Сучасна інтерпретація драматичної поеми І. Кочерги "Свіччине весілля"

Заявляючи, що всі зображені у творі події є породженням поетичної фантазії, І.Кочерга водночас наголошував, що в історичному минулому його приваблювали й цікавили передусім ті моменти, які дозволяють говорити про спадкоємність визвольної боротьби народу проти своїх гнобителів: “Хоч як так було в дійсності, але такий поетичний мотив, як заборона світла в цілому місті, дає дорогоцінну змогу змалювати стародавнє цехове ремісниче життя, показати це життя не статично, а в процесі боротьби з феодалами за міські привілеї і права” [15,87].

Стародавній Київ 1506 року. Київ похмурий і темний, бо людям заборонено навіть свічки світити. Заборонено, щоб не запалити місто, а насправді для того, щоб відчули ремісники, трудівники -- «чорні люди», що вони -- темні, безправні та безсилі.

Так, Свічка відповідає Меланці:

…Чи не любов од віку пориває

Людей на подвиг, на борню на бій?

Отак і я на честь твою жадаю

Всі засвітити в Києві вогні!

І коли дивиться на замок:

А ти стривай, зловісний княже тьми,

Литовський вовче,ти ще нам заплатиш

За наші кривди і за світло те…

Там, де бенкетує Воєвода з рицарями:

Не згасли в пущах темних

Литовськії вогні,

Ген-го, не все ще вмерло,

Що сховане у тьмі.

Зажурена Гільда, яка дуже сумує за своєю Батьківщиною:

О, подивись, яке сумне це місто..

Як темно там в долині… жодний вогник

Не світиться в хатах, неначе всі там вимерли…

Яка нудьга…Коли я знов побачу

Мій осяйний, веселий Кутногорськ…

І Рузя, дружина коменданта: «А я мою Варшаву…»

Всі вони люблять свою вітчизну, кожному із них тільки вона дорога.

«Свіччине весілля» відтворює дивовижні картини народного життя і побуту, народних звичаїв, традицій. Неабияку роль у патріотичних мотивах відіграють пісні, яких нараховується у п`єсі понад двадцять. Частина з них народного походження, інші - створені самим драматургом. Використання пісень увиразнює народний обряд українського весілля (“Ой панове-сватове, просимо вас…”, ”Ой, робіть, ткачі, завіси..”), характеризує групові й окремі образи (дівоча пісня-гра про свічку на початку п`єси, застольна пісня литовських рицарів, куплетно-пиворізівські приспівки двох п`яненьких ченців, лірична пісня Івана Свічки). Різноманітні пісні, ніби романтичні оздоби, прикрашають драму І.Кочерги. По-третє, пейзажна замальовка може мати символічне наповнення і готувати читача (чи глядача) до того, що має статися щось несподіване. Так, у драмі, коли Меланка іде у замок, змінюється погода, вирує буря.

Воєвода:

Якраз по цій погоді, що реве

Та скиглить під вікном, неначе жінка…

Купець:

Коли ж така жахлива хуртовина,

Яка ж погода! Хвища! Буря! Ва!

В дії п'ятій , де цехові майстри збираються визволяти Свічку, то також «…темна й буряна осіння ніч», що символізує боротьбу за визволення від свавільного Воєводи.

Відміна друга: «Пусто. Темно. Вітер з завиванням проноситься по вузьким вулицям. Чути кілька тихих далеких ударів дзвона» - це князь Ольшанський задумав силою примусити Меланку полюбити його, тому що «пусто і темно» на душі у нього, а удари дзвона - це сама доля попереджає про те, що він переступив в своєму житті щось головне.

Відміна десята: «Тихо. Темно. Буря, неначе вщухла» - розв'язка, ремісники визволили Свічку. «Раптом ліворуч здіймається заграва, що освітлює все червоним світлом» - перемога над темрявою, надія на світле майбутнє ремісничого Києва та його жителів.

2.2 Інтер'єр

Окремо розглянемо таку важливу складову художнього світу літературного твору, як його предметність. Міметичний спосіб художнього відображення дійсності передбачає наявність у внутрішньому світі художнього твору предметності - тих видимих матеріальних речей, які відібрані письменником з навколишньої дійсності і включені в “другу реальність” - внутрішній світ літературного твору. Таким чином відбувається “ізоляція частини дійсності” (М. Бахтін), перетворення її у складову утворюваного художнього світу твору.

Сам вибір предмету і включення його в художній світ твору є прийомом. Як складова художнього світу твору предмет виконує свою функцію - “працює” на “кінцевий результат”. Такий предмет уже наділений художньою енергетикою. Вона може бути більшою чи меншою - це залежить від багатьох чинників, і в першу чергу від його функції у вирішенні основного завдання. Функціональність художніх предметів, які є складовими художнього світу, багато в чому визначаються жанровими особливостями твору. Зрозуміло, що у великому за розмірами епічному полотні предметів багато, і більшість з них виконує функцію мінімальної значущості - вони необхідні для виконання міметичних завдань. Функціональність предметів інтенсифікується при зменшенні обсягу жанрової форми. Так, у новелах різко збільшується кількість предметів, у яких підвищена виражальність і які набувають статусу художньої деталі. [3,65]

Світ речей - істотна грань людської реальності, як первинної, так і художньо перетвореної. Це сфера діяльності і перебування людей. Річ напряму пов'язана з поведінкою, свідомістю і становить необхідний компонент культури: річ переростає свою «речовинність» і починає жити, діяти у духовному просторі. Речі кимось зроблені, комусь належать, викликають до себе певне ставлення, стають джерелом вражень, переживань, роздумів. Вони кимось поставлені саме на це місце і вірні своєму призначенню або, навпаки, чомусь перебувають на випадковому місці і, не маючи хазяїна, втрачають зміст, перетворюються на мотлох. У всіх цих гранях речі, що являють собою або цінності, або «антицінності», здатні з'являтися в мистецтві (зокрема, у літературних творах), становлячи їхню невід'ємну ланку. «Література, - відзначає А.П.Чудаков, - зображує світ у його фізичних і конкретно-предметних формах. Ступінь прив'язки до речей різна - у прозі і поезії, у літературі різних епох, у письменників різних літературних напрямків. Але ніколи художник слова не може струсити речовий порох зі своїх ніг і вільно увійти в царство імматеріальності; внутрішньо-субстанціальне, для того щоб бути сприйнятим, повинне бути зовнішньо-предметно відтворене». [30, 41]

Особливо важливу роль образи речей набувають у творах, в яких виявляється пильна увага до побуту (переважають у літературі, починаючи з епохи романтизму). Література XX в. відзначається небувало широким використанням образів речового світу не тільки як атрибутів побутової обстановки, середовища перебування людей, але і (насамперед) як предметів, органічно споріднених із внутрішнім життям людини, таких, що мають значення символічне: і психологічне, і «буттєве», онтологічне. Це поглиблення художньої функції речі має місце і тоді, коли вона причетна до глибин людської свідомості і буття, позитивно значима і поетична. Отже, речова конкретність становить невід'ємну і досить істотну грань словесно-художньої образності. Річ і літературному творі (як у складі інтер'єрів, так і поза їхніми межами) має широкий діапазон змістовних функцій. При цьому речі «входять» у художні тексти по-різному. Найчастіше вони епізодичні, присутні в окремих епізодах тексту, нерідко подаються мимохіть, побіжно. Але іноді образи речей висуваються на авансцену і стають центральною ланкою словесної тканини. Речі можуть «подаватися» письменниками або у вигляді якоїсь «об'єктивної» даності, безпристрасно змальованої.[12, 76]

Образ свічки у І. Кочерги багатозначний. Так, на традиційному народному святі, образ свічки збігається з образом дівчини, що грала роль свічки, а через неї переходить і на образ Меланки, що запалює свічку біля матері, яка помирає. Та за словами самого Кочерги, образ Меланки зі свічкою має ще одне нашарування метафоричного змісту: "Образ Меланки, дівчини, яка проносить тремтячий, але незгаслий вогник крізь бурю і терни своєї весільної ночі... є поетичним символом України". Свічкою називає автор головного героя, який бореться за право народу на світло . Десятки свічок горять на весіллі Івана та Меланки, потім дівчина несе свічку крізь нічну бурю, зберігає вогник, щоб врятувати життя коханого - і образ свічки починає збігатися й з образом самого кохання, вірності та самопожертви. Жорстокий присуд Воєводи осліпити Івана, щоб не бачив більше сонця, але від свічки може спалахнути велика пожежа - і от вже горить палац підлого Ольшанського, і наче присяга звучать над мертвою Меланкою слова Івана Свічки:

Та не сумуй! Немарно ти терпіла

І свічку цю немарно берегла.

На честь твою, моя голубка мила,

На честь тих мук, що ти перемогла,

Ми знов її засвітим, як на свято,

І закликом до повстання лунає:

«За Свіччине весілля!»

За світло...

Одне з найважливіших художніх завдань Івана Кочерги полягало у візуалізації відображуваної епохи. Власне відповідна візуалізація була чи не найголовнішим засобом наповнення художнього світу твору своєрідною атмосферою початку ХVІ століття. Зорові картини, що утворюються в свідомості читача чи глядача драми , немов “машина часу” переносять його в епоху влади литовських князів. Візуалізація предмету конкретизована так, щоб надати йому більшої інформативності. А це означає, що сприймання читачем предметного ряду відбувається як процес декодування інформації, її “розшифровки”. Ланцюжок асоціацій активізується - таким чином відбувається вивільнення закодованої в образі предмету художньої енергії. [24,31] На початку другої дії драматург подає опис замку Воєводи: «Велика похмура зала в замку Воєводи: її дикого вигляду не можуть пом'якшити розкішні килими і парча, які укривають грубі брусовані стіни. Воєвода сидить у високому кріслі за столом, укритим килимом»

Речі, що оточували Воєводу, говорять про те, що людина піклується тільки про себе. Килими і парчу йому подарували купці, які без дозволу не могли виїхати із міста, а ось стіни «грубі, брусовані» - це говорить про те, що побут його не цікавить, господар(чи може він себе не вважає ним) замку не звертає на це уваги . Зовнішній антураж його більше влаштовує, він глибоко не мислить. Все, що оточує Воєводу, намальовано автором в темних тонах, навіть купці з їх яскравими товарами не прикрасили інтер'єр замку. Нічого його не тішить: ні шапка, яку подарували купці, ні коштовності, ні самі полонянки.

Іншими фарбами змалював автор весілля Івана і Меланки:

«Магістратська зала, по-святковому причепурена гірляндами зелені, килимами й кольоровими рушниками. Вздовж брусованих стін - укриті килимами лави, праворуч, довгий стіл, заставлений жбанами з медом і стравою.» - просто, але настрій уже налаштований на свято. Рушник і в ті давні часи був оберегом від злих людей і нечистої сили.

«Тихо і урочисто увіходять по одній групи цехів - кожен із своєю корогвою і з шістьма великими зеленими свічками - гордістю кожного цеху. На корогвах гаптовані шовком і золотом емблеми відповідного ремесла: черевик, ножиці, стріла, риба і т.д.»

Зелений колір, яким прикрашена зала і свічки на весіллі, означає саму природу, життя. Він містить у собі потенційну енергію, відображає ступінь вольової напруги.

Корогви ремісників - це гордість кожного цеху, вони з дорогих матерій і вишиті золотом , ніхто не шкодував на свою емблему коштів. 12 цехів і всі різні герби.

У драмі також, відповідно до давніх традицій, зображено обряд весілля з усіма атрибутами: знову свічки, якими зустрічають молодих, вбрання Меланки « в чудовому шлюбному вбранні голубого шовку з серпанком на голові». Зустрічають молодих бублейниця Тетяна «з хлібом, сіллю і медом, що поставлені на віко з діжі..» а Капуста з «..двома зеленими , перевитими золотом свічками та келихом, що стоїть на теці....»

Майстерно пов'язав драматург історичні факти з відомим на Київщині ремісницьким звичаєм «женити свічку». Цей народний обряд сягає в сиву давнину. Цей звичай побутував не лише в Києві, а й у інших містах України, Росії і навіть Західної Європи і був приурочений до різних річних і сімейних свят. Напевне, звичай походить від того, що люди здавна віддавали почесті дереву та вогню. Пізніше обряд дещо змінився і в ремісницькому побуті десь із XVІ аж до XX ст. справлявся так: щороку першого вересня ремісники в домовлений час закінчували роботу, збиралися окремими цехами, запалювали «свічку яру», обвиту строкатими стрічками, і веселились.

«Що стосується самого терміну «женити свічку», - писав відомий український фольклорист і етнограф, академік АН України М. Ф. Сумцов, - то виник він, очевидно, від звичаю обв'язувати свічку червоними стрічками (подібно до обрядових уборів молодої на весіллі) і може бути віднесений на рахунок малоросійського народного гумору» [32,54].

Жовніри Воєводи були добре озброєні, а ремісники на повстання брали дубини, киї, списи і все, що під руки попадалось - це говорить про нерівні сили.

Загалом слід відзначити, що таких символічних деталей предметного світу у творі небагато, адже драматичний твір має свою специфіку - передачу особливостей внутрішнього світу персонажів через їх вчинки і мовлення.

Розділ ІІІ. Художній час і простір

3.1 Поняття про час і простір

Художня література специфічна в освоєнні простору і часу. Поряд з музикою, пантомімою, танцем, постановочною режисурою вона належить до мистецтв, образи яких мають тимчасову протяжність - строго організовані в часі сприйняття. Із цим пов'язана своєрідність її предмету, про що писав Лессінг: у центрі словесного твору перебувають дії, тобто процеси, що протікають у часі, адже мовлення має часову довжину. Докладні описи нерухомих предметів, розташованих у просторі, стверджував Лессінг, виявляються стомлюючими для читача і тому несприятливими для словесного мистецтва: «... порівняння тіл у просторі зіштовхується тут з послідовністю мовлення в часі».[34,463] Разом з тим у літературу незмінно входять і просторові уявлення. На відміну від скульптури і живопису, тут вони не мають безпосередньої чуттєвої вірогідності, матеріальної щільності і наочності, залишаються непрямими і сприймаються асоціативно. Однак Лессінг, який вважав, що література покликана освоювати реальність насамперед у її часовій протяжності, був багато в чому правий. Часові начала словесної образності мають більшу конкретність, ніж просторові: у складі монологів і діалогів зображуваний час і час сприйняття більш-менш тотожні, сцени драматичних творів (як і споріднені з ними епізоди в оповідальних жанрах) відтворюють час із прямою, безпосередньою вірогідністю.

На думку Д.Лихачова, від епохи до епохи, по мірі того як ширшими і глибшими стають уявлення про змінюваність світу, образи часу набувають в літературі все більше значення: письменники усе ясніше і напруженіше усвідомлюють, усе повніше відображають «різноманітність форм руху», «опановуючи світом у його часових вимірах».

Не менш різнопланові присутні в літературі просторові картини: образи простору замкнутого і відкритого, земного і космічного, реально видимого і уявного, уявлення про предметність близьку і віддалену. Літературні твори мають можливість зближувати, ніби зливати воєдино простори різного роду.[22,57]

Часові і просторові уявлення, що відтворюються у літературі, становлять певну єдність, що її, за М.М.Бахтіним прийнято називати хронотопом (від д.-гр. chronos - час і topos -місце, простір). «Хронотоп, - стверджував учений, - визначає художню єдність літературного твору в його ставленні до реальної дійсності… Часово-просторові визначення в мистецтві і літературі завжди… емоційно-ціннісно забарвлені». Учений говорить про хронотопічні цінності, сюжетотвірну роль хронотопу і називає його категорією формально-змістовною. Він підкреслює, що художньо-значеннєві (власне змістові) моменти не піддаються просторово-часовому визначенню, але разом з тим «будь-який вступ у сферу смислів здійснюється лише через ворота хронотопів». До сказаного Бахтіним правомірно додати, що хронотопне начало літературних творів здатне надавати їм філософського характеру, «виводити» словесну тканину на образ буття як цілого, на картину світу - навіть якщо герої й оповідачі не схильні до філософствування.[3,89]

Тема часу, безпосередньо пов'язана з онтологічними питаннями про зміст і значення життя, для художнього світу Івана Кочерги надзвичайно значима і постає смисловою домінантою як сюжетотворення, так і характеротворення окремих персонажів.

3.2 Хронотоп в драмі І.Кочерги «Свіччине весілля»

Однак необхідно відзначити, що філософський зміст нової категорії поетики зовсім не є відкриттям сучасних дослідників, адже теорія хронотопу створювалася на основі поєднання результатів тривалих пошуків філософії і природознавства. Сучасне літературознавство лише зробило більш очевидним філософський підтекст нового поняття.[34,462] На основі просторово-часових зв'язків у драмі «Свіччине весілля»можна операційно виділити три співіснуючі рівні (хронотопу): топографічний, психологічний і метафізичний хронотопи.

З топографічним хронотопом тісно пов'язаний - хронотоп персонажів, тобто психологічний. Сюжетний хід, підкреслений на першому рівні переміщенням у просторі і часі, співпадає на другому з переходом з одного душевного стану в інший.[12,435]

Топографічний хронотоп пов'язаний з елементами авторської тенденційності у драмі, з упізнаваністю конкретного історичного часу, а саме 1506 рік і місця (Київ), а також подій(боротьба за світло), ділить «Свіччине весілля» на ряд просторово-часових одиниць, що відповідають сюжетним ходам.

Аналізуючи часові параметри драми „Свіччине весілля”, звернемо увагу на переважання однієї часової форми - часу історичного. Історична тема посідає особливе місце в творчому доробку І.Кочерги. Навчаючись у Київському університеті, він зацікавився давнім законодавством, життям середньовічних міст і ремісничих цехів. Ці знання автор використав у таких творах, як «Пісня в келиху», «Алмазне жорно», «Чаша», «Свіччине весілля», «Ярослав Мудрий», у яких возвеличує волелюбний дух рідного народу, досліджує контрасти в людських душах і вчинках. Соціальна верхівка і низи, темрява і світло, підступність і добро - ці антитези визначають зміст однієї з найкращих його драм - «Свіччине весілля».

Сценографію твору побудовано так, що дві частини міста -- Замкова гора та Нижній город у напрямку Житнього торгу і Копирів Кінець між ними зв'язуються мотивом шляху -- вулиці, Кожум'яцької дороги, крутих стежок та стежинок із гори, що ними простують як герої "гори", так і "низу". Небезпечний цей шлях для обох сторін.[14,57]

Працюючи над цим творінням, Кочерга використав право історичного письменника доповнювати документальні свідчення власними припущеннями, які мали узгоджуватися з духом зображуваної доби. Критики навіть були приголомшені тим, якою суголосною актуальним питанням і ученої доби виявилася п'єса, присвячена подіям чотирьохсотлітньої давності. Сам драматург зазначав: «Суть не в близькості хронологічній, а в тому, щоб п'єса зачеплювала у глядача ті струми, викликала ті емоції або спогади, які в ньому сьогодні особливо відчутні». [15,85]

З топографічним хронотопом тісно пов'язаний - хронотоп персонажів, тобто психологічний. Сюжетний хід, підкреслений на першому рівні переміщенням у просторі і часі, співпадає на другому з переходом з одного душевного стану в інший. Топографічний хронотоп генерований сюжетом, психологічний хронотоп - самосвідомістю персонажів. Слово ув'язує різні рівні і пов'язує голоси на рівні поліфонії, а з іншого боку, слово і осмислює цей взаємозв'язок.[12, 460]

І.Кочергу приваблює в людині сильне почуття, романтика, мрія, казка, краса зовнішня, як вияв внутрішньої. Вигук “яка краса!” вихоплюється часто з вуст героя, що бачить вперше Меланку. “О, яка ж краса!” - вигукує Ольшанський, побачивши Меланку на весіллі. “Яка ж краса!” - вигукує Кезгайло, коли Меланка скидає плащ і з`являється перед лицарями в замку у весільному вбранні. “Яка ж краса, чудова та відмінна…” - повторює за ним Воєвода. До цього мотиву сяючої краси приєднується і мотив мрії, яку людська душа зберігає протягом життєвого шляху, до якої прагне, як до ідеалу щастя і добра. Такою мрією у творі являється світло, що невід'ємно асоціюється в уяві народу з волею.

Меланка -- це вже певний національний тип, де лагідність поєднується з активною вдачею, здатністю до рішучого вибору. І ця рішучість зовсім іншого плану, ніж, скажімо, некрасівський стандарт російської жінки -- "коня на скаку остановит". За драматургом, Меланка -- істота досить тендітна, і її вибір стосується не лише подолання шляху смерті із запаленою свічкою в руці, а й рішення купити життя нареченого ціною власної честі. [29,11]

Мужнього і відвертого зброяра Свічку обурюють князівські заборони, несправедливість. У нього головна ціль життя - повернути в місто світло, щоб не тільки його сім'я жила щасливо, а й увесь Київ засвітився тисячами свічок. Свічка гордий, сильний. Він живе не тільки особистим щастям.

Крім головних, рельєфно виділяються і другорядні, але важливі для розкриття провідної ідеї твору герої - ремісники. Навіть більшість представників ворожого киянам табору зображені психологічно складно.

На принципі романтичної іронії, контрасту поезії і “прози життя”, будується у п`єсі Кочерги чергування сцен високої патетики з гротеском. Драматург охоче вдається до цього заходу, вводячи поряд з ліричними, комедійні сцени: п`яні ченці Симеон і Фока та змучена Меланка. Це чергування базується, з одного боку, на згаданому принципі контрастного зіставлення “високого” і “буденно-низького”, а з другого - на врахуванні психології глядача, на бажанні не перевантажувати видовище однотонними, трагічними чи патетичними сценами.

Існує, різновид метафізичного хронотопу, тобто рівня опису і створення метамови. Це слово, що пов'язує рівні сюжету і самосвідомості, набуває в цілому творі метамовне значення, оскільки пов'язане з ідейним осмисленням усього тексту, у тому числі простору і часу. Метамова задається не просто описуючим, а його головною ідеєю - і виявляється, що на більш глибокому рівні поліфонія є лише співіснуванням різних трансформацій цієї ідеї. Тим самим на рівні метафізичного хронотопу точніше говорити про гетерофонію, про варіації єдиної ідеї. "Невидимий" автор стає на цьому рівні видимим у тому сенсі, що саме він встановлює мову опису. [12,460]

Так контрастні зображення, що допомагають кращому сприйняттю і глибшому усвідомленню як окремих подій, так і ідейного спрямування твору в цілому, втілилися в життя на сторінках драми, бо І.Кочерга сприймав абстрактні ідеї в конкретних метафоричних образах. Різноманітні пісні, ніби романтичні оздоби, прикрашають диво-витвір руки письменника.

Поетична образність, як вже зазначалось, виявляється у творі і в будові в цілому, і в окремих елементах п`єси. Одною з найхарактерніших рис поетики є часте повторення образів чи лейтмотиву, покладеного в основу драми. Це повторення можна назвати «рефреном свічки». Так цей образ фігурує як реальна свічка (зелена весільна свічка Меланки), як гра-пісня, світло в хаті умираючої (сцена смерті матері Меланки), як узагальнений образ світла в оселях робочого люду (“право на світло”, “заборона світла”), образ кохання й відданості (вогник в руках Меланки в буряну ніч), образ повстання - Іван Свічка, гасло повстання - “за свіччине весілля - засвітимо весільні ми вогні!” - вигук ватажка повстанців, як символ народної душі, нарешті як символ влади.

Виділяється, наголошується найсуттєвіше - те, що ріднить між собою представників різних цехів, розкриває своєрідність їхніх виробничих і міжлюдських взаємин, побуту, звичаїв тощо, тобто передає загальну атмосферу тогочасної дійсності. Письменник виявляє при цьому уміння поєднувати головне і другорядне так майстерно, що зображуване життя постає як природний моноліт високого і буденного, трагедійного і комічного, прекрасного і потворного, благородного і ницого.

Таким чином, рівень топографічного хронотопу є світом, який можна спостерігати, рівень психологічного хронотопу - світом спостерігачів, і метафізичний хронотоп - світом опису, що встановлює мову. З погляду дії драми цим рівням відповідають типи поведінки героїв, порядок поведінки і топос поведінки (місце дії серед інших дій, розглянутих як такі, що спричиняють його або зумовлювані ним). Зі сказаного випливає, що автор не входить як самостійний голос у поліфонію (на рівні психологічного хронотопу), він "невидимо" присутній у сюжеті, забарвлюючи сюжет авторським голосом і тим самим об'єктивуючи цей останній і роблячи його видимим, хоча і не завжди поміченим, на найглибшому рівні метафізичного хронотопу. [12,463]

Заявляючи, що всі зображені у творі події є породженням поетичної фантазії, І.Кочерга водночас наголошував, що в історичному минулому його приваблювали й цікавили передовсім ті моменти, які дозволяють говорити про спадкоємність визвольної боротьби народу проти своїх гнобителів: “Хоч як так було в дійсності, але такий поетичний мотив, як заборона світла в цілому місті, дає дорогоцінну змогу змалювати стародавнє цехове ремісниче життя, показати це життя не статично, а в процесі боротьби з феодалами за міські привілеї і права”.[14,67]

Висновки

Драматична поема «Свіччине весілля» І.А.Кочерги займає одне із найпомітніших місць в українській літературі 20-30 рр. ХХ ст. як самобутня, дискусійна драма на історичну тематику з гострими, психологічними колізіями і цікавими, у своєму розмаїтті, людськими характерами і ситуаціями.

Іван Кочерга загалом тяжів до символічних, воістину глибоких узагальнень, котрі здатні були б передати дух далекої доби, нести мудрість минулих віків, яка так потрібна й нам. У славетній драмі «Свіччине весілля» таким символом виступає маленька, крихка свічка -- останній, може, острівець надії і добра для пригноблених людей, що їх жорстока влада хоче приректи на вічне життя у пітьмі. Цю п`єсу справедливо вважають одним з найпоетичніших творів української драматургії. Поетичність -- у самому задумі п'єси, у вдалому використанні, здавалось би, незначних літописних свідчень. Таємницю постійної привабності «Свіччиного весілля» заховано у мальовничості його картин, у яскравих романтичних характерах, в уславленні глибоко людяних, прекрасних почуттів. Кочерга був прихильником того, щоб глядач бачив на сцені видовище красиве і зворушливе. У «Свіччиному весіллі» він створив багато яскравих картин, які показують нам життя наших предків, живописно змалював традиції і обряди. Мальовничі куточки давнього Києва, з любов`ю відтворені драматургом, деталі середньовічного побуту, ретельно відібрані саме у своїй сценічній виразності, становлять барвисте тло, на якому чіткіше окреслюються постаті героїв. Втілюючи свій задум -- змалювати прагнення людини до щастя, до краси, які неможливі без утвердження права народу на вільний розвиток, І. Кочерга вміло поєднує історичну основу та художній вимисел.

Образ Меланки є поетичним символом України, що «з пітьми віків та через стільки бур» пронесла незгаслим вогник крізь всі перешкоди, які траплялись у неї на шляху, вогник волі і культури, вогник, що розгорівся у повстання за світле майбутнє. Світ ніжності, світла, стійкості, підтримуваний великою мірою образом Меланки, надавав творові, незважаючи на трагічний кінець, глибоко оптимістичного звучання. Меланка -- дівчина високого морального обов'язку, здатна на самозречення, «символ незгасності багаття її волі та культури ». [14,302]

Зброяр Іван Свічка в драмі представляє нове покоління ремісників. Він клянеться відновити права київського простого люду і лише потім справити своє весілля з Меланкою. Звичайно, Іван Свічка -- особа не історична, але письменник, маючи багатий дар творчого вимислу, на основі художнього узагальнення зумів створити історично правдивий і типовий образ мужнього і непохитного борця за кращу долю народу.

Поєднання історичної правди з вимислом і художньою правдою, перше в драматургії України відтворення середньовіччя та життя ремісних цехів, які стали на чолі боротьби за національну незалежність і соціальну справедливість, визначили оригінальність цієї драматичної поеми, а провідною ідеєю у «Свіччиному весіллі» стала ідея всенародного визвольного руху, боротьби за кращу долю й людські права, яка підпорядковувала собі мотив помсти за жорстокість феодалів.

І.Кочерга - майстер виліплювати повнокровні характери не тільки головних персонажів, а часто й другорядних, епізодичних. У творі понад двадцять персонажів і кожен з них наділений неповторними цікавими рисами: це і Чіп, кожум`яка, і Гільда - представниця іншої слов`янської культури, і Передерій - сліпий золотар, і Воєвода - жорстокий самодур та інші. У «Свіччиному весіллі» Іван Кочерга виступив як художник міста (міське життя завжди було йому близьке й зрозуміле). Історична точність автора, який спеціально вивчав і добре знав історію Києва, виявилась у поемі в достовірності показу громадського та побутового життя кравців, зброярів, кожум'як, золотарів, ковалів, кушнірів, бондарів тощо та топографії міста. Разом з тим самобутність манери драматурга відзначається ліро-романтичною наснаженістю, символічним підтекстом.

Світлою частиною драми зображені сцени народного гуляння, привітання молодих, виконання традиційних обрядів, які сягають ще язичницької свідомості. З тонким тактом і вибагливим сценічним почуттям автор малює тогочасний весільний ритуал, не відтворює його в численних деталях, а символічно поетизує, не уповільнює ритм драматичної дії та не знімає її напруги. Вірний своїм мистецьким принципам, І. Кочерга «розряджає» високий пафос драматичних і трагедійних сцен комедійними вставками та епізодами.

Мовностильова майстерність «Свіччиного весілля» виявляється, наприклад, в інтонаційному розмаїтті монологів та діалогів. Вони то лірично схвильовані, то гордо піднесені, щиро сповідальні. Майстерність автора незаперечна також в афористичності виразу і прозорості підтекстів. Використовує автор дотепні вислови, влучні порівняння, доречні епітети тощо. Історичне тло, на якому розгортається дія, зумовлює використання архаїзмів, церковнослов'янізмів. Крім того, події потребують відтворення народних обрядів, які супроводжуються народними піснями («Цур тобі, прудивусе», «Ти ж мене підманула...»), або навіть і піснями авторськими (весільна пісня «Ой пройшла Меланка крізь вогонь»).

Виразності тексту надають також подекуди образні авторські ремарки та використання гнучкого універсального (бо він доречний і в драматичних, і в патетичних місцях) п'ятистопного ямба. Такі високомистецькі прикмети, як тематичне новаторство і високий гуманістичний пафос, національний колорит характерів персонажів, ліричні вкраплення в сюжети цієї драматичної поеми забезпечили «Свіччиному весіллю» гідне місце в золотому фонді драматургії України і славну сценічну історію.

Аналізуючи часові параметри драми «Свіччине весілля» відзначимо, що події тривають в 1506 році, наявне переважання часової історичної форми -(історія заборони світла в 1494 -1506 р. ) . Що стосується просторових уявлень - дія драми „Свіччине весілля” зосереджується в Києві, хоча час від часу вона розмикається за рахунок згадок про Вільно, Кутногорськ, Варшаву.

У п'єсі «Свіччине весілля» Іван Кочерга розкриває і проблеми загальнолюдських моральних цінностей наших пращурів, ніби звертається до нас зберегти їх для наступних поколінь. Це -- і любов до батьківщини, і працелюбність, і духовна велич особистості, миролюбство і прагнення піклуватися про своїх ближніх. Порушені у драмі проблеми є актуальними для нашого часу, спонукають нас до їх осмислення, а тому твір буде цікавим і для підростаючого покоління.

За словами Євгена Плужника, Іван Кочерга дійсно був "з тих багатих душ, що вміють Всесвіт слухати з кімнати". Своїми історичними драмами «Свіччине весілля», «Алмазне жорно», «Яроcлав Мудрий» Кочерга не тільки говорив про славне, хоча й складне минуле нашої країни, а й був суголосний з думками та ідеями сучасного йому дня. Тому твори Івана Кочерги не втратили актуальності й зараз.

Список використаної літератури

1. Андріанова Н. Іван Кочерга: Літературний портрет / А.Андріанова. - К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963. - 102 с.

2. Атаманчук В. Трагедійність історичної драматургії І.Кочерги / В.Атаманчук // Українська мова та література в школі. - 2006. - № 1. - С. 58-60.

3. Бахтин М. Литературно-критические статьи. - М., 1987.- 356 с.

4. Бодик О. Проблематизація модерністських течій у художньо-естетичних пошуках Івана Кочерги: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.01 „Українська література” / О.Бодик. - Дніпропетровськ, 2003. -20 с.

5. Бондарєва О. „Мов виноград у золотую чашу, вино словес він проливає в світ...” / О.Бондарєва // Кочерга І. Вибрані твори. - К.: Сакцент Плюс, 2005.- С.5-24.

6. Голубєва З. Іван Кочерга: нарис життя і творчості / З.Голубєва. - К.: Дніпро, 1981. - 42 с.

7. Грабовський В. Світло його душі: [до 100-річчя з дня народження І.Кочерги] / В.Грабовський // Українська мова і література в школі.-1981.-№10.-С.3-9.

8. Гриценко В. Проекція в сучасне чи апологія князівської жорстокості? / В.Гриценко // Українська мова і література в школі. - 2002. - №8.- С.56-58.

9. Дробот П. Вивчення творчості Івана Кочерги / П.Дробот. - К.: Радянська школа, 1981.- 156 с.

10. Історія української літератури XX століття / [За заг. редакцією В.Дончика]. - К.: Либідь, 1998.- 640 с.

11. Кисельов Й. Майстри театральної літератури / Й.Кисельов. - К.: Мистецтво, 1976. - 230 с.

12. Клочек Г. “Художній світ” як категоріальне поняття [електронний ресурс] / Г.Клочек. - Режим доступу: http://www.ashsu.org/іndex.php.htm.

13. Коломієць В. Художня трансформація мотивів та образів у ранній драматургії Івана Кочерги / В.Коломієць // Українська мова та література. - 2004. -№39 - С. 16-19.

14. Кочерга І. Твори / Іван Кочерга. - К.: Наукова думка, 1989.- 434 с.

15. Кочерга І.А. П'єси [вступ. ст. Я.Білоштана]. - К.: Мистецтво, 1983.-253с.

16. Кравченко Л. Інтегрований урок української літератури та історії за п'єсою І.Кочерги «Свіччине весілля» / Л.Кравченко// Дивослово. - 2009. - № 7 - С.54.

17. Кудрявцев М. Драма ідей в українській новітній літературі XX століття / М.Кудрявцев. - Камянець-Подільський: Oіum, 1997.- 242 с.

18. Кузякіна Н. Драматург Іван Кочерга: Життя. П'єси. Вистави / Н.Кузякіна. - К.: 1968. - 259 с.

19. Лихачев Д. Внутренний мир художественного произведения / Д.Лихачев // Вопросы литературы. - 1968. - № 8. - 79с.

20. Літопис руський / [пер. з давньорус. Я.Махновця/ відп. ред. О.Мишанич]. - К.: Дніпро, 1989. - 591 с.

21. Мар`яненко О. Минуле українського театру /О.Мар`яненко. - К.: Мистецтво,

1958.- 87с.

22. Михайлин І.Жанр трагедії в українській радянській драматургії/ І.Михайлин. - Харків, 1989.- 77 с.

23. Мовчан Р. Українська література / Р.Мовчан. - К.: Ірпінь, 2000.- 176 с.

24. Могильницька Г. Моральна проблематика драми І. Кочерг / Г.Могильницька // Українська мова і література в школі. - 1999. - № 3. - 36-39 с.

25. Неділько В. Пісня любові до батьківщини / В.Неділько // Творчий світ письменника. - К., 1982. - 120с.

26. Орленко П. Невторованими шляхами: І.А.Кочерга - драматург-філософ / П.Орленко // Історичний календар: 2001. - К., 2001. - С.382-383.

27. Осадча І. «Свіччине весілля» І.Кочерги / І.Осадча // Дивослово. - 1999. - №2.- С.12-17.

28. Павленко Л. До вивчення теми “Творчість Івана Кочерги” / Л.Павленко// Дивослово. - 2002. - № 7 - С. 33.

29. Панченко В. “Замкнуте коло нашої історії - ось це я мав на увазі...” / В.Панченко // Дивослово. - 1999. - № 2.-С.20-25.

30. Свербілова Т. П'єси Івана Кочерги та проблема визначення соцреалізму як масової культури / Т.Свербілова // Слово і час.-2006.-№10.-С.8-21.

31. Свербілова Т. Скорина Л. Українська драма 30-х рр. ХХ ст. як модель масової культури та історія драматургії у постатях. / Т.Свербілова, Л.Скорина. - Черкаси, 2007. - 384 с.

32. Старинкевич Є. Драматургія Івана Кочерги / Є.Старинкевич. - К.: Мистецтво, 1947. - 30 с.

33. Сторчак К. Драматургія Івана Кочерги / К.Сторчак. - К., 1957.- 59 с.

34. Суходольський В. Талановитий майстер драми: [до 75-річчя з дня народження Івана Кочерги] / В.Суходольський // Вітчизна. - 1956. - № 10. - С. 128.

35. Хализев В.Е. Теория литературы; [учеб. для высш. уч. завед.] / В.Хализев. - М., 2000.- 463 с.

36. Хропко П. „Мудрий народ, і буде жити в віках...” / П.Хропко // Українська мова і література в школі.- 1982.-№5-С.45-53.

37. Хороб С. Українська драматургія: крізь виміри часу // Теоретичні та історико-літературні аспекти драми: [збірник статей] / С.Хороб. - Івано-Франківськ: Лілея НЗ, 1999. - 135 с.

38. Цалик С. Семігей П. Майстер часу Іван Кочерга / С.Цалик, П.Семігей // Українська мова та література. - 2005. - № 21 -23 (червень) - С. 15-19.

Размещено на Allbest.ru