Права людини і громадянина: поняття, види, гарантії забезпечення

Размещено на http://www.allbest.ru/

МОН України

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди

Історичний факультет

Кафедра суспільно-правових дисциплін і менеджменту освіти

КУРСОВА РОБОТА

з ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

з теми:

«Права людини і громадянина: поняття,види, гарантії забезпечення»

Студента 1 курсу 11 і/лс-PR групи

напряму підготовки 6.030102. Історія

Керівник кандидат юридичних наук,

доцент Плахтєєва В.І

Козирєв І.А

Харків 2015



ЗМІСТ

Вступ

РОЗДІЛ І. Історія виникнення інституту прав і свобод людини і громадянина

РОЗДІЛ ІІ. Основні права людини:поняття, ознаки та види

РОЗДІЛ ІІІ. Сучасне закріплення прав і свобод людини і громадянина в Конституції України

РОЗДІЛ ІV. Юридичні гарантії забезпечення прав людини і громадянина

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Права людини- це права, нерозривно пов'язані із самим існуванням людини: право на життя, на свободу у всіх її проявах, право на пошану людської гідності, на опір пригнобленню.

Ці права є невід'ємними, інакше кажучи, заборонене будь-яке посягання на ці права. Права людини можуть бути обмежені тільки в тій мірі, в якій це необхідно для захисту прав іншої людини. Права людини єневідчужуваними,іншими словами, людина сама не має права від них відмовитися, бо без цих прав вона вже не є людиною.

Права громадянина - це права члена державно-організованого громадянського суспільства.

Права громадянина є певною дискримінацією негромадян даної держави, оскільки вони не володіють цією групою прав. Під правами громадянина розуміють, перш за все, можливість брати участь в управлінні суспільними та державними справами: право на об'єднання в партії та громадські організації, право обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Право на соціальний захист також в основному належить громадянам держави.

Цілісність і взаємозв'язок прав людини і громадянина виявляються в тому, що права громадянина є різновидом прав людини (їх називають політичними правами людини). Звичайно права людини і громадянина фіксуються в одному нормативно-правовому акті.

Характер взаємовідносин держави з особою являється важливим показником стану суспільства в цілому, цілей і перспектив його розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивчення різноманітних відносин людей з державою.

Питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Проблема прав людини - приналежність аж ніяк не тільки нашого часу. Це одна з вічних проблем, що супроводжують суспільство. Важливість цього питання пояснюється тим, що здійснення прав людини є одна з головних умов його духовного розвитку, психічного і фізичного благополуччя.

Мета даної роботи - розглянути як створювалися та встановлювалися інститути права людини і громадянина під час усієї історії, які головні ознаки прав людини, а також розглянути становлення прав і свобод людини та громадянина на території України та іх закріплення у Конституції нашої держави.

Структура даної роботи складається з наступних розділів:

Вступ

Основна частина

Висновки



1. Історія виникнення інституту прав і свобод людини і громадянина

Інститут прав людини та громадянина закріплює свободу народу і кожної людини від свавілля державної влади і є серцевиною конституційного ладу. Саме права та свободи людини й громадянина, закріплені в нормах права, створюють у своїй єдності правовий статус особи. В юридичній літературі цьому питанню приділяється значна увага. Цей інтерес пояснюється тим, що об'єм прав і свобод, що складають правовий статус, у значній мірі залежить від того, виступає індивід у якості людини або у якості громадянина. [9., C.3-5]

Родовід прав і свобод людини і громадянина слід вести від ідеї про природні права, що виникла ще за часів Стародавньої Греції.

У середньовічній Англії протистояння короля із баронами і лицарями завершилося прийняттям у 1215 році Великої хартії вільностей, яка обмежувала абсолютну владу монарха і передусім його майнові права, закладала підвалини принципів відповідності провини і покарання, презумпції невинуватості, проголошувала право вільно пересуватися по території Англії, покидати країну та повертатись до неї тощо. [1., С.16-17]

На шляху ствердження прав і свобод людини було чимало яскравих юридичних документів, серед яких такі, як англійська Петиція про права 1628 року та Білль про права 1689 року. Декларація незалежності США від 4 липня 1776 року проголошувала, що всі люди створені рівними і всі вони наділені своїм Творцем невід'ємними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення до щастя, і що уряди встановлюються для того, щоб забезпечити ці права, а влада виводиться зі згоди тих, ким вони управляють. Французька Декларація прав і свобод людини 1789 року проголошувала, що тільки невігластво і нехтування правами людини є єдиними причинами суспільних бід. У ній робився акцент на природному характері рівноправності і свободи людей і проголошувалися як природні і невід'ємні права на свободу, власність, безпеку і опір пригніченню. Починаючи з перших 10 поправок до Конституції США, які дістали назву Білля про права, права і свободи людини і громадянина набувають конституційного авторитету. [7]

Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948, виходить з того, що саме визнання гідності, яка властива всім людям, і рівних та невід'ємних їх прав є основою свободи, справедливості і загального миру. У 1966 році ООН приймає два провідних Міжнародних пакти про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права, які разом з Декларацією становлять так звану Хартію прав людини.[2., С.15]

Тільки під егідою ООН за післявоєнні роки було розроблено і прийнято понад 50 декларацій і конвенцій з питань прав людини. Багато таких документів приймалося й іншими міжнародними організаціями -- ЮНЕСКО, Міжнародною організацією праці тощо. На шляху становлення сучасного інституту прав і свобод людини помітну роль відіграють Документи Конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу держав -- учасниць НБСЄ, Заключний документ Гельсінської наради держав (1992 рік)і низка інших важливих документів. [11]

Україна ратифікувала основні міжнародні документи про права людини, і тому згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства.

