Місце роману "Ворошиловград" у творчості С. Жадана

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Українська література межі XX і XXI століть безмежно цікава й неоднозначна: оригінальна і традиційна, лірична й епатажна, акцентована на змісті й формалістська. Ця література твориться саме тепер, і ми, певним чином, є свідками її народження. Одним з таких найвидатніших творців літературного фонду сьогодення є харківський поет і письменник С.Жадан.

У загальному плані дослідженню українського постмодернізму приділяли увагу такі відомі вітчизняні літературознавці, як Є. Баран, Т. Гундорова, Т. Денисова, Д. Затонський, Н. Зборовська, М. Моклиця, С. Павличко, В. Пахаренко, О.Соловей, Р. Семків, І.Фізер, Р.Харчук та ін.

Творчість С.Жадана тією чи іншою мірою ставала об'єктом досліджень таких авторів, як І.Андрусяк, Є.Баран, Г.Давидова-Біла, О. Резніченко, О.Соловей.

Сергій Жадан - один із найяскравіших письменників сьогодення. Він є представником нової хвилі в українській літературі, яка переймається проблемами сучасного суспільства.

Він був і редактором, і поетом, і прозаїком, і є активним суспільним діячем. Це свідчить про постійні пошуки його творчої душі та про багатогранність Жаданового таланту.

Творчість С.Жадана посідає чільне місце в постмодерній українській літературі - це без сумніву. Та сучасний український (і не тільки) читач знає Жадана, перш за все, як поета. Саме тому його прозові твори привертають до себе пильну увагу критиків.

Роман «Ворошиловград» виданий відносно нещодавно та є новою сходинкою у творчості Сергія Жадана. За обсягом він є найбільшим у доробку письменника. Новий твір зовсім не схожий на попередні книжки письменника. Попри те, що книгу можна відкрити на будь-якій сторінці, і пізнати фірмовий стиль Жадана, автор цього разу пише значно серйозніше і реалістичніше. Рецензенти відзначають «подорослішання» Жаданової прози, певне її віддалення від вибухового «депешмодівського» гумору з одночасним збереженням характерної жаданівської метафоричності. До впізнаваних також належать персонажі - трохи старші, побиті життям, але все ті ж неприкаяні «соціопатичні» типи, та наскрізні мотиви дороги і пошуку. Проте роман «Ворошиловград» на сьогодні ще залишається ґрунтовно недослідженим, що свідчить про актуальність обраної теми.

Мета роботи - визначити місце роману «Ворошиловград» у творчості С.Жадана, простежити розвиток стилетвірних елементів письменника на прикладі даного роману, визначити принципи побудови композиції роману та його сюжетні особливості, дослідити внутрішні та зовнішні текстові зв'язки у романі та їх розкриття у структурному плані твору.

Для досягнення мети поставлено та виконано наступні завдання:

· визначено місце «дев'ятдесятників» у загальноукраїнському та європейському контекстах;

· розкрито сюжетно-композиційні особливості роману «Ворошиловград»;

· досліджено стильові особливості прози С.Жадана.

· окреслено вплив творчості С. Жадана на подальший розвиток української національної літературної традиції;

Об'єктом дослідження є роман С.Жадана «Ворошиловград»

Предметом дослідження - система художнього світобачення письменника, зокрема з'ясування сюжетних і композиційних особливостей роману «Ворошиловград».

Пріоритетними у дослідженні постали методи цілісного та стильового аналізу художнього тексту, а також описовий, системний, культурно-історичний, порівняльно-типологічний методи тощо.

Результати дослідження можуть використовуватися при викладанні шкільного курсу української літератури у старших класах, а також для підготовки вузівських лекцій, спецкурсів, студентських учбових і наукових робіт за творчістю українських поетів-постмодерністів, зокрема С.Жадана.

Наукова новизна роботи зумовлена відсутністю спеціальних робіт присвячених даній проблемі.

Робота складається зі вступу, двох розділів, що містять підрозділи, висновків та списку використаної літератури, що включає 71 позицію. Загальний обсяг роботи - 45 сторінок.

Розділ І. Роль Сергія Жадана в сучасному українському культурному житті

жадан сюжетний композиційний роман

Сьогодні одним з найвідоміших і найулюбленіших письменників-постмодерністів в Україні є Сергій Жадан, творчий доробок якого аналізується у наступних розділах пропонованої роботи. Проте вже зараз хотілося б наголосити на основних рисах художнього стилю С.Жадана, які виокремлюють видатні українські літературознавці сучасності. Так І.Андрусяк зауважує: “Він [Сергій Жадан] привніс у поетичний текст потужний елемент субкультури, запровадив широке використання міського молодіжного сленгу, розширив сферу використання елементів пародії і самопародії. В основі його художнього методу, як і більшості постмодерністів, лежить концепт - вияв “гостроти розуму”, вміння ефективно поєднати віддалені один від одного лексичні й семантичні пласти, “високе” й “низьке”. Він концептуально влучно оперує цитатами з постколоніальної дійсності, класичних текстів і субкультурних проявів, не цураючись при цьому позанормативних рефлексувань, і утворює таким чином напівпародійний і напівінтеллектуальний текст-конгломерат, однаково “злободенний”, епатажний, придатний до захопленого сприйняття ширшим (а не лише “окультуреним”) читацьким загалом, а разом із тим новаторський і глибинний за змістом” [12].

Олег Соловей, знайомий з поетом особисто, відзначає: “Жадан залишається собою в будь-якій мистецькій ситуації, незалежно від жанру або погоди. Його передовсім маркує висока, але непретензійна культура слова, жесту, дії” [60, с. 336].

Безумовно, Сергій Жадан сьогодні творить цілком нову українську літературу, яка не просто декларує сучасний літературний процес, а, власне, він і є.

"Актуальну" українську літературу представляє так зване покоління «дев'ятдесяників». На відміну від трохи старших вісімдесятників, дев'ятдесятники формувалися в умовах національної депресії, що настала після проголошення в Біловезькій пущі СНД. В основу естетики дев'ятдесятників лягли розчарування національною ідеєю, суспільством, самою людиною. Для молодих обдарованих літераторів лишився єдиний порятунок - сховатись у слові.

