Залежно від наявності підстав слідчий, як правило, на свій розсуд, виходячи з конкретних обставин справи і тих питань, на які має відповісти тільки спеціаліст з певної галузі знань, визначає, чи потрібно в кримінальній справі проводити експертизу і яку саме. Однак у певних випадках, прямо передбачених законом (ст. 76 КПК), призначення судової експертизи є обов'язковим:

для встановлення причин смерті;

для встановлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень;

для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого при наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності;

для встановлення статевої зрілості потерпілої в справах про злочини, передбачені ст. 155 КК України;

для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність і якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати [15, 324].

Юридичною підставою для проведення експертизи є вмотивована постанова особи, у провадженні якої перебуває кримінальна справа. Питання, які ставляться експертові, і його висновок по них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта (ч. 2 ст. 75 КПК). Вони повинні бути сформульовані чітко, ясно і однозначно.

Постанова про призначення експертизи пред'являється для ознайомлення обвинуваченому (підозрюваному). Одночасно йому роз'яснюються права при призначенні і проведенні експертизи, які передбачені ст. 197 КПК, про що складається протокол з додержанням вимог ст. 85 КПК (ч. 2 ст. 197 КПК). Постанова про призначення судово-психіатричної експертизи не оголошується обвинуваченому в тих випадках, коли його психічний стан робить це неможливим (ч. 3 ст. 197 КПК).

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про судову експертизу" судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, а також у випадках і на умовах, визначених цим Законом, судові експерти, які не є працівниками зазначених установ.

До державних спеціалізованих установ належать: науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України; науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров'я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України.

Виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз.

Для проведення деяких видів експертиз, які не здійснюються виключно державними спеціалізованими установами, за рішенням особи або органу, що призначили судову експертизу, можуть залучатися крім судових експертів також інші фахівці з відповідних галузей знань [15, 326].

Коли експертиза проводиться в експертній установі, її керівник доручає проведення експертизи одному або декільком експертам. Ці експерти дають висновок від свого імені і несуть за нього особисту відповідальність (ст. 198 КПК).

Експертиза може бути проведена також іншими експертами з числа осіб, які володіють спеціальними знаннями, не в експертних установах. Така судово-експертна діяльність здійснюється на підприємницьких засадах на підставі спеціального дозволу (ліцензії), а також громадянами за разовими договорами.

Слідчий вправі бути присутнім при проведенні експертизи. При цьому він може одержати роз'яснення експерта з приводу дій, які той провадить. Факт присутності слідчого при провадженні судової експертизи зазначається у висновку експерта.

Після проведення необхідних досліджень експерт складає висновок. Ознайомившись з висновком експерта, слідчий має право допитати його з метою одержати роз'яснення або доповнення даного ним висновку (ст. 201 КПК). Матеріали експертизи після її завершення пред'являються обвинуваченому (підозрюваному). Момент пред'явлення висновку визначає слідчий. Про пред'явлення обвинуваченому (підозрюваному) матеріалів експертизи слідчий складає протокол, у якому зазначає його пояснення, зауваження, заперечення та клопотання (ст. 202 КПК).

недоторканість кримінальний обшук освідування

Розділ 3. Право на захист особистої недоторканості в кримінальному процесі

Право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод людини. Забезпечення такого права є конституційним принципом і повинно суворо виконуватись на всіх стадіях кримінального процесу як важлива гарантія встановлення істини і винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку. Реальне забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист можливе лише за умови неухильного додержання на всіх стадіях розслідування та судового розгляду кримінальних справ норм кримінально-процесуального законодавства, що гарантують і регламентують реалізацію цього права. Крім того, точне і неухильне виконання вимог кримінально-процесуального закону про захист прав та інтересів обвинуваченого (підсудного) є обов'язковою умовою зміцнення законності. Тому розробка питань, пов'язаних із забезпеченням обвинуваченому права на захист, потрібна як для теорії кримінального процесу, так і для практики слідчих, прокурорських і судових органів.

У пункті 2 ст. 63 Конституції України передбачено, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист, а в п. 4 ст. 29 зазначено, що кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно роз'яснено його права і надано можливість із моменту затримання захищати себе особисто та користуватись правовою допомогою захисника. У статті 21 КПК України зазначено, що підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному забезпечується право на захист. Воно полягає в тому, що закон створює всі необхідні умови для заперечення необґрунтованого обвинувачення або для з'ясування і врахування всіх обставин, що пом'якшують вину обвинуваченого [13, 57].

