Місце роману "Ворошиловград" у творчості С. Жадана

«- У мене справи, - пояснив я їй. - Не можу лишитись там на довше.

- Можеш, - сказала вона. - Якщо захочеш.

- Ні, - незадоволено повторив я, - не можу.

- Думаю, ти так швидко тікаєш, оскільки забув усе, що з тобою було. Коли згадаєш, тобі буде не так просто звідти поїхати» [24, 123].

Кароліна дає Германові напій, від якого той поринає в сон, і йому сниться випадок із його дитинства. Незабаром щось дуже схоже на цей епізод він переживе в дійсності як дежавю ще раз. Кароліна з'являється знову майже наприкінці книжки у схожій ситуації наче з паралельного світу та залишає враження ясновидиці. Вже тут відчутний мітичний момент часової подорожі в інший хронотоп - і ця поетична мітологізація не має нічого спільного з «жорстоким реалізмом», про який ідеться в анотації до роману, і ще менше із постсоціялістичною романтикою руїн у «Депеш Мод». Радше, як висловився сам Жадан в інтерв'ю, - «це роман про пам'ять, про важливість пам'яті, про безперервність пам'яті, про те, що потрібно пам'ятати все, що з тобою було, і це тобі дозволяє якось формувати своє майбутнє».

Особливо запам'ятовується вдалий приклад цієї подорожі у часі та просторі з футбольним епізодом: леґендарний матч між командою газовиків і місцевими футболістами-аматорами разом із Германом, Травмованим та іншими друзями молодості буде повторено у день футбольної перемоги: «Було ще світло, тож вогонь палав зовсім невидимо в призахідних сонячних променях. Газовики сиділи на витоптаному футбольному ґазоні й готували свою баранину. Схожі були на монголо-татарів, котрі відпочивали після вдалого набігу на газові вишки Київської Русі» [24, 89].

Футбольний матч відбувається вже в сутінках і поле освітлюють тільки фари вантажівок, поставлених із увімкненими моторами на краю поля - це витворює потойбічну атмосферу. Проте й друзі Германової молодости справляють враження привидів, самому Германові більшість із них здавалися татуйованими зомбі. Згодом йому доведеться розшукати їхні могили на міському кладовищі та з'ясувати собі, що вони вже багато років мертві. Тут Герман також торкається паралельної реальности, перетинає кордон, який у його подорожі заводить трішки далі. В епізоді з футболом не йдеться про подорож у минуле, радше минуле завжди відчутне та присутнє як паралельний часопросторовий вимір.

Проти кукурудзників-бізнесменів повстають нові друзі - колишня футбольна команда, а також цигани і баптисти. Фактично, зміст конфлікту між футболістами і кукурузниками вписується у протест проти приватної власності. [13] Ліві, антибуржуазні гасла - речі, зрештою, не нові для Жадана. Тож у «Ворошиловграді» зустрічаємося з боротьбою влади землі і влади капіталу, оскільки, як говорить один із новочасних бізнесменів, «проблема в тому, що ви недооцінюєте можливості капіталу. Думаєте, якщо ви тут виросли, це автоматично дає вам право лишатись тут і надалі» [24, 301].

Вагому роль у творі відіграють Жаданівські дорожні пейзажі, ці ліричні відступи закономірні в змалюванні архетипу дороги, бо саме цнотливість природи протистоїть розчавленому подіями Герману: «Я бачив, як коріння вперто пробивалось крізь висушений за літо ґрунт, тягнучись до води, що залягала глибоко, наче магма. Я бачив срібні жили води, які проступали тонко-тонко, омиваючи тіла померлих, закопані тут невідомо ким і не знати коли, прорізаючи чорноземи і рухаючись у темну безвість. Я бачив, як залягає глибоко в тілі долини чорне серце кам'яного вугілля, як воно б'ється, даючи життя всьому навколо, і як свіже молоко природного газу згортається в гніздах та підземних річищах, твердне й напоює собою в'язкі корені і як цими коренями рвуться вгору шаленство і стійкість, повертаючи стебла трави проти напрямку вітру» [24, 191].

Дорога - це так потрібний для роману драйв. Герман увесь час тягається шляхами. Він ніколи не сидить на місці. То йому на весілля, то йому на похорон. То він утікає від міліції, то від контрабандистів. Але з драйвом чомусь не складається. Бо мандри його відбуваються за волею автора. [50]

У процесі аналізу роману «Ворошиловград» Сергія Жадана можна виокремити декілька аспектів втілення архетипу дороги: дорога як структуротворчий чинник лінійного сюжету твору; дорога як характеротворчий модус еволюції образів; дорога як засіб лікування душі і тіла героїв; дорога як засіб метафоризації пошуку себе: вибору манери поведінки, шляху розв'язання проблем та шляху до духовного зростання, заснованого на загальнолюдських законах.

При цьому навколишній світ Жадан малює абсолютно дивним, свіжим і лютим. З одного боку, абсолютно знайомим, з іншого - дивнуватим. Тому велика частина того, що відбувається читачем, так само як і героєм, сприймається вельми благодушно. [50]

Але героя не так-то просто скинути з рахунків. Сам того не підозрюючи, він знаходить в давно забутих степах десь під Донбасом себе, своє місце і, як не дивно, батьківщину. Потрібно віддати належне Сергію Жадану: говорячи про такі речі, він не скочується ні в войовничий патріотизм, ні в слинявий сентименталізм. Його герой по-чоловічому, спокійно, встає на захист всього, що йому дорого і важливо. Відстоює свій бізнес, землю, жінок. Тому «що так все приблизно і відбувається. Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і повинно бути і що сама наша близькість з'являється від загальних переживань, загальною життя і можливості загальної смерті» [24, 343].

