Боротьба зі злочинністю та забезпечення прав людини

Віктимологи відрізняють пасивний та активний захист. Пасивний захист - це броньовані двері квартир і грати на вікнах, електронна сигналізація у автомашинах та приміщеннях, бронежилети тощо. Активний захист здійснюється за допомогою припинення нападу охоронцями або потерпілим. Особистий захист не завжди буває успішним без використання зброї, в першу чергу вогнепальної. Проблема легального озброєння населення для активного захисту від бандитів та вбивць залишається не вирішеною, бо діючий закон, ставить правослухняного громадянина в нерівні умови: від озброєного автоматичною зброєю зловмисника він може захищатися лише газовими або пневматичними видами зброї, у найкращому разі - мисливською рушницею Карпов Н.Н. К вопросу о государственной политике предупреждения правонарушений // Право и политика. - 2001. - № 11. - С. 93..

Дослідження свідчать, що жертвами агресивних нападів найчастіше стають чоловіки (60-70%), але від корисливих посягань (розбої, грабежі) - частіше потерпають жінки.

Найбільш віктимним є вік від 21 до 30 років, але ймовірність стати жертвою крадіжок та розбійних нападів з проникненням у житло підвищується у осіб віком 60 років і старших. Особи у віці 21-30 років найбільше потерпають від сексуальних нападів. Це висновки дослідження, проведеного в Німеччині Кури Х. Исследование проблем виктимизации в Германии//Криминологические исследования в мире.-М.,1995.-С.121-124.. В Україні значно частіше жертвами стають діти, в першу чергу безпритульні. Статистика потерпілих не ведеться, а репрезентативні віктимологічні дослідження ще не набули належного поширення Туляков В.А. Виктимология (социальные и криминологические проблемы).- Одесса, 2000.-С.129-136, 134-144..

Державна підтримка віктимологічної профілактики реалізується, з одного боку, через систематичне інформування населення про засоби самозахисту, з іншого - підтримкою спеціальних програм додаткової захищеності громадян від злочинності. Так, наприклад, із середини 1999 р. Київська державна адміністрація за допомогою преси організувала кампанію “Охоронець”: місто бере на себе створення у під'їздах житлових будинків спеціальних приміщень для цілодобового чергування охоронців за умов оплати їхніх послуг мешканцями. На жаль, таких прикладів державного або муніципального сприяння у віктимологічній профілактиці в Україні не дуже багато Келина С.Г. Некоторые аспекты теории криминализации // Проблемы уголовной политики и уголовного права: Межвуз. сб. науч. тр. М.: МВШМ МВД РФ, 1994. - С. 47..

Суб'єктами попередження кримінальних правопорушень можуть бути всі юридичні та фізичні особи, які, не порушуючи діючого законодавства та природних прав людини, свідомо і цілеспрямовано здійснюють профілактику, запобігання та припинення злочинів. Найчастіше, це владні структури - від Верховної Ради до селищної Ради, освітянські заходи, військові підрозділи, банки, податкова адміністрація, адміністрації та колективи установ, підприємств, а також громадські, спортивні та інші організації і об'єднання громадян, сім'я, окремі особи. Суб'єкти, про які йде мова, розподіляються на спеціалізовані і неспеціалізовані. Для перших попередження є одним із статутних функціональних завдань, не завжди головним, але обов'язковим. Так, наприклад, п.2 ст.10 Закону “Про міліцію” вказує на обов'язок міліції “виявляти, попереджувати, припиняти та розкривати злочини”. У п.6 цієї ж статті мова йде про профілактику: “виявляти криміногенні чинники, усувати їх, брати участь у правовому вихованні населення”. Спеціалізованими суб'єктами попередження слід вважати і всі інші підрозділи МВС України. Це зафіксовано Положенням про МВС, затверджене Президентом України 7 жовтня 1992 року.

Не викликає сумніву спеціально - попереджувальна функція СБУ, Державної податкової адміністрації, у складі якої працює податкова міліція з власним оперативно-розшуковим та слідчим апаратом, Державного митного комітету та Держкомкордону України у справах їхньої компетенції а також інші правоохоронні органи держави.

Складнішим є питання про те, чи слід вважати спеціальними суб'єктами попередження злочинності суди та прокуратуру. Майже у всіх відомих мені підручниках з кримінології та монографічних дослідженнях проблем попередження на це питання даються стверджувальні відповіді. Більше того, прокуратуру багато хто вважає природним координатором дій всіх спеціалізованих суб'єктів профілактики. Можливо, саме тому, з подачі своїх радників Президент України у 1999 р. призначив Генерального прокурора України Головою Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. Вважаю, що особливий статус Генерального прокурора, встановлений Конституцією України 1996 р., не лише суперечить командно-адміністративним функціям Голови Координаційного комітету, а взагалі не передбачає превентивної діяльності як статутного обов'язку прокуратури. Щоправда, Перехідні положення Конституції тимчасово зберігають за прокуратурою досудове слідство, а також загальний нагляд за дотриманням законів установами, організаціями та приватними особами, що тісно пов'язане з попередженням реально можливих злочинів та профілактичною роботою. Але строк дії Перехідних положень завершується, а тимчасові повноваження, що збереглися з минулого, навряд чи повинні братися до уваги.