За статтею 21 КПК, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

Порушення права на захист завжди означає істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону і є однією з найпоширеніших підстав для скасування вироку або інших рішень у справі. До того ж таке порушення деякою мірою суперечить конституційним засадам, за якими людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю в нашій державі. З метою недопущення порушень прав і законних інтересів особи і встановлення об'єктивної істини по справі право на захист повинно гарантуватись і повно реалізовуватись у кримінальному процесі.

Це питання набуває все актуальнішого характеру, оскільки перед Україною стоїть завдання привести свою власну законодавчу базу у відповідність до європейських стандартів. Через це перед законодавчим органом нашої держави постає завдання щодо внесення змін та доповнень до чинного законодавства, зокрема кримінально-процесуального. Такі зміни, безперечно, не можуть обійти такий важливий правовий інститут, як право на захист [13, 58].

Згідно з Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р. укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, ратифікованим Україною 19 жовтня 1973 p., передбачено, що "кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що висувається проти нього, як мінімум на такі гарантії на основі цілковитої рівності:... b) мати достатньо часу та можливостей для підготовки свого захисту і мати зносини з вибраним ним самим захисником; ...d) бути судимим у його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним самим захисника; якщо він не має захисника, бути оповіщеним про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому випадку, коли інтереси правосуддя того вимагають, безоплатно для нього в усякому подібному випадку, коли він не має достатньо коштів для оплати цього захисника..." [6].

Безперечно, такі позиції дістали відображення в законодавчих актах України, проте їх належне забезпечення повинно покращуватись, і правові норми, що стосуються реалізації такого права, має бути вдосконалено.

Відповідно до ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Поряд із цим ст. 63 Конституції вказує на те, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Піклуючись про те, щоб жодна особа не була необґрунтовано засуджена і жоден винний не був незаслужено тяжко покараний, законодавець забезпечує право на захист.

На думку М.С. Строговича, право зазначених осіб на захист є основою всіх процесуальних прав, що надаються підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному, інтегроване вираження цих прав [28, 17].

Встановлюючи право на захист як один з основних принципів не тільки кримінального процесу, а й як загально-правовий принцип, кримінально-процесуальне законодавство вводить розгорнуту систему процесуальних прав обвинуваченого, використовуючи які обвинувачений має можливість заперечувати пред'явлене йому обвинувачення, наводити доводи і докази на свій захист. Такі права гарантуються кримінально-процесуальним законом.

Отже, держава покладає на особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суд обов'язок так вести процес, щоб "кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний"; щоб забезпечити можливість захищатися від пред'явленого обвинувачення; щоб виявити не лише такі, що обтяжують, а й такі, що пом'якшують вину, обставини. Без виконання цих обов'язків право на захист стає нереальним [13, 59].

Помилковою є думка про те, що право на захист може зашкодити правосуддю та послужити засобом ухилення злочинців від відповідальності. Воно перш за все повинно забезпечити захист невинних, які помилково були притягнуті до кримінальної відповідальності. Складність і важкість розслідування деяких кримінальних справ, заплутаність обставин вчинення ряду злочинів зобов'язують вживати заходів з тим, щоб і після притягнення як обвинуваченого особа мала всі необхідні засоби для захисту, щоб невинний ніколи не був засуджений.

Проте, як вважає А.С. Кобліков, значення права на захист не вичерпується лише тим, що воно забезпечує справедливе ставлення до вказаних учасників процесу, охороняє їх інтереси [12, 8-9]. Тут необхідно зазначити, що право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист та всі інші його процесуальні права служать не лише охороні законних інтересів вказаних осіб, а й успішному здійсненню завдань правосуддя, правильному проведенню досудового слідства та судового розгляду. Право на захист є необхідною передумовою встановлення істини по справі, правильного з'ясування її фактичних обставин, викриття та покарання тільки дійсного злочинця і в міру його дійсної вини, а, отже, й успішної боротьби зі злочинністю.

Право учасників процесу на захист передбачає також право захищатися від підозріння чи обвинувачення та право на захист своїх особистих і майнових інтересів. Як стверджують Ю.І. Стецовський та О.М. Ларін, у цьому разі для захисту майнових прав обвинуваченого повинні бути відомі вимоги цивільного позивача. Право обвинуваченого на захист означає також право заперечувати обставини, що пов'язані з характеристикою його морального обліку тощо [26, 13].