Вперше на конституційному рівні в Конституцію України 1996 року був включений окремий розділ, спеціально присвячений даній тематиці: «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина». Стаття 3 Загальних положень Конституції України, які характеризуються підвищеними конституційними гарантіями, закріплює як вихідну засаду правової демократичної соціальної державності положення про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності української держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини розглядається Конституцією України як головний обов'язок держави. Так, не допускається згідно з Конституцією України внесення до неї змін, якщо вони спрямовані на ліквідацію або обмеження прав і свобод людини і громадянина.[18., С.14-17]

З точки зору часу і конкретно-історичних умов виникнення тих чи інших прав і свобод людини і громадянина розрізняють три їх покоління.

Першим поколінням прав і свобод людини і громадянина є засновані на традиційних ліберальних цінностях права і свободи, які визначали межі втручання державної влади у сфери громадянського суспільства і особистого життя людей, відображали пафос буржуазних революцій XVII -- XVIII століття -- право на свободу думки, совісті і релігії, на рівність перед законом, на участь в управлінні державою, на недоторканність особи і т. ін.

Друге покоління прав і свобод людини і громадянина пов'язане з боротьбою людей за поліпшення свого соціально-економічного становища та культурного рівня. На межі XX століття були висунуті нові ідеї соціального реформування суспільства з метою пом'якшення класового протистояння в суспільстві, зменшення різниці між бідністю та багатством. Для цього в Німеччині вперше законодавчо впроваджується єдина система соціального страхування, проголошується право на працю, на соціальне страхування в разі захворювання, по старості тощо. Думка про соціальну захищеність громадян стає провідною серед прихильників соціалістичних та соціал-демократичних політичних течій, ідей соціальної державності. У міжнародно-правових документах, і передусім у Загальній декларації прав людини та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, конституціях розвинених країн Європи та Америки соціально-економічні права набувають всебічного розвитку і дістають юридичне закріплення.

Третє покоління прав і свобод людини і громадянина формується після Другої світової війни. До нього належать такі права і свободи, особливість яких полягає в тому, що вони здійснюються не окремим індивідом, а колективно: право на мир, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на соціальний і економічний розвиток, на міжнародне спілкування тощо.[19., С.138-141].

Аналіз історичних етапів становлення та формування прав і свобод людини і громадянина дозволяє дати правову оцінку їх статусності в кожний окремо взятий історичний період і встановити причини нівелювання прав і свобод людини і громадянина на сучасному етапі розвитку суспільства.

Правовий статус людини і громадянина має глибокі історичні корені. Права і свободи людини та громадянина не існують ізольовано, самостійно, вони знаходяться в тісному зв`язку і взаємозалежності з багатьма правовими і соціальними інститутами, постійно дають про себе знати а нашому повсякденному житті і діяльності, спілкуванні з іншими людьми. Фактично, права і свободи людини і громадянина є тією правовою базою, на якій будують свої взаємовідносини громадяни, уникають конфліктів, прагнуть привести свою поведінку відповідно до умов і вимог суспільства і держави.

Найвагомішим кроком в формуванні та закріпленні основних прав і свобод людини було прийняття Загальної декларації прав людини, особливістю змісту якої стає обставина, що не дивлячись на невикористання терміну «верховенство права», з тексту документа вбачається, що цей принцип пронизує весь її зміст і свідчить про поважність, пріоритетність та непохильність інституту прав людини над суб`єктивізмом державної влади будь якої країни.

2. Основні права людини:поняття, ознаки та види

право свобода людина громадянин

Права людини -- це той абсолютний кордон, який не повинна перетинати жодна держава.

П.Рабінович

Права і свободи людини і громадянина -- це певні можливості особи, необхідні для її існування і розвитку, які визнаються невід'ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.[14., С.7-8]

Конституційне закріплення прав і свобод особи в різних країнах має свої особливості, зумовлені національними традиціями в розвитку політико-правової теорії і практики. Переважна більшість конституцій містить спеціальні розділи, в яких фіксуються права і свободи і які звичайно передують розділам, присвяченим регламентації основ організації і діяльності державного механізму.

Конституція може надати лише рівні права, однакові юридичні (але не фактичні) можливості користуватися ними, а також установити рівні для всіх обов'язки. Звичайно, абсолютної рівності прав й обов'язків для всіх бути не може. Це ставиться також до основних прав й обов'язків у конституційному праві. Вони можуть бути неоднаковими для різних груп людей (як відзначалося, певні обмеження можливі для іноземців, конституції говорять про особливі права молоді, не всі громадяни мають виборчі права й т.д.), але в межах кожної групи осіб ці права й обов'язки повинні бути однакові для всіх її членів.

