Представництво у цивільному процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. Поняття, значення та підстави виникнення представництва у цивільному процесі України

Розділ 2. Види представництва у цивільному процесі України

2.1 Залежно від підстав виникнення: договірне і законне

2.2 За ознаками особи, яка може здійснювати представництво інших осіб у судовому засіданні

2.3 Залежно від статусу особи, яка може бути представником у суді

Розділ 3. Повноваження представника у цивільному процесі та їх документальне підтвердження

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. Обов'язковим атрибутом правової держави є незалежна судова влада, формою здійснення якої є правосуддя, що забезпечує захист та поновлення прав і свобод людини і громадянина. Проте створення незалежного суду ще не означає ефективності судового захисту. Необхідне закріплення таких правових механізмів, які б могли реально забезпечити належну реалізацію права на судовий захист. Саме тому велике значення має розширення гарантій прав та інтересів учасників процесу. Вирішення цього завдання може бути досягнено шляхом закріплення, в тому числі і в процесуальному законодавстві, відповідних правових інститутів, спрямованих на посилення відповідальності сторін за зловживання процесуальними правами.

Суттєві зміни в суспільних відносинах, які набули поширення з початку 90-х років, а також конституційне закріплення правових основ нової демократичної країни зумовили необхідність докорінного перегляду правового статусу осіб, які можуть здійснювати представництво інтересів осіб, держави та їх представницьких функцій. Питання належного представництва цивільній справі потребують перегляду не лише за процесуальними особливостями цього інституту, а й за тими матеріально-правовими аспектами, що зумовлюються матеріальними основами представництва. Останнім часом з'явилося багато публікацій, присвячених окремим аспектам представництва, але вони не узагальнені в єдиному комплексному дослідженні всіх аспектів представництва. Крім того, багато публікацій в юридичній літературі висвітлюють представницькі функції, здійснювані адвокатом. Інші автори присвячують свої праці представництву інтересів юридичних осіб в цивільному праві.

Конституцією України особі гарантується право на захист в суді, при цьому юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, Що виникають в державі. Одночасно за статтею 38 Цивільного процесуального кодексу України громадянам надане право вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Справи ж юридичних осіб у суді мають вести їх органи, що діють в межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням. Але цим всі аспекти представництва для юридичних осіб не вичерпуються, оскільки повноважні представники юридичних осіб можуть передоручити ведення справи в суді іншим представникам.

Зрозуміло, не всі громадяни мають достатню юридичну підготовку та володіють достатніми знаннями у галузі права для того, щоб кваліфіковано вести свої справи в судах та інших органах. Саме для цього й створено інститут представництва.

Ступінь наукової розробки проблеми. Слід зазначити, що питанням представництва інтересів суб'єктів правовідносин в суді присвячена значна кількість наукових праць, в яких тією чи іншою мірою розглядаються і проблеми процесуального представництва фізичних, юридичних осіб та держави. Зокрема, необхідно відзначити праці: М.А. Вікут, О. В. Гетманцева, Д. Дрейзіної, І. М. Ільїнської, Т. Варфоломєєвої, C.Я. Фурси, Є.І. Фурси, С.В. Щербака, А.Ф.Клейнмана, Г. Любарської, Л. Ковтун, Л. А. Кондрат'євої, Л. Ф. Лесніцької, І. Павлуника, М. Й. Штефана та ін.

Метою даного дослідження є аналіз чинного цивільно-процесуального законодавства задля подальшого вдосконалення цивільно-процесуального регулювання інституту представництва.

Основними завданнями курсової роботи є: формування сутнісного визначення поняття „цивільно-процесуальне представництво”; дослідження існуючих класифікацій процесуального представництва; порівняння інституту представництва в цивільному праві і цивільному процесі.

Об'єктом дослідження виступають відносини, які виникають внаслідок цивільно-процесуального представництва у судовому засіданні осіб права та законні інтереси, яких порушені.

Предметом роботи виступають норми цивільного та цивільного процесуального законодавства України, а також норми законів та підзаконних нормативно правових актів, які безпосередньо чи опосередковано впливають на регулювання відносин представництва.

Методологічні та теоретичні основи дослідження. Курсова робота ґрунтується на використанні загальнонаукових та спеціальних методів юридичної науки. В роботі були використані такі наукові методи як: діалектичний (дозволив проаналізувати чинне цивільне процесуальне законодавство та практику його застосування), системний (дозволив визначити проблемні питання правового регулювання інституту представництва), історико-правовий (дозволив дослідити розвиток законодавства та практики застосування щодо інституту представництва), абстрагування та узагальнення (застосовувався у процесі розробки різних правових понять і категорій, таких як представництво, суспільне представництво), формально-юридичний (використовувався у процесі створення нових правових норм і приписів щодо регулювання інституту представництва та подальшого їх удосконалення).

Виходячи з мети та завдань дослідження структура роботи складається з вступу, трьох розділів, висновків. У першому розділі розглядаються поняття, значення та підстави виникнення інституту представництва в Україні, у другому - розглянуті підстави класифікації та характеристика окремих видів представництва, третій розділ присвячений повноваженням представника у цивільному процесі, а також документам, які посвідчують право представника на участь у цивільному процесі.

Розділ 1. Поняття, значення та підстави виникнення представництва у цивільному процесі України

представництво цивільний процес

Представництво в цивільному обороті має широку сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фактичного порядку. Потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють, не має за законом можливості вчиняти юридичні дії (наприклад, у разі відсутності дієздатності). Представництво може мати місце також тоді, коли у особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії (наприклад, внаслідок хвороби, відсутності в місці постійного проживання), або бажання особисто реалізовувати належні їй права та обов'язки. Здійснення юридичними особами своєї статутної діяльності також неможливо уявити без всебічного використання інституту представництва (представництво в господарському та третейському суді).

Теорія представництва пройшла довгий шлях розвитку, який бере початок ще за часів рабовласництва. Представництво тією чи іншою мірою було визнано в Єгипті, Греції, Римі та деяких інших державах. Однак, незважаючи на високий рівень професіоналізму, вишуканість і витонченість, римські юристи не створили ґрунтовної теорії представництва. Це пояснюється патріархальною природою римської економіки, широким застосуванням праці рабів. Римське контрактне право до V ст. характеризувалося обтяжливим формалізмом і вузькоперсональною природою договірних зв'язків. Діяв принцип: Per extraneam personam nobis adquiri non potest -- Неможливе придбання на нашу користь через сторонню особу. Якщо до цього додати важливість, яку право надавало автономії особистості, стає зрозумілим, чому концепція представництва в римському праві не розвивалася. Лише за юстиніанської епохи (527--565 pp.) можна знайти ознаки зародження відповідної теорії.

Так, з роками розвиток суспільства потребує виникнення нових правових норм та способів їх реалізації. У зв'язку з цим значно посилюється роль знань в галузі юриспруденції і в свою чергу - представництва у цивільному процесі. Це зумовлено насамперед конституційними гарантіями реалізації прав громадян на судовий захист, а також зобов'язаннями України перед міжнародними та європейськими установами щодо реалізації та захисту прав людини і громадянина. Сучасний цивільний процес орієнтований на реалізацію принципу змагальності, що вимагає відповідної правової кваліфікації від осіб, які беруть участь у справі.

Більшість науковців-процесуалістів, які розглядали ЦПК 1963р., вважали, що представники є особами, що беруть участь у розгляді справи, оскільки процесуальним представникам властива наявність юридичної заінтересованості в результаті розгляду справи. Найбільш яскраво, вважає Павлуник І. А., характер такої заінтересованості проявляється при здійсненні батьками законного представництва інтересах своїх неповнолітніх дітей і та обставина, що інтерес процесуального представника носить особливий характер від інтересу сторін, третіх осіб та інших учасників процесу, не дає підстав для виключення представників із числа осіб, які беруть участь у справі. Представництво в цивільному процесі можливе у будь-якій цивільній справі на будь-якій стадії його розвитку - від порушення цивільної справи в суді до виконання судового рішення.

Слід зазначити, що нормативного визначення представництва немає. Незважаючи на те, що процесуальне представництво є інститутом цивільно-процесуального права, ст. 38 ЦПК дає лише визначення правового терміну. Я поділяю думку О. В. Гетманцева, який наполягає на тому, що ст. 38 ЦПК України слід назвати „судове представництво”, де у ч. 1 дати наступне визначення цього інституту: „судове представництво - це відносини, в силу яких одна особа (представник) зобов'язується законом, угодою, статутом, адміністративним чи судовим актом здійснювати процесуальні дії в суді для захисту прав і свобод особи, яку він представляє, в межах наданих повноважень” Гетманцев О. В. Особливості цивільно-процесуальних відносин з участю представника // Наук. вісн. Черн. ун-ту, 2002. - Вип. 147. Правознавство. Зб. наук. праць. - с. 53-56.

У процесуальній літературі є два підходи до визначення представництва. Перший, представником якого є А. Ф. Клейман, ґрунтується на тому, що представництвом визнається лише діяльність, яка є суттю самого представництва Клейман А. Ф. Гражданський процесс. - М.: Юридическая література, 1977. - с.96.. Не погоджуючи з цим, інші науковці (Ільїнська І. М. та Лесніцька Л. Ф.) розглядають представництво як правовідношення, змістом якого є представницька діяльність Ильинская И. М., Лесницкая Л. Ф. Судебное представительство в гражданском процессе. - М., 1964. - с. 21..

С. Я. Фурса в нуково-практичному коментарі дає таке визначення представництва, ототожнюючи поняття „процесуальне” і „судове” представництво. Цивільне процесуальне (судове) представництво - це правовідносини, в силу яких одна особа (представник) виконує на підставі повноваження, яке надане йому законом, статутом, положенням чи договором, процесуальні дії у цивільному судочинстві в інтересах іншої особи (довірителя), які спрямовані на захист порушених, оспорюваних та невизнаних прав та інтересів іншої особи, державних чи суспільних інтересів, в результаті чого у представника виникає комплекс процесуальних прав та обов'язків.

Підсумовуючи все вище наведене, вважаю за доцільне сформулювати власне визначення інституту представництва в цивільно-процесуальному праві України, в якому існуючі в теорії цивільного процесу протиріччя я пропоную подолати виходячи із суб'єктивного й об'єктивного його розуміння. В суб'єктивному значенні представництво - це діяльність представника, спрямована на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів особи, яку він представляє, в межах наданих повноважень, а також сприяння судові у винесенні законного й обґрунтованого рішення по справі. В об'єктивному значенні представництво - це врегульовані цивільно-процесуальними нормами відносини, згідно з якими представник здійснює від імені та в інтересах особи, яку він представляє, комплекс процесуальних дій спрямованих на захист прав та інтересів щодо розгляду та вирішення цивільної справи.

Аналізуючи наведені визначення, можна зробити висновок, що сутність інституту представництва полягає у наступному:

по-перше, представник виступає від імені і в інтересах особи, яку він представляє;

по-друге, представник здійснює права і обов'язки особи, яку він представляє, якими він наділяється внаслідок здійснення своїх повноважень;

по-третє, вчиненні дії представником є обов'язковими для особи, яку він представляє;

по-четверте, представник діє в межах наданих йому повноважень і може бути обмежений у здійсненні деяких із них;

по-п'яте, дії представника спрямовані на захист порушених, оспорюваних та невизнаних прав та інтересів довірителя, державних чи суспільних інтересів.

Суттєві відмінності існують між інститутами представництва в цивільному праві й цивільному процесі, які мають різну мету, суб'єктів і призначення. Правове становище представника в цивільному праві цілком залежить від обсягу прав і обов'язків сторони за договором доручення і визначається ст. 1000 Цивільного кодексу України, тобто відносини між повіреним і довірителем, як правило, є матеріального характеру. Цивільний договір застосовується у випадках, коли громадяни, що беруть участь у цивільних правовідносинах, не мають можливості діяти самостійно або ці дії бажано було б довірити іншим особам, які мають кращі можливості. Так, громадяни доручають один одному здійснення купівлі, продажу, отримання чи передачу грошей або речей, отримання заробітної платні чи пенсії тощо. Як зазначає Л. Ковтун, з юридичної точки зору договір доручення можна вважати договором про представництво, оскільки повірений зобов'язаний діяти від імені довірителя. В цьому сенсі можна виділити окремі відносини, які випливають із договору, що притаманні як цивільному представництву, так і цивільному процесуальному (судовому) представництву. Наприклад, норма про сумлінне виконання представником своїх обов'язків.

Разом з тим і процесуальному представнику можуть надаватися довірителем деякі повноваження на вчинення процесуальних дій щодо розпорядження об'єктом матеріального спору. Так, процесуальний представник може користуватися правом на одержання присудженого майна або грошей за наявності у нього повноважень, які чітко вказані в його довіреності згідно з ст. 42 ЦПК України Ковтун Л. Представництво в цивільному процесі: окремі проблеми // Право України. - 2004. - № 1. - с. 39-43.

Проаналізувавши все вищенаведене, можна виділити окремі відмінні риси між інститутом представництва в цивільному праві і цивільному процесі:

Ш представник в цивільному процесі має право вчиняти лише процесуальні дії в суді, а представник в цивільному праві лише щодо вчинення різноманітних правочинів;

Ш правовідносини в цивільному праві базуються на підставі договору доручення, а в цивільному процесі - на підставі довіреності. Договір доручення відрізняється від довіреності тим, що за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені і за рахунок другої сторони певні юридичні дії (ст. 1000 ЦКУ). Тому правовідносини не слід ототожнювати з довірчими, а слід визнати як договірні;

Ш на відміну від представництва в цивільному праві, метою представництва в цивільному процесі є надання правової допомоги не тільки довірителю, але і суду.

Як зазначає С. Я. Фурса, в законі робиться лексична помилка, коли зазначається, що в договорі доручення бере участь довіритель, оскільки це слово походить від слова „довіра”, а не „доручення”. Таким чином, особу, яка дає доручення, необхідно називати доручителем, а не довірителем. В російській мові використати термін „поручитель” не можливо, оскільки він має значення відповідне українському „поручник”, який застосовується у договорах поруки. У зв'язку з цим щодо договору доручення в українській мові може вільно використовуватись термін „доручитель” Фурса С. Я. Довіреність та інститут представництва в цивільному законодавстві, нотаріальному та цивільному процесах України // Право України. - 1999. - № 4. - с. 94-96..

Правове становище представника як самостійного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному судочинстві визначається нормами статей 44-46 ЦПК України. Ці функції також визначені ст.ст. 1, 6 Закону України „Про адвокатуру”. Правовими особливостями представника у цивільному процесі є завдання і мета участі останнього під час здійснення правосуддя у цивільних справах. Так, з одного боку, до основних завдань представника слід віднести надання правової допомоги з метою отримання позитивного правового результату для особи, інтереси якої він представляє. З іншого боку, представник під час здійснення представницьких функцій вступає у правовідносини із судом, а також сприяє суду у здійсненні судочинства у повній відповідності до встановленої законодавством процедури та вимог законодавства. Так, представник вправі оскаржувати дії або бездіяльність суду, його рішення та ухвали, які не відповідають вимогам законодавства і на цій підставі досягається більш високий рівень правосуддя. Слід зазначити, що для певного кола осіб (обмежені у дієздатності, недієздатні, засуджені до позбавлення волі, юридичні особи та ін.) участь у цивільному процесі можлива лише через представника, що не лише підвищує рівень значення даного інституту, а й визначає єдину можливість здійснення правосуддя із забезпеченням прав та інтересів таких осіб.

У ч. 2 ст. 38 ЦПК закріплено положення, згідно з яким особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. Так, особа може брати участь у процесі разом (одночасно) зі своїм представником та така особиста участь не перешкоджає особі мати у справі представника. Так, коли матиме місце неявка представника у судове засідання, особа може клопотати перед судом про відкладання слухання справи у зв'язку з його неявкою з поважних причин. За клопотанням сторони та з урахуванням обставин справи суд може відкласти її розгляд (ч. 2 ст. 169 ЦПК) у зв'язку з неявкою представника. Представник також може брати участь у процесі за відсутності особи, інтереси якої він представляє, при цьому він повинен мати повноваження на ведення справи у суді, користується комплексом процесуальних прав та обов'язків, якими наділяється ця особа у ЦПК, тобто, як передбачено ч. 1 ст. 44 ЦПК, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності (чи дорученні залежно від виду представництва). На практиці мають місце спірні ситуації, які стосуються питання: а чи може особа мати у справі декількох представників, чи виходячи буквально із аналізу ч. 2 ст. 38 ЦПК, слово „представник” вживається в однині, тому особа може мати лише одного представника? Практика йде таким шляхом: особа може мати декілька представників і кількість цих представників не обмежується законом.

Правові підстави участі представника у цивільному процесі визначені у нормативно-правових актах держави, які направлені на врегулювання суспільних відносин у сфері процесуального представництва. Аналізуючи нормативно-правову базу процесуального представництва, їх можна систематизувати так:

1) Конституція України - Основний Закон України, норми якого закріплюють основні принципи інституту процесуального представництва;

2) міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

3) Цивільний процесуальний кодекс України, норми якого регламентують правовий режим інституту процесуального представництва;

4) інші кодифіковані законодавчі акти, які містять норми, що регулюють відносини з приводу функціонування матеріальної основи представництва: Сімейний кодекс, Цивільний кодекс та ін. На базі таких нормативних актів встановлюються матеріальні основи процесуального представництва;

5) Закони України, норми яких регулюють правовий статус окремих видів представників, зокрема, закони України „Про адвокатуру”, „Про прокуратуру”, „Про Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини”, тощо;

6) підзаконні нормативно-правові акти, норми яких приймаються у розвиток положень Конституції та законів України.

Підставами виникнення процесуального представництва є виникнення цивільних процесуальних правовідносин, оскільки на відміну від матеріального представництва, яке обумовлюється в основному нормами матеріального законодавства, процесуальне - виникає у зв'язку із вчиненням процесуальних дій. Наприклад, подання заяви одним із батьків - представником до суду у інтересах малолітньої особи здійснюється на підставі норм ЦК, СК та Закону України „Про охорону дитинства”, але виникатиме лише при отриманні судом такої заяви. Так само у разі прийняття позовної заяви судом, спрямованої проти інтересів особи (зокрема щодо розподілу майна тощо), яка визнана судом недієздатною, представництво її інтересів у суді має здійснювати опікун. Тобто, комплекс прав та обов'язків представників, який встановлений у нормах матеріального права, поширюється й на норми процесуального права, але він активізується при виникненні цивільних процесуальних правовідносин.

Розділ II. Види представництва

Процесуальне представництво слід розглядати як самостійний правовий інститут, який включає систему правових норм, покликаних регламентувати відносини, що виникають між довірителем та представником у процесі здійснення останнім юридично значимих дій, спрямованих на реалізацію та захист прав та законних інтересів довірителя. Слід зазначити, що у юридичній літературі простежується наявність множинної кількості підходів до класифікації процесуального представництва, які зумовлені соціально-економічними, родинними, правовими та іншими зв'язками між довірителем та представником.

Перш ніж перейти до виділення окремих видів процесуального представництва, зазначимо класифікуючі ознаки, відповідно до яких можна виділити основні види процесуального представництва:

Ш специфічність підстав виникнення процесуального представництва;

Ш особливість процесуального статусу довірителя;

Ш особливість статусу особи, яка здійснює представницькі функції.

Залежно від підстав виникнення представництво поділяється на види:

· законне представництво;

· договірне представництво.

За способом виникнення:

· необхідне (факультативне і обов`язкове);

· добровільне.

Залежно від процесуального статусу довірителя можна виділити такі види процесуального представництва:

· представництво сторін (позивача, відповідача);

· третіх осіб (з самостійними вимогами і без самостійних вимог);

· представництво заявника, заінтересованих осіб;

· представництво органів державного управління.

За ознаками особи, яка може здійснювати представництво інших осіб у судовому засіданні:

· адвокатами;

· юридичними консультантами;

· уповноваженими профспілок;

· уповноваженими особами об'єднань громадян;

· батьками, опікунами, піклувальниками;

· прокурорами;

· співучасниками;

· громадянами, які допущені судом до представництва конкретної осіб в конкретній справі.

2.1 Залежно від підстав виникнення: договірне і законне

Законне представництво, що виникає на підставі юридичних фактів і норм закону, адміністративного акта чи рішення суду. Таке представництво має місце у випадках, коли існують певні обставини, за яких особа не може самостійно брати участь у цивільному процесі, що передбачено положеннями ст. 39 ЦПК. Згідно з ЦПК законними представниками можуть бути:

Ш права, свободи та інтереси малолітніх осіб, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи - патронатні вихователі у разі встановлення патронату над дітьми відповідно до норм цивільного законодавства;

Ш права, свободи та інтереси неповнолітніх, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді - їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом;

Ш права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном - ним виступає нотаріус або особа, якій видано нотаріусом свідоцтво охоронця майна;

Ш права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна, тобто нотаріус.

Законними представниками можуть бути батьки, усиновлювачі, піклувальники та інші особи, визначені законом, яких відповідно до ст. 43 ЦПК їх може бути призначено або замінено судом у таких випадках:

· у разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності;

· якщо малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена батьківського піклування, не має законного представника;

· у разі якщо законний представник цих осіб не має права вести справу у суді з підстав, встановлених законом;

· якщо малолітня чи неповнолітня особа заявила клопотання про призначення чи заміну їй законного представника.

Цивільний кодекс України визначає такі чотири підстави встановлення опіки і піклування судом, які є підставами особливого виду судового представництва - по призначенню суду:

Ш суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною;

Ш суд встановлює піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності (зазначені підстави застосовуються судом при розгляді відповідних цивільних справ);

Ш якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітній позбавлений батьківського піклування;

Ш якщо при розгляді справи буде встановлено, що неповнолітній позбавлений батьківського піклування.

У цих випадках, якщо при розгляді цивільної справи буде встановлено, відсутність батьківського піклування, та відсутність законного представника, суд своєю ухвалою встановлює над малолітньою чи неповнолітньою особою відповідно опіку чи піклування за поданням органу опіки та піклування, призначає опікуна чи піклувальника та залучає їх до участі у справі як законних представників.

Проблема для даного виду представництва полягає в тому, що слід розмежовувати випадки, коли інтереси представника не збігаються з інтересами особи, яку він представляє. Зокрема, у ч. 2 ст. 1179 ЦК встановлено, що у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником чи опікуном, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. У цьому конкретному випадку встановлюється, що інтереси неповнолітньої особи не збігаються з інтересами батьків та інших осіб, оскільки тут постає питання про особисту відповідальність законних представників за дії неповнолітньої особи. Тому вони мають притягатися до участі в справі не як представники, а як відповідачі.

У статті 238 ЦКУ встановлено: представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Отже, в справах, де інтереси дітей відрізняються від інтересів батьків, останні не повинні представляти інтереси дитини. Тому якщо такі випадки матимуть місце та суд при розгляді справи встановить це, він повинен зупинити провадження у справі і запропонувати органу опіки та піклування чи іншому органу, визначеному законом, замінити законного представника. Це положення поширюється на випадки, коли у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, немає представника.

Виходячи із аналізу п. 5 ч. 1 ст. 201 ЦПК, ст. 43 ЦПК, суд у разі заміни чи призначення законного представника повинен зупинити провадження та запропонувати органу опіки та піклування призначити законного представника, тобто опікуна чи піклувальника. Фактично, тут зроблена спроба зменшити обсяг повноважень у цивільному процесі осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Зокрема, замість посилання на статті 32, 33 ЦК у цій нормі йдеться про те, що права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Але ж ці особи згідно з ЦК вправі особисто здійснювати значну частину своїх прав, тому щодо таких прав потребується згода неповнолітніх осіб на їх заміну батьками. Тому суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу. Ці дії суду зумовлені тим, що суд в інтересах дитини може вислухати її думку.

Разом з тим, треба погодитись з позицією С. Я. Фурси, що суд лише формально призначає опікуна чи піклувальника, а пропозицію робить орган опіки та піклування. Отже, діяльність суду зводиться до призначення конкретної кандидатури опікуном або піклувальником.

Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам, така процесуальна конструкція у цивільному процесі іменується „субпредставництвом”, останній на відміну від законного представника здійснює добровільне (договірне) представництво.

Договірне представництво, що ґрунтується на правочині між довірителем та представником. Даний вид представництва є найбільш розповсюдженим, оскільки як самі особи, так і їх законні представники мають право доручати ведення справи у суді іншим особам. Необхідною умовою для здійснення представництва є взаємне волевиявлення довірителя та представника, а також представлення суду належним чином оформлених повноважень. До договірного представництва можна віднести й представництво юридичних осіб, в змісті якого, як правило, лежить трудовий договір, і представництво на підставі довіреностей.

Довіреність -- це письмове уповноваження, яке надається однією особою (довірителем) іншій особі (довіреному або представнику) для представництва перед третіми особами, яке не має зобов'язального характеру, виконується добровільно, добросовісно, безоплатно. Таким чином, зміст довіреності, на думку автора, полягає в тому, що довіритель довіряє здійснення певних юридично значущих дій іншій особі без оплати її послуг. А довіреність, яка при цьому посвідчується нотаріусом або іншими зазначеними в законі особами, є доказом для третіх осіб, що передання повноважень представнику на вчинення зазначених у довіреності дій є законним. Саме з наявністю такого змісту в Цивільному процесуальному кодексі України пов'язується можливість для ствердження повноважень представників надання судові лише довіреностей. Це зумовлено тим, що в суді як представники можуть працював за гроші лише адвокати. Пояснюється це тим, що держава наділяє лише їх відповідною компетенцією, що зумовлено рівнем їх знань, чіткою регламентацією відповідальності, властивою цій професії, та системою оподаткування тощо. Тому адвокати не можуть брати участь у справі на підставі довіреності, а мають одержувати ордер від юридичної консультації. Для приватних адвокатів, які не входять в адвокатські об'єднання, підтвердженням їх повноважені має бути договір доручення.

На думку І. М. Ільїнської, необхідно розрізняти два загальні види представництва, що за чинним законодавством виникають на підставі довіреності:

1. Обов'язкове (що зумовлює обов'язок щодо виконання доручення), яке зумовлене трудовими правовідносинами представника з юридичною особою, а також тими, що випливають з договору доручення;

2. Добровільне, яке ґрунтується на волі довірителя і яке особисто визначає повноваження представника, як правило, шляхом видачі довіреності.

Для першого виду представництва, дійсно, правовідносини зумовлюються зобов'язанням представника виконати правочин, але не в силу посвідчення довіреності, а за наявності інших правовідносин -- трудових, договірних. Для другого ж виду представництва, оскільки воно зумовлено волею однієї особи -- довірителя, повинні бути властиві інші правовідносини. Том в даному випадку саме поняття представництва, на думку С. Я. Фурси, має визначатись як добровільне, добросовісне, безоплатне виконання повноважень довірителя Фурса С. Я. Довіреність та інститут представництва в цивільному законодавстві, нотаріальному та цивільному процесах України // Право України. - 1999. - № 4. - с. 94-96.

Законом передбачена така форма передачі повноважень, як договір доручення. Договір доручення відрізняється від довіреності тим, що за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (доручителя) певні юридичні дії. Тому в цьому випадку правовідносини не слід ототожнювати з довірчими, а слід визнати як договірні. Чинне цивільне законодавство передбачає на підставі договору доручення видавати довіреність на вчинення юридичних дій. Такий „дубляж” документів суперечить не лише логіці, а й змісту правовідносин, які зумовлюються цими документами. Відповідно до вимог законодавства оформлений договір доручення з достатньою юридичною силою свідчить третім особам про передачу доручителем повноважень повіреному (як і довіреність). Отже, для цих правовідносин характерним є відповідні зобов'язання сторін, а також зобов'язання, що випливають із зміст укладеної між ними угоди. В тексті договору можуть також зазначатися строки для виконання зобов'язань та наслідки їх невиконання. У зв'язку з цим є можливість говорити про більшу правову урегульованість договірних правовідносин у порівнянні з довірчими та можливість конкретизувати правовідносини.

2.2 За ознаками особи, яка може здійснювати представництво інших осіб у судовому засіданні

У теорії іноді виділяють статутне представництво, але повноваження одного із засновників товариства обумовлюються договором між всіма засновниками. Так само можна трансформувати і призначення на посаду, оскільки особі пропонується відповідна посада, а остання погоджується її зайняти і виконувати встановлені для неї обов'язки. Тому в основі і цього виду представництва є договір.

Розглядаючи положення ч. 3 ст. 38 ЦПК, слід зазначити, що законодавець зробив у ній акцент на представництві саме юридичних осіб. Тобто він зазначає, що інтереси юридичних осіб представляють їхні органи. Останні повинні діяти у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням. Щодо альтернативного варіанта, коли замість органів юридичних осіб можуть діяти їхні представники, то таке застереження стосується колективних органів, які наділяються повноваженнями вирішувати найважливіші питання. Наприклад, участь ради директорів акціонерного товариства у процесі розгляду справи недоцільна, оскільки цей колективний орган далеко не завжди складається з юристів, а повноваження на участь у справі раціонально кореспондувати юристу. Тому, як правило, представництво інтересів юридичної особи здійснюватиме директор, але його повноваження на ведення справи мають перевірятися згідно зі статутом та наказом чи контрактом про призначення на цю посаду.

В науці виділяється також представництво, що ґрунтується на членстві в громадських організаціях, яке ще має назву „суспільне представництво”. Під громадським представництвом розуміється представництво, яке здійснюється уповноваженими особами громадських організацій у справах членів цих організацій, також інших громадян, права та інтерес яких захищають ці організації. Такими є громадські організації, якими відповідно до Закону від 16 червня 1992 р. „Про об'єднання громадян” будуть об'єднання громадян, створені для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Ними є масові рухи, жіночі, ветеранські організації, організації інвалідів, молодіжні і дитячі організації, наукові, технічні, культурно-освітні, культурно-спортивні та інші добровільні товариства, творчі спілки, фонди, асоціації та інші Закон України «Про об'єднання гро-мадян» від 16 червня 1992 року // Відомості Верховної Ради України, 1992, № 34, ст. 504.. Правову допомогу раціоналізаторам і винахідникам подають Товариство раціоналізаторів та винахідників України, його обласні, міські, районні ради. В необхідних випадках відповідна рада виділяє своїх представників для кваліфікованого ведення в суді справи по захисту авторських прав винахідників та раціоналізаторів незалежно від членства їх у цій громадській організації. Підставою виникнення представництва є факт вступу громадської організації, яка згідно із законом та відповідно до свого статуту зобов'язана надавати юридичну допомогу своїм члена. Членство в громадській організації само по собі не є підставою для виникнення процесуального представництва. Для цього додатково необхідне волевиявлення особи, яка потребує представництва. За відсутності на це згоди уповноважений громадської організації не може бути допущений судом до здійснення функції процесуального представника.

У справах, що виникають з авторських, суміжних, інших прав інтелектуальної власності, процесуальне представництво можуть здійснювати на договірних засадах уповноважені державного підприємства Українського агентства з авторських і суміжних прав (УААСП), яке перебуває у сфері управління Державного департаменту інтелектуальної власності, створеного в системі Міністерства освіти науки, молоді та спорту України за постановою Кабінету Міністрів України № 601 від 4 квітня 2000 р.

Професійні спілки мають право представляти і захищати інтереси працівників у сфері виробництва, побуту і культури (ст. 246 КЗпП). Раніше це право профспілок було конкретизовано в цивільному судочинстві, п. 2 ст. 112 ЦПК України, який дія до 2004 року встановлював, що уповноважені професійних спілок можуть здійснювати процесуальне представництво в усіх справах робітників, службовців, членів колективних сільськогосподарських підприємств, а також інших осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється профспілками. На даний час право закріплене у ч. 4 ст. 19 ЗУ „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” відповідно до якої профспілки, їх об'єднання мають право представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за захистом своїх прав до судових органів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також міжнародних судових установ. Уповноваженими професійних спілок виступають особи, які виділяються ними для надання допомоги в захисті прав й інтересів у суді. Ними можуть бути члени профспілок, але, як правило, їх функції здійснюють постійні працівники профспілкових комітетів (консультанти, інспектори та ін.), які мають юридичну освіту і здатні надати членам профспілок кваліфікований правовий захист Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999р. // Відомості Верховної Ради України, 1999, № 45, ст. 397..

Слід звернути увагу й на те, що на юридичних осіб поширюється положення ч. 2 ст. 38 ЦПК, тобто якщо інтереси юридичної особи у процесі представляє її орган, то така юридична особа може мати у цьому ж процесі ще й представника, наприклад, адвоката, юрисконсульта. Щодо органів, які представляють інтереси юридичної особи, то при розгляді справи необхідно виходити із того, що порядок призначення та обрання органів юридичної особи може бути передбачений законом або установчими документами, у випадку, коли законом це питання не регламентовано, воно має бути визначене в установчих документах із зазначенням повноважень таких органів. Але учасниками процесу можуть також бути установи, організації підприємства, які не мають статусу юридичної особи. Вони є суб'єктами цивільних процесуальних відносин в силу прямої вказівки закону, наприклад, органи опіки та піклування згідно з нормами СК України. Відповідно до ч. 4 ст. 11 ЗУ „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” від 13 січня 2005 року присутність представника органів опіки та піклування на судових засіданнях є обов'язковою в разі, якщо розглядається справа стосовно дитини або з питань, що зачіпають права дитини.

Якщо участь у процесі брала юридична особа, діяльність якої підлягає припиненню (ліквідації), то від її імені у суді виступає уповноважений представник ліквідаційної комісії.

Якщо мова йде про представництво інтересів держави, то врегулювання цих відносин не конкретизовано. Законодавець зазначає загальне положення про те, що державу представляють відповідні органи державної влади в межах їхньої компетенції через свого представника. Так, виходячи зі ст. 121 Конституції України та ч. 2 ст. 45 ЦПК, державу в процесі може представляти прокурор, але його представництво не є універсальним, а залежить від процесуального статусу держави. В тих випадках, коли держава є позивачем у справі, а її інтереси представляє прокурор, він здійснює функцію представництва, оскільки підставою участі його у процесі є закон, яким він уповноважений на здійснення такої діяльності, тому він має надати суду документ, який стверджує його повноваження як прокурора (посвідчення прокурора). Якщо держава є відповідачем у справі, то інтереси держави має представляти той державний орган, який згідно з його функціями є відповідальним за виконання відповідної державної функції. Наприклад, коли позов пред'являється до держави у зв'язку із завданням шкоди здоров'ю людини через виникнення надзвичайної ситуації, а держава гарантувала всім громадянам безпечне довкілля, то інтереси держави має представляти Міністерство з надзвичайних ситуацій. У цій ситуації прокурор може безпосередньо представляти інтереси осіб, які постраждали внаслідок аварії тощо. Прокурор може як безпосередньо представляти інтереси держави, так і опосередковано. Наприклад, позов був пред'явлений до прокуратури як органу держави про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу прокуратури (ст. 1176 ЦК), тому прокуратура є безпосереднім відповідачем.

Від імені муніципальних утворень участь у процесі беруть органи місцевого самоврядування, в межах їхньої компетенції, яка встановлена певними актами, які визначають статус цих органів. У випадках, передбачених законом, за спеціальним дорученням та від їхнього імені можуть виступати державні органи, органи місцевого самоврядування, а також юридичні особи та громадяни. Наприклад, отримання відумерлої спадщини покладається на територіальну громаду, це зумовлює участь представників органів місцевого самоврядування у справах про визнання спадщини відумерлою.

2.3 Залежно від статусу особи, яка може бути представником у суді

До особи, яка може бути представником у суді, пред'являється ряд вимог з урахуванням виду представництва. Але, за загальним правилом, судовий представник - це особа, яка досягла 18 років та має цивільну процесуальну дієздатність та належно оформлені повноваження на здійснення функції представництва, тобто на виконання процесуальних прав та обов'язків в інтересах особи, яку вона представляє. Та у ч. 1 ст. 40 ЦПК України має місце застереження, що представником може бути особа з урахуванням перерахованих вище критеріїв, за винятком осіб, передбачених ст. 41 ЦПК, де зазначені особи, які не можуть бути представниками. Але, на думку авторів, положення щодо віку, з якого особа може бути представником, а саме якщо вона досягла 18 років, не узгоджується з нормами Цивільного кодексу, Сімейного кодексу та положенням ст. 29 ЦПК. Так, неповнолітній особі може судом надаватися повна цивільна дієздатність, якщо ця особа досягла 16-ти років та працює за трудовим договором або є матір'ю чи батьком дитини, тобто ці особи після набрання таким рішенням законної сили можуть у суді виконувати повноваження представника. Частиною 2 ст. 34 ЦКУ також передбачено, що у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Тобто така особа може бути самостійним та повноправним суб'єктом цивільних процесуальних відносин та здійснювати комплекс процесуальних прав, нести процесуальні обов'язки згідно з ЦПК, тобто бути представником. Тому законодавцеві потрібно узгодити норми ЦПК із матеріальними нормами та виключити з ч. 1 ст. 40 ЦПК вік, з якого особа може бути представником. Це зумовлено тим, що особи, які набули повну цивільну дієздатність, у порядку, передбаченому законом, до свого повноліття можуть виступати як судові представники від імені інших осіб.

Деякі науковці-цивілісти вважають, що для представництва інтересів інших осіб у цивільному процесі мають існувати й інші підстави. Насамперед, для належного користування процесуальними правами треба їх добре знати, а тому представник має обиратися з юридично обізнаних осіб. У процесуальній нормі зроблене посилання лише на те, що представником може бути адвокат, а іншою особою навіть не юрист.

У ч. 2 ст. 40 ЦПК має місце положення про те, що одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні. Це положення закону заслуговує на увагу, оскільки узгоджується із принципом цивільного процесу - неможливості процесуального представництва інтересів осіб з різними інтересами. Крім того, це положення узгоджується зі ст. 7 Закону України „Про адвокатуру”, де адвокату, який за ч. 1 ст. 40 ЦПК може бути представником у суді, заборонено виконувати повноваження представника у суді, коли він у даній справі подає або раніше подавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, у випадках, коли він є родичем будь-кого із складу суду, потерпілого, цивільного позивача, а також в інших випадках, передбачених статтею 61 Кримінально-процесуального кодексу України. На думку С.Я. Фурси, це положення фактично дублює встановлене обмеження щодо адвокатів, а тому може бути виключене зі ст. 40 ЦПК України. Фурса С. Л., Фурса Є. І. // Цивільний процесуальний кодекс України: На-уково-практичний коментар: У 2 т. / За заг. ред. С.Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2006. - С. 178-196.

Адвокатура, як соціально-правовий інститут, відіграє важливу роль в житті будь-якого цивілізованого суспільства. Як елемент політичної системи вона виконує функцію особливої державної ваги -- захищає права і законні інтереси громадян. Відповідно до ст. 59 Конституції України на адвокатуру покладається забезпечення права громадян на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ в судах та інших державних органах.

В цивільному судочинстві, як свідчить судова практика, від загального числа справ, у яких беруть участь представники сторін, більшість їх розглядається за участю адвокатів. Його участь в суді надає змогу особі, права та законні інтереси якої порушено, отримати кваліфіковану юридичну допомогу та повною мірою захистити свої права та законні інтереси.

Основна спрямованість професійної діяльності адвоката, як зазначає Т. Варфоломєєва та Б. Русанов, полягає в здійсненні реального захисту через суд прав і законних інтересів громадянина чи організації від неправомірних посягань та у відновленні порушеного права. Високі професійні, етичні вимоги, що ставляться до адвоката, та особливості виникнення і розвитку цивільного процесу: диспозитивність, змагальний характер, тощо -- обумовлюють специфіку представницької діяльності адвоката в цивільному судочинстві.

На відміну від кримінального судочинства, в якому питання про вступ адвоката в процес не залежить від законності чи обґрунтованості позиції підзахисного, в цивільному процесі прийняття адвокатом доручення клієнта на ведення справи в суді залежить від наявності в ній правової позиції, що на сьогодні загальновизнано в юридичній літературі.

З метою недопущення завдання шкоди інтересам клієнта правом багатьох західноєвропейських країн закріплено правило, відповідно до якого адвокат не може прийняти доручення і самостійно вести справу клієнта в разі невідповідності його рівня кваліфікації та досвіду ступеню її складності. Зокрема, Кодекс правил для адвокатів країн Європейської співдружності (п.3.1.3) передбачає, що адвокат не вправі вести справу, яка завідомо не відповідає рівню його професійної компетенції, без участі в ній іншого адвоката, що володіє необхідною компетенцією. Аналогічне положення, на думку І. Павлуша, доцільно було б закріпити в Кодексі адвокатської етики, над створенням якого працює Спілка адвокатів України. Павлуш І. Особливості участі адвоката у цивільному процесі. // Право України. - 1999. - №9. - с.62-65.

Разом з цим постає питання про можливість участі в процесі декількох адвокатів на боці однієї сторони. О. Гетманцев, посилаючись на те, що чинне законодавство не містить обмежень щодо числа представників, які можуть захищати в суді інтереси однієї сторони, правильно зазначає, що особа для реалізації свого права на участь як сторони в процесі може мати декілька представників. Гетманцев О. В. Особливості цивільно-процесуальних відносин з участю представника// Наук. вісн. Черн. ун-ту, 2002. - Вип. 147. Правознавство. Зб. наук. праць. - с. 53-56. При цьому варто додати, що при участі в процесі декількох адвокатів на боці однієї сторони їх позиція у ній має бути взаємоузгодженою, і виникнення колізій між їх правовою позицією під час розгляду справи в суді не допустиме. Крім того, процесуальні дії, вчинені одним з адвокатів, в межах наданих йому стороною повноважень, мають розглядатись як такі, що вчинюються за згодою інших адвокатів, які виступають на боці цієї ж сторони.

На відміну від кримінального процесу, де позиція у справі адвоката-захисника в окремих випадках може не збігатися з позицією його клієнта, в цивільному процесі, в силу того, що адвокат-представник діє від імені та за дорученням клієнта, позиція його не повинна розходитись з позицією довірителя. При виникненні колізій в позиції з клієнтом адвокат має роз'яснити свою позицію у справі та погодити її з ним. Останній вправі відмінити доручення на ведення справи з будь-яких причин. Чинне законодавство не містить обмежень і щодо відмови адвоката від доручення клієнта. Однак вихід адвоката з процесу з власної ініціативи має певні особливості, які обумовлюються етичними принципами адвокатської діяльності.