Заходи, спрямовані на усунення криміногенних чинників, здійснюються виключно виконавчою владою. Тільки вона має необхідні для цього повноваження, технічні та матеріальні можливості. Судову владу створено не для боротьби зі злочинністю, а заради здійснення правосуддя. Згідно з Конституцією суди є незалежними і підпорядковані лише закону. Ніякі інші міркування, в тому числі інтереси попередження злочинності, не повинні впливати на судові рішення. Право й обов'язок суду встановити у кримінальній справі причини та умови скоєння злочину і окремою ухвалою вимагати від компетентних осіб усунення цих причин та умов не є статутною функцією правосуддя, а виступає такою, що супроводжує її. Суд та прокуратура - це неспеціалізовані суб'єкти кримінологічної профілактики Лесниевски-Костарева Т.А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная практика. - М.: Норма, 1998. - С. 88..

Так само не слід вважати спеціалізованими превентивними установами державну законодавчу та представницьку місцеву владу, хоча вони у рамках своєї компетенції створюють нормативну базу для протистояння злочинності, а також періодично контролюють діяльність органів кримінальної юстиції. Але це не означає безпосереднього втручання в діяльність виконавчої влади і не перетворює парламент або місцеві Ради у спеціалізовані суб'єкти кримінологічного попередження. А тому вважаю, що, затверджуючи 25 червня 1993 р. постанову “Про державну програму боротьби зі злочинністю” з детальним розглядом організаційних правових та технічних заходів терміном до 1995 р., Верховна Рада України, як це вже було неодноразово, взяла на себе функції Президента України та Кабінету Міністрів. Не випадково наступну Комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки затвердив згідно з Конституцією, Президент України.

Щодо недержавних суб'єктів попередження злочинів, то ними є громадські організації, приватні охоронні та розшукові формування, а також окремі громадяни. Вони дуже численні, але спеціальними, тобто такими, для яких кримінологічне попередження є статутною функцією, слід назвати ті громадські формування по охороні громадського порядку і державного кордону, які створені і зареєстровані відповідно до закону України від 22 липня 2000 р. "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”. Всі інші недержавні об'єднання та окремі громадяни, які законними засобами забезпечують свою безпеку та допомагають правоохоронним органам в попередженні злочинності, виступають як неспеціалізовані суб'єкти попередження Гаухман Л.Д., Ляпунов Ю.И. Понятие советской уголовной политики и ее основные направления. - М.: Юридическая литература, 1980. - С. 50..

Тепер щодо змісту засобів кримінологічної профілактики. Залежно від того, передбачені вони нормами права чи ні, відрізняють заходи правові і не правові. Перші, як уже зазначалося, регулюються адміністративно-правовими нормами, окремими статтями КПК (наприклад, статті 23, 23¹ і 23²), а також деякими нормами КК України. Це статті Загальної частини КК України, де йдеться про необхідну оборону, затримання злочинця, про стадії злочинної діяльності та добровільну відмову від злочину, а також статті Особливої частини, спрямовані на усунення типових, найпоширених криміногенних чинників: загроза вбивством або тяжким тілесним ушкодженням, втягування неповнолітніх в злочинну діяльність, незаконне носіння, зберігання, придбання, виготовлення та збут вогнепальної або холодної зброї, бойових припасів та вибухових речовин, статті про відповідальність за незаконний обіг наркотиків тощо.

Інші заходи попередження можуть бути технічними, організаційними, педагогічними, медичними або психологічними. Цим двом останнім, як на мою думку, мало приділяють уваги вчені-кримінологи, ще менше вони використовуються практично. Йдеться зокрема про психологічну діагностику особистості, що може мати неабияке значення для вирішення кадрових проблем, а також психотерапевтичне корегування агресивності особи для профілактики насильницьких злочинів.

Слід відзначити, що Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки передбачає “використання психологічних засобів профілактики протиправної поведінки і соціально-психологічної адаптації (реабілітації) окремих категорій громадян, зокрема військовослужбовців строкової служби, демобілізованих з військової служби, допризовників” (ст.72, п.4). На 1 квітня 1997 року, як свідчать звіти відомств, на які покладалося виконання цього пункту, майже нічого не зроблено. Крім фінансових та методологічних перепон, дається взнаки наше традиційне неприйняття клінічної кримінології, яка завжди асоціювалась з “антинародними, реакційними буржуазними теоріями”.