Підозрюваний і обвинувачений заінтересовані в тому, щоб вони:

а) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені, якщо є невинними;

б) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені за більш тяжкий злочин ніж той, який дійсно вчинили;

в) без передбачених у КПК України підстав не були притягнуті до участі в кримінальній справі як підозрювані чи обвинувачені, піддані заходам процесуального примусу і засуджені;

г) не були піддані несправедливому покаранню, тобто такому, яке призначено без урахування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність;

ґ) не обмежувалися в правах, наданих їм законом, і щоб їм було надано можливість їх реалізувати;

д) щоб були забезпечені їх особисті та майнові права. Це законні інтереси підозрюваного й обвинуваченого, оскільки мають всі ознаки, що дають їм право на захист. Воно особливо необхідне, оскільки до обвинуваченого до вирішення питання про його винність можуть застосовуватись заходи процесуального примусу. Забезпечити законність на всіх етапах руху кримінальної справи - на це спрямовані в кінцевому підсумку всі принципи кримінального судочинства та окремі процесуальні норми [13, 61].

Розглядаючи загальне поняття захисту в кримінально-процесуальній літературі, слід зазначити, що вивченням цих питань займалися такі вчені-правознавці, як М.С. Строгович, Я.О. Мотовиловкер, Т.Н. Добровольська, Г.П. Саркисянц та інші.

Як вважає Т.Н. Добровольська, захист слід розуміти як "сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвинувачення або пом'якшення відповідальності обвинуваченого (підсудного)" [11, 394]. В юридичному словнику за редакцією П.І. Кудрявцева дається аналогічне визначення захисту: "Захист - в кримінальному процесі сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвинувачення (повністю або частково), на доказування невинуватості обвинуваченого або меншої його винуватості" [32, 340].

На думку Я.О. Мотовиловкера, "в кримінально-процесуальній літературі прийнято розмежовувати:

а) право обвинуваченого на захист;

б) принцип забезпечення права на захист...;

в) сам захист як сукупність процесуальних дій, спрямованих на реалізацію права на захист;

г) функцію захисту в системі трьох основних кримінально-процесуальних функцій, під якою ...будемо розуміти регламентований законом напрямок діяльності суб'єктів захисту (обвинуваченого, захисника, законного представника), наділених правом (або обов'язком) використовувати всі вказані в законі засоби та способи для охорони законних інтересів обвинуваченого" [23, 84].

Однак в юридичній літературі немає єдиної думки щодо загального визначення поняття захисту, можна спостерігати підміну понять та категорій.

Наприклад, П.М. Давидов стверджує: "Захист - це все те, що протиставляється обвинуваченню та його наслідкам, це заперечення чи послаблення обвинувачення, це діяльність обвинуваченого, спрямована на поновлення порушених у зв'язку з обвинуваченням прав, охорону його законних інтересів" [10, 35]. А.Л. Ципкін вважає: "Захист у кримінальному процесі є врегульована законом діяльність обвинуваченого, спрямована на заперечення обвинувачення, пом'якшення відповідальності та охорону законних інтересів обвинуваченого, а також діяльність захисника, який, обстоюючи права та законні інтереси обвинуваченого, прагне до встановлення об'єктивної істини та здійснення завдань, які стоять перед правосуддям" [31, 26]. У поняття захисту, на його думку, входить діяльність обвинуваченого, його захисника та законного представника. Подібного погляду дотримується Є.Г. Мартинчик, який пише, що захист "означає регламентовану кримінально-процесуальним законом діяльність обвинуваченого, його законних представників та захисника, спрямовану на заперечення обвинувачення, охорону недоторканності обвинуваченого, його особистих та майнових прав, тобто на здійснення функції захисту" [21, 10]. На думку М.С. Строговича, "захист - це насамперед процесуальна діяльність самого обвинуваченого... Захистом є також діяльність захисника, представника законних інтересів обвинуваченого..., тобто вся та процесуальна діяльність, яка полягає у запереченні обвинувачення в цілому або окремих його частин" [27, 197-198].

Щодо питання включення до суб'єктів захисту органу, який веде процес, процесуалісти висувають різні думки. Наприклад, А.Л. Ципкін, визнаючи об'єктивність слідчого, прокурора та суду, заперечує проти кваліфікації їх дій на користь обвинуваченого: "Право на захист - це право, яке належить обвинуваченому та здійснюється обвинуваченим або його захисником. Неможливо відірвати право на захист від суб'єкта, діяльність якого визначає саме поняття захисту. Безперечно, що роль слідчого, прокурора, судді в реалізації цього права дуже велика". У цьому разі необхідно без вагань погодитися з думкою автора, оскільки право на захист належить саме обвинуваченому, проте його реалізація безпосередньо залежить від дій вказаних учасників процесу. Підкреслюючи це, А.Л. Ципкін зазначає: "Право обвинуваченого досить часто виражається в тому, що він лише заявляє прохання. Але для реалізації цієї заяви потрібна визначена діяльність органів суду, прокуратури чи органів слідства. Обвинувачений, наприклад, заявляє перед слідчим прохання про допит свідків чи проведення експертизи. Від слідчого залежить, зважаючи на обставини справи, визнати чи не визнати заявлене клопотання обґрунтованим і провести необхідні дії. Якщо в обвинуваченого на руках є документ, який він вважає за потрібне долучити до справи, то і тут право на захист полягає в проханні долучити документ. Якщо у вказаних для прикладу випадках зазначені нами органи відхиляють клопотання обвинуваченого, то право обвинуваченого на захист може полягати в оскарженні ним цієї відмови" [31, 26].

Підсумовуючи, слід зазначити, що захист як процесуально-правовий інститут являє собою сукупність юридичних норм, що регулюють кримінально-процесуальну діяльність і відносини, пов'язані з запереченням або пом'якшенням обвинувачення. Інститут захисту регулює кримінально-процесуальну діяльність всіх суб'єктів захисту і є частиною кримінально-процесуального права. Процесуальне значення захисту полягає в тому, що він передусім є засобом, методом реалізації прав та інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Відомо, що принципи кримінального процесу становлять єдину систему й взаємодіють один з одним. Всі вони так чи інакше пов'язані з правом обвинуваченого на захист. Саме тому вивчення принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому й підсудному такого права належить до найважливіших завдань кримінально-процесуальної науки, що в подальшому сприяє удосконаленню його реалізації в нормах кримінально-процесуального права.

Висновки

Отже, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції).

Кожний має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ч. 1 і ч. 2 ст. 28 Конституції). Кожна особа має право на свободу і особисту недоторканість (ч. 1 ст. 29 Конституції).

Зазначені норма гарантують кожному громадянинові охорону його честі і гідності. Але під час кримінально-процесуальної діяльності в інтересах розкриття і розслідування злочинів може виникнути необхідність в обмеженні вказаного конституційного права.

Принцип недоторканості особи, охорони її честі і гідності в кримінальному процесі може бути сформульований таким чином: ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку, приводу, примусово поміщений в медичний заклад для обстеження не інакше як на підставах і в порядку, передбачених законом.

Даний принци закріплено в ст.ст. 28 і 29 Конституції, ст. 14 КПК України.

Його зміст розкривається в таких положеннях:

Особа може бути позбавлена волі, як кримінальне покарання, тільки за обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили.

Запобіжний захід взяття під варту може застосовуватись до особи не інакше як за мотивованим рішенням суду на підставах і в порядку, встановлених в законі (ч. 2 ст. 29 Конституції)

Підстави і порядок обрання цього запобіжного заходу передбачені в ст.ст. 148,150,155-158 КПК. Оскільки ч. 2 ст. 29 Конституції України відповідно до ст. 13 перехідних положень Конституції вступить в силу тільки через 5 років після прийняття, весь цей час буде зберігатись існуючий порядок санкціонування запобіжного заходу взяття під варту прокурором або його заступником.

3. Короткочасне затримання особи за підозрою у вчиненні злочину може провадитись тільки на підставах і в порядку, вказаних в ст.ст. 106,115 КПК. Відповідно до ч. 3 ст. 29 Конституції обґрунтованість затримання повинна бути перевірена судом протягом 72 годин.

Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72-х годин з моменту затримання їй не вручено мотивоване рішення суду про тримання під вартою. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ст. 13 перехідних положень Конституції).

Особистий обшук, якщо він проводиться не під час затримання або під час арешту і не є складовою частиною обшуку в приміщенні або іншому місці, здійснюється за постановою органів дізнання або слідчого і тільки з санкції прокурора.

Привід свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, якщо вони без поважних причин не з'явилися з органи попереднього розслідування або в суд, здійснюється органами внутрішніх справ лише за мотивованою постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду (ст.ст. 70, 72, 136, 288, 290, 292 КПК).

Поміщення обвинуваченого в медичні заклади для проведення судово-медичної або судово-психіатричної експертизи здійснюється лише за постановою слідчого і санкції прокурора або його заступника (ст. 205 КПК) або за постановою судді чи ухвалою суду.

Під час провадження в кримінальній справі не допускається вчинення дій, які принижують честь і гідність особи. Слідчий не вправі бути присутнім при освідуванні особи іншої статі, коли це зв'язане з необхідністю оголювати особу, що підлягає освідуванню. При освідуванні не допускаються дії, які принижують гідність освідуваної особи або небезпечних для її здоров'я.

Для забезпечення незалежності від будь-яких органів і осіб закон передбачає додаткові гарантії недоторканості Президента, кандидатів в Президенти України, депутатів ВРУ, кандидатів в депутати, суддів. Завідомо незаконний арешт, затримання або привід, а також винесення судами завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали тягнуть за собою кримінальну відповідальність посадових осіб за ст.ст. 173 і 176 КК України.

Література