Усе залишилося на старому місці без змін, відколи Герман поїхав з цієї глухої провінції, за що вона щокроку намагається віддячити йому черговою халепою, яка зветься «зустріч з минулим». Хіба що місцева мафія, яка прагне відвоювати рідну бензоколонку, не дуже місцева, за що й поплатилась через незнання незворушної карми цього краю. З одного боку, все тут стає на захист рідного запустіння - від циган і баптистів до барменів і футболістів - і недаремно роман Жадана присвячений історії українського рейдерства. З іншого боку, героя роману цілком слушно бісить те, як швидко місцевий люд здає свої позиції, залишаючись жити у примарному минулому, спогадів про яке у «Ворошиловграді» не бракує. Утім, не дуже затишні ці згадки про розвалену «комунальну інфраструктуру», закинуті аеродроми, розформовані військові частини, забуті футбольні команди, неіснуючу історію джазу на Донбасі, а також про «просмолені сонцем пагорби, на яких я завжди почувався невпевнено ще з дитинства, від перших спогадів і аж до останніх років, проведених тут, аж до того прекрасного осіннього дня, коли ми з батьками вибралися звідси, коли наш тато, відставний військовий нікому не потрібної армії, отримав житло поблизу Харкова» [24, 22].

Роману катастрофічно бракує конфлікту. Формально він є. Герман мусить захистити свій бізнес, який спершу йому задарма не потрібен. Дрібний власник іржавої бензозаправки (конкретна, жива людина) стикається з химерною та незрозумілою (як ім'я головного боса - Владлен Марленович - звертаємо увагу на відверто комуністичне походження власне імені та ім'я по-батькові, що нібито символізує незмінність та спадкоємність правлячого прошарку) сваволею великого капіталу, котра завиграшки давить усе конкретне й живе. Але конфлікт не вибухає.

Братки підривають бензовоз, Герман скаженіє і - забуває. Друзі Льолік і Болік кидають на табло, і Герман - пробачає. Двоє «молодих юристів» (доволі мутні типи) пропонують наказати Льоліка та Боліка, але Герман не здає друзів. Що не заважає йому, одначе, кохатися з Тамілою-Тамарою - дружиною друга Кочі (котра з них його дружина, Коча й сам не знав). Та й самі «молоді юристи», поява яких у тексті створює відчуття небезпеки, в підсумку виявляються жалюгідними «дрочилами». [24, 294]

Одне слово, з таким темпераментом важко буде Герману втримати бізнес. Та й чи втримає - невідомо. Бо головна інтрига, протистояння живого Германа й абстрактного Марлена Владленовича, - залишається без розв'язки.

Звернімо увагу, Травмований гине, захищаючи навіть не бензозаправку, а занедбаний аеродром! Захищаючи старі порожні ангари, тріщини на асфальті, власну ностальгію. Від кого захищає? Від Марлена Владленовича, котрому заманулося збудувати на місці непотрібного аеродрому цементний завод. Таким чином, оборона ностальгії, самосвідома консервація у власному міні-світі виходить тут на новий рівень. Ще один привід усвідомлювати «Ворошиловград» як роман-повернення до витоків.

Герман мав повернутися до рідного містечка й стати героєм. І він таки повернувся, але залишився лузером. Героїзм і трагедія - завше поряд. Однак «Ворошиловград» трагічний без просвітлення, без катарсису. Бо персонаж так і не став героєм. А конфлікт не переріс у трагедію, в якій був би бодай найменший сенс.

2.3 Міф пострадянського простору як важливий чинник побудови сюжету

У тексті досліджується (і частково твориться) міф пострадянського простору і вужче - східноукраїнського. Жадан послідовно конструює життя без основних опор і цінностей сучасного суспільства:

- держави. Її немає - не дісталася ще. Можливо, її й ніколи не існувало, принаймні, влада центру для змальовуваної в романі місцевості є поняттям настільки ж далеким, наскільки й невідомим;

- грошей. Гроші фігурують у тексті як елемент сторонній. Їх нема, і всі звикли. Або є, і нічого не змінилося. Принаймні, всі спроби відчайдушно боротися за грошові знаки виглядають жалюгідно і смішно (Льолік і Болік, хлопці з Харкова). Навіть місцева мафія воює не за гроші, а за «місце»;

- норми. Будь-яку норму повинен хтось встановити і слідкувати за її виконанням. Раніше цю роль виконував СРСР, а тепер норма стала чимось віртуальним. В місцевому суспільстві епохи СРСР раніше одні були за межею (як Коча), інші - його ланкою (Ернст), треті - його зірками (Шура). Норма не об'єднувала, а розділяла, а тепер усі «свої, місцеві»;

- ієрархії. Ієрархія - наслідок норми. Бути власником заправки - нормально, заправником - погано. Немає «норми» (і немає конвеєру корпоративної праці) - немає ієрархії. Якщо ви разом в дитинстві ганяли в футбол, то яка різниця, хто ким виріс? Більше того, як тільки хтось займає чітке та непорушне місце в ієрархії, він стає в'язнем (як олігарх на поїзді), бо не може змінити свого життя;

- історії. Популярний нині міф на Заході і в центрі (аж до рекламного «першого в Україні пива»). У цьому місці історії не було і немає. Бо історія - це визначеність, прив'язаність, детермінованість;

- назви. Ідеалістичний фактор визначення - частина норми та ієрархії. За визначенням, Гєра - невдаха, Коча - злочинець, а Тамара і Таміла - профурсетки. Але тут "правильний" шлях канув у Лету разом з КПСС.Відповідно, нас закидає у недетерміноване суспільство. Звідси і назва - «Ворошиловград». Гєра, розповідаючи про дитинство, згадує, що на уроках німецької йому випало завдання описати порожній пейзаж Ворошиловграда з листівки. Єдиний спосіб полегшити працю - описувати людей, які потрапили в об'єктив, бо інше - ілюзорне. Зараз немає ні назви «Ворошиловград», ні Леніна на площі, ні (ймовірно) будинків - що може визначити місце?

Від назви - другий важливий образ і мотив тексту - місце. У степу немає прив'язки до місцевості, і люди західної цивілізації від цього можуть втратити розум (як німецький танкіст). У степу Жадана взагалі немає прив'язки, тому тут виживають лише місцеві.

Відповідно, наслідок: немає загальної правди. Яка різниця, живий чоловік Тамари, чи загинув, хто кого зрадив чи кинув, хто був правий у бійці, хто привів сюди людей. Натомість є правда конкретна, здобута самостійно як досвід - одна команда щойно виграла в іншої, Тамара зараз спить з тобою, заправка - твоя, і ти її не віддаси. Твоє (і «своїх») життя, твоя (і «своїх») смерть, твій (і, звісно, «своїх») досвід є реальністю і якорем, який до неї прив'язує.

Жадан досить детально змальовує біографію покоління 1990-х. Але це не самоціль автора, а лише ілюстрація значно глобальнішої теми - розпаду СРСР. Власне, його й цікавить передусім біо- і топо-графія загибелі союзу, і недаремно у вагончику Кочі, його охайному прихистку, мапа Радянського Союзу постає у вигляді колажу «етикеток з-під алкоголю та політичних листівок, фото з журналів мод і чорно-білих порнокарток, футбольних календариків і чийогось водійського посвідчення» [24, 42]. Усі ці атрибути пізньорадянського побуту поєднані одним спільним тлом - «глиняно-салатовим наповненням» - картою Радянського Союзу.

Оце спільне тло - радянські часи - і поєднує головних персонажів «Ворошиловграда». Зрештою, про це говорить і сама назва «Ворошиловград» як назва міста, яке нині не існує, а існувало в досить специфічному місці і у хронологічно точний відрізок часу. Жадан уперто намагається зафіксувати радянське минуле - він зумисне вдається до культурних і соціологічних описів предметів і реалій того минулого. Він діє, немов той колишній інкасатор Федір Михайлович, який перетворює свою квартиру на антикварний склад, де зберігає речі, дотичні до минулого. До речі, грайливо називаючи інкасатора Достоєвським, Жадан натякає на певний код, який буде розгорнений у творі. Якщо дошукуватися цієї закодованості, то з Достоєвським частково споріднює «Ворошиловград» саме соціологічна основа, Зокрема - фейлетонність, якою послуговувався російський письменник, майже по-журналістськи фіксуючи реальність у її свіжих і типових слідах. Жадан також намагається типізувати - він прагне подати минуле своїх компаньйонів Льоліка і Боріка як соціальну картинку, малює щось подібне до соціального портрету певного класу - малих бізнесменів (так званих експертів), вдаючись до переліку їхніх речей - «чорний фольксваген, перекуплений у партнерів, костюми зі стоку, черевики з минулорічної колекції, годинники з розпродажу, запальнички, подаровані колегами на свята, сонцезахисні окуляри, придбані в супермаркетах: надійні недорогі речі, не надто вживані, не надто яскраві, нічого зайвого, нічого особливого» [24, 17]. Жадан також досить розлого переповідає історії Шури Травмованого і Кочі, описує передісторії появи газовиків, фермерів, бандитів, веде до санаторію, піонертабору, на похорон, знайомить із комерсантами. Усе це має задати соціальну типологію нашого часу, що є транзитним і де важливо бодай зафіксувати достеменні деталі, аби зловити дух часу. [13]

Манера письма Жадана добре пристосована для опису невизначених (у наведеному вище розумінні) явищ. Текст дбайливо передає досвід людей через їх історії. Продуктивність способу доводить те, що толком пояснити сенс твору, перевівши з інтуїції у твердження, досить важко. Відсутність автора з повчальним виразом обличчя однозначно іде на користь твору.

«Як може існувати суспільство без звичних основ?» - ставить питання автор, і все ж не втримується і сам відповідає. Люд знайшов цікаву форму анархічного співжиття: не нав'язувати свої «поняття» своєї влади - і триматися «своїх» - тобто сусідів та друзів, й свого життєвого простору. Така логіка трайбалізму, опори на малі групи, видається нав'язуванням волі автора, але водночас робить героїв твору симпатичними, гармоніюючи із провідними концептами праці Хіроаке Куромії про Донбас як про край, де більше керуються не загальними законами, а опозицією «свій - чужий».

Роман, який, згідно із зачином, мав бути пригодницьким, виявився романом-рефлексією. Але, оскільки рефлексія живиться зрадами, обрбзами та розчаруваннями (а ці неприємності, загалом, оминають Германа), то й порухи його свідомості мляві й непристрасні, есеїстичні по суті.

Сюжетна лінія роману сягає апогею у «вирішальному поєдинку» на старій злітній смузі за містом о полудні між посланцями-рейдерами олігарха та місцевими: Травмованим, Германом та циганами. Цей відрізок тексту - добрий приклад того, як, не віддаючися постмодерністській грі з очікуваннями читача, автор поетизує рухомі декорації та методи тривіальної літератури. Поетизацією досягнуто іронічної дистанції і водночас неочікуваних поворотів справ. Книжка завершується кінцівкою-епілогом - відвідинами Ольги, під час яких, аж наприкінці роману, коли Герман відкрито вирішив залишитися, між ними починається справжня історія кохання. На площині метафори ця історія кохання вказує на повернення героя додому, на кінець бездомности - у цьому також полягає відчутна різниця із «Депеш Мод» та ранішими прозовими текстами, які радше увиразнюють відсутність кохання та викоріненість.

В епілозі - також телефонний дзвінок немов із потойбіччя, меланхолійний лист до Германа, а також запозичена із кінематографу гумористична «передісторія». У листі Катя, якій ледь за двадцять, зокрема пише:

«Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини, і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і має бути, і що сама наша близькість зумовлюється спільними переживаннями, спільним життям і можливістю спільної смерти. Десь за всім цим і починається любов. Інша річ, що не всі з нас до неї доживають» [24, 432].

Прикінцеві епізоди увиразнюють глибоко людський есенціалізм цього роману, те, що сам Жадан сформулював так: «потрібно захищати себе, своїх близьких, свої принципи, свою територію, своє минуле, своє майбутнє». Це в українській сучасній літературі можна проінтерпретувати як доповнення галицького культурного есенціялізму Андруховича. Ця геопоетика східноукраїнського постіндустріального хронотопу поетична передовсім через людяність його постатей. Якщо Германові на початках важливо було врятувати справу свого «ближнього» - свого брата, то наприкінці вони немовби врятували самого Германа. Герой відчуває сенс життя - це важлива відмінність від індиферентности й бездомности оповідача та персонажів «Депеш Мод».

У захопливий і ненав'язливий спосіб у романі розвинуто постіндустріальний міт про гуманність, носіями якої є люди, потерпілі від змін 1990-х. Вони черпають сили та єдність із такого собі після-модерного відчуття батьківщини, яке виходить за межі лише локального патріотизму та охоплює особливе відчуття часопростору.

У той час, як деякі наші живі класики вкотре пережовують особисту історію, у кращому разі - родинну історію, Жадан, мабуть, перший повертається обличчям до сучасності. Це перший сучасний роман, дія якого відбувається в українському степу, а не де-небудь у карпатських лісах чи міських кварталах. Мешканці і уродженці Запорізької, Луганської, Донецької областей, одразу відчують цей безмежний простір, це палюче сонце і цей вітер.

Чіпляючись за щаблі образів і метафор, читач добирається до останньої сторінки. Мов лінивого сома, гачками точних попадань у настроєність й інтонаційністю intermezzo, автор витягує читача з каламутного сюжету. Ця поетичність і вирізняє новий текст Жадана від його попереднього роману «Депеш Мод». Зіставлення та спостереження дивують і збивають подих.

«Ворошиловград» - своєрідне повернення боргу Донбасу, що його зростив. У цій книзі він повертається до витоків, до рідного Старобільська, прообразом якого стає безіменне місто, на околиці якого стоїть заправка - основне місце дії роману. Реалії донбаського життя - з нічними караванами контрабандних бензовозів і містечками,які приходять в запустіння переплітається з химерними видіннями - футбольним матчем, у якому беруть участь загиблі друзі дитинства, караваном монголів під прапором ЄС і провідницею, чорношкірою лесбіянкою.

Сергій Жадан за своїми переконаннями націонал-анархіст, в його творах завжди прозирає своєрідна симпатія до різного роду маргіналів, нелегалів і контрабандистів, які облаштовують своє життя без участі держави. У романі «Ворошиловград» Сергій Жадан заявляє, що останнім притулком таких вільних людей стає Донбас, прикордонний край суворих людей, що виживають за рахунок взаємодопомоги та протистояння зовнішнім ворожим силам. «Адже коли ти виростаєш із цим усім, коли це вкладається в твою свідомість ще з дитинства, багато речей сприймаєш простіше й спокійніше. Є життя, яким ти живеш і яким ти не маєш права поступатись, і є смерть - місце, куди ти завжди встигнеш, тому не потрібно туди поспішати», - говорить один з героїв.

Звичайно, Сергієві Жадану можна дорікнути за надмірну ідеалізацію «реального пацанства», та й життя в невеликих донбаських містечках ближче все ж до деградації, ніж до описаних автором кустуріцівськім циганським пристрастям. Але більшість українських авторів у пошуках національної ідеї вигадує якісь мертвонароджені концепції, розшукуючи рецепти облаштування дня сьогоднішнього, хто в обвалених бандерівських схронах, хто в ідеалізованому світі «совка», хто і зовсім ностальгує за «матінкою Австрією». Жадан, розповідаючи серію цікавих історій, приходить до нехитрих висновків, які можуть бути близькі жителям будь-якого регіону України, а значить, ближче всіх виявляється до правди: «Все дуже просто: триматись один за одного, відбиватись від чужих, захищати свою територію, своїх жінок і свої будинки. І все буде добре. А навіть якщо не добре, то буде справедливо» [24, 234].

Маленьке провінційне містечко постає без будь-яких прикрас, з усіма проблемами минулого і майбутнього, яке подається крізь призму життя і власного досвіду Германа: «…великих підприємств у місті не було, залізничники, - вчителі, конторники, також військовослужбовці…» [24, 37].

Роман Сергія Жадана спонукає до роздумів про своєрідність, чистоту, наївність,справжність провінційних стосунків. Літературознавець Б. Єгоров слушно зауважує: «Узагальнено і схематично я приписую столичному мешканцю більшу енергійність, відкритість, контактність характеру,честолюбність (іноді з марнославством), а провінціалу навпаки - меншу інтенсивність і «настирність» натури, більшу інтровертність і «домашність», послаблену увагу до слави» [23, 27]. У провінційному місті, герой роману Ернст мріє відновити роботу місцевого аеродрому, а головне - втілити мрію стати пілотом: “Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами” [24, 29]. Освальд Шпенглер у трактаті “Присмерк Європи” стверджує, що: «Світове місто і провінція - цими основними поняттями кожної цивілізації окреслюється цілком нова проблема форми історії…» Філософ акцентує свою увагу на важливій ролі «… провінції, яка має своїм виключним призначенням живити світові міста залишками вищого людського матеріалу» [70, 200]. Швидше за все, йдеться про інтелектуальний та ціннісний потенціал провінції, який здатен наситити суспільство новими ідеями, надихнути гуманістичними ціннісними орієнтаціями, що, можливо, стануть рушійною силою у відновленні та розвитку суспільства і держави.

Здатність людей об'єднатись задля спільної мети притаманна, в більшій мірі, невеличкому місту, аніж мешканцям мегаполіса. «Провінціалізм - деяка відсталість, обмеженість, пов'язана із проживанням у віддаленні від центру, в провінції. Уживається як символ відсталості, обмеженості і т. ін.» [9, 1145]. «Провінціалізм» - поняття неоднозначне, часто суперечливе і потребує уточнення, а ставлення до цього явища завжди знаходилось у стані протиріччя. Особливо це наочно проявилося на початку третього тисячоліття, коли розвиток науки, техніки (інтернет-мережа), глобалізація різко змінюють та стирають межі. «Провінціалізм» стає швидше визначенням внутрішньої сутності людини, ніж місцем її проживання. Сучасна неординарна особистість, незалежно від місця проживання, позбавлена такого комплексу. Соціолог О. Славнікова доходить висновку, що: «Обдарована людина, яка проживає у обласному місті чи, більш сумніше у селищі міського типу, відірвана від актуальної інформації, від книжних новинок, не має повноцінного розвиваючого середовища» [59, 86].

Жадан спресовує речі й емоції. Звернімо увагу вже на перше речення: «Телефони існують, аби передавати ними різні неприємності» [24, 3]. І головний персонаж неприязно ставиться до телефонів: торохтливих апаратів радянського зразку з ревматично покрученими дротами, як пальці ще живих, але вже невблаганно літніх майстрів, котрі їх складали; не довіряє і писклявим мобілкам - барвистим і ненадійним, як їхні співвітчизники, сінгапурські повії-трансвестити. Поетика тяжіє до візуальної ясності: “У місті було тихо і порожньо, місячне світло вихоплювало з темряви важкі гілки фруктових дерев і холодні від роси металеві дорожні знаки» [24, 435].

У романі Жадан використовує свій фірмовий прийом. В. Бушанський називає його «зміщенням площин». [8] Яскраво бачимо цей прийом в закінченні частини першої: «Небо в ночі схоже на чорні поля. Повітря, ніби чорноземи, наповнене рухом і насінням. (…) В небі заховані зірки і сузір'я, у землі - каміння і корені. В небі лежать планети, у землі - покійники» [24, 234].

Жадан оповідає про те, що не до снаги побачити іншим: «Я бачив, як залягає глибоко в тілі долини чорне серце кам'яного вугілля, як воно б'ється, даючи життя всьому довкола, і як свіже молоко природного газу згортається в гніздах та підземних річищах» [24, 360].

Автору не бракує й терпіння, щоб стежити за приємними дрібницями: «Ольга брала шматки апельсина, сік стікав її пальцями. А оскільки пальці в неї були довгі, то стікав він безкінечно довго» [24, 367].

На думку Беттхера, «Ворошиловград» - це не вестерн, а роуд-муві, фільм-подорож. Залежно від того, їде герой автобусом чи поїздом, іде пішки степом чи біжить із м'ячем по футбольному полю, змінюється темп оповіді, навіть речення довшають чи коротшають. А коли герой спить, не відбувається нічого: наступний розділ починається з наступного ранку. [65, 99]

Висновки

Таким чином, Сергій Жадан і як прозаїк, і як поет є одним з найяскравіших представників українського постмодернізму.

Роман С. Жадана «Ворошиловград», що вийшов 2010 року - твір, зовсім не схожий на попередні книжки письменника. Попри те, що фірмовий стиль Жадана пізнається на кожній сторінці, автор цього разу пише значно серйозніше і реалістичніше. «Воршиловград» - це твір про кризу соціалізації 33-річного Германа. Про рух від абстракцій до конкретики із запахом бензину. Від невідомих супротивників демократії до справжніх ворогів. Від повій, яких видзвонював Болік, до нормального почуття.

«Ворошиловград» - роман про простір, про безкрайні кукурудзяні поля, про покинуті аеродроми, про залізничних гілки, які нікуди не ведуть, про річки і дороги. Вони важливіше навіть за людей, тому що саме вони, простори, організовують, створюють живуть на них. І фермери, і газівники, і контрабандисти тут тільки остільки оскільки вони цим просторам потрібні, вони тут виросли в тому сенсі, в якому виростають дерева, трави і пагорби. Ось чому знаки людської присутності - ламані механізми, остови машин, зруйновані будівлі і так далі - не виглядають тут чужорідними, навпаки, вони в пейзажі - нарівні з деревами і пагорбами, разом з ними.

Сергій Жадан розбудовує характерні для нього авантюрний, любовно-еротичний, фантастичний сюжетні мотиви, у пошуках художніх форм, адекватних його світовідчуванню и цільовим настановам. Жадан як письменник постмодерністичного ґатунку звертається до різноманітних жанрово-стильових моделей, ігноруючи претензії критики до стилістичної або жанрової невправності, задовольняючись самим фактом авторської самореалізації.

Дві частини, дві половини роману співвідносяться як текст і коментар. Те, що в першій частині дано імпліцитно, у другій - роз'яснюється, розжовується. З одного боку, другої частини могло б і не бути, з іншого - зрозуміло бажання автора проговорити все до кінця. Тут кілька вставних новел, що демонструють приклади вдалої і невдалої соціалізації (щоб стати своїм, потрібно прийняти смертельний ризик і - товариство як вищу цінність), ілюстративний матеріал (дівчинка кидається в річку рятувати собаку, тоне, собака витягує її на берег, - хто кого врятував ? важливо те, що тепер немає окремо дівчинки і окремо собаки) тощо. Окремо кожен епізод прекрасний, разом вони виробляють швидше враження колажу, тому що сюжет, в принципі, вичерпаний вже у першій частині.

“Ворошиловград”, як і всі книжки Сергія Жадана, - це безліч сюжетів, часом розказаних побіжно, мимохідь, але вміщених в один-два абзаци, які в іншого, скупішого чи біднішого на фантазію автора могли б перетворитися на ціле оповідання, повість, роман.

Роман Жадана навряд чи варто сприймати як роман реалістичний, чи соцреалістичний, як говориться у анотації, незважаючи на те, що події зображуються вкрай реалістично і брутально. Поза конкретикою фізичного у ньому постійно присутня ірреальність метафізичного. Брат Юрій у романі Жадана такий же неприсутній і нереальний, як і Ворошиловград, про який доводилося оповідати у школі на уроках німецької мови, вигадуючи життя за картинками, наприклад, картинками міста, якого ніколи не бачив.

Жадан говорить у своєму романі про те, що ми всі живемо у світі вигаданих реальностей та кліше, між тим,- коли справжнім є лише те, що обираєш для себе ти і що є твоєю реальністю. Революційність Жадана насамперед у тому, що він не закликає відмовитися від свого минулого, забути і викреслити його з пам'яті, навіть якщо воно було вигадане й нереальне. Адже і те минуле життя, і ті туристичні картинки з різних міст, якими люди обмінювалися між собою у радянські часи і які створювали певні стереотипні уявлення про чужі міста і чужі країни, були частиною персонального світу, досвідом, який лишається назавжди у пам'яті.

Роман Сергія Жадана «Ворошиловград» становить частину дискурсу постмодернізму в українській, а відтак і в європейській культурі.

Загалом, увібравши в себе досвід переоцінки цінностей європейської культури, проза Сергія Жадана, як і його поезія, сконцентрувала принципові буттєві та світоглядні проблеми нашої сучасності, у ній чітко простежується поєднання національного та європейського світогляду. Прозу Сергія Жадана цілком можна назвати новою постмодерною українською прозою, яка активно сприяє долученню набутків сучасної української літератури до шедеврів літератури світової.

Список літератури

1. Андрухович Ю. Постмодернізм - не напрям, не течія, не мода /Ю.Андрухович // Слово і час. - 1999. - № 3. - С. 66-67.

2. Ареднт Х. Між минулим і майбутнім / Х. Ареднт / Пер. з англ. - К.: Дух і літера, 2002. - 321 с.

3. Баран Є. До розмови про “ранні” дев'яності / Є.Баран // Іменник. Антологія дев'яностих. - К., 1997. - С. 210-224.

4. Белей Лесь. Химерний соцреалізм Сергія Жадана / Лесь Белей // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://artvertep.com/print?cont=12491

5. Біла А. Від ломки до ломки: лірика Сергія Жадана / А.Біла // Слово і час. - 2002. - № 1. - С. 35-48.

6. Бойченко О. Один за всіх і навпаки / Олександр Бойченко // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://andrijlyubka.livejournal.com/200762.html

7. Бондар-Терещенко І. Незворушний "Ворошиловград" Жадана / Бондар-Терещенко Ігор // Українська літературна газета. - № 22(28). - 29.10.2010. - С. 18-20

8. Бушанський В. Місто мертвих / Валентин Бушанський // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://tronkablog.wordpress.com/2011/07/04/ворошиловград-сергій-жадан/

9. Великий тлумачний словник сучасної української мови. - К.; Ірпінь ВТФ “Перун”, 2007. - 1736 с.

10. Ганжа Л. Ленін у Жадана говорить по-українськи / Л.Ганжа // Дзеркало тижня. - 2006. - № 11. - С. 17.

11. Герасименко Н. Наші підлітки - жертви Стівена Кінга / Н.Герасименко // Слово і час. - 2008. - № 4. - С. 43-48.

12. Гундорова Т. Ворошиловград і порожнеча / Тамара Гундорова // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://litakcent.com/2011/02/08/voroshylovhrad-i-porozhnecha/

13. Гундорова Т. Постмодерна бездомність / Т.Гундорова // Післячорнобильська бібліотека : український літературний постмодерн. - К., 2005. - С. 165-171.

14. Гундорова Т. Кітч і Література. Травестії / Т.Гундорова. - К.: Факт, 2008. - 284 с.

15. Денисова Т. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири / Т.Денисова // Слово і час. - 1995. - № 2. - С. 18-27.

16. Дмитріїв О. Мiй Жадан, або Небо над Харьковом / Олександр Дмитріїв // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://magazines.russ.ru/nlo/2007/85/dm21.html

17. Демська Л. Справжнє обличчя літературного покоління дев'яностих - спроба ідентифікації / Л.Демська // Кур'єр Кривбасу. - 2002. - № 149. - С. 156-162.

18. Десятерик Д. “Не розумію, для чого займаюся справою, від якої тобі важко”: Сергій Жадан про нові книжки, дві українські літератури та ліву ідею / Д. Десятерик // День. - 2005. - 23 лист. - С. 7.

19. Десятерик Д. Истории одного безумия / Д. Десятерик // День. - 2003. - №189. - 22 окт. - [Електронне джерело]. - Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/38336/

20. Дністровий А. “Шістдесятники” - “дев'ятдесятники”: тяглість, розриви, конфронтація? / А.Дністровий // Українська мова та література. - 2005. - № 15 (415). - С. 16-18.

21. Довженко О. Жадан for the masses / О.Довженко // Дзеркало тижня. - 2004. - № 47. - С. 18.

22. Дудін В. Ліва опозиція / Віталій Дудін // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://gaslo.info/?p=2039

23. Егоров Б. О специфике провинциальных вузов Росии / Б. Ф. Егоров. - М.-СПб. : “Высшая школа”, 2000. - 321 с.

24. Жадан С. Ворошиловград. - Харків: Фоліо, 2010. - 441 с.

25. Жадан С. Депеш мод. - Харків: Фоліо, 2004. -253 с.

26. Жадан С. Інтерв'ю “Українській правді” / С. Жадан // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://life.pravda.com.ua/book/2010/10/28/64394/.

27. Жадан С. Immigrant song. - Критика, число 9-10 (155-156). - С. 35-37

28. Загребельний П. Весела безпритульність / П. Загребельний // Жадан С. Капітал. - Харків, 2007. - С. 226-230.

29. Зборовська Н. Сучасна масова література в Україні як загальнокультурна проблема / Ніла Зборовська // Слово і час. - 2007. - № 6. - С.3-8.

30. Кискін О. М. Урбаністичний хронотоп в постмодерністському романі (“Чапаєв і пустота” В. Пелевіна, “Перверзія” Ю. Андруховича, “Безсмертя” М. Кундери)”: автореф. дис. канд. філол. наук: спец. 10.01.06 “Теорія літератури” / О. М. Кискін. - К., 2006. - 20 с.

31. “Книжковий Кошик Тетяни Терен”: Сергій Жадан про створення роману “Ворошиловград” - відео. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://art-marginal.com/?p=918

32. Ковальчук М. Стилістичний потенціал сучасної постмодерністської прози / М.Ковальчук // Дослідження з лексикології і граматики української мови. - 2011. - Вип. 10. - С. 108-114.

33. Колобродов О. Ворошиловград и Миргород / Олексій Колобродов // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://magazines.russ.ru/volga/2012/9/k19.html

34. Коцарев О. Безнадійна віра і любов Сергія Жадана / Олексій Коцарев // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://litakcent.com/2011/04/08/beznadijni-vira-i-ljubov-serhija-zhadana/

35. Котик-Чубінська М. Дорожні знаки до Ворошиловграда / Марія Котик-Чубінська // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://artvertep.com/print?cont=12491

36. Коцарев О. Безнадійні віра і любов Сергія Жадана / Олег Коцарев // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://litakcent.com/2011/04/08/beznadijni-vira-i-ljubov-serhija-zhadana/

37. Крамаренко О. Про «Ворошиловград» Жадана: між совком і українством / О. Крамаренко // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/2010/11/101116_review_zhadan_kramarenko_sp.shtml

38. Кратохвіль О. Назад до нової батьківщини / Олександр Кратохвіль // Критика. - № 9-10. - 2010. - С. 155-156

39. Кримський С. Заклики духовності ХХІ століття: (З циклу щоріч. пам'ят. лекцій ім. А. Оленської-Петришин, 2002 р.) / С. Кримський. - К.: Академія, 2003. - 32 с.

40. Кулій М. Сергій Жадан. Сучасне і майбутнє української літератури / Марта Кулій // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://yambus.com.ua/sergij-zhadan-suchasne-i-majbutnye-ukraїnskoї-literaturi/

41. Кушнір А. Бути Жаданом / А. Кушнір // Дзеркало тижня. - 2005. - №51 (579). - 30 грудня. - С.19.

42. Левенталь В. Песнь о земле / Левенталь Вадим // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://svpressa.ru/society/article/57530/

43. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Гром'яка, Ю.Коваліва, В. Теремка. - К.: Академія, 2006. - 752 с.

44. ЛітАкцент. “Ворошиловград”: відгуки німецьких критиків // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://litakcent.com/2013/02/15/voroshylovhrad-vidhuky-nimeckyh-krytykiv/

45. Любарець А. «Ворошиловград» - нова візитівка Сергія Жадана / Андрій Любарець // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://h.ua/story/309919/

46. Маньковская Н. Б. Эстетика постмодернизма / Н.Б. Маньковская. - СПб.: Алетейя, 2000. - 347 с.

47. Матвієнко С. Жадан і його черепаха / С.Матвієнко // Дзеркало тижня. - 2003. - № 39.

48. Мельників Р. Сергій Жадан: мені вистачає України в Україні / Ростислав Мельників // Книжковий клуб плюс. - 2003. - №5. - С.37-43.

49. Моклиця М. Модернізм - проблема теоретична й психологічна / М.Моклиця // Слово і час. - 2001. - № 1. - С. 32-38.

50. Негодяєва С. А. Аспекти втілення архетипу дороги в романі Сергія Жадана “Ворошиловград” / С. А. Негодяєва // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. - 2011. - № 3 (214). - Ч. І. - С. 78-84

51. Оліфіренко В. В. Періодизація літературного життя на Донбасі / В.В.Оліфіренко, С. М. Оліфіренко // Схід. - 2000. - №4(35). - С. 60-65.

52. Паламарчук Г. Нотатки постмодерністки: Ми всі граємося в Бога / Галина Паламарчук // Кур' єр Кривбасу. - 2005. - № 193. - С.168-179.

53. Поліщук Я. О. Література як геокультурний проект: Монографія / Ярослав Олексійович Поліщук. - К.: Академвидав, 2008. - 304 с.

54. Радинський О. Між життям і текстом / О. Радинський // Дзеркало тижня. - 2005. - № 37.

55. Прохасько Юрко. Кров Жадана: роман із Заходом / Юрко Прохасько // С.Жадан “Біґ Мак”. - К.: Критика, 2003. - С. 173-180.

56. Пустогаров А. Ворошиловград, который всегда с тобой / Андрій Пустогаров // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://magazines.russ.ru/druzhba/2011/4/pu15.html

57. Радинський О. Між життям і текстом / О. Радинський // Дзеркало тижня. - 2005. - № 37.

58. Скоркин К. Жадан. Ворошиловград и национальная идея / Константин Скоркин // [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://tisk.org.ua/?p=12445.

59. Славникова О. Урок географи / О. Славникова // Октябрь. 2001. - № 12. - С. 19.

60. Соловей О. Солодкий привід Жадана / О.Соловей // Кур'єр Кривбасу. - 2008. - №.222-223 - С.333-338.

61. Татаренко А. Поетика форми в прозі постмодернізму (досвід сербської літератури): монографія / А. Татаренко. - Л.: ПАІС, 2010. - 544 с.

62. Токмань Г. Цей багатобарвний мистецький світ (Стаття друга) / Г.Токмань // Дивослово. - 2001. - № 6. - С. 41-45.

63. Трофименко Т. «Ворошиловград» земний і небесний. / Тетяна Трофименко // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.telekritika.ua/daidzhest/2010-10-20/56762?theme_page=120&

64. Федорика Д. Онтологічний та екзистенцій ний виміри людської гідності / Дам'ян Федорика // Досвід людської особи: Нариси з філософської антропології. - Львів : Свічадо, 2000. - 388 с.

65. Фоменко В. Г. Місто-фантом у романі Сергія Жадана “Ворошиловград” / В.Г. Фоменко // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (філологічні науки). Частина ІІ. - 2011. - № 3 (214). - С. 98-103.

66. Харчук Р. Сучасна українська проза: Постмодерний період / Р.Б.Харчук - К. : Академія, 2008. - 248 с.

67. Черненко Г. Гендерна інверсія в сучасному українському постколоніальному романі (Сергій Жадан “Депеш мод” та Ірена Карпа “Фройд би плакав”) / Г.Черненко // Слово і Час. - 2008. - №12. - С. 75-80.

68. Шульга Д. Сергій Жадан: “Ворошиловград” не припаде до душі тим, хто уподобав “Депеш мод” / Дмитро Шульга // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// kirovograd.rks.kr/ua/daily/2010/9/23.

69. Шульга Д. Дорогою до (з) Ворошиловграда. Рецензія на роман Сергія Жадана "Ворошиловград" / Дмитро Шульга // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/2010/11/101101_review_shulga_zhadan_sp.shtml

70. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологи мировой истории: Гештальт и действительность / Освальд Шпенглер. - М. : Эксмо, 2006. - 800 с.

Размещено на Allbest.ru