Дев'ятдесятники -- ґенерація українських письменників, представники якої почали друкувати свої твори у 90-х роках минулого століття. Основу ґенерації становить велика група молодих літераторів, яка сформувалася завдяки реалізації проектів антологій видавництва «Смолоскип» -- «Молоде вино», «Тексти», «Іменник». Створенню своєрідного канону письменників, приналежних до покоління «дев'ятдесятників» посприяла також однойменна антологія, видана в 1998 році в Тернополі. Явище «дев'ятдесятників» об'єднує як ностальгійну спробу реставрації українського модерну 20-х років, так і постмодерністські рефлексії.

Термін дев'ятдесятники створений за аналогією до терміну шістдесятники та вісімдесятники. Використовується також синонімічний термін «дев'яностики», який підкреслює певне іронічне ставлення стосовно претензії феномену відображати весь літературний процес 90-років. Термін «дев'яностики» набув поширення у 1997 році.

Творчість поетів 1990-х рр. має риси модернізму, як-от: символізація, метафоризація, міфічність, орієнтація на західноєвропейські цінності, заперечення народництва (на чому особливо наголошує Т. Гундорова), індивідуалізм, зняття табу, зокрема в сфері сексу, деканонізація формалізму в критиці й експерименти з формою твору. Поетичні твори поетів-дев'ятдесятників мають певні риси модернізму, проте здебільшого тяжіють до постмодерністичної платформи. [3, 215]

Постмодернізм не без підстав називають основним художнім напрямом літератури починаючи з 90-х р. XX ст., хоча, звичайно, поруч продовжують існувати і модернізм, і неоавангард, і реалізм. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитися на навколишній світ по-новому, а не під кутом методу “соцреалізму”.

Постмодерна людина перебуває вже після історії: в часі непроцесуальному, зорієнтованому не на наближення до якоїсь мети, а просто теперішньому. Історія закінчилася, і завдання особистості - якось влаштуватися в сучасному. “Світ і людина втратили зміст, залишилася лише какофонія сміху, фантасмагорія, чудернацька суміш трагічного й комічного, якась буфонада, фарс” (Т.Денисова) [15, с. 22].

Мети як такої немає, бо культура теж закінчилася, натомість є суцільний скепсис. Можливість твердити, що будь-яке речення стоїть у прямому зв'язку з правдою, зникає, а виникає постійна свідомість відносності й контекстуальності кожного мовлення. Текст означає тільки творчу вигадку, функціонує як гра, до якої запрошено читача.

Постмодернізм - це плюральність стилів, еклектичність. Для поетики постмодернізму, як вже зазначалось, характерні іронія, нестабільність і умовність усіх значень; цитування, пародія, суміш з попередніх творів, визнання штучності зробленого, змішування жанрів, рівнів мовлення, високої і популярної культур потверджує, що все вже написано раніше - залишилося лише з ним гратися. Постмодернізм - це сума стилів, він знаменує водночас і повернення до експериментального й авангардного духу модернізму і повстання проти модерністської високої серйозності. Феноменом є перевага стилю над усіма іншими складовими твору - манеризм. Все має відбутися наново: перейменування, переписання, перетворення - саме в це перевтілюється свобода творчості [17, 158].

Проаналізувавши риси постмодернізму в мистецтві, зокрема в художній літературі, можна з впевненістю зробити висновок, що поетичні твори дев'ятдесятників становлять частину дискурсу постмодернізму в українській, а відтак і в європейській культурі.

Естетика «дев'яностиків» зачиналася в Харкові, у літгурті «Червона Фіра». Як і всі зачинателі, лідер Сергій Жадан ще ніс у собі соціальний відгомін вісімдесятників. Та вже в поезії Ростислава Мельникова соціальний текст зникає зовсім. Чиста філологія - ось утечище покоління національної депресії. Жодне покоління в українській літературі не заходило так далеко від дійсності. За умов сучасної демократії, коли зникла потреба в письменнику-герої, роль письменника в суспільстві здевальвувала до ролі блазня, що розважає натовп смішними чи страшними казками.

Художня практика дев'ятдесятників має певні особливості:

-- відсутність пасіонарного світогляду, характерного для 20-30-х років (Хвильовий, Тичина, Любченко, Куліш та інші); на художніх текстах це позначається енергетично: стагнація переважає над динамікою;

-- тяжіння до своєрідної «економіки вираження»: перевага прагматичного письма (стислість, сконцентрованість) над легким і розкутим;

-- активне залучення корпусу чужої творчості;

-- розчинення «я»-свідомості (ліричного суб'єкта), звідси -- уникнення фізичного біографізму (як виняток можна згадати творчість Сергія Жадана, Андрія Охрімовича), і навпаки -- домінування «внутрішньої», інтелектуальної біографії;

-- зростання знакового поля в художньому світі, що перетворюється на гіперускладнене сплетиво символів, образів, від чого втрачається зримість однієї реальності. [15, 21]

Дев'ятдесятництву притаманне інше відчуття часу, який не оцінюється як у, скажімо, шістдесятників -- через наполягання на зміни в «пошуках справедливості», що мимоволі (або ж націлено) передбачає настанову на певну ідею «блага». Їхній час триває у відсутності будь-яких векторів, спрямованих на осуспільнення. Бути чи не бути -- вочевидь не це є основним завданням.

Все, написане в епоху з префіксом пост-, не надається до чистих визначень. Але приблизно написане «дев'яностиками» умовно поділяється на три напрями: сповідальна поезія, філологічна та іронічна. Сповідальна поезія дев'ятдесятників має три течії: традиційну, фольклорну і постімпресіоністичну. Попри всю претензійність покоління, традиційна течія - поширене явище в поезії дев'яностих. Кращі зразки традиційної поезії «дев'яностиків» зустрічаються в текстах В. Віноградова, П. Гладенко, І. Андрусяка, С. Процюка, В. Махна, С. Жадана, І. Бондаря-Терещенка. Увібравши в себе досвід переоцінки цінностей європейської культури, поезія покоління 90-х рр. ХХ ст. сконцентрувала принципові буттєві та світоглядні проблеми нашої сучасності. Дане твердження в першу чергу стосується співвідношення рис модернізму й постмодернізму в творчому доробку досліджуваних поетів: риси останнього зародилися з модерністичного світогляду.

Це і є тим унікальним явищем, відмінною рисою творчості дев'ятдесятників, що вирізняє літературну продукцію названих вище авторів з-поміж великої кількості учасників літературного процесу. Їхню поезію можна умовно назвати перехідною від модерністичного світогляду (на українському ґрунті він був відмінним від західного) до постмодерністичного, що сприяло активному долученню набутків сучасної української літератури до шедеврів світової поезії. [3, 214]

Ранні дев'ятдесятники мають особливий стиль входження в літературний процес та існування в сучасному мистецькому дискурсі, який є не лише виявом основної життєвої позиції покоління посттоталітаризму, але й вирізняє їх з-поміж інших генерацій у літературі.

