Сучасна інтерпретація драматичної поеми І. Кочерги "Свіччине весілля"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Характеристика системи персонажів драми «Свіччине весілля»

1.1 Поняття про художній світ літературного твору. Система персонажів як складова художнього світу

1.2 Характеристика головних дійових осіб - Меланки та Івана Свічки

1.3 Особливості творення автором інших персонажів

Розділ ІІ. Світ природи і речей

2.1 Пейзажі у драмі

2.2 Інтер'єр

Розділ ІІІ. Художній час і простір

3.1 Хронотоп драми «Свіччине весілля»

3.2 Ритуали як складова художнього світу

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Література 20 років ХХ століття, здавалось, прагнула максимально використати свій історичний шанс. На хвилі виникнення модерністських тенденцій вона засвідчила становлення нового художнього мислення, його багатоаспектність і динамізм, особливо відчутні в драматургії, зокрема у «новій драмі», з розвитком якої пов'язане й ім'я Івана Кочерги.

Талановиті, оригінальні твори Івана Антоновича Кочерги з часом вражають новими, ще не пізнаними глибинами мудрості і окриленою довершеністю поетичної форми. До яких би тематико-проблемних шарів не звертався драматург, у центрі його уваги незмінно перебуває людина, її нелегкі шляхи самоутвердження і морально-духовних пошуків. Герої Кочерги, дуже різні за своєю індивідуально-особистісною сутністю, показані в дії і боротьбі. Долаючи численні перешкоди соціально-об'єктивного і суб'єктивно-психологічного плану, у тяжких випробуваннях утверджують вони високі світоглядні ідеали, наочно доводять, як і чим має жити справжня людина, в чому правда і краса життя.

Як слушно зазначає Т.Свербілова, «…сьогодні старомодні твори Кочерги сприймаються інакше, і сміливе поєднання непоєднуваного, жанрова поліфонія виглядає як поодинокий експеримент на тлі моножанрової уніфікації у добу построзстріляного відродження. Орієнтація драматурга на мистецьку штучність, нежиттєподібність у несподіваних карколомних сюжетах, перевага дії над характером, легка театральна гра із глядачем, стандарти „добре зробленої п'єси”, модернізація жанрів водевілю і мелодрами - все це сприймалося на території Російської, а потім Радянської імперії не так, як, скажімо, в Європі чи Америці. Обов'язкова оцінка драматургії як ідейної, серйозної, тої, що відповідає духовним пошукам часу, походить з російського національно-історичного типу літератури, який склався у ХІХ столітті. Це був унікальний національний експеримент - поєднання мистецтва з іншими сферами духу, заміни суто естетичного етичним, ідеологічним тощо [29, 14]. Твори І.Кочерги, вихованого на російській і європейській класиці, не відповідали нормам ідейної драматургії. Так само не відповідало дійсності штучне намагання радянської критики бачити Кочергу на шляху до реалізму, тим більше, соціалістичного. Якщо ж позбутися цих обов'язкових для минулих років критичних стандартів і розширити контекст творчості драматурга за межі національної російської літератури, то можна не тільки побачити певну близькість до традицій європейської культури, але й вище оцінити доробок драматурга» [18, 38] .

У жанрово багатій художній спадщині Івана Кочерги (де представлені драматичні поеми, філософська поема, історична драма і комедія, проблемна драма, драма-казка, п'єса-феєрія, водевіль) можна простежити, як у різних формах трансформувалася певна улюблена ідея автора, як вона увиразнювалася і набирала соціальної глибини, визначеності та переконливості [30,45]. Коштовною перлиною серед багатьох п'єс стало «Свіччине весілля» (1930). Загалом не так просто пояснити феномен народження цієї драматичної поеми. Адже справді, як пише Н.Кузякіна, вона постає в дещо дивному оточенні: «Позаду і поруч - «кооперативні» п'єси, в яких немає ні правди характерів, ні краси, де поглядові ні на чому відпочити, а душі нічим захопитись… А в центрі як благодатна оаза - «Свіччине весілля» [18,47]. Прагнення письменника опанувати дух своєї неспокійної епохи найвищою мірою втілилося саме в драматичній поемі з далекого історичного минулого.

Драма "Свіччине весілля" Івана Кочерги у творчому доробку письменника займає особливе місце. Вперше під назвою "Пісня про Свічку" вона вийшла друком у 1931 році. Через два роки під такою ж назвою твір видали російською мовою. Так , в цей же, рік письменник зумів видати драму вдруге українською, значно переробивши і змінивши назву - "Свіччине весілля". Безсумнівно, друге українське видання було значно якіснішим, вдалішим. До нинішніх читачів і глядачів твір дійшов саме в такій редакції. Найчутливіші струни людської душі зачепила драматична поема "Свіччине весілля", хоч нею І.Кочерга продовжував оспівувати ідеал краси. Проте улюблена автором ідея тут духовно визріла, набула нових значень і щасливо поєдналася з вдячним для його обдаруванням життєвим матеріалом. У "Свіччиному весіллі" дpаматуpг пpавдиво пеpедав колоpит епохи і давні звичаї та побут. Вогонь, колись подарований Прометеєм, міг зігрівати, але міг і обпікати. Але усе ж таки вогонь був насамперед джерелом світла, без якого людям було дуже важко обходитися. Такий вогонь і став символом кохання і боротьби. Та велике полум'я спалахує часом з маленької іскри. Тому серед "вогняних" образів, свічці належить особливе місце. Не згасають свічки в храмах, символом пам'яті горять вони над померлими... Саме свічка й стала наскрізним образом у п'єсі І. Кочерги "Свіччине весілля". Але світло - і в прямому, і в метафоричному значенні - головна тема "Свіччиного весілля. Кочерга вперше додає до нього розгорнуту передмову - пряме публіцистичне звертання до читачів. У довірливо-дружньому тоні автор пояснює, що спонукало його до написання драми, якими історичними першоджерелами він користувався у своїй праці, які аспекти минулого видавалися йому співзвучними новій добі. “Коли я, - писав І. Кочерга, - випадково натрапив на мотив «заборони світла», мотив, що послужив темою для цієї драми, мене захопила в ньому можливість змалювати барвисту картину суто міського життя і соціальної боротьби в стародавньому місті, а на цьому мальовничому тлі створити узагальнений образ боротьби України за свою волю і самобутню культуру” [15, 302].

Після виходу у світ п'єса не привернула належну увагу театральних колективів. Івана Кочергу навіть критикували за неактуальність проблематики, за відображення події чотирьохсотлітньої давнини. Визнання прийшло в 1934 р. після постановки п'єси на Українському радіо групою київських акторів під керівництвом режисера-постановника О. Сумарокова. Вдруге радіопостановку «Пісня про Свічку» здійснив у 1953 р. народний артист СРСР В. Добровольський. «Пісня про Свічку» вперше була поставлена на сцені Запорізького драматичного театру ім. М.Заньковецької. Після цього п'єса набула широкої популярності, її ставлять театри багатьох міст України. У 1948 р. композитор М.Скорульський написав оперу «Свіччине весілля».

Драматична поема відразу ж привернула увагу громадськості, літературних кіл, критики. Є.Старинкевич писала: «Віршована драматична поема «Свіччине весілля» («Пісня про Свічку») -- нове досягнення драматурга, якому вдалося широко показати засобами сценічної дії народний рух та його героїв» [25, 46]. «Крізь усю п'єсу лейтмотивом проходить образ свічки, антитеза світла і темряви. У символічній боротьбі за світло під проводом героя п'єси Івана Свічки драматург відтворює віковічну боротьбу трудового українського народу за своє визволення з-під ярма гнобителів, за світле, щасливе життя»,- зазначала Н.Андріанова [1,24]. «З появою «Свіччиного весілля» на сцені вперше в історії українського театру була розкрита хвилююча сторінка минулого життя нашого народу, до того майже не відбита в драматургії», - зауважував К.Сторчак [31,67]. Вадим Собко також вказував на непересічну мистецьку вартість твору: «Ваші чудесні п'єси завжди були для мене справжнім зразком високої майстерності, я вчився на них складному мистецтву драматургії» [32,65]. «Я всім серцем люблю Вашу розумну сонячну творчість, я безмежно вдячний Вам за незабутні чудесні образи Ваших прекрасних п'єс», - писав Юрій Збанацький [34,5]. На думку З.С.Голубєвої, «творчий досвід Івана Кочерги повчальний. Він свідчить, що можна примусити звучати свіжо навіть дуже далекі від нас події, вся справа в умінні опоетизувати матеріал, подати його так, щоб він звучав, по-перше, по-сучасному, а по-друге, набув своєрідних художніх форм. Тоді твір витримає будь-який іспит часом. Прикладом тому є «Свіччине весілля» [6,50]. Але більшість вказаних досліджень нині застаріла, тому нагальною є потреба по-новому оцінити один з вершинних творів Івана Кочерги.

Актуальність і наукова новизна кваліфікаційної роботи зумовлена необхідністю по-новому інтерпретувати найвищий здобуток Івана Кочерги - драматичну поему „Свіччине весілля ”, що здійснювалося крізь призму такого літературознавчого поняття як „художній світ літературного твору”. Мета дослідження - сучасна інтерпретація драматичної поеми І.Кочерги „Свіччине весілля”. Досягнення цієї мети передбачало реалізацію наступних завдань:

1) з'ясувати сутність поняття „художній світ літературного твору”,

2) проаналізувати систему образів-персонажів драматичної поеми І.Кочерги „Свіччине весілля”;

3) вказати на особливості художнього часу і простору драми; окреслити особливості відображення письменником світу природи і предметної реальності.

Об'єкт дослідження - драматична поема І.Кочерги „Свіччине весілля”.

Предмет дослідження - аналіз складових художнього світу драматичної поеми І.Кочерги „Свіччине весілля”.

Методи дослідження: культурно-історичний, компаративний, комплексний підхід до вивчення художнього твору.

Практичне значення: матеріали роботи можуть бути використані у роботі вчителя середньої загальноосвітньої школи, а також для підготовки спецсемінару та практичних занять з історії української літератури ХХ століття, роботи наукового літературного гуртка у вищих навчальних закладах.

Структура: кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Розділ І. Характеристика системи персонажів драми «Свіччине весілля»

1.1 Поняття про художній світ літературного твору. Система персонажів як складова художнього світу

Художній світ -- створена уявою письменника і втілена в тексті твору образна картина, яка складається з подій, постатей, їх висловлювань і виражених ними духовних феноменів (уявлень, думок, переживань тощо). Він співвідносний з предметною, соціальною і психологічною реальністю, хоч наділений автором (творцем) антропоморфними і просторово-часовими вимірами, упорядкований композицією твору відповідно до задуму митця. У цьому сенсі він є духовно-інтенціональним утворенням з власною логікою, тому художній світ трактується як друга, власне художньо-естетична, реальність, що має духовний, фікційний характер. Він конкретизується насамперед у зв'язку з його суб'єктом (художній світ письменника) і формою втілення (світ художнього твору). Єдність і своєрідність забезпечується темою (тематикою), ідейним пафосом, композицією і стилем твору [3,14].

Поняття „художній світ твору” присутнє в літературознавстві різних країн. Перші підходи до визначення художньої предметності запропонував М.Бахтін. Хоча ідея, висловлена Бахтіним, розроблялася ще у працях О.Потебні, який ввів поняття внутрішньої форми художнього твору. “Сам двочленний зв'язок “художній твір” - “дійсність” здавався Потебні по-метафізичному прямолінійним і вузьким. Він гостро відчував необхідність врахувати у цьому зв'язку якийсь третій компонент, який дозволив би побачити і зрозуміти все діалектично. Таким компонентом, як поступово прийшов до висновку Потебня, є, власне, сама “поетична думка”, внутрішня форма, уявлення про дійсність або те, що тепер називають поетичним баченням світу”. Важливе значення у концепції художньої форми М.Бахтіна займає поняття ізоляції. Воно відноситься „не до матеріалу, не до твору як речі, а до його значення, до змісту, який звільнюється від деяких необхідних зв'язків з єдністю природи...” [3,15]. У подібному напрямі розвивалася і думка В.Жирмунського, який ввів у склад поетики “тему”. В.Халізєв визначає “у складі форми, що несе зміст” “предметне (предметно-зображувальне) начало: всі ті одиничні явища і факти, які позначені за допомогою слів і у своїй сукупності складають світ художнього твору (побутують також вислови “поетичний світ”, “внутрішній світ твору”, “безпосередній зміст”). [12, 18]

М.Бахтін ще не говорив про художній світ твору - це поняття почало формуватися значно пізніше. Але треба бачити найтісніший зв'язок між поняттям ізоляції і поняттям внутрішнього художнього світу твору. Ізоляція, пише він, “дозволяє автору-творцю стати конститутивним моментом форми” . Таким чином, треба вважати, що М.Бахтін є творцем теоретичного підґрунтя для осмислення внутрішнього світу художнього твору як окремої категорії. Проте саме термінологічне словосполучення з'явилося пізніше. Словосполучення “внутрішній світ художнього твору” вперше було легалізоване як операціональна категорія Д.Лихачовим ще в 1968 році на сторінках журналу “ Вопросы литературы”. З того часу воно почало широко і досить вільно вживатися [18,47].

Д.Лихачов застосував кілька методичних підходів до вивчення внутрішнього світу літературного твору. Проте ті кілька ключів винятково важливі, адже кожний з них завдяки тому, що підібраний з абсолютною точністю, відкриває нам внутрішній світ як системно організовану цілісність. Скажімо, виявлення “опору матеріалу”, що характерний для того чи того художнього світу, є тим чинником, який детермінує інші складові твору. Детермінує, організовуючи всі інші компоненти твору в певну цілісність.

В українському літературознавстві теоретичним обґрунтуванням цього терміну займався Гр. Клочек [12,56]. Вчений доводить, що своєрідність художнього світу твору багато в чому визначає його структурну організацію. Іншими словами: системна організованість внутрішнього світу художнього твору є важливим чинником цілісності твору і визначає системну організованість його матеріальної поетики. Аналізуючи це літературознавче поняття, дослідник дійшов наступних висновків. Художній світ є потужним засобом впливу на читача, а значить, він є складовою поетики твору. Проте, ця складова не стоїть в одному ряду з “технічними” виражальними засобами. Художній світ - фундаментально-змістовий засіб. Художній світ твору як естетичний об'єкт “живе” у свідомості реципієнта. Тривалість цього “життя”, рівень його актуалізації (так само як і частота “повернення” до нього) визначається багатьма чинниками, які в своїй сукупності складають те, що можна іменувати критеріями оцінки художності. Художній світ як естетичний об'єкт, що «живе» в свідомості читача, є енергетичним феноменом. Його енергетика породжується візуальною виразністю, смислогенеруючою настроєвістю, гуманістичною спрямованістю та багатьма іншими чинниками, серед яких не завжди очевидною, але завжди сущою є його цілісність, системна організованість. Енергетика художнього світу визначається енергетикою автора як особистості. Своєрідність художнього світу визначається своєрідністю світобачення митця. Звідси - один з найважливіших методологічних постулатів, ігнорування якого досить часто зустрічається у чисельних працях, у заголовках яких фігурує у статусі терміна словосполучення “художній світ”: аналіз художнього світу письменника - це дослідження його бачення, його художнього мислення, це “з'ясування характеру відношення пізнаючого до пізнаваної дійсності, наявної в нього загальної концепції дійсності і її специфічного відтінку”. Йдеться про першу фазу (перший крок) дослідницького алгоритму. Наступний крок - виявлення залежності між своєрідністю художнього світу, його домінантами та поетикальною (виражально-зображувальною) технікою. Домінанти художнього світу виконують функцію внутрішніх системотвірних чинників.

Художній світ літературного твору чи окремого письменника є тим об'єктом дослідження, пізнання якого є пізнанням сутнісного моменту явища (чи то окремого літературного твору, чи то творчості окремого письменника). Саме тому в назвах робіт, які спрямовані на загальне, комплексне дослідження літературного твору чи окремого письменника, фігурує словосполучення “художній світ”.

“Опір матеріалу”, час і простір, візуальність, предметність, колористика, озвучення і т.д. є операціональними категоріями характеристики художнього світу. Художній світ є системно організованим утворенням і тому усі його складові, які представлені названими категоріями, перебувають у системних зв'язках. Виявлення системних зв'язків потребує простеження організуючої дії домінуючого компонента. Йдеться про внутрішній системотворчий чинник. [12,67]

Персонаж (лат. persona - особа, фр. personnage - маска актора) - постать людини, зображена письменником у художньому творі, загальна назва будь-якої дійової особи кожного літературного жанру. Олюднені, оживлені образи речей, явищ природи, особин тваринного світу в казках, байках, притчах та деяких інших жанрах також називають персонажем. Деякі літературознавці ототожнюють персонаж з героєм, вживають ці слова як синоніми, тому говорять про "літературних героїв", допускаючи логічну суперечність, коли класифікують героїв на "позитивних" і "негативних", адже смислове наповнення поняття "герой" включає такі моральні чесноти як відвага, хоробрість, самовідданість (чи навпаки), концентрація типових для свого часу якостей, виділення з-поміж мас. Натомість персонаж - експресивно нейтральне поняття, яке означає постать літературного твору з будь-якими психічними, особистісними якостями, моральними, ідеологічними, світоглядними переконаннями - постать як текстуальну позицію, антропо-морфологічно окреслену, незважаючи на те, чи мала вона свого прототипа, чи цілковито витворена митцем [3, 68]. Персонаж - це або результат чистого вимислу письменника, або результат домислу реально існуючої людини (будь то історичні особи або люди, біографічно близькі до письменника, інколи - він сам), або, нарешті, наслідок обробки, дофантазовування відомих літературних героїв. Іван Кочерга, опрацювавши історичні документи (грамоти литовських князів 1494 і 1506 років), у своїй уяві намалював цілком ймовірну картину боротьби киян за світло. Поряд з літературними героями як людськими індивідуальностями, часом досить значимими виявляються групові, колективні персонажі. На сторінках драми «Свіччине весілля» перед нашим зором проходить ціла галерея ремісників. І всі ці персонажі окреслені неоднозначно. Ремісники 12 цехів -- могутній кожум'яка Чіп, осліплий ювелір Передерій, цехмейстер Капуста, кравець Коляндра, бублейниця Тетяна єдині у визвольному пориві, любові до свого ремесла, до рідного міста, в умілості та людській гідності. Як і всі українці, прагне до волі «зем'янин Звенигородський», ватажок козаків Кмітич, який серед литовських феодалів підносить сміливість козацьких захисників українського півдня.

Персонажі характеризуються за допомогою вчинків (в першу чергу), а також форм поведінки і спілкування (адже значиме не тільки те, що робить людина, але і те як вона при цьому поводиться), рис зовнішності і близького оточення (зокрема - речей, що належать героєві), думок, почуттів, намірів. Всі ці вияви людини в літературному творі (як і в реальному житті) мають певне ядро - своєрідний центр, який М.Бахтін називав ядром особистості, а А.Ухтомський - домінантою, обумовленою відправними інтуїціями людини. Ціннісна орієнтація - словосполучення, що широко використовується для позначення стійкого стрижня свідомості і поведінки людей. «Немає жодної культури, - писав Е.Фромм, - яка могла б обійтися без системи ціннісних орієнтацій або координат». Є ці орієнтації, продовжував учений, «і в кожного індивідуума» [3, 69].

Ціннісні орієнтації (їх можна також назвати життєвими позиціями) досить різнорідні і багатопланові. Свідомість і поведінка людей можуть бути спрямовані на цінності релігійно-моральні, власне моральні, пізнавальні, естетичні. Вони пов'язані зі сферою інстинктів, з тілесним життям і задоволенням фізичних потреб, із прагненням до слави, авторитету, влади. Позиції і орієнтації як реальних, так і вигаданих письменниками осіб нерідко мають вигляд ідей і життєвих програм. «Герої-ідеологи» (термін М.Бахтіна) зустрічаються у романтичній і післяромантичній літературі. Але ціннісні орієнтації часто бувають і позараціональними, безпосередніми, інтуїтивними, обумовленими самою натурою людей і традицією, у яку вони закорінені. Наприклад, Меланка не розділяла бунтарських устремлінь свого нареченого, для неї світло - це домашній затишок.

Літературні герої різних країн і епох нескінченно різноманітні. Разом з тим у персонажній сфері виразно помітна повторюваність, пов'язана з жанровою приналежністю твору і, що ще важливіше, із ціннісними орієнтаціями дійових осіб. Як відзначали М.Бахтін і (за ним) Е.Мелетинський, протягом багатьох століть і навіть тисячоліть у художній словесності домінувала людина, яка твердо вірить у свої сили, у свою ініціативу, у здатність домогтися поставленої мети. Вона виявляє свою сутність в активних пошуках і рішучій боротьбі, у пригодах і досягненнях, живе уявленнями про свою особливу місію, про власну винятковість і невразливість.

Місткі і влучні формули життєвих позицій таких героїв ми знаходимо у драмі «Свіччине весілля». Це Іван Свічка, який свято вірив, що принесе своєму народу визволення від «темряви» ціною свого життя. А також Меланка, яка своїм коханням, вірністю, красою «освітила» душі всіх діючих осіб драми. Життєві ситуації у «Свіччиному весіллі», думки й психологія персонажів, їхня поведінка зумовлені внутрішньою логікою твору, виявляють щире захоплення автора-оповідача, якому близькі й дорогі його герої - зброярі, кожум`яки, бублейниці, кравці, бондарі, ковалі. Він живе їхніми радощами, вболіває за їхню долю, співчутливо і з розумінням змальовує їхню боротьбу. Звідси - пристрасть, схвильованість, отой могутній заряд емоційної наснаги, що непомітно захоплює читача, пробуджуючи в ньому чисте і благородне почуття співпереживання.

1.1 Характеристика головних дійових осіб - Меланки та Івана Свічки

Меланка - один із найпоетичніших жіночих образів Івана Кочерги, образ, яким драматург по праву пишався, вважаючи «його створення… кращим ділом свого літературного життя». Письменнику вдалося створити характер цілісний, чистий та поетичний.

Проста міська дівчина Меланка, яка живе лише з матір`ю в бідненькій хатині на Копировім Кінці - між замком воєводи і Нижнім Поділлям. Молода, дуже вродлива: «…палає як світова зоря, як золото на хмарі чорно-синій», «брови соболині», « очі - сумні і гнівні». « Яка ж краса і дивна і чарівна!» Ім'я накладає на людину ауру, наділяє її рисами характеру. Меланка в перекладі з грецької означає темна. вона - любляча дочка, яка турбується про хвору неньку, виконує її останнє бажання - засвічує каганець, хоч знає ціну цьому ризику. А коли дівчину схопили охоронці воєводиних «порядків», вона вириваючись, осудливо кидає у вічі осминнику Козеці:

Не смієш ти

Затримувать мене в таку хвилину,

Коли вмирає мати!

Меланка шанобливо ставиться і до дівчат-подруг, заступається за них перед надокучливим Козеліусом, який вимагає «солодким відкупитись поцілунком…» Вона надзвичайно вродлива, але скромна й лагідна в стосунках з людьми. Її шанують подруги, ремісники за щирість, доброзичливість та розсудливість.

У творі автор показує, що у простої дівчини добре розвинене почуття власної гідності. Так, коли князь Ольшанський уночі викликав її з хати і в запалі схопив за руку, Меланка відразу охолодила високопоставленого залицяльника:

Пусти!

Яка ганьба! Хіба князівський звичай

Хапать дівчат опівночі?

Пусти! Мені за тебе соромно.

Подібну сміливість вона виявляла і раніше, коли відчитувала писаря-дячка за те, що «до дівчат без сорому чіплявся». Впадає в око цілісний, індивідуально-неповторний характер героїні, в якому органічно поєднується рідкісна яскрава краса, високі морально-духовні якості і виняткова мужність. Меланка щиро кохає Івана Свічку, хоч і не поділяє його бунтарських устремлінь - боротьбою здобути світло трудящим людям. Для неї:

«…Світло любе, як воно

Своє проміння ллє в затишній хаті,

Коли сім`я вечеря за столом,

Коли дитину колисає мати…»,

а не зловіщі заграви ножен

«під звін сполоху й брязгання мечів».

Але сила її кохання до Івана така велика, що й вона здатна на героїчний вчинок: ні на мить не завагалась виконати жорстокий воєводин присуд, тільки б урятувати свого «любого… єдиного»:

Цю свічку я - побачиш - донесу.

Чи можу я не донести її,

Коли вона життя мого Івана!

Риторичним запитанням Меланки: “Чи є ж така сила, щоб свічку цю у мене загасила?”- автор передав глибокі людські почуття, що межують з одержимістю. Не зважаючи на численні перешкоди, дівчина пронесла свічку крізь бурю, проте, цинічний Ольшанський вимагає від красуні занапастити свою честь заради порятунку Свічки. Меланці було дуже важко зорієнтуватися у складній, психічно напруженій ситуації. Але й тут перемогли щирі і глибокі почуття до найдорожчої людини. Дівчина гине, але живою залишається слава про вірне кохання, що ціною власного життя Меланка врятувала від мерзотних задумів Ольшанського.

Образ Меланки - це символ кришталевої людської чистоти, образ людини, котра, навіть гинучи, думає і бореться за життя іншого - свого коханого… Усвідомлене розуміння обов`язку, відповідальності за долю коханого, шляхетна поведінка в критичній ситуації є тими визначально-своєрідними рисами особистості Меланки, які не втрачають своєї неперехідної моральної цінності, залишаються принадно-прекрасними для будь-якої доби, як еталон жіночої і людської духовності.

У передмові до драматичної поеми І. Кочерга зазначає: «Цей образ є поетичним символом України, що «з тьми віків та через стільки бур» пронесла незгасним живий вогник своєї волі й культури…»

1.2 Іван Свічка і цехові майстри

Свічкою називає автор непокірного зброяра, який бореться за право народу на світло у широкому розумінні цього слова. Іван Свічка - сміливий, чесний і порядний у всьому, користується незмінною повагою ремісників. Наділений неабияким розумом, Свічка уважно аналізує бачене й почуте, добре знає життя і людей, а тому до його думок прислухаються. А мислить він ширше, ніж його товариші, оскільки дбає передусім про інтереси громади, ладен віддати життя заради загальної справи. Його мужність і висока людська гідність зумовлені усвідомленням власної причетності до справедливої боротьби народу за свої права, вірою в торжество волелюбних ідеалів. Він упевнений, що в житті повинна бути справедливість, тому й намагається утверджувати її особисто і закликає до цього громаду. Про нові розпорядження Воєводи Іван говорить як про знущання над ремісниками, закликає товаришів не коритися насильству:

А завтра ж всі гуртом до магістрату,

Нехай тепер хоч світло дасть, хоч ні -

А на панів не будем працювати!

Свічка - не прихильник кровопролиття і спочатку намагається переконати своїх супротивників-ворогів у неправоті, відмовляючи від бійки гарячкуватих ремісників:

Товариші!

Не в кулаці, а в правді

Тепер повинна бути наша міць.

(До Чопа, що вхопив велику лаву).

Облиш цю лаву, Чопе, мусим ми

Словами нашу правоту довести.

І. Кочерга переконливо доводить, що народ береться за зброю тоді, коли соціальний гніт, гноблення стають жорстокими, принижується людська гідність. Та переконавшись, що слова не допоможуть, Іван Свічка закликає все трудове Поділля до збройної боротьби, щоб силою утвердити правду в житті:

А тепер на приступ!

До помсти всі! До волі! До борні!

Цеховики поважають його за благородні поривання, називають братом, вважають, що сам він гідний бути війтом:

Хто ж, як не він, гідніший війтом бути!

Шавулу геть! Хай Свічка буде війтом!

Юнак сміливий, принциповий, з почуттям власної гідності. Він не гне голови навіть перед Воєводою, нагадує йому про незадоволення, про народний гнів. І навіть його ворог, комендант замку Кезгайло, зворушений непохитністю Свічки:

Отямся, хлопче! Душу всю мені

Ти зворушив одвагою своєю.

Іван Свічка вірить у справедливість, переконаний, що народ буде вільним і отримає свої законні права:

Хоч не мені -- для вільного народу

Колись зоря займеться світова.

Іван врятував дружину київського воєводи Гільду від нападу нічних “жартівників”. Випадкова зустріч Гільди з Свічкою є водночас тим пробним каменем на якому вивіряються і розкриваються їхні людські якості та чесноти. Гільда віддає Свічці грамоту не лише з почуття вдячності до свого рятівника, а й тому, що співчуває і симпатизує боротьбі ремісників за світло та інші права й привілеї. Ці почуття видаються цілком природними, оскільки Гільда - слюсарівна, походить з роду чесних майстрів-трударів, за що її, до речі, так зневажає пихатий Воєвода. Таким чином, епізод з передачею грамоти виходить за межі суто особистих стосунків двох персонажів і набуває соціального забарвлення, стає прикладом солідарності.

Знайомство з Гільдою стає також життєвим фактом, який дозволяє показати, здавалось би, у вичерпно й точно зображеній, глибоко змістовній героїчній постаті Свічки такі високі моральні чесноти, як лицарське ставлення до жінки, здатність взяти всю відповідальність на себе, жертовність. Для Свічки особисто князівська грамота вже не має жодної цінності, бо він розпізнав її фальшиву суть. Юнак легко поступився би “привілеєм брехливим” і міг би врятувати власне життя. Але ж Свічка знає і те, що народ покладає величезні надії на грамоту, знає, що за оту “принаду дорогу” народ “боровся, як за правду”. Тому віддати документ - означає зрадити своїх товаришів, знівечити надію народу. Це добре розуміють і його вороги. Воєвода востаннє запитує Свічку: “Мовчиш? Не хочеш зрадити?” Він обирає смерть. Життя, куплене ціною зради ремісників, не приваблює його.

Іван стверджує, що за “світло” треба боротися, мир і благополуччя самі не прийдуть:

І свічки мирної не варта та країна,

Що в боротьбі її не засвітила.

драматичний кочерга художній простір

Ця впевненість не залишає його і в критичну хвилину, коли воєвода засудив його на смертну кару. Образ сміливого і непримиренного до насильства зброяра, цілісної і самобутньої, “вільної натури” викликає симпатії ще й тим, що він ввічлива і благородна людина, яка ставиться з пошаною до інших. Щирою ніжністю пройняті почуття Івана до Меланки. Він завжди турбується про свою кохану, називає її лагідними словами, що схожі на музику закоханого серця : “Меласю, ластівко сердешна”, “люба”, “зіронько моя”. Але немає суперечності між особистим почуттям і соціальними емоціями: кохання його до Меланки зливається в один могутній акорд з пристрасною любов`ю до волі. На жаль, так і не довелося закоханим відчути щастя сімейного життя. Меланка гине в нерівній боротьбі з князем за життя милого, але той вогник, що несла дівчина після її смерті не погас, а розгорівся у величезну пожежу народного повстання, яке очолив Іван Свічка. Над тілом коханої дівчини він промовляє слова, сповнені любові і ніжності:

І свічка ця, що ти життям купила,

Крізь дикий терн та бурю пронесла,

Що ми огнем повстання запалили,

Хай світить нам, привітна і ясна.

Прощай, голубко!

…На честь її по цілому геть місту

Засвітимо весільні ми огні!

Образ України - волелюбної, нескореної, героїчної - уособлюють у творі і київські ремісники, змальовані І.Кочергою правдиво і переконливо. Зображуючи українських трудівників, автор наголошує на те, що ріднить між собою представників різних цехів, розкриває своєрідність їхніх виробничих і людських взаємин, побуту, звичаїв тощо, тобто передає загальну атмосферу тогочасної дійсності. Вирує, кипить гнівом трудовий Поділ, вбачаючи в акції Воєводи пряме зазіхання на свої права і привілеї, зухвалу спробу перетворити вільних городян на покірних безправних рабів. Вже сім років живе Київ без світла, не святкують цехи своїх свят, нема ні вечорниць, ні зборів цехових, ні гулянок. Все це робиться для того, щоб роз`єднати і знесилити ремісників. Добре розуміючи справжню мету подібних законів, найсвідоміші з поміж них закликають дати гідну відсіч тим, хто хоче позбавити ремісників волі. Уже при першому знайомстві з ремісниками показано їх невдоволення існуючим станом, зокрема, останніми розпорядженнями Воєводи, згідно з якими вони мусять безкоштовно виготовити для міського правителя по півтисячі кожухів і штанів, тисячу чобіт. У «Свіччиному весіллі» змальовано цеховиків, які називають себе «братами» - це коваль Мелешко, кушнір Балабуха, бондар Шпак, кожум'яка Чіп, золотар Передерій, старший цехмейстер Капуста, кравець Коляндра та інші. Із обуреної юрби виділяється Чіп - “велетенського вигляду кожум`яка в шкіряному фартусі”. Його мова гнівна, заклична:

Знущання це! Ніколи не було,

Що б від цехів такого вимагали!

Та що це ми - невільники, раби,

Челядники хіба ми воєводи,

На нього щоб робити день і ніч!

Не діжде він, щоб ми йому робили!

Хай світло дасть!

В образі вродливого, поважного золотаря Передерія письменникові вдалося чи не найбільш гостро засудити заборону світла: чудовий майстер осліп, бо “до присмерку, до темряви сидів і зір псував над дрібною різьбою”. Але як тільки в ремісницьких хатах засяють каганці, Передерій упевнений, що “його прозріють бідні очі”. Таке велике в нього було бажання світла, а значить, таке сильне було в трудящого народу прагнення справедливості, волі, людського щастя. І Передерій прозрів у момент найвищого піднесення народної боротьби, коли запалав серед ночі князівський замок - “кубло катівське”. Смертельно поранений мечем Ольшанського, він проймається щастям патріота, якому “довелося за Київ… чесно вмерти”:

Я бачу всіх. Товариші… брати…

В останній бій! За світло і за волю!

Тебе я бачу… Київ… рідний мій…

З давніх-давен стоїть громада наша,

Права цехів ще Вітовт урядив…

…Не діжде він, щоб знов

Ми як раби на замок працювали

Та як кроти сиділи без вогню.

Ремісники солідарні між собою, одностайні в рішеннях та діях. Коли варта забирає Меланку від умираючої матері, народ обурюється і вступає в бійку. З юрби чуються голоси:«Ґвалтівники! Прокляті душогуби! Геть кривдників! Женіть їх! Бийте їх!..»

Між ремісниками та пануючою верхівкою існує давня неприязнь, ворожнеча. Воєвода та його прислужники відчувають, що ремісники готові помститися за заподіяні кривди. Тому і посилююють охорону біля замку, постійно вартують, навіть Свічку переводять до в'язниці, бо бояться тримати його у палаці. Коли Свічку заарештували, трудовий Поділ дружно піднімається на відкриту боротьбу з воєводою та його попихачами. Гаслом виступу стають слова: «За Свіччине весілля!».

Усі ремісники здобували собі по Магдебурзькому праву деякі пільги: вони складали громаду, що звалася "цехом" або "братством", і кожне таке братство керувало справами своєї громади та мало свій скарб (казну); з нього давали допомогу громадянам і брали гроші тоді, коли треба було на всякі гуртові справи. Декотрі "братства" були дуже заможні. Кожне місто із таким правом мав свій герб і свою корогву, а кожний "цех" - свою". Це пояснює дуже багато: і гордість Гільди за своє ремісниче походження, і внутрішню згуртованість київських ремісників, і їхні досить прогресивні демократичні погляди на права людини в суспільстві. Структура суду того часу проливає світло на стосунки війта Шавули з Воєводою і киянами. Отже, ремісницька маса показана як сила, що здатна постояти за себе, відкрито боротись за свої людські права та привілеї.

1.3 Воєвода та його оточення

Історичні дані свідчать, що, по-перше, саме литовські князі допомогли Україні звільнитися від монгольського іга. По-друге, підпорядкувавши собі Україну, литовські володарі сприйняли як належне вищість української культури над литовською, визнали українську мову державною, запровадили нею діловодство. Є відомості, що литовський князь писав листи до своєї матері-італійки саме нашою мовою, яка тоді вважалася дуже вишуканою і достойною, щоб якраз нею спілкувалися короновані особи. Якщо проводити історичні паралелі того, що відбувалося в часи Великого Литовського князівства, то напрошується асоціація українців з етрусками, які розчинилися у римській примітивнішій культурі, але, розчиняючись, облагородили римлян як народність, дали поштовх до нового витка прогресу в Римській державі. Українці не асимілювалися, вони зберегли етнографічне ядро, одночасно благотворно впливаючи на культуру всієї держави Литви. Статут Литовський, Магдебурзьке право були документами високого рівня, давали українцям право на розвиток ремісництва і торгівлі, на досить урегульований законами уклад життя, де громадяни в державі шанували свої обов'язки , а права не допускали хаосу та беззаконня. Проте через деякий час сама Литва потрапила в залежність від Польщі, і всім свободам в Україні настав кінець.

Але повернемось до того історичного відрізку часу, який зображений у драмі І.Кочерги. Тоді Литва володіла тільки частиною України та Києвом. Решту предковічних українських земель були поділені між Польщею, Молдавією, Росією та Угорщиною. Київ вважався важливим торговельним центром, але не процвітав, бо його постійно руйнували набіги татар. Ремісничі квартали того часу можна назвати дерев'яно-солом'яними. Вони спалахували під час пожежі в одну мить. Очевидно, саме з метою безпеки було прийнято литовськими князями заборону світити світло. Важливим є те, що події у "Свіччиному весіллі" відбуваються на межі литовського (1320 -1501) і польського (1501 - 1647) періодів підпорядкування. Литва втрачала силу. Закономірно, що це відбивалося на адміністративному рівні, зримо відчувався занепад і самоуправство на місцях. Сам автор драми не наводить прикладів, щоб його герої-ремісники висловлювали невдоволення проти литовського князя. Вся лють спрямована виключно на місцевого Воєводу та його прибічників, зокрема місцевого українського представника влади - війта Шавулу [24,6].

Контрастним до позитивних персонажів є образ Воєводи - пихатого повелителя, жорстокої людини. Він хизується своєю владою, заявляє з погордою: «Для цих рабів (киян) я князь і Воєвода!» Грубо звертається він навіть до тих, хто його оточує, хто йому служить. А над своєю дружиною просто знущається. При людях може зло кинути їй в обличчя: «Безглузда слюсарівна!», «Безумна ти!», «Та я тебе на місці!.. Замовчи!»

Жорстоко повівся він і з Меланкою. Адже він розумів, що донести свічку від замку до Житнього торгу в таку негоду просто неможливо. Вдаючи із себе доброго і гуманного, прикриваючись богинею світла, Воєвода промовляє:

Якщо богиня буде милостива

І вогник твій од бурі захистить,

І донесеш його ти до в`язниці,

Що в Порубі на Житньому торгу,-

Тоді, клянусь вогнем і живим і вільним,

Живий і вільний буде твій Іван..

Свічці, його побратимам-цеховикам протиставлені каштелян князь Ольшанський, литовські рицарі. Який же темний і зловісний їх світ, хоча він і осяяний безліччю свічок! Жорстокість, деспотизм, насильство. Таким життям живуть і Воєвода, і рицарі. Але усі вони - живі люди, зі своїми характерами, звичками.

З випадковості розпочинається і трагедійна сюжетна лінія: князь Ольшанський - Меланка, з традиційним для І.Кочерги лейтмотивом всепоглинаючого кохання. Але щоразу в ньому це почуття постає в новому освітленні, розкриваючи, якісь мало досліджені, часом ледь помітні грані та нюанси людської психіки. У своїй п`єсі автор стверджує, що кохання, не опромінене добротою, жертовністю й вірністю, - почуття жорстоке та зле, що кохання, насильство чи примус - поняття несумісні, взаємовиключні. Так, з першого погляду, Ольшанський захоплюється Меланкою, вражений її казковою красою, яку він славить натхненно і схвильовано. Традиційні порівняння і символи жіночої чарівності (шипшина і троянда) бліднуть перед красою Меланки. Ольшанський шукає і знаходить в природі все нові й нові яскраві образи, за допомогою яких він прагне описати дівчину, чия врода зачарувала й приголомшила його. Тут і “заграва”, й “світова зоря”, і “сонця промінь блискучий”, і “золото на хмарі чорносиній”… Але й цих високих слів замало, щоб оспівати прекрасну юну киянку Меланку, яку несподівано зустрів можновладний князь і яка заполонила його серце, його уяву буйну. Однак заключні рядки піднесеного поетичного гімну красі, проголошеного Ольшанським, вражають категоричністю, яка не віщує нічого доброго:

Яка ж краса і грізна і чарівна!

Любов`ю, ґвалтом, мертву чи живу,

А я тебе здобуду і візьму!

Несумісні поняття-антиподи (любов і ґвалт, життя і смерть) поставлені в один ряд не випадково. Саме з поєднанням цих різко контрастних категорій, до якого вдається Ольшанський, вимальовується містка й промовиста морально-етична характеристика персонажа, визначальними рисами якої є егоїзм і бездуховність. Подальша поведінка і вчинки Ольшанського поглиблюють окреслену характеристику, змальовують князя як людину аморальну, жорстоку, злу, коріння цих та інших негативних особистісних рис вдачі князя вбачається в його психіці істоти самозакоханої, зіпсутої надмірною владою, не здатної до критичної самооцінки, тверезого аналізу власних почуттів та емоцій. Ольшанський переконаний, впевнений, що любить сильніше, ніж, скажімо, Меланка. Його почуття, як йому здається, - могутнє, всепоглинаюче й всесильне. Та чим більше, чим пристрасніше говорить Ольшанський про своє кохання, тим очевидніше стає, що у всьому й завжди він дбає передусім про себе, і тільки про себе. Порівняння слів і вчинків князя, особливо його ставлення до Меланки, яку він ніби любить палко й глибоко “нема такої плати, щоб я не дав за тебе сатані”, переконують, що почуття вельможного пана позбавлене найсуттєвішої ознаки, без якої, власне, й не існує справжнього кохання, - уміння побачити в обранці свого серця людину, гідну поваги й щастя. Витончено, з якоюсь садистською насолодою, знущається Ольшанський над Меланкою. Зневажливо глузливі слова, відверто цинічні пропозиції свідчать про безмежний егоїзм, а не про любов. Раптовий спалах пристрасті до Меланки є не чим іншим, як буянням неконтрольованих інстинктів душі темної, впевненої у своїй силі, всемогутності і безкарності. Майстерно виписано діалог Ольшанського і Меланки в останній дії драми. З жорстокою зверхністю говорить князь Меланці, що все, пережите нею, - ніщо в порівнянні з його власними стражданнями: “Не мука це. Ти серце пошматуй об колючки”. Та насправді почуття Ольшанського не мають нічого спільного з трагічним, справді шекспірівським образом серця, пошматованого об колючки, - символом чистого жертовного кохання, перемогу і торжество якого ціною власного життя стверджує саме Меланка. Якими вульгарно егоїстичними й дрібними здаються помисли і дії князя, яким нікчемним є і він сам - можновладний лицар і зрештою, чоловік, в порівнянні з простою безправною дівчиною-городянкою, тендітно беззахисною у боротьбі за життя коханого та свою зганьблену любов.

В усьому замку панують брехня, підозра, насильство і розпуста. Дружина Кезгайла Рузя зраджує чоловіка з джурою, сам Воєвода тішиться з полонянками.

Позитивним персонажем в цьому оточенні виступає дружина Воєводи -Гільда. Вона заступається за покривджених, допомагає Свічці здобути привілей, запалює вогник у Меланчиному ліхтарі. Важко їй і в Замку, де панує культура варварів-лицарів. Київ здається їй сумним містом, що навіює лише нудьгу. Вона єдина здогадується, що володарі киянам -- чужі люди. І саме Гільда допомагає киянину Свічці вкрасти грамоту про дозвіл на світло -- київський привілей за Магдебурзьким правом. Чешка Гільда репрезентує чужий тип культури, вищий не тільки за київський, а й за литовський, до якого належить її чоловік, їй тяжко в темному, вбогому й занедбаному середньовічному Києві , так не схожому на ошатний та блискучий моравський Кутногорськ -- її батьківщину [29,11].

З воєводою Гільда тримається гордо, з презирством до його гульбищ та розваг. Це й не дивно - адже вона родом, як і Свічка, із ремісників , дочка кутногорського цехмайстра-збояра. Характер Гільди, взірець чистої жіночості, шляхетності й краси, доповнюється якісно новими, суто земними рисами, які і надають йому індивідуальної неповторності. Воєвода відправляє свою дружину в монастир, щоб не заважала йому. Гільда єдина вимагає від чоловіка скасування смертного вироку зброяру Свічці за порушення заборони на світло й запалення свічок на власному весіллі. Так чужа культура стає своєю як вища за типом. Можливо, автором у цей мотив вкладений задум про єдність слов'янства як запоруку протистояння чужинцям-варварам.[29,11]

У "Свіччиному весіллі" прозвучала тема козацтва, захисту волі і батьківщини. Козацький ватажок Кмітич хоч і побіжно, але дуже рельєфно окреслений у п'єсі. В ньому відчувається вільний лицарський дух козацтва . Кмітич дає гідну відсіч литовським вельможам , відстоюючи честь тих, хто взяв на себе "нелегкиий обов'язок і труд" шаблею й сохою далекі наші межі боронить". Тільки Кмітич заступається за ображену Воєводою, Гільду. На її докір, що"нема в Литві вже рицарів, щоб меч свій підняли за жінку та за правду, " гордо відповідає :" В Литві нема, а на степу ще є". І вирушає до Вільни одстоювати права киян і честь Гільди.

Слабовольним зобразив автор коменданта замку рицаря Кезгайла. Йому не хватає того самого «перцю»,який йому завжди презентували купці. Але душа його ще не зчорніла, так як у Воєводи та Ольшанського. Він не витримує знущань над Меланкою, захищає її словами:

 Знущання це безбожне. І з кого ж!

З голубки тихої, що, подивись,- прийшла

Намучена, в сльозах,в убранні шлюбнім,

А ти її на муку шлеш, на глум…

Воєвода не дозволяє йому супроводжувати Меланку: « Чи п'яний ти, чи присягу забув?». Кезгайло мириться зі своєю участю, але серце у нього чутливе, чого не скажеш про других рицарів замку.

Драма "Свіччине весілля" - тільки умовно історична, оскільки персонажі вигадані, породжені авторською уявою, не є історичними особами, не відповідають історичним фактам повстання, але у творі надзвичайно вдало передано колорит доби і події відбуваються в межах дії дійсних княжих грамот.

Розділ ІІ. Світ речей і природи

2.1 Пейзажі у драмі

Образи природи (як пейзажні, так і всі інші) мають глибоку, унікальну змістову значимість. У багатовіковій культурі людства закорінене уявлення про потрібність єднання людини із природою, про їх глибинний нерозривний зв'язок. Це уявлення художньо втілювалося по-різному. Форми присутності природи в літературі різноманітні. Це і міфологічні втілення її сил, і поетичні уособлення, і емоційно забарвлені судження (будь то окремі вигуки або цілі монологи), і описи тварин, рослин, і, нарешті, власне пейзажі (фр. pays - країна, місцевість) - описи широких просторів [12,35].

Пейзажем називається образ природного оточення персонажів та їхніх дій, опис картин природи в художньому творі, який має певне значення в його загальній змістовій організації. Найважливіша функція пейзажу полягає в тому, що він виступає у творі як додатковий опосередкований засіб характеристики окреслюваних у ньому героїв, персонажів.

Характер пейзажу помітно змінився в перші десятиліття XІX в., у Росії - починаючи з О.С.Пушкіна. Образи природи відтепер уже не підвладні визначеним законам жанру і стилю, якимсь правилам: вони щоразу народжуються заново, несподівані і сміливі. Настала епоха індивідуально-авторського бачення і відтворення природи. У кожного великого письменника XІX-XX ст. - особливий, специфічний природний світ, що подається переважно у формі пейзажів. Мова йде не про універсальну суть природи і її феноменів, а про її неповторні одиничні вияви: про те, що видиме, відчутне саме тут і зараз, - про те в природі, що відгукується на даний душевний рух і стан людини або його породжує. При цьому природа часто є мінливої, такою, що перебуває у різних станах. Образи природи (як пейзажні, так і всі інші) мають глибоку, унікальну змістову значимість. У багатовіковій культурі людства закорінене уявлення про потрібність єднання людини із природою, про їх глибинний нерозривий зв'язок. Драматичні твори відрізняються від епічних або ж повною відсутністю, або мінімалізацією ролі і обсягу всіх описових структур, до яких зараховуємо пейзажі та інтер'єри. Окремі деталі природного чи речового оточення персонажів драматург може відобразити хіба що в ремарках, аби підкреслити подієве тло, деталізувати художній простір [12,54].

Пейзажні замальовки містяться у драматичній поемі, як правило, на початку кожної окремої картини і виконують одну з трьох основних функцій. По-перше, вони є тлом розвитку дії і вказівкою режисеру, як має виглядати сцена (тобто мова йде про певне декоративне призначення). Ось, наприклад, початок першої дії: «Старий Київ 1506 року. Копирів кінець перед Нижнім городом. Ліворуч Кожум'яцька брама, що веде на Подольє, в глибині церква Симеона, праворуч кілька хат. Віддалік видно гору Вздихальницю з Литовським замком…. Час перед вечором. Золота осінь.»

Життя середньовічного Києва І.А.Кочерга відтворив яскраво і по-справжньому талановито. Він - художник урбаністичної культури. Образ міста у драмі митця є своєрідною мозаїчною картиною, що сприймається лише на відстані у контексті всього творчого надбання письменника. В урбанізмі драматурга відчутне народження міста як організму, живої істоти із земного праху, де люди, незалежно від часу - середньовіччя чи ХХ ст. - зберігають нерозривний зв'язок із землею.

Сприйняття міста як організму приводить до його персоніфікації: воно наділене ликом, характером, певним стилем життя. Так, середньовічне місто у „Свіччиному весіллі” - Свіччине, свічки, вогню як стихії життя, що декорується образом землі, надаючи місту особливої життєдайної сили [21,65].

Пора року - золота осінь. Драматург використав своєрідний народний звичай -- «женити свічку» (1 вересня). Ще не так темно ввечері, і молоді зібралися, щоб погуляти. В цьому обряді відчувається вцілілий язичеський аспект, адже магічні дії зі свічкою в рудиментах обрядів використовуються під час ворожінь на Андрія, на Різдво і на Івана Купала. Щоб вгадати, який буде суджений, дівчата опівночі запалювали кожна зокрема нову свічку з ярого воску, прикрашену стрічками та квітками, і по тіні, яку кидала свічка на стіну, визначали, чи буде наречений високий, чи низький, чи худий, чи повний, чи кучерявий, чи лисий. Сама назва звичаю "женити свічку" наштовхнула письменника на показ весілля у драмі, а одночасно й дала прізвище головному героєві. По-друге, пейзажні замальовки у драмі „Свіччине весілля” тісно переплітаються з патріотичними мотивами. Особливо велику увагу приділяє І.Кочерга топографії старого Києва, без знання якої важко було б збагнути, відчути повною мірою найтонші емоційно-смислові нюанси описуваного, уявити, наприклад, всі труднощі дороги із Замкової гори на Житній торг, яким мала йти Меланка темної буремної ночі, щоб урятувати коханого від смерті.