Цивільний процес. Конституція України про здійснення правосуддя в державі

Факти, що не підлягають доказуванню. Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування загальновідомі, преюдиціальні факти і факти, що призумуються (ст. 61 ЦПК). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування.

Загальновідомі факти - це обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування тому, що об'єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події: закриття Чорнобильської АЕС тощо. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити. Визнання обставини загальновідомою і як такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не підлягає [5, с. 274].

Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом в рішенні у такій справі факти і правовідносини. Тому факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи. Але факти, встановлені вироком суду в кримінальній справі, який набрав законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої відбувся вирок суду, лише в двох питаннях: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою. Наявні в кримінальній справі інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обговорювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з кримінальної справи, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі [5, с. 275].

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (ст. 61 ЦПК).

На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів, законні презумпції можуть бути спростовані в загальному порядку.

Розподіл обов'язків по доказуванню. Особливість по доказуванню полягає в тому, що воно виступає як право і обов'язок осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК), тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов'язок по доказуванню, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокурора, органи державного управління й інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін. Отже, обов'язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою до суду [5, с. 276].

Належність доказів. Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) про належність доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. Належними будуть докази, які мають значення для справи, тобто мають властивість підтвердити взаємопов'язані з ним істотні обставини і які у відповідності з нормою матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Вони входять до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуються значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормам матеріального права [5, с. 277].

Вирішення суддею питань про виклик свідків, витребування письмових і речових доказів, проведення експертизи відбувається на підставі виконання вимоги належності підтверджуючих ними фактів у справі і закладених в самій правовій природі засобів доказування. Свідком може бути особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 63 ЦПК). Письмовими доказами визнаються такі, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 64 ЦПК). Речовими доказами визнаються ті, що свідчать своїми властивостями про обставини, які мають значення для справи (ст. 65 ЦПК) [5, с. 278]. Дотримання судом першої інстанції правил належності доказів входить до змісту перевірки законності і обґрунтованості судового рішення в касаційному порядку.

Допустимість засобів доказування. За загальним правилом будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 57 ЦПК), але у відповідності з правилом (принципом) їх допустимості. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК).

Цивільним законом обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних угод й інших дій, що мають юридичне значення. У простій письмовій формі повинна реалізовуватися значна група угод, недодержання якої позбавляє сторону у разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків (статті 44, 46 ЦК). Не можна підтверджувати показаннями свідків уступку вимоги і переведення боргу, що ґрунтуються на угоді, укладеній в письмовій формі (ст. 202 ЦК), а також в інших передбачених законом випадках.

4. Порівняльний аналіз Цивільно-процесуального кодексу 1963 р. і 2005 р. стосовно інституту доказів і доказування

Слід зазначити, що новий Цивільний процесуальний кодекс України (далі нЦПК) суттєво відрізняється від свого попередника за змістом, містить норми, яких не було в ЦПК 1963 року [1, с. 3].

Перш за все, у Кодексі більш чітко викладено основні засади цивільного судочинства, до числа яких можна віднести: здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності усіх учасників цивільного процесу, їх рівності перед законом і судом (ст. 5); гласність та відкритість судового розгляду (ст. 6); провадження цивільного судочинства державною мовою (ст. 7); здійснення цивільного судочинства на засадах змагальності сторін (ст. 10); диспозитивність цивільного судочинства (ст. 11); забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень (ст. 13), обов'язковість судових рішень (ст. 14). З аналізу інших статей Кодексу можна вивести ще низку засад, наприклад: справедливість і неупередженість суду при розгляді і вирішенні цивільних справ (ч. 1 ст. 1); своєчасність розгляду і вирішення цивільних справ (ч. 1 ст. 1); незворотність дії в часі закону, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання (ч. 4 ст. 2); застосування аналогії закону або аналогії права (ч. 7 ст. 8); пріоритет акта вищої юридичної сили або міжнародного договору (ч. 4, 5 ст. 8). У нормах Кодексу міститься ще низка засад цивільного судочинства, але їх формулювання та систематизація - це вже завдання теоретиків цивільного процесуального права [1, с. 4].