Творчість даного літературного покоління слід розглядати як усвідомлення вичерпаності звичного погляду на буття, як таке, що змушене поставити під сумнів і вирішити для себе такі фундаментальні поняття як настанову на розумну перебудову світу людиною, історичну спадковість сенсу життя людства, подолання Хаосу Порядком, абсолютну повноту змісту, що не знає порожнеч і розривів присутності, непорушність архетипів.

При цьому треба мати на увазі внутрішню суперечність поетичного мовлення ранніх дев'ятдесятників. З одного боку, постмодерний світ - це світ занепаду й поразки, постмодерна людина вже нічого не прагне, вона розчарована, зрозуміла, що вона в навколишній дійсності, і світ навколо неї ворожий.

У поетів покоління 90-х рр. ХХ ст. міфологізм тісно пов'язаний з їх розчаруванням у суспільному прогресі, зі страхом історичних метаморфоз та з втратою віри, що соціальні зрушення змінять метафізичну природу людського буття і свідомості. Однак у названих вище авторів світоглядне забарвлення міфологізму у вирішальних питаннях не може бути прямо зведеним до постмодерністської естетики у вузькому розумінні даного терміна. У них міфологізм є способом вийти за суто соціальні рамки, але соціально-історичний контекст продовжує існувати поряд в особливих відношеннях, для яких міф є доповненням.

З другого боку, українські поети дев'яностих - це перше позацензурне покоління в українській літературі, яке могло бути таким, яким за природою мало й хотіло бути. Воно склалося з усвідомленням необхідності національного самоствердження, усвідомлювало своє покликання творити вільну, незалежну українську культуру, літературу, поезію. Це покоління могло прийти до творчості тільки через подолання соцреалізму, старої радянської традиції. Іншими словами, український постмодернізм - це не філософія поразки, а філософія втечі від абсурду, пошуку людиною шляху від відчаю до здобуття (опанування) ідеалу нормального людського життя, у якому є підстави і можливість для кохання, щастя, родини, Бога.

У творчості поетів 90-х рр. ХХ ст. чітко простежується поєднання національного та європейського світогляду. Високий рівень освіти, що мають поети, дає змогу у віршах показати синтез сучасного європейського світогляду з притаманними тільки українському менталітету способу сприйняття міфів, образів, символів та метафор. Цей спосіб світобачення є характерним для сучасного українця, коли на кінець ХХ ст. ми отримали можливість мати власну державність та інтегрувалися в загальноєвропейський культурний простір. [17, 160]

Творчість дев'ятдесяників посідає важливе місце в розвитку української літератури ХХ ст. Враховуючи перехідність доби, поезія ранніх дев'ятдесятників ідентифікується як переходова між модерною та постмодерною, тому спостерігаємо певну двошаровість поетичного світогляду і спричинену цим бінарність на різних рівнях поетики: композиційному, троповому, символічному, стилістичному тощо.

І як зачинатель поезії «дев'яностиків», і як яскрава поетична індивідуальність, Сергій Жадан уже класик свого покоління. Поетика Жадана традиційна, наскільки традиційною може бути сучасна класика.

Сергій Жадан народився 23 серпня 1974 р. у м. Старобільську Луганської області. У 1996 р. закінчив Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, факультет українсько-німецької філології. У 1996-1999 рр. навчався в аспірантурі Харківського державного педагогічного університету, захистив дисертацію, присвячену українському футуризму. Викладач кафедри української і світової літератури Харківського Державного педагогічного університету ім. Г. С.Сковороди (з 2000 року). Перекладає з німецької, білоруської і російської. Власні тексти друкувалися німецькою, англійською, польською, сербською, хорватською, литовською, білоруською, російською та вірменською мовах. Організатор культурологічних і художніх акцій, виставок, концертів класичної, духовної і нетрадиційної музики, вуличних акцій, видавничих проектів, фестивалів і багато чого іншого. Лауреат премії літературного об'єднання Бу-Ба-Бу "За кращий вірш року" (1998). Віце-президент Асоціації українських письменників (з 2000 року). Сергій Жадан визнаний критикою як лідер поетичного покоління України дев'яностих. Поезія Жадана поєднує в собі художньо-естетичні та концептуальні здобутки українських сеґментів НМ- та ПМ-дискурсів. Приналежний, за віком, до дев'ядесятників, Жадан уникнув пасток «скорботного нацреалізму» і тусовкової псевдомодерної маніфестації; його спосіб поетичного висловлювання базований на постмодерно сприйнятому, позитивному ситому слові, унезалежненому від деривацій селянського синдрому. Створюючи власне естетичне поле, Жадан спромігся поєднати українську поетичну традицію (зокрема футуристичну, семенківську) із конотаціями текстової складової панк- і рок-субкультури, із знаково-символічною розмірністю буття занепалих промислових марґінесів сучасного східноукраїнського міста, з постімперськими інтонаціями Одена і Бродського. У поетиці Жадана відбувся і означив себе естетичний «міф Харкова», особливого примарного світу, приреченого на очікування степових орд і похапливе приховування від принесеної ними ментальної атомізації нетривких культурних скарбів, залишених на берегах Лопані випадковими європейськими мандрівниками і арміями. Наскрізний образ «випадкової армії» - вермахту 40-их - є одним з найпровокативніших та найнеобов'язковіших у творчості Жадана.

Жадан став законодавцем моди в молодій українській поезії, що відмовилася як від загальновживаних національних штампів (Тарас Шевченко, запорізькі козаки, сало і горілка), так і від ностальгії за радянською словесністю, що пішла (братерство народів СРСР). Україна в образі Жадана - щось самостійне і живе, щось реальне і, якщо завгодно, не пострадянське, а східноєвропейське.

Перекладачка Олена Марінічева вважає, що "вся нова література України нереальна без забутої в нашій літературі громадянськості - причому тут вона не патетична, а дуже людяна. Література зайнялася одвічним, для неї лише однієї посильною справою - розбиратися в "пострадянській" душі української людини, душі, що мучиться мовчанням, насильством, брехнею. Іноді, читаючи українських літераторів, здається: аж надто відверто вони пишуть. Прикрилися б рятівною іронією та самоіронією, такою усмішечкою крізь зуби, відступивши на крок-другий від того, що відбувається. Але смію думати: не існуй цієї відвертості в літературі, не трапився б і Майдан. Тому що нова українська література - це література в першу чергу про свободу - від насильства, від "промивання мізків", від соціальної безпорадності і від готовності в черговий раз бути обдуреними" [40].