Характерною ознакою сучасного суспільства, диференційованого на соціальні групи з власними інтересами, є все більше ускладнення соціальних взаємин, що обумовлює актуалізацію проблематики упорядкування соціальних відносин за посередництвом права як найбільш універсального регулятора і відповідно правових засад організації соціального спілкування, які набувають рис специфічної правової реальності. Саме з позиції акцентування на особливій ролі права в життєдіяльності сучасного супільства, яке не може бути заміненим ніякими іншими нормативними регуляторами -- мораллю, звичаями або ще чимось, можна найбільш адекватно та повно розглянути питання про права і свободи людини і громадянина.

Лише за таких умов право набуває своєї власної сутності, що ґрунтується на правах, свободах та обов'язках людини і громадянина як невід'ємних від особи, котрі мають характерні юридичні ознаки. Права, свободи і обов'язки виражають правовий вимір існування особи в суспільстві, визначають і гарантують певну міру (норму) її свободи й відповідальності як учасника суспільних відносин, виступають складовими елементами юридичної форми буття людини у відносинах з іншими людьми, громадськими та політичними інститутами.

Ця норма має бути формально однаковою, оскільки не повинна залежати від інших характеристик -- раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших уподобань тощо, але водночас має власний зміст -- свободу, що визнається непересічним надбанням з огляду на проблеми гуманізації соціальних відносин, гармонійного розвитку як особистості, так і суспільства.

Лише на фундаменті і довкола прав і свобод людини і громадянина може засновуватися і практично функціонувати правова,демократична соціальна держава, яка визнається Конституцією України головним орієнтиром розвитку Української держави. До загальних положень конституційного устрою суспільства і держави Конституція України 1996 року відносить те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Визнання і юридична захищеність прав і свобод людини і громадянина вважається головною ознакою правової державності, за якою правова державність істотно відрізняється від організації політичної влади, заснованої на будь-яких інших засадах, у тому числі -- лише на законі, який може бути за умов авторитарного режиму і несправедливим.

Разом з традиційними формами демократії сучасне її розуміння передбачає розуміння як однієї з її форм юридичне забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Саме за цією ознакою сучасна демократія відрізняється від своїх історичних прототипів, стає більш виваженою та гуманною.

Забезпечення прав і свобод людини і громадянина є одним з найважливіших принципів правової системи, організації і функціонування основних державно-правових інститутів, органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб тощо.

Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов'язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії держави і права, всіх галузей юридичної науки, є одним із центральних її понять, яке концептуально визначає подальший зміст і понятійну структуру правознавства. Воно виступає як найважливіша системотворча ідея не тільки в процесі творення Конституції як акта установчої влади народу та основного закону країни, але і при конструюванні окремих законів, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують питання реалізації тих чи інших прав і свобод. .[19., С.133-134]

Ознаки прав і свобод людини і громадянина:

1. Права людини -- це її правові можливості, які необхідні їй для того, щоб забезпечити подальше існування і розвиток людини. Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства.

2. Права і свободи людини і громадянина визнаються в певному розумінні як природні. Права і свободи людини вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових засадах суспільство виходить із необхідності та доцільності визнання свободи людей і їх рівних можливостей такими, що не повинні залежати від будь-яких факторів і тому пов'язуються лише з фактом народження та існування людини.

3. «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» -- проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 року. Тобто права людини -- це надані в однаковій мірі для всіх можливості.

4. Права і свободи людини і громадянина є невід'ємними і невідчужуваними. Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Будь-яка угода, за якою людина відмовляється від свого права є недійсною.

5. Права і свободи людини і громадянина є необхідними для її нормального існування і розвитку. Яскравим прикладом таких прав є закріплене ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло, право на покращення умов життя, а також зафіксоване в ст. 7 цього Пакту право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, яке включає винагороду, що забезпечується як мінімум всім працівникам: справедливу зарплату; задовільне існування для них самих і їх сімей; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки і гігієни.

6. Права людини зумовлюються досягненнями цивілізації. Рівень визнання і реального забезпечення прав людини в державі показує рівень її цивілізованості.

7. Права людини -- це ті можливості, які здатна обслужити наука і техніка.

Але не слід забувати і про те, що відносини між людиною та державою не можуть бути односторонніми і вичерпуватися питаннями про права людини, -- вони вимагають виконання людиною і громадянином певних обов'язків перед державою і суспільством. Не може бути як обов'язків без прав, так і прав без обов'язків, оскільки будь-якому праву людини кореспондується обов'язок іншої людини або держави вчинити конкретні дії чи утриматися від їх вчинення для забезпечення цього права (право на життя конкретної людини забезпечується обов'язком всіх решта осіб утримуватися від дій, що завдають шкоду її життю). Тому була створена така юридична конструкція, як правовий статус.

Правовий статус особи -- це закріплені у відповідних джерелах права і гарантовані державою суб'єктивні права та юридичні обов'язки особи.

Види правового статусу загальний, спеціальний та індивідуальний.

Загальний правовий статус складається з основних (конституційних) прав та обов'язків громадянина. Він характеризує загальні та рівні можливості для тих людей, котрі є громадянами даної держави.

