2.1 Реалізація принципу недоторканості особи під час затримання та взяття під варту в кримінальному процесі

Затримання підозрюваного є тимчасовим запобіжним заходом, який полягає у триманні під вартою підозрюваного у вчиненні злочину, за який кримінальний закон передбачає покарання у виді позбавлення волі.

Для затримання (взяття особи під варту) недостатньо ані наявності на її одязі очевидних слідів злочину, оскільки всі речові докази непрямі, ані показань очевидців, в тому числі й потерпілих, які прямо вкажуть на дану особу як на таку, що вчинила злочин, оскільки не виключені ситуації, коли потерпілий, будучи сам винним у вчиненні злочину, наприклад, спровокувавши застосування засобів необхідної оборони своїми насильницькими діями, відверто збрехав чи очевидець помилився при впізнанні підозрюваного, а у останнього, як з'ясувалось потім, є неспростовне алібі [30, 511].

У практичній діяльності трапляються випадки, коли очевидець, який вказав на підозрюваного як на особу, що вчинила злочин, помер до його допиту, або згодом виявилося, що він психічно хворий і не підлягав допиту як свідок.

Уявімо собі ситуацію, що особу затримано, а пізніше з'ясувалося, що вона ще не досягла віку, за якого настає відповідальність за злочин. Справу слід припинити за відсутністю складу злочину. Таке саме рішення слід прийняти і тоді, коли щодо затриманого в процесі слідства не зібрано доказів, достатніх для притягнення його до відповідальності, тобто за недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину.

Проте згідно зі ст. 1 і 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, дізнання, досудового слідства" прокуратури та суду" незаконно затриманий має право на відшкодування заподіяної йому матеріальної та моральної шкоди. Виходячи із змісту даного закону, затримання буде визнане незаконним, якщо згодом кримінальну справу щодо підозрюваного, обвинуваченого або підсудного, якого затримали, буде закрито за відсутністю складу злочину або за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Отже, законним буде лише таке затримання, яке проваджене за наявності на момент затримання неспростовних системи доказів вчинення підозрюваним злочину.

На жаль, у практичній діяльності органи дізнання часто приймають ризиковане рішення про затримання, а коли помилка стає явною, намагаються будь-якою ціною здобути докази вчинення підозрюваним будь-якого іншого злочину, аби врятувати "честь мундира". Мало хто має мужність визнати свою помилку.

Фактичні підстави затримання як запобіжного заходу - наявність системи незаперечних доказів вчинення відповідною особою злочину.

Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, негайно складається протокол із зазначенням підстав і мотивів затримання, року, місяця, дня і години затримання, осіб, які затримали підозрюваного, часу складання протоколу і результатів особистого обшуку, місце утримання підозрюваного [30, 512].

Протокол оголошується підозрюваному і йому роз'яснюються права і обов'язки, з'ясовується, чи бажає він мати захисника з моменту затримання, про що робиться відмітка в протоколі. Протокол про затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим.

Копія протоколу затримання з переліком прав та обов'язків підозрюваного негайно вручається затриманому. Невиконання даної вимоги слід вважати суттєвим порушенням процесуального законодавства, що може спричинити визнання показань затриманого такими, які не мають доказової сили, та інші процесуальні санкції.

Окрім роз'яснення затриманому його прав та порядку їх реалізації, про що відмічається в протоколі затримання, копія якого має бути вручена підозрюваному, йому окремо пояснюється право користуватись юридичною допомогою захисника та мати побачення з ним до першого допиту наодинці. Одночасно копія протоколу надсилається прокуророві.

Про затримання особи та її місце перебування особа, яка здійснює дізнання, слідчий, суд зобов'язані повідомити негайно його близького родича чи інших осіб за його вибором, а на його прохання - сповістити також адміністрацію за місцем роботи або навчання.

Затриманий має право на побачення віч-на-віч до першого допиту зі своїм захисником. Побачення родичів або інших осіб із затриманим на строк до двох годин може дозволити особа або орган, у провадженні яких знаходиться справа. Таке побачення відбувається в присутності представника адміністрації місця тримання під вартою [30, 513].