Новим Кодексом визначено основні положення цивільної юрисдикції (гл. 2), а саме: компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ (ст. 15); порядок розгляду кількох пов'язаних між собою вимог (ст. 16); право сторін на передачу спору на розгляд третейського суду (ст. 17).

Примітним є те, що з цивільно-процесуального законодавства вилучено положення про провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, чому в ЦПК 1963 року було присвячено 13 глав, до яких входило 69 статей. Це пояснюється тим, що законодавець має намір прийняти Адміністративний процесуальний кодекс України, яким і буде врегульовано порядок адміністративного судочинства [1, с. 8].

Стосовно інституту доказів і доказування в новому Цивільно-процесуальному кодексі відбулися наступні зміни.

Як відомо, обставини цивільних справ з'ясовуються судом на засадах змагальності, що було відображено в ст.15 ЦПК та тепер відображено в ст. 10 нЦПК з такими змінами: законодавці відмовились від пункту про незалежність суду при дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і прийнятті рішення від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб; натомість зазначили - кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Склад осіб, які беруть участь у справі а також їх права та обов'язки відмічені в ст.ст. 26, 27 нЦПК (98, 99 ЦПК) з такими відмінностями: осіб, які беруть участь у справі поділено по типам справ, а саме в справах позовного провадження - сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб; в справах наказного та окремого провадження - заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники; в справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. В новому ЦПК ширше подано права осіб, які беруть участь у справі (мають право знімати копії з документів, долучених до справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, подавати свої міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти. Зазначено, що обов'язком цих осіб є не лише добросовісне користування своїми процесуальними правами, але й добросовісне їх здійснення та виконання процесуальних обов'язків. Вони, для підтвердження своїх вимог або заперечень у справі позовного провадження зобов'язані подати усі наявні у них докази або повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання.

Свідки, їх права та обов'язки, а також відповідальність подані в ст. 50 нЦПК. Ця стаття практично нова, оскільки в ЦПК 1963 року існувала лише стаття про відповідальність свідків. В статті 50 зазначено: свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи; свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини; у разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний завчасно повідомити про це суд; свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду; за завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з не передбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків - відповідальність, встановлену законом.

Перелік осіб, які не підлягають допиту як свідки поповнився (ст. 51 нЦПК проти ст. 42 ЦПК) такими пунктами:

1. Не підлягають допиту як свідки: 3) священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих; 4) професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

2. Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника.

Права та обов'язки експерта теж в новому ЦПК подано ширше в ст. 53 на відміну від ст.ст. 58, 59 ЦПК 1963 року.

Стосовно доказів та їх дослідження статті нового Цивільно-процесуального кодексу розділилися по трьох главах (на відміну від ЦПК 1963 р. - Глава 4. “Докази”; Глава 20. “Судовий розгляд”). Так, визначення та основні положення різноманітних доказів подані в Розділі І. “Загальні положення”, зокрема в Главі 5. “Докази”, яка містить лише 10 статей поряд із 36 статтями старого ЦПК. Крім Глави 5 “Докази”, їх дослідження та доказування подані в Розділі ІІІ. “Позовне провадження”, а саме в Главі 3. “Провадження в справі до судового розгляду” (20 ст.: ст.ст. 131-150) та Главі 4. “Судовий розгляд” (15 ст.: ст.ст. 176-190).

Визначення доказів залишилось незмінним (ст. 57 нЦПК) лише збільшився перелік засобів, якими ці докази встановлюються, а саме: ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Стаття про належність доказів (ст. 58 нЦПК) розширилась. Згідно цих нововведень, сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно статті 59 “Допустимість доказів” су не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Доказуванню, яке не може ґрунтуватися на припущеннях, підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір (нове в ст. 60 “Обов'язки доказування і подання доказів”).

В статті 61 “Підстави звільнення від доказування” зазначено, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню; вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Положення про пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників вмістились в одному пункті ст. 62 (поряд із чотирма ст. 40 ЦПК 1963р.): сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Так зазначено в ст. 63 нЦПК.

Ширше подано визначення письмових доказів (ст. 64). Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу. Цього в ст. 46 ЦПК 1963 року не було зазначено.

До речових доказів ст. 65 нЦПК на відміну від статті 52 старого Кодексу було віднесено магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Поняття про висновок експерта подано в статті 66. Права та обов'язки експерта, які були зазначені у відповідній статті (ст. 60) ЦПК 1963 року, як нами раніше зазначалось перемістились в статтю 53.

Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом обговорене в статті 93 ЦПК 2005 року. Ця стаття є нововведенням.

Новелою в ЦПК є стаття 94 “Привід свідка”, яка обумовлює причини приводу свідка, реквізити ухвали суду про привід, порядок передачі ухвали.

В Главі 3. “Провадження в справі до судового розгляду” в Розділі ІІІ. “Позовне провадження” розмістились деякі нові та перероблені статті Цивільно-процесуального кодексу 1963 року.

Змінились строки подання доказів (ст. 131). Сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази подаються у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для додання доказів. Докази, подані з порушенням даних вимог не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

Стаття про судові доручення щодо збирання доказів (ст. 132 нового і ст. 33 старого ЦПК) залишилась незмінною.

Стаття 133 “Забезпечення доказів” ввібрала в себе дві попередниці, а саме: ст. 35 “Підстави забезпечення доказів” та ст. 36 “Способи забезпечення доказів”. Дана стаття також передбачає:

п. 3. За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред'явлення нею позову.

п. 4. У разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів.

В статті 134 передбачені реквізити заяви про забезпечення доказів. Змінився порядок розгляду даної заяви. Новий порядок відмічений в статті 135 ЦПК 2005 року.

Свідок викликається за допомогою заяви (ст. 136).

На відміну від ЦПУ 1963 року в ЦПК 2005 року стаття про витребування доказів (ст. 137) узагальнила статті про витребування письмових (ст. 47) та речових (ст. 53) доказів, а також про відповідальність за невиконання вимоги суду подати докази (ст. 48).

Процедури повернення оригіналів письмового доказу (ст. 138), зберігання речових доказів (ст. 139) а також огляд доказів за їх місцезнаходженням (ст. 140) залишились незмінними.

Огляд речових доказів, що швидко псуються проводиться згідно статті 141 ЦПК 2005 року. В ній відбулися зміни. З'явились пункти про залучення свідків, перекладачів, експертів, спеціалістів, а також здійснення фотографування і відеозапис у разі необхідності, в тому числі за клопотанням особи, яка бере участь у справі, для участі в огляді продуктів та інших речових доказів, що швидко псуються. Огляд продуктів та інших речових доказів, що швидко псуються, за їх місцезнаходженням здійснюється у порядку, встановленому статтею 140 Цього Кодексу.

Порядок повернення речових доказів подано в статті 142 нЦПК з такою зміною: За клопотанням державних експертних установ Речові докази, що є об'єктами, які вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні можуть бути передані їм для використання в експертній та науковій роботі у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Велике значення в Цивільно-процесуальному кодексі 2005 року надано експертизі.

Порядок призначення експертизи (ст. 143) був поданий також і в ЦПК 1963 року (ст. 57), але в 2004 році додались пункти з таким змістом:

4. Особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд провести експертизу у відповідній судово-експертній установі, доручити її конкретному експерту, заявляти відвід експерту, давати пояснення експерту, знайомитися з висновком експерта, просити суд призначити повторну, додаткову, комісійну або комплексну експертизу.