Спеціальний правовий статус складається з особливих, своєрідних (додаткових) прав і обов'язків певної групи суб'єктів, наприклад, студентів, пенсіонерів, військовослужбовців. Він характеризує „групові” можливості людей.

Індивідуальний правовий статус складається з прав та обов'язків окремої, персоніфікованої особи, які вона має на даний час.

Юридичний обов'язок особи -- це закріплена в юридичних нормах необхідність її певної поведінки.

Види суб'єктивних юридичних прав та обов'язків: фізичні, особистісні, культурні, економічні, політичні.

3. Сучасне закріплення прав і свобод людини і громадянина в Конституції України

Призначення будь-якої соціальної системи (економічної, політичної, правової) полягає насамперед у регулюванні суспільних відносин і забезпеченні прав, свобод та законних інтересів особи. Це, звичайно, стосується й правової системи України, яка має свої особливості й своєрідні риси та ознаки. На відміну від країн, де правові системи розвивалися поступово й еволюційно, в Україні відбулося стрімке формування національної правової системи як чинника регулювання правових процесів, засобу забезпечення демократії [12., С.4].

Повага (або дотримання) прав і свобод людини служить приводом для затвердження найвищої цінності - особи в державі і суспільстві. Держава, діючи в рамках прийнятих нею законів, наділяє громадян широкими можливостями реалізації своїх інтересів і потреб, реалізації своїх інтересів і потреб, реалізовуючи відомий принцип: «дозволено все, що не заборонене законом». У демократичній правовій державі право обмежує державну владу і висуває особу людини, його статус і права на передній план [15.,С.96].

Конституцією України визначено головний принцип політики держави в галузі забезпечення прав людини і громадянина: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави" [5., СТ.3].

Одним iз центральних в теорiї i практицi конституційного будівництва, та в розробках різних науковців з конституційного права, є питання про способи закріплення в Основному Законі прав і свобод громадян. Це найважливіший конституційний інститут, який передує іншим конституційним положенням. Не випадково, що він започатковує текст Конституції, “відсуваючи” на задній план загальні положення та принципи, характеристику конституційного устрою тощо. З огляду на міркування Конституція - Основний Закон держави, який закріплює на найвищому законодавчому рівні основні структурні та функціональні характеристики держави. Саме Конституція закріплює загальні положення, що стосуються права й свободи людини і громадянина, при чому в основі такого підходу є те, що усі люди народжуються вільними і вільні у своїй гідності і правах, а природні права і свободи людини є невід'ємними і становлять основу будь-яких інших прав і свобод особи, вони є не вичерпними.

Конституція закріплює принцип рівності конституційних прав і свобод громадян України незалежно від походження соціального і майнового стану, посади, статі, раси, національності, мови, релігії, політичних та інших переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Ніхто не повинен користуватися перевагами і пільгами, не встановленими законом, причому здійснення особою своїх прав і свобод не повинно порушувати права і свободи інших осіб. Кожен має право на збереження і захист своєї національної незалежності.

Конституція України розподіляє права і свободи на дві групи. Одна з них - це так звані фундаментальні, абсолютні, невід'ємні права, які притаманні людині від народження. Такі права - не даровані державою, а дані їй самою природою. Серед цих прав - право на життя, фізичну і моральну недоторканість, особисту свободу і безпеку, свободу совісті, вільний вираз і поширення думок, а також ряд інших прав і свобод, зафіксованих в міжнародних документах про права людини. Особливе значення має право приватної власності як природне невід'ємне право людини, найважливіше джерело її існування, гарантія економічної, політичної та особистої свободи.

Інша група - це права особи, які випливають із факту її правової належності до Української держави - громадянства. Це права на участь громадянина в управлінні справами суспільства й держави; інформацію тощо. Різновидом цієї групи є так звані “соціалістичні” права, даровані нам державою: право на працю, освіту, користування досягненнями культури тощо. Особливість їх полягає в тому, що це - квазіправа, тобто “несправжні”, декларативні права, які не мають часто-густо матеріального, організаційного та юридичного забезпечення.

Принципово важливою є можливість обмеження конституційних прав закону. Загальне положення тут в тому, що підвищеному захисту підлягають перш за все фундаментальні, основні права й свободи громадян. Їм повинен бути забезпечений повний і безумовний захист всією судовою системою - від загального аж до Верховного Суду. Однак без обмежень обійтись практично неможливо. Є один цивілізований спосіб - все це робиться за допомогою так званих органічних законів, тобто законів надзвичайно близьких до Конституції, що приймаються в особливому порядку і виконують особливі функції. Саме в таких законах можуть встановлюватись окремі обмеження прав і свобод громадян.

Як видно з дослідженої теми в загальному демократичний розвиток конституційних прав та свобод має такий недолік - в сфері права на демократію не має прямого закріплення контролю народом дії державної влади.

Але взагалі конституційні права та обов'язки громадян є потенційно міцними захисниками прав та свобод особистості, документом свого часу, документом який відповідає в сфері прав і свобод міжнародно-правовим нормам.
При чіткій практичній реалізації всіх цих конституційних принципів, Україна може претендувати на саме вільне положення та соціальне становище людини і громадянина в світі.

Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН в галузі прав людини. Однак у зв'язку з теперішніми соціально-економічними умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм.