Затримані користуються всіма громадянськими правами і свободами, за винятком тих, щодо яких здійснено обмеження відповідно до процесуального законодавства. Вони отримують статус підозрюваного і наділяються правами названого учасника кримінального процесу, які можуть використовувати для захисту своїх законних інтересів.

Затриманий підлягає негайному допиту, а якщо цього зробити не можна, то він має бути допитаний не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. До першого допиту він має право на побачення із своїм захисником віч-на-віч, тобто в обмежений певними межами час і наодинці. При допиті підозрюваного присутність захисника є обов'язковою, за винятком випадку, коли підозрюваний відмовляється від захисника, а відмова може бути прийнята, тобто закон для цього випадку не вимагає обов'язкової участі захисника. Така відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного і не може бути перешкодою для провадження участі у справі захисника інших підозрюваних.

Затримані утримуються в ізоляторах тимчасового утримання в умовах ізоляції від суспільства з дотриманням установленого законом режиму. Затримані працівники органів внутрішніх справ, прокуратури, СБУ та військовослужбовці мають утримуватись на гауптвахті.

Протягом сімдесяти двох годин після затримання особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор:

а) звільняють затриманого - якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог, передбачених законом;

б) обирають затриманому запобіжний захід у виді підписки про невиїзд, особистої поруки, передачі неповнолітнього під нагляд, передачі під нагляд командування військової частини і звільняють його з-під варти;

в) доставляють затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у виді взяття під варту [30, 514].

У поданні про застосування до обвинуваченого, підозрюваного запобіжного заходу у виді взяття під варту мають зазначатися: дані про особу обвинуваченого чи підозрюваного; обставини справи як їх встановлено на попередньому слідстві; докази, які підтверджують, що саме затримана особа вчинила злочин; чому до неї не може бути застосований інший запобіжний захід. Застосування запобіжного заходу у виді взяття під варту до кожної із затриманих у справі осіб потребує внесення окремого подання.

Подання про застосування запобіжного заходу у виді взяття під варту має бути розглянуто судом протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого.

Якщо для обрання затриманій особі запобіжного заходу є необхідність додатково вивчити дані про особу підозрюваного, обвинуваченого чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то слідчий, суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора - до п'ятнадцяти діб, про що виноситься постанова.

У випадках оскарження затримання до суду скарга затриманого начальником місця утримання затриманих негайно передається судді і розглядається ним одночасно з поданням про обрання запобіжного заходу.

Суддя, отримавши подання слідчого, затверджене прокурором або подання прокурора про обрання затриманому як запобіжного заходу взяття під варту, до закінчення строку затримання, знайомиться з матеріалами, що були підставою для затримання, опитує підозрюваного чи обвинуваченого, за необхідності опитує особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора та висновок служби з досудових питань, після чого залежно від наявності до того підстав виносить постанову:

про звільнення затриманого - якщо не підтвердилася підозра у вчиненні злочину або затримання було здійснено з порушенням вимог, передбачених законом;

про обрання затриманому запобіжного заходу у виді застави, підписки про невиїзд, особистої поруки, передачі неповнолітнього під нагляд, передачі під нагляд командування військової частини і його звільнення з-під варти;

про обрання затриманому запобіжного заходу у виді взяття під варту [30, 515].

Якщо у встановлений законом строк затримання постанови про звільнення затриманої особи чи застосування до неї запобіжного заходу у виді взяття під варту не надійшло, начальник місця утримання затриманих звільняє цю особу, про що складає протокол, і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, які здійснили затримання. У разі необхідності начальник місця утримання затриманих забезпечує звільнену особу безкоштовним проїздом до місця її проживання; на її прохання видає довідку про час перебування в місці утримання затриманих.

Взяття під варту - запобіжний захід, який полягає в ізоляції обвинуваченого чи підозрюваного від суспільства, ув'язненні (арешті)¹, тобто позбавленні волі особи, яка вчинила злочин, до визнання її винною судом, і утриманні її під вартою на встановлених законом підставах і умовах.

Взяття під варту як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі і на строк менше трьох років.

