Показниками доступності правосуддя в будь-якій державі є, зокрема:

відсутність необґрунтованих перешкод для звернення до суду по захист та одержання своєчасного судового захисту;

обізнаність людей про систему судів, порядок звернення до них, судову практику;

наявність оптимальної системи судових витрат і розвинутих механізмів надання правової допомоги для найбідніших верств населення;

виконуваність судових рішень [13, c. 56].

За роки незалежності в Україні відбулися значні зрушення в сфері забезпечення доступу до правосуддя. Юрисдикція судів поширена на всі правовідносини, що виникають у державі. Однак розширення юрисдикції судів, розвиток суспільних відносин та ускладнення їх правового регулювання призвели до перевантаження судової системи. Тому судді нерідко створюють штучні перешкоди для доступу до правосуддя - відмовляють у прийнятті заяв або навіть приховують їх. Велика завантаженість зумовлює порушення розумних термінів вирішення судових справ. На сьогодні немає достатніх правових механізмів, які б давали змогу оскаржувати в судовому порядку бездіяльність суддів, зокрема й зволікання з вирішенням судових справ. Єдиний і, як показує досвід, малоефективний спосіб вплинути на суддю в таких випадках - це звернення до суб'єктів, які мають право ініціювати дисциплінарне провадження.

Окремі види спрощених судових процедур (судовий наказ, заочне рішення в цивільному судочинстві), які б дозволили зменшити навантаження на суди, запроваджені з вересня 2005 року, однак сфера застосування, наприклад, судового наказу досить вузька. Інші механізми, які дозволяють розвантажити суди (третейські суди, медіація), перебувають у зародковому стані й поки що не набули поширення.

Інформація, необхідна для звернення до суду, часто буває недоступною та непрозорою. Нерідко консультування громадян здійснюють самі судді під час ведення особистого прийому. При цьому іноді судді висловлюють думку про перспективи вирішення справи. Тексти судових рішень, як правило, недоступні для осіб, які не брали участі в справі. Рішення судів нижчого рівня публікуються неофіційно й вибірково. У зв'язку з недостатністю приміщень судді часто розглядають справи в робочих кабінетах, що виключає доступ до них громадськості.

Судові витрати можуть бути перешкодою для звернення до суду найбідніших верств. Звільнення малозабезпечених осіб від сплати державного мита при зверненні до суду майже не практикується. Механізми надання державою допомоги в несенні судових витрат у цивільних та адміністративних справах неефективні. Наприклад, безоплатну правову допомогу держава забезпечує тільки в кримінальних справах. При цьому вона є майже безоплатною і для адвокатів, які її надають, тому й рівень такої допомоги залишається низьким.

Невиконання судових рішень - одна з найнагальніших проблем доступу до правосуддя в Україні. Скарги на порушення права на справедливий судовий розгляд у зв'язку з невиконанням рішень національних судів складають найбільшу частину серед заяв до Європейського суду з прав людини проти України. Наявні механізми виконання судових рішень показали свою недостатню ефективність. Суди не мають повноважень щодо контролю за виконанням своїх рішень.

Держава повинна створити такі умови, щоб судді не чинили формальних чи інших перешкод для доступу до правосуддя, а також гарантувати відшкодування збитків, заподіяних учасникам судового процесу бездіяльністю суддів, у тому числі неправомірним затягуванням ними розгляду справи.

Водночас доцільно створити умови, щоб справа доводилася до судового розгляду, як правило, після вичерпання інших, позасудових, засобів розв'язання розбіжностей правового характеру. Держава повинна стимулювати розвиток більш дешевих і менш формалізованих способів урегулювання правових конфліктів. Суттєвого розвантаження судової системи можна досягнути, розвинувши потенціал нотаріату. Наказове провадження в цивільному судочинстві доцільно трансформувати у функцію нотаріату. Зокрема, на вимогу стягувача нотаріуси могли б видавати виконавчий документ, якщо від боржника не надійде заперечень проти існування відповідного зобов'язання та його примусового виконання. У такий спосіб виявлятиметься, чи є відносини спірними. У разі заперечень боржника спір може бути передано на вирішення суду. Отже, суд не розглядатиме вимоги осіб, щодо яких нема й не очікується заперечень від іншої сторони.

Перспективним способом розвантаження судів може стати медіація - посередництво в досягненні компромісу між сторонами та в урегулюванні ними спору. При цьому процедури медіації можуть застосовуватися як у цивільних та адміністративних справах, так і в кримінальних. Медіація можлива як до судового розгляду, так і під час судового провадження в справі. Держава повинна стимулювати розвиток медіації через створення відповідних законодавчих передумов, які давали б змогу судові за згодою сторін спрямувати справу для проведення медіації, а також легалізувати результати медіації.

Суттєво розвантажити національну судову систему можуть і так звані добровільні суди - третейські. В Україні діяльність третейських судів ще не дуже поширена. Третейський розгляд застосовується передусім для розв'язання економічних (комерційних) спорів. Безумовними перевагами третейського розгляду вважається конфіденційність розгляду справи й ухваленого рішення, неформалізованість процесу, взаємна довіра сторін до арбітра, швидкість вирішення справи [13, c. 57].

Державна судова адміністрація спільно з органами місцевого самоврядування могла б організувати створення при місцевих судах інформаційних центрів, які б безоплатно або за доступну плату забезпечували членам відповідних територіальних громад доступ до правових баз даних, правові консультації з питань судового процесу, стандартизовані бланки заяв, скарг, клопотань до суду, допомогу щодо їхнього заповнення, іншу інформацію, необхідну для звернення до суду. Полегшенню доступу до правосуддя сприяло б також розроблення та виготовлення безкоштовних інформаційно-довідкових буклетів. Для забезпечення неупередженості суду потрібно відмовитися від практики приймання суддями позовних заяв під час особистого прийому громадян.

Прозорість судової влади вимагає забезпечення доступності судових рішень для усіх зацікавлених осіб. З цією метою, крім регулярного видання збірників судової практики, доцільно створити єдину пошукову систему судових рішень з відкритим доступом до неї через інтернет. З одного боку, це сприятиме однаковому застосуванню права суддями та підвищить прогнозованість результатів вирішення справ, з іншого - це забезпечить контроль громадськості за діяльністю судів. Створення такої системи уже передбачено Законом України «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 року, який має бути впроваджено у життя до кінця 2006 року.

Розмір і склад судових витрат не повинні становити перешкоду для звернення до суду. Для цього мають бути впроваджені справедливі механізми надання державної допомоги в несенні судових витрат. Судові витрати в цивільному судочинстві за загальним правилом повинна нести сторона, яка ініціює певні процесуальні дії, а в адміністративному - адміністративний орган, оскільки він не зміг запобігти виникненню правового спору. У кримінальному судочинстві судові витрати повинна нести держава. За результатами вирішення справи судові витрати мають бути справедливо розподілені судом між сторонами відповідно до задоволених чи відхилених вимог та їхньої поведінки в процесі. Правосуддя не може вважатися доступним для кожного, якщо в державі немає ефективних механізмів надання правової допомоги. Держава має створити умови, що гарантуватимуть правову допомогу особам, які внаслідок малозабезпеченості позбавлені можливості належно обстоювати свої права в суді. Для людей з низьким рівнем достатку правова допомога повинна забезпечуватися безоплатно або за доступну плату не тільки в кримінальних, а й у цивільних та адміністративних справах, де йдеться про захист найважливіших прав людини. Тому важливо визначити категорії цивільних та адміністративних справ, у яких особа зможе розраховувати на одержання правової допомоги безоплатно або за доступну плату. Правову допомогу правильно було б гарантувати, наприклад, у справах з приводу соціальних виплат та інших видів соціальної допомоги, порушень права на житло, на працю. Крім цього, доцільно надати судові або іншим незалежним органам можливість на власний розсуд визначати, чи потрібно забезпечити особі правову допомогу, зважаючи на її неплатоспроможність та значення для неї прав, про захист яких вона просить.

Держава повинна створити при органах місцевого самоврядування мережу центрів правової допомоги, які б забезпечували надання правової допомоги безоплатно або на пільгових умовах.

Подолати правову невизначеність, що виникла у сфері правової допомоги, має спеціальний закон. Цей закон повинен не тільки встановити підстави та порядок надання правової допомоги безоплатно або за доступну плату, а й урегулювати весь комплекс питань у сфері правової допомоги. Зокрема, необхідно визначити засади надання правової допомоги, її види та критерії якості, суб'єктів надання правової допомоги й особливості їхньої відповідальності [13, c. 58].

У галузі виконання судових рішень потрібно створити умови, щоб добровільне виконання судового рішення стало для боржника набагато вигіднішим, ніж його виконання в примусовому порядку. Доцільно вивчити також можливість демонополізації державної діяльності з виконання судових рішень і запровадження недержавних виконавців чи виконавчих агенцій. Системи приватного та державного виконання судових рішень можуть функціонувати паралельно - за вибором стягувача.

Необхідно також відновити контрольні повноваження суду за виконанням його рішень. Суд повинен мати право вимагати від виконавців звіту про виконання судового рішення, це, безумовно, підвищило б їхню відповідальність. За результатами розгляду звіту суд повинен бути наділеним повноваженням видати в разі необхідності виконавцю наказ для коригування виконавчих дій.

Розвиток інформаційних технологій дозволяє створити єдиний державний реєстр виконавчих проваджень. Важливо, щоб комп'ютеризована система виконавчих проваджень була інтегрована з комп'ютерною базою судових рішень, яка давала б змогу кожному судді відстежувати стан виконання його рішень.

Отже, поліпшення доступу до правосуддя вимагає від України:

1) гарантувати відшкодування збитків, заподіяних учасникам судового процесу незаконною бездіяльністю суддів;

2) стимулювати розвиток позасудових способів вирішення правових питань (нотаріат, медіація, третейське судочинство);

3) сприяти створенню при місцевих судах інформаційних центрів, які надаватимуть консультації з питань судового процесу, та іншому поширенню інформації про організацію й діяльність судів;

4) надати відкритий доступ до текстів судових рішень, зокрема через розміщення їх в інтернеті;

5) запровадити механізми надання державної допомоги в несенні судових витрат, а також удосконалити механізми надання правової допомоги безоплатно або за доступну плату особам з низьким рівнем достатку;

6) демонополізувати, наскільки це можливо, державну діяльність з виконання судових рішень;

7) встановити контроль суду за виконанням його рішень [9, c. 56].

Висновки

Дослідивши принцип верховенства права в Конституції України, можна зробити наступні висновки:

Принцип верховенства права є відносно новим для вітчизняної юриспруденції. І хоча цей принцип і офіційно закріплено в частині першій статті 8 Конституції України, він і досі залишається належним чином не осмисленим як правовою теорією, так і юридичною практикою, що породжує різні його інтерпретації. Це не сприяє активному використанню названого принципу практикуючими юристами-адвокатами, суддями тощо при розгляді складних юридичних справ, що стосуються, передусім, захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Поняття верховенства права може бути розкрито лише за умови розрізнення права і закону та у зв'язці з правами людини. Право як універсальний регулятор суспільних відносин панує над державою, адже право є первинним, а держава вторинною. Держава не створює і не змінює право, вона лише здатна надавати йому формальної визначеності.

На сьогодні актуальною є постановка питання про розробку та впровадження нових механізмів реалізації принципу верховенства права та приведення до ладу вже існуючих «складових» принципу верховенства права, що у сукупності складають як механізм забезпечення цього принципу так і його гарантію.

Для того, щоб віднайти нові та запустити вже існуючі механізми забезпечення принципу верховенства права, слід відійти від застарілого правового мислення та сформувати сучасне непозитивне мислення, що базується на природному типі праворозуміння, яке не обмежується трактуванням права як системи норм, встановлених або санкціонованих державою, а розглядає його як загально гуманістичну цінність, інститут, що стоїть на сторожі особистості, її прав і свобод, силу, здатну «приборкати» саму владу, захистити громадянина від її свавілля. Лише за цієї умови втілення принципу верховенства права стане можливим.

Не викликає сумнівів, що головним принципом правової демократичної держави є закріплений частиною першою ст. 8 Конституції України принцип верховенства права. В той же час навіть нині нагальною є потреба напрацювання чіткого і нескладного до сприйняття визначення верховенства права, встановлення його зв'язків з принципами верховенства Конституції та законів, правами людини тощо.

Принцип верховенства права є «мегапринципом», що можна розглядати як верховенство загальновизнаних принципів і норм, верховенство правового закону, а характеризуючи його за призначенням як верховенство прав людини в їх природному розумінні

Забезпечення в Україні верховенства права стає останнім часом однією з найнагальніших проблем вітчизняної юриспруденції - як практичної, так і теоретичної.

Відчутним імпульсом для її актуалізації стало, як констатується у літературі, рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року стосовно результатів голосування по виборах Президента України. Чимало коментаторів цього акта вважають його яскравим прикладом юридичного рішення, ухваленого безпосередньо на підставі принципу верховенства права.

Список джерел