На сучасному етапі Україна не може задовольнити певні гарантії реалізації прав і свобод людини і громадянина, бо це підстава для:

* визначення її законних, юридичних можливостей (свобод) у державі;

* встановлення відповідності законодавства країни правам людини.

На сьогодні до обов'язків держави входить здійснення постійної створюючої діяльності, спрямованої на забезпечення громадян тими чи іншими благами, створення соціальних програм, що гарантують проголошені соціальні, економічні та культурні права. Реалізувати ці права набагато складніше, ніж права негативні. Безпосередній захист їх правовими засобами не можливий, тому що визначення конкретних соціальних виплат до завдання суду не входить. Здійснення позитивних прав потребує достатніх ресурсів держави. Їх конкретне наповнення безпосередньо залежить від національного доходу країни та її політичного режиму.

Вступ до Ради Європи та ратифікація низки Європейських конвенцій дозволили нашій державі інтегруватись у Європейську систему захисту прав людини. Для України стала обов'язковою юрисдикція Європейського суду з прав людини. Більш того, було прийнято Закон "Про виконання рішень Європейського суду з прав людини", який передбачив механізм виконання Україною ухвалених рішень.

Разом з тим, якщо проаналізувати законодавчий аспект утвердження міжнародних стандартів у сфері прав людини, то варто наголосити, що процес приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів далекий до свого завершення.

В нашій державі ще не ухвалено низку законів, які повинні закріпити фундаментальні права людини та регламентувати їх забезпечення. Наприклад, право на свободу мирних зборів, передбачене статтею 20 Загальної декларації прав людини та закріплене статтею 39 Конституції України. Хоча норми Конституції України мають пряму дію, в рішенні Конституційного суду з цього питання зазначається, що визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення є предметом законодавчого регулювання. У зв'язку з тим, що відповідного закону ще досі немає, організація мирних зборів регулюється, всупереч логіці і здоровому глузду, підзаконним нормативним актом колишнього СРСР, а саме Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР" від 28 липня 1988 року.

Сьогодні як ніколи актуальним є право на працю. Це право знайшло своє відображення у Загальній декларації прав людини (ст. 23) і Конституції України. Очевидно, що нікого не потрібно переконувати у важливості прийняття для захисту права громадян на працю Трудового кодексу України.

Основним напрямком діяльності держави є розробка і затвердження законом "Концепції правової політики України у сфері захисту прав людини". Цей документ має визначити пріоритети законодавчої діяльності у сфері прав людини та встановити етапи її здійснення. Це дозволить систематизувати законотворчий процес у цій царині та підпорядкувати діяльність законодавчої влади виконанню ключового конституційного принципу -- "утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

4. Юридичні гарантії забезпечення прав людини і громадянина

Юридичні гарантії є специфічним правовим засобом забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав людини та громадянина; першочергового значення вони набувають при практичній реалізації суб'єктивних прав громадянина. Тобто, юридичні гарантії - це передбачені законом спеціальні (специфічні) засоби практичного забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

Конституція України створює широку юридичну основу для активізації діяльності по забезпеченню юридичних гарантій прав людини та громадянина.

Важливим напрямком розвитку та вдосконалення юридичних гарантій прав громадянина є встановлення збалансованості правових засобів у забезпеченні правомірної реалізації прав та свобод, а також посилення їх зв'язків із засобами охорони прав, їх поступовий розвиток. Іншими словами, закономірність посилення узгодженості та урівноваженості розвитку юридичних гарантій охоплює не тільки всю систему, але й складові її підсистеми засобів реалізації та охорони прав людини та громадянина.

Серед науковців та юристів-практиків іноді існує дещо звужений підхід до розуміння і вирішення проблеми юридичних гарантій прав людини. Під такими гарантіями, як правило, розуміються лише правові засоби їх охорони, що надто звужує дані поняття, їх система включає не тільки засоби, що спрямовані на охорону прав людини, а й засоби, за допомогою яких безпосередньо забезпечується їх реалізація на основі закону.

До юридичних засобів реалізації прав відносяться закріплені нормами межі прав та засоби конкретизації свобод і обов'язків громадянина; юридичні факти, з якими пов'язана їх реалізація; процесуальні форми здійснення прав; засоби примусу та стимулювання (заохочення) правомірної реалізації прав і свобод.

Конституція України є гарантом прав громадянина, оскільки вона гарантує кожній людині широке коло політичних, соціальних та економічних прав і свобод. Зокрема, кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний розвиток особистості[5., СТ,23]. Отже, до юридичних гарантій прав та свобод людини і громадянина відносяться насамперед норми-принципи Конституції та інших законів, які містять гарантії або є гарантіями. Серед них важливу роль відіграють і процесуальні норми.

До юридичних гарантій слід віднести також юридичні обов'язки та юридичну відповідальність. Під юридичною відповідальністю розуміється встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати (понести) позбавлення певних благ, цінностей, які йому належать (позбавлення волі або обмеження у правах, позбавлення прав на майно шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.). Тобто це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, прав та свобод людини.