Місцем попереднього ув'язнення, тобто місцем для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчий ізолятор. В окремих випадках ці особи можуть утримуватися в тюрмі або в місцях тримання затриманих. У місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше трьох діб. Якщо доставка ув'язнених до слідчого ізолятора в цей строк неможлива з причини віддаленості або відсутності належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб [30, 516].

Працівники міліції, щодо яких обрано запобіжний захід у виді взяття під варту утримуються на гауптвахті. Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано щодо осіб, які вчинили злочин під час відбування покарання в місцях позбавлення волі, вони можуть утримуватися у штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії або в дисциплінарному ізоляторі виховної колонії.

Взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом, що застосовується, як правило, лише у справах про злочини, за вчинення яких кримінальний закон передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки. Взяття під варту обирається, звичайно, тільки тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може забезпечити вирішення завдань кримінального процесу. При цьому повинні враховуватися вік, стан здоров'я, сімейний стан, особистість обвинуваченого, тяжкість вчиненого злочину.

Фактичною підставою взяття під варту є наявність системи неспростовних доказів вчинення обвинуваченим (підозрюваним) кримінально караного діяння (злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі).

Арешт може застосовуватись лише за постановою судді чи за ухвалою суду і лише у виняткових випадках, коли це викликано тяжкістю вчиненого злочину, в якому він обвинувачується, обумовлюється крайньою необхідністю, здійснюється для запобігання більш значної шкоди інтересам суспільства і держави, правам і свободам громадян.

Взяття під варту здійснюється лише тоді, коли застосування іншого запобіжного заходу не може гарантувати, що обвинувачений не розпочне спроб до вчинення нових злочинів, не буде перешкоджати встановленню істини в справі, не сховається від слідства і суду.

Обрання запобіжного заходу "взяття під варту" включає в себе:

внесення клопотання до суду про обрання запобіжного заходу,

прийняття рішення про обрання запобіжного заходу та його оформлення;

доведення рішення до відповідних осіб та складання необхідних документів;

вжиття необхідних додаткових заходів, які випливають із суті обраного запобіжного заходу [30, 517].

Якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке саме подання вправі внести прокурор.

Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставлення його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може продовжуватися більше сімдесяти двох годин, а в разі, коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, - не більше сорока восьми годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт.

Отримавши подання, суддя вивчає матеріали, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, опитує підозрюваного чи обвинуваченого, за необхідності опитує особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився, після чого залежно від наявності для того підстав виносить постанову.

про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у виді взяття під варту [30, 517].

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у виді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою.

На постанову судді прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція до апеляційного суду. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.

Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу є необхідність ДОДАТKOBO вивчити дані про особу затриманого чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, суддя вправі продовжити затримання до десяти, аза клопотанням підозрюваного, обвинуваченого - до п'ятнадцяти діб, про що виноситься постанова. У разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк.

Стосовно деяких категорій осіб у законодавстві встановлено особливий порядок їх арешту. Так, судді не можуть бути заарештовані без дозволу Верховної Ради. Згідно зі ст. 37 Закону України "Про рахункову палату" кримінальну справу щодо Голови Рахункової палати, Першого заступника і заступника Голови, головних контролерів та Секретаря Рахункової палати може бути порушено лише Генеральним Прокурором України.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини користується статусом недоторканності на весь період своїх повноважень. Кримінальну справу стосовно нього може порушити лише Генеральний Прокурор України.

Стосовно деяких категорій суб'єктів передбачається імунітет від кримінальної відповідальності і встановлюється статус недоторканності. Недоторканністю володіють Президент України і кандидати на цю посаду в період виборів, Голова Верховної Ради України і Прем'єр-міністр України [30, 518].

Імунітетом від кримінальної відповідальності наділені дипломатичні агенти. Особистість дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає арешту або затриманню. Члени сім'ї дипломатичного агента, що живуть разом із ним, а також співробітники адміністративно-технічного персоналу представництв і члени їхніх сімей, якщо вони не є громадянами держави перебування, користуються привілеями й імунітетами дипломатичних агентів.

Консульські посадові особи не підлягають арешту або затриманню інакше як на підставі рішень суду й у випадку вчинення тяжких злочинів.

2.2 Реалізація принципу недоторканості особи при особистому обшуку, освідування та проведенні експертизи

Обшук проводиться в тих випадках, коли є достатні підстави вважати, що знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини в справі чи забезпечення цивільного позову, знаходяться в певному приміщенні або місці чи в якої-небудь особи. Обшук проводиться також і в тому випадку, коли є достатні дані про те, що в певному приміщенні або місці знаходяться розшукувані особи, а також трупи чи тварини (частини 1,2 ст. 177 КПК). Таким чином, обшук - це слідча дія, що являє собою процесуальний примусовий пошук з метою виявлення, вилучення та фіксації предметів та документів, які мають значення для розкриття справи, а також розшукуваних осіб або трупів.

Залежно від об'єкта обшук поділяється на три види: 1) обшук приміщень (а) житла чи іншого володіння особи; (б) службових і виробничих приміщень підприємств, установ, організацій); 2) обшук місцевості (саду, городу, подвір'я, ділянок лісу, поля тощо); 3) обшук особи [15, 307].

Юридичними підставами провадження обшуку (за винятком житла чи іншого володіння особи) є постанова слідчого, в якій він обґрунтовує необхідність проведення цієї слідчої дії, санкціонована прокурором чи його заступником. У невідкладних випадках такий обшук може бути проведений без санкції прокурора, але з наступним повідомленням прокурора в добовий строк про проведений обшук та його результати.

Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, а також особи (за винятком випадків, коли обшук може бути проведений без постанови) проводиться лише за вмотивованою постановою судді. Це положення законодавства відображає відомий міжнародно-правовий стандарт, якій міститься в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 8), ст. 30 Конституції України.

При необхідності провести обшук слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до судді за місцем провадження досудового слідства. Суддя негайно розглядає подання і матеріали справи, а у разі необхідності вислуховує слідчого, прокурора і за наявності підстав виносить постанову про проведення обшуку чи постанову про відмову в його проведенні. Постанова судді про проведення обшуку оскарженню не підлягає. На постанову судді про відмову в проведенні обшуку протягом трьох діб з дня її винесення прокурором може бути подана апеляція до апеляційного суду.

Обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді лише у двох невідкладних випадках: 1) пов'язаних із врятуванням життя та майна; 2) пов'язаних з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину [15, 307].

При цьому в протоколі зазначаються причини, що обумовили проведення обшуку без постанови судді. Протягом доби з моменту проведення цієї дії слідчий направляє копію протоколу обшуку прокуророві (частини 5,6 ст. 177 КПК). В інших невідкладних випадках слідчий повинен вжити всіх можливих заходів для збереження в незмінному стані слідів злочину, об'єктів, що підлягають обшуку, тощо і якнайшвидше отримати судове рішення про його провадження.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 березня 2008 року № 2 "Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства" дав таке тлумачення поняття "житло", яке не знайшло свого закріплення в законодавстві, що породжувало неуніфікованість підходів на практиці. Під житлом слід розуміти: 1) особистий будинок з усіма приміщеннями, які призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоча й не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимчасового проживання (будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі тощо); 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового проживання (дача, садовий будинок тощо) [4].

Як "інше володіння" слід розуміти такі об'єкти (природного походження та штучно створені), які за своїми властивостями дають змогу туди проникнути і зберегти або приховати певні предмети (речі, цінності). Ними можуть бути, зокрема, земельна ділянка, сарай, гараж, інші господарські будівлі та інші будівлі побутового, виробничого та іншого призначення, камера сховища вокзалу (аеропорту), індивідуальний банківський сейф, автомобіль тощо.

Пленум Верховного Суду також звернув увагу на те, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини поняття "житло" у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поширюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення [4].

Обшук особи може бути проведений також лише на підставі судового рішення, за винятком випадків, передбачених ч. 3 ст. 184 КПК:

1) при фізичному захопленні підозрюваного уповноваженими на те особами, якщо є достатні підстави вважати, що затриманий має при собі зброю або інші предмети, які становлять загрозу для оточуючих, чи намагається звільнитися від доказів, які викривають його чи інших осіб у вчиненні злочину;

2) при затриманні підозрюваного;

3) при взятті підозрюваного, обвинуваченого під варту;

4) за наявності достатніх підстав вважати, що особа, яка перебуває в приміщенні, де проводиться обшук чи примусова виїмка, приховує при собі предмети або документи, які мають значення для встановлення істини в справі [15, 312].

Освідування - слідча дія, яка полягає в огляді підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого чи свідка з метою виявлення або засвідчення наявності у них слідів злочину, особливих прикмет або інших властивостей і зовнішніх ознак, що мають значення для кримінальної справи (ст. 193 КПК).

Мета, з якою проводиться дана слідча дія, - необхідність виявити або засвідчити наявність у обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка особливих прикмет, слідів злочину та інших властивостей і ознак, що мають значення для кримінальної справи.

Освідування як слідчу дію необхідно відрізняти від освідування судово-медичного. Для провадження слідчого освідування не вимагається спеціальних медичних пізнань. При провадженні ж судово-медичного освідування необхідні спеціальні знання в галузі медицини, оскільки вирішенню підлягають спеціальні питання: про причини і давність спричинення тілесних ушкоджень, ступінь їх тяжкості, ступінь сп'яніння, з'ясування природи анатомічних або фізіологічних аномалій та ін. Такий судово-медичний огляд обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого або свідка слідчий доручає керівнику медичної установи, судово-медичному експерту або лікарю. За його результатами складається акт або видається довідка. У свою чергу, судово-медичне освідування не слід ототожнювати із судово-медичною експертизою, яка призначається і проводиться у порядку статей 75, 76, 196, 200 КПК, результати якої оформляються висновком експерта [15, 313].

При необхідності проведення освідування слідчий виносить про це постанову, у якій повинні бути вказані підстави для проведення цієї слідчої дії, її мета і особа, яка має бути піддана освідуванню.

Підставою для прийняття рішення про освідування є наявність зафіксованих у матеріалах справи даних про те, що на тілі певної особи є особливі прикмети чи сліди злочину, виявлення чи засвідчення наявності яких має значення для правильного вирішення кримінальної справи, передусім для встановлення осіб, які вчинили злочин. Ці фактичні дані можуть бути одержані від учасників процесу (свідків, потерпілих та ін.), міститися в протоколах слідчих дій (обшуку, огляду тощо), матеріалах оперативно-розшукової діяльності, повідомлені медичними установами тощо.

Шляхом слідчого освідування може бути з'ясовано, чи є на тілі даної особи: а) особливі прикмети, які саме і їх локалізація (шрами, татуювання, дефекти статури, родимі плями, рубці, бородавки, відсутність певних частин тіла, сліди колишніх хвороб); б) які-небудь пошкодження, сліди злочину та їх локалізація (подряпини, синці, укуси, інші тілесні ушкодження); в) частинки тих або інших речовин (крові, хімічних речовин, слини тощо); г) ознаки професійної приналежності.

Коло осіб, які можуть бути піддані освідування, визначені в ст. 193 КПК. Це - підозрюваний, обвинувачений, свідок або потерпілий. Постанова про провадження освідування, винесена відповідно до закону, є обов'язковою для виконання особами, відносно яких вона винесена (ч. 5 ст. 114 КПК). Проте в юридичній літературі вже давно йде суперечка про можливість примусового освідування у разі відмови особи від його проведення. У зв'язку з цим слід зазначити, що домінуючою є точка зору про те, що освідування потерпілого і свідка доцільно проводити тільки з їх згоди. Щодо підозрюваних і обвинувачених освідування може бути проведено, зокрема, і в примусовому порядку. Це пояснюється тим, що оскільки ці учасники процесу вчинили суспільно небезпечне діяння, то щодо них можна застосовувати певні заходи примусу, у тому числі й примусове освідування. Це не означає, проте, що при щонайменшому запереченні підозрюваного або обвинуваченого слід застосовувати примусові заходи. Методами переконання слідчому, як правило, вдається одержати згоду на освідування [15, 314].

Закон передбачає цілий ряд гарантій, які спрямовані на захист честі і гідності осіб, що піддаються освідуванню. Зокрема, слідчому забороняється бути присутнім при освідуванні особи іншої статі, якщо це пов'язано з необхідністю оголення останньої. У такому разі за дорученням слідчого освідування може проводитися лікарем (який може бути будь-якої статі), а його результати заносяться до протоколу зі слів лікаря. Або слідчий має право звернутися до прокурора чи начальника слідчого відділу з клопотанням про доручення провадження освідування слідчому або працівнику органу дізнання тієї ж статі, що і освідуваний [15, 314].

При освідуванні не допускаються дії, які принижують гідність освідуваної особи або є небезпечними для її здоров'я.

Освідування може супроводжуватися фотографуванням загального виду тіла і знайдених на ньому прикмет або слідів, якщо це є етичним. Фотографії додаються до протоколу у вигляді фототаблиці.

Присутність понятих при освідуванні в ст. 193 КПК не передбачено. Однак у ч. 2 ст. 127 "Залучення понятих" вказано, що до участі у проведенні освідування поняті можуть бути залучені, якщо слідчий визнає це за необхідне.

У протоколах огляду і освідування повинні фіксуватися факти, що мають доказове значення. У них не дається пояснень, інтерпретації знайдених фактів, явищ, не висловлюються думки слідчого про механізм утворення тих або інших слідів, про походження і приналежність знайдених предметів. У них лише фіксуються фактичні дані, одержані в результаті безпосереднього виявлення і спостереження обстановки і предметів.

Судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства (ст. 1 Закону України "Про судову експертизу").

Призначення та проведення судової експертизи - це слідча дія, яка являє собою особливу, передбачену законом форму одержання нових знань, що мають значення для кримінальної справи, за допомогою проведення досліджень особами, які володіють спеціальними знаннями в галузі науки, техніці, мистецтві, ремеслі.

Неприпустимо підміняти експертизу консультацією спеціаліста, навіть у тому випадку, якщо призначення експертизи не є обов'язковим.

Судова експертиза має відмінні ознаки: 1) експертиза призначається, коли для вирішення певних питань потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання; 2) проводиться експертом - особою, досвідченою в певній спеціальній галузі (галузях) знань; 3) таке дослідження має самостійний характер; 4) законом встановлена особлива процесуальна форма призначення та проведення експертного дослідження [15, 323].

Призначення та проведення експертизи можна представити у вигляді алгоритму: 1) призначення експертизи; 2) проведення експертних досліджень; 3) дача висновку експертом з питань, що поставлені перед ним особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею чи судом; 4) пред'явлення обвинуваченому (підозрюваному), підсудному матеріалів експертизи.

Призначення та проведення експертизи в кримінальному процесі регулюється гл. 18 КПК. Основоположні засади судово-експертної діяльності, зокрема її організація, правовий статус судового експерта, забезпечення роботи державних спеціалізованих установ та відомчих експертних служб тощо, визначаються також Законом України "Про судову експертизу", іншими законодавчими актами, відомчими нормативно-правовими документами. Наприклад, Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, Науково-методичними рекомендаціями з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, які затверджені наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 року № 53/5 та ін.

Фактичною підставою для призначення експертизи є потреба в наукових, технічних або інших спеціальних знаннях, які необхідні для вирішення певних питань при провадженні в кримінальній справі. До спеціальних пізнань належать знання в певній галузі науки, техніки, мистецтві або ремеслі та інших окремих сферах людської діяльності. Спеціальні пізнання у відповідній галузі діяльності визначаються предметом експертизи. До спеціальних не належать загальновідомі і загальнодоступні наукові знання в галузі матеріального і процесуального права, якими повинні володіти слідчі, прокурори, судді. На неприпустимість порушення перед експертом правових питань (наприклад, про причину недостачі цінностей, вину обвинуваченого в смерті потерпілого або заподіянні йому тілесних ушкоджень, про осудність особи тощо) вказує Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови від 30 травня 1997 року № 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах".