Способи забезпечення виконання зобов'язань як гарантії захисту та законних інтересів учасників договірних відносин

Види забезпечення виконання зобов'язань, класифікація та форма правочину щодо забезпечення їх виконання. Історичні передумови виникнення, поняття, предмет та стягнення неустойки. Відповідальність та припинення договору поруки та гарантії, види застави.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 15.11.2010
Размер файла 60,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

53

КУРСОВА РОБОТА

Способи забезпечення виконання зобов`язань як гарантії захисту та законних інтересів учасників договірних відносин

Зміст

  • Вступ
    • Розділ 1 Загальна характеристика забезпечення виконання зобов`язань
    • 1.1 Види забезпечення виконання зобов`язань
    • 1.2 Класифікація та форма правочину щодо забезпечення виконання зобов`язань
    • Розділ II. Зобов`язально-правові способи забезпечення виконання зобов`язань
    • 2.1 Історичні передумови виникнення, поняття, предмет та стягнення неустойки
    • 2.2 Поняття, відповідальність та припинення договору поруки
    • 2.3 Поняття, обов`язви і припинення гарантії
    • 2.4 Визначення завдатку як зобов`язально-правового способу
    • 3. Речово-правові способи забезпечення виконання зобов`язань
    • 3.1 Загальний огляд і види застави
    • 3.2 Право притримання як речово-правового способу
    • Висновок
    • Список використаних джерел
    • Додаток 1
    • Додаток 2

Вступ

Зобов`язання з моменту його виникнення має основною метою виконання. Без досягнення цієї мети не було б сенсу встановлювати таке зобов`язання, або хоча б називати такі відносини саме зобов`язаннями. При цьому під виконанням слід розуміти досягнення такого корисного результату, що його сторони хотіли досягнути, вступаючи у нього. Згідно зі статтею 526 ЦКУ зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Актуальність даної теми полягає в тому, що відносини, які регулюють способи забезпечення виконання зобов`язань, розвивалися ще з того моменту, коли зароджувалося лише саме понятття "держава". А це означає, що в певному середовищі види зобов`язань відігравали величезну роль в житті кожної особи впродовж століть, бо майнові відносини між боржником і кредитором зародились ще в Стародавньому Римі.

Розвиваючись з роками, способи набувають все більше можливостей, для повного задоволення вимог кредитора і боржника.

Ці способи розвивались поступово, ніби доповнюючи і відкриваючи один одного. Загалом вони поділяються на зобов`язально-правові, які включають неустойку, поруку, гарантію і завдаток, та речово-правові, що поділяються на заставу і притримання.

Одним з перших зобов`язально-правових способів забезпечення виконання зобов`язань, який почав діяти і використовуватись ще з древніх часів, є неустойка. Відповідно неустойка визначається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник зобов`язаний сплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання ним зобов`язання.

Наступним видом виконання зобов`язань є порука. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку.

Подібно до поручительства, гарантією є зобов`язання гаранта перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов`язання в повному обсязі або в частині.

Останнім способом забезпечення є завдаток, який вважається грошовою сумою або рухомим майном, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання.

До речово-правових способів належить застава. В силу якого кредитор має право в разі невиконання боржником зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.

Новим і останнім способом є притриманння. Відповідно до статті 594 ЦКУ кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов`язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов`язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов`язання.

Розглядаючи ці способи, на перший погляд здається, що всі вони є досконалими і передбачають всі можливі варіанти для учасників правовідносин.

Але все ж таки, існують окремі питання, які потребують відповіді, і над ними працюють відомі правознавці, які розвивають і всебічно досліджують цю тему.

Намагаючись відкрити предмет, я визначила, що це обов`язки, і права кредитора і боржника, а зокрема об`єктом виступають відносини, які виникли при невиконанні або неналежному виконанні умов договору.

Заключаючи вище сказане, я вважаю, що саме ця тема є найпоширенішим видом, який найбільш використовується у суспільних відносинах.

Розділ 1 Загальна характеристика забезпечення виконання зобов`язань

1.1 Види забезпечення виконання зобов`язань

Забезпечення виконання зобов`язання - традиційний інститут цивільного права. Будь-яке зобов`язання саме по собі ще не гарантує виконання боржником необхідних дій на користь кредитора. Навіть при використанні кредитором мір відповідальності відносно несправного боржника в останнього може не знайтися необхідного для задоволення вимог майна. Для попереднього забезпечення майнових інтересів кредитора, отримання ним гарантії належного виконання зобов`язання, а також в цілях запобігання або зменшення розміру негативних наслідків, що можуть настати у випадку його порушення, використовуються спеціальні заходи забезпечувального характеру, передбачені законом або договором. Такі заходи називаються видами (способами) забезпечення виконання зобов`язань.

Види забезпечення виконання зобов`язань мають характерні ознаки:

мають майновий зміст;

націлені на спонукання боржника до виконання свого зобов`язання;

мають додатковий (акцесорний) характер;

можуть забезпечувати лише дійсні зобов`язання.

Враховуючи викладенні характерні риси, види (способи) забезпечення виконання зобов`язань можна визначити як передбачені законом або договором спеціальні заходи майнового характеру, що стимулюють належне виконання зобов`язань боржником шляхом встановлення додаткових гарантій задоволення вимог (інтересів) кредитора.

Те, чи буде виконано зобов`язання, значною мірою залежить від волі самого боржника вчинити дії щодо виконання цього зобов`язання. Кредитор, у свою чергу, може бажати такого виконання та отримати правові механізми, спрямовані на гарантування виконання таких зобов`язань. Функцію таких правових механізмів виконують способи забезпечення виконання зобов`язань.

Цивільний Кодекс України встановлює такі види забезпечення виконання зобов`язань: неустойка, порука, гарантія, завдаток, застава, притримання.