Правові обмеження як елемент (наслідок) юридичної відповідальності можна розглядати і як самостійний та ефективний засіб правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Адже шляхом застосування спеціальних нормативно-правових обмежень створюються умови, які спонукають конкретних осіб до неухильного виконання конституційних обов'язків. Крім того, виконання юридичних обов'язків може забезпечуватись шляхом заохочення, матеріального стимулювання тощо.

Як бачимо, юридичні гарантії складаються з різноманітних правових та організаційних механізмів (процедур), завдяки яким забезпечується соціально-правова захищеність особи, прав та свобод людини і громадянина.

Норми та положення Конституції про основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина, з моменту вступу їх в законну силу, є нормами прямої дії як безпосередньо діюче право вищої юридичної сили. На практичну реалізацію всіх цих та інших конституційних приписів і має бути спрямована діяльність державних органів та політичних організацій.

Переважна більшість конституційних норм про основні права та свободи людини і громадянина діють через систему галузевого законодавства, через закони, прийняті на основі Конституції. При цьому детальна нормативна конкретизація законодавства не є, за загальним правилом, показником або результатом недосконалості законів, а являє собою об'єктивно притаманну правовому регулюванню якість. Під час конкретизації права відбувається перехід конституційної норми на менший рівень абстрактності, на інший логічний рівень. Внаслідок цього формується відносно нове, більш конкретне правило поведінки, яке відноситься до конституційної норми так, як конкретне відноситься до загального.

Закони, що приймаються з метою конкретизації конституційних прав і свобод не можуть обмежувати останні у їх змісті, а мають перебувати у повній відповідності зі змістом конституційних прав та свобод, методологічними принципами та цілями, відповідати міжнародно-правовим стандартам та інтересам суверенної України як держави правової і демократичної.

Застосування та дія конкретного закону є одночасно застосуванням (реалізацією) тієї конституційної норми, для реалізації якої прийнято цей закон. Тому порушення політичних, соціальних або економічних прав, закріплених у конкретному законі, є одночасно порушенням того конституційного права, яке ним конкретизоване. Людина і кожний громадянин мають бути впевнені у тому, що будь-яка конституційна норма, яка гарантує його права та свободи, діє безпосередньо і прямо, а конкретні закони сприймаються ним лише як додаткові засоби реалізації конституційної норми.

Принципово важливою в цьому відношенні є ст. 58 Конституції України, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, окрім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Це означає, що нові закони не мають обмежувати права людини та громадянина, погіршувати її становище.

Визначаючи місце та роль ряду інститутів демократії, прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, Конституція передбачає прийняття законів, у яких мають бути закріплені порядок та підстави здійснення прав і свобод людини у конкретних галузях громадських відносин.

Деякі статті Конституції України дають пряму вказівку законодавцю про встановлення законом певного порядку реалізації та забезпечення конституційних прав і свобод ( “умови здійснення цього права визначаються законом”, “у встановленому законом порядку”, “відповідно до закону” тощо). Це означає, що деталі порядку використання конституційного права та свобод визначаються поточним законодавством і не обов'язково, щоб він у всіх без винятку випадках переглядався.

Проте законодавець за відсутності додаткової гарантії забезпечення права людини, а також за наявності соціальної потреби може (і навіть зобов'язаний) удосконалити встановлений чинним законодавством порядок реалізації того або іншого конституційного права чи свободи, може взагалі переглянути його. Підставою для цього є сам зміст Конституції України, потреба у наданні їй життєвої сили.

Наприклад, ст. 41 Конституції України надає кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Законодавець може (за наявності, звичайно, економічної чи соціальної потреби) вдосконалити порядок володіння, користування і розпорядження правом приватної власності, або навіть змінити його.

Конституцією закріплено право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення, або особисто звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом термін (ст. 40). Це змінює природу звернень, підвищує їх значення, встановлює і правові гарантії, які мають знайти свою конкретизацію у поточних законодавчих актах. Вдосконалення розгляду та вирішення звернень громадян може тривати.

Законодавче забезпечення прав та свобод громадян включає відповідно і вдосконалення процесуального порядку реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків, що конкретизуються у відповідних нормативно-правових актах. Скажімо, ст. 48 Конституції України закріплює право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Ці загальні положення мають бути конкретизовані у спеціальних законах, у яких мають бути закріплені ефективні юридичні права на достатній життєвий рівень, встановлені критерії та показники, за якими життєвий рівень людини може бути визнаний достатнім.

Ще складніше стоїть питання юридичного забезпечення права на працю, освіту, відпочинок, житло, соціальний захист. Один із шляхів вирішення даної проблеми полягає не тільки у прийнятті відповідних законів, але й у розбудові економіки, у підвищенні життєвого рівня людей.

Поява нових, раніше невідомих Україні конституційних прав, свобод і відповідних обов'язків - закономірність і наслідок проголошення незалежності України. При цьому з необхідністю зростає значення права як регулятора суспільних відносин, учасниками яких виступають громадяни. В цьому зв'язку доцільним було б звести до мінімуму практику видання підзаконних, відомчих нормативних актів (положень, інструкцій, статутів), які б встановлювали або обмежували обсяг користування конституційними правами та свободами. Подібні акти, хоч і реєструються у Міністерстві юстиції України (а інколи і не реєструються), не завжди відповідають закону в силу суб'єктивних обставин та відомчих інтересів, а то і на шкоду правам та інтересам громадян. З цією метою є доцільним здійснення ревізії та перегляду саме відомчих нормативних актів у відповідності з вимогами Конституції та законодавства України.