Російська і українська критика справедливо відокремлює поезію Сергія Жадана від його бурхливої суспільної діяльності і властивої йому гри на публіку. Класика, попса, авангард в поезії Жадана освоюються не як літературний, а як життєвий досвід. Сам Жадан говорить про це так: "Досвід, як мені здається, це те головне, ради чого ми тут знаходимося. Тобто його накопичення, його правильне формування і осмислення цього досвіду. Подорож - це найпряміший, найпростіший і найнадійніший спосіб цей досвід одержати".

Загалом, спадкоємність ідеалів біт-покоління у Сергія Жадана має місце бути, але ці риси відображають лише асоціативний зміст його символіки. Сокровенна суть же, як нам здається - це духовний пошук, що відводить від спогадів і розбитих надій до прояснення, буддиста, і здатності піднятися над непривабливою реальністю. Не випадково більшість віршів Сергія Жадана написана про смерть, але з тієї точки зору, що смерть є необхідною частиною життя - без цинізму, характерного для панк-традиції, що також увійшла до культурного досвіду поета, але із спокоєм дійсного чань-буддиста, що краще за всіх знає, що все в світі скороминуще. Образи птахів (звичайно - у польоті), бродяг, мандрівників, що звідти ж і часто з'являються. Все це - констатація вічного руху, без якого неможливе життя.

От як про це говорить сам Жадан: "Це не відмова від спілкування з світом, швидше, відмова від комунікації з тим, що нам здається миром і реальністю, якщо я зрозуміло виражаюся. Самі поняття оптимізму або фаталізму навантажені такою кількістю соціокультурних ремінісценцій, що просто втрачають який-небудь сенс. Тому я, звичайно, не можу відверто і свідомо заявляти - оптиміст я або не оптиміст. Це навіть не такий стан, коли все одно. Точніше, стан, коли розумієш, що все однаково нереально і недійсно, тому і говорити про нього не має сенсу. А що стосується літератури, то любов до неї, мені здається, і слід пов'язувати із згаданою некрофільською позицією. Література - це велике кладовище домашніх тварин. Ти дуже швидко можеш втратити відчуття дистанції до неї, і тоді тебе просто затягне в одну з воронок літературоцентризма. І сидітимеш між гіпербол і метафор, як останній мудак. Літературу треба не любити, а читати" [26].

Передаючи своє враження про книгу поезій Жадана «Історія культури початку сторіччя», перекладач Ігор Сид пише: «Жадан кінця 90-х, мені здається, не був в повному розумінні слова людиною сучасного. Зомбований своїм улюбленим авангардом 20-х років, він як би наспівував нескінченну революційну пісню... Молодим чистим голосом - але інтонації здавалися мені чомусь дуже знайомими. Класична строфіка і елегійна, навіть гімнічна просодія виглядали у нього анахронізмом. Що нинішній дорослішає Жадан, навпаки - це саме втілення контемпоральності. Справа не в зовнішніх как-бы-модних, "стильних" атрибутах - про приятелів юності він може писати рефреном "я з ними спав", і про "твій щоденний гашиш" - вже неодмінно, але головне інше: у нього зник прихований пафос заперечення. Жадан приймає все, але не по-постмодерністськи байдуже, а близько до серця: ностальгує по якихось детальках радянського ідіотизму, зворушливо пише про Бен Ладена (до 11 вересня), про східноєвропейських емігрантів...» [66, 145]

Жадан аж ніяк не романтик. Він ніколи не протиставляв себе цьому світові: водку пив з горла, м'яча бив з носака, одне слово, почувався на рівних з довколишнім антиукраїнським середовищем». [7, 19]

Ось що говорить про книгу Богдана Бойчук: "Жадан... має розмах і різко індивідуальний стиль. Я вважаю, що, складаючи в традиційній формі з римами, він дійсно стискає, обмежує себе. І він сам зрозумів це. Коли він написав книжку верлібрів, всі побачили, що таким чином цей поет може повніше висловити себе, і цікавіше, і може, навіть виняткове". [66, 138]

«Читати тексти Жадана -- наче продивлятися уявні кіно¬кадри. У цій домінуючій візуальності, як на мене, вірність ав¬тора традиціям саме авангардової, а не модерної естетики. Його образний світ розгортається суміщенням оречевлених метафо¬ричних сюжетів, до кожного з яких є код, хоча дійти до нього можна тільки через осмислення всієї системи». [40]

Як незалежний письменник Сергій Жадан веде свою творчу діяльність з 2004 року. З того часу і до сьогодні твори цього українського письменника отримували (й надалі отримують) велику кількість не тільки національних, але й міжнародних літературних нагород. Крім цього, збірки Сергія Жадана перекладаються на більш ніж десять мов. Все це піднесло письменника на високий рівень серед інших українських авторів.

Сергія Жадана називають «письменником широкої спеціалізації», оскільки він не зациклений на певному типі творчості, а є автором як поетичних збірок («Цитатник», «Генерал Юда», «Пепсі», «Балади про війну і відбудову», «Історія культури початку століття», «Марадона», «Лілі Марлен», «Ефіопія», «Вогнепальні й ножові» та ін.), так і прозових творів, зокрема романів («Ворошиловград», «Депеш Мод», «Anarchy in the UKR»), повістей (збірка «Гімн демократичної молоді») та оповідань (збірка «Біґ Мак»).

Сергій Жадан не лише різноплановий письменник, але й успішний перекладач та активний громадський діяч. Зокрема, починаючи з 2000 року, Сергій Жадан є віце-президентом Асоціації українських письменників. Також він бере участь у створенні цікавих мистецьких робіт, серед яких оригінальні мультимедійні проекти, і часто є «мітингувальником» -- безпосереднім учасником різноманітних громадянських акцій непокори.

Разом із так само талановитими і яскравими поетами Ростиславом Мельниковим та Ігорем Пилипчуком Жадан став організатором літературного об'єднання “Червона Фіра”. Воно відзначилося низкою літературних перфоменсів і напівсамодіяльних видань. І якщо Пилипчук згодом відійшов від літератури, а Мельників обрав роль непублічного „вченого поета” (науковця, викладача), то Жадан продовжив шлях літературної екстравертності.

Він брав участь у численних всеукраїнських і міжнародних фестивалях та інших заходах, отримав кілька премій, його кілька збірок у дев'яності роки мали доволі широкий резонанс, а перша книжка в новому столітті - “Балади про війну і відбудову” (назва, до речі - теж пряма цитата, так само називалася одна зі збірок поезій Майка Йогансена) остаточно вивела її автора в „перший ешелон поезії”, не в останню чергу завдяки цікавій і продуманій композиції, грі жанрами (вірші, цикли, поеми, прозовий монолог) та передмові Юрія Андруховича. [31]

На початку двотисячних Сергій Жадан виступив і як прозаїк. Першою була книжка оповідань „Біг Мак” зі стильними, м'якими й не дуже сюжетними творами. А наступна прозова книжка зробила Жадана культовим письменником. Це була повість „Депеш Мод” - то гостросюжетна, то абсурдно антисюжетна пригода кількох молодиків, які шукають свого приятеля по гуртожитках, заводах, полях і залізницях Східної України. У „Депеш Мод” поєдналися цікаве письмо із дотепами та неабияким почуттям гумору. Для читацького успіху важливою була й тематика: життя молоді у великому місті.

Жадан-поет і незнайомий раніше Жадан-прозаїк, здавалося б, абсолютно суперечили один одному: піднесений і образно насичений віршований світ - цілком пізнавані ангели (не цураються, втім, дешевих готелів), "мотузки листонош", і" ранці з сухими небесами "- образи з книги" Історія культури... "- як ніби не в'язалися з випадковими, якимись мовби спочатку вицвілими, зовсім безподієвими перипетіями життя мешканців університетських кампусів, придорожніх закусочних і асфальтованих дворів з книги" Біг Мак ". Саме ці невдахи і аутсайдери, як іронічно стверджував тодішній університетський викладач Жадан, і складають "сіль нашого раздерганого дотаціями і дефолтом співтовариства". [31]

Харківський письменник у своїх прозових творах розбудовує характерні для нього авантюрний, любовно-еротичний, фантастичний сюжетні мотиви, у пошуках художніх форм, адекватних його світовідчуванню и цільовим настановам, звертається до різноманітних жанрово-стильових моделей, ігноруючи претензії критики до стилістичної або жанрової невправності, задовольняючись самим факт авторської самореалізації. Жадан моделює різні художні стилі, кожен з яких поданий не в прямій, класичній зорієнтованості на авторський задум, а іронічно. [18]

Від початку письменницької кар'єри і досі Сергій Жадан демонструє певний стандарт спілкування. Найпростіше його можна схарактеризувати як абсолютну відкритість і демократизм, ненав'язливість і відсутність дистанції. Тобто - цілковита протилежність тому, що міститься всередині капсули стереотипу „культовий письменник”.

Популярність письменника можна визначити не за кількістю збірок чи їхнім тиражем, а за критичними статтями про автора та відгуками канонічних постатей української літератури. Творчість Жадана оцінювали такі відомі діячі у нашій літературі як Загребельний та Андрухович, Андрусяк та Антипович, Римарук та Березовчук і багато, багато інших.

На їхню думку, Жадан, незважаючи на свій вік, має вже сформовану, але, за словами Павла Загребельного, скороспілу мудрість, терпку й зелену, як молоде вино. З цим погоджується і Т.Антипович. [16]

Сергій Жадан - письменник, який вартий вивчення у загальноосвітніх школах, адже не можна виховувати нове покоління українців на стереотипах минулих століть, школярі, принаймні мають право знати на існування та творчі задуми яскравих сучасних письменників.

Ще одним плюсом сучасних літературних діячів є те, що з ними при бажанні можна поспілкуватись віч-на-віч, освітливши для себе саме ті темні міста у їхній творчості, які цікавлять тільки тебе. З педагогічної точки зору, набагато легше працювати з прикладами, які знаходяться у одному хронотопі зі школярами, адже розповідаючи про письменника певної епохи, вчитель повинен розкрити та пояснити учням її особливості. А це дещо розвіює їхню увагу, і діти не взмозі повністю засвоїти надану їм інформацію.

Саме Жадан виявився тим письменником, котрий поєднав дуже транзитний, хисткий, катастрофічний дух часу нашої частини світу 1990-2000-х років, його іронію, цинізм, біль, споживацтво, млявий радикалізм із дуже в своїй суті піднесеними штуками - з усеохопністю добра, любов'ю, романтичним коханням, теплим внутрішнім світлом. І наснажив усе це оргиніальним еластичним письмом, образним і дотепним. Не дивно, що така суміш стала більш ніж помітною. Не дивно, що вона викликає такі різні реакції. Всі заслуги Сергія Жадана важко перечислити. Проте можна сміло сказати, що саме на таких письменниках, як цей автор, «тримається» сучасна українська література.

Отже, від середини двотисячних років Сергія Жадана сміливо можна вважати культовим письменником, одним із найпопулярніших в умовному некомерційному сегменті сучасної української літератури. Незабаром до цього додався такий неодмінний для постколоніального суспільства компонент, як певне визнання за кордоном - передусім у Польщі, Білорусі, німецькомовних країнах та в Росії.

Розділ ІІ. Особливості сюжетно-композиційної побудови роману Сергія Жадана «Ворошиловград»

2.1 Місце роману «Ворошиловград» у творчому доробку митця

Опублікований в Україні наприкінці вересня 2010 року роман Сергія Жадана «Ворошиловград» - його п'ята прозова книга. До цього були збірки новел «Біг-Мак» (2003), «Гімн демократичної молоді» (2006), роман «Депеш Мод» (2004) і книга «Anarchy in the Ukr» (2005). [44]

Почавши літературну кар'єру з віршів (деякі з них в один час навіть були включені в шкільну програму), Жадан потім став чергувати вихід своїх поетичних і прозових книг. Неважко помітити, що у поезії та прозі Жадана одні й ті ж герої - це його однолітки, що дорослішають разом з автором, дитинство і отроцтво яких припало на пізній радянський період, а юність - на епоху змін, або, як би сказали у нас, на «лихі дев'яності». Персонажі, що загострено відчувають себе в цю нервову, небезпечну епоху - в поєднанні з високим літературним стилем та дряпаючими реаліями все тієї ж епохи - дозволили віршам Жадана стати помітним явищем у літературному житті нової України. До передумов успіху треба додати, звичайно, і незвичайний поетичний дар автора, що сплавляє воєдино його досить синтетичну естетику.

Ідею роману під назвою «Ворошиловград» Сергій Жадан виношував майже рік. Потім відчув, що настав час братися за реалізацію задуму. Спроб розпочати написання роману було дві: перші кілька сторінок не задовольнили письменника, тому він вимушений був взяти паузу. Згодом знову повернувся до своєї ідеї, за другим разом справа пішла краще. Роман писався у Харкові, Берліні та Криму. Письменникові хотілось отримати максимальне задоволення від процесу написання книги, тому він нікуди не поспішав. [31]

Врешті, після року роботи, написав твір про пам'ять, її безперервність і важливість. «Щоб легше рухатись у майбутнє, потрібно навести порядок у своєму минулому, - говорить Сергій Жадан, - «Ворошиловград» - це книга про солідарність, про спроби чинити опір зовнішнім обставинам, намагання триматися один за одного». [31]

Усі шанувальники творчості Сергія Жадана з нетерпінням чекали на реліз нового прозаїчного твору свого кумира. У незмінному харківському «Фоліо» вийшов «Ворошиловград». Як написано в анотації - «Роман жорсткий, меланхолійний та реалістичний». [24]

Перше, що впадає в очі під час прочитання роману - це зовсім не схоже на попередні книжки письменника. Попри те, що книгу можна відкрити на будь-якій сторінці, і пізнати фірмовий стиль Жадана, автор цього разу пише значно серйозніше і реалістичніше.

На тлі гідних українських письменників Жадана вирізняє тематика. Із суто художнього погляду це не плюс і не мінус, це просто констатація факту: решта хороших українських письменників зазвичай пишуть про хороших українських письменників, тоді як Жадан пише про кого і що завгодно - про бізнесменів і футбольних фанатів, моряків і студентів, наркодилерів і фізкультурників, хорові співи монгольських міліціонерів і занепад джазу в Донецькому басейні, а передусім - про різноманітних придурків, яких щедра українська земля родить понад усяку міру.

Оксана Забужко колись сказала, що всі романи Жадана, написані після «Депеш Моду», - це тільки бліді копії. Після виходу «Ворошиловграду» подібні твердження втратили актуальність. «Ворошиловград» і «Депеш Мод» мають кілька точок дотику. Але тут радше говорити про діалог, а не про копіювання.

Головна точка дотику двох романів - це герої. Звичайно, у «Ворошиловграді» не з'являється ні Собака Павлов, ні Вася Комуніст чи Какао. Тут у ролі протагоністів - Герман Корольов, Коча та Травмований. Проте якщо придивитися до цих героїв, то це ті самі психотипи, тільки на 10-15 років старші. Ті самі соціопатичні типи, які живуть тут і зараз, але їх вже побило життя. Сцени побутового студентського алкоголізму витіснили сцени боротьби з рейдерами. Пасивно-описовий стан «Депеш Моду» у «Ворошиловграді» став активним. Це можна добре простежити, якщо порівняти футбольні сцени двох романів. У «Депеш Моді» герої тільки спостерігають за футбольним матчем, п'ють на трибунах, вони пасивні. У «Ворошиловграді» є гарно виписана сцена гри футбольних команд «Меліоратора-91» з газовиками, в якій головні герої вже самі ганяють футбольний м'яч і п'ють уже на полі.

Окрім цього, між двома романами можна провести ще три важливі аналогії. Перша з них - тема зникнення і пошуку. У «Депеш Моді» зникає Карбюратор, у «Ворошиловграді» - брат головного героя, Германа. В обох творах зникнення слугує своєрідним рушієм для розгортання фабули. Однак у «Депеш моді» Карбюратора таки знаходять, а у «Ворошиловграді» зникнення послужило тільки причиною для переїзду Германа, який так і не отримав від свого брата жодної звістки. [4]

Друга точка дотику - тема квазірелігій. У «Депеш Моді» з'являється Джонсон і Джонсон із Церкви Христа об'єднаної - абсолютно архетипний персонаж постатеїстичного сектантського бурлеску дев'яностих. У романі він відіграє радше декоративно-розважальну роль. А вже у «Ворошиловграді» Жадан описує обряди квазіштундистського руху, який, звичайно, не має нічого спільного з євангельським християнством. Але тут пресвітер, окрім розважально-декоративної, виконує також нетипову для жаданівської прози функцію - він передає своєрідне повідомлення читачам, який можна сформулювати приблизно так: взаємодопомога і спільна відповідальність.

«Але, чувак, якщо ти справді не хочеш горіти у пеклі на повільному вогні, як напівфабрикат у мікрохвильовій пічці, то тримайся за цих дивних, не зовсім адекватних, але надзвичайно щирих і відвертих прихожан. Не кидай їх. Будь разом з ними…Справа не в церкві і не в наркотиках. Справа у відповідальності. Та вдячності. Якщо в тебе це є - маєш шанс померти не останньою скотиною…» [24, 238]. Чи не вперше у автора з'являється хоч і слабенький, але дидактизм.

Ще однією точкою дотику є вкладені псевдотексти. У «Депеш Моді» Жадан «цитує», імітуючи відповідну стилістику, «Книгу №1 “Гримучий вазилін”». Цей нібито чужий цитований текст - про саморобні вибухові суміші і спосіб їхнього приготування. У «Ворошиловграді» з'являється текст подібної генези «Історія і занепад джазу у Донецькому басейні». Ці два тексти можна трактувати як висловлення авторського супереґо. У молодечому «Депеш Моді» воно складалося з ідей активного бунту, попри зовнішню апатію, змальовану у тексті. У «Ворошиловграді» авторське супереґо вже прагне джазу в пролетарському Донбасі. Автор мрійливо рефлексує про минуле Донецька, тодішню Юзівку: «Місто, забудоване одно- та двоповерховими будівлями, вигідно вирізнялось шикарними магазинами, рестораціями, конторами та банками. Першокласні готелі “Велика Британія” та ”Гранд-Готель” приваблювали сюди натовпи комерсантів, що прибували сюди переважно з Бельгії та Британії з метою швидкого збагачення…» [24, 57]

Загалом, якщо вдатися до грубого узагальнення, то «Депеш Мод» - це роман про молодь, яка шукає себе у великоміському Харкові, а «Ворошиловград» - це роман про спробу повернення. [4]