Неустойка, яка згідно з нормами ЦКУ може бути у формі штрафу та пені, є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом вважається неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Такий вид забезпечення спрямований на те, щоб недопустити прострочення виконання взагалі. При цьому не вирішується проблема зацікавлення боржника не затримувати виконання зобов`язання, яке вже є простроченим. Тобто боржник, знаючи, що він повинен сплатити штраф у будь-якому випадку, не зацікавленні прискорити виконання такого зобов`язання. Для надання такої „зацікавленості" існує пеня, так звана поточна санкція.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Кредитор має право на стягнення з боржника неустойки навіть тоді, коли внаслідок такого невиконання він не зазнав збитків.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір може бути встановлений договором або актом цивільного законодавства. Сторони правочину про неустойку можуть збільшити цей розмір у будь-якому разі, а зменшити лише тоді, коли це не заборонено законом. Крім того, розмір неустойки може бути зменшено за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Наступним видом забезпечення виконання зобов`язань є порука. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником, тобто без порушення боржником зобов`язання відповідальність не настає при цьому поручитель має право забезпечувати виконання зобов`язання як повністю, так і частково. Крім того, боржник може мати одного або кількох поручителів, кількість яких законодавством не обмежується.

Гарантією є банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов`язку. Як і поручитель, гарант відповідає перед кредитом лише у разі порушення зобов`язання боржником. ЦКУ передбачає можливість встановлення строку, протягом якого діятиме гарантія. Тобто строк дії гарантії не пов`язаний із основним зобов`язанням, забезпечений нею. Крім того, гарант може підчас видачі гарантії залишити за собою право відкладати її. Якщо боржник порушить зобов`язання, забезпечене гарантією, то гарант зобов`язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

Наступний вид забезпечення виконання зобов`язань - завдаток.

Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Видаючи завдаток у грошовій сумі слід мати на увазі: якщо не буде встановлено, що ця сума є завдатком, то вона вважатиметься авансом і не матиме наслідків завдатку, тобто не вважатиметься забезпеченням виконання зобов`язання.

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). При цьому ЦКУ встановлює, що заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути у майбутньому.

Поряд із звичайною заставою ЦКУ передбачає ще й спеціальні види застави:

іпотеку - заставу нерухомого майна, що залишається у володіння заставодавця або третьої особи;

заклад - заставу рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі.

Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), яке може бути відчужене заставодавцем і на яке може звернене стягнення.

Заставодавець має право:

користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором і якщо це випливає із суті застави;

відчужувати предмет застави, передавати його у користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не передбачено договором;

заповідати заставлене майно. Правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним.

І останній спосіб забезпечення виконання зобов`язань - притримання. Згідно цього способу кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі не виконання ним у строк зобов`язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов`язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов`язання. Цим способом можуть забезпечуватися й інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлене договором або законом.

Кредитор, який притримує річ у себе, зобов`язаний негайно повідомити про це боржника. До того ж він не має права користуватися цією річчю та несе відповідальність за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини.

Усі способи забезпечення виконання зобов`язань можна впорядкувати в певну систему, поєднавши їх у три групи:

I - встановлюють для боржника невигідні наслідки на випадок невиконання (неустойка, завдаток);

II - супроводжуються виділенням із майна боржника певної його частини, яка повинна служити перш за все задоволенню можливих вимог цього кредитора, з відстороненням від неї інших можливих кредиторів (застава, притримання);

III - мають на меті залучення до зобов`язання інших осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло слугувати для задоволення вимог кредитора (порука, гарантія).

Забезпечення виконання зобов`язання будь-яким із вище вказаних способів, також створює зобов`язальне правовідношення між кредитором та боржником (або іншою особою, яка забезпечує зобов`язання боржника). Оскільки цивільний закон не встановлює будь-яких обмежень щодо того, виконання якого зобов`язання може бути забезпеченим, то й додаткове забезпечувальне зобов`язання у свою чергу може бути забезпеченим будь-яким із передбачених договором чи законом способів.

1.2 Класифікація та форма правочину щодо забезпечення виконання зобов`язань

Засоби забезпечення виконання зобов`язань можуть бути класифіковані за різними підставам.

Так, залежно від часу способу встановлення (виникнення) вони можуть бути поділені на спеціальні і універсальні.

Спеціальні засоби забезпечення встановлюються в момент виникнення зобов`язання. У результаті кредитор і боржник заздалегідь передбачають конкретні наслідки невиконання зобов`язання. До таких засобів належить: неустойка, завдаток, застава, порука, гарантія і притримання.

Універсальним засобом забезпечення зобов`язань є відшкодування боржником збитків, яких зазнав кредитор внаслідок невиконання зобов`язання. Особливістю його є те, що він застосовується незалежно від спеціальної домовленості сторін про це. Крім того, розмір збитків може бути визначений лише після невиконання зобов`язань2.

Правочини щодо забезпечення виконання зобов`язань повинні вчинятися на письмі, недодержання спричиняє їх нікчемність.

Раніше діючим законодавством обов`язкова письмова форма, недодержання якої робило угоду недійсною, встановлювалась стосовно неустойки, поруки і гарантії.

Вимоги до письмового правочину встановлені ст. 207 ЦК. Зокрема правочин вважається таким, що вчинений на письмі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин також вважається таким, що вчинений на письмі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного способу зв`язку.

Нікчемний правочин - окремий випадок недійсності правочину. Відповідно до ст.215 ЦК, нікчемний правочин - це такий, недійсність якого встановлена законом і не вимагає її судового визнання.

Правило ст.547 ЦК стосовно нікчемності правочину щодо забезпечення зобов`язання у разі недотримання його письмової форми, є винятком із загального, встановленого ст.218 ЦК, відповідно до якого недодержання письмової форми правочину звичайно не спричиняє його недійсність.

Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Правовими наслідками недійсності правочину є двостороння реституція та відшкодування збитків.

Частина перша ст.548 ЦК, закріплює правило відносно того, що виконання зобов`язання забезпечується, якщо це (поряд із законом) встановлено законом. Тим самим, законодавець звужує підстави виникнення забезпечувального зобов`язання з правочину до договору. Як відомо, правочин - поняття більш широке аніж договір; відповідно до ст. 202 ЦК договір - це один з видів правочинів, а саме дво - чи багатосторонній правочин.

Частина третя ст.548 ЦК уособлює в собі одну з характерних рис забезпечення виконання зобов`язань - акцесорність. Ця особливість забезпечувального зобов`язання, тобто його додатковий характер, проявляється у багатьох моментах:

по-перше, недійсність основного зобов`язання зазвичай спричиняє недійсність зобов`язання, яке його забезпечує, та навпаки, недійсність правочину про забезпечення виконання зобов`язань, наприклад, внаслідок дефекту форми, не спричиняє його недійсність;

по-друге, забезпечувальне зобов`язання наслідує долі основного зобов`язання при зміні особи у зобов`язанні, наприклад при переході прав кредитора іншій особі при відступлені права вимоги. Так при заставі майна його відчуження може здійснюватися тільки за умови переходу до нового заставодавця основного боргу, забезпеченою заставою;

по-третє, припинеяння основного зобов`язання, як правило, спричиняє і припинення його забезпечення.

Розділ II. Зобов`язально-правові способи забезпечення виконання зобов`язань

2.1 Історичні передумови виникнення, поняття, предмет та стягнення неустойки

Незважаючи на уявну простоту, неустойка є одним з давніх та складних способів забезпечення виконання зобов`язань. Вона застосовувалась у цивільному обороті ще з часів римського права. Неустойкою називалося додаткове зобов`язання боржника виплатити кредитору певну суму грошей в разі невиконання або неналежного виконання ним основного зобов`язання. Найголовнішими функціями неустойки в Стародавньому Римі були забезпечувальна та компенсаційна. Належне та своєчасне виконання зобов`язання стимулювалося (забезпечувалося) певною грошовою сумою, яку боржник повинен був сплатити кредиторові в разі його невиконання. Крім того, контрагенти, які побоювалися, що збитки, які виникнуть в разі невиконання одним з них свого зобов`язання, буде важко довести або вони взагалі не виникнуть, могли за допомогою неустойки закріпити свої позиції. Встановлення неустойки у догорівних зобов`язаннях мало ще одну додаткову функцію - за її допомогою можна було закріпити договір, який сам по собі не користувався юридичним захистом.

В нормативних актах, що діяли на теренах Російської імперії, не зустрічається чіткого та безпосереднього визначення неустойки (воно з`явилося тільки в проекті Цивільного уложення Російської імперії 1913р. - ст.1601). Однак, зважаючи на те, що на практиці цей інститут застусовувався широко, вчені-правознавці того часу в своїх наукових працях приділяли увагу даній проблемі. І основні суперечності стосувалися саме можливості встановлення неустойки у вигляді не тільки грошової суми, а й іншого майна.

1 березня 1921 р. на 10-му з`їзді РКП (б) радянським урядом був проголошений початок нової економічної політики. Вона передбачала принципово інше функціонування всіх галузей суспільного буття, а тому виникла необхідністю створення нової нормативної бази для його врегулювання. Перший радянський „непівський" Цивільний кодекс 1922 р. мав досить значну кількість норм, запозичених з цивільних кодексів буржуазних держав. Деякі вчені навіть бачили в цьому часткову рецепсію права заходу. До числа таких „рецесованих” положень цього кодексу відносилися і норми, що регулювали неустойку. Стаття 141 визначала її так: „Неустойкою визначається грошова сума або інша майнова цінність, яку один контрагент зобов`язується в разі невиконання або неналежного виконання ним договору доставити іншому контрагенту”.

Новий Цивільний кодекс Української РСР був введений в дію з 1 січня 1964 р. та діє в Україні до теперішнього часу. Щодо способів забезпечення виконання зобов`язань, то якщо ЦК 1922 р. виділяв на законодавчому рівні лише такі способи, як неустойка і завдаток, то ЦК 1964 р. присвячує забезпеченню виконання зобов`язань окрему Главу 16. Забезпечувальні способи, об`єднані в цій главі, законодавець розмістив відповідно до практичного значення кожного на той час. І звичайно на перше місце були поставлені норми про неустойку як такі, що мають найбільше практичне застосування, оскільки на той час умови про неустойку були обов`язковими для будь-якого планового зобов`язання.

Визначення неустойки, що наводиться у ст.179 ЦК 1964 р., порівняно з визначенням, що наводилося у ЦК 1922 р., більш деталізовано та більш пристосовано до реалій тих часів. Так ЦК 1964 р. дозволяє, по-перше, визначати неустойку як договір, так і нормативний акт (закон), а, по-друге, застосовували її у всіх зобов`язальних як договірних, так і позадоговірних3.

В теперішні часи згідно з ЦК неустойка є традиційний і найбільш поширений вид забезпечення виконання зобов`язань у цивільному праві. За статтею 549 неустойкою визначається грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Привабливість неустойки, її широке застосування в цілях забезпечення договірних зобов`язань пояснюється перш за все тим, що вона являє собою зручний засіб спрощеної компенсації витрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником своїх обов`язків. У цьому розумінні неустойці притаманні такі риси:

можливість стягнення неустойки за сам факт порушення зобов`язання, коли відсутня необхідність надання доказів, які б підтверджували завдання збитків та їх розмір;

можливість для сторін за своїм розумінням сформулювати умови договору про неустойку, у тому числі в частині її розміру, порядку обчислення, тим самим пристосовуючи її до конкретних взаємовідносин сторін та посилюючи її цілеспрямований вплив.

Механізм стягнення з боржника неустойки у вигляді майна на практиці уявляється досить складним, оскільки незрозуміло, до якого виду неустойки воно належить, а звідси - як воно має обчислюватися та встановлюватися у договорі чи законі.

Новелою цивільного законодавства є правила обчислення неустойки. Якщо раніше такі правила були відсутні у законодавстві, і відповідно до звичаїв ділового обігу вона обчислювалась або 1) у вигляді відсотків від суми договору або його невиконаної частини, або 2) в кратному відношенні до суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання, або 3) в твердій вираженій в грошових одиницях суми, то згідно зі ст.549 ЦК штраф та пеня обчислюється лише у відсотках. Норма, яка встановлює таке положення, не є диспозитивною, тобто сторони не в змозі змінити її положення та встановити у договорі штраф або пеню у вигляді твердої суми або в кратному відношенні до суми зобов`язання.

Згідно із статтею 551 ЦК, неустойка виступає у вигляді не тільки традиційної грошової суми, але й рухомого та нерухомого майна. У законодавстві та судовій практиці виділяють договірну та законну неустойку. Договірна неустойка встановлюється за згодою сторін, і, як правило, її розмір, умови застосування і т.п. визначається виключно тільки на їх розсуд.

Розам з тим у цивільному законодавстві України існують випадки, які певною мірою обмежують сторони при встановленні договірної неустойки. Так, згідно з Законом України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" від 22 листопада 1996 р., за прострочення грошових зобов`язань, суб`єктами яких є підприємства, установи і організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб`єкти підприємницької діяльності, боржники сплачують кредиторам пеню в розмірі, що встановлюється за договором та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за яким сплачується пеня.

Що стосується законної неустойки, то вона підлягає застосуванню незалежно від того, чи передбачено цей обов`язок угодою сторін. Поняття законної неустойки є досить умовним, оскільки неустойка може встановлюватися не тільки законом, а й іншим актом цивільного законодавства. Разом із тим, актом цивільного законодавства може встановлюватися лише неустойка, предметом якої є грошова сума. Доля та сфера застосування законної неустойки залежить від того, в якій правовій нормі вона міститься. Якщо неустойка передбачена імперативною нормою, вона підлягає безумовному застосуванню. У випадках, коли положення про неустойку міститься у диспозитивній нормі, вона застосовується лише остільки, оскільки сторони своєю угодою не передбачили інший розмір неустойки.

Прикладом законної неустойки, що міститься в диспозитивній нормі може бути боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити пеню в розмірі три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

По відношенню до неустойки, встановленої законом, в ЦК передбачено правило, згідно з яким її розмір може бути змінений за домовленістю сторін лише в сторону збільшення. Розмір, законної неустойки, встановленої іншим актом цивільного законодавства, сторони можуть зменшити, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до частини третьої ст.551 ЦК, суд має право зменшити розмір неустойки, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, наприклад, істотного погіршення майнового стану боржника.

Оскільки норма щодо можливості зменшення розміру неустойки в судовому порядку не є новою для Цивільного права України, існує певна практика її застосування. Вона, свідчить, що право судів, які розглядають спори про стягнення неустойки, трактується як їхній обов`язок зменшувати неустойки, розмір яких перевищує середні величини. Більш привабливим та таким, що повністю відповідає законодавству, було б оцінювати вимоги кредитора про стягнення неустойки в частині, що перевищує можливі збитки у зв`язку із порушенням зобов`язання, як зловживання правом, що й служитиме підставою для відхилення позовних вимог у певній частині.

Добре відомо, що інколи, уклавши договір, стикаєшся з небажанням партнера його виконувати. В статті 552 ЦК, коментується один із принципів виконання зобов`язання, а саме: принцип реального виконання, сутність якого полягає в тому, що стягнення неустойки (штрафу, пені) та збитків не позбавляє боржника від виконання зобов`язання в натурі. Іншими словами це позначає, що сплата або передання неустойки (та збитків) не припиняє існування основного зобов`язання, забезпеченого неустойкою.

Під збитками слід розуміти майнові втрати (тобто матеріальну шкоду), які виражені в грошовій формі. Легальне визначення збитків встановлено ст.22 ЦК, відповідно до якої вони складаються з втрат, яких особа зазнала у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрат, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), та доходів, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Залежно від того, в яких пропорціях відшкодовують неустойку і збитки, її поділяють на чотири види.

Перший вид - залікова неустойка: коли стягують неустойку і відшкодовують збитки, але в частині, не покритій неустойкою. Тобто якщо збитки більші ніж сума неустойки, відшкодовують різницю. Наприклад, договір купівлі-продажу передбачає неустойку в розмірі 350 гривень, а збитки становлять 1000 гривень, тоді кредитор стягує неустойку і 650 гривень збитків. Але тут потрібно враховувати норми ст. 205 ЦК: якщо розмір неустойки надмірно великий порівняно із збитками, суд вправі його знизити.

Другий - виключна: якщо передбачено стягнення тільки неустойки, без збитків. За наведеним вище прикладом, із боржника стягнуть лише 350 гривень.

Третій - штрафна: коли збитки та неустойку стягують повністю. Тут боржник сплатить 1350 гривень. Тільки до неї вдаються, коли цього вимагає законодавство. Приклад - при поставці продукції неналежної якості або некомплектної продукції покупець стягує неустойку і збитки в повному обсязі (ст.253 ЦК).

Четвертий - альтернативна: коли кредитор на свій вибір може стягнути або неустойку, або збитки. У першому наведеному прикладі - 350 або 1000 гривень.

Важливою новелою цивільного законодавства України є те, що за загальним правилом при порушенні зобов`язання повинна проводитись сплата штрафної неустойки.

Розом з тим, відповідно до ст.624 ЦК договірна неустойка може бути встановлена сторонами або заліковою, або виключною, або альтернативною. Це правило не поширюється на так звану законну неустойку, яка відповідно до норм даного акта цивільного законодавства завжди повинна бути штрафною.

2.2 Поняття, відповідальність та припинення договору поруки

Порука віднесена до зобов`язально-правових способів забезпечення виконання зобов`язань, що стимулюють боржника до належного виконання зобов`язань шляхом створення можливості пред`явлення до нього чи до третіх осіб, які вступили заздалегідь у договір, зобов`язальної вимоги.

Коли ж боржник не виконує свої обов`язки або виконує їх неналежним чином, виникає проблема пошуку правових засобів, за допомогою яких можна було б примусити боржника виконати його договірні зобов`язання як слід.

Стаття 553 передбачає, що порука може бути оформлена як договір, що укладається між основним боржником і поручителем на користь третьої особи - кредитора по основному зобов`язанню.

Звідси випливає, що порука розглядається як додаткове зобов`язання, що може виникати на підставі чи договору, чи в силу інших обставин. При цьому учасником даного договору є не боржник по основному зобов`язанню, а інша особа: договірні відносини виникають між головним кредитором і поручителем.

ЦК у статті 553 не передбачає обмежень участі юридичних осіб у цивільному обігу, встановлюючи у ст.80, що юридична особа може мати такі ж цивільні права та обов`язки, як і особа фізична, за винятком тих прав та обов`язків, необхідною передумовою яких є природні властивості людини.

Таким чином, за законодавством юридичні особи можуть виступати поручителем незалежно від того, чи є згадка про це в їхніх установчих документах.

Порука - це договір, за яким до зобов`язання основного боржника додатково приєднується зобов`язання іншої особи, яка за нього ручається. У випадку неспроможності основного боржника, відповідальність несе особа, яка за нього ручалась, тобто поручитель (схема цих відносин знаходиться в додатку 1).

Значна увага, яку науковці та практики приділяють інституту поруки, а також велика кількість наукових досліджень і статей, присвяченим різним аспектам застосування забезпечувальних механізмів поруки, свідчать про зростаюче значення цього цивільно-правового інституту в сучасних умовах. Це пов`язано насамперед зі збільшенням ризику невиконання учасниками цивільного обігу прийнятих на себе зобов`язань.

В юридичній літературі немає одностайності в питанні про те, як треба розуміти визначення законодавця „поручитель зобо`язується відповідати за виконання зобов`язання боржника". Одні представники цивілістики трактували термін „відповідальність поручителя” у вузькому розумінні - як відповідальність за невиконання (неналежне виконання) забезпеченого порукою зобов`язання боржника, що виявляється у відшкодуванні збитків, сплаті санкцій, а за грошовими зобов`язаннями - також сплаті відсотків за користування грошовими коштами. Водночас ряд інших вчених наполягали на широкому трактуванні зазначеного терміну. На їхню думку, це поняття розумілося як зобов`язання поручителя виконати те ж саме, до чого зобов`язаний боржник відповідно до умов основного зобов`язання: ще одне зобов`язання, за змістом тотожне основному, боржником у якому є поручитель4.

Існують й інші „проміжні" позиції: порука - це додаткове зобов`язання, у крайньому випадку - відповідальність: або те, або інше. Поручитель, дізнавшись, що основне зобов`язання боржника не виконано або виконано неналежним чином, може за своїм вибором або виконати зобов`язання боржника в натурі, тобто надати кредитору саме те, про що зобов`язувався боржник, або сплатити кредитору суму, яка повністю покривала б йому всі збитки, спричинені невиконанням зобов`язання.

Приєднавшись до позиції науковців щодо визначення відповідальності поручителя в широкому значені, можна дійти висновку про неможливість використовувати поруку як забезпечувальний засіб у зобов`язаннях, скажімо, особистого характеру (виступ на концерті, написання картини тощо), оскільки поручитель не може самостійно ці дії у випадку невиконання боржником зазначеного обов`язку. Аналогічні висновки стосуються і зобов`язань, зміст яких складають негативні дії. Так, якщо А. зобов`язався утриматися від відкриття підприємства, яке б конкурувало з підприємством Б., під поруку, надану В., було б недоцільно покладати на В. такий самий обов`язок, як і на А., - утримуватися від конкуренції з Б.; його б виконання було б неможливим. Але таке положення не відповідає правовій дійсності. Виходячи з положення чинного законодавства немає ніяких обмежень щодо об`єкта правового регулювання за договором поруки. Тому, приєднавшись до першої точки зору (визначення поруки у вузькому значенні), можна стверджувати, що особливий характер вищевказаних зобов`язань ніяк не впливає на можливість відшкодування збитків, стягнення неустойки тощо внаслідок їх порушення. Повертаючись до наведеного прикладу, відзначу, що обов`язок В. як поручителя міг би полягати у відшкодуванні збитків Б. у тому випадку, якщо А. все-таки відкриє конкуруюче підприємство.

Таким чином, можна виділити такі види відповідальності поручителя за договором поруки:

1. Залежно від джерела встановлення відповідальності поручителя:

відповідальність, встановлена законом. Законодавець визначаючи в статті 548 ЦК України загальні умови забезпечення виконання зобов`язання, вказує, що „виконання зобов`язання забезпечується, якщо це встановлено договором або законом". Наприклад, в ч.5 ст.42 Закону України від 14 травня 1992 р. № 2343-XII (зі змінами) „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (назва в редакції Закону від 30 червня 1999 р. № 784-XIV) передбачено солідарну відповідальність поручителів, які відповідають у разі невиконання зобов`язання боржником, яким є містоутворююче підприємство, щодо якого порушено справу про банкрутство і прийнято рішення про санкцію;

відповідальність, передбачена договором. Виходячи з принципу диспозитивності сторони в договірному порядку мають право передбачити відповідальність поручителя, визначити її розмір і вид.

2. Враховуючи розмір відповідальності боржника і поручителя:

повна - існує за умови, що поручитель поручився за зобов`язанням боржника повністю;

часткова - виникає тоді, коли поручитель поручився не за все зобов`язання боржника, а лише в певній частині, обмеженій наперед визначеним розміром відшкодування. Слід наголосити на тому, що за одним зобов`язанням боржника можуть поручитися не один, а декілька поручителів. У такому випадку, якщо сторони наперед визначили розмір відповідальності кожного з поручителів, кожен із них відповідатиме самостійно. Якщо ж поруку надали кілька осіб сумісно, нероздільно, то вони відповідатимуть перед кредитором як солідарні боржники.

3. Залежно від обсягу відповідальності поручителя:

розширена - має місце тоді, коли поручитель зобов`язався виконати основне зобов`язання в натурі, відшкодувати заподіяні невиконанням або неналежним виконанням збитки, сплатити відсотки, неустойку, тощо;

обмежена - має місце у випадку, коли поручитель бере на себе обов`язок відшкодувати кредитору лише заподіяні невиконанням або неналежним виконанням збитки, сплатити неустойку, відсотки тощо, а щодо виконання основного обов`язку боржника відповідальності не несе.

4. Залежно від черговості заявлених вимог кредитора:

солідарна - кредитор вправі стягнути всю суму боргу безпосередньо з поручителя без попереднього заявлення вимог до боржника:

субсидіарна - поручитель може бути притягнений до відповідальності перед кредитором основного боржника лише тоді, коли кредитор або не зможе стягнути суму боргу з боржника, або - стягнути її в повному обсязі.

Солідарна відповідальність для поручителя порівняно із субсидіарною є більш жорсткою. Так, на відміну від солідарної відповідальності, за якої кредитор вправі вимагати виконання зобов`язань як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, субсидіарна відповідальність поділяє боржників на основного, яким є боржник за забезпеченим зобов`язанням, і додаткового - поручителя. У цьому випадку поручитель відповідає лише тоді, коли основний боржник не може повернути борг. Отже, субсидіарна відповідальність є більш привабливою для поручителя.

Порука припиняється після припинення забезпеченого нею зобов`язання. Вона також припиняється внаслідок відмови кредитора після закінчення терміну зобов`язання прийняти запропоноване виконання боржника чи поручителя; у випадку переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не дав кредитору згоди нести відповідальність за нову особу.

Слід зазначити, що у порівняння з законодавством до 2003 р. у ЦК збільшено строк для пред`явлення вимог до поручителя. Так порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку зобов`язання не пред`явить позов до поручителя. У випадках, коли строк виконання зобов`язання не зазначено і не може бути зазначено або визначено моментом витребування, порука припиняється, якщо кредитор не вчинить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Порука також припиняється у випадку зміни зобов`язання, що спричиняє збільшення відповідальності поручителя, без згоди останнього.

Оскільки для дієвості і належного функціонування відносин поруки істотне значення має особа боржника (його платоспроможність, сумлінність, інші якості), переведення боргу, тобто зміна боржника іншою особою, також припиняє поруку, якщо поручитель не виявив згоди відповідати за нового боржника.

Разом з тим, інтерес поручителя може бути порушений не лише у зв`язку із збільшенням розміру відповідальності, але й у тому випадку, коли відповідальність настає у тому ж розмірі, але на інших умовах. Наприклад, спочатку договором передбачалося поступове, поетапне погашення боргу, а після його новації встановлено, що борг має бути повернутий відразу у повному обсязі. Звісно, що названі зміни в основному зобов`язанні можна визнати такими, що спричиняють несприятливі наслідки для поручителя, а це дає підстави для припинення поруки.

Якщо головне зобов`язання втратило силу, то втратила силу і можливість перд`явлення позову по забезпечувальному зобов`язанню.

2.3 Поняття, обов`язви і припинення гарантії

Гарантія є одним із способів забезпечення виконання зобов`язань. Вона, як і порука, має на меті залучення до зобов`язання інших осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло б слугувати для задоволення вимог кредитора за основним зобов`язанням, а тому є надійним, твердим забезпеченням виконання зобов`язань.

За своєю суттю спосіб забезпечення зобов`язання є новим для цивільного права України, адже він суттєво відрізняється від гарантії, яка існувала за часів радянської та пострадянської цивілістики. Якщо раніше, згідно зі ст. 196 ЦК 1963 р. та Основ цивільного законодавства Союзу РСР та республік від 31.05.1991 р., гарантія прирівнювалася до поруки, та на неї розповсюджувалися присвячені поруці правила, то гарантія за ЦК (в літературі її нерідко називають банківською гарантією) не тільки має власне правове регулювання, але й за своєю доктриною є новим для вітчизняного законодавства самостійним способом забезпечення виконання зобов`язання.

Актуальність даного способу забезпечення виконання зобов`язань обумовлена недостатнім рівнем теоретичного опрацювання вітчизняною правовою наукою, тим більше застосування його на міжнародному рівні. Цей факт викликає необхідність дослідження іноземного досвіду та міжнародних кодифікацій, присвячених місцю гарантії у міжнародному обороті.

У міжнародному комерційному обороті виникає ситуація, коли важко визначити здатність партнерів виконати передбачені угодою зобов`язання. Відповідно, загострюється необхідність у їх забезпеченні. Одним з найпоширеніших способів виступає саме гарантія. У правовій літературі з питань міжнародного трудового права і у практиці міжнародної торгівлі термін „гарантія" або „договір гарантії” використовується для позначення різних правових інститутів. На міжнародно-правовому рівні значну увагу інституту гарантії приділила Міжнародна торговельна палата (надалі МТП) у Парижі. Саме ця організація розробила Уніфіковані правила для договірних гарантій, а також Типові зразки для випуску договірних гарантій. У 1991 р. МТП розробила та опублікувала Уніфіковані правила для гарантій за вимогою (ICC Uniform Rules for Demand Guarantees № 458) і Типові зразки для випуску гарантій за першою вимогою (публікація МТП № 503).

У юридичній літературі у рамках договірних гарантій міжнародного комерційного обороту виділяють спеціальні види, що регулюють ці відносини.

Таким чином, під гарантією у міжнародному комерційному обороті розуміють як засіб забезпечення якості товару, так і спосіб забезпечення виконання зобов`язань5.

Гарантія за ЦК має певну низку характерних ознак, що відрізняють її не тільки від інших способів забезпечення зобов`язань, насамперед поруки, але й від гарантії, яка використовувалась раніше в українському законодавстві:

вона має самостійний характер, тобто вона не залежить від досі основного зобов`язання;

має особливий суб`єктний склад;

строк її дії не обмежується строком пред`явлення кредитором позовних вимог до гаранта;

має оплатний характер;

є безвідкличною.

Як уже вказувалось, цивільні правовідношення, що виникають відносно гарантії, мають особливий суб`єктний склад.

По-перше, як гарант можуть виступати тільки банки, інші фінансові установи, страхові організації (звідси умовна назва - банківська гарантія). Практична діяльність банків щодо надання забезпечення виконанню зобов`язань третіми особами існувала й до прийняття ЦК.

По-друге, особа, яка звертається до гаранта з проханням про отримання гарантії (принципал), є боржником за основним зобов`язанням, виконання якого забезпечується банківською гарантією. Якщо відповідно до ст. 196 ЦК 1963 р. такий боржник міг бути тільки юридичною особою, то обмежень щодо існування принципала - фізичної особи ЦК не передбачено.

По-третє, особа, яка отримує право висувати вимоги до гаранта (бенефіціар), є кредитором в основному зобов`язанні. Бенефіціар може бути як фізичною особою, у тому числі суб`єктом підприємницької діяльності, так і юридичною особою.

За своєю юридичною природою гарантія являє закріплене на письмі одностороннє зобов`язання, відповідно до якого гарант зобов`язується виконати бенефіціару-кредитору забезпечене банківською гарантією зобов`язання у разі його порушення принципалом-боржником.

У науці цивільного права, і в ЦК зокрема, залежно від розподілення відповідальності між декількома боржниками в зобов`язаннях із множинністю осіб виділяють: часткову, солідарну та субсидіарну відповідальність.

За своєю суттю часткова відповідальність не може застосовуватися до гарантійних правовідношень, оскільки вона є протиріччям юридичній природі цього виду забезпечення виконання зобов`язань. Тому відповідальність гаранта за розсудом сторін може мати солідарний та субсидіарний характер.

Якщо гарант нестиме солідарну відповідальність, то після порушення основного зобов`язання він автоматично по аналогії із поручителем стає з певними умовами солідарним боржником на рівні із принципалом. При цьому кредитор може звернутися до гаранта із вимогою про сплату суми гарантії незалежно від того, чи висувалися такі вимоги безпосередньо до основного боржника.

Гарант при забезпеченні виконання зобов`язання може нести субсидіарну відповідальність. Тоді на відносини сторін по гарантійному зобов`язанню розповсюджуватимуться норми ст.619 ЦК. Так до пред`явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, тобто гаранту, кредитор (бенефіціар) повинен буде пред`явити вимогу щодо сплати санкцій за порушення зобов`язання до основного боржника, тобто принципала. Тільки у разі, якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред`явлену вимогу, кредитор може пред`явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність.

Певні труднощі щодо визначення виду відповідальності гаранта при порушенні зобов`язання боржником виникають, коли сторони не вказали на нього в договорі окремо. Адже з правил ст. ст.541, 619 ЦК випливає, що солідарна та субсидіарна відповідальність мають місце не тільки тоді, коли передбачені актами цивільного законодавства чи договором сторін. Уявляється, що в такому разі слід говорити про самостійний вид відповідальності, який умовно можна назвати гарантійною відповідальністю.

Суть такого виду цивільно-правової відповідальності є схожим із описаною вище солідарною відповідальністю і полягає в тому, що при пред`явленні вимоги бенефіціара гарант сплачує йому суму гарантії, звертаючись потім до боржника з регресом у межах сплаченої суми. Через запобігання безпідставному збагаченню кредитор має альтернативу звернутися щодо сплати суми гарантії до гаранта або щодо сплати збитків та/або неустойки, спричинених порушенням зобов`язання, до принципала. Причому останній звернутися з регресною вимогою до гаранта при погашенні означених форм відповідальності законодавчих підстав не має.

Встановлюючи межі зобов`язання гаранта, стаття 556 розмежовує саме зобов`язання гаранта (сплатити суму, на яку видано гарантію) та відповідальність гаранта за невиконання або неналежне виконання ним цього обов`язку.

У першому випадку обсяг зобов`язання, що виконується, не може виходити за межі суми, визначеної в банківській гарантії. Тут ми маємо справу безпосередньо з додатковим забезпечувальним зобов`язанням, предмет якого певною мірою обмежується. Тобто таким чином законодавчо було встановлено обсяг відповідальності гаранта за порушення основного зобов`язання принципалом.

У другому випадку, мова йде про відповідальність гаранта за порушення ним самим зобов`язання щодо сплати гарантованої суми. При цьому, за загальним правилом, відповідальність гаранта за порушення зобов`язання, що випливає з банківської гарантії, не обмежується сумою гарантії, якщо інше не передбачено самою гарантією. Це позначає, що при невиконанні чи неналежному виконанні своїх обов`язків гарант, як і будь-який інший звичайний боржник, несе відповідальність у порядку та на умовах, передбачених главою 51 ЦК „Правові наслідки порушення зобов`язання. Відповідальність за порушення зобов`язання”. У цьому розумінні відповідальність гаранта з моменту спливу строку розгляду вимог кредитора нічим не відрізняється від відповідальності боржника за грошовим зобов`язанням. Окрім вимоги стягнення суми, на яку видано гарантію, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (по суті це вимога про виконання зобов`язання в натурі), бенефіціар має право вимагати від гаранта сплати також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не буде встановлений договором або законом, а також завдані йому збитки в повному обсязі.

Відповідно до статті 566 слід виділяти вимоги бенефіціара до гаранта про виконання зобов`язання та вимоги про застосування до гаранта встановленої відповідальності.

Незадоволена гарантом письмова вимога кредитора про виконання зобов`язання є підставою для подання ним позовної вимоги до відповідного суду про стягнення суми основного боргу (тобто тієї на, яку була видана гарантія), завданих збитків та проценти річних. Позовна вимога при цьому повинна відповідати вимогам щодо її форми і змісту, встановленим Цивільним процесуальним та Господарським процесуальним кодексами України. Позов подається в межах загального строку позовної давності, початковим моментом для обчислення якого служитиме сплив строку розгляду первісної вимоги кредитора, передбачений ст.564 ЦК. За будь-яких умов цей позов не обмежений строком, на який видано гарантію, і може бути пред`явлений бенефіціаром у межах загального строку позовної давності.

Після виконання всіх умов гарантії, а також інших умов, передбачених договором або законам настає припинення гарантії.

Припинення гарантії - це припинення існування (погашення) прав та обов`язків його учасників, що складають зміст гарантійного зобов`язання, припинення гарантії торкається всіх учасників забезпечувального правовідношення: і гаранта, і бенефіціара (кредитора), і принципала (боржника).

Усі підстави припинення зобов`язань гаранта перед кредитором пов`язані або з належним виконанням гарантом свого зобов`язання, або з одностороннім волевиявленням самого бенефіціара. Оскільки припинення зобов`язань по банківській гарантії на вказаних підставах, стосується лише взаємовідносин між гарантом та кредитором, ЦК передбачає також обов`язок гаранта, якому стало відомо про припинення гарантії, негайно повідомити про це принципала. Таке повідомлення, крім іншого, дає останньому змогу вжити заходів, щоб запобігти безпідставному збагаченню кредитора.

В переліку підстав припинення зобов`язань гаранта перед кредитором, відсутнє припинення основного зобов`язання, як це передбачалось ст. 194 ЦК 1963 р. Тобто припинення основного зобов`язання, навіть шляхом його належного виконання боржником, не припиняє існування забезпечувального гарантійного зобов`язання. Це цілком відповідає принципу незалежності гарантії від основного зобов`язання, передбаченому ст.562 ЦК.

Спеціальні правила про припинення банківської гарантії містять і деякі загальні підстави припинення цивільно-правового зобов`язання. Наприклад, сплата кредиторові суми, на яку видано гарантію, є належним виконання зобов`язання, що відповідно припиняє зобов`язання на підставі ст.599 ЦК. Відмова кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов`язків за гарантією може бути одночасно кваліфіковано як прощення боргу.

Що ж до інших загальних підстав зобов`язання, то, виходячи із змісту норм, що їх встановлюють, здається, що немає жодних перешкод для застосування їх до зобов`язань гарантом перед бенефіціаром. Таким чином, крім спеціальних підстав припинення вказаних зобов`язань підставою може бути передання відступного, зарахування, домовленість сторін, у тому числі новація, поєднання боржника і кредитора в одній особі та інше.

2.4 Визначення завдатку як зобов`язально-правового способу

Завдаток відрізняється від інших засобів забезпечення виконань зобов`язання. Адже отримавши його, кредитор спокійний, розуміючи, що, навіть коли боржник не виконає свого зобов`язання, гроші залишаються у нього.

Завдаток відповідно до ст.546 ЦК визначається одним з традиційних видів забезпечення виконання зобов`язань. Із визначення завдатку, можна вивести його характерні риси:

по-перше, завдатком може забезпечуватися тільки зобов`язання, що виникають із договорів. Відповідно він не може використовуватися для забезпечення деліктних зобов`язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення, та деяких інших;

по-друге, завдаток може бути забезпечене тільки виконання грошового зобов`язання. Цей висновок випливає із положення, що завдаток видається відповідній стороні в договірному зобов`язанні в рахунок належних з неї платежів.


Подобные документы

  • Загальні ознаки інститутів забезпечення виконання зобов’язань. Встановлення функціональних зв'язків між окремими інститутами забезпечення виконання зобов’язань і цивільно-правовою відповідальністю. Поняття, відповідальність та припинення договору поруки.

    курсовая работа [44,0 K], добавлен 05.02.2011

  • Поняття зобов'язання як загальна категорія. Припинення і забезпечення зобов`язань у римському цивільному праві. Система правових засобів забезпечення виконання зобов'язань. Поняття, класифікація та структура договорів. Умова та спосіб виконання договору.

    контрольная работа [68,6 K], добавлен 01.05.2009

  • Право притримання як самостійний спосіб забезпечення виконання зобов'язання, відокремлений від застави. Види забезпечення виконання зобов'язань за ступенем впливу на боржника та засобами досягнення мети. Різниця між притриманням речі і заставою.

    реферат [17,7 K], добавлен 10.04.2009

  • Інститут зобов'язального права. Господарські договори та порядок їх укладання. Забезпечення виконання господарських зобов’язань: неустойка, порука, гарантія, застава, притримання. Публічні гарантії виконання зобов’язань. Господарські правопорушення.

    курсовая работа [31,1 K], добавлен 07.05.2008

  • Поняття та основні види господарських зобов'язань, визначення підстав для їх виникнення. Аналіз особливостей та ознак господарського договору, його нормативно-правове регулювання. Специфіка відповідальності за неналежне виконання договірних зобов'язань.

    курсовая работа [44,7 K], добавлен 09.06.2011

  • Визначення поняття підприємництва. Порядок безготівкових рахунків та форми безготівкових рахунків між підприємцями. Поняття зобов’язання та особливості договірних зобов’язань. Види забезпечення виконання зобов'язань згідно з законодавством України.

    контрольная работа [28,7 K], добавлен 03.10.2014

  • Сутність, правова природа та особливості господарських правовідносин, що виникають у сфері банківського кредитування. Дослідження сучасної системи засобів забезпечення виконання господарських кредитно-банківських зобов’язань, оцінка їх ефективності.

    автореферат [29,7 K], добавлен 13.04.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.