Розвиток юридичних гарантій реалізації прав людини та громадянина поєднується з аналогічним процесом у галузі юридичних гарантій охорони їх прав та свобод. Звідси актуалізується проблема посилення зв'язків і узгодженості різноманітних правових засобів та вдосконалення всіх видів юридичних гарантій охорони прав людини [6., С.116-125].

Державні органи, громадські організації, посадові особи у межах, встановлених законом, мають займатися виявленням фактів порушень прав та свобод людини, вживати заходів до захисту порушених прав та свобод, усунення цих порушень, застосовувати в межах своєї компетенції засоби впливу до винних або притягати їх до відповідальності. Причому нині дуже актуальним є питання попередження зловживань службовим положенням посадовими особами, обмеження свавілля чиновників. Існуючий порядок розгляду скарг на незаконні дії посадових осіб не завжди забезпечує об'єктивне вирішення звернень громадян.

Конституція України піднесла на якісно новий рівень систему юридичних гарантій охорони прав і свобод громадян. На сторожі конституційних прав та свобод громадян України стоїть суд. “Права і свободи людини і громадянина захищаються судом”, - сказано у ст. 55 Конституції України. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту - аж до відповідних міжнародних судових установ чи до міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань; звертатися за захистом до суду та інших державних органів.

Складніше буде реалізовувати попереднє положення даної статті щодо реалізації права звертатися до відповідних міжнародних судових установ чи до міжнародних організацій. Адже захистити свої права і свободи таким чином буде не під силу багатьом громадянам навіть за матеріально-економічних обставин. Дане положення потребує додаткових пояснень і деталізації шляхом офіційного тлумачення та прийняття відповідних нормативно-правових актів. Правосуддя, як відомо, засноване на принципах рівності громадян перед законом та судом, гласності та безпосередності. Тому право на судовий захист є якісно вищою юридичною гарантією прав і свобод людини і громадянина.

Нормою прямої дії є зміст ст. 61 Конституції України, за якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Конкретизація та зміцнення процесуальних гарантій, конституційних та конкретизуючи їх галузевих прав, свобод та обов'язків - одна із характерних особливостей Конституції України, розвитку юридичних гарантій їх реалізації. Конституція гарантує широке коло процесуальних прав і свобод конкретної людини. Особливо це стосується тих прав людини та громадянина, реалізація яких пов'язана з обмеженням свободи, з інтересами людини, її близьких та родичів.

Зокрема, відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду, як неправосудного, держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдяки безпідставним засудженням.

Суттєвою і принципово новою юридичною гарантією прав та свобод людини є передбачене ст. 63 Конституції України право особи відмовитись давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист. Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, що визначені законом і встановлені вироком суду.

Конституція України закріпила право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56).

Головне полягає у тому, щоб Конституція стала основним законом прямої дії, щоб створені нею юридичні передумови справді відбулися, а гарантований нею демократичний порядок захисту прав та свобод не зазнав вихолощення у повсякденному житті.

Спеціального аналізу заслуговує організаційна діяльність державних органів, громадських організацій у забезпеченні, реалізації та охороні прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина. В юридичній літературі дане питання розглядається, однак в цілому воно досліджено недостатньо.

Частково це пояснюється тим, що правова система України перебуває в стані глибокої кризи.

Організаційна діяльність компетентних державних органів та громадських організацій по забезпеченню реалізації вимог правових норм входить до складу юридичних гарантій прав і свобод людини та громадянина; має спеціальну організаційну діяльність державних органів та громадських організацій, спрямовану на максимально повне забезпечення і реалізацію загальних та спеціальних гарантій прав і свобод людини та громадянина.

Навіть за наявності прогресивної і добре відлагодженої правової системи, системи прав і свобод людини реалізації їх може і не відбутися, якщо державними органами, посадовими особам та громадськими організаціями не здійснюватиметься спеціальна організаційна робота по забезпеченню прав та свобод людини і громадянина. Це загальна умова реальності прав та свобод людини і громадянина, всієї системи їх гарантій.

У демократичному, правовому суспільстві значення організаційних гарантій у реалізації прав та свобод громадянина підвищується, подальшого розвитку набувають їх форми та методи. Нині за новою Конституцією України широке коло державних органів, посадових осіб та громадських організацій зобов'язані забезпечувати реалізацію прав людини та громадянина. Зокрема, парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 101).

Гарантом прав і свобод людини і громадянина є Президент У країни (ст. 102). В межах своєї компетенції організаційну діяльність по забезпеченню прав і свобод людини, громадянина, відповідно до Конституції, здійснюють Кабінет Міністрів України (ст. 116 п. 2); місцеві держанні адміністрації (ст.119, п. 2); прокуратура (ст. 121); Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції; органи місцевого самоврядування та інші.

