Інститут громадянства в Україні
Поняття, структура та види конституційно-правового статусу людини і громадянина. Громадянство України як елемент правового статусу, порядок його набуття та припинення. Конституційно-правове визначення інституту громадянства України та його принципи.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | дипломная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 31.08.2014 |
| Размер файла | 72,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
ДИПЛОМНА РОБОТА
Інститут громадянства в Україні
Вступ
Населення будь-якої сучасної держави неоднорідно. Для виявлення розходжень, пов'язаних з обсягом прав і обов'язків, визначення характеру взаємин з державою проживання, необхідно звернутися до інституту громадянства.
У юридичній літературі громадянство розглядається або як стійкий правовий зв'язок людини з державою, як правовідносини, що виникають, змінюються або припиняються у зв'язку з певними юридичними фактами (народження на території країни, звернення із проханням про натуралізацію, набуття другого громадянства, втрата громадянства), або як певний правовий статус особи в конкретній країні. В останньому значенні громадянство - це юридичне визнання державної приналежності особи усередині країни та за кордоном і наділення її в повному обсязі комплексом прав і обов'язків, передбачених у законодавстві цієї держави.
Статус громадянина є гарантією надання політичних прав і доступу до державної служби, умовою вільного виїзду за межі країни та безперешкодного повернення на батьківщину. У більшості держав саме на інтереси громадян зорієнтовані соціальні та економічні програми уряду, законодавство в області праці та соціального забезпечення.
Громадянство породжує взаємні зобов'язання країни та людини. Держава чекає від своїх громадян особливої лояльності. У свою чергу громадяни розраховують на захист та заступництво країни, якщо в них виникають проблеми із владою або приватними особами за кордоном. Ці взаємні зобов'язання носять персональний і екстериторіальний характер, вони не припиняються у випадку тривалої відсутності громадянина на території країни або проживання за її межами.
Як інститут внутрішнього права кожної країни громадянство - це сукупність правових норм, що регламентують критерії, які визначають приналежність особи до даної держави; способи та процедури набуття та втрати громадянства; особливості правового положення, обумовлені способом набуття громадянства або фактом подвійного (множинного) громадянства.
Предмет дослідження - інститут громадянства в Україні.
Об'єкт дослідження - теоретичні, міжнародні, конституційні дослідження, що вивчають інститут громадянства, його юридичне та нормативно-правове закріплення.
Основна мета дослідження - охарактеризувати конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні та визначити громадянство, як елемент правового статусу, охарактеризувати інститут громадянства в Україні та його нормативно-правову реалізацію, проблеми теорії та практики.
Методи дослідження: емпіричний - спостереження та порівняння; теоретичний: формально-догматичний, логічний, конкретно-історичний, порівняльно-правовий; аналізу і синтезу, моделювання, статистичний.
Автор використав наукові праці російських та українських вчених, нормативно-правові акти міжнародного та національного законодавства.
Серед вчених, які розкривають питання, якому присвячене дослідження, можна виділити: Т. Васил' єву, Н. Вітрука, Л. Воєводіна, В. Карташкіна, А. Колодія, Є. Лукашеву, Н. Матузова, В. Нерсесянца, В. Німченко, А. Олійника, В. Погорілко, М. Савенко, О. Совгиря, В. Тертишника, Ю. Тодику, А. Хальоту, В. Чіркина, В. Шишкіна, Н. Шукліну.
У результаті аналізу матеріалу для цього дослідження склалася наступна структура дипломної роботи: вступ, 3 розділи, 7 підрозділів та висновки.
1. Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні
1.1 Історичний аспект виникнення та розвитку громадянства
конституційний громадянство правовий
Згідно із ЗакономУкраїни «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках» [13]. Як і будь-який державно-правовий інститут громадянство повинне базуватися на певних принципах. Як слушно вказував В. Мелещенко, «повною мірою неможливо розкрити поняття громадянства в науці Конституційного права, якщо не розкрити принципи інституту громадянства України, так як принципи є тією основою, яка цементує, зв'язує воєдино різноманітні сторони громадянства. У своїй сукупності вони складають своєрідну систему, кожен з елементів якої є відображенням характеру і сутності громадянства» [33]. Причому, зважаючи на те, що Україна є унітарною державою, одним із ключових принципів, що підтверджує її єдність, є принцип єдиного громадянства. Однак, в сучасних умовах розвитку інтеграційних процесів на практиці подекуди зустрічаються певні складнощі щодо його реалізації, у зв'язку з чим й набуває доцільності більш глибинне дослідження його призначення та змісту. І в цьому ракурсі безперечного значення набуває розкриття та аналіз витоків та становлення принципу єдиного громадянства в історико - правовій ретроспективі, починаючи з античності і закінчуючи сучасним законодавством Української держави.
Слід зазначити, що у науці конституційного права до проблеми принципів громадянства зверталося багато авторів, і тому питання виявлення принципів громадянства, характеристики їх змісту вже висвітлені у ряді наукових праць, а саме у доробках Альбертіні Л.М., Гураля П.Ф., Колодія А.М., Копиленка О.Л., Баймуратова М.О., Ставнійчука М.І., Лотюк О.С., Майданника О.О., Мелещенко В.П., Олійника А.Ю., Ольховського Б.І., Погорілка В.Ф., Ришняка Н.А., Суржинського М.І., Тодики Ю.М., Фрицького О.Ф., Чалого П.Ф., Шаповала В.М., Шукліної Н.Г. тощо.
Однак, у жодному з цих напрацювань не проводиться комплектного дослідження історичної ґенези саме принципу єдиного громадянства як основного фактору збереження єдності України, що й робить актуальною обрану тему дослідження. У зв'язку з чим, метою представленої наукової праці є всебічний розгляд витоків принципу єдиного громадянства із визначенням відповідних етапів його становлення.
Отже, досліджуючи історію становлення інституту громадянства, можна зазначити, що у всі часи існувала відмінність між «своїми» і «чужими» [34]. Тому можна погодитися із думкою В. Лазарєва, що джерело громадянства слід шукати ще в племінній і родовій організації суспільства [35]. Головною ознакою приналежності до роду і племені була кровна спорідненість. Водночас жоден рід або плем'я не виключали можливість прийняття в них нових осіб, як правило, в результаті укладення шлюбу або усиновлення [36]. Отже, з самого початку, ще до визначення поняття громадянства було закладено принцип єдиного громадянства, який передбачав наявність лише одного зв'язку людини із певною суспільною організацією [37]. Але у повній мірі про появу принципу єдиного громадянства в додержанному суспільстві говорити еможливо, бо інститут громадянства - це один із атрибутів державності, тому може завзятися лише із появою держави. Отже, як державно - правове явище громадянство, а відповідно його принцип єдиного громадянства, почало формуватися разом із виникненням перших рабовласницьких держав (Афіни, Спарта, Рим) [38]. Політична дійсність античної Греції в пору її розквіту (так звана класична епоха, V-VI ст. до н.е.) характеризувалася, перш за все, існуванням громадянської общини, у якій згуртовані в замкнуту привілейовану групу, громадяни протистояли основній масі неповноправного або навіть зовсім безправного експлуатованого населення - переселенцям з інших міст і рабам [39]. В ході еволюції давньогрецького суспільства громадянськість виявляється як вища форма патріотизму[40].
У науковій літературі патріотизм визначається як любов та/або відданість до якоїсь країни. Слово прийшло з грецької рбфсйж, що означає батьківщина. Однак, патріотизм у різні часи мав різне значення, яке дуже залежало від контексту, географічного та філософського.
Отже, саме співвідношення інституту громадянства і патріотизму у Древній Греції доводить становлення інституту єдиного громадянства.
Причому слід зазначити, що в Афінах громадянином вважалася особа чоловічої статі, у якої батько і мати народилися в Афінах і були повноправними громадянами. Тобто якщо людина, яка мала інше походження (громадянство) не набула статусу повного громадянина, відповідно позбавлялася певних прав та обов'язків, зокрема, займати певні адміністративні посади та приймати участь у визначених публічних заходах, що ще раз підкреслює започаткування принципу єдиного громадянства.
Досліджуючи наступний період розвитку громадянства, який охоплює період античності, що пов'язане із становленням і розвитком Стародавнього Риму, слід зазначити, що спочатку повноправними громадянами Риму могли бути тільки особи, що належали до римської міської общини, - «патриції». Але поряд з патриціями існували і плебеї, які боролися за свої права і теж намагалися стати повноправними громадянами. Це призвело до боротьби за політичні права, у ході якої плебеї добилися зрівняння в правах з патриціями. До кінця найдавнішого періоду римського приватного права юридичні відмінності між двома основними категоріями римського громадянства - патриціями і плебеями - стираються і останні стають повноправними римськими громадянами. Право громадянства спочатку належало жителям Риму, але у 89 р. до н. е. воно було визнане за всіма жителями Італії. Згодом Едикт Каракалла в 212 р. н.е. надав це право всім вільним жителям імперії.
Отже, на відміну від Древньої Греції, римське право значно розширює можливості отримання громадянства, наголошуючи на визначенні мешкання людини. Причому, зазначаючи в якості однієї з підстав набуття громадянства Риму - дарування римського громадянства іноземцеві [41], римське право дещо трансформовано підходить до існування принципу єдиного громадянства.
Так, з'являється термін біпатриди (від лат. bis - двічі та грец. рбфсйж (рбфсйдйж) - батьківщина), тобто особи, які водночас є громадянами двох або більше держав. Слід зазначити, що подвійне громадянство з'являється внаслідок суперечностей законодавства про громадянство різних держав, напр., принципу «права крові» та принципу «права ґрунту». Згідно з поширеними поглядами, третя держава може розглядати біпатрида як громадянина будь-якої з тих держав, громадянство якої ця особа має.
Занепад рабовласницького ладу і формування феодального суспільства внесли зміни до розуміння громадянства. Остаточно зникає обмежений принцип юридичної рівності вільного населення, із соціальної структури усуваються повністю безправні.
Замість поняття «громадянство» у феодальному суспільстві з'являється термін «підданство», що характеризує особисту залежність васала від сюзерена.
Але поняття «громадянство» не зникає зовсім, воно існує разом з підданством. Феодальне підданство формується на основі вірності і лояльності особи стосовно феодала. На цій базі відбувається процесс становлення феодалізму як суспільної формації. Із становленням державності і розвитком абсолютизму підданство починає розглядатися як підданство всього населення монархові, який виражає суверену волю. Найважливіший обов'язок підданого - вірність і лояльність стосовно монарха, готовність віддати за нього життя.
Слід зазначити, що одним із важливіших обов'язків підданого була саме вірність сюзерену, тобто якщо особа одночасно підпорядковується декільком монархам, то такий стан розглядався як державна зрада, що каралося смертю, що також свідчить про дію принципу єдиного підданства.
Однак, на відміну від громадян, піддані в монархічних державах мали вельми обмежені політичні права, а в колоніальних країнах не мали їх узагалі, не брали участь у формуванні і діяльності органів державної влади.
З розвитком капіталізму інститут підданства зазнавав зміни або замінювався інститутом громадянства, якого «не знали ні рабовласницькі держави, ні феодальні держави. Він виник в епоху перших буржуазних революцій і становлення перших буржуазних держав» [42]. В основу теорії громадянства спочатку були покладені ідеї про національну єдність і рівноправ'я громадян, що є підтвердженням відродження принципу єдиного громадянства. Таким чином, зародження і формування націй, що пов'язане з розвитком буржуазного суспільства напряму співвідноситься із закріпленням інституту єдиного громадянства.
Як зазначається в історичній літературі поняття громадянства історично зв'язане з Великою французькою революцією XVIII ст. [43]. Причому, одним з основних гасел французької буржуазної революції було гасло рівності і національної єдності всіх французів. Національність особи не мала значення, головне, щоб громадянин був «французом по духу». Отже, у зазначений період принцип єдиного громадянства отожнювався із принципом національної єдності.
Еволюція інституту єдиного громадянства продовжувалася, а до осіб, які бажали стати громадянином, у різних країнах у різний час ставилися різні вимоги. Це булла наявність певних цензів: майнове становище особи, рівень її освіти, тривалість мешкання індивіда в країні, національність, расові ознаки. В основному перераховані цензи поширювалися на тих, хто виявив бажання отримати громадянство тієї або іншої держави. Так, наприклад, до 1870 р. право американського громадянства мали тільки «вільні білі», а іммігранти багатьох національностей були позбавлені цього права аж до середини XX століття. Відверто націоналістичний, расовий принцип знайшов своє відображення в законі про громадянство Німеччини від 15 вересня 1935 р. Фашистський режим, виходячи з ідеї «кровної спільності» всіх німців, оголосив про визнання кожного німця, незалежно від його місця проживання, громадянином Німеччини.
Сучасний інститут єдиного громадянства не обмежує, а навпаки - захищає права людей на громадянство. Причому єдине громадянство встановлюється в унітарних державах. У державах з федеративною формою устрою громадянство, як правило, є подвійним. Особа тут є одночасно громадянином союзу і громадянином суб'єкта федерації.
Наявність у законодавстві різних підходів до визначення громадянства призводить до явища подвійного громадянства (біпатризму). Причинами такого явища також можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль відіграє саме наявність колізій між «правом крові» і «правом грунту» [44].
Отже, досліджуючи історичну ґенезу становлення принципу єдиного громадянства, можна виділити наступні етапи:
1) рабовласницький, в якому закладалися перші основи принципу єдиного громадянства;
2) феодальний, в якому інститут громадянства змінюється інститутом підданства, який також містить критерій вірності підданих, що у деякому ступеню співпадає із сутністю виключності громадянства, але на відміну від громадян, піддані мають дуже обмежені політичні права;
3) буржуазний, який характеризується чітким нормативним закріпленням інституту громадянства та його принципу - єдності, причому в залежності від певних цензів: національної належності, майнового становища особи, рівня освіти, тривалості мешкання індивіда в країні, расових ознак тощо;
4) сучасний, який характеризується впровадженням демократичних засад у питаннях громадянства та застосуванням у багатьох країнах світу, здебільшого унітарних, принципуєдиного громадянства.
Щодо становлення принципу єдиного громадянства в Україні, то слід пам'ятати, що в колишньому СРСР було законодавчо встановлено подвійне, або одночасне громадянство відповідних осіб - статус громадянина СРСР і одночасно статус громадянина союзної республіки, на території якої він постійно мешкав. При переїзді в іншу союзну республіку на постійне місце проживання відповідно змінювалося і республіканське громадянство. Оскільки громадянство - це юридична приналежність індивіда до організованого в дану державу суспільства, а союзні республіки СРСР, по суті, державами не були, то категорія «громадянин союзної республіки» була юридичною фікцією21. На практиці це було викликано необхідністю врегулювання питань про умови голосування при виборах органів влади союзної республіки і забезпечення інших політичних прав громадян СРСР. Проте, виходячи із сучасних критеріїв, для цього достатньо було б просто розрізняти громадян СРСР, які постійно мешкають на території даної союзної республіки і знаходяться в ній тимчасово.
Із формуванням суверенної української держави, першими кроками на шляху становлення інституту громадянства України після проголошення незалежності України був Закон «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р., у ст. 9 якого закріплено, що «всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України проживали на території України, є громадянами України», а також Закон України «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. Пізніше, Указом Президента України від 31 березня 1992 р. було затверджене «Положення про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України». Цими нормативними актами вперше було визначено поняття громадянства України, коло осіб, які стали громадянами незалежної Української держави, порядок набуття та припинення громадянства України. У зв'язку з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. виникла необхідність приведення всіх нормативних актів у відповідність до Конституції України. Тому, Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону «Про громадянство України» 16 квітня 1997 р. Цей Закон набув чинності 20 травня 1997 р. Відповідно до зазначеного Закону «Про громадянство України» і в його розвиток 6 листопада 1997 р. був виданий указ Президента України «Про заходи щодо поліпшення організації розгляду питань громадянства».
Щодо ґенези принципу єдиного громадянства України, то спочатку у Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року нашою державою признавалася можливість подвійного громадянства, що виникає на основі міжнародних угод, котрі укладаються Україною. Хоча в договірній практиці України такі приклади були відсутні. Тому, вже в Конституції України 1996 року закріплене положення про те, що в Україні існує єдине громадянство (стаття 4), яке знімає проблему виникнення подвійного громадянства до громадян України. Остаточно цей принцип знайшов своє повне легальне визначення у Законі України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року, де серед принципів законодавства України про громадянство (стаття 2) закріплюється принцип єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною від визнається лише громадянином України.
Таким чином, закріплення у законодавстві (ст. 4 Конституції України; ст. 1 Закону «Про громадянство України») принципу єдиного громадянства України є однією з найважливіших демократичних правових засад утвердження нашої суверенної держави. Ця норма спрямована на забезпечення єдиного правового статусу для всіх громадян України та однакового правового зв'язку кожного громадянина з державою.
Зауважимо, що у сучасній світовій спільноті більшість держав виходять з визнання виключності громадянства [45]. Відкидаючи інститут подвійного громадянства, законодавець, як правило, встановлює, що особа, яка є громадянином даної держави, не повинна бути одночасно громадянином іншої держави. Проте інколи в результаті колізії норм, що регулюють питання громадянства, можуть виникати ситуації, коли одна й та сама особа визнається громадянином декількох держав. Тому держави укладають угоди, спрямовані на скорочення кількості осіб з подвійним громадянством та створення умов, які запобігали б виникненню цього. Прикладом може бути Конвенція про скорочення багатогромадянства та про військову повинність у випадках багатогромадянства (1963 p.).
Також, слід наголосити, що закріплення принципу єдиного громадянства в Конституції та законодавстві України дає можливість застосовувати юридичні внутрішньо-державні механізми захисту прав і свобод громадян нашої держави
1.2 Поняття, структура та види конституційно-правового статусу людини і громадянина
Конституція України в преамбулі закріплює прагнення Українського народу розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу. Розвиток держави і суспільства в цьому напрямі зумовлює актуальність питання чіткої регламентації в праві меж можливої діяльності суб'єктів правовідносин. Серед питань співвідношення суб'єктів у праві є завдання держави окреслити становище і межі людини та громадянина щодо інших індивідів, колективів та спільнот, тобто визначити правовий статус людини і громадянина. Етимологічно поняття правового статусу означає правове становище чи положення соціального суб'єкта в суспільстві та державі. Для нас це означає характеристику певного становища індивіда в суспільстві та державі. Воно може бути різним, регулюватися різними правовими нормами та мати різні характерні ознаки. Залежно від індивідуальних або типових ознак, що мають індивіди як суб'єкти права, норми права закріплюють повноту його правового положення або повну уніфікацію, спеціалізацію чи обмеження. Саме ці критерії покладено в основу розподілу правового статусу на певні види. Розрізняють такі види правового статусу: загальний, або конституційний, спеціальний, або родовий та індивідуальний.
В юридичній літературі є різні визначення правового статусу особи. Так, М. І. Матузов вважає, що правовий статус особи - це юридично закріплене становище особи в суспільстві. Інші автори вважають, що це поняття складається з соціально допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивіда, а як громадянина [26, с. 19]. М.В. Вітрук визначає правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов'язків і законних інтересів в їх єдності, основу чи ядро її правового становища. Він включає до структури правового статусу правосуб'єктність, як елемент його необхідної передумови. Хоч у літературі є інші погляди щодо цього елемента в структурі правового статусу, на нашу думку, правосуб'єктність є його підставою, бо вона передбачає здатність суб'єкта бути учасником правовідносин. Враховуючи можливість вияву цієї категорії опосередковано, через правоздатність, дієздатність і деліктоздатність, стає зрозумілим неможливість існування правового статусу особи без цього елемента.
Те саме можна сказати і про включення до елементів правового статусу юридичної відповідальності, що пов'язана як з деліктоздатністю, так і з обов'язками, коли настає при їх невиконанні.
Слід враховувати необхідність включення до структури правового статусу юридичних гарантій, як чинника, що забезпечує його реальність і викликає зацікавленість кожної особи в реалізації прав і законних інтересів, виконанні юридичних обов'язків, їх захисту. Отже, можна сказати, що поняття правового статусу особи складається з сукупності прав, законних інтересів та обов'язків особи, гарантій їх здійснення і захисту, а також місця особи в соціальній системі суспільства.
Таким чином, правовий статус особи - це юридичне закріплення правового положення людини і громадянина у сучасному суспільстві. Щодо загального правового статусу в різних авторів немає єдиного розуміння його структури. Найбільш повною вважають структуру правового статусу, що складається з таких елементів: статусні правові норми і правові відносини; суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки; громадянство; правові принципи і юридичні гарантії; законні інтереси; правосуб'єктність; юридична відповідальність.
В юридичній літературі пропонується відмежовувати поняття «правовий статус» та «правове положення». Під правовим статусом при цьому розуміють сукупність нормативно закріплених прав та обов'язків абстрактного суб'єкта, а під правовим положенням - потенційні та реальні права та обов'язки конкретного суб'єкта. При цьому правове положення реальної особи, на думку авторів цієї точки зору, постійно змінюється, тоді як статус суб'єкта права незмінний, допоки не змінюються відповідні правові норми. Права людини можна розглядати як ядро конституціоналізму, оскільки головний сенс створення конституцій полягав саме у забезпеченні свободи людини перш за все від свавілля державної влади. Жодна держава, яка претендує на визнання її демократичною, не може відмовитися від включення певного переліку прав людини до своєї конституції [14, с. 75].
1.3 Громадянство України як елемент правового статусу
Громадянство - це постійний конституційно-правовий зв'язок особи з державою, що виявляється у здійсненні взаємних прав, свобод, законних інтересів і обов'язків людини як на території країни, так і за її межами. Його слід розглядати в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Об'єктивне розуміння конституційного права на громадянство - це система конституційно-правових норм, що складають головний інститут конституційного права та є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і людини. У суб'єктивному розумінні - це можливості людини мати постійний, необмежений у просторі, конституційно-правовий зв'язок її з конкретною державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі та межах, передбачених Конституцією і законами держави.
Згідно з Конституцією (ст. 4) в Україні існує єдине громадянство, що є однією з основних засад розбудови суверенної та незалежної демократичної держави. Людина є біосоціальною істотою (індивідом). її становище у суспільстві характеризується поняттям «особа». Якщо поняття «людина» здебільшого має біологічний зміст і стосується кожного індивіда людського роду від самого народження, то поняття «особа» переважно пов'язане з загальнолюдськими соціальними цінностями. Особа у суспільстві та державі може виступати як громадянин цієї держави, особа без громадянства, іноземець.
Утім, тривалий час поняття «Staatsbtirgerschaft», «citoyennete» або «громадянин» означали, висловлюючись мовою юристів, суто політичне членство. І лише останнім часом їхнє значення розширилося, включивши статус громадян, виражений у термінах громадянських прав. Громадянство як членство в державі лише відносить певну особу до певної нації, чиє існування визнається у межах міжнародного закону. В демократичних країнах, які розуміються як спільнота вільних і рівноправних громадян, членство залежить від принципів добровільності. Тут традиційно приписувані характеристики місцепроживання і народження (ius soli та ius sanguinis) жодним чином не є підставою остаточного підкорення особи суверенній владі цієї країни.
Утім, сьогодні, поняття «Staatsburgerschaft», або «громадянство» використовується як таке, що вказує на приналежність до певної держави, а також для означення статусу, який визначається громадянськими правами. Республіканське розуміння громадянства схоплено, наприклад, у праці Р. Граверта (R. Grawert); для нього громадянство за контрольну точку має проблему соцієтальної самоорганізації, а за сутність - політичні права участі та комунікації. Він розуміє громадянство як «правовий інститут, через який окремий член нації бере участь, як активний агент, у конкретному ланцюгу державних дій». Статус громадянина встановлюється передусім тими демократичними правами, які індивід свідомо пред'являє щодо порядку зміни свого власного матеріального правового статусу.
Отже, поняття «громадянин» - конституційно-правове і пов'язується з існуванням держави і права. Україна сприйняла поширену в цивілізованому світі позицію щодо громадянства. Відповідно до українського законодавства громадянство регулюється не просто як правовий взаємозв'язок людини і держави, а є невід'ємним правом людини, що його держава зобов'язана визнавати, поважати і забезпечувати.
Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, але як член політичного, тобто державно організованого суспільства, вона рівноправна лише з тими, хто належить до даної держави, тобто є її громадянином. Отже, права і свободи людини належать кожному індивіду, а права і свободи громадянина - тільки тим особам, які перебувають у громадянстві даної держави. Права і свободи громадянина не слід плутати з громадянськими правами і свободами, котрі, як правило, належать кожній людині [29, с. 33].
У багатьох конституціях розмежування прав людини і прав громадянина закріплено у формулюваннях відповідних статей. Так, для позначення суб'єкта прав людини зазвичай використовують формули: «кожний», «всі», «кожна людина», «ніхто», «жодна людина» або безособистісні формулювання на зразок «визнається право», «гарантується свобода» тощо. Щодо прав громадян, то в статтях конституції прямо вказується «громадяни мають право, громадянин може» тощо.
Історично громадянство є породженням Французької революції. На противагу концепції підданства як особистої залежності від монарха були висунуті концепції громадянина як особи, здатного брати активну участь у політичному житті країни, і народу як спільності рівноправних громадян. На зміну традиційним формам визначення групової приналежності (родина, корпорація, регіон) прийшла держава як основне джерело ідентифікації будь-якої особи. Слідом за Францією і інші європейські країни стали використовувати у своєму законодавстві поняття «громадянство» замість «підданства».
Термін «громадянство» притаманний для держав із республіканською формою правління. У монархічних державах вживається термін «підданство», який сьогодні рівнозначний поняттю громадянства. Більше того, такі держави з монархічною формою правління, як Іспанія, Бельгія, Нідерланди замінили термін «підданство» у поточному законодавстві на «громадянство».
Основні принципи громадянства, як правило, встановлюються в конституціях, а більш детальне їх регулювання здійснюється звичайними, органічними (Румунія, Іспанія) законами або законами, що вимагають для їх прийняття кваліфікованої більшості голосів (Угорщина - 2/3 від присутніх депутатів). Хоча є конституції, які взагалі не містять норми про громадянство (наприклад, Конституції Італії та Республіки Куба). У деяких країнах (Бельгія, Франція, Алжир) діють Кодекси громадянства [12, с. 76].
Відповідно до ст. 4 Конституції України підстави для набуття і припинення громадянства України визначаються законом. Таким законом є Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р., зі змінами і доповненнями. До 2001 р. в Україні діяв Закон України «Про громадянство України» в редакції 1991 р., а потім - у редакції 1997 р.
В Україні чинні такі основні міжнародно-правові акти з питань громадянства: Загальна декларація прав людини 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.; Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р.; Конвенція про статус апатридів 1954 р.; Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р.; Гаазька конвенція з деяких питань, що стосуються колізій законодавства про громадянство 1930 р.; Конвенція про скорочення випадків множинності громадянства 1963 р.; Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р.; Віденська конвенція про консульські відносини 1963 р.; Декларація про права людини по відношенню до осіб, що не є громадянами країни, в якій вони проживають, 1985 р.; Європейська конвенція про громадянство 1997 р. [5, с. 23]
2. Контитуційно-правове визначення інституту громадянства в Україні
2.1 Поняття громадянства та належність до громадянства України
Обсяг прав і свобод, якими людина може користуватися в конкретній державі, а також ті обов'язки, які може покладати конкретна держава на людину, залежать від наявності в останньої громадянства даної держави.
У сучасній науці конституційного права розрізняють три значення терміну «громадянство»:
1) як одне з суверенних прав держави, що передбачає її можливість в односторонньому порядку регулювати відносини громадянства. Однак при реалізації даного права держава обмежена нормами міжнародного права та правами людини, перш за все правом людини на громадянство;
2) як конституційно-правовий інститут, тобто сукупність конституційно-правових норм, що регулюють відносини між державою, з одного боку, і громадянами, іноземцями, особами без громадянства - з іншого;
3) як публічно-правовий стан індивіда, що являє собою стійкий (постійний) правовий зв'язок людини з конкретною державою, що обумовлює взаємні права та обов'язки громадян та держави у випадках, зазначених у законі. Громадянство у даному розумінні виникло у Франції після Великої Французької революції [4, с. 98].
У 1948 р. право на громадянство було визнано Загальною декларацією прав людини як одне з основних прав людини.
Громадянин перебуває під суверенітетом держави. У свою чергу держава може вимагати від громадянина виконання обов'язків, навіть якщо громадянин знаходиться за кордоном держави. Держава має захищати громадян як на своїй території, так і тоді, коли вони перебувають поза її межами.
При визначенні поняття «громадянство» як публічно-правового стану індивіда слід наголошувати на тому, що це саме правовий, а не політико-правовий зв'язок людини з державою (як цей термін тлумачили в радянську добу), оскільки за радянських часів практика позбавлення громадянства і висилки «дисидентів» з країни часто обґрунтовувалася саме не підтриманням цими громадянами СРСР політики держави, що, виходячи з політичного характеру громадянства, вважалося підставою для застосування зазначених заходів.
Заслуговує на увагу також така ознака громадянства, як його постійність (хоча ця ознака громадянства не міститься у визначенні, наведеному в Законі України «Про громадянство України»), оскільки не кожен правовий зв'язок особи з державою буде розглядатися як громадянство. Наприклад, характер відносин між іноземцем, який постійно проживає в Україні, та Українською державою буде також визначатися як правовий зв'язок, але цей правовий зв'язок є тимчасовим. Він припиняється після виїзду іноземця за межі держави, тоді як зв'язок між громадянином України та Українською державою має стійкий характер, виникає з моменту набуття особою українського громадянства і припиняється у зв'язку зі смертю особи або припиненням українського громадянства. Стійкість громадянства виявляється ще й у тому, що воно не припиняється і не змінюється у зв'язку з виїздом громадянина України за межі держави (така риса громадянства називається екстериторіальністю громадянства).
Стаття 3 Закону України «Про громадянство України» окреслює коло осіб, які належать до громадянства України. При цьому держава проводить своєрідну «інвентаризацію» свого населення, визначаючи, яка його частина є її громадянами. Хоча говорячи про коло тих осіб, які є громадянами України, некоректно вживати термін «належність», оскільки при його використанні проглядається пріоритет держави над особою, що суперечить сучасному розумінню характеру відносин між людиною і державою та безпосередньо ст. З Конституції України.
Отже, до громадянства України належать:
1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно про живали на території України. Застосування цього так званого «нульового варіанту» дозволило, на думку дослідників, уникнути загострення суспільно-політичної ситуації, як це мало місце в деяких інших нових незалежних державах, де в законах про громадянство застосовувалися інші підходи (особливо в прибалтійських державах);
2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання
після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено запис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;
4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
Особи, зазначені у п. 1, є громадянами України з 24 серпня 1991 р., зазначені у п. 2, - з 13 листопада 1991 р., а у п. 3, - з моменту внесення відмітки про громадянство України [7, с. 79].
Документами, що підтверджують громадянство України, відповідно до ст. 5 Закону України «Про громадянство України», є: паспорт громадянина України; свідоцтво про належність до громадянства України; паспорт громадянина України для виїзду за кордон; тимчасове посвідчення громадянина України; проїзний документ дитини; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну.
2.2 Принципи громадянства України
Принципи громадянства України - це вихідні засади, керівні ідеї, що знайшли своє закріплення в законодавстві та у відносинах між державою та особою.
Ці принципи втілені в Конституції України, у Декларації про державний суверенітет України, у Декларації прав національностей, в Законі України «Про національні меншини», в Законі України «Про громадянство України».
Розрізняють загальні та спеціальні принципи громадянства. Так, загальними є ті принципи, які властиві не тільки інституту громадянства, а й іншим правовим, політичним, соціальним інститутам. До них належать принципи: демократизму, інтернаціоналізму, втілення в інституті громадянства ознак суверенітету держави, поєднання інтересів суспільства, держави, особи, поваги до норм міжнародного права тощо [14, с. 49].
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про громадянство України» законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах (це спеціальні принципи):
1) принцип єдиного громадянства - громадянства держави Україна, який закріплений також у ст. 4 Конституції України та передбачає заборону існування подвійного громадянства (біпатризму) та невизнання правових наслідків біпатризму в Україні;
2) принцип запобігання виникненню випадків безгромадянства. Даний принцип спрямований на те, щоб особа, яка подала заяву про набуття українського громадянства або про вихід з нього, не втратила громадянства взагалі, тобто не стала апатридом - особою, права якої не захищає жодна держава. Так, наприклад, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про
громадянство України» однією з умов прийняття до громадянства України іноземців є взяття ними зобов'язання припинити іноземне громадянство;
3) принцип неможливості позбавлення громадянина України громадянства України закріплений також у ч. 1 ст. 25 Конституції України. Наявність цього принципу відповідає світовим стандартам, зокрема ст. 15 Загальної декларації прав людини;
4) позбавлення громадянства розглядається як небажане явище. Так, ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини, Європейська конвенція про громадянство 1997 р. містять заборону на позбавлення громадянства, виходячи з того, що громадянство є двостороннім, постійним зв'язком держави і особи, який не може бути довільно розірваний державою. Відповідно до норм міжнародного права є неприпустимим позбавлення громадянства цілих груп осіб, позбавлення громадянства за етнічними або расовими ознаками [10, с. 11];
5) принцип визнання права громадянина України на зміну громадянства. Цей принцип також закріплений у ч. 1 ст. 25 Конституції України. Це один з основоположних конституційних принципів, що характеризує не лише інститут громадянства, а в цілому правовий статус громадянина;
6) принцип неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства
України другим із подружжя;
7) принцип рівності перед законом громадян України не
залежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України. Ця норма випливає також із змісту ч. 1 ст. 24 Конституції України;
8) принцип збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України (принцип екстериторіальності громадянства). Даний принцип громадянства випливає із передбачених у ст. 33 Конституції України свободи пересування, вільного вибору місця проживання, права вільно залишати територію України. Цей принцип уперше закріплений у Законі України «Про громадянство України» в редакції від 2001 р., оскільки за Законом у редакції від 1997 р. громадянство України втрачалося у випадку, якщо особа, перебуваючи за межами України, без поважних причин протягом 7 років не стала на консульський облік;
9) принцип гарантування Україною піклування та захисту своїм громадянам, які перебувають за її межами (даний принцип не зафіксований у Законі України «Про громадянство України», однак передбачений ч. 3 ст. 25 Конституції України). Цей принцип зобов'язує дипломатичні представництва та консульські установи України, їх посадових осіб вживати заходів щодо забезпечення громадянам України можливостей у повному обсязі користуватися правами, що надаються їм законодавством країни перебування, міжнародними договорами, учасниками яких є Україна та держава перебування [8, с. 96];
10) принцип неможливості вигнання або видачі громадянина України іншій державі (даний принцип також не зафіксований у Законі України «Про громадянство України», однак передбачений ч. 2 ст. 25 Конституції України).
Під видачею (екстрадицією) розуміють передачу злочинця державою, на території якої він знаходиться, іншій державі з метою притягнення його там до кримінальної відповідальності або для приведення до виконання винесеного там вироку. Питання про видачу громадянина виникає у випадку, коли такий громадянин, учинивши злочин за кордоном, повертається у свою країну. Основна проблема стосовно видачі полягає у розбіжностях принципу території підсудності та принципу громадянства. Як засвідчує практика укладення міждержавних договорів про видачу, переважним є принцип громадянства.
3. Порядок набуття та припинення громадянства України
3.1 Набуття громадянства України
Норми, що стосуються набуття громадянства України, об'єднані в розділі II Закону України «Про громадянство України» і утворюють окремий субінститут громадянства.
Процедурні питання щодо набуття та припинення громадянства України визначені Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженим Указом Президента України від 27.03.2001 р. №215 (у редакції Указу Президента України від 27.06.2006 р. №588/2006) [16, с. 62].
Станом на 1 січня 2012 року чисельність населення України становила 45 млн. 634 тис. мешканців. З початку року чисельність населення скоротилась на 144,9 тис. осіб (-3,1 на 1000).
За січень-грудень 2011 року в Україні народилось 502,6 тис. дітей, померло 664,6 тис. осіб. Природне скорочення склало 162 тис., що на 38.6 тис. менше ніж за аналогічний період 2010 року. Природне зростання населення спостерігалось у Волинській (+778), Закарпатській (+3872), Рівненській (+3529), Чернівецькій (+89) областях і м. Києві (+5018). В інших регіонах було зафіксовано природне скорочення населення, яке коливалось від 160 осіб у Івано-Франківській області до 29322 у Донецькій області.
Міграційний приріст за 2011 рік склав 17.1 тис. осіб, що на 1 тис. більше ніж у 2010 р.
На 1 січня 2012 року міське населення складало 31380,9 тис. (68.7%), сільське 14252,7 (31.3%) [32].
Відповідно до ст. 6 Закону України «Про громадянство України» громадянство України набувається:
1) за народженням;
2) за територіальним походженням;
3) унаслідок прийняття до громадянства;
4) унаслідок поновлення у громадянстві;
5) унаслідок усиновлення;
6) унаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя; унаслідок встановлення над особою, визнаною судом не дієздатною, опіки;
7) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
8) унаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства;
9) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Розглянемо детально основні підстави набуття громадянства України.
Набуття громадянства за народженням (філіація) - це основна і найбільш розповсюджена форма набуття громадянства. Вона являє собою надання державою свого громадянства індивіду при його народженні незалежно від його волевиявлення та не потребує вчинення будь-яких дій, що свідчать про його бажання набути громадянство даної держави.
Філіація ґрунтується на двох принципах: принципу «права крові» (jus sanguinis), який означає, що особа, народжена від громадян певної держави, набуває її громадянство незалежно від місця народження та принципу «права ґрунту» (jus soli), який означає, що особа, яка народилася на території відповідної держави, набуває її громадянство незалежно від громадянства своїх батьків.
Перевагу принципу «права крові» віддають держави, які намагаються зберегти етнічну та культурну єдність народу (Німеччина, Швейцарія), в державах імміграції (США, Канада) схиляються до принципу «права ґрунту». У законодавстві більшості держав закріплюються змішані підходи, тобто поєднання обох принципів. Вибір або переважання одного з принципів обумовлюється також демографічною політикою держави. Якщо держава зацікавлена у швидкому зростанні кількості громадян, вона може запровадити ці обидва принципи одночасно [29, с. 121].
Законодавство України про громадянство виходить із поєднання обох принципів набуття громадянства за народженням. У ст. 7 Закону України «Про громадянство України» встановлено, що громадянином України є:
1) особа, батьки або один із батьків якої на момент її народження були громадянами України;
2) особа, яка народилася на території України від осіб без
громадянства, які на законних підставах проживають на території України;
3) особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави;
4) особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків;
5) особа, яка народилася на території України, і одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, котра не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні;
6) особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем;
7) новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда).
Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження. Українське законодавство виходить із принципу рівності батька і матері при передачі свого громадянства дитині. Цей принцип випливає зі ст. 24 Конституції України. Хоча в деяких країнах (Таїланд, Індія, Бангладеш) громадянство дитини визначається за громадянством батька, за винятком, коли він є особою без громадянства або невідомий [15, с. 56].
Для набуття особою громадянства України за територіальним походженням вона повинна відповідати таким вимогам:
1) сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 р. на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР);
2) бути особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство.
Подання зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається:
* від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави;
* якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України;
* від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні (при цьому іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов'язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про від мову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства);
* від осіб без громадянства.
Іноземці повинні подати документ про припинення іноземного громадянства, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства [3, с. 74];
Подобные документы
Поняття, структура та види конституційно-правового статусу людини і громадянина. Громадянство України як елемент правового статусу. Порядок набуття та припинення громадянства України. Юридичне та нормативно-правове закріплення інституту громадянства.
курсовая работа [65,2 K], добавлен 23.09.2014Загальна характеристика інституту громадянства в Україні. Підстави набуття громадянства України. Умови прийняття до громадянства України. Особливості виходу і втрати громадянства. Компетенція державних органів при вирішенні питань громадянства України.
курсовая работа [46,7 K], добавлен 03.01.2014Що таке інститут громадянства. Громадянство як засіб інституціоналізації принципів взаємодії держави і особи. Специфіка законодавчих принципів регулювання громадянства України. Особливості, процедура та порядок набуття і припинення громадянства України.
контрольная работа [20,8 K], добавлен 09.11.2010Поняття і принципи громадянства України. Категорії осіб, що є громадянами України. Особливості процесів набуття й припинення громадянства України. Система органів, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України. Процедури з питань громадянства.
реферат [35,9 K], добавлен 03.09.2011Принципи громадянства України. Належність до громадянства України. Набуття громадянства України. Припинення громадянства України. Державні органи, що беруть участь у вирішенні питань щодо громадянства України.
курсовая работа [21,7 K], добавлен 12.08.2005Особливості набуття та скасування громадянства в України. Державні органи, які вирішують питання громадянства в Україні. Принцип пріоритетності норм міжнародного права, закріплений у ст. 9 Конституції. Декларація про відмову від іноземного громадянства.
курсовая работа [47,7 K], добавлен 13.04.2014Поняття "іноземця" та "особи без громадянства", конституційно-правове регулювання їх статусу. Права, свободи та обов’язки іноземців та осіб без громадянства в Україні та їх гарантування. Правова відповідальність іноземців та осіб без громадянства.
курсовая работа [75,4 K], добавлен 21.10.2015Поняття громадянства України, його конституційні основи. Право на громадянство. Порядок набуття громадянства України. Підстави прийняття громадянства України. Документи, що підтверджують громадянство України. Державні органи, що слідкують за дотриманням.
реферат [18,7 K], добавлен 03.11.2005Законодавство України про громадянство. Документи, що підтверджують громадянство України. Правила набуття та умови прийняття до громадянства України, підстави для його припинення і втрати. Повноваження органів та посадових осіб у сфері громадянства.
реферат [28,2 K], добавлен 24.02.2011Набуття громадянства за територіальним походженням, поновлення у громадянстві України та підстави прийняття до громадянства, а також на підставах, передбачених міжнародними договорами (угодами). Правові підстави набуття громадянства України дітьми.
курсовая работа [39,3 K], добавлен 16.06.2011