2.2 Сюжетно-композиційні особливості роману

Загалом тема вічної подорожі, оспівана американськими класиками на зразок Джека Керуака і Джона Стейнбека, була підхоплена в Україні у 1980-х роках Євгеном Пашковським і продовжена у 1990-х Сергієм Жаданом. Гасло цих мандрів одне - де б не жити, аби лише не жити. Або так: яка різниця де жити, якщо життя нема, і замість впевнености у майбутньому існує лише упевненість у минулому? Тож не дивно, що за мандрівною фабулою новий роман Сергія Жадана з ностальгійною назвою «Ворошиловград» нагадує його ранні твори на кшталт «Депеш Мод», коли герою обов'язково треба кудись їхати - шукати друга, знайомого чи будь-кого - аби тільки не залишатися тут, на вічній території чужих квартир, речей і розмов. Цього разу герой Жадана на ім'я Герман лише на день їде на свою малу батьківщину провідати рідного брата, який тримає в степу бензоколонку, і мало не назавжди влипає у тутешній ландшафт. [12]

Саме через це життя і нема, коли до нього так ставляться. Як саме? Ну, проживають бездумно, аби тільки прожити. Це, до речі, перефразована постмодернізмом максима часів соцреалізму і патріотичного кредо Миколи Островського: «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було згодом невимовно боляче за безцільно прожиті роки». Так от, нині усе це звучить трохи інакше: «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було». [24, 321] Ще й посміятися дорогою. Для сміху, наприклад, у переліку імен, прізвищ і місць роботи своїх героїв треба назвати найбільш неоковирні варіанти. Так, поряд із газетою безкоштовних оголошень, в якій колись працювали герої «Ворошиловграду», можуть бути згадані морг, бюро погребальних послуг і секретаріят Конгресу націоналістів. Так само доречні неоковирні види діяльности героїв. «Ми редагували чиїсь промови, - інформують нас у романі, - вели семінари для молодих лідерів, проводили тренінги для спостерігачів на виборах, складали політичні програми для нових партій, рубали дрова на дачі Болікового тата, ходили на телевізійні ток-шоу захищати демократичний вибір і відмивали, відмивали, відмивали бабло, котре проходило через наші рахунки». [24, 312]

У новому житті на старому місці відмивати доводиться хіба що кров з мармизи. Усе тут залишилося без змін, відколи Герман поїхав з цієї глухої провінції, за що вона щокроку намагається віддячити йому черговою халепою, яка зветься «зустріч з минулим». Хіба що місцева мафія, яка прагне відвоювати рідну бензоколонку, не дуже місцева, за що й поплатилась через незнання незворушної карми цього краю. З одного боку, все тут стає на захист рідного запустіння - від циган і баптистів до барменів і футболістів - і недаремно роман Жадана присвячений історії українського рейдерства. З іншого боку, героя роману цілком слушно бісить те, як швидко місцевий люд здає свої позиції, залишаючись жити у примарному минулому, спогадів про яке у «Ворошиловграді» не бракує. Утім, не дуже затишні ці згадки про розвалену «комунальну інфраструктуру», закинуті аеродроми, розформовані військові частини, забуті футбольні команди, неіснуючу історію джазу на Донбасі, а також про «просмолені сонцем пагорби».

В есеї «Immigrant song» Жадан також багато говорить про вигадану реальність і про кліше, які цю незнану реальність формують. Такими кліше є і уявлення про Захід, і уявлення про наше минуле, зокрема й радянське минуле, і про Донбас та Донецьк, який з волі не лише політиків, а й українських інтелектуалів, перетворений нині на такий собі заповідник «чужого». [27]

Жадан говорить у своєму романі про те, що ми всі живемо у світі вигаданих реальностей та кліше, між тим,- коли справжнім є лише те, що обираєш для себе ти і що є твоєю реальністю. Революційність Жадана насамперед у тому, що він не закликає відмовитися від свого минулого, забути і викреслити його з пам'яті, навіть якщо воно було вигадане й нереальне. [12] Адже і те минуле життя, і ті туристичні картинки з різних міст, якими люди обмінювалися між собою у радянські часи і які створювали певні стереотипні уявлення про чужі міста і чужі країни, були частиною персонального світу, досвідом, який лишається назавжди у валізах пам'яті. Тому й говорить Ольга у романі Жадана, що ті картинки «і є моє минуле. Щось таке, що в мене відібрали і примушують про нього забути. А я не забуваю, тому що це, насправді, частина мене» [24, 433].

Усе у «Ворошиловграді» Жадана оформлено за незмінною схемою оповіді, яку віддавна практикує автор твору. Ось головний герой на ім'я Герман Корольов в обов'язковій військовій куртці. Ось його обов'язкові друзі-напарники, обов'язкова старша жінка, обов'язкові проблеми (свої та чужі), обов'язкова остання територія, яку треба обороняти, і тоді обов'язково з'явиться почуття чесно виконаного обов'язку, яке наш герой «востаннє відчував у третьому класі місцевої школи, коли їх вивозили збирати яблука в радгоспних садах». [24, 94] Одне слово, усе як завжди. «Мені 33 роки, - значить Герман. - Я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, з братом підтримував нормальні стосунки. Мав нікому не потрібну освіту. Працював незрозуміло ким. Грошей мені вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з'являтись було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Тиждень тому зник мій брат. Зник і навіть не попередив. По-моєму, життя вдалось» [24, 6].

Не дивно, що констатація життєвих досягнень у героя роману така ж лаконічна: «Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами» [24, 34]. І лише завдяки тому, що нашого Германа досі дивує, як усе в його житті «ніби повторювалось, поверталось назад - назад в нікуди, назад у порожнечу», оповідь рухається до свого невтішного кінця. Ну, а коли авторові набридає «виробнича» розповідь з історією про бензоколонку, він згортає її, розпочинаючи наступну. Та навіть якби його героєві вдалося, відцуравшись мандрівної долі, осісти на своїй малій батьківщині, мало що при цьому б змінилося. «Коли ловиш життя за хвіст, - справедливо вважає наш герой, - найменше думаєш, що з ним потім робити». Адже воно не завжди буває цікавішим за свій власний опис у черговому романі-репортажі.