В Україні діє близько 20 неурядових організацій, діяльність яких пов'язана з правами людини. Серед них - Український центр людини, Україно-Американське бюро захисту людини, Всеукраїнський комітет охорони прав людини, Українська секція міжнародного товариства прав людини та інші. Діяльність цих організацій надзвичайно важлива для забезпечення гарантій прав людини: вони здійснюють правову просвіту, здійснюють експертизу чинного законодавства України на предмет його відповідності міжнародним стандартам з прав людини, готують освітні програми з прав людини для різних спеціальних і професійних груп.

Конституція покликана гарантувати, а не декларувати згадані вище права людини. Значна кількість прав викликана приведенням національного законодавства у відповідність з міжнародними пактами про права людини.

Названі права - нові для українського конституційного законодавства, проте є звичайними для світової практики. Україна зобов'язалась дотримуватись названих прав відповідно до Міжнародних пактів про права людини, Віденських і Паризьких підсумкових документів.



ВИСНОВКИ

Таким чином, основні права і свободи людини і громадянина -- це невід'ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист. Найважливіші та найскладніші взаємовідносини між людьми і взаємозв'язки між державою та індивідом регламентуються в юридичній формі шляхом формулювання саме прав, свобод і обов'язків, які утворюють у своїй єдності основи правового статусу індивіда, що є однією з найважливіших не тільки правових, а й політичних категорій. Найістотнішими ознаками прав і свобод людини і громадянина є: природність, невід'ємність від особи, рівність, соціальна обґрунтованість, відповідність міжнародним стандартам, гарантованість державою. Історичний розвиток концепції прав і свобод людини включає в себе три покоління: негативних, позитивних та колективних прав.

Проблема забезпечення прав i свобод особи, надання їм реального характеру належить не лише до розряду практичних. В сучасних умовах побудови правової держави i розвитку громадянського суспільства важливим є створення цiлiсної наукової концепцiї забезпечення прав i свобод особи, яка включатиме широке коло теоретичних положень стосовно поняття сутi i змісту забезпечення прав i свобод, структури i механiзму його функціонування. У забезпеченні конституційних прав і свобод велику роль відіграють органи місцевого самоврядування.

Дійсне «середовище проживання» для прав людини є можливим при демократії, демократичній правовій державі. Демократія, правова держава та права людини є невіддільними одне від одного. Правова держава -- гарантія реальності прав людини у плані її захисту від порушень з боку апарату влади, а права людини -- головна умова та ознака демократії, гуманістичний, людський вимір правової державності.

З рухом часу все більшу увагу суспільство приділяє розвитку такої важливої галузі як Конституційне право, але зокрема суспільство цікавить правовий стан людини у суспільстві та державі. Постає постійно актуальне запитання: „ Людина для держави, або Держава для людини?”

Колись видатний державний діяч Сполучених Штатів Америки проголосив відомий вислів: „ Не питайте, що держава може зробити для Вас, але задумайтесь, чи можете Ви щось зробити для держави...”

Насправді, кожен з нас є часткою держави, кожен покладає свої сили для побудови такої держави, про яку мріємо. Але неможливо будувати без конкретних правил побудови.

На мою думку, такими правилами і є Конституція держави - її основний закон, та визнані Світовим суспільством пакти та договори, що певною мірою регулюють всі важливі галузі суспільних відносин. А Конституційні права, свободи та обов`язки громадянина та людини несумлінно можна зарахувати як найважливіша частина Конституційного права.

З кожним днем росте кількість правозахисних організацій, як у межах держави так і у Світовому масштабі. Відомі політичні діячи намагаються якомога більше часу приділяти питанню захисту прав людини. А про що ще повинні піклуватись політики? Звісно, про те щоб мати таки своїх виборців.

Але від політики до теорії. Навіть теорія держави та права наголошує, що неможливо збудувати правової держави у суспільстві з розвиненим правовим нігілізмом. А повагу до законів у суспільства може спровокувати тільки турбота цих самих законів про людину та громадянина.



Список використаної літератури

1. Алексеев С. С., и др. Теория государства и права. М., 1998.-с.155.

2. Загальна декларація прав людини (ООН, 1948 р.). - К., 1996. - 24 с.

3. Загальноукраїнська декларація основних прав і свобод людини та

громадянина. Проект // Віче. -- 1993. -- № 7.

4. Колодій А. М. Принципи права України / А. М. Колодій. -- К.: Юрінком Інтер, 1998. -- 208 с.

5. Конституція України від 28 червня 1996 р. -- К., 1996.

6. Конституційне право України: Підручник / За ред.. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. - К.: Ін Юре, 2002. - 544с

7. Конституционное (государственное) право зарубежных стран [Текст] : учебн. для студ. юрид. вузов и факультетов. -- в 4-х томах. Том 3 / Отв. ред. Б.А. Страшун. -- М. : БЕК, 1997. -- 764 с.

8. Копєйчиков В.В«Правознавство: навч. пос.».-К.:«Юрінком Інтер», 2004. - 480c.

9. Кушніренко О.Г., Слинько Т.М. Права і свободи людини та громадянина:Навчальний посібник / О.Г. Кушніренко , Т.М. Слинько. - Х.:Факт, 2001.- 440 с.

10. Лисенкова С.Л.«Теорія держави і права: підручник»- К.:«Юрінком Інтер», 2005 - 448 с.