Діюче законодавство передбачає призначення судом примусового лікування від наркоманії та алкоголізму осіб, що вчинили злочини під впливом названих психічних відхилень (ст.96 КК). Лікування проводиться у місцях виконання покарань і, як свідчить практика, є малоефективним: дається взнаки його примусовий характер, неналежний фаховий рівень лікування, нестача коштовних медикаментів і т. ін. Примусове лікування засуджених осіб від інших психопатологій, які не виключають осудності, законом не передбачається, а здійснюється на загальних підставах. До цього часу не створені у потрібній кількості центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, що передбачається Законом від 21 січня 1995 р. “Про органи і служби в справах неповнолітніх та спеціальних установах для неповнолітніх”. Викликає подив положення цього закону про те, що неповнолітні потрапляють до центру медико-соціальної реабілітації лише за власним бажанням. Нагадаю, йдеться про юних алкоголіків, наркоманів, токсикоманів та дітей з іншими відхиленнями поведінки, що не досягли віку кримінальної відповідальності, а тому не підлягають примусовому лікуванню у виправно-трудових колоніях для неповнолітніх. Вони не можуть також перебувати у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації. А, якщо така дитина не забажає лікуватися у центрі медико-соціальної реабілітації, то що з нею робити ? або не занадто велика повага до "прав" хворої неповнолітньої людини, якщо вона приречена на деградацію та загибель ? Вважаю, що до названих установ, які ще треба створити й належним чином обладнати, потрібно за наявності висновку медико-експертної комісії та ухвали суду направляти неповнолітніх з делінквентною поведінкою незалежно від їхнього бажання.

Вважаю, що відповідні зміни в Законі України "Про органи та служби у справах неповнолітніх і спеціальні заклади для неповнолітніх", були б доречними і відповідали б міжнародним стандартам захисту прав особистості.

Втіленням державної кримінологічної політики України наприкінці ХХ століття є президентська Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки. Вона складається з 13 розділів:

організаційно-правові заходи;

забезпечення конституційного ладу, прав і свобод людини;

профілактика правопорушень і злочинності;

боротьба з наркоманією і алкоголізмом;

боротьба з організованою злочинністю і корупцією;

боротьба зі злочинністю у сфері економіки;

поліпшення розслідування кримінальних справ та розшукової роботи;

удосконалення кримінально-виконавчої системи;

міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю;

науково-методичне забезпечення боротьби зі злочинністю;

кадрове забезпечення боротьби зі злочинністю;

матеріально-технічне забезпечення правоохоронних органів;

13) перспективні заходи.

Структура програмних документів багато в чому схожа. Але треба відзначити наявність в Комплексній цільовій програмі важливих розділів про науково-методичне забезпечення діяльності кримінальної юстиції та перспективні заходи. Крім того, сьомий розділ передбачає рекомендації відносно спрощення досудового розслідування по деяких справах, та вдосконалення співробітництва між органами досудового слідства, а також відшкодування збитків потерпілим. Майже немає проектів загальносоціального масштабу, а там де вони є (наприклад, ст.2), відзначається їхня кримінологічна спрямованість. Решту цього досить місткого документа присвячено кримінологічному попередженню та заходам щодо його забезпечення.

Вважаю, що найважливішим стратегічним напрямом попередження злочинності повинна стати профілактика і запобігання агресивній злочинності.

Агресивна як і корислива злочинність також подекуди набуває організованих форм. Але форма не повинна заступати сутність явища. Сутність кримінальної агресії складає її мотивація - ворожнеча і жадоба до руйнування і смерті. Власне всі різноманітні кримінальні мотиви можна поділити на дві категорії: адаптаційні і деструктивні. Першу репрезентує корисливість, другу - прагнення до знищення і руйнування. Деструктивна злочинність більш небезпечна для окремих людей і всього людства, ніж корислива Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности.-М.,1998.- С.356-426..

Зосередження сил і засобів на приборкання економічної злочинності (а саме в економіці процвітає організована злочинність) відволікає увагу правоохоронних органів від протистояння кримінальній агресії. Крім того, подолати економічну злочинність, або, точніше, утримати її в допустимих межах, можливо лише спираючись на реформування економіки. Примус у цій справі завжди був не досить ефективним засобом. Це однак не означає, що автор пропонує відмовитися від заходів соціального контролю у цій галузі. Йдеться про пріоритети цінностей і раціональний розподіл сил і засобів протидії злочинності.