Розважити сюжетне дійство у «Ворошиловграді» допомагають декоративно-художні прикраси тексту, себто фірмові авторські порівняння і метафори. Так, під час оповіді героя про чергову пригоду з елементами кримінальної авантюри перед читачем понуро пропливають обставини місця з обов'язковим гастрономічним відтінком. Тут вам і «жовте, ніби вершкове масло, сонце», чиї «гарячі смуги тяглись підлогою, ніби розсипана мука», і «небо, схоже на томатну пасту», і «сірі, як мокрий цукор, партійні будні», і «жирні фініки, схожі на тарганів». У Жадана навіть описи природи мають якийсь бакалійний присмак безпритульности: «поля, густо политі сонячним медом, свіжа зелень балок та залізничних насипів, золото річкового піску й столове срібло крейдяних узбереж», а також комахи, які «перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою». І герою роману, попри критичну ситуацію і відповідальність, яка звалилася на нього, «мов родичі з вокзалу», завжди «дуже хотілось гарячої піци».

Жадан має дивовижну здатність поєднувати чуттєву і дискурсивну пам'ять. Коли простір навколо тебе стає частиною твого внутрішнього досвіду. У його пам'яті багато ландшафтів, будівель, деталей, запахів, звуків.

Це пам'ять, частина якої завжди перебуває поза твоїм тілом. Вона може бути вибагливою і нестерпною, адже примушує -- у суто географічному розумінні -- повертатися до знайомих пейзажів та інтер'єрів і болісно реагувати на будь-які спроби підкоригувати ці ландшафти, знести будівлі, внести власні поправки до твоїх спогадів.

А ще в романі Жадана не бракує обов'язкових описів природи, ляндшафтів (зазвичай «підозрілих місць з відсутніми органами влади та населення як такого»), і тих залишків розваленого господарства на пострадянському просторі, які автор полюбляє називати «комунальною інфраструктурою». Іноді здається, що саме час і простір - це головні герої цього дійства, а решта «живого» матеріалу на кшталт чи то братів Льоні і Борі, а чи автомеханіків Шури Травмованого і Кочі, а чи решти соціально невлаштованих персонажів роману - це рухливі декорації до сюжету про обставини місця і часу. «Я мовби стояв у просторому приміщенні, до якого запустили якихось невідомих мені людей, а після цього вимкнули світло, - підтверджує герой-оповідач. - І хоч приміщення було мені знайомим, присутність цих чужих людей, котрі стояли поруч і мовчали, щось від мене приховуючи, насторожувала». [24, 107] Та й місця того у романі Жадана - «сама лише» Луганська область, а вже місто, в якому виростали його герої, взагалі малопридатне для пригодницького жанру.

Коли ж до правди, то новий роман Жадана присвячений старим радянським примарам, які на кожному кроці переслідують головного героя. Неіснуюче місто-примара Ворошиловград, в якому минуло його дитинство. Примари друзів з минулого, з якими Герман спочатку грає в футбол, а потім виявляє їхні прізвища на могилах місцевого цвинтаря. Нарешті, примарний брат, до якого він приїхав, і який так і не з'являється протягом дійства, а згадка про нього потроху вивітрюється з пам'яти. [35] Ну, а залишаються ті самі, наразі вже братові примари - баби, борги і вороги - які, наче старий одяг, доводиться «доношувати» нашому героєві. І якщо в одну й ту саму річку пам'яти йому не випадає увійти двічі, то вляпуватись у те саме лайно доводиться аж до самісінького фіналу.

«Ворошиловград» демонструє вже не просто літературну зрілість і гру мускулів, а й упевнено поєднує соковиту, природну, демонстративну маскулінність з рафінованою літературністю. [31]

Читач отримує задоволення не від читання тексту, це швидше поетичне задоволення, адже книга напрочуд поетична, Жадан залишається поетом в прозі. Це може бути вадою, але скоріш це ознаки вже авторського письма. Проза Сергія Жадана - це типова «проза поета» з усіма притаманними їй перевагами і недоліками. Однак саме завдяки поетичному підходу до опису сучасності Сергію Жадану вдається сформулювати нову національну ідею. Можливо, тому що він не ставив перед собою такого завдання. Для Жадана враження були куди важливішими за сюжет, присвячений поверненню героя додому. Сюжет традиційний, і, зрештою, він потрібен лише для зацікавлення читача. Автор не переймається розробкою сюжету чи веденням якихось сюжетних колізій, сюжет ніби другорядний. Але натомість основна увага читача зосереджується на процесі занурення головного героя в безвихідь депресивного провінційного містечка.

Роман починається з того, що одного дня, о п'ятій ранку, узвичаєну розміреність Германового життя (свобода від батьків, наймане, завалене власними і чужими речима помешкання, передвиборчі тренінги, агітаційні дебати, регулярні гроші, відмиті з переказів спонсорських фондів, надійні напарники Льолік і Болік) - перериває дзвінок. Герман необачно підняв слухавку й почув неприємну новину. «Так усе й почалось» [24, 4]. На тлі всіх подальших перипетій цей дзвінок сприйматиметься як заклик «устань - і йди!». Телефонують із дому, точніше із бензозаправки, юридичним власником якої є Гера, хоча фактично бізнесом керував його старший брат. «Дружище» Коча, механік-самородок, який працює на заправці, прокуреним голосом («так, ніби замість легень йому було вмонтовано старі, пропалені динаміки») сумбурно пояснює, що Герин родич спішно зібрався і покинув межі України, між іншим, вже як з тиждень, нікого при цьому не попередивши. Виїхав мало не в Амстердам, кинув свою автомайстерню (вона ж за сумісництвом і бензоколонка), улюблену справу і найнятих людей, а Коча сам зі всім цим впоратися не може, тому Герману необхідно приїхати і розібратися на місці. Герман вирушає в дорогу. Покидає середмістя Харкова і рухається туди, на південний схід, звідки сунуть вагони з вугіллям і фури з тугими овочами. Їдучи додому, Герман не підозрював, що його поїздка «на один день» затягнеться на невизначений час або й назавжди (ми того також не дізналися, бо кінцівка роману багатозначна: Герман не знайшов брата, здається, він повернувся - остаточно вирішив залишитися вдома, однак останні речення описують, як він виходить за межі містечка і відчуває відкритість перед собою нових доріг…). Герман простує пішки, їде на тарахкотючих волгах, потягах та автобусах, де зустрічає сучасних кочівників - робітників-міґрантів, контрабандистів, біженців і працівників гуманітарних організацій. Серед них - Кароліна, представниця організації ЕС. Вона їде з двома іншими чорношкірими у відгородженому салоні, розміщеному начебто в автобусі й водночас відокремленому. Місія ЕС виглядає спробою актуалізації постколоніального топосу, адже основні асоціації, що пов'язані із цим словом - гуманітарний безлад у суспільстві. Германова розмова з Кароліною коротка та зашифрована: