Конституційний статус депутатів парламентів зарубіжних країн

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет «Одеська юридична академія»

Кафедра конституційного права

КУРСОВА РОБОТА

з конституційного права зарубіжних країн

на тему: Конституційний статус депутатів парламентів зарубіжних країн

Одеса -2013р.

Вступ

На перший погляд здається, що такі поняття як парламент, депутат досить зрозумілі для кожного. Ці слова стали для нас буденними. Проте, можна сказати, що кожні поняття мають свої особливості і «парламент» та «депутат» не є виключенням. Тому в цій курсовій роботі, я намагалась досить зрозуміло та точно розкрити ці суть, ціль, існування «парламента» та «депутата» в зарубіжних країнах.

Актуальність теми курсової роботи. Законодавчо закріпити правовий статусу членів парламенту завжди ставило перед державою складні завдання. Це є дуже важливо, аби ця проблема була вирішеною, як на законодавчому рівні, але щоб і підкріплювалася досить глибокими теоретичними розробками.

Мета курсової роботи дослідити конституційний статус депутатів парламентів зарубіжних країн.

Найважливішою рисою правового статусу члена парламенту є його стабільність і незмінність, що дозволяє йому відігравати велику роль протидії розвитку негативних тенденцій у суспільстві та державі. В чому полягає важливість роботи депутатів парламенту зарубіжних країн, їх певні особливості.

Дана мета досягається шляхом розв'язання ряду поставлених завдань

1) з'ясувати суть поняття парламенту;

2) визначити його структуру, формування, повноваження;

3) розглянути докладно про конституційно-правовий статус депутатів

4) скласти цілісне уявлення про його права, обов'язки і привілеї.

Об`єктом дослідження в роботі є конституційний статус депутатів парламенту зарубіжних країнах.

Предмет дослідження - загальні і специфічні закономірності правового статусу депутатів парламенту зарубіжних країн.

Методологічна основа курсової роботи ґрунтується на комплексі сучасних методів дослідження. Важливими є методи аналізу та синтезу опрацьованої інформації, розробка власних висновків та припущень, порівняльний метод. Вони забезпечуть розкриттю теми курсової роботи.

Теоретичною основою роботи стали значні та фундаментальні праці дослідників, вчених, науковців, радянських , сучасних, а також зарубіжних авторів (Гринюк Р.Ф., Котелевская И.В., Лонді Ф., Журавський В.С., Мішина Н.В.), тощо.

Структура курсової роботи дає можливість розкрити тему і складається із вступу, трьох основних розділів, шести підрозділів, висновків та списку використаної літератури.

Ця тема є досить цікавою. В курсовій роботі використано багато складних термінім, які роблять її достатньо складною. Щодо правового статусу депутатів парламенту, то в кожні країні є свої окремі, різні особливості. Все це говорить про індивідуальність кожної країни.

РОЗДІЛ 1. Законодавча влада в зарубіжних країнах

1.1 Поняття та структура парламентів зарубіжних країн

Законодавча влада здійснюється перш за все загальнодержавним представницьким органом. В суб'єктів федерації можуть бути свої місцеві законодавчі органи.

Загальнодержавний представницький орган може мати різні назви (Парламент - Великобританія, Італія, Франція, Японія, Індія, Бельгія та ін., Конгрес - в США та країнах Латинської Америки, Риксдаг - в Швеції, Кнесет - в Ізраїлі, національні збори, народні збори, меджліс, і т.д.), але за ним закріпилася узагальнена назва - Парламент. Парламенты мира. М.: Высшая школа “Интерпрейс”, 1991. - 624 с.

Термін «парламент» походить віл англійського «parliament», який, у свою чергу, походить від французького «parler» - говорити.

Батьківщиною парламенту вважається Англія, де з ХІІІ ст. збори найбільших феодалів (лордів), вищого духівництва (прелатів), представників міст і графств обмежили владу короля. Гринюк Р.Ф., Захарченко М.А. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. - Видання друге, переробив і доповнив. - К.: Істина, 2012. - 376 с.

Парламент - це виборний колегіальний орган держави, тобто це вищий орган народного представництва, який виражає суверенну волю народу, покликаний регулювати важливі суспільні відносини головним чином шляхом прийняття законів, здійснює контроль за діяльністю органів виконавчої влади і вищих посадових осіб.Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. К.: Арт Ек, Вища школа, 1997. - 127-178 с.

За часом виникнення та становлення сучасні парламенти можна умовно поділити на чотири покоління, а саме:

1) давні (середньовічні) парламенти;

2) часів нової історії;

3) ті, що виникли після Другої світової війни;

4) новітні парламент. [4; c.7]

До парламентів першого покоління необхідно віднести ті, які мають давній родовід, зокрема Альтинг Ісландії, що виник ще у 930 р. і Парламент Великобританії (кінець ХІІІ ст.). Ці інституції були і є носіями багатьох політико-державних традицій, спряли і сприяють утвердженню демократії у своїх суспільствах. Водночас ці парламенти справили і справляють позитивний вплив на становлення і розвиток парламентів світу. [4; c.8]

До другого покоління цілком слушно відносять парламенти, виникнення яких пов'язане з буржуазними революціями та прийняттям перших конституцій (Конгрес США, Парламент Франції, Стортинг Норвегії та ін.). У першу чергу парламентські установи США і Франції теж можуть вважатися каталізаторами становлення і розвитку парламентського будівництва: перша у становленні органів народного представництва країн Латинської Америки, друга - ряду Європейських і франкомовних держав інших континентів. І хоча ряд класичних парламентів пережили певний занепад у першій половині ХХ ст., коли у деяких країнах установилися диктаторські режими, у другій половині вони зміцнили свої позиції (Австрія, Італія, ФРН, Японія та ін.).[4; c.10]

Третє покоління складають парламенти, які утворилися після Другої світової війни у ряді країн Азії й Африки у зв'язку з проголошенням їх незалежності. Нарешті, четверте наймолодше покоління парламентів становлять парламенти держав з числа колишніх республік Союзу РСР та країн Східної Європи. У переважній більшості тут вищі представницькі органи знаходяться на стадії поступового перетворення у справжні органи народовладдя. Котелевская И.В. Современный парламент // Государство и право.- 1997.-ЖЗ.-С.7-18.

Оним з визначальних моментів у характеристиці парламентів як загального явища і визначення особливостей представницьких органів окремих держав є їх структура.

За своєю структурою вищі представницькі органи є однопалатними та двопалатними (бікамеральними).

Двопалатна структура парламенту властива як унітарним, так і федеративним державам, проте принципи формування верхньої палати федеративної країни відмінні, порівняно з унітарною державою, що має у своєму складі верхню палату. Нижня палата у двопалатному парламенті називається по-різному: Палата представників (Австралійський Союз, США, Японія та ін.), Палата депутатів (Італія, Мексика), Національна рада (Австрія), Державна Дума (Російська Федерація), Народна палата (Індія), Сейм (Польща), Палата громад (Великобританія, Канада), Віче республік (Союзна Республіка Югославія), Національні збори (Франція) і т. ін. Конституционное (государственное) право зарубежних стран: В 2 т. /Под ред. Б.А. Страшуна. - М., 1995.

Найпоширеніші назви верхньої палати парламенту - Сенат (Бразилія, Аргентина, Іспанія, Італія, Польща, Румунія, Франція та ін.); Палата сенаторів (Мексика); Палата радників (Японія); Рада штатів (Індія); Палата лордів (Велика Британія); Федеральна рада (Австрія); Віче громадян (Союзна Республіка Югославія); Рада Федерації (Російська Федерація).

Однопалатна система парламенту є характерною для мононаціональної держави, що займає, як правило, невелику територію. Джерела її виникнення різноманітні. В одних країнах однопалатна структура парламенту була встановлена разом з утворенням незалежної держави. Так, у Болгарії після закінчення болгаро-турецької війни була прийнята Тирновська Конституція 1879 р., яка передбачала однопалатні Народні збори. Така сама структура парламенту закріплювалася конституціями (1947, 1971 рр.) та нині чинною (1991 р.). Парламенты зарубежных стран: Справочник. - М.: Издание Государственной Думы, 2002. - 240 с.

Після Другої світової війни від двопалатної структури парламенту відмовилися Греція, Данія, Швеція, Португалія, Туреччина, Єгипет, Нова Зеландія, Еквадор та інші країни. Однопалатній структурі парламенту надала перевагу Об'єднана Республіка Танзанія.

На думку деяких політологів і державознавців, однопалатний парламент більше відповідає демократичному устрою та однона-ціональному складу населення. Він простіший та ефективніший, законодавча процедура не настільки складна, як у двопалатному парламенті. Нижні палати двопалатних парламентів і однопалатні парламенти формуються, як правило, шляхом прямих виборів. Всекитайські збори народних представників утворюються багатоступеневими виборами. Вони складаються з представників, обраних від провінцій, автономних областей, міст центрального підпорядкування та збройних сил (ст. 59 Конституції КНР). Конституція Китайської Народної Республіки 1982 p.

1.2 Формування парламентів

У конституційному праві вихідним моментом при характеристиці парламентів майже завжди виступає порядок їх формування.

Найпоширенішим способом є, як відомо, вибори. Народ, який оголошується в конституціях єдиним джерелом державної влади, висловлює свою політичну волю шляхом виборів. Завдяки цьому акту він безпосередньо перетворює свою волю у владну політичну структуру - парламент. А тому демократичний лад будь-якої держави схиляється до виборів на засадах загального виборчого права. Георгіца А.3. Проблеми компетенції парламенту // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук.праць. Вип.45: Правознавство. - Чернівці: ЧДУ, 1999.- С.53-62.

Як правило однопалатні парламенти обирає населення. А в двопалатному парламенті нижня палата обирається населенням, а верхня палата формується способом, передбаченим законодавством країни. Журавський В.С. Принцип формування та термін повноважень палат двопалатного парламенту // Правова держава: щорічник наукових праць Інституту Держави та права ім. В.М. Корецького ПАНУ. - К, 2001,-Вип. 12.-С.175-185. ¹⁰ Рождественский А. Одна или две палаты? М., 1917.

Члени нижньої палати як правило називаються депутатами, народними представниками, а верхньої - сенаторами. До складу парламенту інколи входять їх заступники (наприклад, в Бразилії у кожного сенатора є два заступники).

Депутати нижньої палати і однопалатного парламенту обираються як правило строком на 4-5 років (у США палата представників обирається на 2 роки, палата депутатів Мексики - на 3 роки, Національні збори Франції - на 5 років, Палата Представників в Японії - на 4 роки) безпосередньо громадянами або шляхом багатоступеневих виборів (Китай).

- Частина членів парламенту можуть обиратися непрямими виборами (Бутан, Свазіленд).

- В деяких країнах резервуються місця для представників певних релігій, національностей, а також для жінок. Ці місця заміщаються шляхом непрямих виборів (для жінок - в Бангладеш, для послідовників індуських релігій - в Пакистані, для ассирійців - в Ірані).

- В Єгипті, наприклад, половина місць резервується для депутатів - робітників і селян, які обираються громадянами разом з іншими групами населення.

- Президент Єгипту може призначати в парламент не більше десяти осіб, які мають особливі заслуги перед державою. Журавський В.С.  Організація парламентів: питання порівняльного аналізу: Навч. посібник.- Х.: НУВС, 2001.- 136 с.

Верхня палата формується різними способами: шляхом прямих і непрямих виборів, призначення, заняття місця в парламенті за посадою.

- Прямі вибори сенаторів громадянами передбачені в США (по два сенатори від штату), Бразилії (по три), в Італії (не менше семи від області), Японії, Румунії та ін.

- Шляхом непрямих виборів формується Сенат у Франції, де виборчу колегію в кожному регіоні складають члени нижньої палати від даного регіону і радники різних муніципальних органів.

- В Іспанії поєднуються прямі і непрямі вибори, оскільки одна частина сенаторів обирається безпосередньо громадянами, а інша частина - представницькими органами автономій.

- Так само в Бельгії частина сенаторів обирається населенням, а інша частина - провінційними радами.

- В Зімбабве частина сенаторів обирається нижньою палатою, а частина призначається Президентом.

- В Німеччині члени верхньої палати призначаються урядами земель.

- В федеративних державах верхня палата або формується на паритетних засадах, тобто від певних регіонів обирається, делегується, призначається однакове число сенаторів, або представництво залежить від кількості населення в суб'єктах федерації (в Німеччині 3-6 членів верхньої палати, в Індії 1-36 від штату). В унітарних державах число сенаторів також залежить від чисельності населення у певному регіоні (в Польщі - 2-3 сенатори від воєводства, у Франції, Італії 1-7 сенаторів). Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О.Ріяка (керівник авт.кол.). - К.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 127-140.

Термін повноважень палат може збігатися (Італія, Іспанія, Польща), але як правило термін повноважень вищої палати є більшим. Так, Сенат Франції обирається на 9 років, Палата Радників Японії - на 6 років.

Нижня палата і однопалатний парламент переобираються повністю.

До верхньої палати часто застосовується принцип ротації, сенатори обираються на більш довгий термін і палата обновлюється частинами (в США на 6 років з обновленням на одну третю кожні 2 роки, у Франції з обновленням на одну третю кожні 3 роки, в Японії на половину кожні 3 роки). Законодавство більшості країн встановлює різні вікові цензи для обрання членів верхньої та нижньої палат парламенту. Так, депутатами до нижньої палати парламенту Італії може бути обраний громадянин після досягнення 25 років, а до верхньої палати - після досягнення 40 років. У США відповідно - 25 та 30 років, у Франції - 23 та 35 років.

Кількісний склад парламенту визначається у конституціях та інших нормативних актах.

В Італії: палата депутатів - 650 осіб, а сенаторів - 315; Сейм Польщі - 460 депутатів, Сенат - 100 сенаторів; Конституції Греції та Іспанії встановлюють верхню та нижню межі кількісного складу парламенту, так, кількість членів палати депутатів Греції не може бути меншою від 200 і більшою від 300 чоловік, Конгрес Іспанії нараховує мінімум - 300 і максимум - 400 депутатів, у Китаї верхня межа депутатів Всекитайських зборів народних представників не повинна перевищувати 3 тис. чоловік. Конституция й законодательнне акты /Под ред. Л.М, Гудошникова. - М., 1984.

РОЗДІЛ 2. Внутрішня організація парламентів зарубіжних країн

2.1 Одноосібні та колегіальні органи роботи парламенту

Керівні органи парламенту можуть бути одноосібними (голова парламенту, палати) і колегіальними (бюро, президія, правління тощо).

У англомовних країнах, Японії і деяких інших державах керівництво палатами здійснюють їх голови. У однопалатних парламентах і нижніх палатах голови обирають самі депутати, іноді тільки на період сесії. Проте реально вони залишаються на цій посаді впродовж всього періоду роботи парламенту цього скликання.

У англомовних країнах голову парламенту називають «спікером». Обсяг його повноважень в різних країнах різний. Зазвичай спікер стежить за дотриманням регламенту, керує дебатами, організовує виконання парламентських рішень тощо.

Кількісний склад колегіальних керівних органів істотно відрізняється. Як правило їх склад: 3 - 5 осіб. У Швейцарії бюро нижньої палати - 10 осіб, верхньої - 5; у Франції відповідно 22 і 25; у Італії - 16 осіб. У президію Бундестагу ФРН входить 19 осіб. Шаповал В.М. Зарубіжний парламентаризм. - К.: Основа, 1993. - 143 с.

До складу колегіальних органів окрім голів і їх заступників можуть входити секретарі і квестори. Останні підтримують порядок в залі засідань, кулуарах, буфеті, забезпечують підрахунок голосів при відкритому голосуванні.

Роль керівного колегіального органу в керівництві парламентом досить обмежена. Відповідальність за ведення парламентських справ несе голова цього органу. Колегіальні органи палат парламентів зазвичай розглядаються як робочі органи палат. У більшості країн ці органи не виконують політичних функцій загального характеру і обмежуються внутрішньо парламентськими справами.

Окрім керівних органів, в парламенті нерідко створюються інші колегіальні структури, які також вирішують лише організаційні питання і, зокрема, займаються парламентськими процедурами (конференції голів). До їх складу, окрім керівників палат, входять голови постійних комісій (Франція) або керівники фракцій (Австрія, Бельгія, Португалія).

Основним елементом внутрішньої структури палат парламентів є комісії або комітети. Найважливішою їх функцією є детальний розгляд законопроектів. Булаков О.Н. Парламентское право: Учебное пособие. - М.:Юриспруденция, 2002. - 128 с.

Комітети (комісії) парламентів можуть бути постійними або тимчасовими. У переважній більшості випадків вини мають предметно-визначену компетенцію. Їх система певною мірою відповідає системі міністерств, діяльність яких підконтрольна цим комітетам.

В деяких випадках палата парламенту може ухвалювати рішення про перетворення в комітет всієї палати. У такому випадку комітет тільки обговорює питання, але не приймає рішення.

У Франції при проведені закритих засідань палата перетворюються в секретний комітет.

У двопалатних парламентах комісії створюються в кожній палаті.

В залежності від цілей діяльності комісії бувають:

1) Законопідготовчі - доопрацювання законопроектів в проміжках між читанням.

2).. Слідчими - організація проведення парламентських розслідувань.

3)...Погоджувальними - такі комісії існують тільки в двопалатних парламентах з «сильною» верхньою палатою, думка якої має бути врахована при прийняті рішення по дискурсивному питанню. Конституционное право зарубежных стран: Учебник для ВУЗов / под ред. М.В.Баглая, Ю.И.Лейбо, Л.М.Энтина.- М.: Норма, 2004. С.235-265.

Партійні об'єднання депутатів називаються партійними фракціями (Німеччина), парламентськими групами (Франція, Італія), парламентськими партіями (Великобританія), партійними клубами (Австрія, Польща, Хорватія).

Фракції використовують свій вплив при контролі за діяльністю уряду, в парламентських республіках та монархіях вони формують уряд (фракція, що має більшість формує уряд, а інші фракції об'єднуються і формують коаліційний уряд).

Не входять в структуру парламенту, проте вважаються його органами (внутрішні органи) омбудсмени, рахункові палати, контрольні палати.

Поточну діяльність парламенту забезпечують його допоміжні органи - експерти і консультанти, допоміжні і технічні служби (бібліотека, секретаріат, служба охорони). Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Учебник. В 4-х томах. Отв. Ред. Б.А.Страшун. - М.: БЕК, 1996. - С.401-560.

2.2 Повноваження парламентів

Незалежно від того, чи закріплена компетенція парламенту в конституціях або законах, коло питань, якими займається парламент (тобто повноваження парламенту) завжди охоплює певну сферу суспільних відносин. Якщо повноваження парламенту закріплюються в конституціях, то зазвичай це повноваження:

- законодавчого характеру,

- у сфері фінансів

- з контролю над діяльністю уряду

- пов'язані з формуванням інших органів держави. Амеллер М. Парламенты. Сравнительное исследование структуры и деятельности представительных учреждений 55 стран. М.: Прогресс, 1967.

Така чотирьохелементна схема відображає мінімальні можливості та повноваження будь-якого парламенту. Крім названих повноважень, ще називаються повноваження у сфері зовнішньої політики.

Окремо виділяються повноваження у сфері оборони та безпеки, а також судова функція парламенту. Так чи інакше, мінімальне коло питань, якими займається парламент - це названі чотири напрями, частіїше називають шість або сім.

Однак якими б не були класифікації й переліки повноважень парламенту, основним його повноваженням є видання законів. Як правило, головною справою всіх парламентів є прийняття конституційних, органічних і звичайних законів. До цього переліку іноді включають прийняття парламентських статутів або регламентів .

Можна уточнити законодавчу компетенцію парламенту, тому що крім звичайного називання видів законів ще варто окреслити основне коло питань, з яких і приймаються закони. До цих питань належать закони, які визначають конституційний порядок держави, систему органів держави, права і свободи громадян тощо.

Говорячи про прийняття закону парламентом, слід зазначити, що в деяких країнах законодавчий орган не тільки приймає, а й самостійно ініціює та розробляє законодавчі акти. Таким органом є, Конгрес США.

В інших країнах уся підготовка й ініціатива щодо прийняття законів лежить на виконавчій владі - на уряді. Парламент одержує готові законопроекти. За такої моделі парламент обговорює їх і, найчастіше майже не вникаючи в суть цих проектів, приймає їх. Така модель є в країнах, які належать до парламентських республік і парламентських монархій (Великобританія, Нідерланди, Данія та ін.). За цієї схеми відносин парламент надає актам, розробленим урядом і представленим йому у вигляді законопроектів, загальнообов'язкову силу та найвищий авторитет.

Фінансові повноваження є найбільш помітним і старим привілеєм або правом парламенту, що було отримане в боротьбі а королівською владою й з феодальними силами. Фінансові права - це право встановлювати податки, установлювати правила випуску грошей, контролювати емісію, а також випускати позики, здійснювати контроль за витратами державних коштів і т. ін. Але уособленням фінансових прав парламенту є право парламенту затверджувати бюджет країни.

У всіх західних країнах проект бюджету розробляється урядом. Наприклад, у США цим займається адміністративно-бюджетне управління, що перебуває в системі виконавчої влади й підлегле президентові. У Великобританії палата громад затверджує бюджет, підготовлений кабінетом міністрів. У будь-якому разі щодо проекту бюджету завжди відбуваються парламентські дебати, які мають і економічний, і політичний характер, оскільки бюджет дає уявлення про напрями діяльності країни, на які спрямована економіка.

Парламентарії розглядають як дохідну, так і видаткову частини бюджету, і, звичайно, прагнуть, щоб ці частини були приблизно рівні, щоб доходи перевищували витрати або як мінімум не були меншими від витрат. Бюджетний процес - складний і відповідальний, і, можливо, повнота влади парламенту максимально і реалізується саме у сфері затвердження бюджету. Блищенко Н.П. Парламент как орган внешних сношений. - М.: Изд-во ИМО, 1960.-467с.

Важливою частиною фінансових повноважень є затвердження не тільки бюджету, а й звіту уряду про виконання попереднього бюджету. Це не формальний акт, а дуже важлива політична зброя, за допомогою якої парламент може впливати на виконавчу владу. Якщо уряд обіцяв домогтися якихось кращих економічних показників, а потім у звіті з'ясовується, що ці пункти не реалізовані, то парламентарії можуть привернути увагу громадськості до цього й вплинути на політику уряду, на вибір пріоритетів.

У сфері зовнішньої політики в парламенті менше можливостей, ніж у виконавчої влади. Повноваження у сфері зовнішньої політики - позапарламентські зв'язки й відносини, коли члени парламенту спілкуються з парламентаріями інших країн, виробляють загальні позиції, з'ясовують опірні відносини, засідають у різних міжпарламентських союзах і асоціаціях тощо.

Однак найбільш важливою складовою цієї діяльності є ратифікація міжнародних договорів і угод. Міжнародні договори підписує виконавча влада в особі глави держави або глави уряду, але право ратифікації й денонсації цих договорів і угод дуже важливий важіль впливу на уряд.

Ратифікація означає обговорення вже прийнятого договору й голосування за його затвердження - якщо необхідні голоси не будуть представлені, договір не буде затверджено. Хоча в останні десятиліття в ряді країн застосовується досить специфічний підхід, суть якого в тому, що парламенти затверджують тільки важливі міжнародні договори й угоди. Питання про те, які договори є особливо важливими, а які менш важливими в низці випадків вирішує виконавча влада. Правда, у певних країнах парламент за необхідності, у разі ухвалення відповідного рішення може проголосувати за те, щоб поставити на ратифікацію будь-який договір, навіть якщо уряд відніс його до категорії ненайважливіших. Чудаков М.Ф. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Курс лекций. Минск: Харвест, 1998. - С.437-525.

У ряді країн парламент може лише схвалити або відхилити договір. У деяких країнах парламент може внести якісь доповнення, виправлення або застереження. У деяких країнах договір може бути схвалений частково, тобто в якійсь частині схвалений, а в якій-небудь визнаний таким, що не відповідає інтересам країни. Звичайно, там, де є такий диференційований підхід, там права і можливості парламенту ширші, ніж у парламенту, що говорить або "так", або "ні". Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. - К.: "Програма Л", 1995. - 136 с.

Практично завжди процесу ратифікації підлягає договір, що якимось чином впливає на конституцію або інші важливі норми права, або договір, що пов'язаний із грошовими виплатами, компенсаціями, іншими витратами на користь іноземних держав. Завжди ратифікуються парламентами договори, які передбачають зміну територіальної приналежності частини території країни: приєднання, відступлення територій. Принаймні договори з цих питань завжди ратифікуються.

Найактивніша роль у цій сфері належить, напевно, верхній палаті США Сенату. Сенат, ратифікуючи міжнародні договори, може вносити будь-які виправлення й доповнення до тексту договору або угоди, тобто роль американського парламенту в цьому процесі дуже велика. Національні збори Франції можуть у подібному випадку лише сказати тільки "так" або "ні".

Парламент може обговорювати основні напрями зовнішньополітичної діяльності уряду, погодитися або не погодитися з якимись діями в зовнішньополітичній сфері.

До сфери повноважень міжнародних справ і зовнішньої політики відносять також питання оголошення війни й укладення миру. Це виняткова сфера, і питання, що до неї належать, як правило, вирішуються всіма органами: і виконавчою, і законодавчою владою. Але остаточну крапку в таких конфліктних питаннях ставить парламент, приймаючи закон або інший акт про укладення миру або про оголошення війни.

Важливою частиною повноважень парламенту є повноваження в галузі формування державних органів, у сфері призначення або обрання посадових осіб або участі у виборах і призначенні посадових осіб. Парламенти в цій сфері мають досить широкі повноваження. Наприклад, у парламентських республіках (монархіях) парламенти затверджують призначення посади глави уряду - прем'єр-міністра. У деяких випадках це вважається призначенням, у деяких - обранням. Так чи інакше, проводиться голосування, і особи, які одержали підтримку парламенту, стають на чолі виконавчої влади. У такий спосіб обираються канцлер ФРН, прем'єр-міністри Італії, Нідерландів та глави уряду багатьох інших країн.

У певних країнах парламенти обирають главу держави або беруть участь у його виборах. Так, ст. 54 Конституції ФРН передбачає вибори президента Федеральними Зборами. А Федеральні збори складаються із членів бундестагу, тобто нижньої палати німецького парламенту, і такої самої кількості членів, які обираються народними представництвами земель. Конституція Федеративної Республіки Німеччини 1949 p.

Конституція Італії також передбачає обрання президента парламентом. Стаття 83 італійської Конституції передбачає, Що президент Італійської Республіки обирається парламентом на загальному засіданні його членів. У виборах беруть участь по три делегати від кожної області. Колибаб А.К. Процедура деятельности парламента Италии // Законодательство зарубежных государств. Обзорная информация. Вып.11. Процедура деятельности буржуазного парламента. - М.: 1991. С.29-43. Парламент Чехії обирає президента на загальному засіданні обох палат.

Порядок обрання президента парламентом, природно, передбачений конституціями парламентських республік. Однак є випадки, коли можливе обрання президента навіть у президентській республіці за допомогою парламенту. Так, 12-та й 20-та поправки до Конституції США передбачають такий варіант, за якого якщо жоден з кандидатів у президенти не одержить абсолютної більшості голосів виборщиків, то палата представників обиратиме президента з 3 кандидатів з найбільшою кількістю отриманих голосів. А якщо не буде обраний віце-президент, то сенат обиратиме його з двох кандидатів. Правда, можливість застосування такого порядку видається досить абстрактною і умоглядною, однак американці про всяк випадок підстрахувалися й передбачили це в поправках до Конституції.

Парламенти дуже часто беруть участь у формуванні судової влади, а саме обирають або призначають вищих суддів. У Німеччині й верхня, і нижня палати - бундестаг і бундесрат - обирають рівну кількість суддів Конституційного суду ФРН. Відповідно до угорської Конституції, однопалатний угорський парламент обирає суддів Конституційного суду й главу Верховного суду. Такий порядок, коли парламент обирає частину, половину або всіх суддів верховних, конституційних судів - це досить поширене правило. У Болгарії й Італії, наприклад, парламент обирає 1/3 суддів конституційних судів. У США сенат бере участь в обранні (або призначенні) Верховного суду. За американськими правилами членів Верховного суду призначає Президент, однак вони не можуть стати членами Верховного суду без згоди Сенату. Точна формула вказує: "Без поради й згоди сенату". Згода надається шляхом голосування. Це спеціальна процедура, без якої жоден кандидат не може стати членом Верховного суду, оскільки сенат остаточно затверджує (обирає) кандидатуру, запропоновану президентом. Лонді Ф. Діяльність сучасного парламенту. - К.: ПСПУ, 2000. - 5 с.

РОЗДІЛ 3. Конституційно-правовий статус депутата в зарубіжних країнах

3.1 Правовий статус депутата

Правовий статус депутата визначається конституціями, конституційними й органічними законами, регламентами палат і правових звичаїв. Тому правовий статус депутата - це цілий комплекс його прав і обов'язків. Між закордонними депутатами й виборцями немає відносин прямого представництва, оскільки прийнято вважати (цю теорію підтримують абсолютно всі західні вчені й політики), що депутат представляє не окрему групу виборців, а весь народ, усі нації.

Відповідно до цього депутат володіє "вільним мандатом", тобто, виступаючи від свого імені, він повинен виражати інтереси всіх громадян. Він повинен бути вільний від "групових" інтересів і піклуватися про благо націй. Так, у ст. 67 Конституції Італії зазначено: "Кожен член парламенту представляє всю нації і виконує свої функції без обов'язкового мандата". Карликова И.С. Итальянский парламент. - М.: Издательство Международные отношения, 1965. - 164 с. Стаття 38 Основного закону ФРН: "Депутати німецького бундестагу є представниками всього народу, не зв'язані наказами й дорученнями і підлеглі лише своїй совісті". Аналогічні положення є й в інших західних конституціях. Підготовка законів та управління нормотворчістю в країнах Центральної та Східної Європи. - К.: УАДУ, 1998. - 300 с.

Отже, депутати - професійні парламентарі, які з моменту отримання депутатського мандата наділяються спеціальними правами та привілеями, найважливішим з яких є невідповідальність і недоторканість (імунітет) депутата.

У теорії та практиці конституціоналізму визнають два різновиди мандата члена парламенту - імперативний і вільний.

Принцип вільного мандата полягає в тому, що парламентарій юридично не зв'язаний дорученнями виборців і діє в парламенті відповідно із своїми уявленнями. У виборців немає права відкликати депутат як такого, що не оправдав їх довіру.

Депутати вважаються представниками всього народу, тому не можуть бути відкликані виборцями певного округу.

Ст.67 Конституції Італії, ст.27 Конституції Франції: мандат депутатів вільний і немає імперативного характеру.

На практиці депутат, який володіє вільним мандатом є залежним від партії, яка підтримує його на виборах, і від тих організацій та осіб, які фінансували його виборчу кампанію та надали іншого роду підтримку.

Принцип імперативного мандата включає в себе сукупність трьох елементів:

1) обов'язковість наказів виборців для депутата;

2) обов'язкова звітність депутата;

3) право його відкликання виборцями, якщо він не виконує чи погано виконує їх накази та доручення. Конституционное право зарубежных стран: Учебник для ВУЗов / под ред. М.В.Баглая, Ю.И.Лейбо, Л.М.Энтина.- М.: Норма, 2004. С.235-265.

В сучасних державах поєднуються принципи імперативного та вільного мандата. Як правило на загальнодержавному рівні застосовується вільний мандат, а на місцевому рівні, де депутат більш тісно пов'язаний із виборцями, - імперативний мандат.

Наприклад, депутати японського парламенту володіють вільним мандатом, але можуть бути виключені із складу палати резолюцією більшості присутніх членів палати. А на місцевому рівні депутати можуть бути відкликані достроково на вимогу однієї третьої виборців більшістю голосів

Депутати мають низку спеціальних прав, які дають можливість краще здійснювати свої функції і забезпечують свободу їхньої діяльності. Наприклад, депутати мають право на одержання спеціальної винагороди (жалування, заробітної плати). Сума цієї винагороди визначається законами, які приймає парламент. Крім жалування депутат одержує певні суми на утримання помічників. Так, звичайний конгресмен США може мати двох помічників: одного в столиці, другого у виборчому окрузі. Якщо він очолює який-небудь важливий комітет, то може мати штат до 18 осіб.

Крім грошей на утримання помічників, депутатові в певних країнах (особливо високорозвинених) виділяються гроші на представницькі витрати, на наймання офісу й квартири для проживання. Службового житлового приміщення депутатам за кордоном не надається. У ряді країн заробітна плата депутатів звільняється від податків цілком або частково.

У деяких країнах депутати після того, як вони не менше двох разів обирались як депутати, із досягненням пенсійного віку одержують право на підвищену пенсію, що дорівнює пенсії високооплачуваного державного службовця.

Крім спеціальних прав, депутат має певні обов'язки. Депутат насамперед зобов'язаний і має право брати участь у засіданні парламенту (у своїй палаті або на загальних засіданнях). У певних країнах існує сувора парламентська дисципліна (ФРН), і за неявку депутата на засідання палати до нього застосовуються заходи впливу, такі, наприклад, як позбавлення половини заробітної плати, попередження тощо. У деяких країнах немає суворої парламентської дисципліни, наприклад, у Конгресі США депутати присутні на засіданнях тільки для розгляду особливо важливих питань або на голосуваннях. Ковалевский М.М. Происхождение современной демократически. М., 1899. Т.1.

Депутат має право вступати в дебати й суперечки, висловлювати свою думку з того або іншого, питання.

У ряді країн депутати мають право вносити законопроекти або поправки до законопроектів. У різних країнах у депутатів є різні можливості в цій сфері. У деяких країнах депутат може реально внести на розгляд палати законопроект, в інших - депутат може внести проект закону, тільки об'єднавшись з іншими депутатами, тобто або виступаючи від імені фракції, або зібравши 15 або 20 однодумців з різних фракцій. Право вносити поправки до законопроектів, як правило, надається й окремим депутатам. Потім проводиться голосування "за" або "проти" поправок і виправлень, і право внести їх не означає, що вони будуть прийняті.

Важливим правом є право депутата робити усні або письмові запити, звернені до виконавчої влади.

Депутат може бути членом постійних і тимчасових комісій, очолювати ці комісії, брати участь у діяльності комісій, здійснювати контроль за діяльністю виконавчої влади, впливати на законодавчий процес. Депутат, відповідно до законодавства деяких країн, може бути членом одночасно декількох комітетів або комісій. Обмеження в цьому плані лише такі, що депутат, входячи до 2-3 комісій, може очолювати лише одну з них, а до інших комісій він буде входити на правах рядового члена. У деяких випадках депутат, будучи членом декількох комісій, скрізь має право вирішального голосу, а в деяких регламентах передбачено, що депутат, входячи до однієї комісії (основної для нього), лише там має вирішальний голос, а в інших - дорадчий. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. - 3-е изд., М.: Юрист, 2003. - С.261-295. Важливим елементом депутатського статусу або правового становища депутата є два основних поняття: депутатський імунітет і депутатський індемнітет. Депутатський імунітет поширюється на сферу кримінального й адміністративного законодавства. Депутатський імунітет (депутатська недоторканність) означає, що за законодавством не допускається судове або інше юридичне переслідування (арешт, штраф тощо) депутата без згоди палати або спеціального органу, створюваного палатою. Виняток, як правило, робиться, якщо депутат вчинив злочин і був схоплений на місці його вчинення.

Головне у цьому особливому захисті депутата - убезпечення депутата від можливих зазіхань з боку державних органів, якщо діяльність депутата буде ними сприйнята несхвально. Слід зазначити, що така невідповідальність депутата не має абсолютного значення. Так, за Конституцією США конгресмени й сенатори не можуть притягатися до відповідальності лише за висловлювання в палатах. У ФРН не дозволяється притягати депутата до відповідальності за голосування або висловлену в бундестазі думку. У Конституції Японії (ст. 51) сказано, що члени парламенту не несуть відповідальності за стінами парламенту лише у зв'язку зі своїми словами, висловлюваннями й голосуванням у палаті. Іншими словами, фактично за межами парламенту в цих країнах вони мало відрізняються від звичайних людей. Але все-таки найчастіше мається на увазі, що депутат не може бути арештований, затриманий не тільки в стінах парламенту, а й поза ними.

У більшості країн світу є спеціальні правила й застереження про недоторканність членів парламенту. Термін дії депутатської недоторканності різний. У деяких країнах вона діє лише під час сесії. У деяких країнах депутат "вилучається" а юрисдикції взагалі на весь термін дії його депутатського мандата. В інших країнах (Великобританія), крім строку сесії, депутат має додатковий імунітет на період 40 днів до початку сесії й 40 днів після її закінчення. У Норвегії, крім часу сесії, недоторканність поширюється також на час поїздки в парламент і назад.

Питання, чи дозволити поліції або слідчим органам притягати депутата до відповідальності, у різних країнах вирішують різні органи. У деяких випадках це питання може бути поставлене на голосування всієї палати. У деяких країнах існують спеціальні депутатські комісії. Найчастіше вони називаються комісіями з депутатської етики. До складу цієї комісії звичайно входять найавторитетніші депутати з великим стажем роботи. Якщо ця комісія дає дозвіл на притягнення депутата до відповідальності, з нього знімається імунітет. Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави. Порівн. аналіз. - К.: "Програма Л", 1995. - 136 с.

Термін "індемнітет" має два значення (у різних джерелах він висвітлюється по-різному, а іноді наводяться обидва значення). Під депутатським індемнітетом розуміється невідповідальність депутата після закінчення строку його депутатського мандата, тобто після строку його повноважень. У цьому випадку - це закріплена в законі гарантія того, що депутат, після того як він виконав свій обов'язок і займається іншими справами, не будучи депутатом, не може бути притягнутий до відповідальності за те, як він виступав і голосував у парламенті. Це гарантія вільного волевиявлення депутата. Природно, може виникнути питання, хто і як може притягти депутата за його промови й голосування? Справді, у демократичних країнах не може йтися про притягнення депутата за виступи, але не у всіх країнах є така повна демократія, і в деяких випадках (у разі зміни форми політичного режиму, зміни влади) депутатів притягають саме за депутатську діяльність. Таке явище, як індемнітет покликане уберегти депутата від переслідувань після того, як закінчилася його депутатська недоторканність. Блищенко Н.П. Парламент как орган внешних сношений. - М.: Изд-во ИМО, 1960.-467с.

Друге значення поняття "індемнітет" - досить своєрідне. Індемнітетом у ряді країн називають депутатську заробітну плату або винагороду за діяльність. Слід сказати, що в більшості західних країн ця винагорода досить висока. У деяких країнах вона прирівнюється до заробітку міністра або становить 70-80 % заробітної плати міністра. У Франції, наприклад, є звичай, що члени партій частину своєї зарплати віддають у фонд партії, оскільки прийнято вважати, що такий високий заробіток не ЛИЧИТЬ народному обранцеві. Тим самим він, так би мовити, відшкодовує витрати партії, яка підтримувала його під час передвиборної кампанії. [31;c.468]

3.2 Порядок припинення депутатських повноважень

Депутатські повноваження припиняються зазвичай після закінчення строку, на який його обрали, або після закінчення строку скликання парламенту. Якщо, наприклад, парламент засідав чотири роки, а депутат був дообраний в останній рік його діяльності, то строк роботи такого депутата триватиме тільки один рік. Якщо парламент достроково розпускається, то припиняються повноваження всіх членів парламенту. Конституционное (государственное) право зарубежних стран: В 2 т. /Под ред. Б.А. Страшуна. - М., 1995.

Підставою для припинення повноважень члена парламенту може бути позбавлення мандата в результаті визнання виборів недійсними. Таке визнання може бути у випадку виявлення порушення правил голосування, виявлення виборчого шахрайства та інших відхилень від законів або прямого порушення закону. Припинення депутатських повноважень можливе за спеціальним рішенням парламенту. У деяких випадках за вчинення певних правопорушень депутат може бути позбавлений не тільки свого імунітету, а й взагалі депутатського мандата. У деяких випадках депутат може сам заявити про складання своїх повноважень, відмовитися від мандата і піти у відставку. Наприклад, у Франції, якщо депутат призначається на посаду міністра, то він зобов'язаний піти у відставку з посади депутата.

У більшості європейських країн діє принцип несумісності виконання депутатських повноважень і права обіймати посаду на державній службі.

Є інші варіанти припинення депутатських повноважень. Наприклад, у ФРН законодавство надає право Конституційному суду позбавити мандатів тих депутатів, які є членами забороненої (неконституційної) партії. Парламенты мира. - М., 1991.

Щодо тих палат, у яких проводиться ротація, тобто які обновляються частково, строк повноважень депутата не пов'язаний зі строком повноважень органу. Скажімо, сенатори США обираються на 6 років, і такі вибори проходять кожні 2 роки. Кожні 2 роки обирається одна третина сенаторів, тобто Сенат діє постійно, а сенатори обираються на 6 років. Так само сенатори Франції обираються на 9 років. Після закінчення цього строку їхні повноваження закінчуються. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Учебник. В 4-х томах. Отв. Ред. Б.А.Страшун. - М.: БЕК, 1996. - С.401-560.

Висновки

мандат парламент депутат орган

В даній роботі я розглянула одну із основних структур законодавчої влади - парламент. А також основним завданням було дослідити певні особливості парламентарів. Мені вдалося розкрити ці поняття, їхні види, вивчила порядок формування парламенту, його внутрішню структуру та організацію.

Роблячи загальнi пiдсумки дослiджуваної теми, можемо констатувати, що її вивчення було досить цікавим завданням та достатньо складним.

Можна зазначити, що загальнодержавний представницький орган може мати різні назви (Парламент - Великобританія, Італія, Франція, Японія, Індія, Бельгія та ін., Конгрес - в США та країнах Латинської Америки, Риксдаг - в Швеції, Кнесет - в Ізраїлі, національні збори, народні збори, меджліс, і т.д.), але за ним закріпилася узагальнена назва - парламент.

Термін «парламент» походить віл англійського «parliament», який, у свою чергу, походить від французького «parler» - говорити.

Кількісний склад парламенту визначається у конституціях та інших нормативних актах.

Керівні органи парламенту можуть бути одноосібними (голова парламенту, палати) і колегіальними (бюро, президія, правління тощо).

Найголовнішим завданням даної курсової роботи було докладно дослідити поняття «депутати» в зарубіжних країнах.

Депутати - професійні парламентарі, які з моменту отримання депутатського мандата наділяються спеціальними правами та привілеями, найважливішим з яких є невідповідальність і недоторканість (імунітет) депутата.

Слід зауважити, що діяльність депутатів парламенту мають свої особливості. У кожній країні є свій порядок формування, певні терміни їх роботи.

Але ж все таки, правовий статус депутата визначається конституціями, конституційними й органічними законами, регламентами палат і правових звичаїв. Тому правовий статус депутата - це цілий комплекс його прав і обов'язків. Між закордонними депутатами й виборцями немає відносин прямого представництва, оскільки прийнято вважати (цю теорію підтримують абсолютно всі західні вчені й політики), що депутат представляє не окрему групу виборців, а весь народ, усі нації.

Відповідно до цього депутат володіє "вільним мандатом", тобто, виступаючи від свого імені, він повинен виражати інтереси всіх громадян. Він повинен бути вільний від "групових" інтересів і піклуватися про благо націй.

У теорії та практиці конституціоналізму визнають два різновиди мандата члена парламенту - імперативний і вільний.

Депутат має певні обов'язки. Депутат насамперед зобов'язаний і має право брати участь у засіданні парламенту (у своїй палаті або на загальних засіданнях). У певних країнах існує сувора парламентська дисципліна (ФРН).

У більшості країн світу є спеціальні правила й застереження про недоторканність членів парламенту. Термін дії депутатської недоторканності різний. У деяких країнах вона діє лише під час сесії. У деяких країнах депутат "вилучається" а юрисдикції взагалі на весь термін дії його депутатського мандата. Питання, чи дозволити поліції або слідчим органам притягати депутата до відповідальності, у різних країнах вирішують різні органи. У деяких випадках це питання може бути поставлене на голосування всієї палати. У деяких країнах існують спеціальні депутатські комісії. Найчастіше вони називаються комісіями з депутатської етики.

Припинення депутатських повноважень можливе за спеціальним рішенням парламенту.

Дослідження цієї теми підтвердило те, що кожна країна має свої особливості в законодавчій владі і те, що кожен орган не стоїть на місці, а далі-далі змінюється, вдосконалюється, перестає існувати.

Список використаної літератури

1. Амеллер М. Парламенты. Сравнительное исследование структуры и деятельности представительных учреждений 55 стран. М.: Прогресс, 1967. - С. 241.

2. Блищенко Н.П. Парламент как орган внешних сношений. - М.: Изд-во ИМО, 1960.- С. 467.

3. Булаков О.Н. Парламентское право: Учебное пособие. - М.:Юриспруденция, 2002. - С.128.

4. Георгіца А.3. Проблеми компетенції парламенту // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук.праць. Вип.45: Правознавство. - Чернівці: ЧДУ, 1999.- С.53-62.

5. Государственное право зарубежных стран: курс лекций / Н.В. Мишина, В.А. Михалев, В.А. Куранин, Д. Е. Волкова. - К.: Юринком Интер, 2012. - С. 416.

6. Гринюк Р.Ф., Захарченко М.А. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. - Видання друге, переробив і доповнив. - К.: Істина, 2012. - С. 376.

7. Журавський В.С. Принцип формування та термін повноважень палат двопалатного парламенту // Правова держава: щорічник наукових праць Інституту Держави та права ім. В.М. Корецького ПАНУ. - К, 2001,-Вип. 12.-С.175-185.

8. Журавський В.С. Організація парламентів: питання порівняльного аналізу: Навч. посібник.- Х.: НУВС, 2001.- С. 136.

9. Карликова И.С. Итальянский парламент. - М.: Издательство Международные отношения, 1965. - С. 164.

10. Ковалевский М.М. Происхождение современной демократически. М., 1899. - С. 35.

11. Колибаб А.К. Процедура деятельности парламента Италии // Законодательство зарубежных государств. Обзорная информация. Вып.11. Процедура деятельности буржуазного парламента. - М.: 1991. С.29-43.

12. Конституционное (государственное) право зарубежних стран: В 2 т. /Под ред. Б.А. Страшуна. - М., 1995. - С. 152.

13. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Учебник. В 4-х томах. Отв. Ред. Б.А.Страшун. - М.: БЕК, 1996. - С.401-560.

14. Конституционное право зарубежных стран: Учебник для ВУЗов / под ред. М.В.Баглая, Ю.И.Лейбо, Л.М.Энтина.- М.: Норма, 2004. С.235-265.

15. Конституционное право зарубежных стран: Учебник для ВУЗов / под ред. М.В.Баглая, Ю.И.Лейбо, Л.М.Энтина.- М.: Норма, 2004. С.235-265.

16. Конституция й законодательнне акты /Под ред. Л.М, Гудошникова. - М., 1984. - С. 34.

17. Конституція Китайської Народної Республіки 1982 p.

18. Конституції Федеративної Республіки Німеччини 1949 p.

19. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О.Ріяка (керівник авт.кол.). - К.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 127-140.

20. Котелевская И.В. Современный парламент // Государство и право.- 1997.-ЖЗ.-С.7-18.

21. Лонді Ф. Діяльність сучасного парламенту. - К.: ПСПУ, 2000. - 5 с.

22. Парламенты зарубежных стран: Справочник. - М.: Издание Государственной Думы, 2002. - С. 240.

23. Парламенты мира. - М., 1991. - С. 28.

24. Парламенты мира. М.: Высшая школа “Интерпрейс”, 1991. - С. 624.

25. Підготовка законів та управління нормотворчістю в країнах Центральної та Східної Європи. - К.: УАДУ, 1998. - С. 300.

26. Рождественский А. Одна или две палаты? М., 1917. - С. 20.

27. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. - 3-е изд., М.: Юрист, 2003. - С.261-295.

28. Чудаков М.Ф. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Курс лекций. Минск: Харвест, 1998. - С.437-525.

29. Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. - К.: "Програма Л", 1995. - С. 136.

30. Шаповал В.М. Зарубіжний парламентаризм. - К.: Основа, 1993. - С.143.

31. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. К.: Арт Ек, Вища школа, 1997. - С. 127-178.

Размещено на Allbest.ur