ордер, який виданий відповідним адвокатським об'єднанням, або договір. Щодо договору, то на підставі договорів доручення (договору про надання адвокатських послуг) у переважній більшості діють адвокати, які займаються адвокатською практикою індивідуально. Тому в такому договорі довіритель може передбачити „обмеження повноважень представника”. Щодо ордера, то у ньому через його форми та зміст не можуть бути зазначені такі обмеження. У цьому контексті викликає сумнів висновок Зейкан Я. П., „що одні автори прирівнюють ордер адвоката до довіреності та визначили для них однаковий правовий статус”. Виходячи із аналізу ч. 4 ст. 42 ЦПК, неправильним може вважатися висновок про те, що ордер законодавцем прирівняний до довіреності. Перш за все слід сказати про те, що ордер видається адвокату адвокатським об'єднанням, але видачі такого ордеру передує договір між об'єднанням та клієнтом. Тому в такому договорі доручення можуть бути перелічені усі права та обов'язки адвоката у суді як представника та із зазначенням обмежень повноважень адвоката. Якщо таких обмежень немає у цьому договорі, то адвокату достатньо подати суду ордер, а для огляду можна подати сам договір доручення клієнта із адвокатським об'єднанням, про що зробити відмітку у протоколі судового засідання, що обмежень щодо повноважень адвоката не існує, про що може підтвердити сам клієнт - сторона у справі або подати суду його копію для приєднання до справи.

Позиція авторів щодо неможливості передачі повноважень адвокату на підставі довіреності розходиться з п. 146 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 3 березня 2004 р., а саме щодо положення, що у довіреностях на ім'я адвокатів зазначаються їхній статус та членство в адвокатському об'єднанні (якщо адвокат є членом адвокатського об'єднання). Це чинне положення Інструкції передбачає можливість посвідчення таких довіреностей, незважаючи на те, що воно суперечить ч. 4 ст. 42 ЦПК, ст. 12 Закону України „Про адвокатуру”, Правилам адвокатської етики, схваленим Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р. (протокол від 1-2 жовтня 1999 р. № 6/VІ). Тобто за Інструкцією можливість адвоката діяти на підставі довіреності передбачається, але в основі таких відносин лежать довірчі правовідносини, а не договірні.

Адвокат мусить діяти згідно з договором, за яким має встановлюватися також його гонорар, адже довіреність - це безоплатна передача повноважень. Про те, якщо припустити можливість дії адвоката на підставі довіреності, то грамотний адвокат не повинен її посвідчувати, оскільки знає, що можна заявити клопотання про його допуск до участі у справі як представника особи із занесенням цих відомостей до протоколу судового засідання. Виходячи з того, що сторона не обмежена у праві подавати й письмові клопотання, заявлена вимога про допуск адвоката може бути викладене у письмовій формі з приєднанням його до справи. Отже, і це положення свідчить про те, що в нотаріальному порядку посвідчувати довіреність на представництво прав та інтересів особи адвокатом недоцільно Сафулько С. Ф., Зейкан Я. П. Щодо повноважень адвоката в Цивільному процесі // Вісник Верховного Суду України. - 2009. - № 11. - с.45-48..

Отже, адвокат, що діє приватно, має надавати суду не ордер, а договір доручення від конкретної особи та свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Але при цьому потрібно враховувати два аспекти. Якщо адвокат бере участь у процесі разом з особою, інтереси якої він представляє, то достатньо суду надавати договір доручення, оскільки всі спеціальні права, якими сторони наділяються згідно зі ст. 31 ЦПК, вони можуть здійснювати в процесі самостійно.

Нині на практиці виникають запитання: а чи не достатньо договору доручення, в якому клієнт може зазначити весь комплекс спеціальних процесуальних прав та обов'язків, якими він наділяє свого представника у процесі, чи, крім договору, потрібна ще й довіреність. Якщо виходити із букви закону, а саме ст. 44 ЦПК, то у ній передбачається, що для обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії вони мають бути застережені у виданій йому довіреності, а не у дорученні, які за своєю матеріальною природою належать до різних видів правочинів.

У разі здійснення адвокатом у конкретній справі представницьких функцій за довіреністю або як законного представника (батько, матір та ін.), він має втрачати свій правовий статус як адвокат, оскільки адвокат діє не на підставі довірчих взаємовідносин, а лише на договірних засадах. Це положення випливає із ст. 12 Закону „Про адвокатуру” та статей 84, 85 ЦПК, і ці норми визначають, що лише діяльність адвоката може здійснюватись у цивільному процесі на платній основі й за рахунок сторони, проти якої винесено рішення.

Через особливості договірного представництва адвоката слід зазначити, що правовідносини між ним та клієнтом у цивільній справі утворюють складну правову систему, оскільки вони виникають на підставі цивільної угоди, яка передбачає певні умови здійснення представництва, що регулюються як нормами ЦПК, так і Законом „Про адвокатуру”. Підстави і порядок припинення представництва за довіреністю визначається статтями 248-250 Цивільного кодексу України. До підстав припинення довіреності віднесені законодавцем такі:

· закінчення строку довіреності;

· скасування довіреності особою, яка її видала;

· відмова представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

· припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

· припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

· смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою або безвісно відсутньою, визнаною її недієздатною або обмежено дієздатною;

· смерть особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, або безвісно відсутньою, визнаною її недієздатною або обмежено дієздатною.

Частиною 2 ст. 248 ЦК передбачено положення про те, що з припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення, це положення може мати безпосередньо стосуватися й цивільного судочинства. У ст. 249 ЦК йдеться про те, що особа, яка видала довіреність, може у будь-який час скасувати довіреність або передоручення. У цьому випадку особа повинна негайно повідомити представника про таке скасування. Виходячи із того, що довіреність може видаватися на представництво у суді, тобто на реалізацію особою суб'єктивного права на судовий захист, нічого в ЦК не сказано про те, що про припинення довіреності, тобто представництва, довіритель може повідомити суд.

Повідомлення суду про припинення представництва та обмежень повноважень представника шляхом подання письмової або усної заяви, зробленої у судовому засіданні. За загальним правилом, таке повідомлення має зробити особа, яка видала таку довіреність, а потім припинила її дію чи обмежила представника в повноваженнях. Якщо особа, яка видала довіреність,- позивач у справі - померла (п. 6 ст. 248 ЦК), то повідомити суд про припинення представництва може її правонаступник. На нашу думку, припинення чи обмеження повноважень представника шляхом подання письмової або усної заяви може мати місце у кожному конкретному випадку, а саме, якщо справа розглядається судом першої інстанції, то лише про обмеження тих дій, які стосуються діяльності представника у суді першої інстанції.

Якщо ж довіреність видавалась також і на участь у суді апеляційної та касаційної інстанцій, то при розгляді справ саме у цих судах особа аналогічно повинна повідомляти суд цих інстанцій про припинення чи обмеження повноважень представника. Наприклад, у суді апеляційної інстанції особа заявляє суду про припинення або розширення, порівняно із судом першої інстанції, обмежень представника, їй треба подати нову письмову заяву або усно заявити про це у судовому засіданні суду апеляційної інстанції. У разі відмови представника від наданих йому повноважень представник не може бути у цій самій справі представником іншої сторони. Згідно з п. 3 ст. 248 ЦК представництво припиняється у разі відмови представника від наданих йому повноважень. У коментованій частині має місце застереження про те, що якщо представник відмовився від наданих йому повноважень щодо однієї сторони, він не може у одній і тій самій справі бути представником іншої сторони. Таке положення узгоджується зі ст. 40 ЦПК та п. 1 ст. 7 Закону України „Про адвокатуру”, Правилами адвокатської етики, де зазначається про те, що адвокат не може виконувати повноваження представника у випадках, якщо він у цій справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи. Це положення за аналогією підлягає застосуванню і до інших представників.

Участь у процесі законного представника, а саме батьків, усиновлювачів стверджується свідоцтвом про народження дитини та, крім того, ці особи повинні подати документ, який підтверджує їхню особу, зокрема паспорт та інші документи, які можуть бути прийняті судом для підтвердження особи. Щодо малолітніх осіб, то їхні інтереси у процесі може представляти також опікун, а права і свободи неповнолітніх осіб віком від 14 до 18 років, а також осіб, обмежених у дієздатності, можуть представляти піклувальники, тому ці особи як представники повинні надати для ствердження своїх повноважень рішення про призначення опікуном чи піклувальником. Оскільки патронатний вихователь прирівнюється до опікунів та піклувальників, то для представництва ним у цивільному процесі останній повинен подати рішення органу опіки та піклування про призначення його патронатним вихователем (ст.255 СКУ). Якщо інтереси особи безвісно відсутньої у процесі представляє опікун, призначений для опіки над його майном, то подається рішення про призначення його опікуном. А ось щодо особи, яка є охоронцем спадкового майна, то таку особу призначає нотаріус, який для ствердження його повноважень за аналогією з виконавцем заповіту (ч. 4 ст. 39 ЦПК) видає цим особам свідоцтва, які й повинні подаватися суду для посвідчення їхніх повноважень як представників.

Згідно зі ст. 45 ЦПК прокурор може звернутися до суду із заявою, спрямованою на порушення справ окремого провадження в інтересах осіб, держави чи з метою захисту суспільних інтересів. Цивільна процесуальна правосуб'єктність прокурора відрізняється від правосуб'єктності заявника тим, що прокурор захищає інтереси заявника і державні, а заявник свій особистий інтерес і в подальшому свої суб'єктивні права. Заінтересованість прокурора в справі має державний характер, а особистий інтерес заявника визначається необхідністю здійснення ним суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав.

Конституцією України передбачається новий підхід до визначення процесуального становища прокурора в цивільному процесі. Але це не означає, що прокурор є представником сторони. Він є службовою особою державного органу - прокуратури і діє без спеціальних доручень цього органу і на підставі закону та службового становища виконує покладені на органи прокуратури завдання і функції. Отже, його діяльність може бути віднесена до законного представництва, оскільки саме закон є правовою підставою його участі в процесі.

Хоча у ст. 45 ЦПК мова йде про діяльність прокурора щодо захисту прав, свобод та інтересів інших осіб, яка виражається у двох процесуальних формах: пред'явлення заяви до суду та вступ у процес на будь-якій стадії, за якими прокурор здійснює функцію представництва, автори зважають за доцільне зупинитися на аналізі процесуального становища прокуратури, коли до неї пред'являється позов та її інтереси у процесі представлятиме прокурор. Так, за ст. 1176 ЦКУ, на прокуратуру може бути покладений обов'язок відшкодувати шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю. У цьому випадку інтереси та права прокуратури як юридичної особи буде у процесі представляти її представник - прокурор, який повинен бути уповноваженим щодо здійснення спеціальних прав, а саме визнання позову повністю або частково, укладання мирової угоди. Прокурор як особа, яка бере участь у справі, наділяється комплексом процесуальних прав за ст. 27 ЦПК та, будучи кваліфікованим фахівцем у галузі права, може сприяти суду в дослідженні обставин справи, подавати свої доводи, висловлювати міркування, подавати докази, які можуть бути у прокурора, якщо особи попередньо зверталися за захистом своїх прав у прокуратуру, тобто сприяти суду у встановленні істини у справі та реальному захисті прав суб'єктів цивільних процесуальних відносин. Озерський І. В. Майбутні особливості представництва прокурора вцивільному судочинстві у світлі нового цивільного процесуального законодавства. // Право України. - 2005. - № 5. - с.19-22.

Процесуальне становище органів державної влади та місцевого самоврядування не може бути зведене до процесуального представництва безпосередніх інтересів заявника і заінтересованих осіб, згідно зі статтями 38, 42, 44 ЦПК судовий представник є уповноваженим особи, що бере участь у справі з виконання процесуальних дій від імені цієї особи і в її інтересах. У здійсненні своїх обов'язків процесуальний представник залежить від волі особи, яку він представляє, і не може виступати всупереч її інтересам. На відміну від цього діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування має іншу спрямованість. Ці органи виступають від свого імені, від їхнього імені діє уповноважена особа, яка в процесі стає судовим представником органу державної влади та місцевого самоврядування, але не заявника та заінтересованої особи. Права інших осіб захищаються тоді, коли вони збігаються з державними інтересами незалежно від волевиявлення цих осіб. Згідно з тим, що їхня участь у цивільному процесі спрямована на здійснення обов'язків, які випливають із покладених на них функцій у державному житті, їх як суб'єктів захисту інтересів інших осіб на відміну від процесуальних представників потрібно називати правозаступниками. Така назва підкреслює відмінність вказаних осіб від інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин і її можна використовувати при визначенні їхньої правосуб'єктності в справах окремого провадження. Вона вказуватиме на те, що в результаті розгляду справи заінтересована держава, що захист суб'єктивних прав та інтересів інших осіб завжди має суспільно-політичний характер.

Частину 5 ст. 46 ЦПК викладено не зовсім коректно, оскільки сформульовано фактично два права органів державної влади та місцевого самоврядування: подавати висновок у справі та висловити свою думку щодо вирішення справи по суті. Але ці повноваження мають одне й те саме значення, оскільки висновок у справі має включати спосіб вирішення спору. Наприклад, коли орган опіки та піклування висловить свою позицію у справі щодо залишення на вихованні дитини у батька або матері, то такий висновок інакше як способом вирішення справи по суті назвати важко Фурса С. Л., Фурса Є. І. // Цивільний процесуальний кодекс України: На-уково-практичний коментар: У 2 т. / За заг. ред. С. Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2006. - С. 178-196.. Звичайно, що для підготовки висновку у справі названим органам необхідна вся інформація, яка стосується до справи. Але органи державної влади та місцевого самоврядування не беруть участі у змаганні між сторонами, тому всі положення ст. 27 ЦПК, які належать до „знарядь змагання сторін”, вважається недоцільним надавати зазначеним органам. До таких повноважень авторами віднесені: заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб. Тобто неможливо органи державної влади, які при даванні висновку не повинні асоціюватися із заінтересованою особою, ототожнюватися з представниками однієї зі сторін. Коли представники цих органів висловлюють офіційну позицію державного чи муніципального органу, то їхня позиція має бути об'єктивною. Зокрема, коли у суді розглядається позов проти держави, то для дотримання принципу змагальності слід позбавляти органи державної влади та місцевого самоврядування виступати з висновками. Інакше участь таких органів з висновком надає переваги відповідачу, оскільки представник органів державної влади не повинен виступати проти інтересів держави.

Загалом у процесі існує можливість представництва за усною заявою. Вона має місце у випадку, коли особа бере участь у процесі разом із довірителем. Як правило, така заява про допуск до участі у справі висловлюється як клопотання та може висловлюватися на будь-якій стадії розгляду справи і заноситися до протоколу судового засідання, тому отримала на практиці назву протокольне призначення представника. Така заява є підставою для допуску представника у процес і дозволяє йому користуватися у процесі лише загальними процесуальними правами, передбаченими ст. 27 ЦПК. Щодо спеціальних прав та обов'язків, то у цьому випадку лише сторони можуть ними користуватися (частини 2-4 ст. 31 ЦПК).

ВИСНОВКИ

В суб'єктивному значенні представництво - це діяльність представника, спрямована на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів особи, яку він представляє, в межах наданих повноважень, а також сприяння судові у винесенні законного і обґрунтованого рішення по справі. В об'єктивному значенні представництво - це врегульовані цивільно-процесуальними нормами відносини, згідно з якими представник здійснює від імені та в інтересах особи, яку він представляє, комплекс процесуальних дій спрямованих на захист прав та інтересів щодо розгляду та вирішення цивільної справи.

Представництво - це правовідношення, відповідно до якого одна особа (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов'язки. Значення представництва полягає у тому, що саме завдяки цьому інститутові юридичні особи мають можливість повніше здійснювати свої повноваження, захищати інтереси в суді, арбітражному суді за допомогою кваліфікованих юристів. Суть представництва полягає в тому, що угоди та інші юридичні дії представника породжують юридичні наслідки (права і обов'язки) для особи, яку представляють. Таким чином внаслідок угод та інших юридичних дій представника права і обов'язка виникають тільки між особою, яку представляють, і третіми особами. При цьому, у представника ніяких прав і обов'язків з приводу угод, укладених ним, не виникає.

Завдяки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми. Потреба представництва зумовлена й тим, що у випадках тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби та інших обставин громадянин не завжди має змогу особисто здійснювати надані йому законом можливості: отримувати заробітну плату, пенсію, поштові перекази, керувати транспортними засобами, розпоряджатися майном, захищати свої інтереси в суді тощо. І саме в цих випадках йому на допомогу приходить представник.

Існують різні критерії класифікації представництва, однак розмежування здійснюється в більшості випадків за змішаним критерієм. Цим і пояснюється їх різноманіття. Можна виділити: представництво фізичних і юридичних осіб; представництво сторін, третіх осіб, заявників і заінтересованих осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій, трудових колективів; представництво, яке здійснюється адвокатами, юрисконсультами, уповноваженими профспілок та іншими громадськими організаціями, батьками, опікунами, піклувальниками, співучасниками.

Представництво в цивільному праві й представництво в цивільному процесі суттєво відрізняються одне від одного і мають різну мету. Виділяють основні ознаки, що дають змогу здійснити поділ: представник в цивільному процесі має право вчиняти лише процесуальні дії в суді, а представник в цивільному праві лише щодо вчинення різноманітних правочинів; правовідносини в цивільному праві базуються на підставі договору доручення, а в цивільному процесі - на підставі довіреності; на відміну від представництва в цивільному праві, метою представництва в цивільному процесі є надання правової допомоги не тільки довірителю, але і суду.

Представництво за законом має місце тоді, коли особа-представник, коло її повноважень і самі випадки такого представництва визначаються певними нормативними актами. До призначення представника той, кого представляють, у таких випадках ніякого відношення не має. Представництво в цивільному праві відрізняється від представництва суміжних правових інститутів, наприклад, від представництва судового або процесуального.

В ролі особи, яку представляють, може виступати будь-який суб'єкт цивільного права, - юридична особа або громадянин незалежно від стану дієздатності. Представником же може бути не кожний суб'єкт цивільного права. Необхідною умовою правосуб'єктності працівника є його правоздатність і дієздатність. Як виняток, представниками юридичних осіб у сфері торгівлі і обслуговування можуть виступати громадяни, які досягли трудового повноліття, тобто 16 років. В ролі представників не можуть виступати особи, які знаходяться під опікою або піклуванням.

Не можуть бути представниками адвокати, які отримали доручення про надання юридичної допомоги з порушенням встановлених правил, а також судді, слідчі і прокурор, заборонено виконувати обов'язки добровільного представника окремих громадян, крім випадків, коли вони діють як представники закону і представники відповідного суду чи прокуратури, які є стороною у справі.

Повноваження представника можуть визначатися довіреністю, законом або адміністративним актом, а також випливати з обставин, в яких діє представник. Обсяг і характер повноважень представника, а також умови їх здійснення напряму залежать від юридичних факторів, які лежать в основі представництва. Наявність у представника повноважень - обов'язкова умова любого представництва. Однак, мають місце і такі випадки, коли угоди і інші юридичні дії від імені і в інтересах одних осіб здійснюються іншими особами, які не мають для цього необхідних повноважень.

Гадаю, що в даній роботі мені вдалося у певній мірі розкрити питання про представництво в цивільному праві. Однак і на майбутнє дане питання потребує подальшого вивчення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної ради України 28 червня 1996 року. Офіційне видання. - Київ: Українська Правнича Фундація, 1996. - 64 с.

2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 40-41, 42. - ст. 492. Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2453-VI від 07.07.2010р.

3. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40-44. - ст. 356. Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2457-VI від 08.07.2010р.

4. Кодекс законів про працю від 10 грудня 1971 року // Відомості Верховної Ради України. - 1971. - № 50. - ст. 375. Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2275-VI від 20.05.2010р.

5. Закон України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 року // Відомості Верховної Ради України, 1991, № 53, ст. 793. Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2453-VI від 07.07.2010р.

6. Закон України “Про об'єднання громадян” від 16 червня 1992 року // Відомості Верховної Ради України, 1992, № 34, ст. 504. Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2388-VI від 01.07.2010р.

7. Закон України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року // Відомості Верховної Ради України, 1992, № 9, ст. 62. Із змінами, внесеними згідно із Законом N 614-VI від 01.10.2008р.

8. Закон України “Про нотаріат” від 2 вересня 1993 року // Відомості Верховної Ради України, 1993, № 39, ст. 383. Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2398-VI від 01.07.2010р.

9. Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України, 1999, № 45, ст. 397. Із змінами, внесеними згідно із Законом N 1254-VI від 14.04.2009р.

10. Закон України “Про охорону дитинства” 26 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України, 2001, № 30, ст. 142. Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2435-VI від 06.07.2010р.

11. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 р. №2 „Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції”.

12. Варфоломєєва Т. Сучасне і майбутнє української адвокатури // Закон і бізнес. - 1996. - 20 берез. - С. 1.

13. Вейт Ф. Профессия - адвокат: [Франция] // Бизнес и страхование. - 1998. - № 3. - С. 39-41.

14. Дрейзіна Д., Міняфаєва Є. Підтвердження повноважень адвоката у цивільному судочинстві // Юридична України. - 2008. - № 6. - С. 92-95.

15. Галушко Ю. Важливий інститут захисту прав громадян: [Адвокатура] // Право України. - 1996. - № 5. - С. 46-48.

16. Гетманцев О. В. Особливості цивільно-процесуальних відносин з участю представника// Наук. вісн. Черн. ун-ту, 2002. - Вип. 147. Правознавство. Зб. наук. праць. - с. 53-56.

17. Ильинская И. М., Лесницкая Л. Ф. Судебное представительство в гражданском процессе. - М., 1964. - С. 21.

18. Камінський В. Кого захищають адвокати: [Функції і права адвокатури] // Юрид. вісн. України. - 1998. - 5-11 лют. - С. 4.

19. Клейман А. Ф. Гражданський процесс. - М.: Юридическая литература, 1977. - С.96.

20. Ковтун Л. Представництво в цивільному процесі: окремі проблеми // Право України. - 2004. - № 1. - С. 39-43.

21. Кравчук В.М. Стратегія і тактика цивільного процесу: Практ. Посіб. - К.: Атака, 2005.- С. 251-252.

22. Крупко П. Суб'єкти добровільного представництва за цивільним правом. // Право України. - 2002. - № 5. - С. 105 - 110.

23. Крупко П. Наслідки неналежного здійснення добровільного представництва. // Право України. - 2002. - № 10. - С. 108 -111.

24. Логінова С. Адвокатська таємниця через призму судово-правової реформи. // Право України. - 2002. - № 2. - С. 94-97.

25. Луць В. В. Цивільне право. - Львів: Видавництво Львівського університету, 2003. - 122 с.

26. Озерський І. В. Майбутні особливості представництва прокурора вцивільному судочинстві у світлі нового цивільного процесуального законодавства. // Право України. - 2005. - № 5. - С.19-22.

27. Павлуник І. А. Представництво в цивільному процесі України: Авто. лис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київський національний ун-т ім. Та-Р.цл Шевченка.- К., 2002. - 19 с.

28. Павлуш І. Особливості участі адвоката у цивільному процесі. // Право України. - 1999. - № 9. - С.62-65.

29. Сапунков В. Представництво як процесуальний інститут // Вісник прокуратури - 2002. № 6. С. 67-72.

30. Сафулько С.Ф.,Зейкан Я.П. Щодо повноважень адвоката в Цивільному процесі // Вісник Верховного Суду України.- 2009. - № 11. - С.45-48.

31. Судаков В. Ордерное доверие к адвокату / В. Судаков // Юридическая практика. - № 355 (41).

32. Сухарев И. О Правилах профессиональной этики адвоката // Юрист. - 1997. - № 10. - С. 12-13.

33. Тертишніков В. І. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково- практичний коментар. - Харків, 2007. - 576 с.

34. Фурса С. Я. Довіреність та інститут представництва в цивільному законодавстві, нотаріальному та цивільному процесах України // Право України. - 1999. - № 4. - С. 94-96.

35. Фурса С. Л., Фурса Є. І. // Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / За заг. ред. С. Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2006. - С. 178-196.

36. Хотенець П. В. Пpавовий статус адвоката в Укpаїні: Автоpеф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юpид. наук. 12.00.10 /Hац. юpид. акад. Укpаїни ім. Яpослава Мудpого. - Х., 2002. - 19 с.

37. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Підруч. для студ. Юрид. спец. вищих. навч. закл. - К.: Видавничий Дім „ІнЮре”, 2005. - 624 с.

38. Штефан М. Й. Представництво адвоката в цивільному процесі Англії. / В кн: Сучасні системи адвокатури. - Київ. - 1993. - 124-127 с.

39. Штефан О. О. Цивільне процесуальне право України: навч. посіб./ О.О. Штефан. - К.: Юрінком Інтер, 2009 . - 360 с.

40. Яновська О. Система гарантій адвокатської діяльності - крок до громадянського суспільства // Право України. - 1996. - № 5. - С. 48-51.

41. Яновська О. Адвокатська таємниця як правова гарантія адвокатської діяльності // Право України. - 1997. - № 2. - С. 33-37.

Размещено на Allbest.ru