Павличко Дмитро Васильович

Однак саме цим віршем Д.Павличко рішуче заявив про соціально-публіцистичну гостроту свого поетичного мислення, полоненого не перегрою відчуттів та естетичних вражень, а суспільною напругою і болем, що вигорблюють і благополучний, здавалось би, зріз життя. Веселе новорічне свято озвалося голосом болю, ще не причахлого у душі. Таке психологічне вторгнення однієї реальності в іншу, моральний тиск однієї сутності на іншу стане архітектонічною особливістю Павличкових картин, позбавлятиме їх глазурованої гладкості та одноплощинності. Механізм цей з часом ускладнюватиметься - від спогаду, публіцистичної паралелі до діалектичного заперечення і єдності протилежностей. Однак важча, болісніша, соціально питоміша образна думка завжди проступатиме крізь більш прозорі й світлі шари експозиції. Є тут своє психологічне підгрунтя, адже справжня втіха - та, що пам'ятає ще про біль, а радість поглиблюється знанням стражданням.

Перша книжка Д.Павличка «Любовь і ненавість» (1953) тому й стала першорядним явищем молодої музи, що принесла поезію громадянськи стривожену і гострокутну. Звеличення радянського сьогодення виростало зі свідомості учорашньої нужденності, а тому не мало казенної заданості. Воно прямо адресувалося народу, що здолав стихію власництва й темноти, зажив благородно і сміло:

Мене також чекала згуба,

Нужда і безробіття вир -

Я син простого лісоруба,

Гуцула із Карпатських гір.

* * * * * * * * * * * * * * * *

У твоєму університеті:

Я вчусь тепер, народе мій.

Так дай же в молодому злеті

Мені піднятись вище мрій.

(«Я син простого лісоруба…»)

Ця громадянська напруга вирізняла дебют Д.Павличка з потоку української повоєнної лірики, підрожевленої погідністю переможного настрою, з другого боку - не надто сміливої порушувати гострі проблеми.

Вірш Д.Павличка виростав на свіжій межі двох епох рідного краю, в ньому нуртувала енергія суспільних перетворень, викрешуючись громовицями громадянського пафосу: «Але, людське забувше щастя й горе, // Який до чорта буду я поет!» - писав двадцятичотирилітній автор «Любові й ненависті». Тут, у сліпучих спалахах світоглядної ясності, змикалися суспільно-психологічні суперечності Гуцульщини, які всеукраїнський читач сприймав не так розумом, як серцем, відчуваючи «на дотик» тектонічне двигтіння незнаних життєвих глибин.

Це й важке перетворення в іншу - соціалістичну - якість одвічного стремління селянина до власного грунту («Земля»), утвердження в боротьбі нової ідеології, вивільнення свідомості з-під вдади церкви - тривале, пов'язане з багатьма конфліктами, аж до найболючіших - родинних («Відповідь батькам»). Це й подолання націоналістичної омани, що завдала стільки лиха возз'єднаним землям і гірко відлунилася по всій країні («Убивці»).

В усіх ліричних темах Д.Павличка пульсував пафос всеможності, невичерпної сили молодечого духу, бриніла висока оптимістична нота руху через «терні до зірок». В голосі молодого поета було щось неструджене, неперемерхле, щось від святого неофітського захвату. Все те, що згодом вигартується в усвідомлене і невідступне служіння Правді, в оце освячене її підбадьорливим горішнім доторком «Людино - ти можеш!».

А ще художня достеменність, шорстка відчутність образу, про яку так гарно сказав потім А.Малишко: «В поезії Дмитра Павличка розвинувся, задзвенів, зацвів у слові вічний катран прикарпатського Покуття, з смереками і дубами, з мозолистими, шкарубкими долонями батька, з ріллею, що пахне плугом і посіяним зерном».

Визнання прийшло до поета з першою збіркою. 1954 р., запропозицією М.Бажана, Д.Павличка (заочно!) прийняли до Спілки письменників. Того ж року його творчість була високо оцінена на ІІІ з'їзді письменників України.

Наступні збірки («Моя земля», 1955; «Чорна нитка», 1958) разом із розвитком мотивів, які вже прозвучали, приносять і нові, дещо несподівані для суворо інтонованої музи Д.Павличка, а водночас такі природні.

Поет зображує ліричного героя в багатьох психологічних станах, кожен з яких суб'єктивно остаточний, але несправді переходить в інший. Так, у вірші «Ти мене гуцулом називала» юнацька нетерплячість серця обертається очманілою, закоханістю, що перегорає на гіркоту зневажених почуттів і, здавалося б, цілковиту внутрішню випорожненість, яка заповнюється цілющим трунком досвіду: «У багатті другого кохання // Першого завжди іскринка тліє».

Прорив до нового розуміння суті пережитого, трансформація конкретно-буттєвого досвіду в енергію філософського знання, яке підноситься над собою і зіштовхується з іще більшою складністю життя, - ось джерело драматургічної напруги Павличкового вірша, шлях художньої думки, що не обривається з останнім рядком, а продовжується за ним, немов за обрієм. І що особливо цікаво: переконаний у власній правоті, наступальний, навіть навальний поет, Д.Павличко не пригнічує читача, не притискає його думкою до координат реального будення, а, навпаки, мовби підштовхує і пропонує вийти за узвичаєні їх межі. Це тому, що виголошувана істина не означається в останній інстанції, а мобілізує на освоєння нових соціально-філософських просторів.

Згадаймо вірш «В хаті» (1955): стара баба обурюється на онуків, які в атеїстичному запалі наміряються винести з хати ікону пречистої. У когось вона викличе усмішку, в когось жаль. Але ж парадокс у тім, що ця стара жінка сама вітає і розуміє нову ідеологію як можливість для молоді витворити щось краще, мудріше за те, чим жила вона, а не як право на знищення її малого світку, її уявлень, тобто її самої як наївної, «темної», але ж людини. Не сьогодні-завтра вна піде на вічні строки, й та ікона, що є часткою її життя, стане мальовидлом, і по всьому. Але й комсомольцям наче ж не личить обідати під образами. Так суб'єктивна правота героїв конфлікту змушує читача дати йому власну оцінку, зробити наступний крок в осмисленні ситуації. В даному разі ним є тільки гуманістична ідея про те, що все справді плідне й тривале народжується з доброти та уваги до людини, а не безоглядності та поспіху. Ця ідея не нав'язується читачеві, навіть не висловлюється, а мріє за поетичною картиною.

Діалектичність думку, що прозирнула в низці творів 50-х років, означила кінець «поетичного дитинства», раннього періоду творчості Д.Павличка і початок великої зрілої роботи. Але, як хотілося показати, в тому «дитинстві» були і правда, і принада. Найкраще про це сказав поет: «Я нічого не хотів би змінити в моєму минулому житті. Слабкі вірші, написані мною в молодості, були щирими. Щирість і людяність я ціную вище за майстерність, тому що тільки з їхньою допомогою можна буди не просто майстром, але ж і людиною».

Для Д. Павличка це завжди означало чути інших, чути біль і радість народу, серцем вловлювати суворий голос доби як заклик зайняти місце в шерезі сміливців, правдоборців, тих, кого завжди менше. Розім'яклу в рефлексіях та декорах, улесливу й боязку музу поет зневажає як відступництво від великого обов'язку, покладеного народом на плечі своїх митців. Прозріння нового й викриття виродженого, занурення в культурно-філософські глибини задля нових ідей - так розуміє він художній труд. «У небесах схоластики не видно мислі-ластівки, не видно думки-блискавки, що бігає навискоки», - писав Д.Павличко 1958 р., мовби роззираючись по надміру заквітчаних і перенаселених солов'ями поетичних просторах десятиліття. Ця думка не заадресована, однак поет і досі вважає, що біда поетичного покоління 50-х у тому, що воно «ніяк не може знайти свою тему». Накреслюється і власна програма : «блискавкою-мислею своє життя я висловлю». Першим її виконаним пунктом стала збірка «Правда кличе!» (1958), книга, яка стала духовним порогом «шестидесятників», - слава і сором свого часу, дитя мужності і жертва напівправди.

Вісімнадцятитисячний її тираж було вилучено з обігу й знищено. На IV з'їзді письменників України П.Тичині було довірено місію «осмикнути» поета, котрий вийшов за рамки дозволеного, вибився з дифірамбічного тону, що Павло Григорович з властивою йому делікатністю й виконав. Сама книжечка не згадувалася як неіснуюча, але малася на увазі саме вона, її інвективні «неясності».

Тим часом жодних неясностей не було - то гримнула Правда про сталінську добу, бюрократізм, ідеологічне фарисейство, лицемірність; гірка нередукована правда, покликана до життя ХХ з'їздом КПРС, але в усій повноті своїй, як виявилося, передчасна.

Це був голос громадянської совісті, яка назвала своїм ім'ям не тільки «вождя всіх народів» та його діяння, а й застерігла, що з його смертю не зникаєантидемократичний механізм чиновницького адміністрування. Досі сонет Д.Павличка «Коли помер кривавий Торквемада» лишається неперевершеною й унікальною за своєю соціально-філософською проникливістю алегорією:

Пішли по всій Іспанії ченці.

* * * * * * * * * * * * * * * *

Вони самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема.

А люди, слухаючи їх, ридали…

Не усміхались навіть крадькома;

Напевно, дуже добре пам'ятали,

Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Тільки теперішній перебудовний час по-справжньому розкрив ідею твору. Не випадково найкращу її інтерпретацію знаходимо в таких далеких від української поезії роздумах Є.Носова: «З вершин бюрократичної піраміди було скинуто її творця, у порослих мохом стінах абсолютистської споруди пробили віддушину, впустили живодайне повітря. Але ж сама піраміда лишилась! З усіма своїми ієрархічними поверхами і навіть вільним кріслом на вершині. А поки крісло не прибране, завжди буде спокуса залізти в нього й примірятися. Отже все, що було зроблено, можна було назвати лише послабленням, а не демократією»

І було назване в поезії Д.Павличком. Він перший і єдиний, за тридцять літ до рязановської пісеньки «Ми не сеем, не пашем, не строим, // Мы гордимся общественным строем», відважив ляпаса функціонеру, которий «Не оре, не кує і не будує, // Лише гукає: «В комунізм йдемо!». Перший і єдиний відверто сказав про розшарування суспільства на тих, хто працює, і тих, хто розподіляє плоди цієї праці, не забуваючи про себе та погейкуючи «жвавіше, жвавіше!» («Лист прибиральниці до поета»). Образ «кам'яного чоловіка» з одноіменного вірша, що до збірки не ввійшов і лише раз побачив світ зі сторінок «Літературної України» (1962, 3 листопада), досі лишається найсильнішою метафорою духовного скам'яніння, що охопило країну в пору репресій, породивши не тільки можновладця, а й сліпого виконавця. Аж страшно, як актуально звучать ці давні рядки:

Як гордо він ходив землею

З високим стажем без доган.

Він зняв сьогодні портупею -

На пенсії його наган.

За кожну кулю по копійці

Йому сплатили вже казна,

Та вбиті ожили партійці,

У “Правде” їхні імена!

Встають розстріляні поети,

Співці червоних барикад,

І правда ожила, та все те

Ненавидить камінний кат.

Він остовпів у новім сяйві

Великих Іллічевих слів,

Обтяли Шіві руки зайві -

Лишили дві для мозолів.

Для праці чорної лишили,

Та він їх ніжно береже…

Він ще готов сотати жили

З тих, що його забули вже.

У відкритій комуністичній боротьбі за оздоровлення всіх сфер суспільного життя Д.Павличко став у той авангард культурно-політичного фронту, що випередив свій час і сягнув дня теперішнього. Поклик правди, кинутий поетом і заглушений переляканими жерцями напівправд* , нині звучить на повну силу. Це видання вміщує всі вірші, які після 1958р. більше не публікувалися.

Але головне в тому, що мужнє слово Д.Павличка і тоді не завмерло в пустелі. Воно було почуте й оцінено. Вся творча молодь, яка за три-чотири роки могутньою когортою виступила на літературну арену й опинилася в центрі уваги, знайшла в цьому слові підтримку власному дерзанню, мала його за надійний тил своїх духовно-інтелектуальних пошуків.

Саме з цього погляду є слушною думка М.Ільницького про те, що творчість Д.Павличка виявилася зв'язковою ланкою між живими класиками та новопризовцями української літератури*. Завдяки безстрашному внутровуванню художньої думки в нові, досі не займані життєві сфери, реалізованій настанові докопатися до суті, до правди речей він має всі підстави іменуватися предтечею нині уславленої літературної хвилі. Від поетики Д.Павличка вельми різниться каскадно-метафоричний вірш І.Драча, неспішно-розважливий роздум Б.Олійника, матеріально відчутний образ М.Вінограновського. А поклик громадянського сумління і правди у всіх - єдиний.

Не раз писалося про спорідненість вірша Д.Павличка зі словом великого Каменяра. Думка ця ілюструвалася низкою присвячених І.Франкові поезій, ремінісценцій з його циклів та поем. А тим часом справжнім грунтом для неї була і є висока громадянськість поетичної мислі, вогонь сумління, що прибирається в своєрідне, відповідне часові слово. У Д.Павличко воно не раз набуває розючого публіцистичного звучання: «Як колись Шевченко, Франко, Олесь, так сьогодні Павличко часто бере в руки «бич Ювенала» і втручається в життєві справи сатиричним віршем, інвективою чи воззванням».