5. Якщо проведення експертизи доручено спеціалізованій експертній установі, її керівник має право доручити проведення експертизи одному або кільком експертам, створювати комісії з експертів керованої ним установи, якщо судом не визначено конкретних експертів, у разі потреби замінювати виконавців експертизи, заявити клопотання щодо організації проведення досліджень поза межами експертної установи.

Це не єдина зміна в Цивільно-процесуальному кодексі 2005 року. Законодавці ввели наступні статті, які не мали аналогу в попередньому ЦПК:

- Стаття 144. Ухвала суду про призначення експертизи;

- Стаття 145. Обов'язкове призначення експертизи;

- Стаття 146. Наслідки ухилення від участі в експертизі;

- Стаття 147. Проведення експертизи та висновок експерта;

- Стаття 148. Комісійна експертиза;

- Стаття 149. Комплексна експертиза.

Введені такі поняття як комісійна та комплексна експертизи. Комісійна експертиза проводиться не менш як двома експертами одного напряму знань. Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висновок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності. Комплексна експертиза проводиться не менш як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. У висновку експертів зазначається, які дослідження і в якому обсязі провів кожний експерт, які факти він встановив і яких висновків дійшов. Кожен експерт підписує ту частину висновку, яка містить опис здійснених ним досліджень, і несе за неї відповідальність. Загальний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отриманих результатів і формулюванні єдиного висновку. Порядок проведення додаткової та повторної експертизи (ст. 150) не змінився.

Розділі ІІІ. “Позовне провадження” містить Главу 4. “Судовий розгляд”. В статтях, які розміщені в цій главі також відбулися зміни.

Новинкою є варіанти ситуацій, які можуть вплинути на пояснення осіб, які беруть участь у справі, що подані в статті 176, а саме: якщо поряд із стороною, третьою особою у справі беруть участь їх представники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує пояснення їх представників. За клопотанням сторони, третьої особи пояснення може давати тільки представник. Особи, які звернулися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення першими; якщо в справі заявлено кілька вимог, суд може зобов'язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної з них; якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді - “так” чи “ні”; якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень.

Процедури встановлення порядку з'ясування обставин справи та дослідження доказів (ст. 177), відмова від визнання обставин (ст. 178), дослідження доказів (ст. 179), допит сторін, третіх осіб, їх представників як свідків (184) а також відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису і їх дослідження (ст. 188) стали новинкою.

Порядок допиту свідків із змінами вказаний в статті 180 нового Цивільно-процесуального кодексу. Було введено такі пункти: відмова від давання показань приймається судом шляхом постановления ухвали; текст присяги підписується свідком. Підписаний свідком текст присяги та розписка приєднуються до справи; суд має право з'ясовувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі; головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду.

Процедура використання свідком письмових записів (ст. 181), порядок допиту малолітніх і неповнолітніх свідків (ст. 182), оголошення показань свідків (ст. 183), оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції (ст. 186) залишились незмінними.

Якщо сторона, третя особа, їх представники заявляють, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, вони за їх згодою можуть бути допитані як свідки згідно із статтями 180-182 цього Кодексу. Це положення подано в статті 184.

Особами, які беруть участь у справі, з приводу зазначених доказів можуть ставитися питання свідкам, а також експертам, спеціалістам (ст. 185, 187). У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ст. 185).

В зв'язку з розвитком новітніх технологій в Цивільно-процесуальний кодекс 2005 року було введено статтю 188 “Відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису і їх дослідження”.

Процес дослідження висновку експерта також зазнав змін, а саме: суд має право з'ясовувати суть відповіді експерта на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання експерту після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі; викладені письмово і підписані експертом роз'яснення і доповнення висновку приєднуються до справи.

В новому Цивільно-процесуальному кодексі 2005 року мають місце нові положення щодо спеціалістів. Визначення, права та обов'язки спеціалістів подані в статті 54, порядок проведення консультації та роз'яснень спеціаліста в статті 190.

Висновок

В даній роботі ми з'ясували конституційні принципи здійснення правосуддя в державі, проаналізували законодавство України про цивільне судочинство, визначили місце у цивільному процесі інституту доказів і доказування а також показали відмінність проекту Цивільно-процесуального кодексу 2004 року від Цивільно-процесуального кодексу 1963 року.

Правосуддя - самостійна галузь державної діяльності, яку здійснює суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях в особливій установленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ.

Конституція України закріплює непорушний принцип правосуддя - незалежність і недоторканність суддів під час здійснення правосуддя. Він гарантується також Законом України “Про статус суддів”, окремими статтями інших законів.

Законодавство про цивільне судочинство встановлює порядок розгляду справ по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження. Примітним є те, що з цивільно-процесуального законодавства вилучено положення про провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин. Це пояснюється тим, що законодавець має намір прийняти Адміністративний процесуальний кодекс України, яким і буде врегульовано порядок адміністративного судочинства

Законодавець передбачив пріоритет Цивільного процесуального кодексу у правовій регламентації цивільного судочинства, його найбільшу юридичну силу. ЦПК є основним джерелом цивільного процесуального права і встановлює порядок провадження у цивільних справах.

До джерел цивільного процесуального права належать й інші закони. Закон України “Про судоустрій” установлює мету та завдання правосуддя, засади організації діяльності органів судової влади.

Закон України “Про прокуратуру” від 15.11.1991 р. містить норми, які регламентують питання участі прокурора у цивільному судочинстві.

До джерел цивільного процесуального права також належать закони України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997 р., “Про державну податкову службу” від 04.12.1990 p.

Джерелом цивільного процесуального права є Цивільний кодекс, Кодекс про шлюб та сім'ю та інші закони України.

Виконання завдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом у справі об'єктивної істини та правильного застосування норм матеріального і процесуального права.

Об'єктом пізнання в цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання - встановлення об'єктивної істини у справі; засобами пізнання - доказування і докази; процесуальна форма пізнання - судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес пізнання) виступає методом встановлення об'єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.

Докази і доказування в цивільному судочинстві є невід'ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення.

Слід зазначити, що новий Цивільний процесуальний кодекс України суттєво відрізняється від свого попередника за змістом, містить норми, яких не було в ЦПК 1963 року.

Стосовно доказів та їх дослідження статті нового Цивільно-процесуального кодексу розділилися по трьох главах (на відміну від ЦПК 1963 р. - Глава 4. “Докази”; Глава 20. “Судовий розгляд”). Так, визначення та основні положення різноманітних доказів подані в Розділі І. “Загальні положення”, зокрема в Главі 5. “Докази”, яка містить лише 10 статей поряд із 36 статтями старого ЦПК. Крім Глави 5 “Докази”, їх дослідження та доказування подані в Розділі ІІІ. “Позовне провадження”, а саме в Главі 3. “Провадження в справі до судового розгляду” (20 ст.: ст.ст. 131-150) та Главі 4. “Судовий розгляд” (15 ст.: ст.ст. 176-190).

Новий ЦПК чіткіше викладений і зручніший у користуванні, але нам залишається чекати коли його введуть в дію.

Список використаної літератури

1. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 2004. - № 5: Цивільне процесуальне законодавство України. Цивільний процесуальний кодекс України (прийнятий 18.03.2004 p.). Цивільний процесуальний кодекс України (прийнятий 18.07.1963 p.). Нормативно-правові акти, судова практика. - 544 с.

2. Годованець В. Ф. Конституційне право України: Конспект лекцій. - 2-ге вид., стереотип. - К.: МАУП, 2001. - 216 с.

3. Цивільно-процесуальний кодекс: науково-практичний коментар за станом на 10 травня 2002 року /В.І.Тертишніков. - Х.: Консул, 2002.-408 с.

4. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. В.В. Комарова. - Харків: Одіссей, 2001. - 816 с.

5. Штефан М. Й. Цивільний процес: Підручник для студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. - Вид. 2-ге, перероб. та доп. - К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001. - 696 с.