Підводячи підсумки огляду проблем кримінологічної політики в Україні, слід, на мою думку, визначити, що попередження злочинності є прерогативою виконавчої влади і повинно плануватися на всіх рівнях - від всеукраїнського до районного. Для розробки основ кримінологічного планування і координації суб'єктів профілактичної діяльності діючий нині Координаційний комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України вважаю доцільним перетворити на Координаційний комітет по контролю над злочинністю або - Комітет по плануванню та координації заходів контролю над злочинністю. Це повинен бути діючий, фаховий орган виконавчої влади, підпорядкований главі держави або уряду. Крім того, він має стати методичним центром розробки та здійснення кримінологічної політики держави. Згідно з Конституцією України пріоритетним напрямом такої політики є захист людини. В умовах економічної кризи та соціальної нестабільності другим пріоритетним напрямом державних заходів щодо контролю над злочинністю стає контроль над економічною злочинністю. І третій стратегічний напрям - протистояння організованій злочинності Фролова О.П. Злочинність і система кримінальних покарань. - Київ, 1997. - С. 79..

Організованість - це можлива ознака будь-якої злочинної діяльності, найчастіше корисливої. Але ще більш небезпечні деструктивні мотиви терористичної організованої діяльності. Безперечно протистояння організованим злочинним групам має свої особливості, але не такі, щоб виправдати створення мережі міжвідомчих спеціалізованих підрозділів, які виконують ту ж саму роботу, що й неспеціалізовані. Було б логічним і головне більш продуктивним, аби організованими формами економічної або загальнокримінальної злочинності “займалися ” ті ж самі підрозділи МВС і СБУ, які створені для протидії відповідним категоріям злочинів незалежно від наявності ознаки групового їх вчинення. Разом з тим у складі цих підрозділів можуть бути створені спеціальні відділи, для оперативно-розшукової діяльності по виявленню банд, терористичних організацій, торговців наркотиками, розкрадачів, корупціонерів тощо.

Кримінологічне планування не можливе без кримінологічного прогнозування. Прогноз на відміну від інтуїції - науково обгрунтоване передбачення. А тому воно може здійснюватись лише кваліфікованими кримінологами. Вітчизняна кримінологічна наука зараз у жалюгідному стані незначного додатка до кримінально-правової догматики і тому прогнозування та планування антикримінальних дій, особливо в регіонах, значною мірою має суто формальний характер. В Україні відсутня система підготовки кримінологів на основі психологічної або соціологічної освіти. Вивчення кримінології у вищих навчальних закладах має характер загального ознайомлення з предметом, а не професійного вивчення. Створена у 1998 році Кримінологічна асоціація України мала б сприяти відновленню кримінологічної науки, яка зазнала нищівного розгрому наприкінці 20-х років і більш ніж 30 років вважалася в Радянському Союзі “буржуазною лженаукою”. Але треба визнати, що перші два роки існування Кримінологічна асоціація присвятила роздумам про подальший шлях. З'їзд кримінологів, який відбувся наприкінці 2000 р., започаткував вирішення подальшої долі кримінологічної науки, її реальну вагу в організації соціального контролю над злочинністю, в формуванні державної антикримінальної політики.

Висновки

Досліджуючи обрану тему слід одразу зауважити, що злочинність як соціальне явище представляє собою величезну загрозу правам людини.

Злочинність, як самокерована система, чинить сильний опір правоохоронним органам, а інколи іде в атаку на соціальний порядок і правові підвалини суспільства. Недооцінка кримінологічної ролі самої злочинності, властивості її до самодетермінації і зворотному впливу на суспільство, привела до ослаблення державного контролю за криміногенними процесами в суспільстві і розширеному відтворенню злочинності. Взаємозв'язок соціальних процесів, в тому числі в кримінальній і некримінальній сферах, вимагає створення комплексного соціального механізму контролю за злочинністю. Цей соціальний механізм, складений із його взаємодіючих елементів, повинен виконувати не тільки функції контролю і стримування злочинності, але і активно впливати на саму злочинність і злочинців.

Між державою та злочинністю складаються неоднозначні співвідношення. Державна влада історично приречена дбати про правопорядок, тобто стримувати зростання злочинності, без чого держава гине. З іншого боку, державні функції безпосередньо виконують посадові особи - від президента (монарха) до рядового функціонера. Їхні особисті інтереси та уподобання під час виконання посадових функцій, часом не збігаються з державними. Внаслідок цього в надрах державних владних структур виникає криміногенний осередок корупції та невігластва, що обумовлює дисфункцію влади і негативно впливає на динаміку злочинності. Тому всупереч добрим намірам деякі державні рішення в галузі економіки, соціального забезпечення населення, освіти і культури сприяють зростанню злочинності, тобто є криміногенними.

Правозастосувальна діяльність має бути динамічною, а державна реакція на зміни в криміногенній ситуації не може бути стандартною. Стримування несприятливих тенденцій в динаміці та структурі злочинності досягається зростанням інтенсивності розшукової й слідчої роботи, а також скороченням латентної (скритої) злочинності, оскільки офіційно зареєстрована злочинність складає мізерну частину фактичної. Латентність злочинів, особливо економічних, величезна. А це породжує у зловмисників впевненість у безкарності. Зменшення відсотків латентності означає підвищення ефективності застосування кримінально-правових норм.

Ефективна боротьба із злочинністю можлива тільки з урахуванням її кримінологічної характеристики. Як і кожна соціальна система, як кожне масове явище, злочинність має досить сталі параметри, які умовно можна поділити на кількісні та якісні показники.

Якщо вірити офіційній звітності, то Україні ще далеко до світового рівня злочинності.

Дослідженням структури злочинності встановлено, що кримінологічна структура злочинності складається з чотирьох блоків:

1) загально кримінальна корислива злочинність;

2) агресивна некорислива злочинність;

3) економічна злочинність;

4) неагресивна й некорислива злочинність.

Найбільш поширеною за статистикою є загальнокримінальна корислива злочинність, особливо крадіжки, які складають майже половину зареєстрованих злочинів. При розгляді поняття географії злочинності йдеться про поширення злочинів по регіонах України. Воно неоднорідне - від найвищого рівня в південно-східних областях та в Криму, до найнижчого - в західних регіонах. Кримінальна статистика ніколи не відображає дійсного рівня злочинності та її реальну структуру, оскільки існує латентна (прихована) злочинність, яка складається з природної та штучної.

Кримінологічні показники з часом змінюються. Ці зміни називають динамікою злочинності. Аналіз свідчить про зростання в 2,4 рази (точніше, на 36,5%) загального рівня злочинності за період з 1986 по 2003 роки. За радянських часів (1986-1991 рр.) зростання встановило 163%. Виходить, що за роки державної незалежності темпи зростання злочинності в Україні дещо зменшилися.

Аналіз стану злочинності в Україні, її динаміки та географії не дає підстав для панічних заяв про “обвальне зростання” злочинності та реальну небезпеку перетворення нашого суспільства в ненормативне. Разом з тим, викликають занепокоєння якісні зміни в структурі злочинності: агресивна злочинність стає жортокішою, а економічна - організованою та транснаціональною.

Адекватній оцінці стану злочинності суттєво заважає її латентність (прихованість), значна частина якої має штучний характер, коли інформація про злочини не подається до правоохоронних органів або належним чином свідомо не реєструється. В дисертації пропонуються заходи удосконалення кримінальної статистики: вона повинна здійснюватись установами, які не відповідають за розкриття злочинів та розслідування справ.

Основою державної боротьби із злочинністю є кримінальна політика. При цьому дотримання прав людини виступає однією із основних засад формуванняя цієї політики. Політика - це організаційна та регулятивно-контрольна сфера суспільства, пов'язана з діяльністю державної влади щодо функціонування та розвитку суспільства в життєво важливих соціальних сферах.

Кримінально-правова політика в Україні сьогодні здійснюється з урахуванням необхідності забезпечення прав людини на принципах економії кримінальної репресії; доцільності; диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання за злочин; невідворотності кримінально-правового реагування на вчинений злочин. Це основні і власні (властиві саме їй) принципи кримінально-правової політики. Крім того, в сфері кримінально-правової політики мають певний прояв і інші принципи як більш загального характеру (загальні принципи права і політики - законність, демократизм, справедливість, гуманізм тощо). Захист природних прав потерпілих та матеріальна допомога з боку держави підвищують її авторитет, заохочують населення до співпраці з правоохоронними установами. А це означатиме зменшення випадків відмови жертв злочинів від подачі заяви про подію, зміни показань на користь обвинуваченого і т.ін. Скоротиться латентна та нерозкрита злочинність. І зменшиться кількість злочинів, мотив яких - помста. Якщо взяти до уваги всі позитивні наслідки прийняття та застосування законів про захист потерпілих, то не можна не визнати, що ці закони були б виправдані і не лише морально, але й економічно.

Дотримання прав людини при боротьбі із злочинністю проявляється також через характеристику справедливості цієї діяльності. Моральна категорія справедливості складає найважливішу ознаку правової норми, є її суттю. Іншими словами, право - це легалізована справедливість, в ідеалі. Адже нерідко бувають і несправедливі закони, а ще частіше, - несправедливість судів, але то - аномалії суспільного життя.

Принцип справедливості потребує також офіційної на законодавчому рівні відмови від презумпції знання правопорушником закону, який порушується. Це досить дивна у психологічному сприйнятті юридична фікція: зрозуміло, що неможливо знати всі закони, особливо ті, що передбачають відповідальність за господарські, економічні та багато інших подібних злочинів, мало пов'язаних з моральними нормами поведінки.

Одним з головних завдань кримінології є наукова розробка проблем попередження злочинів. Якщо у минулому тисячолітті попередження правопорушень визнавалось показником мудрості законодавця, то сьогодні потенціал мудрості у цій сфері повинен бути притаманним усім гілкам державної влади. Попередження правопорушень у суспільстві є необхідністю, оскільки останні є деструктивною силою, що суттєво гальмує його розвиток.

Попередження правопорушень розглядається як комплекс заходів економічного, соціального, ідеологічного, культурного, виховного, законодавчого та іншого характеру, спрямованих на усунення, послаблення або нейтралізацію причин та умов злочинності. Ця діяльність класифікується за: рівнем, механізмом, обсягом, змістом заходів та суб'єктами її реалізації. Правове підґрунтя діяльності щодо попередження правопорушень, яке базується на Конституції України, законодавчих та інших нормативно-правових актах. За рівнем профілактичні заходи можуть здійснюватися на всій території України (державний рівень) або в окремому регіоні (регіональний рівень), на місцях (місцевий рівень), у відповідній галузі господарства (галузевий рівень) або на підприємстві, в установі чи організації. Кримінологія фактично визначилась щодо рівнів реалізації профілактичних заходів стосовно груп населення (загальна профілактика) або стосовно конкретної особи (індивідуальна профілактика).

Державна система попередження правопорушень повинна мати власне законодавче підґрунтя, яке визначає загальні засади, принципи, суб'єктів, форми та інші важливі положення щодо цієї сфери діяльності, а також окремі законодавчі і нормативно-правові акти, які мають регулювати застосування заходів профілактичного впливу. Основні принципи діяльності щодо попередження злочинів вимагають обов'язкового закріплення на законодавчому рівні.

У попередженні правопорушень повинні використовуватися різноманітні за змістом заходи, що в цілому утворюють систему економічних, політичних, правових, психологічних, організаційних, технічних, соціальних, ідеологічних та інших чинників. Кримінологічна теорія вимагає наукового дослідження зазначених факторів та вивчення механізму їх впливу на причини і умови правопорушень.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28.06.96 р.// Відомості Верховної Ради України.-1996.-№30.-ст.141.

2. Закон України "Про Державну прикордонну службу України" // ВВР. - 2003. - № 27. - Ст.208.

3. Закон України "Про міліцію" від 20.12.1990 р. // ВВР. - 1991. - № 4. - Ст.20.

4. Закон України "Про прокуратуру" вiд 5.11.1991 р. // ВВР.- 1991.- №53. - Ст.793.

5. Закон України "Про службу безпеки України" вiд 25.03.1992 р. // ВВР. - 1992. - 13 травня.

6. Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001-2005 рр.: Указ Президента України від 25.12.2000 р. // Офіційний вісник України. - 2000. - № 52. - ст.101;

7. Програма реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003-2010 роки // Офіційний вісник України. - 2003. - № 24. - ст.1133.

8. Восьмой конгресс ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями. М. - 1990 -с.26

9. Аванесов Г.А. Криминология и социальная профилактика. - М., 1980.

10. Айдаров И.И. О профилактиктической политике и ее роли в борьбе с преступностью//Вопросы борьбы с преступностью.-Вып.47.-М.,1988.-С.106-108.

11. Бабаев М.М., Плешаков В.А. Основы криминологической безопасности // Современные криминологические проблемы борьбы с преступностью. Труды Академии управления. - М.: Академия управления МВД России. - 2000. - С.45.

12. Бандурка А.М., Давиденко Л.М. Преступность в Украине: причины и противодействие: Монография. - Х.: Основа, 2003.

13. Блувштейн Ю.Д., Добрынин А.В.Основания криминологии. Опыт логико-философского исследования.-Минск,1990.

14. Боков А.Б. Социальное назначение органов внутренних дел и проблемы борьбы с преступностью // Закон и право. - 2003. - № 4. - С.20-22.

15. Бородин С.В. Борьба с преступностью: теоретическая модель комплексной программы. - М., 1990.

16. Босхолов С.С. Основы уголовной политики: Конституционный, криминологический, уголовно-правовой и информационный аспекты. - М.: Учебно-консультационный центр «ЮрИнфоР», 1999.

17. Владимиров Л.Е. Уголовный законодатель как воспитатель.-М.,1903.

18. Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину.Автореф. дис.доктора юр. наук.-К.,1999.

19. Голина В.В. Криминологическая профилактика, предотвращение и пресечение преступлений. - К. - 1989.

20. Голина В.В. Спеціально-кримінологічне попередження злочинів (теорія і практика) // Автореф. дис. доктора юрид.наук. - Харків, 1994.

21. Голіна В.В. Кримінологічна профілактика злочинів // Радянське право. - 1980. - № 8. - С.45.

22. Голіна В.В.Попередження злочинності.Лекція.-Харків,1994.

23. Даньшин И.Н. Актуальные вопросы предупреждения преступности // Вопросы борьбы с преступностью. - М.: Юрид. лит., 1988. - Вып. 47. - С.104.

24. Даньшин И.Н. Криминология: понятие, предмет, задачи и система криминологической науки: конспект лекции. - Харьков,1995. - С. 71.

25. Долгова А.И. Организация предупреждения преступности с учетом детерминации// Вопросы борьбы с преступностью.-Вып.47.-М.,1988.-С.85-87.

26. Ємельянов В. Щодо кримінально-правового визначення тероризму // Право України. - 1999. - № 8. - С.83.

27. Загальна теорія держави та права / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін. За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Харків: Право, 2002.

28. Закалюк А.П. Общественное воздействие и предупреждение правонарушений. - Наукова думка.

29. Звирбуль В.К. Деятельность прокуратуры по предупреждению преступности. - М.: Юридическая лит-ра, 1971.

30. Зелінський А.Ф., Литвак О.М. Деякі зауваження кримінологів щодо проектів КК України. //Право України.-1999.-№5.-С.70-73.

31. Зудин В.Ф. Социальная профилактика преступлений. - Саратов: изд-во Саратовского унив-та, 1983.

32. Игошев К.Е. Социальный контроль и профилактика преступлений. - Горький, 1976.

33. Игошев К.Е., Шмаров И.В. Социальные аспекты предупреждения правонарушений. - М., 1980.

34. Иншаков С.М.Зарубежная криминология.-М.,1997.

35. Исмаилов И.А. Преступность и уголовная политика (актуальные проблемы борьбы с преступностью). - Баку, 1990.

36. Кайзер Г. Криминология: Пер. с нем. - М.: Юрид. лит., 1979.

37. Карпец И.И. Социалистическая криминология. Состояние. Задачи // Вопросы борьбы с преступностью. - Вып.47. - М.: Юрид. лит., 1988.

38. Карпов Н.Н. К вопросу о государственной политике предупреждения правонарушений // Право и политика. - 2001. - № 11. - С. 93.

39. Келина С.Г. Некоторые аспекты теории криминализации // Проблемы уголовной политики и уголовного права: Межвуз. сб. науч. тр. М.: МВШМ МВД РФ, 1994. - С. 47 - 53.

40. Концепція розвитку кримінологічної науки в Україні на початку XXI століття // Інформаційний бюлетень - К.: Академія правових наук України. - № 5. - 2002. - С.12-13.

41. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. - К.: Наукова думка; Українська видавнича група, 1996.

42. Коробеев А.И. Советская уголовно-правовая политика: проблемы криминализации и пенализации. - Владивосток: Изд-во Дальневосточного ун-та, 1987.

43. Костенко О.М. Організована злочинність: Юридична дефініція та модель протидії.// Проблеми боротьби з корупцією і організованою злочинністю.- Т.7.- К.,1998.

44. Криминология. - М.: ООО "Профобразование", 2002.

45. Криминология. Учебник для ВУЗов. - Под ред.А.И.Долговой. - М.,1997.

46. Криминология. Учебное пособие. Под общ. ред. докт. юрид. наук, проф., Заслуж. юриста Российской Федерации В.Е.Эминова. -М.: Изд. группа ИНФРА^.М-НОРМА, 1997.

47. Криминология: Учеб. пособие / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой. - М., 1996.

48. Криминология: Учебник - СПб.: Санкт-Петербургский государственный университет, Питер, 2002.

49. Криміногенна ситуація в Україні: оцінка, тенденції, проблеми/ Звіт МВС України. - К.,2001.

50. Криміногенна ситуація в Україні: оцінка, тенденції, проблеми/ Звіт МВС України. - К.,2003.

51. Криміногенна ситуація в Україні: оцінка, тенденції, проблеми/ Звіт МВС України. - К.,2002.

52. Кримінологія: Підручник для студентів вищих навч. закладів / О.М.Джужа, Я.Ю.Кондратьєв, О.Г.Кулик, П.П.Михайленко та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2002.

53. Кудрявцев В.Н. Причины правонарушений. - М., 1976.

54. Кудрявцев В.Н., Келина С.Г. О принципах советского уголовного права // Проблемы советской уголовной политики. - Владивосток: Изд-во Дальневосточного ун-та, 1985. - С. 6-7.

55. Кузнецов А.В. Понятие и социальная ценность основополагающих принципов советской уголовной политики // Вопросы борьбы с преступностью. Вып. 40. - М., 1984. - С. 6 - 10.

56. Кузнецова Н.Ф. Проблема изучения эффективности уголовно-правовых норм и институтов// Эффективность применения уголовного закона. - М.,1973.-С.31.

57. Кури Х. Исследование проблем виктимизации в Германии//Криминологические исследования в мире.-М.,1995.

58. Курс кримінології: Загальна частина: Підручник / О.М.Джужа, П.П.Михайленко та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2001.

59. Лекарь А.Г. Профилактика преступлений. - М., 1972.

60. Лесниевски-Костарева Т.А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная практика. - М.: Норма, 1998.

61. Литвак О.М. Державний контроль за злочинністю: Дис… докт. юрид. наук. - Х., 2002.

62. Литвак О.М.Злочинність, її причини та профілактика.-К.,1997.

63. Лихова С. Про визначення поняття "правоохоронні органи" // Радянське право. - 1984. - № 11. - С.74-76;

64. Лихолоб В.Г., Филонов В.П., Коваленко О.И. и др. Криминология. - Киев-Донецк, 1997.

65. Лунеев В.В. Преступность в ХХ веке.Мировой криминологический анализ.-М.,1997.

66. Малков В.Д. О концептуальных основах развития государственной системы профилактики правонарушений // Современные криминологические проблемы борьбы с преступностью. Труды Академии управления. - М.: Академия управления МВД России, 2000. - С.23.

67. Маляренко В.Т. Про соціальну зумовленість і справедливість покарання // Вісник Верховного Суду України. - 2002. - № 3. - С. 3.

68. Матузов Н.И. Актуальные проблемы российской правовой политики // Государство и право. - 2001. - № 10. - С. 5.

69. Матузов Н.И. Понятие и основные приоритеты российской правовой политики // Правоведение. - 1997. - № 4. - С. 6

70. Мельник М.І. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми протидії корупції: Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Національна академія внутрішніх справ України. - К., 2002.

71. Миньковский Г.М. О понятии и системе уголовной политики в свете положений Конституции СССР // Конституционно-правовые основы организации и деятельности органов внутренних дел. - М., 1982. - С.71;

72. Миньковский Г.М. Предмет криминологической профилактики и некоторые проблемы ее эффективности // В сб.: Вопросы борьбы с преступностью. Вып.17. - М.: Юридическая лит-ра, 1972.

73. Митрофанов А.А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація: Дис… канд.. юрид. наук. - Одеса, 2005.

74. Михайленко П.П. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України (статті, доповіді, рецензії): У 3-х т. - К.: Генеза, 1999. - 944 с.

75. Негодченко В.О. Діяльність органів внутрішніх справ щодо попередження злочинів в сучасних умовах: Дис. … канд. юрид. наук. - Х., 2003.

76. Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. - К.: Видавництво "Аконіт", 1998.

77. Панов М., Герасіна Л. Правова політика як універсальний феномен соціального буття // Право України. - 2001. - № 8. - С. 39.

78. Панченко П.Н. Основные направления борьбы с преступностью и их изучение в системе вузовской подготовки работников органов внутренних дел. - М., 1985.

79. Петров Э.И. Защита прав человека как функция субъектов профилактики // Конституційні гарантії захисту людини у сфері правоохоронної діяльності. - Дніпропетровськ: "Поліграфіст", 1999.

80. Побегайло Э.Ф., Ревин В.П. Уголовно-правовые средства предупреждения тяжких преступлений против личности. - М.: Академия МВД СССР, 1989.

81. Похмелкин В.В. Социальная справедливость и уголовная ответственность. - Красноярск, 1990.

82. Предупреждение преступлений и иных правонарушений: Сборник документов. - М.: Юрид. лит., 1986. - 304 с.

83. Ратинов А.Р., Ефремова Г.Х. Правосознание и преступное поведение// Правосознание и правовое воспитание личности.-М.,1982.-С.32.

84. Сахаров А.Б. Социальная система предупреждения преступности // Советское государство и право. - 1972. - №11. - С.65-67.

85. Теоретические основы предупреждения преступности. - М.: Юрид. лит., 1977.

86. Тіньова економіка та організована злочинність в Україні: сучасний стан та проблеми боротьби з ними. Аналітична доповідь УЦЕПД.-К.,2000.

87. Туляков В.А. Виктимология (социальные и криминологические проблемы).- Одесса, 2000.

88. Туляков В.О. Державний захист природних прав жертв злочинів у сучасному світі// Проблеми боротьби з корупцією та організованою злочинністю: Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників.-т.7.-К.,1998.

89. Туркевич И.К. Деятельность местных советов народных депутатов по предупреждению преступлений и иных правонарушений // Автореф. дис. доктора юрид.наук. - К., 1987.

90. Україна в контексті світової економіки: сучасне становище та перспективи. Аналітична доповідь УЦЕПД / Боротьба з контрабандою: проблеми та шляхи їх подолання.-Т.10.-К.,2002.

91. Фролова О.П. Злочинність і система кримінальних покарань. - Київ, 1997.

92. Харитонов А.Н. Государственный контроль над преступностью (вопросы теории).- Автореферат на соискание уч. степ. доктора юр. наук.- Н.-Новгород,1997.

93. Четвериков В.С. Криминология: Учеб. пособие. - М.: ИНФРА^.М, 1996.

94. Чугаев А.П. Основы дифференциации ответственности и индивидуализации наказания. - Краснодар, 1985.

95. Щедрин Н.В. Основы общей теории предупреждения преступности. - Красноярск, 1999.